Kitabı oku: «Гендерне тяжіння: виклики та рішення», sayfa 3
Жіночий рух: активний, але чи помітний?
Мене називають феміністкою щоразу, коли я говорю щось таке, що не відповідає ролі домашнього килимка чи повії.
Ребека Вест
Які особливості має сучасний жіночий рух в Україні?
Нещодавно мені поставили таке запитання і попросили відповісти стисло.
Якщо стисло, то можна зупинитися на головному: жіночий рух в Україні є!
Але говорячи про його характерні риси, не варто апелювати до кількості членів жіночих організацій, виданих посвідчень (Боже, невже такі підходи ще десь залишилися?), до статусу чи кількості зареєстрованих осередків.
Питання – в їхній активності.
У впливі на процеси ухвалення рішень.
У спроможності визначати і розв’язувати актуальні проблеми.
У формуванні жіночого лідерства.
У розробці та реалізації державної політики.
Часи масових формалізованих соціальних рухів залишаються в минулому. Комунікація через соціальні мережі, узгодження дій завдяки Інтернету – сьогодні це не риса «диванної сотні», а, навпаки, ефективне використання науково-технічного прогресу для суспільного розвитку.
Сучасний жіночий рух – це не просто сукупність жіночих неурядових організацій України, які мають свідоцтво про реєстрацію, – міжнародних, національних, обласних, міських, районних.
Жіночий рух – це організації та окремі фізичні особи, згуртовані спільними ідеями, і насамперед – ґендерної рівності, відстоюванням прав жінок. Як і в інших рухах, є різні крила – різні групи, і різні цілі. Але об’єднання навколо концепту ґендерної рівності жінок і чоловіків є соціальною домінантою таких рухів.
Загалом жіночий рух – і світовий, і український як частина світового – пройшов різні етапи історії.
У ХІХ – на початку ХХ століть – це рух за жіночу емансипацію, отримання політичних та освітніх прав жінок.
У ХХ столітті – рух за виборювання політичних, соціально-економічних прав жінок.
Третя хвиля жіночого руху припадає на 60−70-ті роки минулого століття, коли почалися активні виступи проти насильства і за рівні права у приватному житті. Гаслом цієї хвилі став девіз радикальних феміністок «Приватне – це політичне». Варто визнати, що його досі не опановано більшістю українських жіночих організацій. І сьогодні для українського жіночого руху тема протидії насильству щодо жінок та домашньому насильству є однією з пріоритетних.
Для українського жіночого руху ХІХ – початку ХХ століть (особливо на західних територіях) важливими були ідеї національно-визвольного руху, націонал-демократії та соціал-демократії. Їх носіями були Наталя Кобринська, Ольга Кобилянська, Софія Русова, Мілена Рудницька та ін.
Активізація жіночих організацій саме після здобуття незалежності нашою державою – це яскраве підтвердження останньої тези.
Розповідати про український жіночий рух неможливо без згадки про Світову федерацію українських жіночих організацій (СФУЖО). Створена напередодні ухвалення Загальної декларації прав людини, Федерація завжди відстоювала принципи свободи, недискримінації, поваги до особистості та вільного вибору націй. У часи радянської влади, заборони демократичних інститутів та рухів СФУЖО захищала на світовій арені не лише інтереси жінок, але й інтереси незалежної та вільної України.
У різні часи СФУЖО очолювали видатні особистості: Олена Кисілевська, Олена Залізняк, Олена Лотоцька, Стефанія Савчук, Лідія Бурачинська, Марія Квітковська, Оксана Соколик, Марічка Шкамбара, Орися Сушко.
СФУЖО брала активну участь у діяльності міжнародних організацій, насамперед ООН, де вона має консультативний статус. Організація вносила петиції та меморандуми про охорону української культури, звільнення жінок-в’язнів, підтримку роз’єднаних родин, проти переслідування церков і порушення прав жінок, брала участь у роботі щодо практичного втілення в життя Резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки. Мир. Безпека» та її «сестринських» резолюцій.
