Kitabı oku: «Постріл в Опері», sayfa 2

– Бій?! – пожвавилася Катерина Дображанська, яка донедавна відвідувала закритий боксерський клуб.

– І вони програють! – Акнір схилилася над непроникною Беладонною. – Тому що ні чорта не знають!

– Та чорта ми точно знаємо, – сказала Чуб. – Особливо Чорта твоєї чортової матері!

– Не чіпай мою матір! – оскаженіла Акнір. – Еб ворст інк! – незрозуміло прокричала вона, націлюючись у Дашу перстом. – Хто ти така? Що ти взагалі можеш? Ти – косматочка?

Даша із сумнівом труснула стокосою зачіскою, підозрюючи, що Акнір натякає на її шевелюру, проте не розуміючи, чи намагається вона тим самим її образити.

– Ти – гадуниця?

А це вже було явною образою!

– Я – гадуниця?! – розперло Чуб. – Сама гадина, мала!

– Ти – обертиха?

– Сама обертиха!

– Вона питає, чи можеш ти обертатися на тварин, – тихо сказала Маша.

– Так я тварина? А, тобто перекидатися… – пригальмувала Землепотрясна. – Однак ми позавчора врятували Місто!

– Хвалитися «Ми врятували Місто» – це все, на що ви здатні! – не дала їй похизуватися Акнір. – Ви й примітиву не знаєте! Вищати «Та ми врятували Місто!» – все, що ви можете мені протиставити в бою. Ну, крикни ще раз! Можливо, допоможе!

Металеве лезо на черевикові Наступниці хижо посміхнулося до Чуб.

Акнір підскочила, наче героїня японських бойовиків, націлюючись вістрям ноги Даші в скроню.

Чуб вульгарно відскочила й завалилася на плюшеві подушки, недоречно підбита під коліна краєм дивана, мало не придушивши Ізиду Пуфик, яка безтурботно спала. Руда кицька трохи розплющила жовте око й, муркнувши французьке «Фі!», продовжила перерваний хазяйкою процес.

А Акнір, зробивши мудрований повітряний пірует, безславно впала на підлогу, зчинивши неабиякий гуркіт.

Скрикнувши, Маша похопилася до неї.

Дочка Килини лежала, звівши до лоба сповнені жалості очі.

– Ой… – по-дитячому пхикнула вона.

– Корінь! Дайте їй чортів корінь! – запанікував чорний кіт Бегемот і в три стрибки метнувся з кімнати до коридору.

Маша побігла за котом. Даша – за Машею.

Кіт уже підчепив пазуристою лапою двері господарчої шафи, де зберігалися численні банки й пляшечки, що залишилися від передчасно померлої Килини.

– Верхня полиця! – нявкнув кіт.

– Катю! Драбину! – Даша побігла до кімнати.

Хмурячись на скімлячу воїтельку, Дображанська без особливого бажання підхопила важку спіралеподібну драбину, що жила біля книжкових полиць.

– Шмаркачка, – кинула вона на ходу.

Даша підхопила вантаж праворуч. Пересуваючись дрібненькими кроками, Троє насилу затягли дерев’яне одоробло до коридору, й хвилин сім-десять по тому, хвилюючись і перекидаючи випадкові банки, Маша відшукала на верхній полиці бляшанку з биркою «Корінь чортів».

Та коли трійця повернулася до круглої кімнати, підлога була незаймано вільною – Акнір, яка щойно вдарилася, розчинилася в повітрі. А там, де стояла спіралеподібна драбина, опинилася дуже несподівана річ.

Книжкова шафа, що насправді виявилася замаскованими дверцятами, була трохи прочинена, й, заглянувши до знайденої схованки, Троє побачили простору комору.

– Тут ціла кімната! – здивовано ухнула Даша. – Ця мала намагалася в нас щось поцупити. Проте не встигла.

Землепотрясна підняла зошит, розпластаний на підлозі, з нитяним «язиком» закладки. До «язика» був прив’язаний великий давній ключ.

– Паскуда малолітня, – охарактеризувала зниклу Катя, відчиняючи шафу-дверцята ширше.

Ліворуч розмістився розлогий і різномастий гардероб.

Щільно спресований одяг, наче позичений із костюмерної якогось театру. Чорна чернеча ряса поряд із манірно-ліловим боа. Золотокняжа сукня з важкої, підбитої хутром парчі й з оборками, ніби кремове тістечко, легковажно-рожевий капот, що притулився до смугастого піджака Остапа Бендера. Нагорі, на антресолях, навалені піраміди картонок з капелюхами.

