Kitabı oku: «Постріл в Опері», sayfa 7

І Катя не впізнала Київ.

Вона перевернула листівку.

Замість привітань і вітань там стояло одне, непоясниме число:

13311294

Катя поглянула на адресу.

Анні Михайлівні, пані Строговій, cm. Ворожба (Півд. – Зах. залізн), Покровська вул., власний будинок.

– прочитала вона вишуканий дореволюційний почерк.

– Хто така Анна Михайлівна Строгова? – спитала Дображанська.

– Та прабабка твоя, та, що на портреті. Дивися… – Тітка вийняла з кримської шкатулки стару брошку. – Бачиш, вона на ній сфотографована? Можна сказати, родинна реліквія.

Катя подивилася на некрасиву Анну Михайлівну.

Голова пращурки, увінчана великою хутряною шапкою а-ля «батько Махно», сиділа на масивній шиї, прикрашеній брошкою.

Праправнучка простягнула руку і прийняла камею зі слонової кістки.

– Саме з неї, прапрабабки нашої, усі негаразди й почалися, – повідала тітка. – Коли батьки твої загинули, я Чарночці так і сказала: «Наша родина точно проклята».

– Проклята? – зацікавилася Катерина.

– А як ще це назвати? – озвалася тітка. – Прабабка твоя під час Першої світової війни загинула зовсім молодою. І мама наша – твоя баба Іра – молодою загинула під час Великої Вітчизняної. Ми з Чарночкою й твоєю мамою сиротами росли. А прапрабабка Анна ще до революції під трамвай потрапила. Про неї навіть у газетах писали. Зараз знайду, у мене десь збереглося… Вона була першою жінкою в Росії, яку задавив трамвай!

– Дивно це, – сказала Катя.

Вона дивилася на свою долоню, відчуваючи, як тіло обсипає колючими мурахами.

Вирізаний на кості жіночий профіль був їй добре знайомий.

Розділ шостий, якому згадується невідомий вусань

…і під штахетину Патріаршої алеї викинуло на укіс бруківки круглий темний предмет. Скотившись з цього укосу, він заскакав бруківкою Бронної.

Це була відрізана голова Берліоза.

Михайло Булгаков. «Майстер і Маргарита»

– Машо, він буквально кинувся під цей трамвай. Трамвай був невинний, – казав Мир.

Він давно відпустив її плечі. Але Маша так і стояла, уткнувшись носом у його комір.

– Якийсь дивний у нас день, так? Суцільні трагедії. Не так, то так… – Мир ніби вибачався перед нею.

– Може, це якраз і було те, що мені належить знати? – сказала Маша безбарвно.

Їй було дивно й порожньо.

«Те» чи не «те» – вона не бачила цього.

Не бачила смерті, тому не могла повірити в неї. У сухому викладі Мира нещасний випадок, позбавлений якихось живописних деталей, не відрізнявся від абстрактно-безкровної книжкової історії.

«Якась людина буквально кинулася під трамвай», – от і все, що він сказав їй.

І Маша дуже намагалася пожаліти «людину», але не могла.

Або, можливо, боялася, що, пожалівши її, зруйнує ідеалістичну красу свого XIX століття?

Тому й не оберталася – боялася.

– Машо, ми тут уже двадцять хвилин стоїмо, – сказав Мир. – Ти зовсім змерзла. Цікаво, тут десь можна випити кави?

– Та хоч там, – не дивлячись, показала йому Ковальова у бік «Європейського» готелю.

Триповерховий готель, роботи архітектора Беретті-батька, розташований на місці музею В. Леніна, однозначно пасував площі більше, ніж музей.

– Там є ресторан.

– Так давай, у нас же купа грошей! – розохотився Мир.

На пачку сотенних «катеринок», прихоплених із собою зі щедрої схованки, можна було не тільки випити й закусити, але й з шиком прожити в «Європейському» рік-другий.

– Вірно, – закивала Маша, – не додому ж іти.

Під домом вона мала на увазі століття XXI й одразу збадьорилася, відшукавши логічне обгрунтування бажаній відстрочці: незважаючи на трамвайний епізод, додому не хотілося відчайдушно.

– Мені треба подумати, – переконала вона себе, – скласти все воєдино. А думати на морозі…

– Правильно мислиш. Ходімо.

Вони попрямували Царською площею.

Винний трамвай досі ще стояв у гирлі узвозу, що пов'язував Хрещатик з Подолом. Опустілий вагончик оточував натовп роззяв.

Те, що він оточував, Маша не могла роздивитися, але по душі неприємно шкрябонула котяча лапа.

