Kitabı oku: «Гріхи батьків», sayfa 5

10

– Ласкаво просимо до США, панно Беррінґтон.

– Спасибі, – подякувала Емма.

– Скільки часу плануєте перебувати у Сполучених Штатах? – запитав імміґраційний офіцер, перевіряючи її паспорт.

– Щонайбільше тиждень-два, – сказала Емма. – Хочу навідати свою бабусю, а потім повернуся до Англії.

Це було правдою, бо в Емми і справді у Нью-Йорку жила двоюрідна бабуся, сестра лорда Гарві. Але вона не мала наміру навідувати її навіть в останню чергу, адже не хотіла, щоб решта родини дізналася, яку мету вона переслідувала.

– Яка адреса вашої бабусі?

– На розі Шістдесят четвертої та Парк-стрит.

Імміґраційний офіцер занотував цю інформацію, поставив штамп у паспорт Емми та повернув його власниці.

– Насолоджуйтесь перебуванням у Великому яблуці, панно Беррінґтон.

Після того як Емма пройшла імміграційну службу, вона встала до довгої черги пасажирів із «Зірки Канзасу». Знадобилося ще двадцять хвилин до того, як жінка змогла сісти на заднє сидіння жовтого таксі.

– Мені потрібен невеликий готель із помірними цінами, який розташований неподалік від Мертон-стрит на Мангеттені, – попросила вона водія.

– Скажіть це все ще раз, будь ласка, пані, – відгукнувся водій, з кутика рота якого стирчав недопалок сигарети.

Оскільки Еммі було важко зрозуміти сказане ним, вона логічно припустила, що у нього така ж проблема.

– Я шукаю невеликий недорогий готель неподалік від Мертон-стрит, на острові Мангеттен, – повторила вона, повільно вимовляючи кожне слово.

– Мертон-стрит, – повторив водій, мабуть, це було єдине, що він уторопав.

– Правильно, – підтвердила Емма.

– Чому не було сказати так першого разу?

Водій рушив і більше не патякав, доки не висадив свою пасажирку біля будівлі з червоної цегли, над якою тріпотів прапорець із написом «Готель «Мейфлавер».

– Це коштує сорок центів, – сказав шофер, а сигарета підскакувала то вгору, то вниз при кожному слові.

Емма оплатила вартість проїзду із зароблених грошей, які отримала за працю на кораблі. Після реєстрації в готелі вона піднялася ліфтом на четвертий поверх і подалася безпосередньо до свого номера. Перше, що вона зробила, – роздягнулася та наповнила собі гарячу ванну.

Коли ж вона неохоче вибралася з неї, то витерлася великим пухнастим рушником, одягнулася у скромне, як їй здалося, плаття і повернулася на перший поверх. Вона почувалася майже людиною.

Емма знайшла тихий столик у кутку готельного кафетерію і замовила собі горнятко чаю – вони й не чули про «Ірл ґрей», – а про замовлений клубний сандвіч не чула раніше вона. Поки відвідувачка чекала, щоб їй подали чай, вона взялася виписувати довгий перелік запитань на паперовій серветці, сподіваючись, що на Мертон-стрит, сорок шість знайдеться хтось, готовий відповісти на них.

Як тільки вона підписала чек – ще одне нове слово, – Емма попросила адміністратора підказати їй маршрут до Мертон-стрит. Три квартали на північ, два квартали на захід, як їй сказали. Жінка й не підозрювала, що кожен ньюйоркець має вбудований компас.

Емма насолоджувалася прогулянкою, кілька разів зупиняючись, аби помилуватися вітринами, наповненими товарами, яких вона зроду не бачила в Бристолі. Дівчина опинилася біля потрібної багатоповерхівки відразу ж після полудня, не знаючи, що й робити, якщо пані Тіббет не виявиться вдома.

Ошатно одягнений швейцар привітався й відчинив їй двері.

– Чим можу служити?

– Я прийшла до пані Тіббет, – заявила Емма, намагаючись виглядати так, ніби її чекали.

– Квартира тридцять один на третьому поверсі, – підказав службовець, торкаючись краю кашкета.

Це було правдою: англійський акцент, здавалося, відмикав усі двері.

