Kitabı oku: «Пітер Пен = Peter Pan», sayfa 3
Розділ 4
Політ
«Другий закрут праворуч, а далі прямо до самого ранку».
Тоді Пітер сказав Венді, що це й є те місце, де розташована Ніколандія. Але навіть пташки, що вміють читати мапи і звіряються з ними за вітром, навіть вони не змогли б нічого відшукати за такою адресою. Пітер, бачте, бовкнув те, що йому лиш спало на гадку в ту мить.
Однак спочатку супутники довіряли йому беззастережно. Вони так захопилися польотом, що весь час кружляли, облітали круглі дзвіниці і гострі шпилі будівель, все, що підказувала їм їхня фантазія. Джон і Майкл мчали поряд, потім Майкл виривався уперед.
Вони згадували, з якою недовірою не так давно ставилися до самої можливості літати по кімнаті.
Не так давно це було. Але наскільки давно? Вони вже летіли над морем, перш ніж ця думка стала турбувати Венді всерйоз. Джон вирішив, що це було їхнє друге море й їхня третя ніч.
Часом ставало темно, часом – знову світло, було то дуже холодно, то знову спекотно. Невже вони й справді інколи почувалися голодними, або ж вони просто прикидалися, адже Пітер був такий веселий і винайшов новий спосіб годувати їх?
Його метою було переслідування птахів, які тримали в дзьобах їжу, що годиться і для людей, і красти харчі в них. А птахи, своєю чергою, відбирали їжу назад. І так вони весело ганялися одне за одним цілі милі, розсуваючи таким чином межі прояву доброї волі. Але Венді зауважила з ніжною турботою, що Пітер не здається, хоча й розуміючи, що це був доволі дивний спосіб отримати свій хліб із маслом, якщо врахувати, що існують й інші способи зробити це.
Іноді вони засинали на льоту, міцно засинали, і це було дуже небезпечно, бо в цю мить вони починали падати з запаморочливої висоти. Та найстрашніше було те, що Пітеру це здавалося кумедним.
– Он він знову полетів униз! – волав він у захваті, коли Майкл раптом падав, як камінь.
– Рятуй його, рятуй його! – верещала Венді, з жахом дивлячись на холодну поверхню моря внизу.
Нарешті Пітер «пірнав» за ним слідом і хапав Майкла останньої миті, коли той уже ось-ось мав стикнутися з поверхнею води. І робив це дуже витончено та спритно.
Однак він завжди чекав до останнього, і відчувалося, що його вабить власна спритність, а не збереження людського життя. Крім цього, він любив різноманітність, а вид спорту, який поглинав його в одну мить, міг раптом втратити свою принаду, тому завжди існувала ймовірність того, що наступного разу, коли ви впадете, він може вас впустити.
Відчайдух міг спати в повітрі і не падати, просто лягав на спину і наче плив, це відбувалося тому, що сам він був легенький, як пір’їнка, і подих вітерцю лише пришвидшував його політ.
– Можеш бути трохи уважнішим із ним, – прошепотіла Венді Джону, коли вони гралися в «Не відставай від провідника».
– Тоді порадь йому не викаблучуватися, – відказав на це Джон.
У грі «Не відставай від провідника» Пітер міг літати дуже близько до води, щоб помацати плавник кожної акули, що пропливала повз, так само, як на вулиці, коли вам хочеться встромити свій палець у залізні перила. Діти не могли слідувати за хлопчиком так само спритно, і це спонукало його хизуватися, особливо, коли він споглядав позад себе, щоб побачити, скільки плавників пропустили його супутники.
– Маєш гарно з ним поводитися, – наказувала Венді своєму братику. – Бо він може нас тут покинути!
– Тоді ми повернемося назад, – не розгубився Майкл.
– Як же ми знайдемо дорогу додому без нього?
– Ну, тоді полетимо далі, – припустив Джон.
– У тому й справа, Джоне. Нам доведеться летіти все далі і далі, бо ми не знаємо, як зупинитися.
Це була правда, Пітер забув показати, як припиняти політ.
Тоді Джон сказав, що коли вже дійде до найгіршого, вони будуть змушені летіти прямо, бо світ круглий, і тому з часом повернуться до свого власного вікна.
– І хто приноситиме нам їжу, Джоне?
– А ти бачила, як спритно я видер здобич із дзьоба орла, Венді?
