Kitabı oku: «Хлопчики Джо», sayfa 3
– Тобі слід було сказати «сім футів вам всім під кілем», а не «нехай благословить вас Господь». Емілю, це зовсім не морський вираз! О, як приємно ти пахнеш смолою й корабельними знаряддями! – сказала Джозі, вдихаючи з великим задоволенням свіжий морський запах, який він приніс із собою.
Еміль був її головним фаворитом серед всіх кузенів, а вона – його улюбленицею. Тому не могло бути сумнівів, що для неї в відстовбурчених кишенях його синьої куртки знайдуться неабиякі скарби.
– Стоп, мій морський вовк! Дозволь мені кинути лот, перш ніж ти упірнеш, – засміявся Еміль, утримуючи дівчинку однією рукою, бо здогадався, чому вона так ніжно погладжує його кишеню.
Відтак почав витягувати коробочки й пакетики, підписані іменами тих, кому вони призначалися. Він вручав їх друзям і рідним з відповідними заувагами, які викликали сміх і коментарі у відповідь: Еміль був ще тим дотепним юнаком!
– Ось трос, який хвилин п’ять утримуватиме наш маленький буксир на місці, – сказав він, надягаючи красиве намисто з рожевих коралів на шию Джозі. – А ось це русалки прислали нашій Ундині, – і він вручив Бесс нитку перламутрових черепашок на срібному ланцюжку. – Наша Дейзі, подумав я, напевно захоче отримати скрипку, а Нет зуміє знайти її, щоб вручити подарунок, – вів далі моряк зі сміхом, коли витягнув з пакетика витончену філігранну брошку у формі скрипки.
– Я знаю, їй сподобається! Віднесу прямо зараз, – радісно відповів Нет, зникаючи за дверима. Хлопець ні на мить не сумнівався, що йому вдасться знайти Дейзі, хоч Еміль і не застав її в старому будинку.
Своєю чергою Еміль лукаво розсміявся й, шаркнувши ногою, з поклоном вручив тітці Джо незвичайного, вирізаного з каменю ведмедя з роззявленою пащею, що насправді був… чорнильницю.
– Знаючи про вашу духовну любов до цих милих тварин, я привів одну з них до вашого пера.
– Дуже добре, Комодоре! Молодець! – сказала Джо, дуже задоволена подарунком, а професор одразу передбачив, що з глибин цієї чорнильниці з’являться «творіння, гідні Шекспіра» – так надихне письменницю улюблений ведмедик.
– Тітка Мег, попри свою молодість, любить носити чепчики, тому я попросив Людмилу роздобути мені мережив. Сподіваюся, вам вони сподобаються, – і розгорнувши пакунок з цигаркового паперу підняв пальцями тонкі, як павутинка, штучки, одна з яких незабаром вже лежала, немов вуаль з легких сніжинок, на красивому волоссі Мег.
– Я не міг знайти нічого досить елегантного для тітки Емі, адже в неї завжди є все, чого забажається. Тому привіз ось цю маленьку картинку. Вона нагадує мені вас, тітонько, коли Бесс була малятком, – і він вручив Емі овальний медальйон зі слонової кістки із зображенням золотоволосої Мадонни й немовляти, що лежало в неї на колінах.
– Яке диво! – загукали присутні, а тітка Емі, попросивши Бесс зняти блакитну стрічку, якою було перев’язане волосся дівчини, щоб одразу почепити медальйон на шию. Він нагадав їй найщасливіший рік її життя.
– А ще я сподіваюся, що знайшов найкращий подарунок для Нен, бо він підхожий тільки для лікарки, – сказав Еміль, гордо демонструючи пару чорних сережок із вулканічного туфу в формі маленьких черепів.
– Які огидні! – промовила Бесс, яка терпіти не могла некрасивих речей, й одразу перевела погляд на свої власні гарненькі черепашки.
– Нен не носить сережок, – завважила Джозі.
– Ну, тоді вона із задоволенням проколе вушка тобі. Для неї немає більшого задоволення, ніж наздогнати ближнього і напасти на нього з якимось гострим знаряддям на кшталт скальпеля, – незворушно проказав Еміль, нітрохи не засмутившись. – У мене ще купа трофеїв у рундуку для вас, хлопці, але я знав: не буде мені спокою, поки не вивантажено все, що привіз для дівчаток. А тепер розкажіть мені всі новини.
