Kitabı oku: «Гендерне тяжіння: виклики та рішення», sayfa 4

Стаття 10 наголошує на праві жінок на громадянство.

Стаття 12 забезпечує жінкам право на охорону здоров’я, а стаття 14 звертається до проблем жінок, які живуть у сільській місцевості, наголошуючи на необхідності спеціальної уваги з боку держав до їхніх проблем.

Тож Конвенція побудована таким чином, що зачіпає практично всі проблемні зони. Ті ж питання, які не знайшли в ній відображення (зокрема, права жінок з обмеженою працездатністю, захист жінок від насильства, сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, прав жінок-мігранток та біженок, внутрішньо переміщених осіб), відображено в Рекомендаціях Комітету ООН, кожна з яких стосується окремої проблеми і є частиною Конвенції.

Положення, які містяться в її статтях, є орієнтирами для держав, у тому числі для України, у формуванні та впровадженні політики щодо жінок. І в цьому полягає надзвичайна роль Конвенції як інструменту захисту прав жінок. Але цим її значення не обмежується.

Документ будується на принципах активної участі та відповідальності держав за стан справ у цій сфері! Права жінок, соціальні та культурні, може гарантувати лише держава. Це додає ваги розробці чутливої політики в цій царині, про що йдеться у преамбулі: «На держави – сторони міжнародних пактів про права людини покладається зобов’язання забезпечити рівне для чоловіків та жінок право користуватися всіма економічними, соціальними, культурними, громадськими та політичними правами». Таким чином, Конвенція відіграє роль каталізатора у розвитку державної жіночої політики на національному та міжнародному рівнях.

Для контролю за реалізацією Конвенції в системі ООН було засновано Комітет з ліквідації дискримінації щодо жінок, який складається з двадцяти трьох експертів. Він проводить щорічні засідання (стаття 20). Стаття 18 зобов’язує держави-сторони раз на чотири роки подавати Генеральному Секретареві ООН для розгляду Комітетом доповідь про законодавчі, судові, адміністративні та інші заходи, вжиті ними на виконання положень Конвенції, та про досягнутий прогрес у цьому напрямі. Україна звітувала там у 2017 році.

До речі, підготовка такої доповіді активізує дії держави щодо реалізації політики забезпечення рівних прав і можливостей жінок та чоловіків. Згадую перші парламентські слухання 1995 року про виконання положень Конвенції. У це важко повірити, але ми з колегами в Харкові тоді сиділи та слухали радіо, конспектуючи виступи представників нашого Уряду, народних депутатів, жінок-активісток.

Та подія стала важливою часткою нашої історії. Інтернет зберіг імена членів оргкомітету цих слухань¹². Дехто з них і досі активно захищає права жінок¹³.

Роки минають, а тематика дискусій, схоже, залишається незмінною. Тільки тепер вони перенеслися до кулуарів Верховної Ради України, де також можна почути багато закликів про традиційні (читай – патріархатні) сімейні цінності, повчань щодо шкідливості надання прав жінкам. А також про те, що міжнародні документи для нас не указ!

Слухати ті виступи прикро й сумно. Особливо якщо згадати, які гальма вони створюють на шляху реальної рівноправності чоловіків та жінок в Україні.

Нині Комітет Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин регулярно ініціює проведення таких слухань. Вже багато років руку на пульсі тримає заступниця голови Секретаріату Комітету Алла Чигрин. Останні слухання – «Захист прав уразливих груп жінок» у жовтні 2018 року зібрали понад 700 активісток та активістів з усієї України!

«Особливі права» – на користь ґендерної рівності

Статтю про «особливі права» жінок я написала ще 2003 року¹⁴. Це були теоретичні роздуми про шляхи розвитку ґендерної політики. І здебільшого вони призначалися для наукової аудиторії. У них були специфічні – філософські та правознавчі – терміни, посилання на праці зарубіжних дослідників, імена яких відомі не дуже широкому колу фахівців.

Згадала про цю статтю вже нині, коли працювала над книгою. І вирішила скористатися нею.

А чому б і ні?

