Kitabı oku: «Гріхи батьків», sayfa 4

– Навіть не здогадуюся, що ти задумала, любонько, – зронила Мейзі, коли Емма її відпустила. – Але що б це не було – бажаю тобі удачі.

Еммі хотілось сказати, що вона вирушає на пошуки її сина і не повернеться, доки не знайде його.

8

Емма стояла на пристані вже більше години, коли помітила «Зірку Канзасу», що торувала свій шлях до порту. Але минула ще одна година, перш ніж корабель зміг причалити остаточно. За цей час Емма обміркувала прийняте рішення і вже почала замислюватися: чи стане їй сміливості здійснити задумане. Вона намагалася позбутися думки про затоплення «Атенії»⁴ кілька місяців тому, а ще ймовірність узагалі не потрапити до Нью-Йорка…

Вона написала довгого листа матері, в якому намагалася пояснити, чому буде відсутня кілька тижнів (щонайбільше три) і лише сподівалася, що та її зрозуміє. Але вона не могла написати листа Себастьяну, щоб повідомити, що мама вирушає на пошуки його батька, котрий пропав безвісти. Вона постійно намагалася переконати себе, що робить це для сина не менше, ніж для себе.

Сер Волтер знову запропонував познайомити її з капітаном «Зірки Канзасу». Але Емма ще раз ввічливо відмовилася, оскільки це не вписувалося в її план залишатися інкогніто. Він також дав їй розпливчастий опис доктора Воллеса, і, звісно, ніхто з тих, хто зійшов із корабля того ранку, навіть приблизно його не нагадував. Однак сер Волтер зміг повідомити ще дві цінні звістки. «Зірка Канзасу» вирушила того ж вечора з відпливом. Крім цього, доглядача зазвичай можна знайти в його каюті між другою та п’ятою годиною щодня, бо в цей час він заповнює корабельну документацію. І що іще важливіше: саме він відповідав за працевлаштування нових членів екіпажу.

Напередодні Емма написала дідусеві, щоб подякувати йому за допомогу, але вона не зізналася, що намірилася вчинити, хоча й відчувала, що він і сам здогадується.

Після того як годинник на будівлі Беррінґтон-хаусу вдарив двічі, а доктор Воллес так і не з’явився, Емма підхопила свою маленьку валізку і вирішила, що настав час прогулятися до доглядача. Коли вона нервово ступила на сходи, то запитала першого ж чоловіка в уніформі, як знайти потрібну каюту. Їй повідомили, що вона міститься нижче на кормі.

Вона помітила пасажира, котрий сходив униз широкими східцями, і подалася за ним туди, де, на її думку, був нижній рівень, але оскільки вона не мала уявлення, де розташована корма, то стала в чергу до інформаційного бюро.

За стійкою стояли дві дівчини, одягнені в темно-сині однострої та білі блузки. Вони намагалися відповідати на всі запитання пасажирів, зберігаючи обличчя привітними.

– Чим можу вам допомогти, панно? – запитала одна з них, коли, врешті-решт, дійшла Еммина черга.

Дівчина припустила, що вона пасажирка, й Емма справді розглядала варіант оплати проїзду до Нью-Йорка. Але вирішила, що з більшою ймовірністю дізнається те, що їй потрібно, якщо стане членом екіпажу.

– Де можна знайти каюту доглядача? – поцікавилася вона.

– Другі двері праворуч від цих східців, – відповіла дівчина. – Ви їх не пропустите.

Емма пішла у вказаному напрямку, а коли дійшла до дверей із табличкою «Доглядач», глибокого вдихнула і постукала.

– Заходьте.

Емма відчинила двері і зайшла досередини. Елегантний офіцер сидів за столом, заваленим документами. Він був одягнений у накрохмалену білу сорочку з відкритим коміром і кітель із золотими еполетами на плечах.

– Чим можу бути корисний? – запитав він із акцентом, якого вона зроду не чула і навряд чи втямила все зі сказаного.

