Kitabı oku: «Лісова пісня», sayfa 3
Л у к а ш
Годi!
(Говорить пестячи).
Не хочу про таке! Не говори!
Не говори нiчого!.. Нi, кажи!
Чудна у тебе мова, але якось так добре слухати… Що ж ти мовчиш?
Розгнiвалась?
М а в к а
Я слухаю тебе… твого кохання…
(Бере в руки голову його, обертає проти мiсяця i пильно дивиться в вiчi).
Л у к а ш
Нащо так? Аж страшно, як ти очима в душу зазираєш…
Я так не можу! Говори, жартуй, питай мене, кажи, що любиш, смiйся…
М а в к а
У тебе голос чистий, як струмок, а очi – непрозорi.
Л у к а ш
Може, мiсяць неясно свiтить.
М а в к а
Може…
(Схиляється головою йому до серця i замирає).
Л у к а ш
Ти зомлiла?
М а в к а
Цить! Хай говорить серце… Невиразно воно говорить, як весняна нiчка.
Л у к а ш
Чого там прислухатися? Не треба!
М а в к а
Не треба, кажеш? То не треба, милий!
Не треба, любий! Я не буду, щастя, не буду прислухатися, хороший!
Я буду пестити, моє кохання!
Ти звик до пестощiв?
Л у к а ш
Я не любився нi з ким ще зроду. Я того й не знав, що любощi такi солодкi!
Мавка пристрасно пестить його, вiн скрикує з мукою втiхи.
Мавко! ти з мене душу виймеш!
М а в к а
Вийму, вийму!
Вiзьму собi твою спiвочу душу, а серденько словами зачарую…
Я цiлуватиму вустонька гожi, щоб загорiлись, щоб зашарiлись, наче тi квiтоньки з дикої рожi!
Я буду вабити очi блакитнi, хай вони грають, хай вони сяють, хай розсипають вогнi самоцвiтнi!
(Раптом сплескує руками).
Та чим же я принаджу любi очi!
Я ж досi не заквiтчана!
Л у к а ш
Дарма!
Ти й без квiток хороша.
М а в к а
Нi, я хочу для тебе так заквiтчатися пишно, як лiсова царiвна!
(Бiжить на другий кiнець галяви, далеко вiд озера, до цвiтучих кущiв).
Л у к а ш
Почекай!
Я сам тебе заквiтчаю.
(Iде до неї).
М а в к а
(смутно)
Не краснi квiтки вночi… тепер поснули барви…
Л у к а ш
Тут свiтляки в травi, я назбираю, вони свiтитимуть у тебе в косах, то буде наче зоряний вiнок.
(Кладе скiльки свiтлякiв їй на волосся).
Дай подивлюся… Ой, яка ж хороша!
(Не тямлячись вiд щастя, пориває її в обiйми).
Я ще набрати мушу. Я вберу тебе, мов королiвну, в самоцвiти!
(Шукає в травi попiд кущами свiтлякiв).
М а в к а
А я калини цвiту наламаю.
Вона не спить, бо соловейко будить.
(Ламає бiлий цвiт i прикрашує собi одежу).
Р у с а л к а
(знов виходить з туману. Шепоче, повернувшись до очеретiв)
Дитинчата-Потерчата, засвiтiте каганчата!
В очеретах заблимали два бродячi вогники. Далi виходять Потерчата, в руках мають каганчики, що блимають, то ясно спалахуючи, то зовсiм погасаючи. Русалка притуляє їх до себе i шепоче, показуючи в далечiнь на бiлу постать Лукашеву, що мрiє в мороку помiж кущами.
Дивiться, он отой, що там блукає, такий, як батько ваш, що вас покинув, що вашу ненечку занапастив.
Йому не треба жити.
П е р ш е П о т е р ч а
Утопи!
Р у с а л к а
Не смiю. Лiсовик заборонив.
Д р у г е П о т е р ч а
А ми не здужаєм, бо ми маленькi.
Р у с а л к а
Ви маленькi, ви легенькi, в ручках вогники ясненькi, ви як ласочки тихенькi, – ви пiдiть у чагарник, не почує Лiсовик, а як стрiне – вогник свiне – був i зник!
Перекиньтесь блискавками над стежками.