Висловлені 15 років тому думки та пропозиції залишаються актуальними й досі. Наука про ґендер розвивається, враховуючи багато нюансів та підходів. І тому дедалі більше людей намагаються відповідати на ті питання, які вона порушує.

Свої нотатки я осучаснила, розширила і «збагатила» новим досвідом – науковим, громадянським та житейським. Власним та колективним. Тож тепер хочу сказати про таке.

«Люди народжуються вільними та рівними» – у цій формулі виражено право людини, яке зовсім не є законом природи, і це право, як і будь-яке інше, не має сенсу інакше, ніж будучи визнаним усією людською громадою. Від моменту народження людина потребує захисту й виховання: її воля вся в становленні, а рівність зменшується в міру того, як визначається міра її здібностей»¹⁵.

Але від природи люди народжуються різними – з різними фізичними можливостями, стартовими умовами, здібностями, оточенням, статтю, походженням тощо. Тож питання забезпечення рівних прав та можливостей стає дуже актуальним.

Упродовж майже всієї історії людства жінки зазнавали нерівності через свою статеву належність. У переважній більшості суспільств вони мали менші права, ніж чоловіки, і це розглядалося як природне явище, підтримувалося теологічними, філософськими, правовими та політичними доктринами.

Оскільки така ситуація тривала дуже довго, то й для ліквідації дискримінації статей у суспільстві необхідні були насамперед час та політична воля.

У Загальній декларації прав людини (1948 рік), багатьох інших документах містяться положення, реалізація яких гарантує рівність прав чоловікам та жінкам. Завдяки правовому розвитку повна та рівна участь жінок у політичному, цивільному, економічному, суспільному і культурному житті на національному, регіональному та міжнародному рівнях, а також ліквідація всіх форм дискримінації за ознакою статі є першочерговими цілями міжнародного співтовариства¹⁶.

Але попри те що сьогодні розуміння прав людини і прав жінок набуло більш широкої підтримки, активісти й дослідники наполягають, що в цій царині залишається ще чимало недоліків та завдань щодо їх подолання.

Американська правозахисниця Маргарет Шулер виділяє серед них такі:

1. Ліквідація дихотомії «суспільне життя – приватне життя» і встановлення відповідальності держав за порушення прав жінок у приватній сфері.

2. Забезпечення універсальності прав людини, оскільки завдяки тому що Декларація приділяє особливу увагу «національним і регіональним особливостям та історичним, культурним і релігійним кореням», залишається багато місця для інтерпретацій, які суперечать інтересам жінок.

3. Необхідність розширення визначення економічних та соціальних прав.

4. Відсутність механізмів, які б забезпечували звітність міжнародних фінансових структур, таких як Світовий банк та Міжнародний валютний фонд, щодо того, як впливають їхні структурні реформи на населення країн, особливо жінок.

5. Необхідність включення тематики прав жінок до порядку денного для основних правозахисних органів ООН, а також поліпшення координації дій наявних правозахисних механізмів ґендерної спрямованості, формування конкретних процедур та механізмів виконання цих рекомендацій.

6. Посилення контролю ООН за дотриманням прав людини¹⁷.

У 1995 році за результатами Четвертої Всесвітньої Конференції зі становища жінок було сформульовано низку рекомендацій щодо процедур контролю та моніторингу, серед них: розробка та ухвалення факультативного протоколу в рамках Конвенції з прав жінок щодо можливості прийняття індивідуальних скарг (ухвалений у 2003 році), призначення Спеціального доповідача з питань прав жінок при Комісії ООН з прав людини, навчання співробітників ООН щодо вміння розпізнавати порушення прав жінок тощо. І ці рекомендації впродовж наступних років було втілено в життя.

Концепт «рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» посів чільне місце в правовому дискурсі міжнародних і національних документів.

Однак дискусії навколо розуміння поняття «рівність» у становищі статей у суспільстві тривають і досі.

А справді, що означає рівність, якщо люди є різними?

Як поєднати категорії рівності та відмінності, як застосувати їх у правовому полі для подолання будь-якої дискримінації?