– Після двадцятої спроби, – нагадала йому дівчинка. – Й якщо навіть ми самі навчимося добувати їжу, поглянь, як незграбно ми ще літаємо: вічно натикаємося на хмари, якщо Пітера немає поруч і ніхто не веде нас за руки.
Вони справді весь час натикалися на хмари. Та тепер вони могли літати вільно, хоча, як і раніше, заробляли собі синці та гулі. Але якби вони побачили хмару перед собою, тим більше намагалися б уникнути її, то реальніше, ніж зазвичай, могли б врізатися в неї. Якщо б Нена була з ними, то вже давно б натягла пов’язку на кругле чоло Майкла.
Пітер іноді відлітав від них, тоді діти почувалися зовсім самотньо. Він міг летіти набагато швидше за дітей, раптово міг зникнути з очей, аби поринути в якусь пригоду, до якої їм було зась. Він міг спуститися регочучи від чогось дуже смішного, балакав із зіронькою, але потім забував, що це було. Іншого разу він вигадував такі забави з русалкою, що важко було сказати напевно, що ж відбувається насправді. Це трохи дратувало дітей, які ніколи раніше не бачили русалок.
– Якщо ти так швидко забув про нас, – зауважила на це Венді, – то як ми можемо сподіватися, що ти зможеш нас згадати?
І справді, коли він повертався, то не пам’ятав їх, ну, не дуже добре пам’ятав. Венді була впевнена в цьому. Вона бачила, як здогад з’являється в очах хлопчика, коли він намагався повідомити їм час дня і відлетіти знову. Якось вона навіть була змушена назвати своє ім’я.
– Я – Венді, – сказала дівчинка схвильовано.
Пітер дуже зніяковів і попросив вибачення:
– Обіцяю, Венді, – прошепотів він, – якщо тобі здасться, що я тебе забув, тільки скажи: «Я – Венді» й я відразу ж згадаю.
Звісно, все це було дуже тривожно. Однак, щоб загладити свою провину, Пітер показав друзям, як лежати долілиць на сильному вітрі, що зустрічався на їхньому шляху, і це було таке нове відчуття, що діти намагалися повторити цю дію кілька разів і виявили, що вони могли спати таким чином дуже безпечно. Насправді вони б спали ще довше, але Пітер швидко втомлювався від сну, й уже незабаром чувся його плаксивий голос ватажка:
– Виходимо тут.
Так із ситуативними сварками, але загалом без проблем, вони наближалися до Ніколандії. Після багатьох місяців мандрівники таки дістатися до неї, більше того, вони летіли достатньо прямо весь час, і може статися, що через Пітера або Тінк острів сам шукав їх. Тільки таким чином і можна було досягти його чарівних берегів.
– Он він там, – повідомив Пітер буденно.
– Де? Де?
– Там, куди показують всі стрілочки.
І справді, мільйон золотих стрілочок вказував дітям у бік острова, їх спрямувало туди дружнє сонечко, яке прагнуло допомогти їм знайти дорогу, перш ніж самому податися спати.
Венді, Джон і Майкл зависли в повітрі, щоб уперше поглянути на острів. Як це не дивно, але всі вони впізнали його відразу, і доти, доки ними не заволодів страх, діти вітали острів, наче давно мріяли побачитися з ним знову як старі знайомі, куди вони поверталися на канікули.
– Джоне, поглянь, он лагуна!
– Венді, дивися, он черепаха закопує свої яйця в пісок.
– Кажу тобі, Джоне, що бачу твого фламінго зі зламаною ногою!
– Поглянь, Майкле, он твоя печера.
– Джоне, а що це там у хащах?
– Це вовчиця з вовченятами. Венді, я вірю, що це твоє маленьке вовченя.
– А там мій човен, Джоне, тільки перевернутий.
– Ні, це не він. Твій човен ми спалили.
– Це він, я впевнена. Кажу тобі, Джоне, я бачу дим табору червоношкірих!
– Де? Покажіть мені, й я вам скажу по тому, як в’ється дим, чи вони перебувають на стежці війни.
– А там, просто перед нами, тече Таємнича річечка.
– Тепер я бачу. Так, вони зараз на стежці війни, налаштовані рішуче.
Пітеру було трохи прикро, що вони стільки знають про його острів, бо він хотів верховодити, його тріумф був уже майже в його руках, аж тут усі троє хлопців раптом якось дивно притихли.
Сонячні стрілочки згасли, залишивши острів у напівтемряві.
