Kitabı oku: «Вибрані твори», sayfa 2

Yazı tipi:

Франц Брентано та історія філософії

Описуючи історію філософії, можна, як зазначив проф. Маурицій Страшевський¹, чинити трояко, послуговуючись біографічним, критично-звітним, або ж конструктивним методом. Біографічний метод формує усвідомлення історії філософії, засновуючи його на менш чи більш детальному ознайомленні нас з особистостями, які вплинули на розвиток філософських наук; критично-звітний метод порівнює окремі погляди та філософські системи, оцінюючи їхню відносну або абсолютну вартість. Нарешті, конструктивний метод займається виявленням законів, які керують розвитком філософії, і цей метод може бути апріорним чи апостеріорним. Апріорним є тоді, коли виходить із певного, наперед прийнятого погляду на філософію і відтворює цілісність її розвитку відповідно до принципу, який встановлено a priori. апостеріорним же конструктивний метод називається тоді, коли намагається отримати загальні закони розвитку філософії зі самих історичних фактів.

Зрозуміло, що конструктивний метод є вершиною філософської історіографії й тільки він веде нас до розуміння історичного поступу, який проявляється у філософських науках. а з обох його різновидів першість належить апостеріорному напряму, бо ж апріорний спосіб завжди схиляє до штучного перекручування фактів, аби мати змогу ці факти узгодити з наперед прийнятими принципами. Достатньо згадати прізвище Геґеля, щоби кожному перед очима чітко відкрилася хибність апріорної конструкції історичних фактів.

У літературі є небагато творів, які б насправді у науковий спосіб на підставі самих по собі плинних історичних фактів, а отже, апостеріорним методом, представляли перебіг філософських досліджень. Їх можна перелічити на пальцях. Це свідчить про складність завдання, яким є відкриття загальних законів, що керують історичним розвитком філософії. Апостеріорно-конструктивний метод є ще надто молодим для того, аби міг дійти до результатів, з якими б погодився загал істориків філософії. Алє зачин є, а з нього можна дійти висновку, що метод, про який йдеться, має перед собою велике майбутнє, і що ще цікавіше, від нього можна очікувати користь і для самої філософії. Чому і яким чином я спробую показати на одному прикладі, при цьому охоче скористаюся з нагоди викласти один із найбільш оригінальних конструктивних поглядів на історичну цілість європейської філософії.

Маю на думці невеличку працю з трьох неповних друкованих аркушів, яка через свій маленький обсяг губиться серед великих за обсягом книжок, які охоче читають сучасні філософи. Однак коли порівняти зміст цієї маленької книжечки зі змістом тих фоліантів, мимоволі виникає думка, що закон, котрого нас навчає елементарна логіка, про обернене відношення, яке складається поміж змістом і обсягом поняття, можна також застосувати до певних філософських творів.

Ця невеличка праця вийшла з-під пера колишнього професора Віденського університету Франца Брентано² й подає ретельний виклад історії філософії конструктивним методом, а отже, так звану філософію історії філософії, тобто виявлення загального закону, згідно з яким філософія розвивалася у своєму історичному поступі.

Брентано зберігає часовий поділ історії європейської філософії на філософію стародавню, середньовічну і новочасну. У кожній із цих епох він виділяє чотири етапи, а чотирикратне повторення щоразу тих самих етапів становить, згідно з ним, загальний закон історичного розвитку в царині філософії.

Ці чотири етапи такі:

Перший етап є етапом розквіту і наділений двома властивостями: по-перше, він є динамічним і чисто теоретичним зацікавленням філософськими питаннями; по-друге, застосуванням методів, можливо не зовсім досконалих, але завжди відповідних досліджуваним проблемам. Після цього першого етапу розквіту настають три періоди занепаду, так що другий етап стародавньої філософії, так само як і середньовічної та новочасної, становить перший період занепаду, третій етап – другий, четвертий етап – третій період занепаду.