Тут доречно згадати концепцію французького теоретика лібералізму Алексіса де Токвіля, який виділяв два різновиди посттрадиційного суспільства. Насамперед, це «демократія свободи» – демократичного розвитку суспільства, який базується на принципах конкуренції людей в економіці та інших сферах суспільного життя, що приводить до нерівних результатів серед різних людей і до успіху найпідприємливіших (рівність можливостей). Другий – це «демократія рівності» – напрям демократичного розвитку суспільства, який базується на принципах певного обмеження свободи, вільної конкуренції та намагання втиснути нерівних за власною природою людей у єдині рівні рамки (рівність результату).

То що ж ми маємо?

Рівність у багатьох випадках розглядають як рівність перед законом. І вважають при цьому, що закони, які не передбачають різниці між людьми, одночасно ґрунтуються на ідеях рівності. Тож надання цілям формальної рівності політичних і правових переваг у демократичних системах створює водночас і ресурси, і проблеми.

Не всі люди мають однакові можливості, і для забезпечення реальної рівності необхідно враховувати різні умови різних груп людей. Для того щоб забезпечити рівність результату, політика повинна бути спроможною ліквідувати перешкоди, які може спричинити попередня дискримінація.

Такі моделі ґрунтуються на усвідомленні, що для забезпечення рівності замало лише законодавчих настанов із цього питання. Таким чином, знову повертаємося до питання взаємовідносин у рамках опозиції «рівність – відмінності», які концептуалізовано в термінах симетристського та асиметристського підходів до ґендерних відмінностей¹⁸.

Прихильники симетристського підходу виправдовують ґендерно нейтральні типи політики, базуючись на трьох теоретичних позиціях: асиміляціонізму, андрогінії, безґендерності. Також є пропозиції запровадити й четверту позицію – «врахування різноманітності»¹⁹. Розглянемо кожну з них.

Асиміляціонізм вважає, що до індивідів необхідно ставитися однаково, без врахування групових відмінностей – реальних та вигаданих, біологічно чи культурно зумовлених. Він припускає, що жінки подібні до чоловіків у всіх суттєвих аспектах або їм дано таку можливість. Ґендерні особливості, звісно, існують, але не можна допустити, щоб вони стали значущими²⁰.

Прихильники юридичної андрогінії використовували аналогію для того, щоб опанувати особливості різних статей, виявити спільне в житті індивідів різних статей, але «не для того, щоб конвертувати пов’язані зі статтю фізичні особливості до універсальної основи». Андрогінне трактування концепції рівності дозволяє подолати визначення типового працівника як винятково чоловіка та запровадити інтегрований – і андрогінний – прототип²¹.

Але такі підходи відкидають феміністки й феміністи – правники з академічного середовища, які здебільшого дотримуються асиметристських концепцій. Вони намагаються ліквідувати позиції рівного трактування, вважаючи їх невиправдано спрощеними додатками до принципу формальної рівності. Теоретичні пошуки навколо визначення поняття «рівність статей» неможливі без ґендерного аналізу, врахування ґендерних відмінностей.

Шведський дослідник Е. Мауда пропонує три принципові підходи до вирішення проблеми ґендерної нерівності.

Перший базується на ідеї про те, що чоловіки та жінки – різні, але рівноцінні люди. Такий підхід лежить в основі переоцінки традиційно жіночих видів зайнятості. Прикладом може бути надання жінкам пенсійного забезпечення за виконання домашньої обслуговуючої роботи.

Другий спирається на ідеї рівності жінок та чоловіків, де права останніх виступають як певний стандарт. У такому випадку рівність передбачає зрівняння жінок із чоловіками практично без урахування різниці між статями. Відповідний підхід втілюється в залученні жінок до різних сфер громадського життя, що підвищує їхню соціальну роль. Прикладом може бути військова служба для жінок. Наприклад, у 92% армій НАТО всі посади та професії відкриті для жінок!

Третій підхід заснований на ідеї про те, що «чоловіки повинні крок за кроком залучатися до домашньої праці, наближаючись у цьому до жінок». При цьому рівність означає зрівняння чоловіків з жінками, що знаходить відображення в заохоченні активнішої участі чоловіків у справах сім’ї. Прикладом такого підходу є запровадження акта про батьківські відпустки для догляду за дітьми²².