Із давніх давен в оселях Ніколандії завжди здається, що там трохи затемно і занадто загрозливо. Тоді незвіданих місцин стає більше, чорні тіні ховаються в них, ревіння хижих звірів стає зовсім іншим вмить, і насамперед ви втрачаєте впевненість у власній перевазі. Тоді ви дуже зраділи б нічним каганцям. Ви навіть дозволили б Нені сказати, що це трапилося тільки у вашій уяві, і що Ніколандія – неймовірна вигадка.
Певна річ, Ніколандія була неймовірною в ті дні, але вона була реальною зараз, і не було ніяких нічних каганців, ставало щораз темніше, та й де була Нена тепер?
Вони часом розліталися, але, відтак, ще тісніше горнулися до Пітера. Його погані манери нарешті звіялись, його очі блистіли і діти відчували якесь поколювання щоразу, коли торкалися його тіла. Мандрівники тепер опинилися над грізним островом, вони летіли так низько, що іноді могли зачепитися ногами за якесь дерево. Нічого загрозливого не було помітно в повітрі, аж раптом їхній політ сповільнився, наче в повітрі якісь ворожі сили стали опиратися їм. Іноді вони зависали в повітрі, аж поки Пітер не стиснув свої кулачки.
– Вони не хочуть, щоб ми приземлилися, – пояснив він.
– Хто вони? – прошепотіла Венді і затремтіла.
Але Пітер не відповів. Тінкер Белл присіла йому на плече, але хлопчик струсив її і послав уперед.
Іноді він балансував у повітрі, дослухаючись, приклавши руку до свого вуха, а часом пильно вдивлявся у поверхню очима настільки яскравими, що здавалося, вони могли б просвердлити дві дірки в землі. Перепочивши, він знову робив це. Його хоробрість була майже вражаючою.
– Ви б не хотіли поринути в пригоду вже зараз, – недбало кинув він Джонові, – чи краще спершу випити чаю?
Венді захотіла спершу випити чаю, за що Майкл потиснув їй руку на знак подяки, і навіть хоробріший Джон не міг зважитися.
– А яка пригода? – спитав він обережно.
– Там, у пампасах, спить пірат, якраз під нами, – розповів Пітер. – Якщо хочеш, можемо спуститися й убити його?
– Я його не бачу, – сказав Джон, помовчавши трохи.
– Я бачу.
– Припустімо, – сказав Джон трохи хрипко, – що він може прокинутися.
Пітер обурився:
– Ти ж не думаєш, що я стану вбивати людину, коли вона спить? Спочатку я його розбуджу, а тоді вб’ю! Я тільки так це роблю.
– Зрозуміло! А ти багатьох убив?
– Тонни.
Джон сказав: «Як жорстоко», але вирішив усе ж випити спочатку чаю. Він спитав, чи багато зараз є піратів на острові, і Пітер підтвердив, що він ніколи раніше не бачив стількох.
– І хто у них за капітана?
– Гак, – відповів Пітер і обличчя його стало дуже суворим, що показало, наскільки він ненавидів це ім’я.
– Джез Гак?!
– Саме так.
Майкл одразу зарюмсав, а Джон міг говорити тільки з паузами, хапаючи повітря, бо їм чудово була відома репутація Гака.
– Він служив боцманом у самого Чорної Бороди, – прошепотів Джон хрипко. – Він найгірший із усіх! Навіть безстрашний Скажений Бик його боявся.
– Це він, – підтвердив Пітер.
– А як він виглядає? Він великий?
– Не такий великий, як був.
– Що ти маєш на увазі?
– Я відкраяв від нього шматочок.
– Ти?
– Так, я! – відповів Пітер різко.
– Я не хотів тебе образити.
– Тоді гаразд.
– Але що ти йому відтяв?
– Його праву руку.
– То тепер він не може битися?
– Аби так було…
– То він шульга?
– Він має тепер залізний гак замість правої руки, як кіготь.
– Кіготь!
– Кажу ж тобі, Джоне, – наполягав Пітер.
– Так?
– Кажи: «Так, сер!»
– Так, сер!
– Ось що, – продовжував він. – Кожен хлопець, хто служить під моєю орудою, дає мені обіцянку, і ти маєш дати.
Джон зблід.
– Ось вона: якщо ми зустрінемося з Гаком у відкритому бою, ти маєш залишити його для мене. Його вб’ю я.
