Kitabı oku: «Поезії поза збірками», sayfa 7

* * *

 
Ось уночі пробудились думки:
«Спиш?» — мені крикнули і залюбки
кров мою пить почали, як вампіри…
П’ють без ваги, без жалю і без міри…
Ось налетіла одна промениста,
як метеор, безпричальна, ветвиста
і пролетіла… її не спинить…
Чую, що погляд мій гостро зорить,
пильно пронизує темряву чорну, —
не подолати її необорну!
Думка пролинула, зсунулась тьма,
ось уже ясної й сліду нема…
Тільки даремно горять мої очі:
тьму освітити немає в них мочі…
Темно… Ох, мучать як думи-вампіри!
Годі, лишіть! всею силою віри
я узброяюсь тепер проти вас,
слушний, бажаний настав тепер час.
Вірю я в правду свого ідеалу,
і коли б я тую віру зламала,
віра б зламалась у власне життя,
в вічність розвитку і в світу буття,
власним очам я б не вірила й слуху,
я б не впевнялась ні тілу, ні духу.
Се ж бо для віри найвищая міра!
Думка питає: «І віра та щира?»
 

03.12.1905

Граф фон Ейнзідель

 
Чого в пишнім замку ні в однім вікні
Всю ніч аж до ранку не гаснуть огні?
Чи граф фон Ейнзідель гуляє?
Так чом же ні співів не чуть, ні музик,
А зрідка чувати приглушений крик?
Чи граф фон Ейнзідель вмирає?
 
 
Ні, граф фон Ейнзідель і жив, і здоров,
Йому тільки в жилах бентежиться кров,
Думки не дають йому спати.
І вдень він даремно розваги шука,
А потім по ночах марою блука,
Обходить всі зали й кімнати.
 
 
Що гляне в вікно, то зустріне пітьму
І марища в вічі заглянуть йому;
Він мусить заплющити очі,
Та з думки не гинуть обличчя бліді
І постаті згорблені, тонкі, худі,
Старечі, дитячі, жіночі…
 
 
Ті самі, що бачить він вдень навспражки:
Усе то піддані його й двораки,
Все слуги «від бога надані».
Чого ж вони хочуть? Що винен він їм?
Що він заподіяв підданим своїм?
За що його мучать піддані?
 
 
Він з божої волі, не з власної, пан
І катом ніколи не був для селян,
І панщина в нього лагідна,
Малії відбутки і легкі чинші,
Він з світу не звів нічиєї душі, —
За що ж сяя кара негідна?
 
 
Чому ж як він ступить на замковий двір,
У кождих очах зустрічає докір,
Мов Каїн, що вбив свого брата?
Як піде на лан, де женці його жнуть,
Здається, женці його мовчки кленуть:
«Бодай тобі наглая страта!
 
 
Ми тут, мов у пеклі, за душу твою,
А ти розкошуєш, неначе в раю!
За що тобі тії розкоші?
Така хіба воля небесна була,
Щоб кмет їв свій хліб тільки в поті чола,
А ти їв і дарма й за гроші?..»
 
 
Бринять день і ніч ті мовчазні слова,
Болить від них серце, болить голова,
Немає потіхи нізвідки.
Граф пити покинув червоне вино —
Підданською кров’ю відгонить воно —
Не милі напитки й наїдки.
 
 
І ворогом стала графиня-жона,
Турбот свого пана не тямить вона, —
Для неї то марні розмови,
Спокійно живе серед панських вигод,
Їй тільки на думці пишнота клейнод,
Забави, турніри та влови.
 
 
У неї працюють в покоях дівки,
Все шати гаптують, мережать хустки,
Нанизують перли дрібненькі.
А графові страшно тих гарних речей:
«Жона бере світло дівочих очей,
Щоб з нього робить витребеньки…»
 
 
Був син-одиночок, мале пахоля,
Тепер він за пажа в дворі в короля,
Бо так забажалось графині.
Відколи в столицю подавсь його син,
Зостався Ейнзідель, як палець, один
У замку свому, як в пустині.
 
 
З кімнати в кімнату, з палат до палат
Як тінь сновигає нещасний магнат.
За ним мов слідкують очима
Суворі портрети з золочених рам,
Аж граф затремтить і зупиниться сам,
Бо холод пройде за плечима,
 
 
І руки тремтячі до їх простяга,
І так серед тиші уголос блага:
«Скажіть мені, предки велебні,
Хто дав мені панства непрошений дар?
І як мені скинуть сей прикрий тягар,
Сі пута, для духу ганебні?»
 