– А може, не варто? – зам'ялася вона біля дверей. – Негарно якось.

– Ну, Машо! – ображено проскімлив Красавицький.

– Гаразд, – зітхнула вона. – Тільки пам'ятай, замовлення робитиму я. Ти не повинен говорити ані слова. Інакше всі відразу зрозуміють, що ти не звідси.

– У зоопарку ніхто нічого не зрозумів!

– Ти там і не говорив, ти геройствував. Досить тобі було сказати «зоопарк»…

– Все одно, – переконано сказав Мирослав, – замовлення повинен робити чоловік. І думаю, що офіціант мене чудово зрозуміє. Навіть якщо я йому скажу: «Хлопче, давай, зроби мені круто!»

– Він запитає, що тобі зробити «круто». Яйце круто чи…

– Не запитає! Б'ємося на поцілунок?

– Ні. – Маша цнотливо набундючилася. Проте настрій у неї несподівано покращився.

Вони безперешкодно пройшли холом і ввійшли до залу ресторану, що пишався своїми дорогими гардинами й вишуканими меблями, порцеляновим посудом і столовим сріблом, переповненого людьми з нагоди низки зимових свят.

«Постійними відвідувачами «Європейського» була місцева й заїжджа знать» – Маша вклякла на місці.

Мир звично махнув рукою офіціантові й, хвацько підморгнувши своїй дамі, яка миттю змертвіла від очікування неминучого конфузу, вимовив:

– Так, хлопче, давай, зроби мені круто? Зрозумів? – і зневажливо сунув тому сотенну.

– Цієї ж хвилини, ваша ясновельможносте! – істерично вискнув лакей, хоча нічого ясновельможно-княжого в Мирі не спостерігалося.

До речі, за сотенні чайові Мир міг претендувати і на «вашу високість».

– Будь ласка, не турбуйтеся! Все буде якнайкраще. Влаштуємо вас найчудовішим чином. Пройдіть за цей столик, якщо вашій милості буде завгодно. Просимо. Дуже просимо! Найчудовіший за красою бельведер.

Стіл стояв трохи на віддалі від інших і явно вважався найкращим. Певне, мову грошей люди розуміли за всіх часів, незалежно від ступеня недорікуватості тих, хто їх витрачав.

– Та за «катеринку» він би зрозумів тебе на мові тумбо-юмбо, – весело обурилася Маша, умостившись за стіл з бельведером. – У «Європейському» обід з п'яти страв за таблоїдом «без зайвого» коштував… Тобто зараз коштує карбованець. Один карбованець! А ти йому дав сто на чай! Збожеволіти можна!

– Вірно, – погодився Мир Красавицький, – сто карбованців у 1894 році, як сто доларів у 1994, означають: усе має бути на найвищому рівні.

– Ти мене обдурив!

– Аж ніяк. Я довів тобі, що міг би чудово тут жити.

– Тебе все одно вважали б диваком.

– А я б їм сказав, що я з Америки!

– Тоді так, – посміхнулася Маша й неочікувано спіймала себе на дивному.

В її душі знову панували мир і спокій, – і винний у цьому був Мир.

Поруч із ним вона відчувала себе захищеною. Він огортав її турботою. Заражав оптимізмом до розгадки, – розумів її, вибиту з колії, краще, ніж вона сама.

Він змушує її посміхатися!

– До речі, що таке бельведер? Звучить непристойно, щось середнє між біде й бюстгальтером, – видав її кавалер.

– Чудовий вид. – Маша кивнула підборіддям у бік вікна, біля якого розташував їх офіціант. – Хоча, взагалі, так називається місце на підвищенні, з якого відкривається вид…

– А ти ніколи не замислювалася над тим, щоб залишитися тут жити? – спитав він, несподівано дивним чином озвучивши її потаємні думки.

Маша опустила погляд у завіконня – у захоплюючий за красою belvedere на засніжену Царську площу, недіючий зимовий фонтан «Іван», білу гору Царського саду, винний або ні в чому не винний трамвай. Але трамвай не псував казку.

«Людина загинула…

Мені належить це знати?»

«Святки. Різдво. Новий рік. Потім Богоявления».

– Весь час, – пристрасно зізналася вона Красавицькому. – Я думаю про це весь час, що я тут.

– Не хочеться назад, так?

– Так.

– І мені теж не хочеться, – сказав Мир. – Мені подобається тут. Лише година, а я вже став героем.

– І я… Тобто я тут зовсім не така, як там. Наче тут така, як треба.

– Ну так що, залишаємося?

– Ти серйозно? – прозондувала вона Мира очима.

