Kitabı oku: «Пітер Пен = Peter Pan», sayfa 4

Гак кивнув. Якийсь час він стояв у роздумах, нарешті його бліде обличчя спотворила така усмішка, від якої кров холоне в жилах. Сміхун саме цього і чекав.

– Розкрийте ваш план, капітане, – закричав він нетерпляче.

– Для того щоб повернутися на корабель, – повільно цідив слова крізь зуби Гак, – треба спекти великий багатий торт для забави, з товстим шаром зеленого крему на ньому. Там може бути тільки одне приміщення внизу, бо є лише один комин. Але ці дурні зробили аж семеро дверей, навіть не збагнувши, що достатньо одних на всіх. Це показує, що жоден із них не має матері. Ми залишимо торт на березі, біля Лагуни русалок. Там хлопці дуже люблять купатися, розважаючись із русалками. Коли вони знайдуть торт, то відразу з’їдять його, адже у них немає матері, яка пояснила б їм, наскільки шкідливо їсти такий жирний свіжий торт. Пірат вибухнув реготом, і не був щирим і щасливим цей сміх.

– І тоді вони помруть.

Сміхун слухав свого капітана з усе наростаючим захопленням.

– Це найвибагливіше піратське вбивство з усіх, про які я чув, – вигукнув він і почав відчайдушно витанцьовувати і виспівувати:

 
Стій, боягузе, коли я з’явився,
Від страху тобі нікуди не втекти.
Коли Гак твою лапу міцно потисне,
Від тебе залишаться тільки кістки.
 

Вони тільки увійшли у смак і вже мало не затягнули другий куплет, як раптом замовкли. Вони почули тонесенький звук, який навіть опалий листочок міг заглушити своїм шелестом, але звук цей наближався і ставав усе виразнішим:

Тік-так, тік-так, тік-так.

Гак застиг на місці з піднятою ногою.

– Крокодил, – прошепотів він, задихаючись, і помчав геть, а боцман кинувся за ним.

Це і справді був крокодил. Він не займав індіанців, і ті продовжували полювати за іншими піратами. Йому потрібен був лише Гак.

Хлопчики знову вилізли зі своєї схованки, але всі небезпеки, які готувала для них ця ніч, ще не були подолані.

На галявину з криком вибіг Хвостик, якого переслідувала зграя вовків. Язики переслідувачів були висолоплені, а їхнє гарчання було просто нестерпним.

– Рятуйте мене, рятуйте! – верещав Хвостик, повалившись на землю.

– Та що ж нам робити, що ми можемо?

Тут вони проявили неабияку повагу до Пітера, бо цієї миті всі їхні думки звернулися до нього.

– А як би вчинив Пітер? – спитали вони в один голос.

І на одному подиху вигукнули:

– Пітер поглянув би на них крізь ноги!

І додали:

– Давайте зробимо, як Пітер.

Вони негайно обернулися до вовків спинами, всі разом нахилилися, споглядаючи на вовків між своїми ногами. І вже наступної миті перемога була за ними, бо, як тільки хлопчики посунули на вовків, ті підібгали хвости і зникли.

Хвостик піднявся з землі, й усі вважали, що його очі все ще бачили вовків. Але він бачив зовсім не вовків.

– Я бачив дивовижну штукенцію, – повідомив усім, хто його оточив. – Це була велика біла птаха. І вона летіла сюди.

– Що це за птаха, як вважаєш?

– Не знаю, – замріяно сказав Хвостик, – але її звали Венді.

– Я згадав, – заявив Малюк вагомо. – Є такі птахи, яких називають Венді.

– Я бачу її, – закричав Кучерик. – Он летить Венді у небі.

Дівчина опинилася майже зовсім у них над головою, і вони чітко почули, як вона плаче. Але ще виразніше долинув до них пронизливий вереск Тінкер Белл. Розлючена фея зовсім перестала виявляти приязність і кидалася на свою жертву з усіх боків, щоразу посилюючи натиск, боляче щипаючи її при кожному доторку.

– Привіт, Тінк! – закричали дещо здивовані хлопчики.

Вона гукнула їм у відповідь:

– Пітер хоче, щоб ви застрелили Венді!

У них не було звички розпитувати, якщо Пітер щось їм наказував.

– Треба виконати бажання Пітера, – завзято галасували хлопці. – Хутко несімо луки та стріли!

Усі, крім Базіки, кинулися кожен до свого дупла. Адже в нього лук і стріли були з собою, Тінк зауважила це і вже потирала свої рученята.