 
Мальовані очі, мов справді живі,
Йому відмовляють: «Ми всі вартові
Твого предковічного права,
Ми лицарі всі без догани й страху,
Ми в серці ховали не марну пиху,
А цноти, що зрощує слава.
 
 
Глянь, всі ми — закуті в залізо борці,
Або посивілі в науках ченці,
Ми світочі свого народу.
За нами спокійно жили орачі,
Бо ми боронили і вдень і вночі
Плоху гречкосійську породу.
 
 
Лицарські повинності — гірше ярма,
Ти скинуть їх прагнеш тепер, та дарма!
У кров переходить лицарство!
Поглянь у свічадо, чий погляд зорить
З очей твоїх чорних та гострих в сю мить?
Чи є ж проти спадку лікарство?
 
 
Якби ж ти той спадок в собі поборов, —
На тебе повстане вся предківська кров
І буде змагатись запекло.
З твоїх пориваннів не буде пуття:
Хто так на розпутті прожив все життя,
Не піде ні в рай, ані в пекло…»
 

Казка про Оха-чародія

 
В тридев’ятім славнім царстві,
де колись був цар Горох,
є тепер на господарстві
мудрий пан, вельможний Ох.
 
 
Сам той Ох на корх заввишки,
а на сажень борода,
знає край і вдовж і вширшки,
і кому яка біда.
 
 
Чи хто правий, чи неправий,
чи хто прийде сам, чи вдвох, —
всіх приймає пан ласкавий,
тільки треба мовить: «Ох!»
 
 
На зеленому горбочку
спершу він людей приймав,
потім сів у холодочку,
звідти голос подавав.
 
 
А як з ранку та й до ранку
стали люди обридать,
Ох зробив собі землянку,
Оха більше не видать.
 
 
Але хто те місце знає,
де трухлявий пень і мох,
той приходить і волає
або й тихо каже: «Ох!»
 
 
Хоч би навіть ненароком
теє «ох!» промовив ти,
знай, що вилізе те боком, —
воріття вже не знайти!
 
 
Бо затягне з головою
трясовиця мохова
і з душею, ще живою,
під землею похова.
 
 
Під землею ж там — палати,
де вельможний Ох сидить,
гарні, пишнії кімнати,
срібло-злото скрізь ряхтить;
 
 
дорогії самоцвіти,
наче зорі, миготять,
скрізь заморські дивні квіти,
по клітках пташки сидять;
 
 
золотії грають рибки
в кришталевих скриньочках;
і ведмеді ходять дибки
в рукавичках, жупанках.
 
 
Враз тебе там обморочать
блиск і пахощі міцні,
попугаї заторочать
приказки якісь дивні.
 
 
І безглузді очі втупить
в тебе рибка, мов чига…
Тут ведмедів гурт обступить,
кожен лапу простяга, —
 
 
той бере тебе за руку,
той торкає за плече;
боронь боже ворухнутись! —
кров одразу потече.
 
 
Бо крізь білі рукавички
враз проб’ються пазурі
гачкуваті, мов гаплички, —
так і вп’ються, мов щурі.
 
 
Тож, коли вже раз попався, —
наче в пастку бідна миш, —
то сиди, мов прикувався,
не рушай, мовчи та диш!
 
 
Вийде Ох: «Вітай в гостині!
Чи волієш нам служить?
Чи волієш, може, нині
головою наложить?»
 
 
Скажеш: «Я служить не згоден», —
зараз цок тебе в лобок,
якщо ти носить не годен
рукавички й жупанок.
 
 
Стань на службу —
подарують рукавички й жупанець,
привітають, пошанують, —
тільки ж там тобі й кінець!
 
 
Вічно будеш пробувати
у підземному дворі,
більш тобі вже не видати
ані сонця, ні зорі.
 
 
Де торкнешся — всюди брами,
під замком та під ключем…
Десь далеко хтось часами
озивається плачем.
 
 
Спів на плач відповідає,
плач на спів, так без кінця…
Кажуть, бранка там ридає,
жде юнака-молодця;
 
 
коло неї там Жар-птиця
співом душу потіша,
та сумна міцна темниця,
смутна в дівчини душа.
 
 
Якби хтів їй волю дати
хто з хоробрих юнаків,
мусить перше розрубати
сімдесят ще й сім замків…
 
 
Вже вам казка обридав?
Що ж! хто має кладенець,
хай замки ті розрубає, —
буде казочці кінець!
 