Коли ліфт повільно під’їхав до третього поверху, Емма повторила про себе кілька фраз, які, як вона сподівалася, відчинять ще одні двері. Коли ліфт зупинився, вона відсунула решітку, вийшла в коридор і подалася шукати тридцять першу квартиру. У двері Тіббетів був вмонтований скляний кружечок, який нагадував Еммі око Циклопа. Вона не могла бачити, що всередині, але припустила, що мешканці можуть бачити, що відбувається назовні. Більш знайомий ґудзик дзвінка знайшовся на стіні біля дверей. Вона натиснула на нього та зачекала. Минув якийсь час, перш ніж двері врешті відчинилися, але лише на кілька дюймів, ширше заважав латунний ланцюжок. Пара очей витріщилися на прибульцю.

– Що вам треба? – запитав голос, який вона принаймні могла зрозуміти.

– Даруйте, що вас турбую, пані Тіббет, – озвалася Емма, – але ви, можливо, – мій останній шанс.

Очі виглядали підозріливими.

– Розумієте, я відчайдушно намагаюся знайти Тома.

– Тома? – повторив голос.

– Тома Бредшоу. Він – батько моєї дитини, – сказала Емма, заходячи своїм останнім козирем.

Двері зачинилися, ланцюжок зняли, і знову відчинилися, щоб показати молоду жінку з дитиною на руках.

– Перепрошую, – зронила вона, – але Річарду не подобається, коли я відчиняю двері незнайомцям. Будь ласка, заходьте.

Емма ступила до вітальні.

– Зачекайте, поки покладу Джейка в його ліжечко.

Емма сіла й огледіла кімнату. Було кілька світлин Крістін із молодим військово-морським офіцером, котрий, мабуть, і мав би бути її чоловіком Річардом. Крістін повернулася за кілька хвилин. Вона принесла тацю з кавою.

– Чорну чи з молоком?

– З молоком, будь ласка, – вибрала Емма, яка ще не пила кави в Англії, але швидко дізналася, що американці не п’ють чай навіть уранці.

– Цукор? – запитала Крістін після того, як налила дві філіжанки.

– Ні, дякую.

– Отже, Том – ваш чоловік? – запитала Крістін, сідаючи навпроти Емми.

– Ні, я його наречена. Якщо чесно, він навіть не здогадувався, що я в тяжі.

– Як ви мене знайшли? – здивувалася Крістін, в її голосі все ще чулася нотка страху.

– Доглядач із «Зірки Канзасу» сказав, що ви з Річардом були одними з останніх, хто бачив Тома.

– Це правда. Ми були з ним, аж поки його не заарештували за кілька хвилин після того, як він зійшов на берег.

– Заарештували? – з недовірою повторила Емма. – Що ж він міг такого вчинити, щоб його заарештували?

– Його звинуватили в убивстві брата, – пояснила Крістін.

– А ви це точно знаєте?

Емма розплакалася, її сподівання розсипалися з усвідомленням того, що це, вочевидь, Бредшоу вижив, а не Гаррі. Адже якби Гаррі звинуватили в убивстві брата Бредшоу, йому було б завиграшки довести, що вони заарештували не того.

Якби ж вона розірвала того листа на коминку Мейзі, то дізналася б правду, а не була змушена пережити це випробування. Вона заридала, вперше прийнявши те, що Гаррі зараз уже в кращому світі.

Джайлз Беррінґтон
1939–1941

11

Коли сер Волтер Беррінґтон відвідав онука, щоб повідомити йому страшні новини про те, що Гаррі Кліфтон загинув у морі, Джайлз відчув таке оніміння, ніби втратив кінцівку. Насправді він був би радий втратити цю кінцівку, якби це могло повернути Гаррі. Вони були нерозлучними ще з дитинства, і Джайлз завжди вважав, що вони залишаться такими на все життя. Безпідставна, непотрібна смерть Гаррі зробила Джайлза ще рішучішим уникнути помилки зі свого боку.

Джайлз якраз перебував у вітальні, слухаючи виступ пана Черчилля по радіо, коли Емма запитала його:

– Ти плануєш іти на війну?

– Авжеж, до Оксфорда більше не повернуся. І маю намір записатися негайно.

Його мати була явно цим здивована, але сказала, що розуміє намір сина. Емма обняла його і сказала:

– Гаррі пишався б тобою.

Ґрейс, яка рідко виявляла якісь емоції, розплакалась.