– А чому ні? – смикнув плечем той. – Сама подумай, хто я такий там? Убивця. Сатаніст. Хто там ти? Післязавтра ти можеш перестати бути Києвицею. Чи, ще гірше, загинеш під час поєдинку…

«Або ж гірше за все – виживу й повернуся додому, до мами.

…а місяців за чотири все одно доведеться зізнатися, що я чекаю на дитину.

Як вона кричатиме… як вона кричатиме!

А я навіть не зможу нічого пояснити. Адже сказати, що його батько – Михайло Олександрович Врубель, все одно, що… що…»

– А тут нас ніхто не знає, – продовжував зваблювати Мирослав, – ми можемо зійти за сімейну пару. Зійти, а не побратися, – попередив він відмову. – Приміром, на полиці у вашій Вежі лежить пачок триста грошей, не менше. У пачці двадцять купюр – сотенними та п'ятисотенними. За найнаймінімальнішими підрахунками, це… – Він поворушив губами, рахуючи. – Понад півмільйона. З такими грішми в ХIХ столітті можна так розвернутися!

– Вони не тільки мої, – злякалася спокуси Маша, – вони Катині й Дашині.

– Машо, – весело кинув він докір нікчемній Машиній відмазці, – на хріна їм папірці? У наш час це навіть не раритет, а так – симпатичне сміття.

Він мав рацію!

І спокуса, що вже якось нею оволоділа, знову підкотила до горла.

Залишитися тут… забувши про Суд між Небом і Землею, який вони напевно програють, забувши без відповіді: «Що робити? Куди йти? Як пояснити матері?» Залишитися тут, де вона не буде вагітною двадцятидворічною студенткою, на яку, пам'ятаючи дивний уклін Василиси й Марківни, в інституті завжди косо поглядатимуть, з пильним нерозумінням, з лихим перешіптуванням. Не буде зацькованою власною матір'ю матір'ю-одиначкою, нездатною навіть розбірливо озвучити ім'я батька.

Але тут, тут, тут – у 1894-у або -5 році – батько її дитини іще живий!

І ще не одружений! Ще за два роки він не одружиться!

Усвідомлення цього накотилося на Машу полум'ям.

Вона заніміла, намагаючись припинити тремтіння в руках, подолати непереборність бажання, що поглинуло її, з криком підхопитися з-за стола, забрати в Мира всі гроші й бігти-бігти-бігти, їхати туди, де він – живий!

Звісно, зараз, у 1894-у або -5 році, вона навряд чи зможе пояснити Міші Врубелю, як їй удалося завагітніти від нього – у 1884-у. Але він пригадає її! Він пам'ятав її все життя. Він кохав її! Він, по-дитячому щирий, добрий, безкінечно схильний до самопожертви, візьме її і з «чужою» дитиною! Він обвінчається з нею…

Тому що тут…

«Як я не подумала раніше? Тут…»

Тут, у 1894-у або -5, вона – не Києвиця! А отже, може увійти до свого найулюбленішого, Найпрекраснішого у світі Володимирського собору, забувши про свою «нехорошість», неприкаяність, проклятість…

Забувши про тата? Про Мира? Порушивши обіцянку, яку дала йому? Адже вона не-Києвиця, не зможе його розворожити, а вийшовши заміж за Мішу, не зможе бути з ним.

Забувши про Місто? Київ, якому загрожує небезпека?

Ні.

Ні…

«Може, потім?»

– Стоп! – відігнала вона спокусу з полегшенням. – Як жити? Ми ж в'їдемо в революцію. А це все, кінець. Київ горів десять днів, людей убивали тільки за те, що в них пенсне на носі. А потім Перша світова війна, Друга світова, голодомор 33-го року…

– Так, – сказав Мир. – Я й забув. Але ми можемо виїхати до Парижа.

– Ні.

До Парижа Маша не хотіла і тому вийняла з ридикюля журнал «Ренесанс», зрадівши, що його паперова, стилізована під ретро обкладинка ідеально відповідає місцю й часу.

Отже: «До Царського саду з його пишними клумбами…»

Мир замовк, терпляче перечікуючи, поки Маша прочитає статтю.

…Мабуть, у саду виступав мандрівний цирк або звіринець, тому що з Анєю та її сестричкою Рікою (Іриною) сталася дивна пригода. Вони потрапили до загородки з ведмедем.

У вухах пролунало протяжне вороняче каркання. Жіночий крик: «Зробіть же що-небудь!»

– Усе за найвищим розрядом! – перекрив його догідливий тенор. – Найкращі страви а 1а carte! Будь ласка, ваша ясновельможносте, філейчики з дроздів. Диво які смачні!