І, сівши на кращий мармуровий столик Емі, веселий моряк почав, похитуючи ногами, розмовляти зі швидкістю десять вузлів на годину, поки, нарешті, тітка Джо не відвела всіх у їдальню, де відбулося велике сімейне чаювання на честь Комодора.
III. Остання витівка Джо
На життєвому шляху родину Марч підстерігала неймовірна кількість найрізноманітніших несподіванок. Проте найбільшим сюрпризом стало перетворення гидкого каченяти… на золотого гусака, чиї літературні яйця мали на диво значний попит. Тож за десять років Джо змогла втілити в життя свої найсміливіші й найпотаємніші мрії. Як або чому це сталося, вона так ніколи до кінця й не зрозуміла, але несподівано виявила, що стала до певної міри знаменитістю, та ще й з кругленькою сумою в кишені, що давало змогу усунути матеріальні негаразди й забезпечити майбутнє її хлопчиків.
Усе почалося того жахливого року, коли Пламфілд, здавалося, зовсім занепав. Часи були важкі, число учнів скоротилося, сама Джо стомилася й довго хворіла, не виходячи навіть з будинку. Лорі та Емі перебували за кордоном, а гордість не дозволяла Баерам просити про допомогу навіть у найближчих.
Джо була в розпачі. Щоб остаточно не втратити смак до життя, а також спробувати хоч якось залатати діри в сімейному бюджеті, вона за старою звичкою взялася за давно закинуте перо. Підоспіла й пропозиція: один з видавців задумав започаткувати серію книжок для дівчаток. Джо наспіх склала маленьку історію, описавши кілька сцен і пригод зі свого та сестринського життя і з дуже слабкою надією на успіх відправила своє творіння пошукати щастя в широкому світі.
Як і зазвичай, цього разу теж вийшло не так, як Джо припускала. Скажімо, її перша книжка, над якою в юності вона працювала кілька років і на яку покладала великі надії, одразу пішла на дно. Щоправда, уламки корабельної аварії ще довго трималися на хвилях, приносячи деякий прибуток – у всякому разі, видавцеві. Зате поспіхом написана історія, за яку авторка мріяла отримати кілька доларів, рушила з попутним вітром і мудрим лоцманом біля керма прямо до суспільного визнання й повернулася додому важко навантажена золотом і славою.
Жодна жінка, напевно, не зазнала більшого подиву, ніж той, який відчула Джозефіна Баер, коли її маленьке суденце повернулося в порт з розгорнутими прапорами, а його гармата тепер оглушувала повітря веселою канонадою. Найкращим було те, що багато добрих облич всміхалися їй і раділи разом з нею, багато дружніх рук потиснули її руку з найсердечнішими привітаннями.
Після цього все пішло якнайкраще: їй просто доводилося навантажувати свої судна й відправляти їх, одне за одним, в успішні рейси, з яких вони привозили додому все потрібне для зручності тих, кого вона любила й для кого працювала.
Джо так ніколи до кінця й не примирилася з цією несподіваною популярністю, оскільки тепер потрібно занадто мало вогню, щоб зробити багато диму, а газетний галас – не справжня слава. Щодо багатства, то воно не викликало в її душі жодних сумнівів і приймалося з вдячністю, хоч було зовсім не таким великим, як про те марилося громадськості, що завжди вирізнялася широтою натури.
Приплив, який змінив колишній відплив, тривав довго й щасливо доставив сімейний корабель в затишну гавань, де старші отримали змогу відпочити від штормів, а молодь пуститися на власних суденцях у велике плавання життям.
Просвіток, спокій і добробут оселилися в будинку на наступні роки, до радості всіх людей, які терпляче чекали, з надією працювали й віддано вірили в мудрість і справедливість Того, хто посилає розчарування, бідність і горе, щоб випробувати любов людських сердець і зробити успіх, коли він нарешті прийде, солодшим. Навколишній світ бачив це, й добрі душі раділи поліпшенню матеріального становища родини, але про ту удачу, яку Джо цінувала найбільше, про те щастя, яке ніщо не могло відібрати в неї, було відомо лише небагатьом.