– Поквапся, Базіко, рухайся! – закричала вона. – Пітер буде дуже задоволений.

Базіка поклав стрілу і натягнув тятиву.

– З дороги, Тінкер Белл! – гукнув він, і як тільки вистрелив, Венді впала на землю зі стрілою в грудях.

Розділ 6
Маленька хатинка

Дурник Базіка стояв, як переможець, поруч із тілом Венді, коли інші хлопці, вже озброєні, повистрибували зі своїх дупел.

– Ви спізнилися! – крикнув він переможно. – Я вже застрелив Венді. Пітер буде дуже задоволений мною.

Пролітаючи над його головою, Тінкер Белл заверещала: «Справжній дурень!» – і кудись зникла. Ніхто її більше не чув. Загублені юрмилися навколо Венді, і страхітлива тиша опустилася на ліс. Якби серце Венді билося, вони б його почули.

Малюк озвався першим.

– Це не птаха, – сказав він переляканим голосом. – Гадаю, що це якась леді.

– Леді? – відкрив рота Базіка і затремтів від страху.

– І ми її вбили, – хрипко зауважив Хвостик.

Вони скинули зі себе шапки.

– Тепер я бачу, – сказав Кучерик. – Пітер привів її сюди для нас.

І він у розпачі гепнувся на землю.

– І ця леді мала нарешті подбати про нас, – похнюпився один із близнюків. – А ти її вбив.

Їм, звісно, було шкода Базіку, але ще більше жаліли самих себе. Коли винуватець наблизився до хлопчиків, ті від нього відвернулися.

Базіка був блідий, хоча у ньому проявилася тепер гідність, яку раніше ніхто не помічав.

– Це я накоїв, – сказав він несамохіть. – Коли ця леді приходила в мої сни, я шепотів: «Мила матусю, мила матусю». А коли вона з’явилася насправді, я її застрелив.

І він повільно подався геть.

– Не йди! – прохали його інші.

– Я мушу, – відказав він і сіпнувся. – Я страшенно боюся Пітера.

І в цю трагічну мить вони почули знайомий звук, який змусив їхні серця підстрибнути. Вони почули кукурікання Пітера.

– Пітер! – видихнули вони, бо він завжди повідомляв про своє прибуття кукуріканням.

– Ховайте її, – зашепотіли хлопці й оточили Венді. Лише Базіка залишився стояти осторонь.

Знову пролунав бойовий клич півня, і Пітер приземлився перед загубленими.

– Вітаю, хлопці! – гукнув він і ті механічно відповіли на це привітання, після чого знову настала тиша.

Прибулець спохмурнів.

– Я повернувся, – сказав він сердито, – то чому не чую привітань?

Вони вже було розтулили свої роти, але привітання не вдалося.

Та ватажок не звернув увагу на це, поспішаючи повідомити славетну звістку.

– Гарні новини, хлопці, – жваво промовив Пітер. – Я нарешті знайшов маму для вас всіх.

Мовчанка тривала, тільки почулося, як Базіка гепнувся на коліна.

– То ви її не бачили? – спитав Пітер і відчув якийсь неспокій. – Вона ж летіла сюди.

– От лишенько, – сказав хтось, а інший додав: – Ох, який сумний день.

Базіка піднявся.

– Пітере, – сказав він тихо. – Я тобі її покажу.

Бачачи, що хлопчики все ще ховають Венді, загороджуючи її, став благати:

– Відступіть, близнюки. Дайте Пітеру поглянути.

Вони всі відійшли убік, щоб відкрити йому огляд, і тепер Пітер навіть не уявляв, що ж робити далі.

– Вона мертва, – сказав він, почуваючись незатишно. – Можливо, їй страшно залишатися мертвою?

Йому раптом захотілося відскочити подалі і бігти, бігти, поки зовсім не загубиться в світах, і більше вже ніколи не повертатися. Хлопці усі з радістю побігли б за ним.

Але ватажок не рушив із місця. Він витягнув стрілу в неї із серця й обернувся до своєї ватаги:

– Чия це стріла? – зажадав він суворо.

– Моя, Пітере, – озвався Базіка і знову впав на коліна.

– О, яка зрадницька рука, – зауважив Пітер і підняв стрілу, щоб вразити нею кривдника.

Базіка не ворухнувся. Він підставив свої груди:

– Бий, Пітере, – заохочував він твердо, – бий по-справжньому.

Двічі Пітер здіймав руку зі стрілою, і двічі її опускав.

