Kitabı oku: «Бояриня», sayfa 2
(з поривом)
Ні, я не можу, я не маю сили
тебе зректися!
(Пригортає Оксану.)
Серденько, скажи,
чи любиш ти мене? Промов же слово!
Оксана
Хіба ж би я з тобою так стояла?
(Ховає обличчя у нього на грудях. Німа сцена.)
Степан
Я завтра старостів зашлю до тебе.
Чи батько твій їх прийме?
Оксана
Татко дуже
тебе вподобав і матуся теж.
Степан
Що тільки дам тобі я на чужині
замість веселощів рідного краю?
Своє кохання вірне, більш нічого…
Оксана
Не думай, ніби я пуста панянка,
що тільки має на умі забави
та залицяння. Сі трудні часи
думок поважних і дівчат навчили.
Якби ти знав, як туга кров гнітить!..
Степан
Кров?
Оксана
Так. Не раз, вернувшися з походу,
лицарство з нами бавиться при танцях.
Простягне руку лицар, щоб узяти
мене до танцю, а мені здається,
що та рука червона вся від крові,
від крові братньої… Такі забави
не веселять мене… Либонь, ніколи
не прийняла б я перстеня з руки
такого лицаря…
(Гладить йому руку.)
Оця рука
від крові чиста.
Степан
Се не всі вважають
за честь.
Оксана
А я відразу привернулась
до тебе серцем за твою лагідність.
Скажи, чи всі такі в твоїй родині?
Степан
Родина в нас мала: сестра, й матуся,
та брат маленький. Так, вони у мене
всі не лихі.
Оксана
Твоя матуся, може,
не злюбить незнайомої невістки?..
Що я тоді почну там на чужині,
далеко так від роду?
Степан
Ні, Оксано,
того не бійся. Мати будуть раді,
що привезу я жінку з України, —
мій батько, умираючи, бажав,
щоб я десь в ріднім краю одружився.
Тебе ж малою мати пам’ятають.
(Знов пригортає її.)
Та й хто ж би не злюбив моєї долі,
голубоньки Оксаночки моєї?
Се тільки в пісні всі свекрухи люті,
а ти побачиш, як моя матуся
тобі за рідну стане.
Оксана
Дай-то Боже!
Степан
Мені тепер здається, що нігде
на цілім світі вже нема чужини,
поки ми вдвох з тобою. От побачиш,
яке ми там кубелечко зів’ємо,
хоч і в Москві. Нічого ж там чужого
у нашій хатоньці не буде, – правда?
Оксана
Авжеж. І, знаєш, якось я не дуже
боюся тої чужини.
Степан
Зо мною?
Оксана (усміхається)
Тим певне, що з тобою. Але й так,
хіба ж то вже така чужа країна?
Таж віра там однакова, і мову
я наче трохи тямлю, як говорять.
Степан
Та мови вже ж навчитися недовго…
ну, ніби трохи тверда… Та дарма!
Оксаночка у мене розумниця, —
всього навчиться.
Оксана
Не хвали занадто,
бо ще наврочиш!
(Трохи посмутніла.)
Я вже й так боюся…
Степан
Чого, єдина?
Оксана
Якось так упало
се щастя раптом. Я такого зроду
не бачила… Всі подруги мої,
ті, що побралися, багато мали
і горя, й клопоту перед весіллям,
а я…
Степан
Та ще пожди! От, може, завтра
твій батенько мені поріг покаже.
Оксана
Ні, ні, сього не буде, я вже певна.
Степан (жартуючи)
Здається, панночка не раді з того?
Коли б ще й гарбуза не покотили?..
Оксана
Та годі! Що за жарти?
Степан
От ніяк
не догоджу тобі словами! Добре ж,
не буду говорити, коли так!
(Без слів пригортає й милує її. Вона спершу пручається, потім піддається його пестощам.)
Голос матері (з будинку)
Оксано! Годі вже там поливати!
Вже пізно!
Оксана (кинулась)
Мати кличуть.
(Зривається йти.)
Степан (утримує її. Пристрасно)
Ще хвилинку!..
Хвилиночку!
Оксана
Я вийду ще до тебе,
як мати ляжуть спати.
Степан
Вийди, люба!
Я виглядатиму тебе до світа!
Голос матері
Оксано, де ти?
Оксана
Ось я йду, матусю!
(Ще раз на прощання обіймає Степана і йде до будинку.)
II
У Москві.