07.03.1906

Веселий пан

 
Далебі не стане мочі, —
подуріли мужики!
Лізуть в очі поторочі,
пащекують про страйки…
Чи дадуть мені ті хами хоч годину чисту?
Гей, підіте приведіте музику троїсту!
 
 
Кажуть, голод в їх почався, —
якщо правда, дуже жаль.
Я б зібрався, розпитався,
але ж нині маю баль…
Що? прийшли оті голодні? — Добре, почекайте!
Гей, цимбали! швидко, шпарко! враз, музики, грайте.
 
 
Що там? бунт?.. не бійся, Валю, —
зараз будуть козаки…
Прошу в залю всіх до балю…
Гей, шампана, двораки!
О, вже там дають їм хльосту… що за дикі крики?!
Гей, цимбали! швидше! шпарче! голосніш, музики!!!
 

07.03.1906

Практичний пан

 
Я не боюсь бунтівників,
у мене з ними згода,
я не покличу козаків,
мені то невигода.
 
 
Як прийде збіжжя розбирать
із хуторів голота,
я вийду сам її стрічать
і розчиню ворота.
 
 
Беріть, везіть хоч на возах,
я й сам ще навантажу,
я лиш на власних терезах
мішечок кожний зважу.
 
 
Що ж, се товар якраз про вас,
шановні «продуценти»,
я певен, ви мені в свій час
заплатите проценти.
 
 
Сам грошей править не піду,
Я ж не лихвар-жидюга!
Вже я собі таких знайду,
Що зроблять се для друга.
 

Пан політик

 
Ба, що робить? скінчився вік лицарства,
доводиться не списом, а пером
боротися з Іваном та Петром…
Пишу статтю «Про кризис господарства».
 
 
Я знаю сам, що я не Ціцерон,
а все ж таки, коли я добре схочу,
то хоч кого словами обморочу…
Скажу промову в «партії ворон».
 
 
Тепер всяк хам показує натуру,
а нам мовчать? Се був би чистий страм!
Та я готов піддержать сім програм!..
Я становлю свою кандидатуру!
 

Пан народовець

 
Ось послухайте, Іванцю,
я ж добра вам жичу,
я надумав видавати
часопись мужичу…
 
 
Нащо вам здалася тая
мудра політика,
тільки часу марнування —
сварка, біятика.
 
 
Хай пани ідуть до Думи
голову сушити,
я вам справи господарські
поможу рішити.
 
 
Я навчу вас, як гноїти
землю для пшениці.
Кажете, землі немає?
То пусте, дрібниці!
 
 
Розкажу вам, як де в світі
сіно косять люде…
В вас немає сіножаті?
Ет, якось-то буде!
 
 
Розкажу вам, як худобу
треба випасати…
Вам не стало пасовиська?
Чи ж на те вважати?
 
 
Ну, навчу вас, як належить
пильнувати ліса…
Ви не маєте вже ліса?
Отуди до біса!
 
 
То хіба навчу сушити
вікове болото…
Як? Не маєте й болота?
No, to mniejsza о to!
 
 
Але ж слухайте, коханку,
я ж добра вам жичу!
Хоч спаліте, а купіте
часопись мужичу.
 

Казочка про край царя Гороха

 
Ви чули казочку про край царя Гороха?
Чи знаєте, чому людей там стало «троха»?
Хтось з люльки іскру здув, а загасить не зміг,
і знявсь пожар такий, аж загорівся сніг.
У ратуші пан війт зліз на високу вежу
і радив притлумить соломою пожежу.
Тут райці всі до стирт, — хто скільки зміг, загріб,
та й жбурнули в вогонь з соломою ввесь хліб.
Горіли городи, зникали цілі села,
країна вся була червона та весела.
А потім стало враз так сумно, як вночі, —
де ділись цехові, лицарство, орачі?
Хоч хто й живий зоставсь, то ледве совав ноги…
Тоді пішли в похід проти людей безроги.
 

07.03.1906

Легенда

 
Було колись в одній країні:
сумний поет в сумній хатині
рядами думи шикував;
вони й «рівнялись»,
мов піхота, аж тут співця взяла охота —
і він їм крила подавав.
 
 
Крилами думоньки тріпочуть,
порядку слухати не хочуть,
розбили всі шеренги вмить!
І врозсип те крилате військо
на життьовеє бойовисько
з тісної хати в світ летить.
 