Спалахнiть над купиною, поведiть драговиною, – де вiн стане, там i кане аж на саме дно болота…
Далi – вже моя робота!
Ну! блись-блись!
П о т е р ч а т а
(рушаючи одно до одного)
Ти сюдою, я тудою, а зiйдемось над водою!
Р у с а л к а
(радо)
Подались!
(Надбiгає до болота, бризкає водою з пальцiв позад себе через плечi. З-за купини вискакує Куць, молоденький чортик-паничик).
Куцю-Куцю, поцiлуй у руцю!
(Свавiльним рухом простягає йому руку, вiн цiлує).
К у ц ь
За що ж то, панянко?
Р у с а л к а
Я тобi снiданко гарне наготую, тiльки не прогав.
(Показує в далечiнь на Лукаша).
Бачиш? Що? привик ти до таких потрав?
К у ц ь
(махнув рукою)
Поки не в болотi, – сухо в мене в ротi!
Р у с а л к а
Буде хлопець твiй, радiсть буде й бабi, й матiнцi твоїй!
Куць стрибає за купину I зникає. Русалка в очеретi зорить за Потерчатами, що миготять бiгунцями, спалахують, блимають, снуються, перебiгають.
Л у к а ш
(шукаючи свiтлякiв, завважає вогники)
Якi хорошi свiтляки! летючi!
Я ще таких не бачив! А великi!
Я мушу їх пiймати!
(Ганяється то за одним, то за другим, вони непомiтно надять його до драговини).
М а в к а
Не лови!
Коханий, не лови! То Потерчата!
Вони зведуть на безвiсть!
Лукаш не чує, захоплений гонитвою, i вiдбiгає геть далеко вiд Мавки.
Л у к а ш
(раптом скрикує)
Пробi! Гину!
В драговину попав! Ой смокче! тягне!
Мавка надбiгає на його крик, але не може дiстатися до нього, бо вiн загруз далеко вiд твердого берега. Вона кидає йому один кiнець свого пояса, держачи за другий.
М а в к а
Лови!
Пояс не досягає руки Лукашевої.
Л у к а ш
Ой, не сягає! Що ж се буде?
М а в к а
(кидається до верби, що стоїть, похилившись над драговиною)
Вербиченько-матусенько, рятуй!
(Швидко, як бiлиця, злазить на вербу, спускається по крайньому вiттi, кидає знов пояса – вiн на сей раз досягає, – Лукаш хапається за кiнець, Мавка притягає його до себе, потiм подає руку i помагає злiзти на вербу).
Русалка в очеретi видає глухий стогiн досади i зникає в туманi.
Потерчата теж зникають.
Д я д ь к о Л е в
(прокинувся вiд крику)
Га?.. Що таке? Вже знов якась мара?
Цур-пек! щезай!
(Оглядається).
Лукашу, де ти? гов!
Л у к а ш
(озивається з верби)
Я тута, дядьку!
Л е в
А ти тут чого?
(Пiдходить i заглядає на вербу).
Злiз на вербу, ще й з дiвкою!
Лукаш iзлiзає з верби. Мавка там лишається.
Л у к а ш
Ой дядьку!
Я тут було в драговинi загруз; натрапив на вiкно, та вже вона (показує на Мавку) порятувала якось.
Л е в
А чого ж ти стикаєшся отут як потороча? – таж поночi!
Л у к а ш
Я свiтляки ловив…
(Уриває).
Л е в
(завважає свiтляки на Мавцi)
Ба! так би ти й казав, то я ж би знав!
Тепер я бачу сам, чия то справа.
М а в к а
Я ж, дядечку, його порятувала.
Л е в
Дивись ти – «дядечку»! Знайшлась небога!
А хто ж його призвiв у пастку лiзти?
(Докiрливо хитає головою).
Ей, кодло лiсове! Така в вас правда!..
Ну, попаду ж i я Лiсовика, то вже не вирветься, – в пеньок дубовий вщемлю те бородище-помелище, то буде вiдати! Бач, пiдсилає своїх дiвок, а сам – i я не я!
М а в к а
(швидко збiгає з верби)
Нi, вiн не винен! Хай Змiя-цариця мене скарає, якщо се неправда!
I я не винна!
Л е в
От, тепера вiрю, бо знаю, се в вас присяга велика.