– Обіцяю! – хутко погодився Джон.
Цієї миті їм було вже не так страшно, адже Тінк летіла поруч і в її світлі вони ясно бачили один одного. На жаль, вона не могла літати так повільно, як вони, і тому полетіла обертом по колу, в якому летіли вони. Венді дуже це сподобалося, поки Пітер не розповів, у чому річ.
– Вона каже, – тлумачив Пітер, – що пірати помітили нас ще до настання темряви і тепер викочують Довгого Тома.
– Це велика гармата?
– Дуже. Бо вони бачать вогник Тінкер Белл. І якщо збагнуть, що ми неподалік, то дадуть залп.
– Венді!
– Джоне!
– Майкле!
– Попроси її летіти звідси, Пітере! – трійко дітей заволали одночасно, але той відмовився.
– Гадаю, що фея збилася зі шляху, – пояснив він сухо, – і вона дуже налякана, що я можу відіслати її саму невідомо куди, а вона і так налякана?
На мить коло світла було зламане і хтось ласкаво, легенько вщипнув Пітера.
– Тоді скажи їй, – благала Венді, – щоб вона згасила світло.
– Вона не може зробити цього. Це єдина річ, на яку феї не здатні. Світло гасне само по собі, коли вони засинають, як зіроньки.
– Тоді звели їй негайно заснути, – майже наказав Джон.
– Вона не може спати, поки їй не захочеться. Це ще одна річ, яку феї не можуть зробити.
– Мені здається, – пробурмотів Джон, – що саме ці єдині дві речі варто навчити її робити.
Тут його вщипнули, і не так приязно.
– Якщо б у когось із нас була кишеня, – запропонував Пітер, її можна було б туди засунути.
Однак вони вилетіли в такому поспіху, що в усіх чотирьох не знайшлося жодної кишені.
– У мене є чудова ідея. Капелюх Джона!
Тінкер погодилася мандрувати в капелюсі, якщо залишиться в його руках. Капелюха ніс Джон, хоча вона думала, що її несе Пітер.
Урешті капелюх узяла Венді, бо Джон сказав, що вдарив ним об коліно, коли летів. І це, як побачимо далі, призвело до лиха, бо Тінкер Белл дуже не хотіла бути зобов’язаною Венді. Крізь шапчину вогник зовсім не був помітний, тому діти летіли в повній темряві. До того ж було гнітюче тихо, лише раз вони почули, як унизу щось хлюпоче. Пітер пояснив, що це дикі звірі хлепчуть воду біля броду. І знову пролунав дивний звук, здавалося, що це сухі дерева скриплять гілками, але Пітер пояснив, що це червоношкірі гострять свої ножі.
Потом всі звуки стихли. Майкл почувався дуже самотньо.
– Хоч би щось озвалося, – сказав він.
І ніби у відповідь повітря здригнулося від такого страшного вибуху, якого вони раніше не чули. Пірати бабахнули догори з Довгого Тома. Гуркіт відлунням розсипався в горах, здавалося, що ця луна ридає по-звіриному: «Де вони, де вони, де вони?»
Тепер трійко дітей були справді налякані, вони нарешті дізналися, яка різниця між уявним островом і реальним.
Аж от небо знову заспокоїлося, Джон і Майкл опинилися самі в темряві. Джон летів у повітрі несамохіть, а Майкл, не знаючи, як плавати, ширяв.
– Тебе застрелили? – прошепотів Джон і затремтів.
– Я ще не збагнув, – пошепки відповів Майкл.
Тепер ми вже знаємо, що нікого тоді не поранили. Однак Пітера вибуховою хвилею віднесло до моря, а Венді підкинуло вгору, і вона опинилася наодинці, але з Тінкер Белл. Було б краще, якби Венді цієї миті впустила капелюх із рук.
Не знаю, спала ця ідея на гадку Тінкер Белл заздалегідь, чи ні, але вона випурхнула з шапки і почала вказувати Венді дорогу до її загибелі.
Тін була не така вже й погана. Точніше, лише цієї миті вона була вкрай погана. Хоча загалом феї вважаються добрими. Та феї можуть відчувати лише щось одне, бо, будучи настільки малі, вони, на жаль, мають місце для одного почуття на раз. Феї, однак, можуть змінюватися, але змінюватися їм доводиться повністю. Зараз Тінкер Белл захлиналася від ревнощів до Венді. Те, що вона торочила свою дзвінковою мовою, Венді зрозуміти не могла. Я, звісно, її розумію, тому знаю, що фея промовляла кепські слова, але це звучало так невинно, вона літала туди і сюди, наче закликаючи: «Гайда за мною й усе буде гаразд».