Це щастя полягало в можливості зробити останні роки життя матері радісними й безтурботними, побачити, що вантаж турбот назавжди скинутий, втомлені руки відпочивають, миле обличчя не затьмарене тривогою, а ніжному серцю ніщо не заважає проявляти свої почуття, займаючись розумною благодійністю, яка приносить глибоке задоволення.
Коли Джо була дівчинкою, вона найбільше хотіла, щоб в будинку з’явився куточок, де мама могла б спокійно відпочивати після довгих років важкого, неймовірно напруженого життя. Тепер ця мрія стала щасливою дійсністю. У мами була затишна кімната, де їй були забезпечені всі можливі зручності й задоволення. Люблячі дочки доглядали за нею, поруч був добрий чоловік, на якого вона могла спертися, численні онуки своєю шанобливою прихильністю додавали світла радості у вечірні сутінки її життя.
Це був щасливий час для всіх, і Мармі раділа, як можуть радіти тільки матері, спостерігаючи за успіхами дітей. Вона дожила до днів, коли змогла пожинати плоди своєї праці, коли її молитви були почуті, відплату за добрі дари отримано, надії здійснилися, спокій і добробут прийшли в створену нею сім’ю. Тоді, як один з мужніх та терплячих янголів, які чесно виконали свою роботу, вона звернула обличчя до небес, радіючи, що може відпочити.
Однак до цих приємних змін, як часто буває в нашому дивному світі, додалися випробування. Іноді – кумедні, іноді – досить тернисті. Переживши перше почуття подиву, недовіри й радості, Джо, зі звичайною невдячністю, властивою людській натурі, швидко втомилася від популярності й почала обурюватися з приводу втрати колишньої свободи, оскільки підкорена публіка несподівано висунула свої права на неї саму і на все, що стосувалося її минулого, сьогодення й майбутнього.
Незнайомі люди наполягали на тому, щоб побачити її, спитати про щось, дати пораду, застерегти, привітати і доводили її до божевілля своїми надзвичайно нудними знаками уваги. Якщо вона не бажала розкрити перед ними своє серце, вони дорікали їй. Якщо відмовлялася забезпечувати матеріально їхні улюблені благодійні організації, допомагати окремим нужденним і висловлювати співчуття з приводу кожного горя або пригоди, відомих людству, називали безсердечною й егоїстичною. Якщо вона не відповідала на гори листів, казали, що це нехтування своїм обов’язком щодо відданих читачів, а якщо вона вважала за краще обирати самоту власного будинку, а не той п’єдестал, на якому її запрошували позувати, це викликало багатослівну критику «зарозумілих манер літераторів».
Вона робила все, що могла, для дітей, бо заради них і створювала свої книжки, тому докладала зусиль, щоб задовольнити вимогу, яка звучала з вуст жадібної юності: «Ще оповідань, ще, прямо зараз!». Рідні несхвально ставилися до того, що вона проявляє надмірну запопадливість, забуваючи про них, її здоров’я страждало від такої напруженої роботи, але якийсь час вона з вдячністю приносила життя на вівтар літератури для юнацтва, відчуваючи, що багато в чому зобов’язана своїм маленьким друзям, чию симпатію завоювала після двадцяти років наполегливої роботи.
Але настав час, коли їй урвався терпець. Замість того, щоб бути «левицею», вона стала «ведмедем» – за характером та прізвищем – і, повернувшись у свій барліг, грізно гарчала, коли її звідти викликали. Рідних це тішило, тож вони й не думали співчувати Джо, проте вона сама врешті-решт почала розглядати наслідки своєї популярності, як найжахливішу з усіх пригод, в які будь-коли потрапляла, бо їй здавалося, що вона втрачає свій головний скарб – свободу.
Життя на очах у публіки швидко втрачає свою чарівність. До того ж Джо була вже не першої молодості, дуже стомлена й занадто обтяжена турботами, щоб їй могло сподобатися подібне існування. Вона відчувала, що вже виконала всі вимоги, які тільки можуть вважатися розумними, коли автографи, фотографії та автобіографічні нариси поширилися всією країною, коли художники зобразили її будинок з усіх боків, а репортери – її саму. Щоправда, тільки похмурою, бо саме такою вона була під час набридливих зустрічей з ними.