Л у к а ш
Вона мене порятувала, дядьку, от бiгме, згинув би тепер без неї!
Л е в
Ну, дiвонько, хоч ти душi не маєш, та серце добре в тебе. Пробачай, що я нагримав зопалу.
(До Лукаша).
Чого ж ти по свiтляки погнався на болото?
Хiба ж вони по купинах сидять?
Л у к а ш
Та то якiсь були такi летючi!
Л е в
Еге! то знаю ж я! То Потерчата!
Ну-ну, чекайте ж, приведу я взавтра щеняток-ярчукiв, то ще побачим, хто тут заскавучить!
Г о л о с к и П о т е р ч а т
(озиваються жалiбно, подiбно до жаб'ячого кумкання)
Нi, нi, дiдуню!
Нi, ми не виннi!
Ми в драговиннi ягiдки брали.
Ми ж бо не знали, що тута гостi, ми б не зринали iз глибокостi…
Ой нене, сум!
Нум плакать, нум!
Л е в
Чи бач, як знiтилась невiрна пара, вiдьомський накоренок! Та нехай, я вже дiйду, хто винен, хто не винен!..
(До Лукаша).
А що, небоже, чи не час додому?
Ходiм помалу.
(До Мавки).
Будь здорова, дiвко!
М а в к а
Ви завтра прийдете? Я покажу, де є хороше дерево на хату.
Л е в
Я бачу, ти про все вже розпиталась.
Метка! Та що ж, приходь, я з вами звик, та й вам до нас прийдеться привикати.
Ходiмо. Прощавай!
(Рушає).
М а в к а
(бiльш до Лукаша, нiж до Лева)
Я буду ждати!
Лукаш вiдстає вiд дядька, стискає мовчки обидвi руки Мавцi, безгучно її цiлує i, догнавши дядька, iде з ним у лiс.
М а в к а
(сама)
Коли б ти, нiчко, швидше минала!
Вибач, коханая! Ще ж я не знала днини такої, щоб була щасна так, як ти, нiченько, так, як ти, ясна!
Чом ти, березо, така журлива?
Глянь, моя сестронько, таж я щаслива!
Не рони, вербо, слiз над водою, буде ж, матусенько, милий зо мною!..
Батьку мiй рiдний, темненький гаю, як же я нiченьку сюю прогаю?
Нiчка коротка – довга розлука…
Що ж менi суджено – щастя чи мука?
Мiсяць сховався за темну стiну лiсу, темрява наплила на прогалину, чорна, мов оксамитна. Нiчого не стало видко, тiльки жеврiє долi жар, позосталий вiд огнища, та по вiнку iз свiтлякiв знати, де ходить Мавка помiж деревами: вiнок той яснiє то цiлим сузiр'ям, то окремими iскрами, далi тьма i його покриває. Глибока пiвнiчна тиша, тiльки часом легкий шелест чується в гаю, мов зiтхання у снi.
ДIЯ II
Пiзнє лiто. На темнiм матовiм листi в гаю де-не-де виднiє осiння прозолоть. Озеро змалiло, берегова габа поширшала, очерети сухо шелестять скупим листом.
На галявi вже збудовано хату, засаджено городець. На однiй нивцi пшениця, на другiй – жито. На озерi плавають гуси. На березi сушиться хустя, на кущах стримлять горщики, гладишки. Трава на галявi чисто викошена, пiд дубом зложений стiжок. По лiсi калатають клокiчки – десь пасеться товар. Недалечко чутно сопiлку, що грає якусь моторну, танцюристу мелодiю [мелодiї N 11, 12, 13].
М а т и Л у к а ш е в а
(виходить з хати й гукає)
Лукашу, гов! А де ти?
Л у к а ш
(виходить з лiсу з сопiлкою i мережаним кийком у руках)
Тут я, мамо.
М а т и
А чи не годi вже того грання?
Все грай та грай, а ти, робото, стiй!
Л у к а ш
Яка ж робота?
М а т и
Як – яка робота?
А хто ж обору мав загородити?
Л у к а ш
Та добре вже, загороджу, нехай-но.
М а т и
Коли ж воно, оте «нехай-но», буде?
Тобi б усе ганяти по шурхах з приблудою, з накидачем отим!
Л у к а ш
Та хто ганяє? Бидло ж я пасу, а Мавка помагає.