Отже, другий етап, який водночас є першим періодом занепаду філософських наук, відзначається зменшенням і викривленням чисто наукового зацікавлення, з яким опрацьовували філософські питання під час першого етапу. Філософія починає слугувати практичним цілям, а від цього потерпає сумлінність і точність досліджень. Зате ширші кола починають займатися філософією, котра, наче річка, яка перед тим плинула тісним, але глибоким руслом, тепер тече справді широким річищем, проте стає мілкою.

Третій етап, який становить другий період занепаду, постає як реакція на другий етап. Бо філософія, яку вже не тлумачать правильно, зневірюється у своїх силах; в цій довірі відмовляють, однак, не тільки філософії, а й людському розумові загалом; його вважають неспроможним набувати яке-небудь знання. Це етап скептицизму. Проте людство у тривалій перспективі скептицизмом задовольнятися не може, адже, за словами Аристотеля, від народження всі люди прагнуть знань; отже, знову настає реакція проти третього етапу – проти етапу скептицизму.

Четвертий етап, який є цією реакцією, стає третім, останнім періодом занепаду, найглибшого занепаду. Прагнення знань, затримане й на певний час приглушене скептицизмом, шукає швидкого заспокоєння та з майже гарячковим поспіхом формує нові філософські погляди і системи. а позаяк наукові методи, якими слушно послуговувалися у перший період, в період розквіту, не ведуть до мети так швидко, як цього прагне заморений скептицизмом людський розум, то він вдається до розмаїтих нових джерел пізнання, до принципів, за істинність яких ніхто не може поручитися, до якихось таємничих інтуїцій, до містичних сил пізнання та насолоджується позірним володінням уявними істинами, які перевищують усяку людську розсудливість.

Ось це чотири етапи, з яких складається кожна історична епоха європейської філософії: стародавня, середньовічна, ново-часна епохи. Отож, спершу придивимося до стародавньої філософії.

Перші грецькі філософи розпочали вивчати природу всесвіту зі спонук чисто теоретичних; шукали знання задля знання, а окрім того, що знаходилися біля самого початку науки, проте прямували до цілі дорогою, яку вказала сама суть питання. Тож за відносно короткий час, через триста років, антична філософія, створивши грандіозну систему Аристотеля, піднялася до вершини свого розквіту. І що ж відбувається після Аристотеля, для якого найбільше щастя полягало в споглядально-теоретичних заняттях? Філософія чується покликаною зайняти місце вже затертих у пам’яті греків релігійних почуттів і повинна підтримувати повагу до державних інституцій, в які вже не хотілося вірити, що вони є витвором олімпійських богів. Стоїцизм та епікуреїзм – це другий період античної філософії; а кожному відомо, що як стоїки, так і епікурейці займалися практично винятково етикою, й передусім намагалися впливати на життєву практику. Школи стоїків та епікурейців можна назвати майже сектами. Вони налічували дуже багато послідовників, значно більше, аніж у Платона чи Аристотеля, але ж чи захоче хтось наполягати, що стоїчна або епікурейська філософія відзначалася науковою точністю й глибоким розумінням проблем? Тож незабаром почалася реакція, скептицизм, третій період античної філософії. Існував помірний скептицизм, відомий під назвою «Нова Академія», та радикальний скептицизм, названий пірро-нізмом, за іменем Піррона, першого представника цього напряму, до якого пізніше належали Енесідем, Аґріппа, Секст Емпірик. Та навіть еклектичні школи не були позбавлені певної поволоки скептицизму; адже Цицерон, найталановитіший з еклектиків, сам зізнавався в інтелектуальній спорідненості з напрямом, представленим «Новою Академією». Наскільки скептицизм у той час запанував в освічених колах суспільства показує відоме запитання, яке поставив Пилат Ісусу Христу, коли останній заявив йому, що прийшов у світ для того, аби свідчити істину. «Запитав його Пилат, мовиться у Святому Письмі, «Що є істина?» Але настала реакція. Юдейські платоніки, неопіфагорейці та неоплатоніки будують невимовно сміливі системи, та при цьому зовсім не покликаються на джерела, з яких звичайна наука повинна черпати своє знання, а отже, на досвід, аксіоми та логічні висновки, але ґрунтують свої твердження на інтуїціях, які переживають у станах екстазу і т. п. Філософія, отже, дійшла до найглибшого занепаду; перестала бути наукою і перетворилася на щось невиразне, оманливе для себе та для інших. антична філософія завершується, пройшовши усі чотири етапи.