Що ж мала робити бідна Венді? Вона покликала Пітера, Джона та Майкла, але тільки луна зареготала у відповідь. Дівчинка ще не втямила, що фея ненавидить її лютою жіночою ненавистю. Й ось, збита з пантелику, хитаючись у своєму польоті, вона полинула за Тінк назустріч своїй долі.
Розділ 5
Острів стає справжнім
Відчуваючи наближення Пітера, Ніколандія поверталася до життя. Варто зауважити, що коли Пітера не було, життя на острові завмирало.
За його відсутності там було дуже тихо. Феї довше спали вранці, тварини займалися своїми дітками, червоношкірі бенкетували по шість днів і ночей, а коли пірати та загублені хлопчики зустрічалися, то хіба що просто кусали один одного за палець. Та з прибуттям Пітера, який не терпів спокою, все поверталося на свої шляхи: якщо б ви приклали вухо зараз до землі, то почули б, як весь острів бурлить життям.
Того вечора основні сили острова розташувалися наступним чином. Загублені шукали Пітера, пірати шукали загублених хлопчиків, червоношкірі шукали піратів, а дикі звірі шукали червоношкірих. І всі вони рухалися по колу і довкруж острова, але не могли зустрітися, бо пересувалися з однаковою швидкістю.
Усі прагнули крові, крім загублених, які любили правила, але цієї ночі вони вийшли зустріти свого ватажка. Хлопчики на острові змінювалися, звісно ж, в кількості, в міру того, як їх убивали абощо. Та коли їхня кількість починала збільшуватися, всупереч правилам, то Пітер частину відпускав. Однак зараз їх було шестеро, якщо лічити близнюків за двох. Тому зачаїмося тут, серед цукрової тростини та поспостерігаймо, як вони крадуться поодинці, кожен зі свого боку, зі стилетом у руці.
Їм було заборонено бути схожими на Пітера, тому загублені одягалися не в листя, а у ведмежі шкури, в яких вони виглядали такими круглими та пухнастими, що коли падали, то здавалося, що котяться. Тому вони намагалися не спотикатися.
Першим підкрадався Базіка, загалом він був відважний, але страшенний невдаха, найбільший із усієї їхньої ватаги. Він зазнав менше пригод, ніж будь-хто з них, бо всі важливі події найчастіше відбувалися тоді, коли Базіка тільки-но завертав за ріг. Наприклад, коли все спокійно, він прагнув скористатися можливістю назбирати трохи хмизу для багаття, а коли повертався, вже було по всьому. Це погано впливало на ніжну меланхолію його вдачі, але замість того, щоб дратуватися, він тішився, то ж він був дуже чемним хлопчиком. Бідний бадьорий Базіка, небезпека чигала в повітрі на нього цієї ночі. Варто було б їй запобігти, бо якщо таке станеться, доведеться горювати. Фея Тінкер Бел, яка ретельно шукала цієї ночі спосіб втілення власної витівки, була переконана, що їй дуже легко вдасться обдурити Базіку. От і хитрюща ж Тінкер Белл.
Якби він міг нас почути, але ж ми насправді не на острові, і пройшов повз, гризучи нігті.
Далі ішов Хвостик, люб’язний шибеник, його наздоганяв Малюк, який умів вражаюче свистіти посеред дерев, танцюючи в екстазі під свої власні мелодії. Малюк був найбільш марнославним із хлопчисьок. Йому здавалося, що він добре пам’ятає той час, коли ще не загубився, і тому поглядав на всіх згори вниз. Кучерик зайняв четверту позицію. Він такий відчайдушний бешкетник і так часто відбуває покарання за свої бешкети, що коли Пітер суворо наказував: «Нехай встане той, хто це накоїв», то Кучерик одразу ж мимоволі схоплювався, незалежно від того, скоїв він це, чи ні. Близнюків немає сенсу описувати, бо доводиться уточнювати, чи мова йде про того, кого треба.
Пітер завжди їх плутав, і його ватага не намагалася їх розрізняти, тому ті двоє завжди плуталися між собою, і робили все можливе, щоб із задоволенням підтримувати один одного, не зважаючи ні на що.