– Я шукаю роботу офіціантки, сер, – повідомила Емма, сподіваючись, що її голос звучить так, як в однієї з покоївок у садибі.

– Даруйте, – сказав він озираючись. – Нам більше не потрібні офіціантки. Єдина вакансія – в інформаційному бюро.

– Я була б рада працювати там, – запевнила Емма, повертаючись до свого природного голосу.

Господар каюти придивився до неї уважніше.

– Оплата невисока, – попередив він її, – а години праці – ще гірші.

– Я звикла до всього, – видихнула Емма.

– І я не зможу запропонувати вам постійну посаду, – продовжив доглядач, – бо одна з дівчат чекає на березі в Нью-Йорку і після цього рейсу знову повернеться на корабель.

– Це не проблема, – відгукнулася Емма без пояснень.

Доглядач усе ще не виглядав переконаним.

– Ви вмієте читати та писати?

Емма хотіла б повідомити йому, що здобула стипендію в Оксфорді, натомість обмежилася простим:

– Так, сер.

Не зронивши більше жодного слова, він відсунув шухляду, витягнув звідти довгу анкету, подав їй авторучку та звелів:

– Заповніть це.

Коли Емма розпочала відповідати на запитання, офіцер також додав:

– І мені ще буде потрібна ваша рекомендація.

Як тільки Емма заповнила анкету, вона взяла торбинку та простягнула рекомендаційний лист Мейзі.

– Вражаюче… – присвиснув він. – А ви впевнені, що хотіли б стати адміністраторкою?

– Це буде моя наступна посада у «Ґранд-готелі», – заявила Емма. – Мені потрібен вишкіл, аби стати керівницею.

– Тоді навіщо відмовлятися від такої можливості і приєднуватися до нас?

– Моя тітка живе в Нью-Йорку. А мати хоче, щоби я залишилася з нею до кінця війни…

Цього разу доглядач, здається, вдовольнився, оскільки вже не вперше люди наймалися, щоби втекти з Англії.

– Тоді зараз же й почнімо, – сказав він, схопився і вийшов із кабінету, щоб подолати з новою працівницею короткий шлях до інформаційного бюро.

– Пеґґі, я знайшов, ким замінити Дейну в цьому рейсі. Отож буде краще розпочати негайно.

– Дякувати Богові, – відгукнулася Пеґґі, підіймаючи стійку, щоб Емма могла зайти до неї за бар’єр. – Як тебе звати? – запитала вона з тим же майже нестерпним акцентом.

Емма нарешті збагнула, що мав на увазі Бернард Шоу, коли заявив, що англійців та американців розділяє спільна мова.

– Емма Беррінґтон.

– Ну, Еммо, а це моя помічниця Труді. Оскільки ми зараз дуже зайняті, то, може, тобі буде краще зараз просто спостерігати? А ми спробуємо заповнити прогалини в процесі роботи.

Емма відступила оддалік і стала спостерігати, як дві дівчини витримують усе, що випало на їхню долю, при цьому ще й якось ухитряючись всміхатися.

Уже за годину Емма знала, в який час і де саме пасажири мають шикуватися для завантажування в рятувальні шлюпки, на якому поверсі розташований ресторан, наскільки далеко вони мають вийти в море, перш ніж пасажири зможуть замовити собі напої, де вони можуть знайти собі партнера для бриджу по обіді й як дістатися до горішньої палуби, якщо заманеться помилуватися заходом сонця.

Упродовж наступної години Емма вислуховувала більшість тих самих запитань, які ставили знову і знову. А на третю вона зробила крок уперед і сама взялася відповідати допитливим пасажирам, лише іноді звертаючись до тих двох дівчат.

Пеґґі була ошелешена, а коли черга зменшилася до кількох пізнюків, сказала Еммі:

– Час показати тобі твою каюту та перехопити щось, поки пасажири цмулять трунки перед вечерею.