Карамельний лакей дивився на Мира з таким обожнюванням, наче був безнадійно закоханий у нього останні двадцять п'ять років.

«Жах оточуючих. Ми дали слово бонні приховати подію від мами», – так згадувала про це Анна Андріївна.

«Цікаво. Отже…»

– Перепели по-генуезьки, прошу-с! І, спеціально для чарівної дами, яйця-кокотт з шампіньйонним пюре. Воістину чудові!

Дама зробила спробу вдячно вклонитися і примітила нараз іще одну даму, за столиком віддалік. Дамочка дивилася на Машу з прожерливою заздрістю. Хоча навряд чи прожерливість стосувалася шампіньйонів, швидше – невимовно вродливого Мира.

«Чому він закоханий у мене?»

– Горілка «Шустовська», «Смирновська», «Московська особлива», коньяк «Відбірний».

– Змилуйтеся, я з дамою, – пробасив Мирослав.

– Є вина. Закордонні: бордоські, італійські…

Якось Л. К. Чуковська зауважила: «Київ – ось веселе, ясне місто, й старовина його не страшна».

«Так, це вірно. Але я не любила дореволюційного Києва. Місто вульгарних жінок», – зізналася Анна Ахматова…

І цим зізнанням вмить налаштувала Машу проти себе.

Ковальова підвела обурений погляд на лакея (що відразу ретирувався).

«Не любити Київ! Хай зараз… Але дореволюційний!»

Звинуватила поглядом яйця-кокотт (що лежали на спеціальній підставці, з виїмками у формі яєць і ручкою у формі голоногої богині).

«Вона б іще сказала, Київ – не Пітер! Та хто вона така?!»

Відвернулася до вікна й таки знайшла там підтримку, в особі Інституту шляхетних дівчат, що вивищувався на горі.

У меню якого яйця іменувалися «курячий фрукт», щоб приховати від шляхетних вихованок неблаговидне походження цього предмета. І в шляхетних стінах якого дівиця Анна Горенко ніколи не навчалася, що дало студентці змогу звинуватити її в поганому вихованні.

«Теж мені аристократка! Дочка інженера. Курсисточка».

– Розтягайчики з трюфелями-с! Дуже непогані.

Але на «розтягайчиках з трюфелями» Ахматовій пробачили:

«Київський Врубель. Богородиця з шаленими очима в Кирилівській церкві. Дні, сповнені такою гармонією, яка, минувши, так до мене і не повернулася» – останній з «київських» записів Анни Ахматової.

Маша не розуміючи струснула головою.

«Не любила Київ» не в'язалося зі «сповненими гармонією днями».

Любов до Мішиних картин – з поганим вихованням.

 
И в Киевском храме Премудрости Бога,
Припав к Солее, я тебе поклялась…
 

Києвиця відклала журнал.

Поки вона переживала свої суперечливі стосунки з майбутньою Першою поетесою Росії, Мир встиг остаточно акліматизуватися в Минулому, перекуштував п'ять закордонних вин – «Віно Санто», «Лакримо Крісті», «Болгатур», «Мальвазія», «Кахетинське» – і вибрав останнє.

– Чи не бажаєте скуштувати, мадемуазель Ковальова? – зустрів він її погляд. – Після трудів праведних.

Трудівниця ковтнула слину.

Стіл окупувала неймовірна кількість наїдків, назви яких Маша, вигодувана картоплею й кашею, обожнювала лише за творами класиків.

Прямо перед нею стояла стерлядь у сріблястій каструльці, перекладена трюфелями.

Києвиця нерішуче доторкнулася до срібної виделки.

– Та їж, Машо, їж, куди поспішати – час все одно спинився! – розвіяв її сумніви Мир. – їж і розповідай, що надумати зволила.

– Про Ліру більше ані слова… – (Наступні п'ятнадцять хвилин Маша мовчала, наслідуючи правило: я німий, поки я їм.) – Але ти мав рацію. – (Розтягайчики були невимовно смачними!) – Окрім дідуся Еразма Івановича, що служив у канцелярії генерал-губернатора Бібікова, в Ахматової купа зав'язок на Києві. Тут їй освідчився Микола Гумільов. Тут, у Києві, вона з ним обвінчалася в церкві Миколи Марлікійського. У Києві мешкала її рідна тітка та велика кількість кузин. До Києва, після розлучення з чоловіком – батьком Анни, переїхала жити її мати. І жила тут досить тривалий час, з тією самою дочкою Ією, яка народилася в Києві взимку 1894… точніше, оцієї зими, – кивнула вона на вікно.