– Я не можу вдарити, – сказав він трепетно. – Щось хапає мене за руку.

Усі глянули на нього зачудовано, крім Хвостика, який, на щастя, дивився на Венді.

– Це вона, – закричав він. – Це леді Венді, я бачу, як вона хапає його за руку!

Як не дивно, та Венді справді підняла руку. Хвостик нахилився над нею й уважно прислухався.

– Мені здалося, що вона вимовила: «Бідний Базіка», – прошепотів він.

– Вона жива, – заявив Пітер.

Малюк підхопив:

– Леді Венді жива!

Пітер клякнув біля неї і знайшов свій ґудзик. Ви ж пам’ятаєте той жолудь, який слугував йому ґудзиком, а дівчинка повісила його собі на шию.

– Погляньте! – сказав він. – Стріла влучила точно сюди. Це поцілунок, який я їй подарував. Він урятував їй життя.

– Я пам’ятаю поцілунки, – тут же втрутився Малюк. – дайте поглянути. О, це поцілунок.

Та Пітер його не слухав. Він благав Венді хутчіше прокидатися, щоб він міг показати їй русалок. Але дівчинка ще не відповідала, адже перебувала в глибокій непритомності. Над їхніми головами пролунав тоненький зойк.

– Чуєте Тінк? – зауважив Кучерик. – Вона ридає, бо Венді жива.

І тоді їм довелося розповісти Пітеру про злочин Тінк, і вони ніколи ще не бачили у нього такого суворого виразу обличчя.

– Слухай сюди, Тінкер Белл! – закричав він. – Я більше тобі не товариш. Забирайся звідси назавжди.

Вона злетіла до нього на плече і благала пом’якшити вирок, але він струсонув її. І тоді Венді знову підняла руку, благаючи його про милосердя.

– Гаразд, не назавжди, а лише на тиждень.

Гадаєте, Тінкер Белл була вдячна Венді за те, що та за неї заступилася? Та де там, вона на таке не здатна.

Феї – дуже дивні істоти, і Пітер, який зрозумів ці створіння найкраще, часто просто відганяв її.

Але що було робити з Венді, здоров’я якої перебувало в такому жалюгідному стані?

– Давайте віднесемо її вниз, у нашу оселю, – запропонував Кучерик.

– Ага, – підтримав його Малюк. – Саме так і треба чинити з леді.

– Ні, ні, – зупинив їх Пітер. – Не смійте до неї торкатися. З нею треба поводитися шанобливо.

– Отже, – погодився Малюк. – Це те, про що я думаю.

– Але якщо її залишити тут, – припустив Базіка, – вона ж помре.

– Угу, вона помре, – підтримав його Малюк. – Тільки виходу все одно немає.

– Звісно ж, є, – заперечив Пітер. – Ми збудуємо хатинку навколо неї.

Всі дуже зраділи.

– Хутко! – наказав Пітер. – Тягніть нагору все найкраще, що у нас є. Гайда додому. Покваптесь!

Умить вони стали такі ж зайняті, як кравці у ніч перед весіллям.

Загублені кинулися вниз, до постільної білизни, до дров. І в той час, як вони метушилися, там з’явилися, хто б ви подумали, Джон і Майкл. Вони ледве чвалали, майже засинали на ходу, зупинялися, прокидалися, ступали ще один крок і засинали знову.

– Джоне, Джоне, – мало не плакав Майкл. – Прокинься! Де Нена, Джоне, і де матуся?

Тут Джон протирав очі і бурмотів:

– То ми справді летіли?

Вони дуже зраділи, коли знайшли Пітера.

– Привіт, Пітере, – сказали вони.

– Вітаю, – відповів Пітер миролюбно, хоча й зовсім про них забув.

Він був дуже зайнятий, обміряючи Венді кроками, щоб збагнути, якої величини має бути хатинка для її потреб. Певна річ, у цій оселі мали бути і крісла, і стіл. Джон і Майкл спостерігали за ним.

– А Венді спить? – спитали вони.

– Авжеж.

– Джоне, – запропонував Майкл, – давай її розбудимо і попросимо, щоб приготувала нам вечерю.

Але не встиг він це сказати, як з’явилися інші хлопчики, які тягнули колоди для будівництва хатинки.

– Глянь на них! – зойкнув він.

– Кучерику, – сказав Пітер одним зі своїх капітанських голосів, – простеж, аби ці хлопці також узяли участь у спорудженні хатинки.

– О, так, сер!