Будь-яка організація – то передусім люди, які є її рушійною силою! Марта Кічоровська-Кебало, представниця в ООН (Нью-Йорк), Головна представниця в ООН (Женева) Олександра Куновська-Монду, представниці в ЕКОСОР Надя Шмігель, Дарія Дика, Софійка Зєлик, Лариса Мельник-Дирска, Ірена Яросевич, Наталка Соневицька, Мотря (Мокі) Кокоріс представляють СФУЖО в Департаменті публічної інформації ООН, Ірина Куровицька – Міжнародну раду жінок в ООН. Цей список поважних жінок можна продовжувати.
Останнім часом українські жіночі організації почали з’являтися в різних країнах. Вони надавали та надають допомогу українським трудовим мігрантам і тим серед них, хто потерпів через торгівлю людьми. Впливовість українського жіночого руху на міжнародному рівні постійно зростає.
Але повернімося до України.
У середині 2000-х років активно заговорили про те, що необхідно шукати нову об’єднавчу ідею для жіночих організацій. Це був для нас своєрідний «ідеологічний виклик». Ми мали 15 років державної незалежності нашої країни, нам здавалося, що в цій темі вже остаточно поставлено крапку. Але що далі?
Євроінтеграційний рух України, підписання Угоди про Асоціацію з ЄС, лібералізація візового режиму посилили вплив загальносвітових цінностей на суспільні рухи, в тому числі, й на жіночий. Посилена керівна роль Кабміну завдяки посиленим повноваженням Віце-прем’єр-міністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції та створення посади Урядового уповноваженого з питань ґендерної політики, яку активно лобіювали не тільки Міжфракційне об’єднання «Рівні можливості», але й громадські організації!
А далі виявилося, що крапка перетворилася на багато крапок… Що нашій країні треба відстоювати та боронити свою незалежність. Що свобода не дарується, а виборюється.
Майдан, окупація Криму і частини територій Донецької та Луганської областей, необхідність підтримувати армію, добровольців, допомагати внутрішньо переміщеним особам, загострення соціальних проблем для багатьох уразливих груп, ведення Російською Федерацією гібридної війни проти України – всі ці виклики знову повернули багато організацій до визвольної ідеї.
Водночас українські жіночі організації стикнулися і з загостренням гібридної війни на «жіночому фронті». І Олена Суслова, і я вже давно ідентифікували маніпуляції навколо ґендерної проблематики як інструменти такої війни. Не секрет, що Росія робить усе для того, щоб утримати й посилити свій вплив в Україні, в тому числі через деякі жіночі організації та ініціативи мирних діалогів.
Такий світоглядний виклик є серйозним, і його ще до кінця не усвідомили ані власне жіночий рух, ані дослідники, ані держава.
Другий виклик, з яким стикається рух, – це опанування демократичних принципів роботи. Ознайомлення з діяльністю багатьох організацій дає підстави твердити про наявні проблеми у внутрішній організації структур, зокрема про ієрархічність, вертикальну побудову, відсутність принципу зміни керівництва тощо.
Третій виклик − соціально-психологічний. Він виявляється у зневірі у власні сили, в тому, що ситуацію можна змінити. Можна наводити багато прикладів того, як жіночим організаціям вдавалося долати такий виклик. І це добре. Але він наразі залишається.
Четвертий виклик – бюрократичний. Деякі організації зосереджуються на вирішенні проблем своєї структури, шукають можливості зробити це за рахунок держави, хоча мали б спрямувати основні зусилля на розв’язання соціальних проблем суспільства, об’єднавши зусилля організацій та держави.
