Kitabı oku: «Постріл в Опері», sayfa 5

– Гарно, – похвалила Василиса.

– Це не для краси, – сказала Катя.

– Звісно, – улесливо посміхнулася Василиса Премудра. – З давніх часів відьми варили з червоних троянд любовний відвар. Дивно, що з часом цю магію перейняли чоловіки, які до цього дня не розуміють: з чого б це букет червоних троянд викликає в жінки такі пристрасні почуття? Адже достеменно відомо, що жінки квіти не їдять.

Катя не оцінила жарту.

Вона зосереджено засівала кахельну підлогу.

– Психологи сліпих навіть вивели теорію: троянди – символічне зображення жіночої вагіни. Й жінкам подобається, коли чоловіки підносять їм відрізані вагіни суперниць.

Вагіни Катерину Дображанську теж не заінтригували.

– Маша вважає, ми маємо право відьмувати для власних потреб, – сказала вона.

– Ви – Києвиця. Ви можете все, що не суперечить 13-ти Великим заборонам, – завізувала Машині слова Василиса.

– І все доводиться робити самій, – звично поскаржилася власниця мережі супермаркетів. – Кидати пелюстки треба неодмінно зліва направо. І як важко знайти відповідальних людей… Породу добросовісних слуг більшовики знищили разом із їхніми хазяями. А потім сімдесят років угвинчували в голови алкоголіків і слюсарів думку, що вони анітрохи не гірші за професорів. Результат – купа народу, як і раніше, гадає: якщо ми й так не гірші, навіщо докладати зусиль?

Катя скінчила посівну. Тепер, притискаючи спустілий кошик до грудей, вона зацікавлено розглядала довгі полиці, заповнені пакетами й банками з соками.

– Ви хочете, – знизила голос Голова київських відьом, – приворожити покупців до вашого маркету? Дозвольте порадити вам, додати до вашого саше кипарис…

– Як на мене, – сказала Дображанська, – непогано й так.

Вкрита червоними пелюстками доріжка між полицями встигла привернути увагу. Худорлява дамочка, що проходила мимо, раптом пригальмувала, замислилася й почала енергійно завантажувати до візочка пакет за пакетом, пояснюючи чоловікові, який її супроводжував:

– Дитині потрібно пити соки! Я давно кажу…

– А ви з якого питання? – звернулася Катерина до Василиси Премудрої. – Даруйте, у мене багато справ.

Премудра зробила спробу віддати чолом.

– Нема чого цирк влаштовувати! – цикнула Катя. – Поясніть, навіщо ви прийшли? По можливості стисло.

– Даруйте мою зухвалість, чи знайшли ви коріння?

– Знайшла. У Вежі зберігався корінь мандрагори й пташника. Я додала їх до Присухи. Мабуть, треба зменшити концентрацію…

Вмить продуктовий візок присушеної наповнився до краю!

– Навіщо нам стільки? Ми за рік стільки не вип'ємо. – Збентежений чоловік дами спробував повернути кілька пакетів на полиці.

– Не чіпай! Я знаю, що роблю! – вискливо насварилася на нього та й почала сваритися з іншим покупцем. – Що ви робите? Це мій сік! Хам!

– Це мій улюблений… Вишневий. Ви забрали останній пакет! – озвався хам.

– Вово, – вискнула дама, – чого ти стоїш? Він краде продукти з нашого візка!

– Таню, – урвався терпець у Вови, – ми прийшли сюди купити торт і шампанське! Що раптом сталося? Навіщо нам сорок пакетів вишневого соку? Віддай йому…

– Ні! Я люблю вишневий сік! Я завжди любила тільки його! Я люблю його! – Присушена висмикнула сорок перший пакет із рук другого закоханого у фатальний вишневий.

– Ви не маєте права забирати з полиці геть-чисто все! Я теж люблю його! – роздратувався другий.

– Я люблю більше! Він мій!!!

– Я не менше за тебе люблю. Жлобиха!!!

– Не смій ображати мою дружину! – пристав до сварки чоловік покупательки (він кохав її).

– Андрію, – швидко погукала Катя працівника в комбінезоні. – Мигцем зметіть усі пелюстки!

– Не треба. – Василиса Премудра витягнула губи в любовну трубочку.

Пелюстки заворушилися. Повільно попливли підлогою, підігнані протягом.

Присушена дама застигла, вдивляючись у зміни, що відбувалися всередині.