У неї просто забракло сил зображувати радість, коли одна за одною групи, сповнених ентузіазму учнів різних приватних пансіонів робили набіги на її будинок і його околиці в пошуках сувенірів, а люб’язні дорослі відвідувачі день у день повагом підіймалися сходами, що вели до головних дверей, майже остаточно стерши їх. Коли нові слуги звільнялися після тижневого випробування дверним дзвінком, який теленькав від рання до смеркання. Коли чоловік був змушений охороняти її під час обіду, а сини прикривати відступ через вікна, що виходять на задній двір, куди вона тікала від нав’язливих гостей, що вривалися в будинок без попередження.
Ось опис одного дня з життя письменниці, який, можливо, дасть змогу краще пояснити стан справ, забезпечить певною мірою виправдання нещасній жінці й, можливо, хоч трохи присоромить мисливців за автографами, які нині лютують по всій країні.
– Варто було б прийняти закон, який захищатиме нещасних авторів від публіки, – сказала Джо одного ранку, незабаром після приїзду Еміля, коли пошта принесла їй більше листів, ніж зазвичай. – Для мене це нагальніше питання, ніж міжнародне авторське право, адже час – гроші, а спокій – здоров’я. Я втрачаю те й те, не отримуючи навзаєм нічого, крім втрати поваги до людства й відчайдушного бажання втекти в пустелю, оскільки не можу сховатися за закритими дверима навіть у вільній Америці.
– Мисливці за знаменитостями вселяють жах, коли вони шукають здобич. Якби вони могли помінятися місцями зі своїми жертвами, це принесло б їм величезну користь. Вони зрозуміли б, як набридають, коли «мають честь нанести візит, щоб висловити глибоке захоплення вашими чудовими творами», – процитував Тедді одного з відвідувачів з поклоном у бік своєї матері, яка похмуро дивилася в ту хвилину на дванадцять прохань про автограф, що лежали перед нею.
– Я остаточно вирішила таке: на такі листи більше не відповідатиму, – сказала Джо з твердістю в голосі. – Цей хлопчик отримав від мене шість автографів. Мабуть, він їх продає. А ця дівчинка навчається в учительській семінарії. Якщо я надішлю їй автограф, то інші учениці теж попросять. Всі автори починають із вибачень і пишуть, що розуміють, як відривають і дратують мене подібними проханнями, але в наступному рядку вже йдеться про те, що вони взяли на себе сміливість написати, бо я люблю хлопчиків, бо вони люблять мої книжки, бо це тільки один раз тощо. Емерсон і Віттьєр кидали такі листи в кошик для сміття, і, хоч я тільки літературна няня, яка забезпечує легкозасвоюване моральне пюре для молоді, однак, мабуть, доведеться все-таки наслідувати приклад знаменитих. Адже в мене не буде часу на їжу та сон, якщо я спробую задовольнити прохання всіх милих нерозумних дітей, – проказавши цей монолог, Джо з великим полегшенням відсунула пачку листів.
– Я дам тобі спокійно поснідати, liebe Mutter, – сказав Роб, який часто брав на себе обов’язки її секретаря. – Ось один з листів, – і, зламавши велику печатку, прочитав:
Мадам, оскільки Небесам було завгодно винагородити Вас за Ваші літературні праці великими статками, я без вагань звертаюся до Вас з проханням надати кошти на покупку нового потира для нашої церкви. До якої б із християнських церков Ви не належали, Ви, зрозуміло, проявите щедрість, відгукнувшись на таке прохання.
З повагою, пані К. І. Зав’єр.
– Надішли їй ввічливу відмову, любий. Я тільки годуватиму й одягатиму бідних біля мого порога. Це моя вдячна жертва Господу за успіх. Що там далі, – проказала Джо, оглядаючи вдячним поглядом свій щасливий будинок.
– Молодий літератор вісімнадцяти років пропонує поставити твоє ім’я на обкладинці написаного ним роману, а після першого видання він поставить своє. Ну й зухвалість! Я вважаю, ти не погодишся, попри твоє добре серце та симпатію до більшості молодих писак.