П’ятий виклик – інформаційний. В Україні багато років був фактично відсутній жіночий інформаційний простір. Ідеться не про глянцеві жіночі журнали, а про серйозне та авторитетне висвітлення позицій жіночих організацій щодо важливих соціально-політичних та економічних проблем. Він почав розвиватися нещодавно і понад усе – в інтернет-просторі: «Фемінізм.UA», «Повага: кампанія проти сексизму», «Жінки – це 50%» та інші ініціативи. Не можна не сказати і про активну позицію щодо просування ідей ґендерної рівності Громадського радіо, окремих програм Українського радіо та інших каналів. А от на телебаченні поки що суцільні шоу!
Шостий виклик − фінансовий і матеріально-технічний. Слабка матеріально-технічна база жіночих організацій, невміння залучити необхідні кошти є загальновизнаним фактом.
Останній за переліком, а не за значущістю виклик – політичний. Він полягає в бажанні політичних сил і партій використовувати жіночі організації для власних політичних цілей, але під гаслами спільних ідей та неполітичності.
Для більшості жіночих організацій політика – це не боротьба за владу та навколовладні позиції, а боротьба за просування ідей, вплив на пріоритети діяльності партійних і владних структур. Тому діяльність жіночих організацій є водночас і політичною, і неполітичною. Можна прогнозувати, що в разі просування ідей ґендерної рівності до «великої» політики роль такого впливу зростатиме, і форми участі жіночих неурядових організацій у політичному житті змінюватимуться.
«Не продаватися» – актуальне гасло!
Нерідко саме виклики зумовлюють особливості роботи тієї чи іншої організації. Але вони є стимулом для розвитку та вдосконалення.
Окреслимо основні зони впливу неурядових організацій на формування політики в державі.
1. Участь у розробці та впровадженні нормативно-правових, програмних та концептуальних документів ґендерної політики, а також законів та законодавчих актів.
Саме на рівні правотворення виявляється активність жіночих неурядових організацій (висування ініціатив, пропозиції щодо прийняття закону, обговорення його змісту). Вони підживлюють процес новими ідеями, конкретними рішеннями, які узагальнюються, систематизуються відповідними державними органами, а потім формулюються в нормах, які знаходять вираження й закріплення у правових актах. Одним із найбільших досягнень жіночого руху України є внесення до Конституції України статті 24, яку активно лобіювали громадські організації і яка утверджує рівність прав та можливостей жінок і чоловіків.
Законодавче забезпечення ґендерної політики є також дуже важливим. У багатьох ситуаціях ініціатива належить неурядовим жіночим організаціям. У роботі експертних груп, колективів з розробки документів; у проведенні громадських обговорень; у презентаціях та обговореннях проектів документів на конференціях, семінарах, інших заходах, а також через Інтернет; в отриманні та узагальненні пропозицій; у нарадах за участю науковців, фахівців, громадськості, зацікавлених міністерств; у рецензуванні науково-дослідними установами тощо.
Серед прикладів такої роботи варто назвати підготовку та прийняття законів «Про попередження насильства в сім’ї» (2001 рік), «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» (2005 рік), «Про протидію торгівлі людьми» (2011 рік), «Про запобігання та протидію домашньому насильству» (2017 рік) та інших, Національної стратегії у сфері прав людини та Плану дій на її виконання (2015 рік), державних програм і планів. ГО «Ла Страда-Україна», Інформаційно-консультаційний жіночий центр, «Ліга захисту прав жінок», Національна рада жінок України, Київський інститут ґендерних досліджень, «Нове життя», «Трудові ініціативи», Український жіночий фонд, Центр «Розвиток демократії», Школа рівних можливостей, Західноукраїнський центр «Жіночі перспективи», «Жіноча громада» та багато інших. Всіх не зможу назвати!
2. Ініціювання та участь у створенні інституційного механізму формування та реалізації ґендерної політики.
Жіночі неурядові організації України відіграють важливу роль і в лобіюванні процесу інституціалізації політики щодо жінок: у створенні Міністерства України у справах сім’ї та молоді, координаційних та експертних рад, запровадженні посад радників з ґендерних питань, створенні інституту Урядового уповноваженого з питань ґендерної політики тощо.