– Гаразд, – невпевнено сказала вона. – Ти маєш рацію, любий. Візьмемо упаковок десять. Ні, п'ять… три.

– Так я можу взяти у вас кілька пакетів? – трохи чемніше спитав другий покупець.

– Дякую, – подякувала Катя Премудрій. – У цілому експеримент пройшов вдало. Завтра треба спробувати ще раз.

– Я питала про ваше відьмацьке коріння, – сказала Василиса Андріївна.

– Ах, це… Увечері заскочу до тьоті Тати, – зняла тему Катя. – Це все?

– Вислухайте мене! – проникливо попросила Василиса Премудра. – Я не маю сумнівів, що ви легко відшукаєте в роду відьомську кров. У мене є підстави так думати.

– Чому? – Катя нарешті кинула на неї неуважний погляд.

– Ви неймовірно вродливі.

– Облиште! – скривилася красуня.

– Звісно, краса – не аргумент для Суду. Але ваш родовід – на вашому обличчі. До речі, коли моя Ясна Пані захоче прибрати зморшку на лобі, благаю, не вдавайтеся до засобів сліпих. Прочитайте замовляння…

– Ви виходите за межі пристойності!!!

Катині зведені брови стали схожими на крила.

Ніздрі роздулися. Чорні самовладні очі знищили ту, що насмілилася переступити межі Катиних приватних володінь.

У суспільному житті Катя інколи користувалася своєю красою, як валютою (що, до речі, траплялося не часто). У приватному житті – гордовито зневажала свою надто вродливу зовнішність (а бувало, і ненавиділа її).

Компліменти викликали в Каті нудьгу. Таке притаманне жінкам бажання подобатися не навідувалося до неї у гості. Катя й так усім подобалася. Точніше, не подобалася!

Вона вражала!

І це суцільне враження, що породжувало зрозумілий протест, бунт, партизанський рух і революції, зазвичай завдавало вродливій Каті одне лихо, як в особистому, так і в суспільному житті.

– Невже, – презирливо спитала вона, – я схожа на жінку, що хоче комусь сподобатися?!

Катя поправила діловитий комір-стійку напівчоловічого, дорогого, престижного – зухвало некрасивого костюма. Провела по зализаному назад волоссю. Донедавна вона носила коротку стрижку. Але волосся й нігті Києвиці мали неконтрольовану властивість відростати за п'ять-шість годин. І з волоссям Катя перестала боротися (нігті стригла двічі на день – вранці й увечері!)

– Ви схожі на чистокровну відьму, – раболіпно прошепотіла Василиса Премудра, опускаючи очі. – У XV столітті вас спалили б за вашу красу на вогнищі. Й мали б рацію. Краса українок відома в усьому світі… Але чим пояснити таке скупчення вродливих жінок на одній території? Відповідь проста: у нас не було інквізиції. Відьом спалювали на Заході. В Росії та Україні ставлення до відьом завжди було толерантним. Іноземці самі винищили свій генофонд, тепер їздять за дружинами до нас. Але ви, ви, Катерино Михайлівно…

Висока, довгоброва, дивовижна Катя протяжно зітхнула.

– Послухайте, саме врода – не доказ, навіщо про неї говорити? – присікла вона розпочату на її честь оду. – І якщо ви прийшли сюди для того, щоб сказати, що я красива, наче відьма, ви даремно гаєте час.

– Якщо половина київських відьом за вас Трьох, то лише тому, що ви така вродлива! – схвильовано заперечила їй Василиса Андріївна. – Вони бачили вас на Купалу. Вони вірять у вас! У вас, Катерино Михайлівно. Я прийшла до вас, щоб сказати: Києвицею будете ви. Тільки ви. Одна ви. Я не могла сказати цього вчора, у присутності Дар'ї Андріївни й моєї студентки. Але вам слід це знати. І бути готовою до проблем, які неодмінно виникнуть, коли Дар'я Андріївна й Ковальова дізнаються…

– Що їм не бути Києвицями? Чому ви так упевнені в цьому? – спитала Катя.

Запевнення Васі їй не сподобалися – практично тими самими словами про її обраність чорт Килини колись заманив Катю в пастку.