Праворуч комору посмугували дерев’яні полиці.

Одна з них була забита товстими «цеглинами» пачок із грішми – «цегляна кладка» була нерівною: хтось поспіхом схопив кілька штук.

– Вона вкрала в нас гроші. – Катя взяла до рук важку й довгу «цеглину». – Але вони старовинні. – З верхньої купюри на Катерину Михайлівну дивилася одутла Катерина ІІ. – Навіщо вони їй потрібні?

– А тут якась математика дика. – Даша гортала зошит, що його підняла з підлоги. – Цифри. Формули. Повна хрінь.

– Ні! – голосно сказала Маша. – Вона в нас щось украла! Щось дуже важливе!

– З чого ти взяла? – Даша Чуб опустила зошит.

– Чому ти так вважаєш? – Катя забула про тезку-імператрицю.

– Погляньте! – драматичним жестом Маша вказала їм на коминкову полицю.

– О Боже! – трагічно зойкнула Даша. – Знову! Тільки не це!

Розділ другий, у якому оголошують війну

Брикси – давній обряд виконання чоловіком будь-яких забаганок і побажань дружини в день Петрівок… цього дня київські відьми вирушали на шабаш, а «простим смертним киянкам дозволялося трохи відвести душу на своїх чоловіках і показитися».

Журналіст С. Ярон стверджував, що бачив брикси в Києві ще 1880 року. «Процесія складалася з того, – писав він, – що молодуха сиділа на санях, які тягнув її чоловік, спонукуваний довгою гілкою ліщини. Вирушали зазвичай до корчми, але молодуха вимагала горілку для себе й наказувала випити її в тому місці, де вона за бажає».

Анатолій Макаров. «Мала енциклопедія київської старовини»

– Це неабияка честь для мене, Ясні Києвиці!

Василиса Андріївна з цікавістю нишпорила очима по круглій кімнаті Вежі, й захват посвяченої, що оселився на її обличчі, свідчив яскравіше за слова: вона допущена сюди вперше.

– Запрошення до Вежі Києвиць – мрія кожної київської відьми, – зізналася вона, приймаючи пропозицію присісти на диван. – Навіть Хазяїн бував тут не часто.

Але її дифірамби не стали бальзамом навіть для погордливої Каті.

– Однак ця шмаркачка зайшла до нас, як діти заходять до школи! – сказала та. – Як вона примудрилася сюди зайти? Я розумію, вона – дочка Килини й знає пароль. Але ключ… Я гадала, що ключів лише три.

– Та не було в неї ніякого ключа! – втрутилася Землепотрясна Даша. – Вона завалила через балкон.

– Наче до себе додому! – розлютилася Катя.

– Річ у тім, – пролунав розмірений голос Беладонни, – що це її дім. – Котяча білявка виринула зі схованки-комори й скочила на спинку дивана. – Акнір народилася тут, – пояснила вона. – В прямому розумінні слова. Килина народила її у Вежі Києвиць.

– Та-ак, – захоплено мовила Василиса Премудра. – Від часів Великої Марини Місто не знало Києвиці мудрішої. – Вася розвернула повногруде тіло, щоб поглянути на давню фреску у візантійському стилі, яка висіла над коминковою полицею.

Зображена на ній Києвиця Марина тримала в руці Терези – їхня ліва шалька дуже переважувала праву.

Василиса насупилася:

– Килина вміла зламувати закони краще від хакера.

– Килина знала, – сказала Беладонна, – для своєї дочки наш Будинок зробить виняток.

– Отож, – розмірковувала Маша, – Килина знала, що Акнір доведеться скористатися цим винятком? Знала, що у Вежі оселяться інші? Що її дочка не стане Наступницею?

Маша теж дивилася на фреску.

І теж спохмурніла, тривожно й злякано.

– Та звідки вона взагалі взялася, ця Акнір? – роздратовано спитала Катя. – Де вона була раніше?

– Килина відіслала її з Міста, – статечно відповіла Василиса. – Ви знаєте краще за всіх, коли б план Килини спрацював, Київ зник би з лиця Землі. Килина замислила небезпечне й не хотіла ризикувати життям єдиної дочки.

– Ця шмаркачка погрожувала нам якимось судом. Обіцяла поєдинок. Кричала, що ми вже трупи. – Катя презирливо посміхнулася, пригадуючи, як незграбно та впала на підлогу.

Але враз спохмурніла – подивилася на фреску. На кособокі Терези в руці Великої Марини, що проголосила тисячу років тому перший закон Києвиць:

«Істина – в рівновазі!»

Рівновагу в Місті було порушено.