– Спорудженні хатинки? – здивувався Джон.

– Так. Для леді Венді.

– Для Венді, – уточнив Кучерик.

– Для Венді? – не зрозумів приголомшений Джон. – Але навіщо, вона ж лише дівчинка.

– Тому, – продовжив Кучерик, – що ми їй усі тепер служимо.

– Ви? Служите Венді?

– Так, – сказав Пітер, – і ви також. Ідіть із ними!

І здивованих братів потягнули в ліс рубати, тесати і тягати дошки та колоди.

– Крісла і камінну решітку – насамперед, – наказав Пітер. – Тоді будуйте стіни й усе інше.

– Ага, – сказав Малюк, – хатинки будують завжди саме так, я тепер згадав.

Пітер потурбувався про все.

– Малюче, – командував він, – гайда за лікарем.

– Ага, ага, – відгукнувся Малюк і зник, чухаючи свою потилицю. Але він знав, що Пітеру треба коритися, тому повернувся вже за мить, всадивши на довбешку капелюх Джона і з урочистим виглядом.

– Прошу, сер, – привітав його Пітер, рушаючи за ним. – То ви лікар?

У такі миті різниця між ним і рештою хлопців завжди відчувалася дуже разюче. Адже вони усвідомлювали, що це відбувається не насправді, а для нього те, що здається справжнім, насправді таким не було. Іноді це завдавало певних неприємностей, як у випадку, коли їм доводилося прикидатися, що вони обідають.

Якщо вони раптом вирушали в уявний світ, то тут же отримували ляпас.

– Так, мій маленький друже, – квапливо відгукнувся Малюк, щоки якого аж пашіли.

– Прошу, сер, – пояснив Пітер, – ця леді дуже хвора.

Вони стояли біля її ніг, але Малюк вважав за краще не помічати цього.

– Ой-ой-ой! – похитав він головою. – І де ж вона лежить?

– Он на тій галявині.

– Я запхаю їй скляну штучку під пахву, – зронив Малюк і спробував переконатися, що це можливо зробити, в той час, як Пітер чекав. Запанувала напружена мовчанка, поки «лікар» витягав «термометр».

– Як вона? – поцікавився Пітер.

– Так-так-так, – повідомив Малюк, – ця штучка їй дуже допомогла.

– Я радий, – втішився Пітер.

– Я відвідаю її ще раз увечері, – повідомив «лікар», – напоїть її бульйоном із горнятка з носиком.

Після того як капелюх повернувся до Джона, він важко зітхнув, наче уникнув якоїсь великої небезпеки.

Тим часом дерево оживало під натиском сокири та пилки. Майже все необхідне для затишного житла вже лежало біля ніг Венді.

– Якби ж то знати, – зауважив хтось, – які будинки їй подобаються.

– Пітере, – закричав інший, – вона перевертається уві сні!

– Вона відкрила рот! – вигукнув третій, зачудовано видивляючись. – Оце добре!

– Може, вона заспіває щось уві сні, – зауважив Пітер. – Венді, заспівай нам пісеньку, яку хатинку ти хотіла б мати.

І негайно ж, навіть не розплющуючи очей, Венді заспівала:

 
Бажаю мати такий будинок,
Якого не бачив світ,
Де будуть червоні стіни,
І дах зелений, і пліт.
 

Вони дуже зраділи цьому, і щоб виконати таку забаганку, принесені колоди були помащені липким червоним соком, а вся земля навколо була встелена мохом. Вони миттєво звели стіни будинку і покрили мохом дах, відтак заспівали хором:

 
Ми збудували стіни й дах,
Поставили двері чудові,
Скажіть нам, матінко Венді,
Що можна додати знову?
 

На це вона відповіла:

 
Гадаю, що найкраще далі
Вікно потрібно встановити,
У нього зазирнуть троянди,
А звідти виглянуть діти.
 

Загублені тут же прорубали вікно, а з великого жовтого листя змайстрували фіранки. Але звідки ж узяти троянди?

– Троянди, – задумався Пітер.

Але вони швиденько «посадили» кущ, і троянди вмить розцвіли.

А діти?

І щоб Пітер не встиг розпорядитися, як бути з дітьми, вони поквапилися заспівати:

 
Троянди тепер, як справжні,
А дітей ми сховали за двері,
Інших створити не можемо,
Бо нас народили до вечері.
 