– Я вірю в пророцтво Трьох, – сказала Вася. – Але саме воно, на жаль, і ввело нас усіх в оману. Вас Троє… Хоча мене відразу занепокоїло, що серед вас моя студентка. О, я надто добре її знаю! Ковальова інертна, пасивна, боягузлива, слабка. Вона б не змогла навіть стати гідним істориком. Щоб робити відкриття й доводити їх, потрібні сміливість, азарт, здатність кинути виклик… І на тобі – Києвиця! Зізнаюся, коли я була у Вежі, я підібрала її волосину. Й провела ритуал за допомогою кристала Атран. Він показав: у ній нема ані краплі… ані краплі… Вона сліпа! Варто мені оголосити цей результат на Суді, ніхто більше не заїкнеться про Трьох. Якщо одна з вас сліпа, наче кріт, не може й мови бути ані про тріумвірат, ані про пророцтво. Щодо Дар'ї Андріївни…

Але Дар'я Андріївна Катерину Михайлівну зовсім не цікавила.

Катя відчувала до Маші дивне почуття, близьке до любові.

На відміну від Даші й більшої частини людей у світі, Маша її не дратувала (що, як ви зрозуміли, було досить нечасто). Катя поважала Машу (що бувало ще рідше), поважала за знання, за логіку, за вміння спіймати суть, охарактеризувати, сформулювати й досить органічно сприймала навіть Машину скрупульозність, допитливість, яка змушувала ту виправляти й осаджувати Катю.

Катя й сама була скрупульозно допитливою, сама була логічною й розумною. Катерина завжди підбирала характери людей, що її оточували, як одяг, – щоб не морщило і не тягнуло, не дратувало й не муляло. І Маша, хоч би ким вона стала потім (і навіть якби для Каті вона стала ніким), була її ідеальним одягом – по суті, вона й була Катею, тільки навиворіт…

Але головне, поява Маші вивернула навиворіт і Катю.

І річ була не в тім, що Маша, єдина в усьому світі, не вважала Катю сукою. А в тому, що десь дуже глибоко частина Дображанської сучою не була. Й до цієї частини апелювала Маша, не помічаючи решту… Вона нагадувала їй «ідіота». Улюбленого героя безнадійно далекої Катиної юності, якому люди здивовано прощали правду.

І хоча Дображанська любила «ідіота» тоді, коли, на її переконання, й сама була «ідіоткою», не було нічого протиприродного в тому, що Катя сказала:

– Ідіть геть! Та як ви насмілилися?! Вести розслідування за нашою спиною… Звикли мати її за дурепу, студенточку, звикли дивитися на неї згори вниз і не можете змиритися тепер, що Маша стала вашою начальницею. Так ось, заткніть свої комплекси далі, ніж бачите. Маша – моя!!! Лише спробуйте комусь сказати про ваш жалюгідний кристал! Лише спробуйте бодай щось кавкнути на вашому Суді! Я вас… – Рука Дображанської стислася в кулак.

Васин торс перехилився в поясному поклоні:

– Перепрошую, Ясна Пані, винна! Ви – Києвиця. Я зроблю все, що ви скажете. Але ви мали знати…

– Ви маєте рацію, – пом'якшала Катерина. – Я повинна була знати. Добре, що ви сказали це саме мені. А з чого, власне, складається ваше пророцтво про Трьох?…

– Мамо… – Маша випустила Книгу з рук. Страх поповз по шлунку холодним, лоскотним струменем. – Боже! Ми дурепи! Й Вася теж… – Вона захлинулася відчаєм, що накотився на неї.

– Наша Вася? Василиса Премудра? – відреагував її одногрупник.

Маша безнадійно оцінила Терези. І різко скинула зі стола конспекти й шпори.

– Ти теж знаєш, хто я! – сказала вона.

Він кивнув.

Він і без того знав майже все. І вона розповіла йому решту.

– …у нас можуть забрати нашу владу. Але це неважливо. Я лише тепер зрозуміла: якщо Терези похилилися так сильно, на Місто чекає щось жахливе! Не на нас Трьох – на Київ. А ми, егоїстки, подумали про себе… Місто може загинути!

– Тоді чому ти сидиш тут і зубриш білети? – резонно запитав Мирослав.

– Тому що я не знаю, що робити, – чесно сказала вона. – Куди бігти? Кого рятувати? Що це «щось»? Жодних зачіпок.

– У вас безліч фактів.

– І що ми маємо в результаті? – похмуро сказала Маша. – Дочка Килини оголосила нам війну. Червоний вогонь вказав на Анну Голенко, переконану, що Ахматова вивезла з Києва Ліру й тому в нас нема літератури. У мене нема відьмацького коріння. У Даші теж – по мамі. Вона збиралася заїхати до батька. Катя обіцяла провідати своїх родичів.