Наступного ранку Джайлз заїхав у Бристоль і демонстративно припаркував свій жовтий «ем-джі»⁵ біля вхідних дверей вербувального пункту. Він зайшов досередини, сподіваючись, що слово «рішучий» написане на його чолі. Сержант-майор ґлостерширців, старий полковий старшина капітана Джека Тарранта, став дуже уважним у мить, коли побачив молодого пана Беррінґтона. Він вручив Джайлзу анкету, яку той покірно заповнив, а за годину його запросили зайти за завісу для огляду армійським лікарем.

Останній поставив галочку у кожен квадратик після того, як ретельно перевірив у рекрута вуха, ніс, горло, грудну клітку та кінцівки, перш ніж наприкінці перевірити зір. Джайлз стояв за білою лінією та називав літери й цифри на вимогу; врешті-решт, він міг відбити шкіряну кулю, що мчала на нього зі швидкістю дев’яносто миль на годину, далі за друзів. Парубок був упевнений, що пройде медогляд, доки лікар не поцікавився у нього, чи знає він про якісь спадкові недуги або захворювання в його родині. Джайлз правдиво відповів:

– Мій батько і дідусь – дальтоніки.

Лікар провів ще одну серію тестів, і Джайлз помітив, що «гм» та «ага» перетворилися на цокання язиком.

– Мені шкода, що маю вам це сказати, пане Беррінґтон, – заявив медик, коли закінчив свій огляд, – але, зважаючи на історію захворювань вашої родини, не зможу рекомендувати вас на стройову службу. Проте, звісно, ніщо не може завадити вам пристати на канцелярську роботу.

– Хіба ви не можете просто поставити галочку, лікарю, і забути, що я коли-небудь згадував цей клятий факт? – відчайдушно намагався переконати медика Джайлз.

Лікар проігнорував його протест і в останньому рядку бланка написав «С3» – непридатний для стройової служби.

Джайлз повернувся до садиби в обід.

Його мати Елізабет нічого не сказала на те, що він сам випив майже пляшку вина. Молодик повідомив усім, хто цікавився, та кільком, хто цього не зробив, що його не взяли у ґлостерширці, бо не розрізняє кольорів.

– Але це не завадило дідусеві боротися з бурами, – нагадала йому Ґрейс після того, як йому подали другу порцію пудингу.

– Вони, мабуть, тоді не мали уявлення, що така хвороба існує, – сказав на це Джайлз, намагаючись не помічати її колючки.

Та Емма завдала удару нижче пояса.

– Ти ніколи й не прагнув записатися в перший призов, чи не так? – сказала вона, пильно зазираючи братові в вічі.

Джайлз задивився на свої черевики, коли вона відправила його у нокаут.

– Шкода, що немає твого приятеля з доків, аби він нагадав, що також був дальтоніком.

Коли мати Джайлза почула ці слова, їй явно полегшало, але вона і цього разу нічого не сказала. Ґрейс більше не розмовляла з братом до того, як повернулася до Кембриджу.

◾

Наступного дня Джайлз подався до Оксфорду, намагаючись переконати себе, що всі приймуть як вагому причину те, чому він не зміг записатися до війська і мав намір продовжити своє життя студента. Коли ж увійшов у браму коледжу, то виявив, що квадратне подвір’я більше нагадує вербувальний пункт, ніж університет, із молодиками в одностроях, котрі хильнули зайвого. На думку Джайлза, єдиною перевагою ситуації було те, що вперше в історії університету там опинилося стільки ж жінок, скільки й чоловіків. На жаль, більшість із них лише бажали пройтися під лікоть з кимось в уніформі.

Старий шкільний товариш Джайлза Дікінс був одним із небагатьох, хто не почувався незручно через те, що не записався в рекрути. Та Дікінсу і не було сенсу здавати медичні тести. Це був один із рідкісних іспитів, за який він не зумів би отримати галочку в жодному квадратику. Але потім він раптово зник, перебравшись до Блечлі-парку⁶. Ніхто не міг сказати Джайлзу, що там діється, настільки там усе було вкрито таїною, а Дікінс попередив його, що той за жодних обставин не зможе навідувати свого приятеля.

Минали місяці, і Джайлз став більше часу проводити наодинці в пабі, ніж у переповненій лекційній залі, тоді як Оксфорд почав наповнюватися вже демобілізованими з фронту – дехто з однією рукою, інші – з однією ногою, кілька сліпих, і вони навчалися в його коледжі. Парубок намагався поводитися так, ніби цього не помічає, а до кінця курсу все більше й більше почувався не на своєму місці.