Народи, які закладають історію середніх віків, зі свіжими силами беруться до вирішення філософських проблем, і то рівно ж народи Заходу, як і араби. Керуючись здоровим інстинктом як одні, так і другі бачать навчителем філософії Аристотеля, котрий видається їм тим «Сонцем», довкола якого обертається філософська праця декількох століть. Своєї вершини цей перший етап середньовічної філософії, доба її розквіту та поступу, досягає в особі святого Томи Аквінського. Сам той факт, що святий Тома, не знаючи грецької мови, на підставі досить примітивних латинських тлумачень, зрозумів Аристотеля краще за його найкращих грецьких коментаторів, засвідчує те, що домініканець силою свого розуму мало в чому поступався грецькому філософові. Алє як в Античності після Аристотеля, так і в середньовіччі після Томи розпочинається другий етап, тобто перший період занепаду. Філософія почала слугувати практичним цілям. До того вона мала своїм призначенням відкриття нових істин чи принаймні доведення тих, які бралися з одкровення. Алє відтепер вже зовсім не йшлося про істину, лишень про те, щоби філософія стала зброєю у боротьбі за першість між конкуруючими один з одним орденами домініканців і францисканців, бо тим останнім не давала спокою слава, яку святий Тома приніс своєму ордену. Тож філософією займалися вже не для того, аби виявляти істину чи доводити те, що приймалося за істину, а заради здобуття перемоги у філософських диспутах. Губилися в тонкощах, придумували незрозумілі поняття, якими було легко збентежити опонента, винаходили прийоми, якими можна було спотворити найлогічніші умовиводи. Дунс Скот може бути типом філософа, який належить до цього етапу середньовічної філософії. Створено умови, за яких виникає скептицизм. І з’являється скептицизм, введений у середньовічну філософію Вільямом Оккамом та номіналізмом. Вільям Оккам стверджував, що людський розум не в змозі розсудити, чи Бог існує як особа, чи ні, або чи людська душа є безсмертна; він був також скептиком з етичного погляду; а оскільки в той час авторитет церкви у філософських питаннях був настільки вагомим, що йому не можна було опиратися, номіналізм зарадив собі у такий спосіб, що прийняв існування подвійної істини: теологічної та філософської, й стверджував, що будь-яка наука може бути теологічною істиною, але філософською оманою, і навпаки. Кращого способу для зневіри у будь-якій істині навіть важко собі уявити. Отож, настала реакція у формі теологічного містицизму, представленого Йоганом Таулером, Екгар-том, Йоганом Ґерсоном, Йоганом Рейсбруком і філософськими спекуляціями Реймонда Луллія та Миколи Кузанського. Знову небачені пізнавальні засоби мають рятувати філософію: Луллій створює нову методику, різновид логічної машини, за допомогою якої людина зможе вирішувати найзаплутаніші питання. А Микола Кузанський розрізняє три джерела людського знання. Першим є чуттєве спостереження, другим – розум, третім, розташованим найвище, є інтуїція. За допомогою інтуїції людина досягає знання, яке його винахідник наділяв найгучнішими іменами, називаючи «вченим незнанням», «спогляданням без розуміння», «нерозумним розумінням», «мудрістю», «третім небом» тощо. Отже, нічого немає дивного, що на цьому завершується середньовічна філософія. Адже жодна філософія не пережила б такого з нею поводження. Чотири етапи проминули вже вдруге.