Вона обернулася до Труді й додала:

– Я повернусь близько сьомої, щоб тебе замінити.

Відтак підняла стійку і вийшла. Труді кивнула. До них підійшов ще один пасажир.

– Можете мені сказати, чи обов’язково сьогодні перевдягатися до вечері?

– Першого разу – ні, сер, – почулася тверда відповідь, – але надалі – так.

Пеґґі теревенила без упину, коли вела Емму довгим коридором, приступаючи до східців, відгороджених ланцюжком із табличкою, на якій грубими червоними літерами було написано: «Стороннім вхід заборонений!».

– Це коридор до наших кают, – пояснила вона, відстібаючи ланцюжок. – Тобі доведеться ділити каюту зі мною, – додала Пеґґі, коли вони сходили вниз. – Адже ліжко Дейни єдине вільне зараз.

– Ну, то й добре, – погодилася Емма.

Униз і ще раз униз спускалися вони, а східці ставали все тіснішими. Пеґґі переставала плескати язиком лише тоді, коли якийсь член екіпажу зупинявся, щоби пропустити дівчат. Іноді вона нагороджувала їх теплою посмішкою. Емма в житті не зустрічала таких, як Пеґґі: настільки та була незалежна, водночас залишаючись жіночною, з її підстриженим світлим волоссям, у спідниці, яка ледве прикривала коліна, і в тісному жакеті, який не залишав сумнівів щодо того, якою звабливою була її постава.

– Це наша каюта, – сказала вона нарешті. – Тут спатимеш увесь наступний тиждень. Сподіваюся, ти не очікувала чогось схожого на палац?

Емма зайшла до каюти, меншої за будь-яку кімнату в садибі, навіть за шафу для мітел.

– Жах, чи не так? – зауважила Пеґґі. – Та насправді ця стара комірчина має одну перевагу.

Еммі не потрібно було питати, в чому вона полягає, адже Пеґґі мала звичку одразу ж відповідати як на запитання Емми, так і на свої власні.

– Такого співвідношення між чоловіками і жінками немає ніде більше на землі, – засміялася Пеґґі й додала: – Як бачиш, тут бракує місця для двох людей водночас, якщо хтось із них не перебуває в ліжку. Я залишу тебе розпаковуватися та повернуся за півгодини, щоб відвести вниз до їдальні на вечерю.

Емма замислилася: чи може бути тут щось іще нижче. Але Пеґґі зникла, перш ніж вона змогла запитати про це. Жінка сіла на своє ліжко, ще не зовсім отямившись. Як можна змусити Пеґґі відповісти на свої запитання, якщо та патякає без упину? А може, це виявиться й перевагою, і та сама з часом розбовкає те, що Емма хоче знати? Врешті-решт, є ще цілий тиждень, аби про все дізнатися. Тому вона вирішила, що може дозволити собі набратися терпіння. Жінка взялася перекладати своє манаття у шафку, яку Дейна звільнила раніше.

Два довгих гудки долинули до її вух, і за мить корабель сіпнувся. Хоча в каюті не було ілюмінатора, щоби визирнути, але дівчина змогла відчути, що вони зрушили з місця.

Вона сіла на ліжко і намагалася переконати себе, що прийняла правильне рішення. Хоча Емма й планувала повернутися до Бристоля упродовж місяця, Себастьяна їй уже бракувало.

Емма уважніше роздивилася навколо, адже це приміщення буде її прихистком на цілий тиждень. До стін каюти обабіч кріпилися вузькі ліжка, розміри яких передбачали, що будь-який її мешканець буде нижчим за середній зріст. Вона лягла і випробувала матрац, в ньому не було пружин, і поклала голову на подушку, наповнену поролоном, а не пір’ям. Ще була невелика раковина з двома кранами. З обох лилася однаково тепла вода.

Вона одягла уніформу Дейни і намагалася не засміятися. Але Пеґґі, повернувшись, стриматися не змогла. Дейна, либонь, була щонайменше на три дюйми нижчою і, безумовно, на три розміри ширшою, ніж Емма.