◾

Наприкінці курсу Джайлз поїхав до Шотландії, аби бути присутнім на хрестинах Себастьяна Артура Кліфтона. На церемонію, яку провели в каплиці замку Малджерлі, запросили лише найближчих родичів і кількох близьких друзів. Батька Емми та Джайлза серед них не було.

Джайлз дуже здивувався і водночас зрадів, коли Емма попросила його стати хрещеним батьком для сина, хоча й дещо збентежився, коли вона визнала, що єдиною причиною тієї пропозиції стало те, що, незважаючи на все, вона не сумнівалася, що саме такий вибір зробив би Гаррі.

Наступного ранку, коли Джайлз спустився на сніданок, то помітив світло, яке линуло з кабінету його діда. Коли ж проходив повз ці двері на шляху до їдальні, то почув своє ім’я. Парубок зупинився і підійшов ближче до напіввідчинених дверей.

Він заціпенів від жаху, коли почув, як сер Волтер сказав:

– Мені боляче, що повинен це сказати, але який батько – такий і син.

– Згоден, – приєднався до його думки лорд Гарві. – Я завжди високо цінував хлопчика, і це робить усю цю кляту справу ще неприємнішою.

– Ніхто, – зауважив сер Волтер, – не міг пишатися більше мене як голови правління, коли Джайлза призначили головним старостою Бристольської ґімназії.

– Я припускав, – додав лорд Гарві, – що він зможе використати свої чудові нахили до лідерства та проявів мужності, які він так часто демонстрував на ігровому полі, і на полі бою.

– Єдине хороше, що з усього цього випливає, – визнав сер Волтер, – це те, що я все більше не вірю в те, що Гаррі Кліфтон міг бути його сином, – сказав він.

Джайлз минув передпокій, пройшов повз їдальню та вийшов надвір. Він сів у свою автівку і розпочав довгу подорож назад, на захід країни.

Наступного ранку він припаркувався біля вербувального пункту. І знову став у чергу, цього разу не до ґлостерширців, а по той бік Ейвона, де набирали рекрутів до Вессекського полку.

Після того як юнак заповнив анкету, його передали іншому суворому лікарю. Цього разу, коли медик запитав: «Чи знаєте ви якісь спадкові недуги або захворювання у вашій родині, які могли б завадити вам вступити на дієву службу?», він відповів: «Ні, сер».

12

Опівдні наступного дня Джайлз покинув один світ, щоб увійти в інший.

Тридцять шість новобранців, котрі не мали між собою нічого спільного, окрім королівського шилінґа⁷, сіли у вагон разом із капралом, який відтепер виконував обов’язки їхньої няньки. Коли потяг виїхав за межі вокзалу, Джайлз утупився у похмуре вікно вагона третього класу і був упевнений тільки в одному: вони прямували на південь. Але лише після того як за чотири години потяг заїхав у Лімпстон, юнак збагнув, наскільки це було далеко на південь.

Під час цієї подорожі Джайлз мовчав і уважно слухав усіх людей, котрі були навколо і мали стати його супутниками наступні дванадцять тижнів. Водій автобуса з Філтона, поліціянт із Лонґ-Ештона, м’ясар із Брод-стрит, будівельник із Нейлсі та фермер із Вінскомба.

Як тільки вони вивантажилися з потяга, капрал спрямував їх в автобус, що вже чекав неподалік.

– Куди ми їдемо? – поцікавився м’ясар.

– Дізнаєтесь уже скоро, паночку, – відповів капрал, і за акцентом стало ясно, де він народився.

Упродовж години автобус рухався Дартмуром, доки не дістався місця, де не спостерігалося жодних ознак будинків або людей, хіба якийсь випадковий яструб летів у небі в пошуках здобичі.

Зрештою, вони зупинилися біля віддаленої групи споруд, про яку вицвіла вивіска повідомляла: «Іпрські казарми. Навчальний табір Вессекського полку». Це настрій Джайлзу не підняло. Якийсь вояк вийшов із будки біля воріт і підняв шлагбаум, аби дозволити автобусу проїхати ще сто ярдів, перш ніж зупинитися посеред навчального плацу. Єдина постать стояла в очікуванні, коли прибульці виберуться з салону.