– Я не можу виконати його прохання. Скажи йому це м’яко й не дозволяй, заради Бога, надсилати рукопис. У мене вже сім штук на руках, а часу не вистачає навіть на те, щоб прочитати свій власний, – рішуче сказала Джо, задумливо витягуючи з чашки для полоскань маленького листа, який впав туди, й відкриваючи його з обережністю: криво виведена на конверті адреса свідчила, що писала дитина. – Тут я відповім сама. Маленька хвора дівчинка просить книжку. Вона її отримає, але я не можу написати продовження до всіх інших, щоб порадувати її. О, не знати мені відпочинку, якщо я намагатимуся задовольнити цих «ненаситних Оліверів Твістів», що вимагають нових оповідань. Що там ще, Робіне?
– Ось одне – коротке й люб’язне повідомлення.
Дорога пані Баер, я хочу висловити Вам мою думку про Ваші твори. Я прочитав всі Ваші книжки багато разів і вважаю їх чудовими. Будь ласка, пишіть далі.
Ваш шанувальник, Біллі Бабкок.
– Ось такі послання мені подобаються! Біллі – розсудлива людина й прекрасний критик, яких варто мати. Адже він прочитав мої книжки багато разів, перш ніж висловити свою думку. Й не вимагає відповіді, тож напиши йому привітання й вислови мою подяку.
– Ось лист від якоїсь англійської леді, в якої семеро дочок. Вона хоче більше дізнатися про твої погляди на освіту. А також отримати від тебе пораду, чим вони повинні зайнятися, коли виростуть. Старшій з них дванадцять. Не дивно, що мати вже зараз так стурбована вибором професії для них, – засміявся Роб.
– Я спробую відповісти їй. Але в мене немає дочок, і з цієї причини моя думка не надто цінна. Радше вона її неприємно здивує, оскільки я пораджу їй дозволити їм бігати, гратися й рости фізично міцними й здоровими, перш ніж вона заговорить з ними про їхні майбутні професії. Їхні схильності скоро проявляться, якщо тільки дівчаткам дати спокій і не намагатися ліпити всіх за одним зразком.
– А ось лист від молодого чоловіка, який хоче дізнатися, якою має бути дівчина, з якою йому слід одружитися, і чи немає серед твоїх знайомих такої, як ті, що описані у твоїх книжках.
– Відправ йому адресу Нен. Цікаво все-таки, яку відповідь він отримає, – запропонував Тедді, потай вирішивши зробити це сам, якщо тільки вдасться.
– А це послання від молодої леді, яка хоче, щоб ти взяла на виховання її маленьку дочку, а їй самій позичила грошей, щоб вона могла упродовж кількох років вчитися живопису за кордоном. Візьми, мабуть, цю дитину, мамо, й спробуй свої сили у вихованні дівчаток.
– Ні, дякую, я маю намір зберегти свою спеціалізацію. Що це за лист, весь замазаний чорнилом? У ньому, мабуть, щось жахливе, судячи з плями, – запитала пані Джо, яка намагалася скрасити час, присвячений перегляду кореспонденції, спробами вгадати зміст листа за його зовнішніми ознаками. У конверті був вірш від якогось божевільного шанувальника – якщо судити з незв’язності його думок.
Присвячується Дж. Б.
Якби я був геліотропом,
То став би, як поет —
Слова солодкі, як сироп,
Складали б мій сонет.
Як дерево – струнка й тонка
У ранкових Феба проміннях,
Ви – наче квітка та п’янка
В травневих сновидіннях.
Слова яскраві, мудрі й добрі —
Усі їх я б хотів подарувати,
Коли злетить ваш дух за обрій,
Ми будемо усі вас пам’ятати.
І шана, й улеслива мова
Порушить священну тишу.
Але моя добра промова —
Про те, що я вас не залишу.
Он лілії квітнуть на полі —
Яка чудова картина!
Навкруги високі тополі,
Й цвіте… конюшина.
Вона так схожа на вас.
Поки хлопчики з реготом читали вголос цей потік свідомості, вбраний у слова, їхня мати прочитала кілька листів від недавно започаткованих журналів, які з найбільшою щедрістю пропонували їй редагувати їх безкоштовно, а також один довгий лист від юної дівчини, яка була невтішна, бо її улюблений герой помер («чи не погодиться дорога пані Баер переписати книжку й зробити кінець хорошим?»).