– Будь вдячна, що це лише на тиждень, – резюмувала Пеґґі, коли вела Емму на вечерю.

Вони спустилися ще нижче в надра корабля, щоби приєднатися до інших членів екіпажу. Кілька молодиків та двоє старших запрошували Пеґґі сісти за їхній стіл. Вона обрала своєю жертвою довготелесого парубка, котрий, як вона прошепотіла Еммі, був механіком. Емма поцікавилася: чи не тому його волосся (і не тільки) змащено мастилом? Усі троє стали в чергу до баняків. Механік поклав у свою тарілку всього потроху. Пеґґі наповнила свою наполовину, в той час як Емма, відчуваючи ще непевність, вдовольнилася печивом та яблуком.

Після вечері Пеґґі з Еммою повернулися до інформаційного бюро, щоби звільнити Труді. Оскільки обід пасажирам подавали о восьмій, мало хто з них підходив до них, хіба що ті, хто не знав, як потрапити до ресторану.

Упродовж наступної години Емма дізналася про Пеґґі набагато більше, ніж про «Зірку Канзасу». Коли о десятій годині закінчилася зміна, вони опустили решітку, і Пеґґі повела свою нову напарницю до східців нижнього поверху.

– Не хочеш випити чогось у їдальні для персоналу? – запропонувала вона.

– Ні, дякую, – відмовилася Емма. – Я втомилася.

– Зможеш сама знайти дорогу до каюти?

– Нижній поверх номер сім, каюта один-один-три. Якщо не буду в ліжку на той час, коли повернешся, висилай пошукову команду.

Як тільки Емма зайшла до каюти, то швидко роздяглася, умилась і прошмигнула під єдине простирадло та ковдру. Вона лежала на ліжку, намагаючись знайти зручну позу, коліна підібрала майже під підборіддя, але через хитавицю корабля не могла залишатися в тому самому положенні довше, ніж кілька секунд. Останні думки перед тим, як вона занурилася у приємний сон, були про Себастьяна…

Емма прокинулася раптово. Було так темно, що перевірити час на годиннику навіть не варто було намагатися. Спершу вона припустила, що рейвах спричинив рух корабля. Аж тут її очі трохи призвичаїлись, і вона змогла розгледіти два тіла на ліжку навпроти, що ритмічно рухалися то вгору, то вниз. Одне з тіл мало ноги, які вилазили далеко за межі ліжка і впиралися в стіну. Вочевидь, це був механік. Емма ледве погамувала сміх, але лежала нерухомо, поки Пеґґі не випустила довге зітхання, і вовтузитись перестали. За кілька секунд довгі ноги торкнулися підлоги і стали втискатися в якийсь старий комбінезон. Невдовзі двері каюти тихо зачинилися. Емма пірнула в глибокий сон.

9

Коли Емма прокинулася наступного ранку, Пеґґі вже була на ногах та одягнена.

– Я йду на сніданок, – заявила вона. – Побачимося в бюро пізніше. До речі, наше чергування розпочинається о восьмій.

Як тільки двері зачинилися, Емма зістрибнула з ліжка і після того як повільно вмилася, зате швидко одяглася, збагнула, що часу на сніданок уже не залишилося, якщо вона сподівалася вчасно опинитися за стійкою інформаційного бюро.

Коли Емма з’явилася на своєму робочому місці, вона швидко виявила, що Пеґґі дуже серйозно ставиться до своїх обов’язків і намагається надавати допомогу будь-якому пасажиру, котрий звертався до неї. Під час вранішньої перерви на каву Емма наважилася:

– Один із пасажирів питав мене про години прийому лікаря.

– З сьомої до одинадцятої ранку, – відповіла Пеґґі, – і з четвертої до шостої пополудні. У разі надзвичайної ситуації треба набрати один-один-один на найближчому телефоні.

– А яке прізвище в лікаря?