– Ви маєте рацію, – схоже, Василиса вміла читати чужі думки. Або Катині думки були написані в неї на лобі. – Вам не слід недооцінювати Акнір. Її напад був удаваним. І кіт підіграв їй.

– Зрадник, – стисла кулаки Даша Чуб, поминаючи шкідливого кота, що випарувався разом із Акнір.

– Зовсім ні, – заперечила Катя. – Молодець, вірний, сволота. Викликає повагу. А ще кажуть: коти віддані не хазяїну, а домівці. А він навіть не їсть із моїх рук – за мертвою хазяйкою тужить. Круто він нас розвів, що й казати.

– Чортів корінь. – Вася сумно посміхнулася. – Чортів корінь збільшує потенцію. Вони знали, що ви…

– Нічого не знаємо, – сказала Катерина. – Особисто я нагідки від чорнобривців не відрізню.

– Не прибідняйтеся, – не погодилася Василиса. Проте окрім запопадливої ввічливості нічого втішного в її фразі не прозвучало.

– Василисо Андріївно, – тремтячи заговорила Маша, зчепивши руки в пристрасний «замок», – ви бачите самі, Терези в руках Марини похитнулися. Вони дуже похитнулися. Так само, як і два дні тому, коли Килина визволила Змія й Київ міг згоріти дотла. А ще вранці Терези були рівними! Ще вранці в Місті була рівновага. А після візиту Акнір… Ви не підозрюєте, що вона могла в нас украсти?

Ковальова напружено подивилася на Васю й, не дочекавшись відповіді, перевела застигле в погляді питання на білу кицьку, яка все знала.

– Не знаю, – сказала Беладонна, аристократично випрямивши спину. – Я перевіряла комору. Окрім грошей, усе на місці.

– Ну й досить на них заморочуватися. – Бажаючи розрядити атмосферу, Даша ввімкнула телевізор. – Уночі на небі займеться червоний вогонь, ми все зрозуміємо й знову всіх врятуємо. Ото проблема!

На екрані застогнав денний серіал. На наступній кнопці Міла Йовович, киянка у минулому, агресивно винищувала якусь нечисть.

Ізида Пуфик повернулася з кухні, куди заходила, аби трохи підживитися, й попростувала до Даші Чуб. Тоді як Бегемот навідріз відмовився визнавати нових хазяйок, а Беладонна дивилася на них з висоти білого муфтія, руда Пуф одразу обрала «мамою» Землепотрясну Дашу, та й Даша невдовзі почала себе називати «мамою» своєї «руденької дівчинки», «гладкого мішечка» й «шкідливого батона».

Обидві вони, й кругла кицька, й крутобока білявка, мали одну рису, гідну того, щоб їм позаздрити, – найвищий ступінь безпроблемності.

– А на якого біса Акнір здалися дореволюційні гроші? – скривилася Катерина, яка мала рису, що була менш гідна заздрості. Катя ненавиділа непокору.

Але нині підвладний їй світ явно відбився від рук!

– Саме це й відомо, – сказала Маша. – Гроші потрібні, щоб піти в Минуле.

– А навіщо їй раптом Минуле? – поцікавилася Чуб, підіймаючи руду «доцю» на руки.

– Maman! – Через притаманні їй лінощі Ізида розтуляла рота не так часто, але розтуляючи його, найчастіше висловлювалася мовою Бальзака.

– У Минулому Акнір може знайти свою матір, – переклала котячу репліку Вася. – Спитати у неї поради. Судячи з комори, Килина нерідко навідувалася в минулі століття. А те, що було, залишається назавжди.

Васі набридло сидіти, розвернувшись на дев’яносто градусів, і, бажаючи роздивитися фреску з перехиленими Терезами краще, вона підвелася з дивана.

– Навіщо ходити так далеко? – не второпала Катерина. – Килина була жива ще тиждень тому.

– Ви не знаєте? – щиро здивувалася Василиса Премудра.

– Ми знаємо, – позбавила Катю заперечливої відповіді студентка. – Києвиця може піти в Минуле. І не тільки Києвиця – будь-яка відьма, якщо ми дамо їй ключ і в неї не забракне сил. Що більше сили, то далі в Минуле можна піти. Дійти до V, Х століття може, напевно, одна Києвиця. Проте навіть Києвиця не може повернутися у вчорашній день. Якби ми могли змінювати вчорашні дні, все було б надто легко. Надто велика спокуса – весь час виправляли б учорашні помилки. Отже, найближчий час, куди можна піти, – тринадцять років тому.