Хлопчики зникали у темряві, і після паузи, але не дуже довгої, як це буває на острові, пірати натрапили на їхній слід. Їх можна було почути ще задовго до того, як з’явилися, бо вони співали свою найжахливішу пісню:
Трави линву, йо-хо, в дрейф,
На вас пірати йдуть,
Й якщо стрілятимемо ми —
Поцілимо, мабуть!
Нікого гіршого на вигляд не траплялося бачити на цих берегах. Вони всім добре відомі за книжками – з оголеною зброєю, з сережками у вухах. Ось красунчик італієць Чекко, чиє ім’я вирізав на його спині начальник в’язниці в Гао. За ним, трохи відстаючи, тупотить величезний негр, який змінив стільки імен, що і сам не пам’ятає, як його насправді звати. Ним досі матері лякають своїх дітей у різних місцинах. Ось Білл Джукс, кожен дюйм його тіла вкритий татуюванням, це той Білл Джукс, який отримав у спадок від Флінта шість десятків золотих луїдорів, цілий мішок. А це Куксон, кажуть, що він – рідний брат знаменитого кривавого Чорного Мерфі, але це ніколи не було доведено. Джентльмен Старкі колись служив швейцаром у державній школі, тому досі вбиває вишукано та витончено. За ним ідуть Дірявий Морган і боцман-ірландець Сміхун, на диво геніальний чоловік, який завдає удар, так би мовити, без образ. Він був єдиним бунтівником у команді Гака. А ще були Гостряк, який тримав руки за спиною, і Муллінз, і Елф Мейсон і багато інших негідників, про яких давно знали і боялися на берегах іспанської Америки.
Але серед них найпохмурішим і найгрізнішим манірно виступав Джеймс Гак, або, як він сам підписувався, Джез Гак, і був він єдиною людиною, яку боялося саме море. Він їхав на своїй легкій, але неоковирній колісниці, яку тягнули інші пірати, а замість правої руки у нього був залізний гак, яким він підганяв возіїв тягнути швидше. Цей жахливий чоловік ставився до своїх людей, як до собак, і вони корилися йому. У Гака був мертвотний погляд і брунатне обличчя, його волосся вилося довгими пасмами, які на відстані виглядали, як чорні свічки, і додавали напрочуд грізного виразу його загалом гарному обличчю. Його очі нагадували волошки у стані глибокої меланхолії, аж до того часу, коли він штрикав у вас своїм гаком, і на цьому місці з’являлися червоні плями, а боліло просто жахливо. Своїми манерами він нагадував великого сеньйора й елегантно рвав на клапті своїх супротивників. А ще подейкували, що він був неабияким оповідачем. І ніколи не був зловіснішим, ніж у ту важливу мить, коли відправляв свою жертву на той світ. Пірат розмовляв вишукано, навіть коли лаявся, що виказувало його добре виховання, на відміну від решти його команди. Чоловік цей був відчайдушно хоробрим, це визнавали всі, й єдине, чого уникав, був вигляд його власної крові, густої та незвичного кольору. Стиль його одягу нагадував часи Карла II. Дехто згадував, що на зорі своєї кар’єри Гак був на диво схожий на цього нещасливого Стюарта. У роті він тримав спеціальне пристосування власного винаходу, за допомогою якого міг курити дві сигари одночасно. Але, без сумніву, найбільше вражав його залізний кіготь.
Треба було бачити, як убиває цей пірат, аби збагнути метод Гака. І тому перед ним запобігав Дірявий. Коли був поряд, Морган невміло схилявся перед капітаном, поправляючи йому мереживний комір. Гак стріляв у ціль, чувся виляск і вереск, тіло падало набік, і пірати йшли далі. При цьому він навіть не витягав сигари з рота.
Ось такий жахливий був цей чоловік, із яким доведеться битися Пітеру Пену. Хто ж переможе?