Пітеру так сподобалася ця чудова ідея, що він швиденько повернув справу так, ніби сам усе це вигадав. Будиночок вийшов гарненький, і Венді, мабуть, було в ньому дуже затишно. Звісно, вони більше не могли її бачити. Пітер обійшов увесь будинок, перевіряючи, чи все гаразд. Ніщо не уникло його орлиного погляду.

– Нема чим стукати у двері, – зауважив він.

Хлопці засоромились, але Базіка подав свій черевик, і з нього вийшов чудовий молоточок.

Начебто будівництво скінчилося, а от і ні.

– Немає комина, – заявив Пітер. – Там мусить бути комин.

– Певна річ, комин потрібен, – стурбовано погодився Джон.

Це подарувало Пітеру ідею. Він схопив капелюх із голови Джона, вибив денце і насадив на дах. Маленькій хатинці так сподобався новий комин, який наче на подяку, тут же випустив із себе хмарку диму.

Ну, тепер, здається, і справді вже все було готово. Залишалося тільки ввічливо постукати в двері.

– Намагайтесь виглядати якнайкраще, – застеріг їх Пітер. – Перше враження завжди найважливіше.

Він був радий, що ніхто не спитав його, що таке «перше враження». Вони занадто перейнялися тим, щоб виглядати якнайкраще.

Ватажок тихенько постукав, і всі діти завмерли, не було б чутно жодного звуку, якби не Тінкер Белл, яка стежила за ними, сидячи на гілці та відверто знущаючись.

Питання, яке найбільше хвилювало хлопців: якою буде відповідь на стукіт? Якщо вона леді, то що їй подобається?

Двері відчинилися і на порозі з’явилася Венді. Загублені всі, як за командою, зняли шапки.

Господиня дивилася на них зачудовано, вони й не думали, що, відкриваючи двері, вона настільки здивується.

– Де це я? – спитала вона.

Звісно, Малюк відгукнутися першим.

– Леді Венді, – сказав він квапливо, – ми збудували для вас хатинку.

– О, скажіть, що вона вам подобається, – заскиглив Хвостик.

– Милий, чудовий будиночок, – відгукнулася Венді, і це були саме ті слова, які сподівалися від неї почути.

– А ми – ваші діти! – зарепетували близнюки.

Тоді всі хлопці опустилися на коліна і стали її благати:

– Леді Венді, станьте нашою мамою!

– Хто, я? – сказала Венді і засіяла. – Я б дуже хотіла, але розумієте, я ж іще тільки дівчинка. Мені бракує досвіду.

– Це не важливо! – зауважив Пітер, наче він знав усе про мам, хоча насправді знав про них найменше з усіх. – Все, що нам треба, то це просто хорошу людину на роль матері.

– О, любі, – розчулилася Венді, – розумієте, мені здається, що я саме така.

– Така, така, – закричали всі, – ми це відразу збагнули.

– Дуже добре, – сказала вона. – Я постараюся. А тепер нумо додому, мої неслухняні дітки. Я впевнена, що ви намочили ноги. Негайно же покладу вас у ліжечко, а поки ви закуняєте, встигну закінчити казку про Попелюшку.

І вони спустилися вниз. Не знаю вже, як вони там усі помістилися. Але все якось інакше вимірюється в Ніколандії. Це був перший із багатьох веселих вечорів, які вони провели з Венді.

Поступово всі діти поснули, а Венді підіткнула їм ковдри. Сама ж вона цієї ночі спала в своїй маленькій хатинці, а Пітер стояв на варті з оголеною шаблею, бо віддалік лунали голоси піратів, і було чутно, як у лісі нишпорять вовки. Маленька хатинка виглядала так затишно і безпечно в темряві, яскраве світло пробивалося з-під фіранок, а з димаря тоненько курилося. Пітер стояв на чатах. Через якийсь час і він заснув, і кілька фей натрапили на нього, повертаючись додому з балу. Вони, мабуть, помстилися б кожному з хлопчиків, який заснув би на їхньому шляху вночі, але на Пітера вони не сердилися, тільки легенько полоскотали у нього в носі травичкою і полетіли далі.

Розділ 7
Оселя під землею

Найперше, що зробив Пітер наступного дня, це обміряв Венді, Джона та Майкла, щоб зробити дупла в деревах для кожного з них. Гак, як ви пам’ятаєте, глумився над хлопчиками, що їм було потрібне дупло для кожного, але він був невігласом, бо якщо дерево вам не за розміром, то дуже важко спускатися чи підійматися по ньому, а хлопці ж не були скроєні за однією міркою. Якщо дерево було якраз таке, як треба, то варто було тільки нагорі глибоко вдихнути, як ви починали ковзати вниз із потрібною швидкістю. А щоб піднятися, треба було то вдихати, то видихати повітря, трохи ворушити плечима і так звиватися вгору. Звісно, коли ви опануєте ці дії, то зможете робити всі ці речі, навіть не думаючи про них, і ніщо не становитиме для вас жодних труднощів.