М а т и
Одчепися з такою помiччю!
Л у к а ш
Сами ж казали, що як вона глядить корiв, то бiльше дають набiлу.
М а т и
Вже ж – вiдьомське кодло!
Л у к а ш
Немає вiдома, чим вам годити!
Як хату ставили, то не носила вона нам дерева? А хто садив города з вами, нивку засiвав?
Так, як сей рiк, хiба коли родило?
А ще он як умаїла квiтками попiдвiконню – любо подивитись?
М а т и
Потрiбнi тi квiтки! Таж я не маю у себе в хатi дiвки на виданню…
Йому квiтки та спiви в головi!
Лукаш знизує нетерпляче плечима i подається йти.
Куди ти?
Л у к а ш
Таж обору городити!
(Iде за хату, згодом чутно цюкання сокирою).
Мавка виходить з лiсу пишно заквiтчана, з розпущеними косами.
М а т и
(непривiтно)
Чого тобi?
М а в к а
Де, дядино, Лукаш?
М а т и
Чого ти все за ним? Не випадає за парубком так дiвцi уганяти.
М а в к а
Менi нiхто такого не казав.
М а т и
Ну, то хоч раз послухай – не завадить.
(Прикро дивиться на Мавку).
Чого ти все розпатлана така?
Нема, щоб зачесатись чепурненько – усе як вiдьма ходить. Нечепурно.
I що се за манаття на тобi?
Воно ж i невигiдне при роботi.
Я маю дещо там з дочки-небiжки, пiди вберися – там на жердцi висить.
А се, як хоч, у скриню поклади.
М а в к а
Та добре, можу й переодягтися.
(Iде в хату. Звiдти виходить дядько Лев).
М а т и
Хоч би подякувала!
Л е в
Що ти, сестро, так уїдаєш раз у раз на дiвку?
Чи то вона тобi чим завинила?
М а т и
А ти, братуню, вже б не вiдзивався, коли не зачiпають! Ти б iще зiбрав сюди усiх вiдьом iз лiсу.
Л е в
Якби ж воно такеє говорило, що тямить, ну, то й слухав би, а то… «вiдьом iз лiсу»! – де ж є вiдьма в лiсi?
Вiдьми живуть по селах…
М а т и
То вже ти на тому знаєшся… Та що ж, принаджуй ту погань лiсову, то ще дiждешся колись добра!
Л е в
А що ж? таки й дiжду.
Що лiсове, то не погане, сестро, – усякi скарби з лiса йдуть…
М а т и
(глузливо)
Аякже!
Л е в
З таких дiвок бувають люди, от щоЇ
М а т и
Якi з їх люди? Чи ти впився? Га?
Л е в
Та що ти знаєш? От небiжчик дiд казали: треба тiльки слово знати, то й в лiсовичку може уступити душа така самiська, як i наша.
М а т и
Ну, а куди ж тодi вiдьомська пара подiнеться?
Л е в
Ти знов таки своєї?..
От лiпше заберуся до роботи, як маю тут жувати клоччя!
М а т и
Йди! або ж я бороню?
Лев iде за хату, сердито струснувши головою.
Мавка виходить з хати перебрана: на їй сорочка з десятки, скупо пошита i латана на плечах, вузька спiдничина з набиванки i полинялий фартух з димки, волосся гладко зачесане у двi коси i заложене навколо голови.
М а в к а
Вже й перебралась.
М а т и
Отак що iншого. Ну, я пiду – управлюся тим часом з дробиною.
Хотiла я пiти до конопель, так тут iще не скiнчена робота, а ти до неї щось не вельми…
М а в к а
Чом же?
Що тiльки вмiю, рада помогти.
М а т и
Ото-то й ба, що неконечне вмiєш: полiтниця з тебе абияка, тащити сiна – голова болiла…
Як так i жати маєш…
М а в к а
(з острахом)
Як-то? Жати?
Ви хочете, щоб я сьогоднi жала?
М а т и
Чому ж би нi? Хiба сьогоднi свято?
(Бере за дверима в сiнях серпа i подає Мавцi).
Ось на серпа – попробуй. Як управлюсь, то перейму тебе.