Слідами піратів стежиною, яку важко було помітити недосвідченому оку, безгучно кралися червоношкірі, кожен із них пильно вдивлявся у темряву. Вони несли томагавки та ножі, й їхні оголені тіла були пофарбовані та наолієні. На їхніх поясах висіли скальпи хлопчиків і піратів, для них важить лише плем’я, і не слід плутати з м’якішими серцем делаварами чи гуронами. У фургоні, схрестивши ноги, сидів хоробрий вождь Велика Маленька Пантера, відчайдух і власник найбільшої кількості скальпів, так що вони навіть перешкоджали йому вільно пересуватися. Замикала процесію Тигрова Лілія, горда та вередлива принцеса. Вона була вродливіша за похмуру Діану, богиню лісу, і за красуню Покахонтас також, своїми шанувальниками вона вертіла, як хотіла. Не було такого індіанця, який не пропонував би їй стати його дружиною, але вона воліла триматися якнайдалі від вівтаря, її серцю миліший був томагавк. Зверніть увагу, що кроки індіанців не були чутні, під їхніми ногами навіть гілочка не хруснула. Єдине, що все ж таки можна було почути, це їхнє важке дихання. Річ у тім, що вони трохи погладшали від частих бенкетів, на яких спонукала до цього жирна їжа, але з часом вони таки схуднуть. Однак не це зараз становило найбільшу загрозу.
Індіанці зникають, наче тіні, а на їхньому місці на траві з’являються дикі звірі: леви, тигри, ведмеді й інші, дрібніші хижаки. Вони важко дихають, висолопивши язики, бо цієї ночі всі дуже голодні.
Коли вони проходять, вигулькує силует останнього з них – величезного крокодила. Незабаром ми дізнаємося, за ким він полює.
Крокодил зникає, а на стежці знову з’являються загублені хлопчики, і цей процес буде тривати доти, доки хтось із піратів не спіткнеться. Тоді рух сповільняється і вони натикаються один на одного.
Але наразі всі йдуть розмірено, однак пильно вдивляються вперед, і ніхто не тямить, що небезпека може підкрастися ззаду. Це зайвий раз доводить, наскільки реальним був цей острів.
Першими з цього рухомого кола випали загублені. Вони попадали на галявину неподалік від їхньої підземної оселі.
– Хоч би вже Пітер хутчій повертався, – нервово повторювали підлітки, хоча кожен із них був вищим на зріст і ширшим у плечах, ніж їхній ватажок.
– Я єдиний із вас, хто не боїться піратів, – зауважив Малюк тоном, який не давав йому стати загальним улюбленцем, однак якийсь віддалений звук змусив його квапливо додати: – Але мені усе ж хотілося б, аби він повернувся і розповів, що там далі сталося з Попелюшкою.
Вони ще побалакали про Попелюшку, але Базіка заявив, що він упевнений, що його мама дуже на неї схожа. Тільки за відсутності Пітера вони могли згадувати маму, адже ця тема була заборонена, що було дуже не нерозумно.
– Все, що я пам’ятаю про свою матусю, – долучився до бесіди Хвостик, – це те, що вона весь час казала таткові: «О, як я хотіла б мати власну чекову книжку!» Не знаю, що таке чекова книжка, але я так сильно її люблю, що хотів би подарувати мамі хоча б одну.
Раптом вони почули якийсь віддалений звук. Ви чи я, не призвичаєні до життя в диких лісах, навряд чи щось розібрали б, а це була похмура пісня:
Йо-хо-хо, піратське життя,
Череп і кості на стязі.
Веселі часи, мотуз з конопель —
Привіт Деві Джонсу-трудязі.
І тут же загублені хлопчики… але де ж вони? Їх тут більше немає. Навіть кролики не зникають швидше.
Я розкажу, де вони. Всі, крім Хвостика, який подався у розвідку (роззиратися навколо), вже сховалися в своїй оселі під землею – чудовому місці для проживання, краще й вигадати важко. Як же вони туди потрапили? Адже жодних дверей ніде не було видно. Не було, наприклад, великого каменя, який затуляв би вхід до печери. Однак придивіться пильніше і ви помітите сім великих дерев, а в кожному з них – дупло, якраз завбільшки з хлопчика. Це й були сім входів у підземне житло, які Гак марно шукає вже кілька місяців. Чи виявить він їх цієї ночі?
Поки пірати йшли, гостре око джентльмена Старкі помітило Хвостика, який швидко віддалявся в бік лісу, і в одну мить блиснув вогнем його пістоль. Однак залізний кіготь ліг йому на плече.
– Капітане, відпусти! – заверещав Старкі, скорчившись.
Уперше ми зараз почуємо голос Гака. Це дуже похмурий голос.
– Спочатку прибери пістоль, – сказав він грізно.
– Але це ж один із ненависних хлопчаків! Я мав нагоду застрелити його на смерть.