Але треба, щоб усе було за розміром, тому Пітер вимірював кожного не менш ретельно, ніж коли б хотів пошити їм костюм. Єдина відмінність полягала в тому, що одяг шиють, щоб допасувати до вас, а тут ви мали бути такими, щоб пасувати до дерева. Зазвичай це вдається доволі легко. Як можна носити забагато одягу або замало, так і якщо ви опиняєтесь у вибоїстих, незручних місцях, то можете знайти й дерево неправильної форми, однак Пітер робить ще якісь дії, і після цього ви стаєте такими, як треба. А вже коли пасуєте, то значна увага приділяється техніці спуску, і саме це, як виявила Венді для свого задоволення, гуртувало всю сім’ю просто ідеально.

Венді та Майкл здолали свої дерева з першої ж спроби, а Джон мусів ще трохи повправлятися.

Через кілька днів тренувань вони вже могли легко підійматися та спускатися. І вони палко полюбили їхню оселю під землею, особливо Венді. Там була одна велика кімната, так усі житла треба робити, з підлогою, з якої можна було б викопати хробака, якщо хочете податися на риболовлю, на цій підлозі також росли великі гриби чарівних кольорів, які використовували, як ослінчики. Деревце Некація щосили намагалося прорости в центрі кімнати, але щоранку вони пиляли стовбур до одного рівня з підлогою. Коли надходив час пити чай, воно виростало приблизно на два фути, і тоді вони клали на нього двері, так виходив стіл. Але як тільки чаювання закінчувалося, загублені спилювали деревце знову, і в кімнаті тоді ставало достатньо місця для ігрищ. У кімнаті був величезний камін, до якого можна було доступитися з будь-якої частини кімнати, якби вам запраглося запалити його. Через нього Венді натягнула мотузки, виготовлені з волокон, на яких вона розвішувала білизну. Ліжко на день підіймалося, прихилялося до стіни, а ввечері, рівно о пів на сьому, воно опускалося і займало майже половину кімнати. Й усі хлопчики спали в ньому, крім Майкла, лежачи, як сардини в бляшанці. Існувало суворе правило перевертатися на інший бік тільки за командою всім водночас. Майкл також мав би там спати, але Венді вважала, що у неї має бути хтось маленький. Ви ж знаєте, які ті жінки, тому для Майкла до стелі підвісили кошик.

Інтер’єр в оселі був простий і невибагливий, але він разюче відрізнявся від того, що якесь ведмежатко могло б учинити в такому підземному обійсті за таких же обставин. Та була одна ніша в стіні, не більша за пташину клітку, що слугувала особистими апартаментами Тінкер Белл. Вона відокремлювалася від загальної кімнати тоненькою фіранкою, бо Тінк була дуже вередлива і завжди мала потребу чепуритися при роздяганні чи одяганні. Жодна жінка, навіть велика, не могла б отримати вишуканіший салон, роздягальню та спальню в одному приміщенні. Тапчан, як вона завжди його називала, був справжнім ложем, на масивних ніжках. Колір постільної білизни змінювався залежно від того, які квіти розцвітали в цю пору року. В її дзеркалі жив Кіт у чоботях, а таких меблів зараз залишилося лише три взірці, відомі з казок. Рукомийник аж виблискував й обертався, креденс походив із часів Карла VI, а килим був найкращий, з раннього періоду Марджері та Робіна. Був там ще й чарівний світильник, про людське око, звісно, адже вона сама освітлювала своє житло. Тінк дуже зневажала всю обстановку в оселі хлопчиків, утім, можливо, й її кімнатка, хоча й гарна, виглядала достатньо пихато, як високо задертий носик.