На забитий зимовий фонтан «Іван» опустився чорний ворон.

– А ще оцієї зими, – Ковальова з тривогою дивилася на зиму, помічену чорною крапкою, – у Києві улюблений брат Анни захворів на дифтерит. Тоді це була небезпечна хвороба, він дивом уник смерті. А коли виріс, одружився з однією з київських кузин.

– І який з цього висновок? – спитав Мирослав.

– Ще не знаю. Поки що нам достовірно відомо одне: Ахматова справді знайшла в Царському саду брошку – це не байка. І щойно вона її знайшла, вона та її сестра Ріка мало не потрапили до ведмежих лап.

– Її сестра мало не потрапила до ведмежих лап. – Мир відсунув тарілку. – Я був там, – нагадав він. – Я бачив його очі. Вони були дуже… цілеспрямованими. Ведмедю я був не потрібний. Йому потрібна була тільки вона, ця мала. Вона, а не Анна.

– Тобто ти хочеш сказати, справа в Ріці? Але що в ній особливого? – Ковальова розгорнула журнал, але не знайшла там нічого подібного до пояснення. – Ріка – не киянка. Не знайшла Ліру. Не торкалася до неї… Щоправда, дуже хотіла доторкнутися, волала: «Дай, дай!» Може, вона так намагалася забрати брошку в сестри, тому що Ліра призначалася їй? Ріка мала стати поетесою?

– Ні, – трохи похмуро заперечив Мирослав, – гадаю я, Ріці призначався лише ведмідь. Він дивився на неї такими очима… – Мирові очі заволокло темрявою. – Такими очима дивляться, коли мають намір убити. Ні. Коли мусиш убити, – виправив себе він.

– Для кого мусиш?

– Для того, хто тобі наказав. Як наказувала мені Килина, коли їй потрібна була кров. Жертва!

– Кров жертви, – відтворила Ковальова. – Килина. «AAA не розіллє, БД не піде…» Анна знайшла Ліру, а Ріку мало не розірвав ведмідь. Тієї ж зими брат Андрій ледве не помер. А якась людина таки потрапила під трамвай.

Перед її внутрішнім поглядом вимальовувався певний логічний ланцюжок. Перед поглядом не внутрішнім – вікно і чорний ворон за ним.

– Гаразд, – обірвала себе Маша, – підійдімо з іншого боку. Якщо Ліра й справді щось означала, чому, отримавши її в п'ять років, Анна не стала вундеркіндом? І почала писати справжні вірші, тільки коли виросла, у дев'ятнадцять-двадцять років, як усі нормальні люди?

– А до цього? – прояснив Мир.

– Писала наївні рядки, як усі нормальні діти та дівчата. Прочитавши її перші вірші, Микола Гумільов сказав: «А може, ти краще танцюватимеш? Ти гнучка».

– Тобто вірші були такі собі?

– І де поділася Ліра? Чому про неї немає жодних згадок?

– А чому б тобі не запитати про це в неї самої?

– У кого?

– У Анни Андріївни.

– Як?

– Просто підійти й запитати.

– Ну, це не так просто… – Маша знову пірнула у статтю. – До Киева Анна повернулася в сімнадцять років, у серпні 1906-го. На той час батьки її фактично розлучилися, батько витратив капітали дружини й залишився в Петербурзі. Мати переїхала жити до київської сестри. Анна вступила до старшого класу Фундуклеївської гімназії. Грошей не було, жили вони дуже бідно. В Києві Анна була близькою тільки зі своєю кузиною Марією Змунчиллою, з якою потім побрався її брат. А так була сама по собі, відособленою, гордовитою й відлюдькуватою. Як я до неї підійду?

– Так, – погодився Мир, – до гімназії тобі вже вступати запізно.

– Та й іспиту я жодного не складу, навіть з російської мови та словесності – я не вмію писати з буквами ять. Я вже не кажу про німецьку, французьку, логіку, латинь, Слово Боже…

Мир мовчки взяв журнал з її рук і став розглядати статтю.

– Бачу чудовий спосіб, – ткнув він пальцем.

– Який? – Машу заінтригували слова Мира.

– Скажу, якщо поцілуєш мене. Ну, Машо… Ну хоча б у щоку!

Маша машинально торкнулася долонею своєї щоки, і, мабуть, не відчувши в цьому дотику нічого жахливого, неохоче погодилася:

– Гаразд. Кажи.