– Стривай. – Мир пройшовся кімнатою. Кицьок не було. У Вежі панувала тиша. – У вас є нерозкрита справа Анни Ахматової.

– Ні, – відмовилася Маша від розкриття справи тієї, що повісилася через Горенко – Голенко. – Даша має рацію. Неважливо, чи знайшла Ахматова Ліру. Важливо, що проблема величі місцевої літератури – не та проблема, завдяки якій нам продовжать владу на рік. Отже, рятувати літературу безглуздо. Залишається рятувати самих себе.

– А якщо Ахматова – чорнокнижниця, відьма, чаклунка? Якщо справа не в літературі?

– А в чому? Вона ж збрехала про Купала. Й про Чингісхана. Вона все брехала. Вона народилася 23 червня!

– Саме 23 червня Купала відзначають веди. Ти не знала? – Мир теж був істориком. – Купала – свято літнього сонцестояння. А до 7 липня день коротшає. Найдовший день на рік – 23-го. Звідси й різночитання.

– І що з того? – вперлася Ковальова. – Чи мало в Києві відьом… Ахматова ж не наша бабуся.

– А якщо вона твоя бабуся? – висловив сміливу думку Красавицький.

– Ахматова – моя бабуся? – Маша аж розсміялася від сміливості його думок.

– А звідки ти знаєш? – Він сів до її ніг. – Ну, не твоя, так Катина, Дашина! – (згадуючи їх, Мир поморщився). – Не рідна – двоюрідна бабця, троюрідна! У неї були сестри або брати?

– Не пам'ятаю. – Ковальова пошукала торбу з журналом, який прихопила з квартири на вулиці Анни Ахматової.

Торба знайшлася.

– А потім, вона ж не з Києва. Ахматова жила тут недовго. Вона з Пітера.

– Драстє, приїхали! – реготнув Мирослав. – Вона з Одеси. Одеситка, з Великого Фонтана! У нас там дача, на 10-й станції. А Ахматова народилася на 13-й. Там і барельєф її висить. Моя мати туди трояндочки носить, удає інтелектуалку.

– На 13-й? – розум зачепився за «чортову дюжину». – Якої ще станції?

– Великого Фонтана. «Фонтан черемухой покрылся… наш Костя, кажется, влюбился», – проспівав Красавицький славнозвісний хіт про Костю-моряка.

– Ну, то Одеса… – відхрестилася Києвиця. – А то Київ. Журнал лежав у торбі по сусідству з конспектом Килини. Маша всілася на килим поруч з Миром і відкинула білу обкладинку «Ренесансу».

Мати Анни Андріївни, Інна Еразмівна, була дочкою Еразма Івановича Стогова, який служив у канцелярії київського генерал-губернатора Д. Г. Бібікова й сприяв благоустрою міста, —

подав їй новину журнал.

– Отакої, – сказала вона.

– Так все ж таки частково з Киева! По мамі! – втішився Красавицький. – Ой, Машо, Машо, а ще відмінниця в інституті!

– Я просто поезію не дуже люблю, – зізналася та. – Я все пам'ятаю. Ахматова жила на вулиці Мерингівській, 7, потім на Тарасівській, 23/25. Ще пам'ятаю, що «Київ не справив ніякого впливу на її творчість», – процитувала студентка надиктований педагогом конспект.

– А брати й сестри в неї є? – поквапив Красавицький.

– «…у Києві, – поринула Маша в статтю, – Анна вперше побувала в п'ятирічному віці. Всю зиму 1894–1895 року родина Горенко прожила в готелі «над Бессарабським ринком».

– Поряд із Бессарабкою стояв готель «Національ», – тлумачив запис її одногрупник. – Там, де наразі кінотеатр «Орбіта».

– «…за ці місяці, проведені в Києві, в їхній родині сталося кілька подій: тут народилася молодша сестра Ія».

– Тобто її рідна сестра – киянка! Прошу занести це до протоколу, на випадок, якщо вона твоя бабуся, – зрадів Мирослав.

– «Ія була найвродливішою в родині».

– Вона точно твоя бабуся! – проскандував він.

– Ні, – сказала Маша, проминувши ще кілька рядків. – Ія не могла бути моєю бабусею. Вона померла 1922 року бездітною, в Україні, від туберкульозу й голоду. А 1914-го Ахматова передбачила її смерть у вірші «Моїй сестрі». 1910 року вона передбачила смерть свого чоловіка Гумільова. Вона присвятила йому вірші «Прийшли і сказали: помер твій брат».