На мою думку, вирішення може полягати у використанні концепції «особливих прав», яка активно розробляється в сучасному феміністському правознавстві.

У феміністичній юридичній літературі можна виділити чотири теоретичні позиції, які виправдовують спеціальні політики щодо жінок: особливі права, панування чоловіків, пристосування та прийняття.

Свій погляд на концепцію особливих прав жінок на початку 80-х років минулого століття запропонувала Елізабет Вогласт²³. На її переконання, жінки як матері мають спеціальні потреби, і, окрім рівних прав, це вимагає запровадження системи особливих прав: «Ці два типи прав – рівні та різні (або особливі) – функціонують по-різному. Коли щодо індивідуальних прав враховуються чиїсь індивідуальні особливості, це може призвести до дискримінації. Але щодо прав спеціальних такі особливості неодмінно повинні братися до уваги, оскільки такі права засновані на різниці між людьми. Саме так, як пандуси дають змогу людині в інвалідному візку отримати рівний (зі здоровими людьми) доступ до будинків та громадських місць, ухвалення спеціальних заходів, які б відповідали потребам жінок, сприяє досягненню справжньої рівності між статями. Лише на цій підставі жінки можуть зробити свій особливий внесок у культуру та суспільство»²⁴.

Подібні ідеї знайшли відображення в Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. Водночас концепція особливих прав зазнала гострої критики, оскільки досить широке тлумачення таких прав тісно підступає до традиційного протекціоністського підходу. Але треба виходити з того, що всі заходи «позитивних дій», відповідно до Конвенції (стаття 4), вважаються тимчасовими і мають бути скасовані після досягнення рівності можливостей та рівноправного ставлення.

Втілення ця концепція знайшла в теорії та практиці квотування, яке запровадили багато європейських розвинених країн.

Асиметристський підхід особливих прав відкрито визнає особливе становище жінок і передбачає наповнення концепції ґендерної рівності, що за своєю суттю пов’язано з визнанням відмінностей жінок від чоловіків²⁵.

Але разом з тим, на зміну концепції відмінностей приходить концепція розмаїття, в тому числі різноманітності соціального досвіду, яка знаходить втілення в ґендерній теорії.

Жіноче обличчя миротворення

Останнім часом в Україні особливої актуальності набула тема участі жінок у підтримці миру.

Я гадаю, не треба пояснювати, чому саме. На Сході нашої країни вже більше п’яти років тривають воєнні дії, розв’язані Росією.

Українські жінки на передовій війни. Жінки, що тримають зброю. Жінки-волонтерки з гуманітарною допомогою. Лікарки та медсестри. Фронтові кухарі. Жінки й дівчата в тилу, які допомагають нашим воїнам та підтримують їх на рубежах боїв. Дружини, доньки, матері й сестри, які не дочекалися своїх рідних з цієї клятої війни.

Колись писали, що у війни не жіноче обличчя. Але це не про сучасний світ.

Але що парадоксально: дискусії навколо жіночого миротворення тривають, а подекуди й посилюються.

Особливу увагу до цієї теми привернула Резолюція Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки. Мир. Безпека», прийнята у 2000 році, а також суміжні з нею резолюції, які ще називають «сестринськими».

Варто зазначити, що Рада Безпеки ООН ухвалює резолюції з важливих питань, які стосуються глобальної безпеки. І такі документи відображають офіційну думку або волю членів ООН.

Чому постала потреба приймати Резолюцію 1325?

На певному етапі в міжнародній спільноті посилилося розуміння того, що жінки непропорційно більшою мірою потерпають через воєнні конфлікти і водночас непропорційно меншою мірою представлені в процесах ухвалення рішень та проведення мирних перемовин. Виникла необхідність перевести таке розуміння до сфери політики та практичних дій.

Приймаючи Резолюцію 1325, Рада Безпеки ООН показала, що вважає необхідним залучати досвід жінок під час вирішення конфліктів, відновлення миру, захисту жінок від ґендерно зумовленого насильства.