– Зачитую! «Я не любила дореволюційний Київ. Місто вульгарних жінок, – зізналася Анна Ахматова. – Адже там було чимало багатіїв і цукрозаводчиків. Вони тисячі кидали на останні моди, вони та їхні дружини… Моя семипудова кузина, очікуючи на примірку у відомого кравця Швейцера, цілувала образок Миколая Угодника: „Зроби так, щоб добре сиділо"».

– Ну то й що? – спитала Маша, подумки відмовляючи Миру в поцілункові (навіть у нестрашну щоку!).

– Усе, що нам потрібно! Швейцер – відомий кравець. Ми легко з'ясуємо адресу будинку, де було ательє. Якщо я тебе правильно зрозумів, закляття само виведе нас на день і час, про який нам треба дізнатися. А модистки, перукарі, косметички – місця, де жінки найлегше сходяться між собою. Моя мати завжди знайомилася з кимось у манікюрші. Головне – відшукати у вашій шафі потрібний ключ!

– Непогано, – з острахом погодилася Маша, трохи спантеличена пропозицією Мира.

– А ти прочитала, – любовно проворкотів Мирослав, – що Микола Гумільов освідчився Ахматовій тут, у ресторані «Європейського» готелю? Можливо, за цим столом!

«Просто підійти і запитати…»

Просто сказати «підійти і запитати»!

Це Даша могла запросто підійти до першого-ліпшого, хто потрапив під руку, й заговорити з ним так, наче він – її рідна й улюблена тітка.

Мир міг – Мир, з його паралізуючою вродою, міг звабити будь-яку представницю протилежної статі іще до того, як підійде до неї і розтулить рота.

Але Мир, що не відмовлявся від знайомства з гімназисткою Горенко, детально пояснив проблематичність такого прожекту.

– Я зроблю, як ти накажеш. Але зрозумій, початок XX – не початок XXI. Тут я можу познайомитися з будь-якою, сподобатися їй та протеревенити з нею годину… І це нормально – тут. А там моя спроба заговорити з незнайомою порядною дамою – вже зневага. А її відповідь – перший крок на панель! Там вихована сімнадцятирічна панночка, що прийшла з кузиною до модистки, й трьох слів не скаже із стороннім чоловіком. Тим паче, якщо він їй сподобається – зніяковіє, зашаріється і замовкне. А з моєю пикою – просто втече. Вирішить, що я лермонтовський Демон-спокусник, який з'явився перед нею, вигулькнувши чи то з пекла, чи то з кабака з поганою репутацією.

Мир був переконливим.

Але в Маші були свої аргументи:

– Я боюся! Я можу піти, підійти, познайомитися. Але я від страху й двох слів не складу докупи. Ти мене знаєш. Я не вмію розмовляти з незнайомими, я і зі знайомими не завжди…

Бесіда відбувалася дорогою додому.

Позаяк там, де час мав значення, він все одно стояв, наче пеньок, а там, де він минав, його було неміряно, назад Маша й Мир пройшли пішки Хрещатиком.

Постояли біля міської ялинки.

Зачекали, поки годинник на вежі Думи проб'є третю годину.

Якусь хвилину зацікавлено вивчали вітрину «ковбасних справ майстра», що влаштував різдвяну виставку ковбас різноманітних сортів, і дружно хихотіли, побачивши там свинячу голову у вінку з рожевих троянд і прикрашений фіалкою окіст.

Потім, зігнувшись, не менш як чверть години з виглядом справдешніх знавців роздивлялися табличку на цоколі будинку:

10 червня 1865 року

– покликану нагадувати мешканцям міста, до якої позначки дійшла вода цього дня. Майже до початку XX століття повені в долині Хрещатик траплялися майже постійно, і страшна труба водовідводу заковтувала невинних пішоходів, затягнутих водовертю…

– Слухай, а ходімо в кіно?

Маша округлила очі – так сучасно це прозвучало.

– Мире, – засміялася вона, – як ти складав іспити до того, як забрав мої шпори? Яке кіно? Його ще нема! Перший у світі кіносеанс братів Люм'єр відбудеться в Парижі в грудні 1895 року!

– А зараз який?…

– Наразі січень 1895 або грудень 1894.

– А ось і ні, – уперся одногрупник. – Кіно вже є. Перший кіноапарат винайшов одесит! Механік Тимченко. А його перший фільм показали 1894, тобто вже. Але в нашій державі винахід тупо послали. А там, у Парижі, патент на кіно віддали Люм'єрам.

– Серйозно? – здивувалася Маша. – Я й не знала.

Мира було реабілітовано!