Перший етап Новочасної філософії розпочинають Френсіс Бекон і Рене Декарт. Щире прагнення знань, захист істинно наукових методів дослідження вирізняють їхню філософську діяльність. Френсіс Бекон є творцем індуктивної логіки та й Декарт чітко покликається на досвід, вважаючи його, на противагу книжній мудрості своїх попередників, найвідповіднішою точкою виходу для досліджень у галузі нематематичних наук. Певний час цього методу дотримувалися; філософія значно прогресувала; достатньо назвати прізвища Лока та Ляйбніца. Однак після Ляйбніца повторюється те ж саме, що було після Аристотеля та після Томи Аквінського. Знову почали застосовувати філософію для досягнення невластивих їй цілей. Як на початку політичного занепаду Греції, так і цього разу вплив релігії зменшувався, а суспільні відносини швидко змінювалися. Через це знову звернулися до філософії, шукаючи в ній та сподіваючись на її допомогу. Розпочався другий етап Новочасної філософії, перша стадія її занепаду, тобто французький і німецький раціоналізм. У Франції задають тон енциклопедисти, в Німеччині – школа Вольфа. З іншого боку Рейну жертвою раціоналізму стала філософія Лока, з цього боку така сама доля спіткала філософію Ляйбніца. Розумування стали такими поверховими, розрахованими лишень на ефект у найширших верствах «освічених» суб’єктів, такими неглибокими, що врешті-решт підготували ґрунт для скептицизму. Девід Г’юм розпочинає третій етап, тобто етап скептицизму, і так само як Вільям Оккам, привносить його одночасно в царини логіки та етики. Скептицизм Г’юма мав величезний вплив; можна сміло стверджувати, що донині не тільки англійська, а й німецька філософія виявляє менш чи більш помітні сліди цього впливу. І все ж скептичний напрям, урочисто відкритий Г’юмом, досить швидко викликав реакцію у вигляді четвертого етапу Но-вочасної філософії – останньої стадії її занепаду. До цієї стадії належить школа шотландських філософів і Кант разом з німецькою ідеалістичною філософією. Ми можемо тут знайти достатньо ознак, що характеризують цей етап; школа шотландських філософів, рятуючись від скептицизму, звертається до «здорового глузду», до «хлопського розуму» (common sense), а отже, до нового джерела, з якого перед тим ще не черпали знань і наукового пізнання; приймає ряд певних положень, істинність яких не є, щоправда, очевидною, проте які попри те вважаються істинними саме на підставі здорового глузду. А Кант? Також і Кант приймає погляди, істинність яких не є зовсім очевидною та які попри те вважаються істинними; ті погляди – це відомі кантівські «апріорні синтетичні судження», які є підставою будь-якого знання. Аби показати, на чому ґрунтується істинність таких суджень, яка не є зовсім очевидною, Кант написав «Критику чистого розуму». В ній він доходить висновку, що ці судження тому не є хибними, бо речі, яких вони стосуються, достосовуються до цих суджень, котрі є результатом організації нашого мислення. Отож, згідно із Кантом «мати слушність» не означає мислити так, щоби думка стосувалася дійсного стану справи, а означає мислити відповідно до організації нашого мислення, і тоді дійсний стан справи виявиться пристосованим до наших думок. Однак бажаючи розтлумачити, в який спосіб це може статися, Кант знову втрачає ґрунт під ногами і починає схилятися до скептицизму, котрий, власне, хотів спростувати. Бо виявляється, що всі ті апріорні синтетичні судження можуть стосуватися тільки явища (Erscheinung) речей, але ніколи речей самих по собі (Ding an sich). Тому Кант мав би, діючи послідовно, так само як і Вільям Оккам, вилучити з наукових досліджень такі питання, як існування Бога, безсмертя душі, свободу волі і т. п. А Кантові, навпаки, залежить на тому, щоби перемогти та подолати скептицизм; отож, він звертається до нового джерела знань, яке перед цим не визнавали підставою наукового пізнання, – до відчуття. Розум, щоправда, не повчає нас про ці важливі питання, але наше відчуття каже вірити в Бога, у безсмертя душі, у свободу волі, а це відчуття нас не обманює. Аби не видавалося надто дивним те, що відчуття мають бути підставою для пізнання та знання, Кант назвав їх «практичним розумом».

