Kitabı oku: «Хлопчики Джо», sayfa 5

Ніхто й уявити не міг ні того, скільки різних подій відбудеться, перш ніж Ден повернеться, щоб забрати свій капітал, ні того, наскільки близький він був в той момент до вираження своєї останньої волі… Поки пан Лоуренс пояснював, як він розпоряджатиметься грошима, почувся гучний голос, який весело виспівував:

 
Пеггі – дівчина весела,
Хлопці, гей, хлопці, гей!
Пеггі – дівчина, що треба,
Джеку рада, е-ге-гей!
А Джек у нас моряк,
Хлопці, гей, хлопці, гей!
Пеггі любить Джека – оце так, оце так,
Буде моряка чекати, е-ге-гей, е-ге-гей!
 

Еміль завжди оголошував про своє прибуття в такий спосіб. Разом з ним у вітальню ввійшов Нет, який весь день давав міським дітлахам уроки музики. Було приємно дивитися, як він широко всміхаючись, вітався з другом, ще приємніше було слухати, як Ден згадував про все, чим був зобов’язаний Нету, намагаючись віддячити за дружбу в трохи грубуватих, але щирих словах подяки. Проте особливе задоволення у присутніх викликав обмін враженнями між Деном та Емілем. Двоє славних мандрівників без угаву розповідали дивовижні історії, що вражали уяву «сухопутних моряків» і домосидів.

Після прибуття нових гостей будинок вже не міг вмістити веселу молодь, тож усі перебралися на веранду й влаштувалися на сходинках у густих сутінках, немов зграя нічних птахів. Пан Марч і професор пішли в кабінет, Мег та Емі вирішили наглянути за приготуванням частування, а Джо та Лорі сиділи біля відчинених дверей, прислухаючись до веселого гомону хлопців і дівчат.

– Ось вони, цвіт нашого виводка! – мовила Джо. – Одні з моїх учнів померли, інші розбрелися світом, але ці сім хлопчиків і чотири дівчинки – моя втіха й гордість. Якщо додати до них Еліс Хіт, можна вважати, що моя дюжина в зборі. Треба визнати, клопоту в мене від них аж по вінця. Знаєш, Лорі, так важливо не помилитися, задаючи правильний вектор усім цим юним життям.

– Якщо згадати, які вони всі різні, звідки деякі з них прийшли до нас або який вплив чинили на них родичі, ми, гадаю, можемо поки що бути задоволені тим, чого досягли, – відповів Лорі серйозно, коли його очі зупинилися на одній світлій голівці серед кількох темноволосих, хоч світло молодого місяця лягало на все, не віддаючи переваги жодному присутньому.

– Я не турбуюся за дівчаток. Про них піклується Мег. У неї стільки здорового глузду, терпіння й ніжності, що на її підопічних має очікувати тільки успіх. А мої хлопчики з кожним роком приносять мені дедалі більше клопоту. Після кожного їхнього відлучення з Пламфілду ми, на жаль, стаємо не такими близькими, як раніше, – зітхнула Джо. – Скоро вони зовсім подорослішають, тоді їх пов’язуватиме зі мною лише одна тонка ниточка, яка зможе обірватися будь-якої хвилини. Так, як це сталося з Джеком і Недом. Хоч Доллі й Джордж, як і раніше, люблять приїжджати до нас, і я можу відверто поговорити з ними. Франц ніколи не забуде Пламфілд: він відданий рідним. Проте мене турбують ті троє, які мають скоро знову піти в широкий світ. У Еміля добре серце, тож, сподіваюся, це допоможе йому залишитися порядним і позитивним юнаком. До того ж, як ти пам’ятаєш: «Сидить на реї херувим, для моряка його щогла – що той Єрусалим». Нету належить вперше покинути Пламфілд, а він все-таки слабохарактерний юнак, хоч ти і справляєш на нього позитивний вплив. Наш Ден, як і раніше, бунтівник. Боюся, приборкати його зможе лише якийсь суворий життєвий урок.

– Він добрий юнак, Джо. Не надто тішуся його планами займатися фермерством у західних штатах. Якби хоч трохи попрацювати над його манерами, можна було б зробити з нього джентльмена. Хтозна, чого він зміг би домогтися, якби залишився тут, серед нас, – відповів Лорі, схиляючись над стільцем пані Баер, як робив це багато років тому, коли в цих двох були спільні секрети.