– Проте, – примирливо посміхнулася вона, – в кіно ми все одно не потрапимо. Ми не в Одесі. Поки в нашому розпорядженні тільки сомнамбули, що віщують уві сні, та жінка з бородою – недорого, вхід 5 копійок… О Боже, дивись! – помітила Маша на протилежному боці інший магазин, з вивіскою:

А. Балабуха

– Солодкий король! – зрозумів її заклик Мирослав.

– Його онук, – виправила прискіплива Маша. – Один із…

Нащадок «короля» Балабуха А. вже не перший рік змагався за київський престол з іншим онуком – Балабухою М. Між ними тривала справжня газетна війна. Але Маша рішуче надавала перевагу онукові-«А» – рідному синові Балабухи-другого, найвідомішого з династії київських кондитерів-купців.

У його крамниці Мир, як і годилося чоловікові, відрахував 1 карбованець 25 копійок (несосвітенну ціну, зважаючи на те, що у не менш престижному, не «Європейському», ресторані за 16 копійок можна було отримати обід із двох страв!) і придбав для своєї дами дорогоцінну банку із золотою етикеткою і надписом «Київське варення».

– Прикрий мене, – гукнула дама, вибігаючи надвір.

Історичка жадібно зірвала кришку, крадійкувато озирнулася і, висунувши язика, обережно лизнула зацукровані фрукти.

Варення це, яке і зробило першого Балабуху «царською персоною», називалося «сухим», і рецепт його, нині втрачений, був історичною таємницею!

Ніхто не знав, хто його винайшов. Але всі знали: київське сухе варення можна купити лише тут, і з часів Катерини II з Петербурга до Києва направлялися спеціальні кондитерські експедиції, з метою закупки його для імператорського столу, царської сім'ї та двору.

1876 року в гості до «короля» Балабухи-другого заїжджав по варення сам нащадок престолу – італійський принц Умберто з дружиною-принцесою. А в 1883 іспанський інфант, що повертався з коронації Олександра III, спеціально заскочив до Києва, щоб купити на Хрещатику кілька пудів «київських цукатів».

– Ну як? – Мир чесно намагався затулити Машу від перехожих.

– Не знаю, – невпевнено сказала вона. – Я взагалі солодке не дуже люблю. Але я так мріяла його скуштувати! Я стільки читала про нього… А ти? Про що мріяв ти?

– Я? – Красавицький на мить замислився. Схопив Машу за руку й потягнув її на парний бік. – Це, – довідався він, вказуючи на споруду на розі, – ріг Хрещатика й Прорізної?

– Ну так…

Мир задоволено кивнув і голосно спитав, звертаючись до перехожих:

– Ви знаєте, хто такий Паніковський? Панове, ви часом не знаєте, ким був Паніковський до революції?

– А де ж наш будинок? – спитав Мир.

– А його ще не збудували! – весело відповіла Маша. – Його зведуть лише в 1898, через чотири роки.

Зайшовши вгору Прорізною («прорізаною» до Хрещатика крізь давні вали Ярослава, що оточували Золоті ворота), вони дійшли до Яр Вала, 1, де не було ще ані коралового будинку-замку, ні навіть натяку на таке.

Причому десь посередині «прорізаної» їхній шлях несподівано зійшовся з рухом вусатого власника загадкової книжки – Маша й впізнала його тільки тоді, коли, зрівнявшись із залишками Золотих воріт, той зупинився, знову вийняв свою книжечку й почав писати.

– Цікаво, що він записує? – сказала студентка, якій у XIX столітті було цікаво геть усе, але особливо те, що підпадало під статтю «збіг». – Ти помітив, ми на нього вже вдруге натикаємося? Він був на площі, коли людину задавив трамвай. Він стояв за твоєю спиною. І теж щось писав. Хто він такий?

– Детектив, – припустив Мир.

– Або журналіст.

– Зара' дізнаємося! – хвацько пообіцяв Красавицький. – Підкинь-но мені два-три слова й кілька фраз найсмішніших. На кшталт бельведера.

– Ну-у… – Маша скосила очі. – Бонтонно – це класно. Реприманд – вимова. Прифрантилася. Незручнозносний. Можливо, я маячню несу. Ви весь – чарівність…

– А звертатися як?

– Люб'язний, милостивий пане, батечку.

– Зійде!

Не довго роздумуючи, Мир підскочив до пана з вусами і, з ентузіазмом піднявши до неба обидві руки, заторохтів безперервною скоромовкою:

– О! Доброго дня, люб'язний! Здрастуйте! Ви ж мене пам'ятаєте! Я – Красавицький! Ну, згадали! – зрадів він ствердно, ігноруючи здивоване обличчя вусаня. – Бачу, згадали! А ви, батечку, прифрантилися. Бонтонно! І все пишете, пишете…

– Так, пишу, – погодився вусань, що стурбовано вдивлявся в Мира.