3. Здійснення моніторингу та громадського контролю за ходом реалізації ґендерної політики.
За роки незалежності апробовано та втілено в життя такі механізми моніторингу й контролю, як підготовка альтернативних та спеціальних доповідей для міжнародних моніторингових органів, парламентські слухання, запровадження парламентсько-громадського контролю, здійснення аналізу окремих напрямів політики тощо. Наприклад, регулярно використовується механізм підготовки альтернативних доповідей про виконання країнами вимог Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок та їх представлення на засіданні спеціального комітету ООН. Останнє звітування держави в цьому Комітеті ООН відбувалося в лютому 2017 року за активної участі представниць жіночих організацій.
4. Підтримка зв’язків з міжнародними організаціями.
Удосконалення наявного механізму захисту прав жінок на міжнародному рівні є дуже корисним для поліпшення ситуації стосовно жінок у конкретних країнах. Для неурядових організацій України важливою в цьому плані є участь у роботі міжнародних організацій, виступи на міжнародних конференціях та зустрічах. Ознайомлення з найкращим закордонним досвідом сприяє активізації діяльності неурядових організацій в Україні та впливає на ефективність розв’язання ґендерних проблем.
Жіночі організації України залучені до роботи впливових міжнародних організацій, зокрема, їх представниці виступають як консультанти та експерти в ООН, ЮНІСЕФ, МОМ, МОП, ОБСЄ, Раді Європи та інших, беруть участь у впливових міжнародних заходах.
Ще одна можливість для українських жіночих організацій вийти на міжнародний рівень – це отримання консультативного статусу при Економічній та соціальній раді ООН. Такий статус надає їм право доступу до системи ООН і право виступати під час більшої частини зібрань ООН. Міжнародна асоціація «Ла Страда» має такий статус, як і чимало інших українських організацій.
5. Проведення досліджень з проблем становища жінок, ведення наукової та освітньої діяльності. Жіночі неурядові організації були ініціаторами та організаторами проведення низки науково-практичних конференцій, на яких обговорювалися болючі питання українського жіноцтва та формування сучасної жіночої політики. Ведуться активні дослідження в галузі вивчення міжнародних документів та можливостей їх впливу на становище жінок у різних країнах. В Україні розвивається мережа ґендерних ресурсних центрів та ґендерних центрів у вищих навчальних закладах, яких уже понад 30.
6. Ініціювання та виконання програм соціального спрямування, ініційованих самостійно або у співпраці з органами державної влади, наприклад, у галузі захисту прав мігрантів, потерпілих від торгівлі людьми, програм допомоги жінкам, хворим на рак молочної залози, жінкам, які мають дітей з інвалідністю, жертвам домашнього насильства, жінкам-ветеранкам, внутрішньо переміщеним особам тощо. Але наразі питання фінансової підтримки таких програм з боку державного бюджету розвивається досить повільно. Надія – на місцеві бюджети, де є приклади хоч і невеликої, але все ж таки підтримки таких програм.
Щороку кількість жіночих організацій зростає. Поміж собою вони відрізняються напрямами та формами роботи, політичними поглядами. Але це на краще: всі разом вони складають широкий та потужний жіночий рух в Україні.
Розділ 2. Право про права
Чи можна освідчитися в коханні Конвенції ООН?
Серед документів і законів, з якими я працюю, є ті, до яких звертаюся мало не щодня. Щось треба внести до поточних рішень, десь уточнити доречну цитату або порівняти з принципами й засадами міжнародного права. Ці тексти я маю у швидкому доступі, вони завжди під рукою.
Окреме місце серед них посідає Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок.
Я люблю її текст за змістове наповнення і за форму викладу. Чітко. Доступно. Однозначно.