(Виходить за хату, узявши з сiней пiдситок iз зерном. Незабаром чутно, як вона кличе: «Цiпоньки! цiпоньки! тю-тю-тю! тю-тю-тю! Цiр-р-р…»)
Лукаш виходить iз сокирою i пiдступає до молодого грабка, щоб його рубати.
М а в к а
Не руш, коханий, воно ж сире, ти ж бачиш.
Л у к а ш
Ай, дай спокiй!
Не маю часу!
Мавка смутно дивиться йому в вiчi.
Ну то дай сухого…
М а в к а
(швиденько виволiкає з лiсу чималу суху деревину)
Я ще знайду; тобi багато треба?
Л у к а ш
А що ж? оцим одним загороджу?
М а в к а
Чогось уже i ти став непривiтний…
Л у к а ш
Та бачиш… мати все гризуть за тебе!..
М а в к а
Чого їй треба? I яке їй дiло?
Л у к а ш
Та як же? Я ж їм син…
М а в к а
Ну, син, – то що?
Л у к а ш
Бач… їм така невiстка не до мислi…
Вони не люблять лiсового роду…
Тобi недобра з їх свекруха буде!
М а в к а
У лiсi в нас нема свекрух нiяких.
Навiщо тi свекрухи, невiстки – не розумiю!
Л у к а ш
Їм невiстки треба, бо треба помочi, – вони старi.
Чужу все до роботи заставляти не випадає… Наймички – не дочки…
Та, правда, ти сього не зрозумiєш…
Щоб нашi людськi клопоти збагнути, то треба справдi вирости не в лiсi.
М а в к а
(щиро)
Ти розкажи менi, я зрозумiю, бо я ж тебе люблю… Я ж пойняла усi пiснi сопiлоньки твоєї.
Л у к а ш
Пiснi! То ще наука невелика!
М а в к а
Не зневажай душi своєї цвiту, бо з нього виросло кохання наше!
Той цвiт вiд папоротi чарiвнiший – вiн скарби т в о р и т ь, а не вiдкриває.
У мене мов зродилось друге серце, як я його пiзнала. В ту хвилину огнисте диво сталось…
(Раптом уриває).
Ти смiєшся?
Л у к а ш
Та справдi, якось наче смiшно стало…
Убрана по-буденному, а править таке, немов на свято орацiю!
(Смiється).
М а в к а
(шарпає на собi одежу)
Спалю се все!
Л у к а ш
Щоб мати гiрше гризли?
М а в к а
Та що ж, як я тобi у цiй одежi неначе одмiнилась!
Л у к а ш
Так я й знав!
Тепер уже почнеться дорiкання…
М а в к а
Нi, любий, я тобi не дорiкаю, а тiльки – смутно, що не можеш ти своїм життям до себе дорiвнятись.
Л у к а ш
Я щось не розберу, що ти говориш.
М а в к а
Бач, я тебе за те люблю найбiльше, чого ти сам в собi не розумiєш, хоча душа твоя про те спiває виразно-щиро голосом сопiлки…
Л у к а ш
А що ж воно таке?
М а в к а
Воно ще краще, нiж вся твоя хороша, люба врода, та висловить його i я не можу…
(Смутно-закохано дивиться на нього i мовчить хвилинку).
Заграй менi, коханий, у сопiлку, нехай вона все лихо зачарує!
Л у к а ш
Ей, не пора менi тепера грати!
М а в к а
То пригорни мене, щоб я забула осю розмову.
Л у к а ш
(оглядається)
Цить! почують мати!
Вони вже й так тебе все називають накидачем…
М а в к а
(спалахнула)
Так! хто не зрiс мiж вами, не зрозумiє вас! Ну, що се значить «накинулась»? Що я тебе кохаю?
Що перша се сказала? Чи ж то ганьба, що маю серце не скупе, що скарбiв воно своїх не криє, тiльки гойно коханого обдарувало ними, не дожидаючи вперед застави?
Л у к а ш
Була надiя, що вiддячусь потiм.
М а в к а
I знов чудне, незрозумiле слово – «вiддячуся»… Ти дав менi дари, якi хотiв, такi були й мої – немiрянi, нелiченi…
Л у к а ш
То й добре, коли нiхто не завинив нiкому.
Ти се сама сказала – пам'ятай.
М а в к а
Чому я маю сеє пам'ятати?