Світлиця у Степановім дому прибрана по-святковому. Знадвору чутно гомін дзвонів. Мати Степанова і Оксана увіходять, убрані по-вкраїнськи, – мати в намітці і в темній сукні з широким виложистим коміром. Оксана в кораблик, в шнурівці та в кунтуші.
Мати (сідає на ослоні, важко дишучи)
Спочину трохи, поки йти у терем…
Стара… не носять ноги…
Оксана (сідає поруч)
Ви, матусю,
казали б ліжко перенести в діл,
бо вам сутужно лазити на сходи.
Мати
Ой ні, голубонько, нехай вже там,
у теремі… Тут, на Москві, не звичай,
щоб жінка мешкала на долі. Скажуть:
ото, стара, а звичаю не тямить.
Оксана
Ви ж не в тутешніх звичаях зросли.
Мати
То що? Вони,
Оксанко, не питають,
хто як там зріс… Адже ми тута зайди, —
з вовками жий, по-вовчи й вий.
Оксана (зо сміхом)
Ой лихо!
чи тобто й я по-вовчи маю вити?
Мати
А ти б як думала? Сьогодні в церкві
що шепоту було навколо нас:
«Черкашенки! Хохлуши!»
Оксана (трохи посмутнівши)
Та… я чула…
гріха десь не бояться: в церкві Божій,
замість молитися, людей все гудять,
а ще й виносяться так благочестям
поперед нас…
Мати
Так скрізь воно по світі:
що сторона – то звичай, а що город —
то й норов, кажуть люди. Дивно їм
на наше вбрання. Тут жінки зап’яті,
а ми, бач, не вкриваємо обличчя.
Оксана
Чи ми ж туркені?
Мати
Хай Господь боронить!
Воно ж пак і московки не туркені,
а так чомусь ото в них повелося.
Та вже ж як ти бояриня московська,
неначебто воно тобі й годиться
вбиратися по-їхньому.
Оксана
А ви ж?
Адже ж і ви бояринова мати.
Мати
Що мати, то не жінка. Люди бачать,
що я вже лагоджусь у Божу путь,
то де ж таки мені міняти вбори.
(З лагідним і журливим усміхом.)
Не варт уже й справляти щось нового.
Адже й старенький мій – нехай царствóє! —
в козацькому жупані вік дожив,
так і на смерть його я нарядила —
в мережану сорочку…
(Втирає хустинкою очі. Оксана, зворушена, дивиться на неї. Коротке мовчання.)
Оксана
І навіщо
Степан убрався в те боярське фантя?
От як стояв зо мною під вінцем
у кармазиновім жупані, мамо,
ото був…
(Засоромившись, уриває.)
Мати (добродушно киває їй головою)
Та, либонь, був до сподоби
тоді комусь…
(поважніше)
Проте ж не можна, дочко,
йому царського нехтувати вбрання.
Оксана
А батько ж…
Мати
Батько, донечко, старий
і немічний вже був, коли назвався
боярином. Не трапилось йому
виходити вже й з дому після того.
Степан же й на царські беседи ходить,
і в думу, і в приказ.
Оксана
Хіба ж то сором,
якби він по-козацькому вбирався?
Мати
Не то що сором… От чудна ти, доню,
уже ж таки твій чоловік боярин,
а не козак, чи ти ж не розумієш?
Оксана (смутно)
Чому не розумію?..
Мати
Отже, бачиш,
я й Ганну по-московському вбираю,
бо Ганні вже судилась тута пара,
вона вже ж не поїде на Вкраїну.
Оксана
Чому ж її Степан не взяв з собою,
як був у нас?
Мати
Та дівці мандрувати
неначе неподоба; скажуть люди:
«Поїхала там женихів ловити».
Нехай вже тута шарахвани носить,
коли судилося.
Оксана
Та ще дівочий
той шарахван неначеб форемніший,
а що жіночий, то такий бахматий
та довгий-довгий, мов попівська ряса!
Аж сумно, як се я його надіну?
Ото й на голову такий підситок
надіти треба? Зап’ясти обличчя?
Мати
Та вже ж не як.
Оксана (помовчавши, ніяково)
Боюся я, матусю.
Мати
Чого ти, донечко, скажи, чого?
Оксана
Та ніяк мовити…
Мати
Ти не соромся.
Вже ж я тобі за рідну матір тута.
Оксана (цілує їй руку)
Так, матінко. То я… собі гадаю…
коли б я не спротивилася часом
Степанові в такій одежі…
Мати (сміючись)
От ще
що вигадала! А тобі Степан
ще не спротивився, що не в жупані?