Я люблю її за той вплив, який допоміг поліпшити становище жінок в усьому світі. Зробити їх життя достойнішим.
Я люблю її за класний парадокс: хоча цей документ має в назві слова про дискримінацію жінок, на практиці він є глобальним маніфестом ґендерної рівності! І постійно звертається до тематики рівних прав та можливостей жінок і чоловіків!
Основа будь-якого процесу, відповідно до Конвенції, – це рівноправність жінок і чоловіків. Є сумніви? Відкрийте статтю, де подано визначення поняття «дискримінація», і переконаєтеся на власні очі.
Я люблю посилатися на Конвенцію і шукати в ній відповіді на запитання – складні й не дуже, які у мене виникають зі згаданої теми.
У 2018 році Україна розробила і прийняла Національний план дій на виконання заключних зауважень Комітету ООН з ліквідації дискримінації жінок та для втілення положень Конвенції в життя.
Я також знаю людину, яка має близьке до мого ставлення до Конвенції. Її загалом багато хто знає: це Олена Суслова. Гадаю, їй також доводиться нерідко перечитувати цей документ.
Про Конвенцію написано чимало. Його проаналізували багато разів як закордонні, так і українські експерти. І я також. І Олена.
Але зазвичай ідеться про наукові дослідження. А я ж хочу поділитися власним поглядом на цей документ. Бо вважаю його живим інструментом, де слова наповнюються новими смислами разом із розвитком соціуму, в якому можна черпати енергію та ідеї для роботи і вдосконалення. Тому не сумніваюся, що коло поціновувачів Конвенції постійно ширшатиме.
А ще хочу нагадати про нелегкий процес боротьби за розробку та ухвалення Конвенції, відшукати імена її авторок і авторів.
Зазвичай кожен документ, який ухвалюється міжнародною організацією, пише ціла група експертів. Проекти обговорюються на засіданнях, у спеціально створених комітетах, потому знову потрапляють до рук експертів та експерток, які опрацьовують отримані ідеї, переробляють і доповнюють їх, узгоджують з міжнародним правом. А потому віддають на обговорення представникам усіх країн – членів ООН.
Ці представники теж додають у документи щось своє. Але це «своє» – результат роботи багатьох національних міністерств, інститутів, організацій.
Тож, ясна річ, усіх авторок і авторів назвати важко.
Якщо запитати в пошукових системах Інтернету «Хто писав Конвенцію ООН про ліквідацію дискримінації щодо жінок?», то українська версія не дасть нічого, окрім посилань на текст самої Конвенції та інформації про її втілення в життя.
Потрібно сказати, що й англомовний сегмент Інтернету не дає відповіді на це запитання. Лише на сайті ООН можна знайти коротку історію етапів роботи над Конвенцією, але без жодного імені. Що вдієш, анонімність – доля багатьох міжнародних документів!
Але певну інформацію я все-таки знайшла. Проект Конвенції писали члени Комісії ООН зі статусу жінок, яку було створено ще 1946 року зі статусом підкомісії Комісії з прав людини. У Комісії з прав людини головувала Елеонора Рузвельт, яка у 1947 році пролобіювала самостійний статус Комісії зі статусу жінок9. Ця видатна жінка сприяла прийняттю Загальної декларації прав людини в 1948 році, у 1952-му – Конвенції ООН про політичні права жінок, у 1957-му – Конвенції про громадянство заміжніх жінок, у 1962-му – Конвенції про шлюб. Кожен з цих договорів захищав та підтримував права жінок у тих сферах, які Комісія зі статусу жінок вважала найбільш уразливими.
Наступним кроком було ухвалення 1967 року Декларації про ліквідацію дискримінації щодо жінок. І хоча йшлося про документ, який більше нагадував політичний заклик і не передбачав обов’язковості виконання, його підготовка та прийняття були нелегким процесом. Особливо багато дискусій виникало при обговоренні статті 6 Декларації про рівність у шлюбі та сім’ї та статті 10, яка стосується зайнятості жінок. Суперечки точилися й навколо питання, чи може Декларація закликати до заборони звичок, практик і законів, які підтримують і породжують дискримінацію жінок, чи до їх змін або модифікації.