– У цьому був би певний ризик, Тедді. Він любить фізичну працю й свободу. Саме вони допоможуть йому стати хорошою людиною. Це набагато краще, ніж будь-який зовнішній лоск небезпек, з якими він зіткнувся б, ведучи забезпечене й спокійне життя в місті. Ми не можемо змінити його натуру – тільки допомогти їй розвинутися в правильному напрямку. Його колишні інстинкти нікуди не зникли, тож він має неабияк себе контролювати, а інакше зіб’ється на манівці. Я добре усвідомлюю це. Його любов до нас – запорука безпеки, тож треба усіма силами берегти її, поки він не подорослішає або не з’являться інші, міцніші узи, які утримували б його від спокус.

Джо знала Дена краще за інший, тож бачила, що її «лоша» ще не до кінця об’їздили. Вона сподівалася на краще, але побоювання все-таки залишалися. Їй було добре відомо, яким суворим і жорстоким буває життя до таких, як він. Також знала, що перед від’їздом Ден у тиху, спокійну хвилину відкриє їй свою душу. Тоді вона зможе сказати слова застереження, яких він потребує.

Тож Джо вичікувала й одночасно уважно спостерігала за ним. Помічала й позитивні зміни, так і шкоду, яку завдало йому перебування між різних людей. Їй дуже хотілося, щоб її «баламут» домігся успіху в житті, адже інші прогнозували, що нічого з нього не вийде. Проте досвід підказував їй, що людей не можна ліпити, як глину, тому задовольнялася скромною надією, що занедбаний хлопчик може стати просто хорошим чоловіком, і не просила нічого більшого.

Втім, навіть на це важко було розраховувати, зважаючи на пристрасність, якою нагородила його натуру природа. Ніщо не стримувало його запальний характер – тільки спогади про Пламфілд. Страх розчарувати вірних друзів, а також гордість, що була сильнішою особистих моральних правил, змушували його прагнути зберегти повагу товаришів, які любили його, попри всі недоліки.

– Не хвилюйся ні про кого, люба. Еміль – один з тих безтурботних і веселих хлопців, які завжди виходять сухими з води. Я подбаю про Нета. Ден тепер на правильному шляху. Нехай з’їздить в Канзас. Якщо план з облаштуванням ферми втратить свою чарівність в його очах, він зможе повернутися до бідних індіанців і принести їм чимало користі. Дуже сподіваюся, що це стане справою його життя – така незвичайна робота саме для нього. Боротьба з гнобителями й захист пригноблених – саме те заняття, до якого треба залучити таку небезпечну для нього самого енергію.

– Сподіваюся, що так і буде… О, що це? – Джо подалася вперед, прислухаючись до вигуків Тедді та Джозі.

– Мустанг! Справжній, живий мустанг! Ми зможемо осідлати його! Дене, ти просто молодчина! – кричав Тед.

– Індійський наряд для мене! Тепер я зможу зіграти Наміоку, якщо хлопчики поставлять «Метамора», – вигукувала Джозі, плескаючи в долоні.

– Голова бізона для Бесс! Помилуй, Дене, чому ти привіз для неї такий жахливо негарний подарунок? – запитала Нен.

– Я вирішив, що їй буде корисно взяти як модель для малюнків що-небудь сильне й природне. Вона ніколи не доб’ється життєвої правди у своїх роботах, якщо зображуватиме солодких амурів і кошенят, – відповів безпосередній, грубуватий Ден, пригадуючи, що, коли він був тут торік, Бесс довго обирала між головою Аполлона і власним котом-персом.

– Дякую, я спробую. Якщо мене спіткає невдача, ми зможемо поставити цю голову бізона в холі, щоб вона нагадувала нам про тебе, – сказала Бесс, ображена глузуванням над її ідеалами краси, але занадто добре вихована, щоб висловити своє обурення чимось іншим, крім звучання голосу, який був водночас солодкий і холодний, як морозиво.

– Гадаю, ти не захочеш приїхати подивитися на наше нове поселення разом з іншими? Чи картини реального життя непривабливі для тебе? – запитав Ден, намагаючись набути шанобливого вигляду, з яким усі хлопчики зверталися до Принцеси.