– Ось бачиш?

– Що я повинен бачити?

Маша Ковальова бачила текст, надрукований на дешевому папері.

Історію, подаровану журналом поетесі, що повісилася, який цілком міг бути засуджений як співучасник за статтею «доведення до самогубства».

До Царського саду з його пишними клумбами водила бонна дітей родини Горенко.

У верхній частині парку, як написала у своїх записках Анна Ахматова, з нею сталася інша подія, яку можна вважати доленосною: вона знайшла брошку у вигляді ліри, й бонна сказала їй: «Це значить, ти будеш поетом».

– От і все.

Мила історія – цілком гідна для першого дзвінкого рядка зіркової біографії першої поетеси Росії, прямого «нащадка» Чингісхана.

Ось тільки притягує очі, наче магніт.

Відвівши погляд від рядка, Маша спіймала себе на дивному відчутті, наче щойно розлюбила, – жалю й порожнечі.

Їй відчайдушно захотілося туди – «до Царського саду з його пишними клумбами».

Ні, Вероніка має рацію – слова заворожують, – література й відьомство помазані одним миром.

– Привіт, кицю, – інший Мир – Красавицький – зустрівся поглядом з білою кицькою.

Беладонна, що повернулася з подорожі по карнизах, вивернула з-за балконних дверей. Слідом за нею з'явилася й Пуфик. Зробивши кілька кроків, кицька повалилася мішком на паркет, витягла лапи й умиротворено замружилася.

– Merde voyage,⁶ – прогаркавила вона.

– Гаразд, припустімо, – невдоволено сказала Маша. – Припустімо, всі поетеси – латентні відьми. Письменники – латентні чаклуни. Гадуниці й чароплети. Вони віщують майбутнє й зачаровують нас словами. Припустімо, Ахматова народилася в Україні, а її сестра – в Києві. Припустімо, як виняток, Ахматова не набрехала. Але якщо вона й справді в Києві знайшла Ліру, що нам це дає? Швидше за все Київ просто подав їй знак, направив на шлях, як направляв свого часу й нас. Ліра-знак – логічно. Ліра-талісман – нісенітниця. Ліра – це не наша символіка.

– Ага, наша – це тризуб, – підколов Красавицький. Він вивудив з валізи червону хустку, поколоту значками. З-поміж інших емблем видатних київських подій і дат була там

і стандартна ліра – крихітна, блакитна, з кустарним надписом «Київ. Фестиваль поезії-85».

– Колись, – сказав однокурсник, роздивляючись «поезію», – я захоплювався символікою. Не пам'ятаю, що значить Ліра. Проте пам'ятаю, що не тільки поезію…

– Семиструнна Ліра, – подала муркотливий голос Беладонна, – уособлює числову гармонію, що лежить в основі всесвіту. Чотириструнна уособлює вогонь, повітря, землю й воду. Чотири стихії, за допомогою яких відьми й чаклуни…

– Відьми! – скрикнув Мир. – Відьми!

Маша взяла значок з рук Красавицького (занадто вдоволеного своїм вигуком).

Поглянула на Беладонну. На Терези. Потім на годинник.

До післязавтра залишалося 36 годин 15 хвилин!

– Може бути, – нещасно сказала вона. – А можливо, ми зараз перемелюємо дурниці, тоді як Місту загрожує небезпека.

– Стоп, – прикрикнув на неї Мирослав. – Не смій впадати у відчай. Ти вибита з колії. Ти чекаєш на дитину. Тебе вигнали з дому. Тебе лякають Судом. Тобі важко зосередитися. Але ти повинна забути про все це й пам'ятати про головне… Чому похилилися ваші Терези?

– Тому що Місто в небезпеці, – сказала Києвиця.

– Хто засвітив вам на небі червоний вогонь?

– Наше Місто. Київ.

– Воно в небезпеці, воно благає про допомогу. І воно ж подало вам знак, як йому допомогти. Ти можеш мати сумніви щодо себе, мене, своїх подруг-курв. Але як ти можеш мати сумніви щодо Нього? Місто само спрямовує тебе…

Він говорив майже те саме, що сказала б Маша, коли б був її напарником не Мир Красавицький, а Даша Чуб.

Він майже повторив Машину фразу: «Якби у цій історії не було нічого містичного, нас би туди не покликали!»