У міжнародних структурах усе-таки гору взяв здоровий глузд. І однозначно роботу над згаданими документами підтримували Генеральні секретарі ООН.
Гледвін Джебб (перший Генсек ООН), Трюгве Хальдван Лі (1946—1952 роки), Дак Хаммершельд (1953—1961 роки), У Тан (1961—1971 роки).
Курт Вальдхайм (Австрія) керував ООН з 1971 по 1981 роки. Саме за його головування відбувалися всі процеси, пов’язані з розробкою, ухваленням і ратифікацією Конвенції.
1972 року, коли вже було запроваджено добровільну систему звітування про виконання Декларації, Комісія зі статусу жінок вирішила, що настав час підготувати обов’язковий документ. Тож у 1974 році для цього було створено робочу групу. А далі були роки напруженої праці, бо Генеральна Асамблея ООН вважала за потрібне прийняти Конвенцію до наступної Всесвітньої Конференції ООН зі становища жінок «Рівність, розвиток, мир», запланованої на 1980 рік у Копенгагені.
Генеральна Асамблея ООН проголосувала за Конвенцію в грудні 1979 року. За документ було подано 130 голосів, 10 – утрималися. 3 вересня 1981 року після 20 ратифікацій Конвенція набула чинності10.
Великий внесок у її лобіювання, зокрема, зробили американська адвокатеса Бела Абцуг та відома феміністка і письменниця Бетті Фрідан. Було й багато інших. Але списку робочої групи, яка готувала первинні документи, у відкритому доступі знайти не вдалося.
На щастя, мені випала нагода зустрітися в жовтні 2018 року з Ніколь Амелін – Головою Комітету ООН із ліквідації дискримінації щодо жінок. Ми вже були знайомі, бо саме вона головувала на засіданні Комітету в лютому 2017 року, коли Україна представляла Восьму періодичну доповідь про виконання Конвенції. Нескладно здогадатися, що ми почали з нею обговорення історії створення документа. І вона пообіцяла, що наступного року, до сорокаріччя Конвенції, буде підготовлено спеціальне видання про історію її підготовки. Зі свого боку, я попросила її вказати в тій розповіді більше імен, бо саме конкретні люди є рушійною силою історії, соціальних змін. Тому імена тих, кому ми маємо завдячувати нашими правами та «вольницями», не можна забувати!
Варто також додати, що Конвенцію ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок ратифіковано Президією Верховної Ради Української РСР 24 грудня 1980 року. Від України в ООН документ підписала Марія Орлик, на той момент заступниця керівника Уряду УРСР.
А що ж Конвенція? Поговоримо тепер безпосередньо про її зміст.
Конвенція складається з преамбули, 16 статей, у яких сформульовано практичні дії держав щодо ліквідації дискримінації жінок, а також іще 12 статей, в яких викладено вимоги до звітності та адміністративні механізми впровадження положень Конвенції.
Автори та авторки Конвенції зуміли, попри бурхливі дискусії, зберегти одну з найважливіших новацій документа – закріплений принцип відповідальності урядів за дискримінацію жінок не лише в суспільній, але й у приватній сфері, тобто за дискримінацію в родині. Цей проголошений принцип знайшов остаточне закріплення 1993 року під час Віденської Конференції ООН з прав людини.
Охочих змінити або навіть скасувати ці норми й сьогодні чимало. Хотілося б упевнено сказати, що це неможливо, що пройдений шлях – незворотний. Але… Історія знає дуже круті і непередбачувані «повороти», тож відстоювання прав жінок залишається завжди актуальним.