– Чи не цей дивовижний бельведер викликав у вас натхнення? – окреслив Мир півколо рукою. – Краса невимовна. Київ – прекрасний! Чи я маячню несу? – грайливо перепитав він.

«Нісенітниця, – підтвердила Маша. – Я ж тобі казала. Бельведер – це вивищення, вежа, гора з альтанкою».

– Та ні, не бельведер… – Пан пошукав очима щось подібне, що підтвердило б застосування італійського слова. Але не знайшов.

Не було Вежі Києвиць у відьмацькому гостроверхому ковпаку.

Не було на розі Володимирської та Прорізної п'ятиповерхового будинку з вежею в округлій царській шапці.

Не було, куди не поглянь, у Києві-Златоглаві жодної висоти, окрім сотень золотих бань, сотень церков!

– Анекдот один мучить, швидше жахливий, ніж прекрасний. – Судячи з повільності слів вусаня, відповідаючи, він марно намагався пригадати красеня-ентузіаста в циліндрі, що накинувся на нього. – Нині, о першій після полудня, на Царській у мене на очах трамвай людину вбив. Машина пекельна…

– Вибачте мій реприманд, – перебив Красавицький, – але якщо трамвай – «пекельна машина», то сатана – слюсар-сантехнік! – Судячи з насмішкуватості у словах Мирослава, він – сатаніст XIX століття – за всього бажання не міг пов'язати поняття «пекло» з маленьким допотопним трамвайчиком.

Але що трамвай, якщо в цьому (або наступному) 1895 році селянин мало не забив до смерті дрючком велосипедиста, щиро прийнявши його за чорта, а велосипед – за пекельну машину! Хоча велосипед, на відміну від трамвая, нікого не вбивав…

– Дозвольте вам заперечити, – образився пан. – У кишені жертви було знайдено записку дуже цікавого змісту, що має пряме відношення до чортівні. Мені дозволили переписати її.

– Дозвольте поцікавитися? – Мир уже безцеремонно тягнув руки до записки.

Маша б теж хотіла поцікавитися.

Хотіла так сильно, що навіть стала навшпиньки, хоча зрозуміло – наблизити до бажаного це її ніяк не могло.

– Забобони. Неосвіченість. Темнота, – охарактеризував своє ставлення до прочитаного Мир Красавицький. – Та що я! – не дав він вусаню вставити слово. – Скажіть мені, незручнозносному, де витвір ваш читати? Толстой ви наш! Чекатимемо-с із нетерпінням! Ви весь – чарівність! То де? Де?

– У «Киевлянине», якщо завгодно. Матиму за честь. Пробачте, поспішаю. – Пан закрив книжку і, коротко кивнувши настирному франту, квапливо пішов геть.

– Виходить, таки журналіст. – Мир повернувся до Маші. – Ну, як я його?

– Ти швидко навчаєшся, – похвалила вона.

– На, бери. Я знав, що тобі захочеться прочитати. – Красавицький протягував їй записку.

– Ти вкрав у нього?! – обімліла студентка.

– Спритно?!

– Але негарно, – присоромила його Ковальова.

Однак розгорнула й жадібно прочитала:

На острові Кияні, на морі Окияні стоїть дуб-стародуб.

На тому дубі-стародубі лежить ліжко тесове.

На тому ліжку лежить перина пухова.

На тій перині лежить змія-Катерина та дві сестри її…

Зміе-Катерино та дві сестри її, зберіть усіх своїх зміїв та змій. Їх тринадцять сестер, їх тринадцять братів: залеглі, підпічні, шпаринні, дворові, підгорожні, подорожні, лісові, садові, яку я не згадаю, нагадайте собі самі, найлютіша – голківниця переяра. Зберіть їх та спитайте, котра з них пожартувала, свою отруту пустила хрещеному тілу Вітчизни-Русі.

Я вас прошу, зміє Катерино та дві сестри її, вийміть свою отруту з хрещеного тіла Русі! Якщо ж ви не допоможете, отруту свою не виймете, жалітимуся янголу архангелу небесному, грізному, з точеною пікою, з гартованим мечем. Він вас поб'є, він вас спалить, попіл ваш в океан-море винесе, виведе все плем 'я та рід.

Ось вам одне відмовляння. Сто їх тринадцять відмовлянь вам.

Машу пересмикнуло так, наче її тіло пронизав електричний розряд, що засяяв над Хрещатиком у 1892.