– Я збираюся до Рима, де навчатимуся кілька років. Вся мистецька краса світу зібрана там. Цілого життя не вистачить, щоб насолодитися її спогляданням, – повчально проказала Бесс.

– Рим – запліснявілий старий склеп, якщо порівнювати його із «Садом богів» і величними Скелястими горами. Мені байдуже до мистецтва. Природа – ось все, що важливо для мене. Я міг би показати тобі таке, що приголомшило б і тебе, і твоїх старих майстрів! Краще приїжджай разом з усіма. Джозі скакатиме на конях, а ти їх тим часом малюватимеш і ліпитимеш. Якщо стадо з сотні чудових мустангів не зможе показати тобі, в чому полягає справжня краса, я визнаю свою поразку, – запально мовив Ден.

– Я приїду коли-небудь з татом, щоб подивитися, що краще: мустанги, коні святого Марка чи ті, що стоять на Капітолійському пагорбі. Будь ласка, не ображай мої ідеали, а я спробую полюбити твої, – сказала Бесс, починаючи думати, що Захід, можливо, вартує того, щоб на нього поглянути.

– Домовилися! Я твердо впевнений, що всі американці мають спочатку оглянути всі куточки своєї країни, а вже потім прямувати в чужі краї, – завважив Ден.

– Новий Світ має певні переваги, проте є вони і в Старого Світу. В Англії жінки мають право голосувати, а в нас – ні. Мені соромно за Америку. Їй слід було б бути попереду інших країн у всіх хороших починаннях! – вигукнула Нен, яка вже встигла поборотися за права жінок.

– О, будь ласка, не треба! Люди ніяк не можуть дійти згоди щодо цього питання й обзивають один одного лайливими словами. Цього вечора збережімо мир і спокій! – благала Дейзі, яка терпіти не могла суперечок.

– Ви, жінки, зможете голосувати скільки завгодно в нашому новому містечку, а також висувати свої кандидатури на посади мера й членів міського правління. У нас буде повна свобода для всіх, а інакше я не зможу жити в цьому місці, – сказав Ден, додавши зі сміхом: – Я бачу пані Шибайголову та пані Шекспір Сміт, як і раніше, розходяться в думках.

– Якби всі завжди були згодні, ми ніколи ні в чому не домоглися б успіху. Дейзі – сама чарівність, але в неї застарілі погляди. Тож я намагаюся додати їй сміливості такими розмовами, щоб наступної осені вона поїхала й проголосувала разом зі мною. Демі супроводжуватиме нас, щоб ми могли взяти участь у тих єдиних виборах, до яких нас допустили.

– Ти повезеш їх на вибори, Святий отець? – запитав Ден. Здавалося, йому подобається це давнє шкільне прізвисько Демі. – Ця система чудово працює в Вайомінгу.

– Вважатиму за честь. Мама й тітки їздять на вибори щороку, Дейзі теж поїде зі мною. Вона, як і раніше, моя найкраща половина, тож ні в чому від мене не відставатиме, – сказав Демі, обнявши сестру, яку любив навіть більше, ніж раніше.

Дену подумалося, як, мабуть, все-таки приємно мати такі міцні родинні узи. Власне самотнє дитинство видалася йому невимовно сумним, коли він пригадав, з чим довелося боротися. Однак серйозні думки перервалися в цю хвилину тяжким зітханням, з яким Том задумливо вимовив:

– Я завжди хотів бути близнюком. Є з ким відверто поговорити. А як приємно завжди мати поруч когось, хто радий спертися на твою руку й утішити тебе. Особливо, коли інші дівчата такі жорстокі.

Нерозділена пристрасть Тома була неодмінним предметом жартів у родині, тому цей натяк викликав сміх. Він перейшов у справжній регіт, коли Нен, вихопивши з кишені коробочку, сказала з професійним тоном:

– Я знаю, ти переїв омара за вечерею. Прийми чотири пігулки й позбудься від свого розладу. Том завжди зітхає й каже дурниці, коли переїсть.

– Я прийму ці пігулки. Це єдине, чим ти за всі ці роки підсолодила моє життя, – і Том з похмурим виглядом захрустів пігулками.

– «Хто може вилікувати свідомість хвору або з пам’яті вирвати печаль?» – трагічним тоном процитувала Джозі, видершись на поручні веранди.