Інший лист написав обурений хлопчик, якому було відмовлено в автографі, тож він похмуро пророкував їй фінансовий крах і втрату популярності, якщо вона негайно не виправить свою помилку. І ще один – від священника, який бажав знати, до якої християнської церкви вона належить. І ще один – від нерішучої дівчини, яка запитувала, за кого з двох закоханих у неї молодих людей їй слід вийти заміж.
Гадаю, цих прикладів достатньо, щоб показати, хто і навіщо пред’являв свої права на час і без того надзвичайно зайнятої жінки, й водночас змусити моїх читачів вибачити пані Джо за те, що вона не відповідала акуратно всім підряд.
– З листами покінчено. Тепер я витру пил, а відтак займуся писаниною, бо зовсім відстала від графіка, а новий номер журналу з черговою главою повинен вийти вчасно, попри все. Прошу тебе, Мері, не пускай до мене нікого. Я не прийму навіть саму королеву Вікторію, якщо вона завітає сьогодні в гості, – і пані Баер відкинула свою серветку, немов кидаючи виклик усьому людству.
– Сподіваюся, що день виявиться вдалим для тебе, дорога, – відгукнувся професор Баер, який весь цей час займався читанням власної вельми об’ємної кореспонденції. – Я пообідаю в коледжі з професором Плоком. Він приїжджає до нас сьогодні. Jünglings можуть перекусити на Парнасі. Тож у тебе буде спокійний день, – і, розправивши зморщечки турбот на її лобі прощальним поцілунком, цей гідний чоловік пішов, з кишенями, набитими брошурами, тримаючи стару парасольку в одній руці й мішечок каменів для майбутньої лекції з геології – в другій.
– Якби чоловіки всіх літературних дам були такими дбайливими янголами, ці пані жили б довше, й писали б більше. Хоч, можливо, це не стало б благом для людства, адже більшість із нас і так пишуть занадто багато, – сказала собі вголос Джо, помахавши чоловікові на прощання мітелкою для змітання пилу, а той у відповідь, віддаляючись від будинку, салютував їй парасолькою.
Роб теж вирушив до коледжу на заняття й зі спини був так схожий на батька – з брошурами в кишенях і мішечком в руках, широкоплечий і статечний, що мати, відвернувшись від вікна, засміялася й сказала радісно:
– Благослови, Господи, моїх двох дорогих професорів, бо не було ще на світі людей кращих, ніж вони!
Тедді тим часом затримався, щоб викрасти адресу, а заодно спустошити цукорницю й поговорити з мамусею: ці двоє дуже любили пожартувати наодинці. Джо завжди сама наводила порядок у власній вітальні, а також ставила квіти у вази й додавала маленькі штрихи до оздоблення кімнати, від чого та весь день здавалася прибраною й повною свіжості. Підійшовши до вікна з наміром струснути мітелку, вона побачила художника, який робив ескіз на галявині, й застогнала, поспішно відступивши до заднього вікна.
У цей момент задзвонив вхідний дзвінок, а на дорозі почувся стукіт коліс.
– Я піду зустрічати відвідувачів: чую, Мері їх впускає, – і Тедді пригладив волосся, прямуючи в передпокій.
– Не можу нікого прийняти! Дай мені змогу вислизнути нагору, – прошепотіла йому Джо. Але перш ніж вона змогла втекти, у дверях з’явився чоловік з візитною карткою в руці. Тедді зустрів відвідувача суворим поглядом, а Джо поспішно пірнула за штору, щоб дочекатися зручної хвилини для втечі.
– Я готую серію статей для журналу «Суботній пліткар» і зайшов, щоб насамперед зустрітися з пані Баер, – почав було гість вкрадливим тоном, характерним для його колег, водночас намагаючись охопити швидким поглядом все, що тільки можна. Він навчився витягати максимум можливого з кожної хвилини, проведеної в будинку знаменитості, бо його візити до них зазвичай були короткими.
– Пані Баер ніколи не приймає репортерів, сер.
– Але я прошу приділити мені лише кілька хвилин, – сказав чоловік, бочком просуваючись углиб кімнати.