– Паркінсон. Доктор Паркінсон. Він єдиний чоловік, від котрого на кораблі шаленіють усі дівчата без винятку.

– А один із пасажирів вирішив, що це доктор Воллес.

– Ні, Воллі вийшов на пенсію десь із півроку тому. Милий дідуган.

Під час перерви Емма більше не ставила запитань, а просто пила каву.

– Чому б тобі не прогулятися трохи, огледітися, щоби знати, куди їх відправляєш? – запропонувала Пеґґі, як тільки вони підійшли до виходу.

Вона передала Еммі путівник по кораблю.

– Побачимося на обіді.

Відкривши путівник, Емма розпочала своє знайомство з горішнього поверху: ресторани, бари, зала для гри в карти, бібліотека і навіть танцювальний майданчик із джазовим оркестром. Вона зупинилася лише для того, щоби придивитись уважніше, коли натрапила на лазарет на другому нижньому поверсі, прочинивши подвійні двері і зазирнувши досередини. Два акуратно застелених ліжка стояли біля стіни по інший бік приміщення. Можливо, Гаррі спав на одному з них, а лейтенант Бредшоу – на іншому?

– Я можу чимось вам допомогти? – почувся голос.

Емма обернулася і побачила цибатого чоловіка у довгому білому халаті. Вона одразу ж зрозуміла, чому Пеґґі ним захоплювалася.

– Я щойно почала роботу в інформаційному бюро, – пояснила вона, – і маю намір дізнатися, де все розташоване.

– Моє ім’я Саймон Паркінсон, – назвався він і приязно всміхнувся. – Тепер ви дізналися, де я перебуваю, куди можете завітати будь-коли.

– Спасибі, – подякувала Емма, швидко відступила назад у коридор, зачинила за собою двері й відійшла.

Вона не могла згадати, коли востаннє хтось із нею фліртував, але їй хотілося, щоби краще це був доктор Воллес. Решту ранку жінка провела, вивчаючи кожен поверх, доки не відчула, що освоїла розташування корабля, і тепер зможе пояснювати пасажирам усе з більшою певністю.

Вона з нетерпінням очікувала, як увесь пообідній час демонструватиме свої нові знання, але Пеґґі попросила її переглянути списки пасажирів так само ретельно, як вона вивчала корабель. Емма опинилася сама в якомусь задрипаному приміщенні, вивчаючи імена людей, яких більше ніколи не побачить у своєму житті.

Увечері вона спробувала спожити вечерю – квасолю з тостами та склянку лимонаду – й уже незабаром після цього знову опинилася в каюті, сподіваючись заснути до того, як повернеться механік. Коли ж двері відчинилися, світло в коридорі розбудило Емму. Вона не могла збагнути, хто ввійшов до каюти, бо це точно був не механік, адже його ноги не сягали стіни. Вона пролежала без сну сорок хвилин і не заснула, доки двері не зачинилися знову.

◾

Емма хутко звикла до щоденного графіка з чиїмось нічним візитом. Ці відвідини не надто різнилися між собою, змінювалися лише чоловіки, хоча одного разу якийсь гість рушив до Емми, а не до Пеґґі.

– Не та дівчина, – твердо зауважила Емма.

– Даруйте, – почулося у відповідь, перш ніж гість змінив напрямок.

Пеґґі, мабуть, припустила, що її сусідка спить, адже після того як пара злягалася, Емма чула кожне слово їхньої балачки пошепки.

– Як вважаєш, твоя колежанка доступна?

– Сподобалася? – захихотіла Пеґґі.

– Ні, не мені, але я знаю, хто хотів би стати першим чоловіком, котрий зможе розстебнути її уніформу.

– І не сподівайся. У неї в Бристолі є хлопець, і навіть доктор Паркінсон не справив на неї враження.

– Шкода, – сказав голос.