Мені здається, що все це особливо вабило Венді, адже ці хлопчики були тільки її, тому це допомагало їй так багато зробити. Бувало, що цілими тижнями, за винятком церування панчіх вечірньої пори, вона не підіймалася нагору. Багато часу забирало готування їжі, це я можу підтвердити, бо сам засунув ніс у горщик, і навіть якби нічого не було в ньому, навіть якщо б не було самого горщика, мама мала нагодувати всіх. Ніколи не було відомо точно, буде це реальна їжа чи лише вдавана, все це залежало від примхи Пітера: він міг їсти так, ніби це було частиною гри, а міг наминати так, що його могло знудити (так напихався їжею), таке стається з більшістю дітей, і це краще, ніж щось інше. Це ще одна річ, про яку варто згадати. Уявне було настільки реальним, що під час їжі ви могли відчувати її форму і навіть смак. Звісно, таке треба було спробувати, але ви й були змушені наслідувати його приклад, навіть якщо були вже занадто гладкі для свого дерева, і навіть не сподіваючись, що вам дозволять поїсти.

Улюбленим часом доби для Венді був час для шиття і церування після того, як усі діти вже вляглися. Тоді, як вона казала, мама могла б перевести подих. І вона захоплювалася створенням нових речей для своїх дітей, ставила подвійну латочку на коліна, бо вони всі мали найбільше клопотів із колінами.

Коли ж вона брала кошик із їхніми шкарпетками, то в кожній була величезна дірка, Венді здіймала вгору руки і казала:

– О, любі, часом я думаю, що старим паннам можна позаздрити!

Але обличчя її при цьому світилося.

Пригадуєте нашу розмову про ручного вовка? Так ось, він дуже швидко пронюхав, що Венді з’явилася на острові, розшукав її і вони зустрілися, як старі друзяки. Після цього він уже слідував за нею всюди.

Час минав собі дуже повільно, та чи часто згадувала Венді своїх батьків, які залишилися десь далеко? Це напрочуд складне запитання, бо дуже важко було сказати, скільки вже часу вони були в Ніколандії, бо його розраховують за кількістю місяців і сонць, а тут змінюють вони один одного частіше, ніж на материку. Та боюся, що Венді не надто переймалася долею своїх татуся та матусі. Але вона була абсолютно впевнена, що вони будуть завжди тримати відчиненим вікно, через яке вилетіли їхні діти, щоб вони могли повернутися, і це її дуже заспокоювало. Що її турбувало більше, то це те, що Джон пригадував своїх батьків тільки приблизно, як людей, яких він колись знав, а Майкл уже встиг навіть повірити, що Венді й є їхня справжня матінка. Ці речі лякали її трохи, але Венді прагнула виконувати свої обов’язки, щоб воскресити старе життя в їхніх головах, навіть вигадала для них контрольні роботи, на зразок тих, які у неї бували в школі. Інші хлопчики міркували, що це дуже цікаво, хотіли долучитися, тому змайстрували дві грифельні дошки. На одній із них Венді писала запитання, а на іншій вони писали відповіді. Запитання були найпростіші: «Якого кольору були очі у мами?», або «Хто був вищий на зріст – татко чи матуся?», або «Була мама брюнеткою чи білявкою?». І ті відповідали на всі три запитання, якщо могли. Іноді вона загадувала їм написати твір не менше, ніж на сорок слів: «Як я провів свої останні дні», «Порівняйте характер татуся та матусі», один із них – на вибір. Або ще: 1) «Опишіть мамин сміх»; 2) «Опишіть татів сміх»; 3) «Опишіть мамину вечірню сукню»; 4) «Опишіть свою дитячу кімнату і те, що там було».

Якщо хтось не міг відповісти на запитання, йому пропонувалося просто поставити хрестик. І її жахливо засмучувало, що навіть у роботі Джона з’являлося останнім часом дуже багато хрестів. Звісно, єдиний, хто не ставив ніколи хрестиків, був Малюк, і ніхто не міг би бути більш безнадійним за нього, бо його відповіді були зовсім безглуздими, через те, що він справді забув своє минуле: меланхолія – страшна річ.

Пітер у цьому участі не брав. По-перше, він не визнавав жодної мами, крім Венді. А по-друге, він був єдиним хлопчиком на острові, який не вмів ні прочитати, ні написати навіть маленького слова. Він був вищим за такі дрібниці.

До слова, всі запитання були складені в минулому часі. Яким був колір очей матері тощо. Венді, вочевидь, також стала забувати.