– Твій безглуздий постріл виявив би нас перед Тигровою Лілією та червоношкірими! Ти хочеш розпрощатися зі своїм скальпом?
– То, може, я зроблю щось інше, капітане, – патетично запропонував Сміхун, – і полоскочу його Джонні-штопором?
Сміхун завжди вигадував милі прізвиська для всього, це свою сокиру він називав Джонні-штопором, бо любив вертіти ним у рані своєї жертви. Можна було б назвати багато милих рис Сміхуна. Наприклад, після вбивства він влаштовував цілу виставу з витиранням зброї.
– Джонні – меткий парубок, – нагадав він Гакові.
– Не зараз, Сміхуне, – похмуро відгукнувся капітан. – Адже він зараз один, а мені потрібні всі семеро. Розійдіться і вистежуйте їх.
Пірати один за одним зникли серед дерев, відтак їхній капітан і Сміхун залишилися наодинці. Капітан глибоко зітхнув, і я знаю чому, адже вечір був такий тихий і прекрасний, що йому раптом захотілося розповісти вірному боцману історію свого життя. Він щось довго теревенив, але це не зачіпало Сміхуна, який був від природи дурнуватий і тому нічогісінько не второпав.
Та раптом його слух вловив слово «Пітер».
– Найбільше, – пристрасно теревенив Гак, – я хочу спіймати їхнього ватажка, Пітера Пена. Адже це він відсік мені руку. – Пірат загрозливо махнув своїм гаком. – Я дуже довго чекав, щоб потиснути йому руку ось цим. Ох, як же його роздеру.
– Однак, – зауважив Сміхун, – я часто чув, як ви кажете, що такий гак вартує двох рук, коли йдеться про розчісування волосся чи якісь інші домашні справи.
– Ага, – підтвердив капітан, – якби я був матір’ю, то радо молився б, щоб мої діти народилися вже з такими.
І він глянув на свою залізну руку гордо, а на іншу – презирливо. А потім знову насупився.
– Пітер кинув мою руку, – сказав він, скривившись, – крокодилові, який випадково пропливав повз.
– Я вже давно, – зауважив Сміхун, – помітив ваш дивний страх перед крокодилами.
– Я боюся не крокодилів, – виправив його Гак, – лише цього одного крокодила. – Він перейшов на шепіт: – Йому так припала до смаку моя рука, Сміхуне, що тепер він усюди мене підстерігає, тягається за мною по морях і суходолах, і облизується, уявляючи, як з’їсть усю решту мене.
– У певному сенсі, – гмикнув Сміхун, – це такий собі комплімент.
– Не треба мені таких компліментів, – гаркнув Гак примхливо. – Я хочу, щоб Пітер Пен першим дав себе скуштувати.
Він сидів на капелюшку величезного гриба і тепер промовляв тремтячим голосом.
– Сміхуне, – сказав він ледь чутно, – цей крокодил давно б мене з’їв, але, на щастя, він примудрився проковтнути годинник, і тепер той цокає у нього всередині та попереджає мене про його наближення.
Пірат зареготав, але сміх його був невеселим.
– Одного дня, – зауважив Сміхун, – годинник зіпсується, і він вас дістане.
Гак облизав пересохлі губи.
– Ще б пак, – погодився він, – тому той страх і переслідує мене.
Раптом він відчув якесь дивне тепло знизу.
– Сміхуне, – сказав він, – а моє сидіння гаряче.
Він зістрибнув. Коли все палає, молоток і плоскогубці печуть.
Вони обстежили гриб, який був завбільшки з невеличкий ослінчик. Таких грибів не буває в звичайних лісах. Вони спробували його зірвати, і він легко піддався, бо зовсім не мав коріння. Але з того місця, де «ріс» гриб, раптом задиміло. Пірати перезирнулися.
– Це ж димар! – здогадалися вони одночасно.
І справді, їм вдалося виявити димар підземної оселі. Хлопчики зазвичай затикали його грибом, коли ворог опинявся по сусідству.
Але не тільки дим надходив із комина. Звідти линули ще й дитячі голоси, адже хлопці почувалися в безпеці і весело базікали. Пірати похмуро прислухалися до розмови, а потім поклали гриб на старе місце. Вони стали пильно роззиратися навколо і помітили дупла семи дерев.
– Ви не чули голосу Пітера Пена звідтіля? – прошепотів Сміхун і погладив свій Джонні-штопор.