– Їдьмо зі мною, Томмі, я зроблю тебе справжнім чоловіком. Кинь всі пігулки та мікстури, відчуй свободу, поблукай світом. Тоді забудеш, що в тебе є серце, та й шлунок теж, – сказав Ден, пропонуючи свої універсальні ліки проти всіх неприємностей.

– Краще рушаймо зі мною, Томе. Хороший напад морської хвороби допоможе тобі відновити сили, а суворий північний вітер прожене нудьгу. Станеш на посаду хірурга: зручне ліжко й веселощі без кінця – як бонус.

 
Якщо твоя Ненсі зла,
Швидше підіймай всі вітрила.
У портý якась дівчина-краса
Буде до тебе мила! —
 

додав Еміль. Він завжди мав напоготові відповідний куплет з матроської пісні, щоб розвеселити друзів.

– Я подумаю про це, коли отримаю диплом. Розумієш, не хочу, витративши цілих три роки на зубріння, не отримати в результаті нічого, чим можна похвалитися.

– Я нізащо не покину пані Мікоубер, – з булькітливим схлипом перебив його Тедді. Том негайно зіштовхнув його зі сходів веранди на мокру траву, а коли ця невелика сутичка завершилася, дзвін чайних ложечок сповістив про значно приємніше частування, ніж пігулки.

У дитинстві дівчата обслуговували за столом хлопчиків, щоб уникнути будь-якого безладу. Тепер молоді чоловіки поспішали принести страви й напої дамам – час змусив усіх помінятися ролями. До чого приємним був новий розподіл обов’язків! Навіть Джозі сиділа спокійно й дозволила Емілю принести їй ягід і насолоджувалася становищем дорослої леді доти, поки Тедді не поцупив її тістечко. Відтак вона забула про свою дорослість і ляснула його по руці.

Тільки для Дена було зроблено виняток – його обслуговувала Бесс, яка, як і колись давно, посідала найвище становище в цій маленькій спільноті. Том дбайливо вибирав все найкраще для Нен, однак почув від неї лише зневажливу заввагу:

– Я ніколи не їм в такий пізній час. Та й тобі не варто, бо страждатимеш нічними кошмарами.

Хлопець покірно передав тарілку Дейзі, а сам взявся жувати пелюстки троянд.

Коли разючу кількість корисної й здорової їжі було з’їдено, хтось із гостей запропонував: «Заспіваймо!», тож весь наступний час компанія присвятила музиці. Нет грав на скрипці, Демі – на сопілці, Ден – на старому банджо, а Еміль з почуттям виконав сумну баладу про катастрофу корабля «Швидка Бетсі». Потім всі почали співати хором старі пісні. Мелодійні звуки понеслися околицями, й перехожі, вслухаючись, з усмішкою, говорили: «В старому Пламфілді сьогодні весело!».

Коли всі пішли, Ден затримався на ґанку, вдихаючи принесений легким вітерцем аромат скошених луків і квітів з Парнасу. І поки він стояв там, спершись на поручні, огорнутий місячним світлом, прийшла пані Джо, щоб замкнути двері.

– Мрієш про щось, Дене? – запитала вона, сподіваючись, що настав підхожий момент для одкровень. Однак замість очікуваного признання або ласкавого слова почула вимовлені з грубуватою відвертістю слова:

– Я думав, добре б покурити.

Пані Джо засміялася над катастрофою своїх надій і люб’язно відповіла:

– Можеш покурити в кімнаті. Тільки не підпали будинок.

Може, Ден помітив легке розчарування на її обличчі, або спогад про наслідки тієї хлоп’ячої витівки зворушив його серце. Він нахилився, щоб поцілувати її й прошепотів:

– Добраніч, мамо.

І пані Джо була частково задоволена.

V. Канікули

Наступного дня в коледжі починалися канікули, тож вранці ніхто не поспішав вставати з-за столу після сніданку. Аж поки пані Джо здивовано не вигукнула:

– Тут собака!

Справді, великий шотландський хорт з’явився на порозі перед їдальнею і завмер нерухомо, втупившись у Дена.

– Привіт, друже! Хіба ти не міг почекати, поки я прийду за тобою? Чому ти втік? Зізнайся, що завинив і мужньо прийми покарання, – сказав Ден, підіймаючись назустріч собаці. Той став на задні лапи, щоб поглянути в обличчя господареві, й уривчасто загавкав, ніби з обуренням відкидаючи припущення про непослух.