Але, почувши її, Маша віроломно перебігла на Дашин бік:

– А якщо ми дали маху? Якщо ми взагалі допомогли не тому, кому потрібно? Тобто допомогли поетесі, а кому треба – не допомогли. Влетіли не в те вікно. Вона ж вішалася! У цьому дійсно нема магії!

– Якщо магію не помітно оку, це не означає, що її нема, – повчально мовила Беладонна.

– Слухай, а ти раптом не знаєш, – повернулася до неї Києвиця, – народитися на сонцестояння, на 13-й станції – це хоч щось означає?

– На світі нема нічого, що б зовсім нічого не означало, – дала гідну Будди відповідь біла кицька. – Щодо Анни Андріївни Ахматовой самі по собі три букви «А», вишикувані в ряд…

– А-а-а! – виригнула три букви Маша, злітаючи з підлоги. – Де він? Де цей зошит?!

Конспект Килини відшукався під боком у Пуфик.

– May-тон,⁷ – нявкнула руда.

Маша висмикнула з-під пухнастого пуза зошит «з математикою». Й відчула, що схопила розгадку за хвіст.

– «AAA не розіллє». Анна Андріїна Ахматова! Боже… Акнір украла в нас дореволюційні гроші. А якщо вона хоче піти до Минулого не через маму? Або Килина ходила туди через Анну Ахматову? Якщо «К» – це таки Катя… А якщо… якщо…

– Ну, так іди й пл-овір, – нявкнула Пуфик. – Минуле підкаже. І взялася грати прив'язаним до зошита Килини ключем.

Розділ п'ятий, якому Мир поводиться, як герой

Навесні 1892 «побіг» стрімким Олександрівським (нині Володимирським) узвозом другий у Європі й перший у Росії електричний трамвай.

Олександр Анісімов «Скорботна бездушність»

Піти в Минуле! – від цієї пропозиції у Маші перехопило подих.

Маша вже була в Минулому.

Саме там вона зустріла Мішу й покохала його (й розлюбила Мира назавжди).

Саме там вона назавжди втратила Врубеля, – там він побрався (не з нею) й помер сто років тому…

Але взимку 1894 – 1895-го, коли родина Горенко мешкала в готелі «Національ» над Бессарабським ринком, Міша Врубель був іще живий! І, можливо, заїжджав до Києва саме в цей час.

І ще…

Маша любила Минуле.

Не менше за Мішу!

Це кохання, непереборне, вроджене, й поманило її на історичний факультет.

Маша фанатично любила історію й не раз переконувалася: історія – та сама філософія (досить уміти не тільки читати, але й думати!).

Маша любила старі речі…

Не тільки старовинні, а й просто старі. Допотопну, із проіржавілими замками, коричневу фанерну валізу, що мешкала в її платтяній шафі. Блякла фотографія бабусі в смішному купальнику, яка стояла по коліно в морі, перекресленому оптимістичним «Привіт із Сочі!» Подряпану круглу жерстяну коробку від льодяників «Монпансьє», в якій батько зберігав шурупи й гайки. Що старші були речі – то сильніше їх любила Маша…

Маша любила Час.

Незворотний минулий час, що залишався з нею тільки як старі речі. Час, який можна було роздивитися й торкнутися його: який відколов куски золочених багетів, що обрамляли розтріскані картини в музеї; стер сходи царських будинків; витончив папір, списаний тонконогими словами з іжицями – те, що інші вважали б за дефект і брак… Маша й любила понад усе! Тріщини, худину просілого мармуру, щербини й патини.

Вони прикрашали будинки й речі, як шрами прикрашають чоловіка.

Вони свідчили про бої в минулому, барикади, кохання, пристрасті, зими й літа.

Шрами, нанесені рукою Великого часу, були не менш цінними для неї, ніж речі, створені руками великих. Ці шрами казали: «Ми пройшли крізь історію! Ми були там… Там були тільки ми!»

І, заворожена, Маша слухала розповіді давніх клямок. Золотих лорнеток, що покоїлися в музейних вітринах. Сходів, стертих до арматури. Блукаючи Містом, вона нахилялася, щоб торкнутися згаслого мармуру рукою, і вслухалася в нього, що шепотів їй про недосяжну Дивовижну Країну.

Так хлопчик, що мріє про подорожі, прислухається до оповідей про далеку, загадкову Африку! Так модниця жадібно читає про недосяжну для неї Високу моду Парижа.

Але Маша не любила моду, не хотіла до Парижа. Її притягувала інша країна, що існувала тільки на старих мапах – 1800, 1902, 1913 років. Країна, про загадки й моди якої розповідали їй бойові шрами старих речей.