– Гаразд, – дозволила Катерина, – нехай топає у своє минуле століття, я не забороняю. Я іншого не розумію. Чому ваші Терези так боляче відреагували на тривіальну крадіжку грошей?

Перемкнувши телевізор, Даша спіймала хвіст репортажу з новин: дівка в міні-спідниці сиділа на загривку в хлопця й, сміючись, стьобала його хворостиною.

«Багато років до того, як Клара Цеткін і Роза Люксембург ввели до календаря 8 Березня, – заторохтів журналіст, – киянки давно святкували свій жіночий день – Брикси. На Петрівки чоловіки зобов’язані були виконувати всю хатню роботу й будь-які їхні примхи. Чоловіки, що протягом року поводилися з жінками не досить добре, просто боялися вийти з дому. Українські молодиці об’єднувалися в компанії, щоб добряче провчити їх…»

«Землепотрясно!» – перейнялася невідомою народною традицією Чуб і широко розтулила рота, бажаючи розпитати про «українське 8 Березня» у двох історичок, що були в її розпорядженні, але не встигла.

– Ясні Києвиці! – Викладачка історії педагогічного інституту приклала руку до своїх безрозмірних грудей. – Якщо мені буде дозволено сказати правду…

– Дозволяємо, – дала добро Катерина Михайлівна.

– За всієї поваги до вас, ви відреагували на крадіжку грошей тому, що ви – люди сліпі. Рівновагу порушено через значно поважнішу причину. Завітавши до Вежі, Акнір офіційно оголосила вам війну. В Місті розкол. Відьми розпалися на два табори. Більшість, – квапливо пояснила проводирка київських відьом, – вірять у вас. А я і наш Хазяїн – не віримо, ми знаємо: ви – істинні. Інакше мене б тут не було. Проте частина наших пішла за проголошеною Наступницею.

– Що означає «проголошеною»? – вимагала конкретики Катя.

– Свого часу Килина публічно проголосила дочку Наступницею й майбутньою Києвицею, – розтлумачила Василиса Премудра. – І якщо Акнір накличе на вас Суд, навіть я не зможу підготувати вас до бою за такий короткий термін.

– Який саме? – уточнила Дображанська.

– За традицією поєдинок призначають на наступний шабаш. А наступний – це Петрівки.

– Петрівки?! – здригнулася Даша. – Українське 8 Березня? Так це ще й шабаш? Щойно по телевізору показували…

– Брикси – не всеукраїнське, а суто київське свято, – сказала викладачка. – У ніч на Петрівки, напередодні свята святих Петра й Павла, відьми з усієї України злітаються до Києва правити свій шабаш на Лисій Горі. А сліпі жінки – відзначають свій «шабаш». Вірніше, святкували його до революції. Киянки їздили на чоловіках верхи, в усіх смислах: запрягали їх у брички й сани, примушували готувати, прати, а самі напивалися й нагулювалися на рік уперед.

– Їздили верхи? – Чуб зрозуміла, що робила теледівчина в міні – воскрешала дореволюційні традиції! – Як відьми? Я вза-агалі гадаю, відьми – ті самі амазонки. І ми, й вони сильніші за чоловіків. І ми, й вони – вільні. І ми, й вони – їздимо верхи, тільки вони на коні, а ми на мітлі. А відьмацька мітла – вза-агалі стовідсотковий фалічний символ. І Фрейд би точно зі мною погодився!

Але Зигмунда Фрейда у Вежі не знайшлося, і цю цікаву, зворушливу й класну тему ніхто не підтримав.

– Брикси мають якесь відношення до справи? – поцікавилася Катя.

Василиса зітхнула:

– Ніякого. Якщо не брати до уваги того, що Головних шабашів року всього три. Перший – 1 травня на Вальпургієву ніч, її відзначають відьми всього світу. Другий, як ви знаєте, з 6-го на 7 липня, в ніч на Івана Купала. Третій – 12-го, в жіночий день.

– Сьогодні 9-те! – підвела брови Катя. – За два дні? І це реально?

– Цілком реально, – сказала Василиса Андріївна. – Суд над вами відбудеться за два з половиною дні. Тепер ви розумієте, чому ваші Терези похитнулися?

– Але ж Килина віддала владу сама! Нам! – Суд, призначений на післязавтра, справив враження навіть на Чуб.

– Це так. – Вася заклопотано поправила бюст. – Але Акнір сказала вам правду. Існує закон. Києвиця має передати владу відьмі по крові. Найчастіше нею буває дочка або родичка. Але спорідненість – не обов’язкова умова. А от відьмацька кров – обов’язкова. Хоча цілком може бути, у вашому роду теж були відьми? – Василиса Андріївна з надією подивилася на Трьох. – Адже відьми є в роду кожної другої киянки! Шанс дуже значний. Раджу вам терміново довідатися.