Оксана
Та то ж мені…
Мати
І не вигадуй, дочко!
Хіба ж таки Степан мала дитина,
що інако вберись, то й не пізнає?
Оксана
Пізнати то впізнає…
Мати (глянувши у вікно)
А поглянь
молодшими очима, хто то йде?
Чи не Степан бува?
Оксана
Еге ж, то він.
а з ним ще два якісь.
Мати
Тікаймо, дочко!
(Підводиться й подається до дверей.)
Оксана
Чого се, хай Бог милує, тікати,
як від татар?
Мати
Ще осміють, дитинко;
нема тут звичаю з чоловіками
жіноцтву пробувати при беседі.
(Одчиняє двері й спішиться по сходах у терем.)
Оксана (іде за нею)
Ой Господи, які се тут звичаї! Оце – але!
Сцена швидко переміняється. Терем. Крім О ксани і матері, в теремі ще є Ганна, молода дівчина, сестра Степанова. Ганна убрана як бояришня.
Мати (підходить до великої скрині)
Отут, моя дитино,
твоє боярське вбрання. Я придбала.
Оксана (гречно, але без радощів)
Спасибі, мамо.
Мати
Хочеш подивитись
або приміряти?
Оксана
Хай трошки згодом.
Щось я втомилася. Та вже ж нікуди
сьогодні не піду, то ще поспію
перевдягтися.
Мати
До твоєї волі.
Спочинь собі. Та й я піду спочину,
воно й годиться в свято.
(Іде в бічну кімнату.)
Ганна (що досі сиділа, лузаючи гарбузове насіння)
Ой сестричко,
і нащо ті свята потрібні в світі?
Оксана
Ото спитала! Що тобі Біг дав?
Ганна
Та нудно ж, Господи!
Оксана
Сидиш, то й нудно.
А ти піди між челядь, погуляй.
Ганна
Куди ж се я піду? Яка там челядь?
Оксана
А ти хіба товаришок не маєш?
Ганна
Товаришок?..
От декого там знаю
з бояришень… Та як до їх ходити?
Матуся вже нездужають, не хочуть
зо мною йти… А ти ще не пізналась
тут з ними… З мамкою сама не хочу,
вона така…
Оксана
Чого ж тебе водити?
Уже ж ти не маленька.
Йди сама.
Ще й веселіше буде вам без старших.
Ганна
Самій не можна по Москві ходити.
Оксана
Хіба хто нападе?
Ганна
Ні, так, не звичай.
Оксана
Ну, вже ті звичаї отут у вас!
Ганна
Та й що мені бояришні ті скажуть?
Сидять по теремах, от як і я,
не бачать світа. Що з їх за веселість?
Оксана
Чого ж ви сидите? Пішли б укупі
кудись на вигон або в гай над річку
та заспівали б. Я, бувало, дома
годинки в хаті не просиджу святом.
Ганна
Ба в тебе дома! Там же не Москва.
Такого тут ізроду не чували, —
співати по гаях!..
Оксана
То ти й не знаєш,
як на Вкраїні в нас гуляє челядь?
Ганна
Я мало що Вкраїну пам’ятаю,
а Ванька тут уже й вродився.
Оксана
Ванька?
Чому ж би не Івась?
Ганна
Так тут зовуть,
та й ми вже звикли. Він і сам так звик.
Мене ж матуся тільки та Степан
зовуть іще Ганнусею.
Оксана
А як же
ти тута звешся?
Ганна
Аннушка.
Оксана
Чи ба!
(немов ухваляючи)
«Ганнушка».
Ганна (поправляючи)
Ні-бо, «Аннушка», Оксано.
Оксана
Не вимовлю. Проте ж воно нічого
і по-московському, хто добре вміє.
А як по-їхньому
Оксана буде?
Ганна
Аксинья чи Аксюша.
Оксана
Щось негарно.
Оксана мовби краще. Ти, Ганнусю,
мене таки Оксаною зови.
Ганна (лащиться до Оксани)
Як хочеш, так і зватиму, сестричко.
Я так тебе люблю! Зраділа, Боже,
як брат тебе з України привіз!
Оксана
Ти ще мене, Ганнусенько, не знаєш,
а може ж, я лиха…
Ганна
Ні, ні, ти добра!
Ти, бач, усе до мене: «Погуляй,
забався, не сиди!» А ти б почула,
як інші всі боярині спиняють
своїх сестер та дочок. Їй же Богу,
ні за поріг не випустять ніколи.
(Ще більше лащиться.)
Оксаночко… ріднесенька… я маю
