Sadece LitRes`te okuyun

Kitap dosya olarak indirilemez ancak uygulamamız üzerinden veya online olarak web sitemizden okunabilir.

Kitabı oku: «Поезії поза збірками», sayfa 8

Yazı tipi:

* * *

Не хутко те буде… Чи й буде, чи ні?
Не знаю. Та видиться все те мені,
так ясно — виразно стає перед очі,
як часом в яскравії, місячні ночі
малюються тіні на білій стіні —
виразні та прості, хоча й таємні,
різкі, хоч тремтячі. Враз хмарка налине
і тіні змішає, і сутінь поплине,
мов сивий серпанок… хвилина одна —
і знову показує тіні стіна
різкі, хоч непевні. Невже се тополя
відбилась ота, що стоїть серед поля?
Вона тут подібна до вежі. А се
невже той листочок, що вітер несе?
Зовсім він подібний до хижої птиці…
Отак в моїх мріях ідуть плетениці,
непевнії тіні далеких речей,
і раптом зникають від пильних очей,
і знов виступають. І теє, що буде,
здається мені вже минулим: ті люде,
їх речі й події знайомі мені,
мов чула їх в казці, мов бачила в сні
ще здавна, ще змалку… Так, наче сі тіні
жили десь зо мною в незнаній країні.
І я до їх рвуся у ту далечінь,
де спогад про мене вже буде, мов тінь
від того листка, що зірвався до ранку
і в сутіні зник, мов у сивім серпанку…

02.12.1906

* * *

Ой в раю, в раю, близько Дунаю
виросло зело, всім нам весело.
В нього стебельце — з коп’я деревце,
на ньому гілки — золоті стрілки.
А на вершечку квіточка сяє,
квіточка сяє, рай звеселяє.

Десь узялася лютая змія,
розп’яла крило та понад зело,
ясна квіточка потьмарилася,
райськая земля засмутилася.

Ой надбіг, надбіг білий молодець,
білий молодець, всім переборець,
вирізав сучок та зробив лучок,
вломив гілочку, ясну стрілочку,
устрелив змію попід реберце,
попід реберце в самеє серце.

А де кров кане, там пожар стане
та запалають гори-долини
ясним пожаром без пожарини.

Райськая птиця вся сполошиться,
замахне крилом та понад зелом,
ярая квітка злотом засяє,
нехай же сяє та й не згасає.

* * *

В холодну ніч самотній мандрівець
в глухім бору знайшов старе кострище;
при місяці білів холодний попілець,
чорніло вколо нього пожарище,
стреміло скілька цілих ще дровець,
були сирі ті, що лежали вище,
либонь, отой, хто сей вогонь палив,
не допаливши, кинув і залив.

І мандрівець тремтячими руками
почав багаття згасле ворушить,
знайшов десь іскорку межи трісками,
і втішився, і став її живить.
Затлівся присок дрібними зірками,
та вогник не спалахнув ні на мить,
і мандрівець, прогаявши годину,
подався геть, проклявши пожарину.

А іскра тліла в попелі важкім
і ятрилась, мов незагойна рана,
все не могла ожить в огні яркім
і хворий пал той жеврів аж до рана.
На сході сонця у димку тонкім
вогню блиснула смужечка багряна.
А поки сонце осіяло бір,
вогонь вже лютував, мов дикий звір.

Légende des siécles

Здавен, було, марю: коли б мені сила,
то я б у той храм таємничий вступила,
де світять крізь пітьму науки дива,
де людська не хилиться вділ голова,
а гордо здіймається чоло думливе,
знаття свого певне, і ясне, й щасливе,
де ллється у душу величний спокій,
немов легендарний цілющий напій.
Гадала: замкнуся у тиху кімнату,
на скарби всесвітньої думки багату,
сховаю в книжки всі чуття, мов у труни,
замовкнуть у серці моєму всі струни,
сама тільки думка, холодна, ясна,
жива в мені буде, вона лиш одна.
Мій розум тоді розів’ється так вільно
і буде зорити без гніву, а пильно
на давні віки, на колишні події,
на трупи світів, на померлі надії,
на марища віри, на кості людей,
на зародки звірів, ростин та ідей.
Все злучиться в цілість — природа і люди,
що є, що минуло, що сталось, що буде,
і рідне й чуже поєднається щільно
і житиме в думці моїй нероздільно,
затихнуть навік ворожнеча і болі,
не буде діймати вже й ганьба неволі,
усім моїм мукам настане кінець —
і се буде пильної праці вінець.