У Конвенції уточнюється правова та політична термінологія, яка описує становище жінок у суспільстві.
Так, визначається поняття «дискримінація щодо жінок» – «будь-яке розрізнення, виняток або обмеження за ознакою статі, які спрямовані на послаблення чи зведення нанівець визнання, користування або здійснення жінками, незалежно від їхнього сімейного стану, на основі рівноправності чоловіків і жінок, прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, громадській або будь-якій іншій галузі».
Попри позитивний розвиток українського національного антидискримінаційного законодавства та внесення змін у визначення поняття «дискримінація», які дали змогу розширити сферу його застосування, конвенційне визначення «дискримінації щодо жінок» залишається більш широким. Воно прив’язується не до якихось дій, слів, ситуацій, які можуть бути дискримінаційними, а лише до суті самого явища – розрізнення чи обмеження, спрямованих на послаблення рівноправності.
Конвенція містить низку статей, у яких сформульовано обов’язки держав щодо протидії дискримінації жінок та сприяння утвердженню рівності статей у суспільстві, діяльності щодо змін соціальних та культурних моделей поведінки чоловіків та жінок для досягнення викорінення забобонів, звичаїв та всіх інших проявів, що ґрунтуються на ідеї неповноцінності чи зверхності однієї зі статей або стереотипності ролі чоловіків та жінок (статті 2, 3, 5).
Стаття 15 закликає держави до забезпечення рівності жінок та чоловіків перед законом.
Стаття 16 – до рівних прав при вступі у шлюб та в сім’ю.
Держави-сторони засуджують дискримінацію щодо жінок в усіх її формах, погоджуються негайно всіма відповідними заходами здійснювати політику ліквідації дискримінації щодо жінок. І з цією метою зобов’язуються:
– включити принцип рівноправності чоловіків та жінок у свої національні конституції або в інше відповідне законодавство, якщо цього ще не було зроблено, і забезпечити за допомогою закону й інших відповідних заходів практичне здійснення цього принципу;
– вживати відповідних законодавчих та інших заходів, включно із санкціями, там, де це необхідно, що забороняють будь-яку дискримінацію щодо жінок;
– встановити юридичний захист прав жінок на рівній основі з чоловіками та забезпечити за допомогою компетентних національних судів та інших державних установ ефективний захист жінок проти будь-якого акту дискримінації;
– утримуватися від вчинення будь-яких дискримінаційних актів або дій щодо жінок і гарантувати, що державні органи та установи діятимуть відповідно до цього зобов’язання;
– вживати всіх відповідних заходів для ліквідації дискримінації щодо жінок з боку будь-якої особи, організації або підприємства;
– вживати всіх відповідних заходів, включаючи законодавчі, щодо зміни або скасування чинних законів, постанов, звичаїв і практики, що являють собою дискримінацію щодо жінок; скасувати всі положення свого кримінального законодавства, що є проявом дискримінації щодо жінок (ст. 2).
І хоча в Україні немає прямої відповідальності за таке порушення закону, як дискримінація, в тому числі дискримінація за ознакою статі, ратифікована державою Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, відповідно до статті 9 Конституції України, стає частиною національного законодавства. А оскільки норми міжнародного права відіграють у ньому пріоритетну роль, це створює суттєві правові засади для боротьби з дискримінацією за ознакою статі.
Стаття 4 Конвенції припускає можливість запровадження тимчасових спеціальних заходів, спрямованих на прискорення встановлення фактичної рівності між чоловіками та жінками, які не вважаються, за визначенням цього документа, дискримінаційними. Ці заходи мають бути скасовані в разі досягнення цілей рівності можливостей та рівноправного ставлення. Це ж ідеться про ґендерні політичні квоти!
Таке положення є дуже важливим, особливо на тлі дискусій щодо можливостей квотування як методу збільшення представництва жінок у політичній сфері. Чимало європейських розвинутих країн запровадили у себе квотування, що допомогло їм збільшити реальну участь жінок в управлінні державою.
