Kitabı oku: «Одержима», sayfa 7

 
Ні, для тебе
я не Месія. Ти мене не знаєш.
 

(Відходить.)

Міріам зостається в пустині сама.

ІІ

Гефсіманський сад. Дванадцять учеників сплять непробудним сном. Месія молиться. Міріам нишком крадеться попід садовим муром, стає в найглибшій тіні, звідки їй видко Месію в місячному світлі.

Месія (до учеників).

 
Спите? Не спіть! Моя душа сумна
до смерті…
 

Ученики не озиваються, сплять.

Міріам (до себе).

 
Боже! знов він одинокий,
ще гірше, ніж в пустині! Сії люди
твердіші від каміння… Он отам
лежить той ученик, що – люди кажуть —
учителю з усіх їх найдорожчий,
Та спить він, як і всі, – твердіше, може,
бо наймолодший… Я одна не сплю,
я вкупі з ним страждаю, тут же, поруч,
та я німа, як мур оцей, не видна,
як сяя тінь, так, мов я не людина,
так, наче в мене і душі нема…
Я приступлю до нього…
 

(Вихиляється трохи з тіні, але знов ховається.)

 
Ні, не смію…
Він знову скаже, як тоді сказав:
«Яке тобі до мене діло, жінко?»
Що ж я йому скажу? Моя душа
тепер чорніша. Я тепер не тільки
до ворогів його ненависть маю,
але й до друзів. О, до сих ще більшу!
Ви, сонне кодло! Світло опівночі
не будить вас? Вам заграва кривава
очей лінивих не здола розплющить?
Бодай вам вічний сон наліг на груди
і зморою душив вас без кінця!
Мені сто раз від вас миліші гади,
бо в них таки, либонь, тепліша кров.
 

(З відразою одвертається від сонного товариства. Дивиться на Месію, прислухається.)