◾

Пеґґі і Труді часто розмовляли перед сніданком про загибель дев’ятьох моряків із «Девонця» в морі. Ставлячи каверзні запитання, Емма змогла отримати інформацію, яку ні її дідусь, ні Мейзі ніколи б не дізналися. Але залишалося тільки три дні до того, як вони прибудуть до Нью-Йорка, а вона так і не наблизилася до з’ясування, хто ж насправді вижив – Гаррі чи лейтенант Бредшоу?

На п’ятий день Емма вперше чергувала сама, і сюрпризів не було. Він стався аж о п’ятій ночі.

Коли двері каюти вдосвіта відчинилися і якийсь чоловік знову рушив у бік Емми, цього разу вона вже твердо заявила:

– Не та дівчина.

І зайда негайно вийшов. Вона більше не спала, дивуючись, хто б це міг бути.

На шостий день Емма також не дізналася про Гаррі чи Тома Бредшоу нічого нового і стала вже непокоїтись, що може приїхати до Нью-Йорка, не маючи якихось підстав для подальших пошуків. Саме під час сьогоднішньої вечері вона й вирішила розпитати Пеґґі про «того, хто вижив».

– Я бачила Тома Бредшоу лише раз, – зізналася Пеґґі, – коли він чвалав поверхом зі своєю медсестрою. Хоча сказати «чвалав» було б занадто, адже бідолаха був на милицях.

– Ви розмовляли? – поцікавилася Емма.

– Ні, він здавався дуже сором’язливим. У будь-якому випадку Крістін не випускала його з свого поля зору.

– Крістін?

– Вона в той час була корабельною медсестрою, працювала разом із доктором Воллесом. І вони, безперечно, врятували Тому Бредшоу життя.

– І більше ви його ніколи не бачили?

– Коли ми причалили у Нью-Йорку, я лише помітила, як він сходив на берег із Крістін.

– Він покинув корабель разом із Крістін? – стривожилася Емма. – А з ними був доктор Воллес?

– Ні, лише Крістін та її хлопець Річард.

– Річард? – Емма відчула неабияке полегшення.

– Атож, Річард… Не можу згадати його прізвища. Він був третім офіцером. Невдовзі одружився з Крістін, і ми більше ніколи не бачили їх обох.

– Він був гарним чоловіком? – наполягала Емма.

– Том чи Річард? – уточнила Пеґґі.

– Чи можу я запропонувати тобі щось випити, Пеґ? – запитав молодик, котрого Емма ще не зустрічала, але мала відчуття, що побачить його профіль пізніше цієї ночі.

Емма мала рацію, і вона не спала ні під час, ні після візиту, оскільки на думці мала зовсім інше.

◾

Наступного ранку, вперше за час плавання, Емма опинилася в інформаційному бюро раніше за всіх.

– Приготувати перелік пасажирів до висадки? – поцікавилася вона, коли нарешті Пеґґі спромоглася ввійти.

– Ти – перша з тих, кого я знала, котра визвалася добровольцем на цій роботі, – зауважила Пеґґі, – але прошу дуже. Хтось же має переконатися, що все збігається, якщо імміграційна служба вирішить повторно перевірити якусь інформацію про пасажирів, коли ми пришвартуємось у Нью-Йорку.

Емма зайшла до службового приміщення. Відклавши поточний список пасажирів, вона звернула увагу на теки колишніх членів екіпажу, які знайшла в окремій шафці, що виглядала так, ніби її не відчиняли вже довгий час.

Вона розпочала повільний і ретельний пошук імен Крістін і Річарда. Знайти Крістін виявилося неважко, оскільки була лише одна жінка з таким ім’ям і лише вона працювала старшою медсестрою на «Зірці Канзасу» з 1936-го по 1939 рік.

Однак там виявилося кілька Річардів, Діків і Дікі, проте лише адреса одного з них, лейтенанта Річарда Тіббета, виявилася в тому ж багатоквартирному будинку Мангеттена, що і панни Крістін Крейвен.

Емма записала собі його адресу.