– Мені нема в кого питати. Мої батьки померли. Я з тринадцяти років виховувалася в прийомній сім’ї. Співчуття ненавиджу! – зрізала Катя.

– А мій дідусь Чуб написав цілу книгу про відьом, – повідомила Даша.

– Гаразд, – позитивно оцінила творчість Дашиного діда Голова київських відьом. – Тобто книга сама по собі нічого не означає. Але якщо він її написав, можливо, його мати або бабуся, двоюрідна прабабуся, троюрідна тітка – не важливо… Хоч крапля відьмацької крові. Досить довести своє відьомство одній із вас – і Суду можна уникнути. Щоправда, й Києвицею буде визнана одна. Проте це краще, ніж… – Вася пригнічено замовкла.

– Ніж що? – схвильовано прояснила Маша.

– У нас можуть відібрати владу? – не повірила Катя.

– О ні, силу Києвиць неможливо відібрати. Ви лише самі можете її віддати.

– А якщо ми не віддамо? – випросталася Катерина Дображанська.

– Ви віддасте, – випустила нове зітхання Василиса. – Якщо вам доведеться обирати між силою й життям.

– Але Києвицю неможливо вбити. Вбити її може лише Місто. Акнір даремно звинуватила нас у смерті матері, – сказала Маша.

– Але вона не даремно покликала на вас Суд, – заперечила студентці Премудра викладачка. – Під час Суду між Небом і Землею цей закон не чинний. Ви будете уразливі. І бій буде сам на сам. Точніше, три на одну. Проте це не кращий варіант. Програвши Трьом, Акнір спробує опротестувати результат. Краще, якщо до поєдинку з нею стане одна з вас. Та лихо в тім, що ви не впораєтеся з нею навіть утрьох.

– Ви жартуєте? – зламала губи Катя.

– Ви повинні зрозуміти, Катерино Михайлівно, – цього разу Вася приклала до грудей вже обидві руки. – Акнір – не звичайна відьма. Вона юна, навіжена, але вона випестувана з дитинства. Килина ростила її Києвицею. Вона знає й уміє майже все, що вміла її мати.

– Вона обертиха? – прискіпливо примружилася Даша.

– Ні, Акнір не здатна перекидатися ані на людей, ані на тварин. Але вона гадуниця, косматочка, чаклунка. Чародійка, чортівка, бісиха, труболітка… Але головне – чароплітка!

– Можна з гадуниці більш детально? – спробувала розгадати абракадабру Чуб.

– Гадуниця – значить, уміє ворожити й провіщати майбутнє, – задовольнила її цікавість препод.

– А косматочка?

– Уміє ворожити за допомогою свого волосся. Досить цінна властивість, якщо під рукою нема нічого іншого. Не випадково інквізитори у першу чергу голили відьом наголо. Вважалося, що в жіночому волоссі ховається сила Диявола.

– Як цікаво! – енергійно потрусила косами Даша. – А бісиха? Труболітка?

– Може насилати й виганяти бісів. Здатна пролітати на мітлі крізь пічну трубу.

– Чортівка?

– Керує чортами.

– Ми теж керували. Хоча ні, – понурилася Чуб, – чорт лише брехав, що слухався нас, а сам нас круто підставив. А чародійка, чароплітка?

– Володіє чарами й може, за необхідності, сплести нові замовляння сама. Найрідкісніший дар, його неможливо надбати – з ним народжуються або не народжуються… Щоправда, – підбадьорила Трьох Василиса, – поки Акнір просто відьма. У ній нема сили Києвиць. Але, на жаль, її нема й у вас. Ви самі не розумієте своєї сили. Ви не розумієте навіть, про яку силу я говорю. Вона належить вам, але ви над нею не владні. Проте Акнір готували в Наступниці від дня народження. Я повинна сказати вам правду: я маю сумнів, що ви зможете виграти бій.

– Я п’ять років відвідую боксерський клуб, – інформувала її Катерина. – А коли я вийшла на ринг, випивши переможного зілля…

– Із передозуванням, – сказала Чуб. – Та неважливо, – відмахнулася вона. – Знову передозуємо, якщо такі пироги! Слухайте, Васю, ви б Катю на рингу бачили! Вона була як не знаю що… Вона могла б там усіх повбивати!