Коли Джайлз вийшов із автобуса, то зіткнувся віч-на-віч із здорованем з широкими грудьми й одягненим у хакі, котрий виглядав так, ніби його посадили на грядку. На його грудях висіли три ряди медалей, а під пахвою стримів стек. Але найбільше Джайлза вразили гострі, як вістря ножа, складки на штанях і черевики, такі напуцовані, що він міг бачити в них своє відображення.

– Доброго дня, панове, – привітався чоловік голосом, який лунав на весь плац і не мав потреби в посиленні мегафоном. – Мене звати сержант-майор Доусон, для вас – сер. Моїм обов’язком є перетворити вас із череди овець на бойову одиницю всього за дванадцять тижнів. До закінчення цього терміну ви зможете назвати себе вояками Вессекського полку, найкращого підрозділу нашого війська. Наступні дванадцять тижнів я буду вашою матір’ю, вашим батьком і вашою коханою, і, дозвольте запевнити, у мене є лише одна мета в житті – переконатися в тому, що коли зустрінетесь із першою німецькою сволотою, зможете її порішити, перш ніж та вколошкає вас. Процес навчання розпочнеться завтра о п’ятій ранку.

Тут здійнявся стогін, який сержант-майор проігнорував.

– До цього часу наказую капралові Мак-Клауду відвести вас до їдальні, перш ніж ви влаштуєтесь у казармі. Обов’язково відпочиньте вночі, адже вам знадобиться кожна унція енерґії, яку маєте в собі, коли ми зустрінемося знову. Командуйте, капрале.

Джайлз сидів за пирогом із риби, в який забули покласти сіль, а після одного ковтка теплої коричневої води, яку називали чаєм, поставив свій кухоль на стіл.

– Якщо не їстимете свій рибний пиріг, я можу його доїсти? – запитав молодик, котрий сидів поруч.

Джайлз кивнув, і вони помінялися тарілками. Сусіда більше нічого не сказав, поки не доїв.

– Я знаю вашу маму, – повідомив молодик.

Джайлз придивився до нього уважніше, дивуючись, як таке можливе.

– Ми постачаємо м’ясо до садиби та Беррінґтон-холу, – пояснив чоловік. – Мені подобається ваша мама, – додав він. – Дуже приємна леді. До речі, я Бейтс, Террі Бейтс.

Він міцно потиснув Джайлзу руку:

– Ніколи не думав, що сидітиму поруч із вами.

– А тепер, хлопці, гайда звідси! – наказав капрал.

Нові рекрути похопилися з лавок і рушили за капралом із їдальні через плац до ніссенівського бараку⁸ з написом «Марна» на дверях. Ще одна славетна битва вессекців, як пояснив капрал перед тим, як відчинити двері в їхнє нове житло.

Тридцять шість ліжок, по вісімнадцять із кожного боку, заповнювали весь простір, не більший за їдальню в Беррінґтон-холі. Джайлз опинився між Еткінсоном і Бейтсом. Подібне на школу, подумав він, хоча й помітив одну-дві відмінності упродовж кількох наступних днів.

– Баста, хлопці, маєте час роздягнутись і похропти.

Задовго до того, як останній рекрут заліз у своє ліжко, капрал вимкнув світло і гукнув:

– Переконайтесь, що всі заплющили очі. Завтра у вас буде дуже важкий день.

Джайлз не здивувався б, якби він додав, немов Фішер із його старого навчального закладу: «Ані пари з вуст після гасіння світла».

Як і обіцяли, жарівки спалахнули знову о п’ятій годині наступного ранку, хоча Джайлз і не встиг кинути оком на годинник після того, як у приміщення увійшов сержант-майор Доусон і зарепетував:

– Останній чоловік, хто поставить обидві ноги на землю, першим потрапить на багнет!

◾

Більшість ніг швидко гупнули об підлогу, коли сержант-майор дійшов до середини казарми, а його стек уже гримав по ліжках тих, чиї ноги досі не торкнулися підлоги.

– А тепер слухайте уважно, – продовжив він. – Даю вам чотири хвилини, щоби умитися та поголитися, чотири хвилини – щоб прибрати ліжко, чотири хвилини, щоб одягнутися, та вісім хвилин, аби поснідати. Загалом двадцять хвилин. Не рекомендую базікати, бо ви не можете дозволити собі гаяти час, і в будь-якому разі я єдиний, кому дозволено тут розмовляти. Це зрозуміло?