– Добре, Дон ніколи не бреше, – Ден обійняв тварину, що стояла на задніх лапах, а потім, кинувши погляд на чоловіка з конем, який поволі прямував до будинку, додав: – Вчора я залишив усі свої трофеї в готелі, бо не знав, чим ви займатиметеся, коли я прийду. Вийдіть на веранду й подивіться на Окту, мого мустанга: конячка – диво, – Ден попрямував до дверей, а вся родина потягнулася за ним, щоб привітати нових гостей.

Окту злегенька заіржав, побачивши господаря, й до великого жаху конюха, що намагався його утримати, почав підійматися сходами на веранду.

– Пустіть його, – сказав Ден, – він вміє дертися, як кішка, і стрибати, як олень. Ну, друже, тобі хочеться промчати галопом? – запитав він свого красеня-мустанга й погладив його по гриві.

– Ось такого коня, я вам скажу, варто мати, – заявив Тед, який мав піклуватися про Окту, поки Ден буде у від’їзді.

– Які виразні очі! Він дивиться так, ніби ось-ось заговорить, – завважила пані Джо.

– Так, він вміє говорити, тільки по-своєму. І розуміє майже все. Правда, старий? – і Ден притулився щокою до конячої морди.

– Що означать «Окту»? – поцікавився Роб.

– «Блискавка». Конячка цілком заслуговує на таке ім’я, як ви незабаром переконаєтеся. Чорний Яструб віддав її мені в обмін на гвинтівку. Ми з нею славно проводили удвох час у преріях. Вона не раз рятувала мені життя. Бачите цей шрам?

Ден вказав на маленький рубець, майже непомітний у довгій гриві, й, обнявши Окту за шию, розповів його історію.

– Одного разу ми з Чорним Яструбом вирушили полювати на бізонів, але впродовж кількох днів не знайшли жодного стада. Всі наші запаси провізії закінчилися, а були ми в цей час миль за сто від стоянка племені. Я вже думав, нам кінець, але тут мій індіанський приятель сказав: «Зараз я покажу тобі, на якій їжі можна буде протриматися, поки не вполюємо здобич». Біля маленького ставка ми розсідлали коней на ніч. Ніде не було видно жодної живої істоти, навіть птаха, а прерії проглядалися на кілька миль навколо. Як ви думаєте, що ми зробили? – і Ден окинув поглядом обличчя слухачів, які стояли біля нього.

– Їли черв’яків, як австралійські аборигени, – сказав Роб.

– Варили траву або листя, – припустила Джо.

– Може, наповнили шлунок глиною, як дикуни, про яких ми десь читали? – запитав пан Баер.

– Убили одного з коней! – вигукнув Тед, що жадав почути про якесь кровопролиття.

– Ні, тільки пустили кров. Бачите, ось тут зробили надріз, наповнили кров’ю бляшаний кухоль, поклали трохи листя полину, додали води і закип’ятили на невеликому вогнищі. Страва вийшла на славу, і спали ми в ту ніч спокійно.

– На відміну, гадаю, від бідної Окту, – промовила Джозі й погладила тварину.

– Вона на це й уваги не звернула. Чорний Яструб сказав, що ми могли б так харчуватися ще кілька днів, перш ніж це почало б на них позначатися. Проте цього не знадобилося. На наступний ранок ми натрапили на бізонів, я застрелив одного. Його голова лежить зараз в ящику, який скоро доправлять сюди.

– Для чого цей ремінь? – запитав Тедді, діловито оглядаючи індіанське сідло, одинарну віжку, трензель, ласо та ремінну петлю навколо шиї коня, яка особливо зацікавила його.

– Під час сутичок з ворогами ми скачемо кругами на великій швидкості й тримаємося за цей ремінь, витягнувшись усім тілом уздовж боків коня, щоб сховатися від куль, а самі стріляємо з-під його шиї. Я вам зараз покажу.

Сівши в сідло, Ден злетів зі сходів і помчав галявиною, то сидячи верхи на Окту, то наполовину ховаючись за її корпусом, коли зависав на стременах. Іноді він зіскакував і біг за конем великими стрибками, а Дон нісся слідом за ними в собачому захваті від того, що знову вільний і разом з друзями.