– Поєдинок між Небом і Землею – це не бій навкулачки, – затуманено сказала Василиса Андріївна, намагаючись не торкнутися почуттів Даші Чуб, які бурхливо клекотіли в ній, ані честі Катерини Дображанської. – Він складається з трьох частин. У першій вам доведеться відповідати на запитання. Для звичності назвемо їх тестами. Але щоб відповісти на них, треба знати всю магію Києвиць, всю історію Міста.

– Ну це хіба що Маша зможе, – зі сподіванням мовила Чуб.

– Я прочитала лише п’яту частину Книги, – заперечливо хитнула головою студентка. – Проте за два дні я можу…

– Так, Ковальова, – повернувся до Васі викладацький тон. – Ви з цим впораєтеся. У другій частині суперниці мають показати Суду, як їхня сила здатна змінювати світ!

– Я можу зруйнувати будинок, стиснувши руку в кулак, – сказала Катя.

– А я, напевно, поки що тільки на мітлі добре літаю, – покаялася Чуб. – Однак Маша вміє воскрешати мертвих!

– Непогано! – похвалила Василиса.

– І потім, – повстала Землепотрясна Даша, – минуло лише п’ять днів. Ми є Києвицями лише п’ять днів! Зовсім недавно! Навіть тижня ще нема… Чого вони від нас хочуть?

– Акнір і ті, хто став на її бік, хочуть саме цього – щоб ви програли. І ви програєте. – Вася більше не намагалася пом’якшити удар. – Третій етап – Поєдинок. Бій між Небом і Землею. Вам дозволять вибрати зброю. Але, крім зброї сліпих, треба скористатися силою. І коли ви хочете знати, яка сила Акнір, я скажу: вона не здатна ані руйнувати, ані воскрешати, в неї навряд чи вистачить сил, щоб піти в Минуле далі ніж на тринадцять років. Але вона чароплітка! – У вигукові Васі простогнав відчай. – Із часів Великої Марини дару чароплетіння ні в кого не було! Акнір може сплести нові чари! Чари, яких нема в книзі Києвиць. Чари, проти яких нема протиотрути. Коли б не це, ми мали б шанс. Але я не знаю, просто не знаю, на що вона здатна насправді. Чароплета майже неможливо передбачити. Він змінює світ за власним бажанням. Він створює нові закони. Так само, як чинила Марина. І тепер тисячу років ми всі мусимо підкорятися законам, які вона проголосила. Досить Акнір набути трохи більше сили… Хоча, – сказала Василиса, – ви можете відмовитися від бою.

– Третій варіант існує? – сухо спитала Катя. – Або ми знаходимо відьмацьке коріння, або здаємося?

У запитанні Дображанської була прихована іронія – малолітка, яка впоралася з тим, щоб їх надурити за допомогою кота-союзника, не була ідіоткою.

Але все одно була малоліткою.

І та, чия рука, стиснувшись у кулак, спромоглася зруйнувати сусідній будинок, не могла сприймати її інакше, ніж неприємність.

– Хіба що намагатися відтягнути Суд, – сказала Премудра. – У вас є три ночі. Припустімо, сьогодні або завтра над Старокиївською горою займеться червоний вогонь, і від терміновості вирішення цієї проблеми залежатиме доля Міста. Тоді Суд буде відкладено до закінчення цієї справи й перенесено на 1 травня наступного року. А за рік ваша сила встигне прорости… За рік ви зробите багато, й результати, звісно, якщо вони будуть позитивними, зарахуються вам як плюс.

– А те, що ми врятували Київ, уже нічого не значить? – образилася Даша.

– Значить, – сказала Голова київських відьом. – І дуже багато. Проте Акнір не збрехала вам. Поки мої відьми тряслися за свої шкури, вони ладні були визнати вас ким завгодно. Ви врятували Київ. Вас Троє. Здавалося б, пророцтво здійснилося. Однак, на жаль, закон є закон! І скасовувати закон, що його проголосила Марина, не можу ані я, ані Хазяїн. Так було тисячу років. Києвиця має бути відьмою по крові, і її затверджує Суд між Небом і Землею. Хоча, якби Небо і Земля не визнали вас гідними, ви б ніколи не перемогли Килину.

– Стривайте, – урвала її Маша. – Ви кажете, Небо і Земля. Тоді чому Києвиця повинна бути саме відьмою по крові, а не…

– О, ви цілковито маєте рацію, Маріє Володимирівно! – Попри підкреслено шанобливе поєднання слів, відповідь Василиси про дзвеніла непристойно саркастично. – Вибачте, що я забула уточнити цей важливий нюанс. Якщо у вашому роду є святі, чудотворці й угодники, це, безумовно, вирішує всі наші проблеми!