Однак Кант – то лише початок реакції проти скептицизму; у нього були наступники, що перевершили його у відкритті нових засобів пізнання; з’явилися Фіхте та Шеллінґ, а також найголовніший представник цієї останньої стадії занепаду новочасної філософії – Геґель. Утретє минули всі чотири етапи філософії; переконання в тому, що Геґель був поразкою для наукової філософії, стало загальним, тому ми змушені припускати, що знаходимося на початку нового етапу філософії, етапу її повторного розквіту і поступу.

Ось це є філософія історії філософії, це є закон розвитку, який Брентано вбачає в історії філософії. Усю її можна стисло показати так:

Не кожен погоджується з поглядом Брентано; не один дослідник матиме не одне зауваження. І так без зусиль можна побачити, що ці чотири етапи найчіткіше можна визначити в античній філософії, тоді як у середньовічній філософії та ще більше у філософії Нового часу ці етапи вже не можна так чітко виділити. Однак віднести це можна на карб тієї обставини, що кожна наступна епоха знаходиться під впливом попередніх, внаслідок чого прихід за попередніми пізніших стадій ніколи не може бути простим повторенням давніших стадій, а має різнитися від них, власне, тим, що вплив минулих вже етапів залишає свій слід у пізніших етапах.

Легко спадає на думку також ще й інша засторога. Можна би запитати, де в цій картині історичного розвитку розмістити софістів, а де Мальбранша чи Спінозу? Де місце для Роджера Бекона? І так можна пригадати ще інших філософів, що зовсім не підпорядковуються згаданій схемі. Але не слід забувати, що історіософські закони не претендують на визначення місця для кожного окремого факту чи охоплення кожного факту. Завданням історіософії завжди залишиться окреслення загального перебігу історії та відкриття законів, згідно з якими приходять на зміну основні прояви історичного розвитку. Той, хто хоче визначити, в якому напрямі плине ріка, той не братиме до уваги окремих рукавів, які відходять від основного русла, бо звертатиме увагу лише на це основне русло. А як у річці треба відрізнити бічні рукави від основного русла, так і в історії людства і кожної науки слід відрізняти другорядні, випадкові епізоди від важливих, затаврованих історичним значенням фактів. Під таким кутом зору те, що на перший погляд могло би видатися недоліком чи хибою будь-якої історіософської системи, стає її перевагою. Декотрі з тих епізодів виявляються другорядними наслідками епохальних фактів, що здійснювали свій основний вплив зовсім в іншому напрямі. І так слід тлумачити історію філософії після Декарта, в якій Мальбранш і Спіноза виявляються цими другорядними наслідками, а Ляйбніц продовжує справу, розпочату Декартом. З іншого боку, деякі епізоди мають підготовчий характер і слугують історичним ферментом для появи епохальної ознаки. Такий погляд, можливо, доцільно застосувати щодо грецьких софістів, котрі відіграють епізодичну роль, яка готувала появу Сократа як наступника Анаксагора в основному перебігу грецької філософії.

Захищаючи у такий спосіб переконання Брентано, я аж ніяк не хочу стверджувати, що його «чотири етапи» були останнім словом історіософії у філософії; я переконаний, що такого типу дослідження поступово просуваються вперед і не одразу можуть бути готовими й досконалими. Слід також пам’ятати, що, з іншого погляду, враховуючи, наприклад, відношення філософії до релігії, можна сформулювати інші історіософські закони, як це зробив професор Страшевський у наведеному у вступі покликанні. Однак мені видається, що коли йдеться про саму філософію, а не про її відношення до інших сфер інтелектуального розвитку людства, то тоді філософія історії філософії, яку пропонує Брентано, може розглядатися як відносне і поки що найкраще вирішення труднощів, які виникають у цій сфері.