 
Одна полинула високо,
друга поринула глибоко,
а третя вже гніздечко в’є;
та — мов орлиця славу кличе,
а друга чайкою кигиче
або зозулею кує.
 
 
Буйна шукає сходу сонця,
лагідна в’ється край віконця.
мов ластівка все припада,
закохана — співа дівчині,
мов соловейко на калині
сльозами-співами рида…
 
 
Тим часом люди працьовиті
розкинули майстерні сіті,
сильця поставили, пастки,
по кущиках позасідали,
принадоньки понакладали
та й ну ловить думки-пташки.
 
 
Так люди, думок наловивши,
по кліточках розсадовивши,
їх заходились чепурить:
всіх чорнокрилих побілили,
а білих трошки почорнили
і всіх дали позолотить.
 
 
А щоб котра не полетіла,
приборкали усім їм крила —
тепер буянню їх кінець ! —
Ніжки докупи пов’язавши,
у кошик гарно повкладавши,
несуть співцеві на ралець.
 
 
Співець тоді вже не в хатині
і навіть вже не в домовині,
а в Вічній Славі пробував
(се є така країна гарна,
хоч дехто каже — легендарна),
то ж там поет гостей приймав.
 
 
Бо то ж якраз тієї днини
були співцеві роковини —
рождення й смерті заразом.
Віншують гості, подарунки
виймають, розв’язавши клунки:
«Твоїм добром — тобі ж чолом!»
 
 
Пташки тоненько щось пищали
та позолотою бряжчали…
Поет звернувся до гостей:
«Громадонько моя поштива,
де ти набрала сього дива?..»
Він не пізнав своїх дітей!
 

1906

* * *

 
Тиху задуму вечірнюю
напрасна буря розвіяла.
Білу чуприну розтріпавши,
сивії брови насупивши,
з чорних очей розсипаючи
то блискавиці палючії,
то градовиння холоднеє,
гналась вона навісна.
Перешуміла. Та досі ще
сльози важкі ронить дерево,
бережно-тихо спускаючи
з віття на віття і в діл…
Сумно по гаю осиковім
тіні блукають похилії,
тіні від хмар дощових.
Місячним світлом переткані,
наче серпанки жалобнії,
між деревами спиняються,
стовбури білі, тоненькії
в тузі німій обіймаючи,
стовбури тихо тремтять.
Страшно дивитись, як сунуться
тії серпанки без постатів,
сліпо непевними рухами,
наче тіла без душі.
Сунуться марища й журяться
тою журбою нелюдською,
що як людину оплутає,
то заморозить всю кров.
Сумно в гаю заспокоєнім,
вогкою ніччю придавленім,
жаско не так перед бурею,
як після бурі з нудьги.
 

21.06.1906. Зелений Гай

Пророк (З біблійних мотивів)

 
Я духові серцем сказав:
«Навіщо ти будиш мене серед ночі?
Навіщо сі тихі уста розв’язав
І речі надав їм пророчі?
Оспалі тут люди, в них в’ялі серця,
Народ сей не вдавсь на борця».
 
 
Мій дух промовляє мені:
«Ставай, вартовий, без вагання на чати!
Хоч люди замлілі в рідній стороні
На голос твій будуть мовчати,
Та слава про них загримить до зірок,
Що є з їх народу пророк».
 

11.11.1906, Київ

Жіночий портрет

 
Ти чесна жінка, ти не продаєш
своєї вроди й пестощів за гроші,
нещирих поцілунків не даєш
за лакомство нещасне, за розкоші.
 
 
Ти горда жінка, ти не увійшла
в кубельце, звите дружніми руками,
найтяжчу працю ти собі взяла,
несеш мовчазно довгими роками.
 
 
Ти добра жінка, слів терпких нема
у тебе для таких, що «впали низько»,
хоч злидні перетерпіла й сама,
хоч і тобі була спокуса близька.
 
 
Ти щира жінка. Тим своє чоло
ти хилиш низько, про таких згадавши,
що продаються; знаєш, як було
їм гірко й солодко, в неволю впавши.
 
 
Бо продалась і ти. Не за срібло
і не за ласощі, не за дарунки,
але за те пестливеє тепло,
за любі речі та за поцілунки…
 
 
Се ж голод серця гнав тебе за тим,
у кого в очах діаманти ясні,
чий сміх тобі здавався золотим,
а кучері були, мов грона рясні.
 
 
Не тіло ти, а душу продала,
свій хист і розум віддала в неволю,
у каторгу довічну завдала, —
і гірко й солодко тобі до болю.
 

27.11.1906