– Ви не можете зустрітися з нею. Вона вийшла, – сказав Тедді, попередньо кинувши погляд через плече й переконавшись, що його нещасна мама вже зникла. Через вікно, як він вважав, оскільки вона іноді вчиняла саме так, коли в неї не залишалося вибору.
– Дуже шкода. Я зайду ще раз. Це її кабінет? Чарівна кімната! – і непроханий гість почав ще уважніше прясти очима по вітальні, твердо вирішивши розжитися хоч якимось фактом, нехай навіть доведеться померти в результаті цієї спроби.
– Ні, це не кабінет, – сказав Тедді, ввічливо, але рішуче випроваджуючи його з вітальні, сподіваючись, що мати встигла сховатися за будинком.
– Я був би дуже вдячний, якби ви повідомили мені вік пані Баер, місце її народження, дату вступу в шлюб, а також скільки в неї дітей, – швидко проказав відвідувач, який ще не втратив самовладання, коли спіткнувся об килимок біля вхідних дверей.
– Їй близько шістдесяти, вона народилася на острові Рододендрон, вийшла заміж рівно сорок років тому і має одинадцять дочок. Що ще вас цікавить, сер? – контраст між серйозним обличчям Теда і його безглуздою відповіддю був таким кумедним, що репортер визнав себе переможеним і зі сміхом пішов якраз в той момент, коли до дверей будинку наблизилася якась леді, за якою, з осяяними усмішками обличчям, крокували три дівчини.
– Ми з Ошкошу, їхали дуже довго й не повернемося додому, не зазирнувши до дорогої тітоньки Джо. Мої дівчатка просто в захваті від її книжок і дуже розраховують побачити її. Я розумію, що час дуже ранній, але ми ще збираємося відвідати Холмса, Лонгфеллера й інших знаменитостей, але сюди забігли передовсім. Пані Ерастус Кінгзбурі Парман з Ошкошу, передайте їй. Ми цілком можемо почекати: походимо трохи будинком, роздивимося все, якщо вона ще не готова прийняти відвідувачів.
Все це вимовлялося з неймовірною швидкістю, тому Тедді залишалося лише мовчки слухати, дивлячись на життєрадісних дівчат, які спрямували три пари блакитних очей на нього так благально, що його природна галантність не дозволила йому відмовити їм в такій дрібниці, як відповідь.
– Пані Баер сьогодні не приймає відвідувачів… вона… щойно вийшла з будинку, як мені здається… але ви можете оглянути будинок і околиці, якщо хочете, – пробурмотів він, відступаючи вглиб передпокою, коли всі четверо рішуче рушили вперед, захоплено озираючись навколо.
– О, дякую! Чарівний, милий дім! Це тут вона пише, еге ж? Невже це її портрет! Точно така, якою я її собі уявляла!
З цими словами відвідувачки затрималися перед чудовою гравюрою, що зображувала пані Нортон, із зосередженим виразом обличчя, пером в руці, а також діадемою й перловим намистом.
Насилу зберігаючи серйозність, Тедді вказав на дуже поганий портрет пані Джо, що висів за дверима й завжди викликав у неї сміх, таким він був похмурим, попри незвичний ефект, спричинений відблиском світла на кінчику носа й щоках, такого самого червоного кольору, як стілець, на якому вона сиділа.
– Цей портрет був зроблений на замовлення моєї матері, але він виявився не дуже вдалим, – сказав він, із задоволенням спостерігаючи за зусиллями, які докладали дівчата, щоб не виказати жах перед такою сумною невідповідністю між реальністю й ідеалом. Наймолодша – їй було років дванадцять – не змогла приховати розчарування й відвернулася, відчуваючи ті почуття, які багато хто з нас зазнав, коли вперше відкрив, що наші герої – звичайні чоловіки й жінки.
– Гадала, що їй близько шістнадцяти й волосся в неї заплетене у дві довгі коси. Я тепер зовсім не хочу її бачити, – сказала щира дитина, прямуючи до виходу й надаючи змогу матері вибачатися, а старшим сестрам – запевнити, що поганий портрет – «просто чарівність, такий виразний і поетичний, знаєте, особливо лоб».