Резолюція надає рекомендації як державам, так і міжнародним організаціям щодо залучення жінок до вирішення воєнних конфліктів. А саме:

– закликає держави забезпечувати більшу участь жінок на всіх рівнях ухвалення рішень у рамках національних, регіональних та міжнародних інститутів і механізмів запобігання, регулювання і розв’язання конфліктів, наполегливо закликає держави-члени розширювати свою добровільну фінансову, технічну і матеріальну підтримку зусиль із підготовки персоналу з урахуванням ґендерних аспектів, пропонує державам-членам включати надані рекомендації до національних програм підготовки військового та цивільного поліцейського персоналу, цивільного персоналу з проведення заходів щодо підтримки миру;

– закликає Генерального Секретаря ООН активізувати участь жінок на директивних рівнях у врегулюванні конфліктів і мирних процесах та призначити більше жінок на посади спеціальних представників і посланців у миротворчих місіях, польових операціях ООН, особливо серед військових спостерігачів, цивільного, поліцейського персоналу, співробітників з прав людини і гуманітарного персоналу; включення ґендерного компонента в операції з підтримання миру, там де це доречно, включаючи зусилля, що вживаються відповідними фондами і програмами; надати державам-членам матеріали, які стосуються захисту, прав та особливих потреб жінок, а також значення залучення жінок до всіх заходів з підтримки миру і миробудівництва;

– закликає всі сторони при погодженні та виконанні мирних угод застосовувати підхід, заснований на врахуванні ґендерних аспектів, зокрема:

а) особливих потреб жінок і дівчат у ході репатріації та переселення, а також у тому, що стосується реабілітації, реінтеграції та постконфліктного відновлення;

б) підтримувати заходи, спрямовані на підтримку місцевих мирних ініціатив, запропонованих жінками, та місцевих процесів урегулювання конфліктів і залучення жінок до діяльності всіх механізмів здійснення мирних переговорів;

в) заходів, що забезпечують захист і повагу прав людини щодо жінок і дівчат, особливо в тому, що стосується конституції, виборчої системи, діяльності поліції та судових органів.

Рада Безпеки ООН також закликає всі сторони в збройних конфліктах повною мірою дотримуватися міжнародно-правових норм, які застосовуються до прав і захисту жінок і дівчат, особливо тих, які є цивільними особами.

Важливими є рекомендації щодо відповідальності всіх держав за припинення беззаконня, за здійснення судового переслідування осіб, винних у геноциді, злочинах проти людства і військових злочинах, включно зі злочинами, що стосуються сексуального та інших форм насильства щодо жінок і дівчат. І у випадках, коли це можливо, передбачити, щоб на ці злочини не поширювалася дія положення про амністію²⁶.

Такі рішення надихали.

Але треба сказати, що хоча від моменту ухвалення Резолюції 1325 минуло майже два десятиліття, ситуація з жіночим миротворенням на глобальному рівні кардинально не змінилася.

За даними Глобального дослідження щодо впровадження Резолюції 1325 «Попередження конфліктів, перехідне правосуддя, забезпечення миру»²⁷, впродовж 1990—2010 років у світі було підписано 585 мирних договорів, і лише у 92 із них було згадано жінок.

У 17 – прямо згадано сексуальне насильство.

У 16 – включено положення про права жінок.

У 13 – передбачено посилення залучення жінок як умову реалізації договору.

У 9 договорах пропонувалися квоти або резервування місць для жінок в органах виконавчої та законодавчої влади.

У 8 договорах згадано необхідність посилення жіночих організацій та інфраструктури, яка служить жіночим потребам.

У 7 договорах наводилися специфічні механізми, завдяки яким можна зменшити рівень насильства щодо жінок, а також включення жінок і дівчат до процесів демобілізації, роззброєння та реінтеграції.

У 5 договорах ішлося про необхідність участі жінок у діяльності поліції та реформування поліції з орієнтацією на потреби жінок.

У 4 – про необхідність участі жінок у системах правосуддя.