У світі нема єдиного підходу до розміру квот та їх застосування в галузі політичних прав. Таке квотування практикують партії під час виборів: наприклад, Соціалістична партія Аргентини, Соціал-демократична партія Австрії, Соціалістична партія Бельгії, Нова демократична партія Канади та ін.11. Аргументом на користь позитивності квотування може бути не лише досвід країн, які вдаються до нього, а й його легітимація як методу впливу, передбаченого Конвенцією ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок.
До того ж Конвенція визнає, що вжиття державами-сторонами спеціальних заходів, спрямованих на охорону материнства, не вважається дискримінаційним.
Рівні права в суспільній та політичній сферах, у діяльності на міжнародному рівні проголошуються статтями 7 та 8 Конвенції. Згідно з ними, держави-сторони вживають усіх відповідних заходів для ліквідації дискримінації жінок у політичному та суспільному житті країни і, зокрема, забезпечують жінкам на рівних умовах з чоловіками право: голосувати на всіх виборах і публічних референдумах та бути обраними до всіх публічно виборних органів; брати участь у формуванні та здійсненні політики уряду та обіймати державні посади, а також виконувати всі державні функції на всіх рівнях державного управління; брати участь у діяльності неурядових організацій та асоціацій, що займаються проблемами громадського та політичного життя країни; забезпечують жінкам можливість на рівних умовах з чоловіками і без будь-якої дискримінації представляти свої уряди на міжнародному рівні і брати участь у роботі міжнародних організацій.
Ну як тут не провести аналогію з Резолюцією Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки. Мир. Безпека», яка наголошує на збільшенні участі жінок у процесах встановлення та підтримки миру, що є дуже актуальним для України!
У Конвенції проголошується рівність громадян у будь-якій сфері життя, у тому числі економічній та сфері зайнятості, незалежно від віку, статі, кольору шкіри (статті 3, 10, 11, 13, 14).
Ідеться про зміцнення економічної рівності чоловіків та жінок (статті 3, 11), про право жінок та чоловіків на рівну оплату за рівну працю або за працю рівної цінності (стаття 11). Це вельми актуально, якщо згадати про закритий доступ для жінок в Україні до цілої низки професій або про наявний розрив в оплаті за рівну працю: нерідко жінки отримують на 25% менше за чоловіків.
У статтях 10 та 11 наголошується на праві жінок на рівні з чоловіками умови праці. В кожному регіоні та в кожній країні є своя регіональна та національна специфіка – не в плані трактування Конвенції, а щодо сфери зайнятості. В Україні заборонено працю жінок на важких та шкідливих для здоров’я роботах, про що йдеться в розділі про конституційні засади державної ґендерної політики. Але умови праці чоловіків дуже часто залишаються поза увагою, а в реальності потребують негайного поліпшення. Тож цей приклад ілюструє важливість Конвенції і для чоловіків, її вплив на їхнє становище і захист прав.
Конвенція наголошує на праві на оплачувану відпустку у зв’язку з вагітністю та пологами при достатніх соціальних пільгах і без втрати місця роботи, стажу та соціальних видатків (стаття 11); праві на достойний життєвий рівень для себе та своєї родини (стаття 13); праві на соціальні послуги (статті 11, 14).
Стаття 6 Конвенції закликає держави-учасниці вжити всіх відповідних заходів, включаючи законодавчі, щодо припинення всіх видів торгівлі жінками та використання проституції жінок. Для розвитку та виконання положень цієї статті ухвалено низку міжнародних документів (зокрема Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності та додаткові протоколи до неї щодо протидії торгівлі людьми та нелегальній міграції, 2000 рік). Конкретизуючи цю норму, у 2005 році Рада Європи прийняла регіональний документ, спрямований на протидію торгівлі людьми, – Конвенцію про заходи з протидії торгівлі людьми.