Це було прекрасне видовище – три вільних, диких істоти за грою. В їхніх рухах було стільки грації, енергії й волі, що на мить рівна галявина стала нагадувати прерії, а глядачі немов зазирнули в інше життя, в порівнянні з яким їхнє власне справляло враження досить нудного й безбарвного.

– Це краще за всякий цирк! – вигукнула Джо, шкодуючи, що не може знову стати дівчинкою й галопувати на загнузданій Блискавці. – Я передбачаю, що в Нен клопоту буде повна голова, тільки встигай вправляти кістки: Тед переламає всі до однієї, змагаючись із Деном.

– Кілька падінь йому не зашкодять, а новий обов’язок і нова розвага – тільки на користь. Однак, гадаю, Ден ніколи не захоче ходити за плугом, після того як політав на такому Пегасі, – зазначив пан Баер.

Чорна конячка перестрибнула через хвіртку й підлетіла до веранди, де зупинилася за першим словом господаря й завмерла, тремтячи від збудження. Ден зіскочив з сідла й глянув на друзів, що стояли на веранді, наче очікуючи на оплески.

Вони справді пролунали, найбурхливіші, а він, здавалося, був більше радий за свою улюбленицю, ніж за себе самого. Тедді одразу зажадав, щоб йому дали урок верхової їзди. Незабаром він уже зручно почувався в незвичайному сідлі й, переконавшись, що Окту слухняніша за ягня, рушив риссю до коледжу, щоб покрасуватися перед студентами.

Бесс, побачивши з вікон Парнасу ці перегони, квапливо спустилася з пагорба, щоб приєднатися до друзів. І незабаром всі вже стояли на веранді й дивилися, як Ден зриває кришку з великого ящика, який посильні транспортної контори звалили перед дверима – якщо скористатися його висловом.

Ден зазвичай подорожував лише з однією пошарпаною валізою, бо не любив обтяжувати себе речами. Проте у Пламфілд він привіз цілу колекцію трофеїв, здобутих за допомогою лука й списа, щоб обдарувати ними друзів.

«Нас чекає навала молі», – подумала Джо, коли з ящика витягли кудлату голова бізона. Їй під ноги дісталася вовча шкура, професорові – ведмежа, а братам – індіанське вбрання, прикрашене лисячими хвостами.

Подарунки були занадто жаркими для липневого дня, проте їх все одно сприймали із захватом. Тед і Джозі одразу вбралися в нові шати, навчилися бойового кличу індіанців і дивували друзів сутичками з томагавками, їздою підтюпцем один за одним, стрільбою з луків. Вони гасали будинком, стрибали на галявині – і всюди глядачів не бракувало.

Яскраві пташині крила, перисті трави пампасів, вампуми, красиві вироби з намистин, кори та пір’я сподобалися дівчатам. Мінерали, наконечники стріл і примітивні малюнки дуже зацікавили професора. А коли ящик зовсім спорожнів, Ден вручив пану Лорі тексти кількох тужливих індіанських пісень, записаних на березовій корі.

– Нам не вистачає тільки вігвама, щоб остаточно почати нове життя. Я відчуваю, що сьогодні мені слід було б дати вам, мої індіанські воїни, підсмажених зерен і сушеного м’яса на обід. Ніхто не захоче звичайної баранини й зеленого горошку, після такої чудової ради вождів, – сказала Джо, оглядаючи мальовничий безлад у великій вітальні, серед якого на килимах і килимках розмістилися збуджені пламфілдці.

– Лосині носи, язики бізонів, ведмеже м’ясо та смажені мозкові кісточки були б доречніше, але я не проти з’їсти хоч що-небудь. Тож несіть вашу баранину й «зелене м’ясо», – відгукнувся Ден, сидячи на спорожнілому ящику, наче вождь серед одноплемінників.

Дівчата почали прибирати розкидані подарунки, але робота йшла повільно. Кожен з предметів, до яких вони торкалися, мав свою історію, захопливу, смішну або неймовірну, тож було нелегко зосередитися на збиранні, поки пан Лорі не «відбив» Дена в компанії.