Таким чином, лобіювання участі жінок та їхня участь на всіх етапах ведення мирних перемовин, відвернення та розв’язання конфліктів залишаються актуальними і сьогодні.

На «сестринських» резолюціях Ради Безпеки ООН, які розкривали та поглиблювали зміст Резолюції 1325, хотілося б зупинитися окремо.

Резолюція 1820 (2008 рік) засуджує сексуальне насильство як знаряддя війни і оголошує зґвалтування та інші форми сексуального насильства воєнними злочинами. Вона наголошує на посиленні запобігання ґендерно зумовленому насильству, превенції випадків насильства, які скоюють представники сил з підтримання миру (військові), та зобов’язує Генерального Секретаря ООН презентувати щорічні звіти про імплементацію Резолюції 1325.

Резолюція 1888 (2009 рік) указує місіям з підтримання миру на необхідність робити все для запобігання сексуальному насильству та реагування на нього. Вона спонукала до запровадження посади Спеціального представника з питань сексуального насильства в умовах збройного конфлікту та створення експертної групи, яка працювала над зменшенням ґендерно зумовленого насильства. Щорічні звіти визнано обов’язковими.

Резолюція 1889 (2009 рік) наголошує на необхідності розширення участі жінок у мирних процесах і на вимогах до Генерального Секретаря розробити Стратегію щодо імплементації положень Резолюції 1325 та глобальні індикатори для відстеження її реалізації. Ця «сестринська» резолюція також передбачає заснування посад радниць із захисту жінок у складі миротворчих місій.

Резолюція 1960 (2010 рік) спрямована на припинення безкарності за сексуальне насильство у збройних конфліктах. Вона закликає Генерального Секретаря «назвати й присоромити» збройні групи, які чинять сексуальне насильство, та передбачити санкції для стримування конфліктів, пов’язаних із сексуальним насильством.

Резолюцію 2106 (2013 рік) ухвалено для боротьби з безкарністю щодо сексуального насильства у збройних конфліктах і реалізації попередніх резолюцій. Вона визнає, що сексуальне насильство в конфлікті також може впливати на чоловіків і хлопчиків, на всю громаду – як травма, якої сексуальне насильство може завдати. В ній ще раз наголошувалося на необхідності швидкого реагування на випадки сексуального насильства в умовах збройних конфліктів, ішлося про створення спеціальних фондів та реабілітаційних програм для постраждалих від насильства, підкреслювалась спеціальна роль ґендерних радників, міжнародних та громадських організацій у реабілітації та превенції.

Резолюція 2122 (2013 рік) підтверджує прихильність Ради Безпеки до боротьби з сексуальним насильством в умовах збройного конфлікту і повного виконання Резолюції 1325 та інших резолюцій щодо жінок, миру і безпеки. Вона наголошує на важливості проведення регулярних консультацій із жіночими організаціями, спеціальної фінансової підтримки жіночих ініціатив, активної та рівної участі жінок у процесах виборів.

Відзначаючи 15-ту річницю Резолюції 1325, Рада Безпеки ООН ухвалила Резолюцію 2242 (2019 рік). Її присвячено питанням відповідальності та участі чоловіків і хлопців у залученні жінок до вирішення питань встановлення миру та безпеки, партнерства з жіночими організаціями. Резолюція 2242 (2015 рік) наголосила на ролі жінок у боротьбі з насильницьким екстремізмом і тероризмом. Вона зупинилася на вдосконаленні методів роботи Ради Безпеки стосовно жінок, миру і безпеки, а також узагальнила ґендерні рекомендації незалежної Групи з операцій на користь миру і глобального дослідження.

В квітні 2019 року РБ ООН прийняла Резолюцію 2467 щодо боротьби з сексуальним насильством під час збройних конфліктів. Резолюція закликає учасників конфлікту вжити термінових заходів, щоб попередити та подолати сексуальне насильство, пов’язане із конфліктом, зокрема заходів з ліквідації безкарності за сексуальне насильство, пов’язане із конфліктом, та забезпечення своєчасної допомоги потерпілим.