– Ходімо дівчата, нам вже час, якщо ми хочемо скрізь встигнути сьогодні. Залишимо тут наші альбоми, і нехай їх надішлють нам, коли пані Баер напише в них що-небудь. Тисячу раз дякуємо. Передайте привіт від нас вашій матусі й скажіть їй, як нам шкода, що ми її не застали.
Промовляючи ці слова, пані Ерастус Кінгзбурі Парман раптом запримітила середніх років жінку у великому картатому фартуху, яка діловито витирала пил в одній з кімнат, схожій на кабінет.
– Тільки кинемо один погляд на найсвятіше місце письменниці, поки її тут немає, – вигукнула повна ентузіазму леді й пронеслася через передпокій зі своїм виводком, перш ніж Тедді зміг попередити матір. Можливість відступу для неї була відрізана художником, який розташувався перед будинком, репортером на задвірках – він так і не пішов – і дамами в передпокої.
«Попалася! – подумав Тедді з комічним жахом. – І марно вдавати з себе покоївку – вже вони бачили її портрет».
Джо, зважаючи на неабиякі акторські здібності, зуміла б вислизнути, якби не фатальний портрет. Пані Парман затрималася біля столу і, не звертаючи уваги на пінкову трубку, що лежала на ньому, чоловічі капці, що стояли під ним, і велику стопку листів, адресованих «професору Ф. Баеру», молитовно склала руки, щоб вигукнути з глибоким почуттям:
– Дівчата, це місце, де вона написала ті чарівні, ті повчальні історії, які викликали в нас таке глибоке душевне хвилювання! Чи можу я… ах, чи можу я взяти листок паперу, або старе перо, або хоча б поштову марку на пам’ять про цю талановиту жінку?
– Так, мем, будь ласка, беріть, – відповіла покоївка, прямуючи до дверей і кинувши погляд на хлопчика, з очима, повними сміху.
Старша з дівчат помітила це, вгадала причину, а швидкий погляд, кинутий на жінку у фартуху, підтвердив її підозри. Торкнувшись ліктя матері, вона шепнула:
– Мам, це сама пані Баер. Я знаю, це вона.
– Що? Як? Правда? Оце так! Як це мило! – і кинувшись слідом за нещасною жінкою, яка прямувала до дверей, пані Парман гаряче вигукнула: – Не звертайте на нас уваги! Я знаю, ви зайняті, але тільки дозвольте мені потиснути вашу руку, і ми відразу підемо.
Відчуваючи, що виходу немає, пані Джо обернулася й простягнула руку, як тацю з канапками, дозволивши енергійно трясти її, поки матрона говорила з пристрастю, яка трохи лякала:
– Якщо ви коли-небудь приїдете в Ошкош, вашим ногам не дадуть навіть торкнутися тротуару: натовп понесе вас на руках, ми всі будемо страшенно раді вас бачити.
Подумки вирішивши ніколи не відвідувати це експансивне містечко, Джо відповідала так сердечно, як тільки могла. Тільки після того, як вона написала своє ім’я в альбомах, забезпечила кожну відвідувачку сувеніром і перецілувала всіх по черзі, вони нарешті пішли, щоб відвідати «Лонгфеллера, Холмса та інших», яких, слід від душі сподіватися, не було в той момент вдома.
– О, лиходію, чому ти не дав мені втекти? Боже мій, яких дурниць ти наговорив цьому репортерові! Сподіваюся, нам простяться подібні гріхи, оскільки навіть не знаю, що стало б із нами, якби ми не вдавалися до такого роду хитрощів. Стільки супротивників на одного – це нечесно, – зі стогоном казала Джо, вішаючи фартух у стінній шафі холу.
– А он ще відвідувачі! Йдуть сюди алеєю! Ховайся, поки вони ще далеко! Я перейму їх! – вигукнув Тедді, озираючись на матір зі сходів веранди, куди він вийшов, щоб нарешті вирушити на заняття в школу.
Джо кинулася нагору й, зачинивши двері, спокійно дивилася на молодих дівчат з учительської семінарії, які розташувалися на галявині під вікнами. Оскільки їм не було дозволено увійти в будинок, вони розважалися, як могли: збирали квіти, робили собі високі зачіски, їли принесені з собою бутерброди й відверто висловлювали свою думку про садибу та її мешканців, поки нарешті не пішли.