– Машо, ти не знаєш, до чого це, коли свербить ліва сідниця?

Даша Чуб зігнулася на надувному матраці й почухала згадане місце.

– Долоня – на гроші, ніс – на випивку, груди – на секс, брови – будуть гості. Лікоть – спати на новому місці. А сідниці?

Пляжний матрац лежав на верхньому майданчику сходів музею історії України.

Музей, у свою чергу, містився на Старокиївській горі – тій самій, де тисячу п’ятсот років тому заснували Град троє братів – Хорив, Щек і Кий, що дав своє ім’я Києву.

Тій самій, де тисячу років тому стояло Місто князя Володимира та його княжий терем, де гуляли три легендарних богатирі: Ілля, Добриня й Альоша.

Тій самій, де щоночі мали чатувати Троє, які прийшли до Києва втретє, – Катя, Маша й Даша.

Бо книга Києвиць промовляла:

Нехай буде сила з тобою, коли нині, як і будь-якої іншої ночі, стоячи на горі, що породила Місто, ти, побачивши червоний вогонь, полетиш туди, щоб спинити те, що може порушити Істину.

Ось тільки стояти на горі, закинувши голову й роздивляючись небо над нею, сподіваючись побачити там «червоний вогонь», понад п’ятнадцять хвилин було неймовірно тяжко. Шия терпла й нила.

І вчора Дашу осяяло: матрац!

– Так ти не знаєш, до чого це, коли свербить ліва сідниця? Добре б, якби свербіла на щось корисне, – проканючила Чуб.

Її рука залишила сідниці в спокої й зупинилася на мітлі, яка вірно лежала поряд, із двома велосипедними сідлами, прикрученими до древка.

Це означало готовність № 1.

Мітла була улюбленицею Даші, вже не раз за їхне недовге спільне життя виручала хазяйку з найбожевільніших халеп.

Але на небі нічого не горіло.

– Ну чьо там? – спитала співачка у Маші.

– Ні-чьо.

– Чьо, зовсім ні-чьо? Й у мене зовсім… – Даша невдоволено засовалася.

Сидячи на сходах, тримаючи в лівій руці кишеньковий ліхтарик, Маша вивчала великий бухгалтерський зошит у м’якій обкладинці, знайдений у схованці, що відкрилася їм.

Його аркуші було списано ідеально рівним почерком – знайомим, що ніби хизувався на всіх банках, пакетах, коробках у їхніх шафах, – почерком акуратистки Килини.

Даша, яка відшукала у великій бібліотеці Вежі книгу «Таємниці Зодіаку», стверджувала: Килина була народжена під знаком Діви:

«Лише Діви, а ще Терези… Це я, Машо, маю на увазі тебе. Тільки ви двоє – такі фанатичні системники. Вам би все по полицях розкласти, по баночках, по пунктах, тоді як нормальні люди (тут Чуб мала на увазі себе) просто живуть і насолоджуються життям».

Але зараз Даша не насолоджувалася – крутилася й нервувала.

– Ні, вони мене зворушують! – пробуркотіла вона. – Спочатку вони роблять нас Києвицями, наче ми їх просили. Потім ми в срачці рятуємо їх від Змія так, ніби нам робити більше нічого. Потім вони засипають нас золотом і називають королевами… А потім, тиць-пиздиць! – викликають на Суд і вимагають, щоб ми доводили, що ми те, чим вони нас зробили. Де логіка? – спитала вона. – Нема! Ну ні-чьо, ні-чьо! – зловісно пообіцяла Землепотрясна. – Я знаю, якого трясця у мене сідниці сверблять. Вони в мене завжди сверблять, шукаючи пригод. Чую, зараз на небі щось ТАКЕ-Е займеться, що ми всім скажемо: «А не пішли б ви! У нас є справи більш важливі, ніж з’ясовувати, хто кому косматочка, а хто гадуниця», – і додала без логічного переходу: – Боже, як я за сценою скучила! Я ж раніше щоночі в клубі співала. А ти мене й не бачила… Як я Катьці заздрю, що вона працює.

Чуб несподівано заспівала:

 
Гори, гори, моя звезда!
 

Голос, повнозвучний, сильний, накрив безлюдну Старокиївську.

Маша підвела очі – вона не знала, що талант Даші Чуб має таку пристрасну енергетичну силу.

 
Звезда любви приветная!
Ты у меня одна заветная,
Другой не будет никогда…
 

Проте щемлива серенада, звернена до неба над горою, залишила його байдужим.