– Ще б пак, – зронив Джайлз, викликавши хвилю здивованого сміху.

За мить сержант-майор уже стояв перед ним.

– Щоразу, коли ти розтулятимеш свій писок, синку, – гукнув він, поклавши свій стек на плече Джайлза, – все, що я хочу почути, це: так, сер, ні, сер, як накажете, сер. Це зрозуміло?

– Так, сер, – промовив Джайлз.

– Не думаю, що почув тебе, синку.

– Так, сер! – вигукнув Джайлз.

– Уже краще. А тепер бігом до умивальної кімнати, миршавий маленький чоловічку, перш ніж я відправлю тебе на гауптвахту.

Джайлз поняття не мав, що таке гауптвахта, але це прозвучало не надто привабливо.

Коли Джайлз лише заходив, Бейтс уже вибирався із вбиральні. До того часу, коли він поголився, Бейтс устиг заправити своє ліжко, вдягтися та поквапився до їдальні. Коли Джайлз нарешті його наздогнав, то зайняв місце на лаві навпроти.

– Як це вам вдається? – захоплено поцікавився Джайлз.

– Що вдається? – не второпав Бейтс.

– Бути таким бадьорим, коли решта ще сонні.

– Насправді все просто. Я м’ясар, як і мій тато. Щоранку прокидався о четвертій і вирушав на ринок. Якщо хочеш отримати найкращі шматки, треба наспіти в момент, коли м’ясо доправляють із доків або вокзалу. Запізнишся хоч на кілька хвилин – і тобі залишається лише другий сорт. А запізнишся на півгодини, можеш розраховувати хіба на кістки – ваша матінка не подякувала б за це, знаєте?

Джайлз засміявся, але тут Бейтс підхопився і погнав назад до казарми, бо сержант-майор зовсім не залишив їм часу, щоб почистити зуби.

Більшу частину ранку салаги витратили на перевдягання в уніформу, кілька комплектів якої виглядали так, ніби їх уже хтось носив раніше. По тому отримали берети, паски, черевики, вовняні шапки, шоломи, пасту «Брассо»⁹ та крем для чобіт. Після того як новобранців екіпірували, їх вивели на плац для першого шикування. Відслуживши, нехай навіть і дещо неуважно, в школі Об’єднаного кадетського корпусу, Джайлз розпочав із невеликою перевагою, але не міг позбутися відчуття, що Террі Бейтс хутко його наздожене.

О дванадцятій вони помарширували до їдальні. Джайлз був такий голодний, що їв майже все, що пропонували. По обіді вони повернулися до казарми та перевдяглись для заняття в тренажерній залі, куди їх негайно ж погнали. Джайлз мовчки подякував своєму інструктору з фізичної підготовки за те, що той навчив його лазити по линві, балансувати на колоді та використовувати настінні бруси для розтягування м’язів. Він не міг не помітити, що Бейтс копіював кожен його рух.

День закінчився кросом на п’ять миль через девонські болота. Лише вісім із тридцяти шести новобранців забігли у ворота казарми одночасно зі своїм інструктором із фізпідготовки. Один навіть ухитрився заблукати, і його ще довелося шукати. Після чаю настало те, що сержант-майор назвав відпочинком, себто для більшості хлопців падінням у ліжко задля глибокого сну.

◾

О п’ятій наступного ранку двері в казарму знову розчахнулися, і цього разу кілька пар ніг уже опинилися на землі ще до того, як сержант-майор устиг увімкнути світло. Після сніданку провели ще одну годину муштри на плацу, і до цього часу майже всі новобранці крокували в ногу. Потім вони сиділи в колі на траві й навчалися розбирати, чистити, заряджати гвинтівку та стріляти з неї. Капрал очистив люфу лише одним чітким порухом і заявив, що куля не знає, на чиєму вона боці, тому треба дати їй усі шанси вилетіти з люфи та закатрупити ворога, замість того щоб вибухнути в замку і вколошкати стрільця.

День провели на стрілецькому полігоні, де інструктори навчали рекрутів міцно притискати приклад гвинтівки до плеча, зміщувати мушку з прицілом та обережно тиснути на гачок, а не рвати його. Цього разу Джайлз подякував дідусеві за години, проведені за стріляниною по куріпках, що гарантувало можливість не схибити по бугаях.