Аби все ж таки показати користь такого типу досліджень для самої філософії, не потрібно обов’язково мати вже завершену та досконалу систему історіософії. Припустімо, що історіософія філософії, яку я виклав тут згідно з працею Брентано, підтвердиться дослідженнями розвитку філософії індійців, китайців; що ті народи, котрі розвивали свою філософію незалежно від народів Європи, попри те повторювали чотири етапи її розвитку, то що би тоді це означало, власне, для філософських досліджень? Я обіцяв пояснити це за допомогою прикладу; прикладом нехай буде Кант.

Сьогодні в Німеччині Кант вважається найгеніальнішим філософом новочасної Європи. Усякий, хто займається філософськими дослідженнями, повинен враховувати Канта, а вивчення його найважливіших праць вважається обов’язковою умовою філософської освіти. Не тільки професійні філософи за незначними винятками підкоряються цьому впливові, а й природознавці, а серед них Герман Гельмгольц є прихильниками кантівської філософії. Майже всі обрали Канта собі за провідника і в ньому вбачають свого філософського вчителя. Мабуть ніщо краще та чіткіше не характеризує панівного становища, яке сьогодні у Німеччині займає Кант, аніж та обставина, що до його творів почали видавати коментарі, кількість яких насправді величезна. Найвідоміший з-поміж них – це коментар до «Критики чистого розуму» професора Файгінґера. Досі вийшло з друку два томи, кожен понад п’ятсот сторінок. Ці два великі томи містять пояснення до перших семидесяти п’яти сторінок згаданої праці Канта; а позаяк «Критика чистого розуму» налічує близько семисот сторінок, тож неважко підрахувати, що коментар Файгінґера становить якихось двадцять томів по п’ятсот сторінок кожен. Перший том побачив світ у сьому річницю опублікування «Критики чистого розуму»; другий том – через десять років; а отже, для видання повного коментаря до однієї лише праці Канта потрібно двісті років! Треба бути сильно переконаним в історичному значенні Канта, якщо хтось береться за таке починання; для цього потрібно вбачати у філософії Канта найважливіше джерело й тривку основу для всієї філософії майбутнього.

А чого нас вчить історіософія Брентано? Вчить нас, що Кант знаходиться на початку четвертого етапу, тобто останньої стадії занепаду філософії, що Кант спричинився до найстрашнішого в Німеччині занепаду філософії, породивши Фіхте, Шеллінґа, Геґеля та песимістичну філософію. Ті, хто вбачає у Канті «ново-часного Аристотеля», дуже помиляються. У світлі історіософії Брентано різноманітні дрібні обставини набувають значення важливих вказівок, відповідно до яких слід діяти, якщо хочемо підготувати для філософії новий розквіт. Такою вказівкою, наприклад, є та обставина, що ніхто не звеличує усього Канта, але кожен тільки певну частину його праць. Шопенгауер, якому бракує слів, щоби висловити свій захват від «Критики чистого розуму», безжально критикує його «Критику практичного розуму». Тобто сам Кант мав би після написання достопам’ятної праці блукати манівцями! Адже інші після нього зайшли на манівці, бо Фіхте, Шеллінґ і Геґель, бажаючи продовжувати науку Канта, дійшли до абсурду, в чому сьогодні ніхто не сумнівається.

Іншою такого роду вказівкою є та обставина, що досі нені-мецька філософія майже цілковито обходилася без Канта; а хто подивиться на Міла чи Бейна, то не скаже, що їхня творчість була безплідною. Врешті потрібно пам’ятати й те, що Кант вже раніше мав сильних противників, серед яких були й здібні філософи. До них належать Якобі та Шульце; ці філософи ще за життя Канта вказували на суперечності, в яких плуталися розумування Канта. А Рейнгольд, спершу ревний прихильник Канта, через деякий час починає твердити, що «Критиці чистого розуму» бракує «правдиво наукових підстав». Але, о диво! Файгінґер сам не є повністю задоволений «Критикою чистого розуму». Він говорить про численні неточності, «які зустрічаємо у Канта сливе на кожному кроці», та визнає, що у Канта в окремих питаннях існує розбіжність³. Говорячи про Ебергарда, котрий свого часу з позиції філософії Ляйбніца критикував Канта, Файгінґер додає, що щорічники часопису «Philosophisches Magazin», який видавав Ебергард, є «невичерпним арсеналом зброї», котрою «ще тепер» можна успішно боротися проти Канта⁴. Отже, ця зброя, либонь, є непоганою.