Тому з дивною для неї зарозумілою зневагою Маша кривилася на речі, що підроблялися під старовину, – вони здавалися їй самозванцями, брехунами, які сидять з пляшкою вина в трактирі, розповідаючи про Африку, де ніколи не бували…

Проте, побувавши власною рудою персоною в країні Дивовижного Минулого, Маша склала свою любов воєдино й прирівняла до запаморочливо простої відповіді:

«Я хотіла жити там. Я завжди хотіла жити там. Не тут…»

Тому, досить було рудій Ізиді нявкнути про новий вояж до XIX століття, як Маша вмить забула про суди й іспити, своє цікаве становище й вкрай несприятливий стан справ – взагалі й у цілому.

– Але, – зробила вона спробу повернути себе до реальності, – я не можу. У нас так мало часу.

І несподівано згадала про особливість подорожей до минулого, яка раніше здавалася неважливою.

Вона не забере багато часу.

Точніше – взагалі не забере часу!

Можна піти в Минуле о 12.00 цього дня й прожити там бодай добу (Чи рік! Чи двадцять п'ять років!) – ти все одно повернешся назад рівно о 12.00. Максимум о 12.15.

– Треба буде засікти… – сказала Маша під ніс. – Пуфику, ти геніальна кішка! В будь-якому разі, якщо я сидітиму тут і розмірковуватиму, це забере значно більше часу. Коротше, якщо мені потрібно посидіти й подумати, логічніше йти й думати туди… Там я можу думати досхочу! Час все одно зупиняється!

Геніальна кицька ліниво понюхала комплімент, що прозвучав на її честь, і, зрозумівши його неїстівність, завалилася спати на Машине фото.

Маша метнулася до Килининої схованки, смикнула шафу-дверцята.

– Так… – її щоки спалахнули рум'янцем. – Що в нас носили 1894 року? Турнюри вже вийшли з моди. Модерн пізніше… Потрібні шубка й шапочка… – (Минулого разу Маша опинилася в Минулому осінньої зими 1884 року в самій сукні й шовкових черевичках – і гріло її лише кохання!) – Чудово!

Скрупульозність «Діви»-Килини не вперше зробила добру справу – весь одяг був помічений бирками, де вказувалися сезон і рік.

– Машо, я щось не зрозумів. – Мир здивовано вивчив несподівану Машу – збуджено-щасливу, з нетерплячими рухами. – Ти куди збираєшся? На карнавал? – вп'явся поглядом він на вміст шафи.

– Тут є й чоловічі речі.

До смугастого «піджака Остапа Бендера» притискалося чоловіче пальто з бобровим коміром.

– Мире, ходи сюди. Підскоч! – вимагала Ковальова. – Там, на антресолях, у капелюшних картонках, напевно є циліндр. Ага, ось і шуба! А ботики? – Зігнувшись, вона полізла під вішалку, але повернулася з півдороги. – Ой! Ключ! Потрібен ключ від готелю «Національ».

– Перший ряд. Двадцять сьомий гачок зверху. – Беладонна, що вилизувала свою білу шубку, відволіклася від своєї благородної справи. – Замок від нього – в третьому ящику знизу. Будівля готелю «Національ» згоріла 41-го.

– Мире, біжи в коридор, – послала Красавицького Маша. – Там шафа, в ній багато ключів.

Закоханий і спантеличений, Мир слухняно попрямував у вказаному йому напрямі й знайшов шафу з відьмацькими мітлами, шафу з чаклунськими банками-склянками і третю – від підлоги до чотириметрової стелі, заповнену тисячею тисяч ключів, що висіли на тисячі тисяч гачків.

– Перший ряд, двадцять сьомий згори, – закотивши очі, він почав рахувати. – Один, два, три…

На двадцять сьомому ключі висів картонний брелок:

«Grand-Hotel Nationa!»

– Боже! Але цього не може бути!

– Тихіше, тихіше… – шикнула Маша. – Я ж тебе попереджала.

Але послужливість супутниці не могла перестерегти здорову реакцію на неможливе.

Під'їхавши на таксі до хрещатицького кінотеатру «Орбіта», Маша (виряджена, всупереч літу й рокам, у шубку з маленькою муфтою й круглу шапочку) підійшла до відносно нових дверей, вийняла з ридикюля великий іржавий замок, встромила в нього старезний ключ, повернула, поглянула на годинник, прошепотіла дві фрази:

«Ім'ям Отця мого наказую: дай те, що мені належить знати —

Анекдот!»