*

Так марила… аж надійшла під браму —
не храму, ні, а тільки огорожі,
що там стоїть, неначе на сторожі,
і заступа профанам вхід до храму.
Високий був у брамі тій поріг,
його переступить не кожен міг.
Не перейшла і я, — жадібний зір
промкнувся тільки за поріг до двору,
хотів пробігти по всьому простору
і потьмарився — то страшний був двір,
між трупами світів, ідей, народів
вились, як змії, звої хороводів.
Якісь чужі, незнані племена
людей чи звірів виринали дикі
із сутіні віків, страшні, великі,
зникали з ними враз їх імена…
Од їх лишились тільки дивні руни.
І затремтіли мого серця струни.
Колись так, може, й наша рідна мова
зостанеться на загадку вікам
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
німим, холодним, дивним трупом слова
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Стогнав він під напасницьким бичем,
тиранам груди пробивав мечем,
укупі з бранцями ридав він у полоні,
пророкував у гордім Вавілоні,
горів пожаром, в небо линув з димом,
і ріс, і падав з Карфагеном, з Римом,
і гартувався серед бучних чвар,
від різновірних мучився примар,
на міліон часток він поділився,
і все ж він ні на йоту не змінився.
Коли стрічав гурти рабів німих,
свій голос гучно подавав за них,
і в їх гіркій, давно минулій долі
все бачив образ рідної неволі.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Насунула важка червона хмара,
гула в ній громом братобійна чвара,
вона покрила цілую країну
і повернула всю її в руїну.
Замерк мій дух, і серце заніміло,
і слово з уст озватися не сміло,
бо та країна — то була моя…

* * *

За горою блискавиці,
а в долині нашій темно.
У затоці чорні води
плещуться таємно.

Блискавиця в небі лине,
а в затоці потопає,
в чорний гріб вода понура
ясную ховає.

Аж тоді скориться світлу
темноводная затока,
як звоює небо ціле
буря ясноока,

як прониже блискавиця
води срібними мечами
і на саме дно загляне
бистрими очами.

Аж тоді на світло світлом
відповість оця затока,
як висока блискавиця стане
ще й глибока.

28.08.1907, Балаклава

Народ пророкові

Ти прокляв нас прокльоном важким
За жорстокість, упертість і зраду.
Сам судив нас, і вирок дав сам,
І ніколи не кликав на раду.

Скорпіоном язик твій був нам,
Ти нас мучив і жалив невпинно,
А тепер ще й стоїш проти нас,
Мов ображений ти безневинно.

Так, тепера здається тобі,
Що вже й світ не видав стільки муки,
Скільки ти від народу прийняв
За свої велемудрі науки.

Ох, який же це з тебе пророк,
Що твоє винозореє око
Тільки власную бачить біду,
Та й тієї не бачить глибоко?

Ти ще скарги заводиш та жаль,
Ти, єдиний безсмертний в сім тлумі!
Адже вічно твій житиме дух
Вкупі з словом в прокльонах та глумі.

Хоч побити ми можем тебе,
Каміняччя навергавши силу,
Але ж тим тільки вищу тобі
Та міцнішу насиплем могилу.

Хоч блиснеш, мов летюча зоря,
Се для твого безсмертя доволі,
Ми ж, неначе Молочная путь,
Мусим довго світити поволі…

А на кожного з нас темна ніч
Наче ворог у схові чигає,
Зимні руки — важке забуття
Із простору віків простягає.

Де є камінь такий на шляху,
Щоб на нього не збили ми ноги?
Чи бував нам проводар коли,
Що не вів манівцем без дороги?

Так, зачерствіли наші серця,
Мов рілля через довгу посуху,
Та за теє не нас ти клени,
Проклинай своє браття по духу.

Чи один же такий, як і ти,
Нам казав: «Так говорить найвищий».
Інший тому брехню завдавав:
«Я від бога», — казав. Хто щиріший?

Адже тільки не хутко діла
Виявляють нещирість у слові,
Як же маєм одразу, без діл,
Пізнавать вашу душу по мові?

О, якби ж ми побачить могли
Власним оком хоч раз того бога,
Що до нього ви кличете нас!
Як стріла була б рівна дорога.

Ох, якби ж він і нам уділив
Світла мудрості з свого проміння,
Ти б не кидав прокльонів на нас,
Ми б не кидали в тебе каміння.