Чи з поглядом Брентано ці обставини не узгоджуються краще, аніж із заяложеним сьогодні поглядом, що Кант є першим і найбільшим філософом доби Нового часу? Чи не є справою, вартою роздумів, те, що Герберт Спенсер, котрий напевне історіософських поглядів Брентано не знає, повністю із ним погоджується щодо Канта? А у самій Німеччині деякі починають звільнятися від впливу всевладного Канта. У філософських часописах можна зустріти голоси, які, покликаючись на видання Файгінґера, поважно запитують, чи така праця має право на існування, чи вона не є тільки результатом переоцінки Канта, чи може вона мати іншу користь, окрім того, що ясно та незаперечно покаже, наскільки помилявся Кант? (Порівняйте, напр., «Vierteljahrsschrift für wissenschaftliche Philosophie»)⁵.

Отже, якщо Кант справді стоїть на початку того етапу філософії, який завершує цикл чотирьох періодів, спричиняючи її найбільший занепад, то в такому разі з тієї історіософської істини для сучасної філософії випливає важлива наука. Ми не можемо навчатися у Канта, вчитися в нього філософування, зводити далі будівлю філософії на закладеному ним фундаменті. Нам потрібно слухати інших учителів; і цих учителів ми знайдемо на кожному з перших етапів філософії, як в античності, так і в середньовіччі та й в новочасну добу. Не є вони, щоправда, всі між собою рівнозначними, бо, наприклад, перший етап середньовічної філософії має тільки позірно щире та чисте зацікавлення філософськими проблемами, займаючись ними з огляду на потреби догматики; однак св. Тома попри те благотворніше й корисніше за Канта впливатиме на того, хто бажає навчатися філософії. Отже, правдивого методу і гідних для наслідування зразків слід шукати в тих філософів, які стали біля вершин перших етапів. А до них належать Аристотель, Платон, Декарт, Джон Лок та всі ті, які пішли вказаним ними шляхом.

На сьогодні про це пам’ятати дуже важливо. Адже знаходимося ми на початку нового етапу. Усе вирує й кипить. Одні вбачають спасіння в догматизуванні середньовічної філософії, другі – в психофізиці, треті – в позитивізмі, інші – в спіритизмі, ще інші – у цілковитій ліквідації філософії та видаленні її з ряду умінь. З огляду на цю розбіжність поглядів і напрямів потрібно зберігати тверезість і не звертатися за порадою до власних уподобань та упереджень, а слід звернути свій погляд до історії, яку вже стародавні назвали нашою вчителькою. І відповідь, яку вона нам дає, дійсно зрозуміла, а ті, хто її почув, не тільки самі для себе здобули хвалу, а й значно спричинилися до поступу самої науки.

Досить згадати молодого Міла, бо кожен знає, скільки йому завдячує логіка. А Міл не пішов слідом за Кантом, а за Френсісом Беконом. А сучасна психологія, яка пророкує собі прекрасне майбутнє, може й сама не знає, що діє просто всупереч поглядам Канта і крокує шляхом, яким перед нею проходили Аристотель і Джон Лок. А чи ж і сьогодні фундаментом усякої метафізики не залишилося декартівське «cogito ergo sum»?

Справді, якби філософія історії філософії нічого іншого нас не навчила, окрім шляху, на якому можуть успішно та з користю вестися, власне кажучи, філософські дослідження, то й тоді вона мала б незвичайну вартість. А особливо наше покоління повинно цю вартість належно оцінювати і враховувати, адже, можливо, людство, як ніколи, безпомічно стоїть на схилі віку і не знає, куди повернути. Отож, обов’язково потрібно, щоби принаймні філософи «не втрачали голови» та знали куди потрібно іти. А дізнаються вони про це від філософії історії філософії.