День закінчився черговим кросом на п’ять миль, чаєм і відпочинком, після чого був відбій о десятій. Більшість юнаків звалилися на свої ліжка ще задовго до цього, бажаючи лишень, аби наступного ранку сонце не зійшло або принаймні щоб сержант-майор віддав Богові душу уві сні. Їм не пощастило. Перший тиждень здався Джайлзові місяцем, але до кінця другого він уже став звикати до режиму, хоча ще жодного разу не зумів потрапити до вбиральні раніше за Бейтса.

Незважаючи на те, що Джайлзу, як і будь-кому іншому, не подобалася муштра, однак йому подобалося змагатися. Але й він був змушений визнати, що з кожним днем йому стає все складніше наздоганяти м’ясара з Брод-стрит. Бейтс відповідав йому ударом на удар на боксерському рингу, вражав усі цілі на стрілецькому полігоні, а коли їм довелося бігти крос на п’ять миль у важких черевиках з гвинтівками – чоловіка, котрий роками тягав туші корів на плечах: вранці, пополудні й уночі, раптом стало майже неможливо здолати.

◾

Наприкінці шостого тижня нікого не здивувало те, що саме Беррінґтона та Бейтса підвищили до молодших капралів, і кожен отримав власний підрозділ.

Вони не встигли пришити свої відзнаки, як підрозділи, якими вони командували, стали відчайдушними суперниками; не просто на плацу чи спортивному майданчику, але й щоразу, коли їх підіймали по тривозі вночі або тренували польові маневри військ. Наприкінці кожного дня, немов школярі, Джайлз і Бейтс оголошували себе переможцями. Тому часто сержант-майор був змушений оголошувати їм подяки окремо.

Коли ж наближався день випускного параду, Джайлз міг пишатися обома підрозділами, вояки яких починали вірити, що вони, можливо, вже гідні називати себе вессекцями, принаймні до того моменту, коли підуть у бій; хоча сержант-майор і не раз попереджав їх, що це ніщо перед реальною битвою, коли доводиться в справжньому бою протистояти ворогу. Він також нагадав підопічним, що його не буде поруч, аби тримати їх за руки. Вперше Джайлз відчув, що сумуватиме за цим пронозою.

– То беріть його з собою, – це все, що Бейтс мав сказати з цього приводу.

Коли нарешті настала п’ятниця дванадцятого тижня вишколу, Джайлз припустив, що зможе повернутися до Бристоля разом з іншими хлопцями, щоб насолодитися відпусткою на вихідні, перш ніж податися до полкового збірного пункту наступного понеділка. Але коли він повернувся з плацу того дня, сержант-майор відкликав його убік.

– Капрале Беррінґтон, маєте негайно вирушити до майора Редкліффа.

Джайлз хотів запитати про причини, але знав, що відповіді не отримає.

Він пройшов через плац і постукав у двері кабінету кадровика – чоловіка, котрого раніше бачив лише на відстані.

– Заходьте, – дозволив голос.

Джайлз зайшов, став струнко і привітався.

– Беррінґтоне, – заявив майор Редкліфф після того, як той відсалютував, – маю для вас добру новину. Вас прийняли до школи підготовки офіцерів.

Джайлз навіть не відразу второпав, що йому пропонують підвищення.

– Завтра вранці наказую вам їхати до Монса, де в понеділок розпочнете вступний курс. Вітаю та бажаю удачі.

– Спасибі, сер, – подякував Джайлз, а тоді запитав: – А Бейтс приєднається до мене?

– Бейтс? – здивувався майор Редкліфф. – Ви маєте на увазі капрала Бейтса?

– Так, сер.

– Святе небо, ні, – відповів майор. – Він не годиться в офіцери.

Джайлз міг лише сподіватися, що німці настільки ж недалекоглядні, коли справа доходить до відбирання їхніх офіцерів.

◾

Коли наступного дня Джайлз вирушив до Монса в підрозділ підготовки кадетів в Олдершоті, він був не готовий до того, що його життя так швидко зміниться знову. Йому знадобилося трохи часу, щоби звикнути до капралів, сержантів і навіть сержанта-майора, котрі називали його «сер».