– увійшла.

І кавалер, що увійшов за нею слідом, опинився в оздобленому червоним деревом, сяючому бронзовими лампами вестибюлі дореволюційного готелю «National».

Машині очі затанцювали по залу й одразу відшукали те (тих), кого їй належало впізнати. Бонна в темному плащі й непримітному капелюшку вела до дверей двох маленьких дівчаток.

«Хто з них Анна?…»

Приїжджа bonne зникла за дверима.

Мир стояв як стовп і дивився мов баран на нові ворота.

– Ходімо, ходімо, надягай хутчіше пальто… Там зима. Я ж тобі казала, – нетерпляче пришпорила його Києвиця.

– Яке пальто? – В ім'я кохання Мир з честю продефілював Хрещатиком XXI століття в класичному сюртуку. Але надягнути циліндр кінця XIX і пальто на початку липня категорично відмовився.

– Пальто у тебе в руках!

Мир поглянув на свою руку з перекинутим через неї пальтом. Тряхнув складеним «млинцем» циліндром.

– Я думав, – отетеріло сказав він, – після того, що зі мною сталося, мене неможливо здивувати.

– Після чого? – буркотливо спитала Маша, підштовхуючи кавалера до дверей.

– Після того, як я покохав тебе.

– А-а-а…

Спускаючись сходами з другого готельного поверху, Маша прикрила повіки й старанно прочитала друге закляття.

Увійти до будинку, всередині чи на місці якого повік жило його дореволюційне Минуле, було половиною справи.

Тепер треба вийти з нього в минуле століття.

І якби Маша знала про друге закляття раніше, її життя склалося б дещо інакше.

Але що тепер згадувати…

– Ходімо.

Мир опанував себе й усе ж таки встиг розчинити двері перед дамою.

За дверима було XIX століття!

Зима 1894…

…або 1895 року.

Ясний-яснісінький день.

Пахло Різдвом. Старорежимним, золотаво-сріблястим. Маша відразу відчула запах. Новий рік, його називали до революції святом дитячим, не випереджав, а чемно йшов за днем народження Христа і був десь поруч, за два-три кроки.

На Хрещатику справляли бал солодкі Святки!

Два тижні зимових свят – час, коли керівництво оголошувало неслужбові дні, й усі, навіть невсипущі поліцейські, поринали в святкові розваги.

З 25 грудня по 6 січня – від Різдва до Хрещення – законослухняність киян вражала. Поліцейські дільниці були порожні. На вулиці не було ані п'яних, ані волоцюг. Відзначаючи день народження Христа, розчулена Столиця Віри відкривала жебракам обійми. Їх приймали, зігрівали, влаштовували їм безкоштовні обіди, роздавали одежу й гроші.

«Святки… – спробувала на смак Маша старорежимне слово. – Зараз ніхто й не знає, що це таке».

Ясний день квітнув яскравими плямами – люди несли в руках пакунки з подарунками, іграшки від Кордеса. Маша прилипла очима до пари, що проходила мимо, поза сумнівами – сімейної. Погладила поглядом великий, сповитий у сірий папір пакет, – судячи з форми, традиційного коника-качалку – його ніс батько. Мати сімейства, рум'яна, гладка, в хутряній шапочці, притискала до грудей бонбоньєрку з цукерками.

– І це Хрещатик? – Заскочило Машу питання.

Вона забула про супутника.

Але, виявивши Мира поруч із собою, побачила – навіть він, закоханий, забув про неї, зустрівшись із її Києвом, Києвом, Києвом!

– Так, це Хрещатик, – відрекомендувала головну вулицю Маша, відчуваючи, що її нестримно усміхнені щоки ось-ось луснуть від радості.

Мир дивився на будинки, залишені ним у XXI столітті хвилин п'ять тому.

Шість будівель, які розмістилися між колишнім Бібіковським бульваром і колишньою Фундуклеївською вулицею, були єдиними старими будинками Хрещатика нинішнього.

І єдиними знайомцями, що зустрілися їм тут – 1894 або -5 року.

Проте їх було неможливо пізнати!

№ 42, на розі Хрещатика й Богдана Хмельницького, де проживав центральний гастроном, лише будувався.

№ 44 був непристойно малий. Видно, що потім його перебудовували не раз.

№ 46 був непристойно новий.

За рогом № 52 підіймався вгору Бібіковський – незвично низькорослий, голий, порожній.