«Заповітна» зірка не засвітилася.

– Та дай ти спокій цьому зошитові! – розлютилася співачка. – Кажу тобі, мала випадково його впустила, коли гроші цупила. Якби зошит чогось був вартий, вона б не бабки взяла, а його.

– Логічно. – Машина відповідь була втомленою.

Хоча вона конспект Килини перегорнула більше ніж наполовину, його зміст так і залишився цілковитою загадкою.

На першій сторінці зошита стояло одне-єдине число – акуратно закреслене.

Наступні сторінок двадцять заповнювали незрозумілі й довгохвості формули, такі мудровані й безкінечні, що від величезної кількості чисел, іксів, дробів та математичних прогресій у студентки історичного факультету запаморочилася її гуманітарна голова.

На двадцять першій сторінці задачка закінчувалася значком:

=

А на сусідньому аркуші стояло ще одне число, тричі обведене ручкою, так емоційно й криво, ніби обрахувавши його, скрупульозна Килина втратила від щастя контроль над собою.

Двісті одинадцять тисяч дев’ятсот одинадцять.

Маша витріщила очі. Потім примружила.

Не допомогло.

Під 211911 примостилося незрозуміле:

К+2 верт

ААА не розіллє, БД не піде, крадій не буде, Ц залишається

(БМ дуже тривожно?)

Студентка перегорнула ще кілька сторінок – вони були подібними.

Сторінки ліворуч заповнювали підрахунки.

Сторінки праворуч – слова й скорочення.

Це було дуже схоже на словесну розшифровку лівої – математичної частини.

Але розшифрувати розшифровку теж було неможливо.

Ковальова повернулася до початку:

К+2 верт

ААА не розіллє… крадій не буде…

«Хто не буде крадієм? Той, хто отримає двісті тисяч?» – подумала вона і з сумнівом закрила зошит.

– А я ось що думаю: чи не записатися мені до астрологічної школи Глоби, – довела до її відома Даша Чуб.

– Тобі? Києвиці? – здивувалася подруга. – Ти здатна на небі побачити таке, що Глобі й не снилося.

– Так, – погодилася та. – Але лише на одну хвилину. А скільки годин я маю тупо на небо витріщатися? Так, може, хоч астрологію вивчу… Ще мені фізіогноміка подобається. Це читати характер людини за рисами її обличчя. От бачила зморшку в Каті на лобі? Так це неабияка рідкість! Зазвичай у всіх нормальних людей дві поздовжні зморшки, а в неї одна – саме посередині лоба. Така сама була в Черчілля. Це засвідчує, що вона сильна натура, схиблена на владі.

– А хіба це без зморшки не можна побачити?

– На Каті? Можна.

К+2 верт

«Катя плюс ми двоє, – зробила припущення Маша. – Навряд чи. Але припустімо. Тоді що таке «верт»? Вертихвістка? Вертеп? Вертіти? Вертоліт?

Вертоліт міг би підійти…»

Саме неподалік від них, на Ярославовому Валу, у дворі будинку № 15 син відомого київського психіатра – авіаконструктор Ігор Сікорський побудував і випробував 1911 року першу в світі модель вертольота.

У 1911 році. 201911… Якби не приліплена попереду двадцятка.

1911 рік зарухався у Маші в голові, і з нього, як зі шкаралупи, пообіцяло вилупитися щось знайоме. Але обіцянку свою не стримало.

– Д-ашо, – уривчасто покликала студентка, – пам’ятаєш, ти казала «в Києві завжди літали»?

– А то! – ожила Чуб. – Я ж мріяла стати космонавтом! І мені предки книжку купили – з малюнками, про повітроплавання. Я її весь час у дитинстві читала. Ось там я й прочитала, що першу в світі «мертву петлю» льотчик Петро Нестеров зробив у Києві. Перший вертоліт винайшов наш Сікорський. Перший у світі штучний супутник Землі, першу ракету в космос запустив наш Корольов.⁴ А ще до нього київський інженер Гешвенд вигадав «паровоз-літак» для польотів у космос. Тоді його запхали до божевільні, а тепер вважають засновником аеронавтики… І навіть першу атомну бомбу винайшли наші! В Америці Кістяковський,⁵ він під час революції втік із Києва до США й був радником Кеннеді. У Москві – наші Курчатов і Олександров. Один із Криму, другий – із Києва. Тепер зрозуміло чого… – сказала Чуб. – Просто Київ місто таке – літальне. Столиця Відьом. Ми тут тисячу років на мітлах розсікали. Добре, вкладайся, твоя черга чатувати.