Він спав сам-один у кімнаті, двері якої не відчиняли о п’ятій ранку, й старшина кінчиком стека не шмагав ліжко, вимагаючи поставити на землю обидві ноги. Двері відчинялися лише тоді, коли їх відчиняв сам Джайлз. Він снідав разом із гуртом молодиків, котрих не потрібно було вчити, як тримати ніж і виделку, хоча кілька з них і виглядали так, ніби вони ніколи не навчаться поводитися з гвинтівкою, не кажучи вже про вогонь по мішенях. Але вже за кілька тижнів ці молодики опиняться на передовій, ведучи в бій недосвідчених добровольців, життя котрих залежатиме від їхніх рішень.

Джайлз просиджував із цими юнаками у класі, де їх навчали військової історії, географії, читати мапи, тактики бою, німецької мови та мистецтва командування. Якщо він і дізнався щось про м’ясара з Брод-стрит, то це те, що мистецтва лідерства його навчити було б неможливо.

За вісім тижнів ті ж молодики стояли на випускному параді. Всім присвоїли звання офіцерів Його величності. Їм вручили по дві зірочки – по одній на кожне плече, брунатний шкіряний ціпок і похвальний лист від вдячного короля.

Все, чого прагнув Джайлз, – це повернутися до свого полку й приєднатися до своїх старих товаришів, але він знав, що це ще неможливо, адже коли ввечері п’ятниці покидав парад, капрали, сержанти і навіть сержант-майор вітали його.

Шістдесят молодих других лейтенантів того дня роз’їхалися з Олдершота в різні куточки країни, щоб провести вихідні зі своїми сім’ями, дехто з них – востаннє.

◾

Джайлз більшу частину суботи провів, пересідаючи з одного потяга в інший, пробираючись на захід країни. Він прибув до садиби саме вчасно, щоб приєднатися до матері за вечерею.

Коли вона вперше побачила молодого лейтенанта, котрий стояв у передпокої, Елізабет не змогла приховати свою гордість.

Джайлз засмутився, що ні Емми, ні Ґрейс не виявилося вдома, щоб вони могли побачити його в уніформі. Та мати пояснила, що Ґрейс, котра вже навчалася на другому курсі в Кембриджі, рідко приїжджала додому, навіть на час вакацій.

За єдиною стравою, яку подав Дженкінс, – дехто зі слуг тепер служив на передовій, а не за обіднім столом, як пояснила його мати, – Джайлз розповів їй про свій вишкіл у тренувальному таборі в Дартмурі. Коли жінка почула про Террі Бейтса, то зітхнула:

– «Бейтс і син» – вони були найкращими м’ясарами в Бристолі.

– Були?

– Усі крамниці на Брод-стрит зрівняли із землею. Тож нас позбавили послуг м’ясара Бейтса. Німцям тепер є за що відповісти.

Джайлз спохмурнів.

– А Емма? – поцікавився він.

– Чудово… хіба що…

– Хіба що?.. – повторив Джайлз.

Минув якийсь час, поки мати тихо додала:

– Було б набагато краще, якби Емма народила доньку, а не сина.

– Чому це настільки важливо? – здивувався Джайлз, коли наливав собі чарку.

Його мати схилила голову, але нічого не сказала.

– О Боже! – вигукнув Джайлз, коли до нього дійшло значення її слів. – Я припускав, що якщо Гаррі помер, то я успадкую…

– Боюся, що ти нічого не можеш припускати, любий, – зронила мати, здіймаючи очі догори. – Тобто доки не буде встановлено, що твій батько не є батьком Гаррі. До цього часу, згідно з умовами заповіту вашого прадідуся, саме Себастьян успадковує титул і статки.

Джайлз більше нічого не сказав за обідом, намагаючись осягнути значення маминих слів. Як тільки подали каву, жінка заявила, що втомилася і лягає спати.

Коли Джайлз за кілька хвилин піднявся сходами до своєї кімнати, то не зміг утриматися, щоб не зайти в дитячу кімнату, аби поглянути на свого хрещеника. Він сидів наодинці зі спадкоємцем титулу Беррінґтонів. Себастьян щось бурчав у блаженному сні, явно не турбуючись про війну, і, звісно, не замислюючись про заповіт свого прадідуся чи значення слів «усе рухоме та нерухоме».

Наступного дня Джайлз обідав зі своїми дідусями у клубі «Дикун». Там була зовсім інша атмосфера, ніж на вихідних, які вони провели п’ятьма місяцями раніше в замку Малджерлі. Єдине, що, здавалося, прагнули дізнатись двоє стариганів, – де розквартирується його полк.