Тематика Резолюції 1325 «Жінки. Мир. Безпека» належить до пріоритетів роботи українського Уряду. Так, 24 лютого 2016 року Кабінет Міністрів України затвердив Національний план дій з виконання цієї резолюції на період до 2020 року. Робота над Національним планом дій «Жінки. Мир. Безпека» з імплементації положень Резолюції 1325 відбувалася в тісній співпраці з організаціями громадянського суспільства, які ще на початку 2014 року ініціювали підготовку цього Плану.

Національний план дій містить десять основних завдань, для досягнення яких заплановано конкретні заходи.

1. Оцінка впливу конфліктів на національну систему забезпечення прав людини, зокрема щодо захисту, надання допомоги та реабілітації постраждалих від ґендерно зумовленого насильства, участі жінок у встановленні миру та запобіганні конфліктам.

2. Оцінка впливу кризи на інфраструктуру, організацію та функціонування системи надання послуг.

3. Координація діяльності суб’єктів взаємодії, які працюють над впровадженням резолюції Ради Безпеки ООН 1325.

4. Організація фахової підготовки кадрів.

5. Розширення участі жінок у розбудові та встановленні миру, формуванні культури миру.

6. Підвищення обізнаності населення з питань безпечної поведінки під час перебування в районі проведення Антитерористичної операції, населеному пункті, розташованому на лінії зіткнення, та на тимчасово окупованих територіях.

7.  Запобігання та протидія насильству щодо жінок.

8. Удосконалення системи захисту жінок і дівчат, які постраждали від конфліктів (ідентифікація, створення системи допомоги, інформування про допомогу).

9. Створення системи всебічної допомоги постраждалим від конфліктів.

10. Оцінка впливу та ефективності впровадження Національного плану дій з виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки. Мир. Безпека» на період до 2020 року.

На виконання Національного плану дій також розроблено обласні та відомчі плани (в Міністерстві оборони України, Міністерстві внутрішніх справ, Нацгвардії, Державній прикордонній службі, Національній поліції України), виділено відповідні кошти, залучено громадські та міжнародні організації. Так, відповідно до Плану, громадські організації залучено до виконання 36 з 49 заходів. Активно працюють Ґендерна стратегічна платформа, Інформаційно-консультативний жіночий центр, ГО «Ла Страда-Україна», Центр «Розвиток демократії», Центр громадських свобод, Український жіночий фонд, Школа рівних можливостей, «Справедливість заради миру на Донбасі» та інші громадські організації.

Україна була першою країною в світі, яка розробила та ухвалила Національний план дій на виконання Резолюції 1325 під час гарячої фази воєнного конфлікту на Сході країни, окупації Російською Федерацією Автономної Республіки Крим і частини територій Донецької та Луганської областей. Це ще раз підтверджує, що Україна та українці прагнуть миру, що наша держава визнає важливість формування та реалізації сучасної ґендерної політики.

Відповідно до рекомендацій міжнародних та громадських організацій, 5 вересня 2018 року Кабінетом Міністрів було затверджено оновлений Національний план дій на виконання Резолюції 1325.

Таку необхідність зумовила низка чинників, на яких акцентували національні та міжнародні експерти, в тому числі Комітет ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок.

Серед цих чинників можна назвати такі.

1. Необхідність розширення кола суб’єктів, відповідальних за виконання Плану, зокрема, включення до нього нового Міністерства з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб.

2. Розширення тематики з урахуванням «сестринських» резолюцій, зокрема, приділення уваги питанням запобігання та протидії сексуальному насильству, пов’язаному з конфліктом.

3. Необхідність конкретизації завдань і заходів Плану.

4. Застосування вимірюваних індикаторів та показників, зокрема в частині розширення участі жінок в операціях з підтримання миру та інших. Так, пропонується, щоб до миротворчих контингентів залучали не менше 15% жінок.

Оскільки йдеться про нову для України проблему, важливим напрямом роботи є підготовка фахівців, насамперед, правоохоронних органів та суддівської гілки влади.

Увага держави, міжнародних та громадських організацій дають підстави сподіватися, що питання активної участі жінок у процесах миротворення будуть із більшим розумінням та підтримкою сприйматися в суспільстві.