Пригоди, природно, як ми побачимо далі, стали їхніми буднями. Але в цей час Пітер вирішив, що через Венді нова гра, яка дуже його захоплювала, більше не цікавила його, але так завжди траплялося з його забавами. Гра полягала в тому, щоб вдавати, що сталася якась надзвичайна пригода, вихваляючись перед Джоном і Майклом. Так ставалося повсякчас, вони сиділи на кріслах, підкидаючи кульки в повітря, штовхали один одного, ходили на прогулянку і поверталися, прикидаючись, що тільки-но підстрелили ведмедя. Іноді Пітер нічого не робив, сидів на кріселку, кудись витріщившись. Він не міг не дивитися так довго, і вигляд його був таким кумедним, що зумисне так скорчитись було важко. Хлопчик вихвалявся, що ходить пішки заради свого здоров’я. Впродовж кількох сонць вони зачаровано вислуховували оповідки про його пригоди. І Джон, і Майкл також були змушені прикидатися, бо в іншому випадку він би поставився до них серйозно.

Пітер часто ходив кудись один, а коли повертався, важко було визначити, трапилася йому на шляху якась небезпечна пригода чи ні. Іноді він про це просто забував. А потім, коли ви вже його знаходили, то міг би багато що розповісти, і все ж знайти його часом бувало нелегко. Іноді він приходив додому з перев’язаною головою, і поки Венді бідкалася над ним і промивала рану кип’яченою водою, хлопчик розповідав їй якусь карколомну історію. Але Венді ніколи ні в чому не могла бути впевнена, ви ж знаєте. Проте траплялося багато пригод, про які вона знала, що це правда, бо сама брала в них участь. Були і такі, які були правдиві частково, бо інші хлопці брали в них участь і запевняли, що все в них – чистісінька правда.

Для того щоб описати їх усі, довелося б написати книжку таку ж грубу, як словник із англійської мови, і максимум, що можна зробити, це описати одну, як взірець того, що саме відбувалося на острові. Складність полягає в тому, яку з них вибрати. Може, про те, як червоношкірі якось напали на підземну оселю? Це була кривава бійка, особливо цікава тим, що показує одну з особливостей Пітера, який опинився в гущі бою і зміг переломити стан справ на власну користь. Коли перемога вже була на їхньому боці, він чинив по-одному, а іноді й по-іншому, коли волав: «Я червоношкірий сьогодні? А ти, Базіко?» І Базіка відповідав: «Я червоношкірий, а ти, Хвостику?» Хвостик кричав: «Я червоношкірий, а ти?» і так далі. Тоді всі вони були індіанцями. І, звісно, це закінчилося б протистоянням зі справжніми червоношкірими, якби ті не захопилися вигадками Пітера і не погодилися б удавати із себе загублених хлопчиків. А потім усе починалося знову, навіть завзятіше, ніж будь-коли.

Ця надзвичайна пригода закінчилася добре, але ми ще не вирішили, що це була саме пригода, тому хочемо розповісти про неї. Можливо, було б краще розказати про один нічний напад червоношкірих на підземну оселю, коли деякі з них застрягли в дуплах дерев і їх довелося вибивати, як корки. Або можна було б розповісти, як Пітер врятував життя Тигровій Лілії в Лагуні русалок, і таким чином зробив її своїм союзником.

Або можна розповісти про торт, який пірати спекли для хлопчаків, розраховуючи, що ті його відразу з’їдять і загинуть. І як вони підкладали його в різні місця, але Венді завжди виривала торт із рук своїх дітей, так що він із часом втратив свій привабливий вигляд, став таким же твердим, як камінь, і використовувався, як снаряд. А одного разу сам Гак спіткнувся об нього і впав додолу в темряві.

Або розповісти вам про птахів, які були особистими друзями Пітера. Особливо птаха Ніволга. Вона звила собі гніздо на дереві біля самого берега лагуни, але воно впало у воду, коли птаха висиджувала пташенят, тому Пітер наказав, щоб ніхто її не турбував. Це була гарна історія, й її кінець показує, наскільки вдячним може бути птаха.

Й якщо ми вже згадали це, то варто також сказати, що вся лагуна була пригодою, але, звісно, доведеться розповідати вже про дві пригоди, а не про одну. Коротша пригода, хоча й захоплююча, була пов’язана з Тінкер Белл, яка за допомогою інших фей хотіла перевезти сплячу Венді на материк на великому листочку. На щастя, листочок втримався, Венді прокинулася, міркуючи, як вона там опинилася, і попливла назад. Або, знову ж таки, ми могли б вибрати випадок, коли Пітер «підкорював левів», коли намалював стрілою навколо себе коло і був упевнений, що ніхто не наважиться перетнути його. І хоча він прочекав там кілька годин, ніхто з хлопчиків, Венді це бачила, затамувавши подих, з-за дерев, не наважився прийняти виклик свого ватажка.