Та чи був би ти радий, щоб ми
Раптом стали, як ти, всевидющі?
Ох, либонь, ти б сконати волів,
Як вигнанець-пророк серед пущі…

03.12.1907, Ялта

Хвиля

Хвиля йде,
вал гуде —
білий, смілий, срібний, дрібний,
нападе
на сухеє баговиння,
на розсипане каміння,
білим пломенем метнеться,
стрепенеться,
скине з себе все, що ясне,
й гасне…

Хвиля смутна,
каламутна,
вже не ясна, вже не біла,
відпливає посумніла,
мов до гробу.
Із плачем до себе горне
баговиння тьмяне, чорне,
мов жалобу.
І зітхає,
і втихає,
рине в море величезне
й чезне…

Чи вона
йде до дна?
Може, буде там покірно,
мов рабиня, тихо, вірно,
колихать малі молюски,
гаптувать прозорі луски,
на коралі класти карби,
вартувати морю скарби,
і слугою
під вагою
там вона довіку стане
й не повстане?

Чи полине
межи сестри, межи милі,
вільні хвилі,
розтечеться, розпливеться,
знову сили набереться,
потім зрине
і гучна,
і бучна,
переможно валом сплесне
і воскресне?

08.07.1908, Євпаторія

Полярна ніч

Сиділи ми при згаслому багатті
усі гуртом, — а гурт нас був чималий, —
дивилися, як вогники блакитні
тремтіли і конали, як між вуглям
вилися прудко золоті гадючки
і чезли, а за ними чорний вугіль
сивизною вкривався, наче старів.
Нам хата все тіснішою здавалась,
бо темрява з кутків давно вже вийшла
та й обступила нас, немов облога.
Остатня свічка наша догоріла,
і вже не видно стало ні стола,
ні плям з вина червоного на ньому,
ні чарочок порожніх та побитих,
ніяких решток з бенкету… той бенкет
немов останній був на сьому світі,
так сумно нам було тепер по ньому.
Один з нас обізвався: «Як погасне
се вугля — буде чорно, як у гробі».
«То принеси ще топлива», — хтось мовив.
«Принести? Звідки? Ти хіба не чуєш,
як хуртовина грає? Коли хочеш
позбутися життя, то вийди з хати», —
понуро перший відказав і змовк.
«Та що, посидьмо в темряві, братове, —
озвався наймолодший веселенько, —
припас для їжі є, живитись будем
навпомацки, а там настане день…»
«День? Кажеш, день? Ти звідки знаєш?» —
на його всі сердито загукали,
та не збентежився ні крихти хлопець:
«Відомо всім, що ніч бува по дневі,
А день по ночі!» Ще й зареготався.
«Ото сказав! — промовив злісно дід, —
Раденький, що дурненький! Ще й сміється.
«Відомо всім!» Либонь же, й те відомо,
що смерть, бува, і поночі приходить,
і до схід сонця»… — «Ба! Коли вмирати,
то день чи ніч надворі — все одно, —
для мертвого і сонце в небі чорне, —
перечився хлопчина невгамовний, —
ви б краще те подумали, дідусю:
як довга ніч, то й день же буде довгий,
полярний, вічний день!» — «Ніщо не вічне!» —
пробовкнув дід, — ніхто його не слухав,
бо хлопець розбудив надію нашу,
і всі його питали, мов пророка:
«Коли ж той день? Чи довго ще ся ніч?»
«Недовго, ні!» — «А ти ж по чому знаєш?..»
«Передсвітом буває найтемніше,
а темряви, як ся, ще не бувало!»
І в голосі озвалась перемога
у юнака. Хто мовив: «Правда, правда!»,
а хто почав прогадувати вголос,
чи вже давно ся ніч нас обгорнула,
один казав: «Два тижні!», другий: «Місяць!»,
ще інший: «Де! давніше!» — «Ні, недавно!» —
змагався ще якийсь. «Одно відомо, —
знов дід проворкотів понурим гласом, —
що всі ми й доби, й тижні погубили
в сій клятій тьмі, шкода їх і шукати!
Про найтемнішу ніч — ніхто не знає,
чи се вона остатня… Може, перша
з тих, що без просвіту». — «Та ну вже, діду,
хоч би мовчали. Справді, ви, мов пугач,
віщуєте лихе»… — Жіночий голос
бринів сльозами, теє промовлявши,
зате дитячий, мов злотиста стрілка,
з уст вирвався, аж темрява схитнулась:
«А я вже бачив день!» — «Коли?!» — «Не знаю».
«Який же він?» — «Хороший! Дуже славний!
Червоний, золотий — який ще, мамо?
Ти знаєш, ти тоді мені казала».
«Ет, — байдуже озвалася матуся, —
то був не день, то сполох був, та й годі».
«А ти ж казала!» — «То я помилилась».
Дитина вже заплакати збиралась,
коли замріли в хаті стіни й лави
і наш юнак покликнув: «Сонце сходить!
Бач, я казав!» Ми кинулись до вікон.
За сніжною пустинею далеко
Займалося півкругом сяйво. «Де ж там! —
сказала жінка, — се ж був знову сполох».
«У сніжні ночі сполохи не сяють, —
промовив дід. — Се просто місяць сходить».

Музині химери (Гумореска)

Поет

(сидить за столом, крутить в руках перо над білим аркушем паперу; крутить довго, але папір все зостається білим. Зітхає)

Ой музо-чарівнице,
ти, вірна помічнице,
прилинь до мене з неба!

Муза

(прилітає невидимкою з невідомого краю, але, здається, не з неба. По голосу чутно, що вона «не в настрою»)

Чого тобі ще треба?

Поет

Ох люба, не питай…

Муза

Як так, то прощавай!

Поет

(почуває, що муза хоче зникнути, і хапається затримати її)

Спитай, чого не треба
нещасним слугам Феба!
От працювати мушу,
щоб підживити душу,
на вбраннячко дружині,
на забавки дитині,
собі ж хоч би на хліб…

Муза

(з понурим сарказмом)

Мені ж на що? на гріб?

Поет

Не химеруй, кохана,
бо мусимо до рана
списати сей папір.

Муза

Ти, наче землемір,
призначуєш границі
для «музи-чарівниці»…

Поет

(радісно)

Тісні тобі границі?
Достанем ще з полиці!

(Хоче достати ще паперу)

Муза

(спиняє його)

Не поспішай, ще час!
Дозволь тебе спитати:
Який «сюжет» у нас?

Поет

(не завважає іронії в питанні музи. Заклопотано)

Тобі се ліпше знати…

Муза

Ах, так? Се кепська справа.

(Безгучно сміється, але поет таки чує той сміх — серцем)

Поет

Не будь така лукава!
Ні, музо, будь гречненька,
дотепна, чепурненька,
а про сюжет дарма,
не треба нам ярма!
Нам треба лиш настрою,
ми очаруєм грою
відтінків, барв і слів.

Муза

Так всякий би волів!

Поет

Нам треба трохи злості,
і ніжності, і млості,
жорстокості, й любові,
і сміху, й сліз, і крові,
і святості, й розпусти…

Муза

(сердито)

Гороху і капусти!
А ще чого? Скажи!

Поет

Єдина, поможи.

(Складає благально руки, муза обертається до нього плечима і скандує собі на пальцях щось без слів, зовсім у невідповідному ритмі. Поет починає гніватись).

Та доки ще благати?
Ти мусиш помагати!
Се слово тямиш — «мус»?

Муза

(байдужо)

До нього рима — «дзус»,
нічого я не мушу
і пальцем, знай, не рушу.
Не я тобі служу,
а ти мій раб, ще й вірний,
ти мусиш буть покірний
всьому, що накажу.
Звелю писати оди…

Поет

(роздратовано перебиває)

Сто літ як вийшли з моди!

(Ущипливо)

Осмілюсь довести —
тепер не в моді й ти.
Якби дізнались друзі,
що я молюся музі,
то був би й сміх і жаль,
попав би я в шпиталь,
неначе божевільний…

Муза

(ображена)

Прощай. Тепер ти вільний.
Живи собі по моді!

(Зникає).

Поет

(з одвагою розпачу)

Давно б так!.. я в пригоді
поможу й сам собі,
не пропаду в журбі.

(Хапає перо і пише, що тільки на думку спадає, але спадає таки небагато, через те, що, погризши досхочу перо, поет починає гризти олівець. З тяжкою бідою записує половину потрібного числа аркушів, зітхає ще важче, ніж перед початком роботи).

Нехай вже завтра докінчу…
Чи ще багато — полічу…

(Лічить листки).

Перечитати б… Страшно щось…
Ну що, як знову «не вдалось»?
Та ні, читати не потрібно,
Воно написано так дрібно,
а тут і світло гасне…
Все до ладу…

(Задумується).

Прекрасне
убрання справлю їй — муар, —
дадуть чималий гонорар.
Се буде свято їй тепера…
А тая муза, то химера!
То стародавня байка, міт…
(Задумується глибше).
Чого се на душі, мов гніт?
Так якось… мов оскома…
От, просто перевтома!
Ще й сам собі я заважав,
чогось у думці розважав
про речі давнії, забуті,
хто зна коли й від кого чуті,
і так мене кортіло
їм дати душу й тіло.
Але даремна та жага,
ніхто ж не дасть мені й шага
за ті немодні хрії.