Таким став початок літніх канікул. Було цікаво спостерігати за цим приємним сум’яттям, яке привнесли Ден та Еміль в тихе життя зайнятого науками товариства. Вітер мандрів, здавалося, освіжив всіх присутніх. Багато зі студентів залишалися в коледжі на час канікул, тож господарі Пламфілду й Парнасу докладали неабияких зусиль, щоб зробити приємним їхній літній відпочинок. Більшість юнаків і дівчат приїхали на навчання з віддалених штатів, не розкошували й мали не дуже багато інших можливостей познайомитися з кращими зразками культури або просто розважитися.

Еміль був у приятельських стосунках з багатьма юнаками й дівчатами, бродив серед них перевальцем, приставав на будь-які розваги, галасливий і веселий, як і личить морякові. Натомість у Дена «прекрасні аспірантки» викликали побожне захоплення. Навіть у натовпі він залишався мовчазний, дивлячись на них так, як міг би дивитися орел на зграю голубок. Зате з юнаками він швидко знайшов спільну мову, відразу ставши їхнім героєм. Їхнє захоплення його чоловічими вміннями було важливим для нього.

Він гостро відчував прогалини у своїй освіті й часто запитував себе: а чи зміг би й він знайти в підручниках щось таке, що принесло б йому таке глибоке задоволення, як ті знання, що він отримав, вивчаючи чудово ілюстровану книгу Природи. Незабаром і дівчата оцінили позитивні якості Дена й дивилися на «іспанця», як називали його між собою, вельми прихильно. Адже погляд чорних очей хлопця був красномовнішим, ніж його мова. Тож добрі юні створіння намагалися продемонструвати свій дружній інтерес до незвичайного гостя безліччю вигадливих способів.

Ден бачив це й намагався бути гідним їхньої уваги: тримав у вузді свій занадто вільний язик, контролював грубуваті манери, гаряче бажаючи справити на них позитивне враження. Дружня атмосфера зігріла його самотнє серце, присутність культурних людей спонукала показати свої кращі риси, а зміни, які відбулися за час його відсутності як у ньому самому, так і в інших, призвели до того, що старий будинок здався йому новим світом.

Після довгих місяців життя в Каліфорнії було приємно й заспокійливо побути тут, в оточенні людей, які допомагали йому забути негативні вчинки з минулого, про які він шкодував.

Приємних занять було чимало: верхова їзда, веслування, пікніки, музичні вечори, танці, домашні вистави – у пламфілдському товаристві відзначали, що ще не проводили канікули так весело. Бесс дотрималася слова: улюблена глина припадала пилом, а сама вона розважалася разом із друзями, займалася музикою з батьком, якого неабияк тішив і рум’янець на її щоках, і усмішка на вустах, яка змінила колишній задумливий вираз обличчя дівчинки.

Джозі цього літа менше сварилася з Тедді, бо Ден вмів вгамовувати її задерикуватість одним поглядом. Так само чинив він і з її бунтівним кузеном. Проте ще краще на неспокійного підлітка впливала конячка Окту. Навіть велосипед, який був для нього головним джерелом задоволення, відійшов на другий план. Вранці та ввечері Тед їздив верхи, і на радість матері, яку тривожила надмірна худорлявість її «жердини», почав гладшати.

У газетному бізнесі в літню пору настало затишшя, тож у Демі побільшало вільного часу, який він цілком присвятив фотографуванню, вмовляючи всіх позувати йому. Причому так набив руку, що зробив чимало виразних світлин. Він, якщо можна так висловитися, вивчав світ через об’єктив свого фотоапарата, і, схоже, йому було приємно дивитися на ближніх «з лукавим прищуренням» з-під шматка накинутої на голову чорної тканини.

Ден став для нього знахідкою. Передовсім хлопець був фотогенічним та ще й охоче позував і в мексиканському костюмі, і з конем, і з гончаком. Бесс також належала до його улюблених моделей. Він навіть отримав приз на виставці фотографів-аматорів за світлину своєї чарівної кузини. На ній вона була з розпущеним волоссям і трояндою, приколотою до хмари білих мережив, які огортали її плечі. Гордий фотограф щедро роздавав усім копії світлини-переможниці. Одній з них належить стати частиною невеликої романтичної історії, розповідь про яку ще попереду.

Нет намагався не згаяти жодної хвилини, яку можна було провести з Дейзі. Така відданість трохи пом’якшила серце пані Мег, однак не похитнула впевненості в тому, що довга розлука вилікує їх від прихильності одне до одного. Дейзі говорила мало, та щойно залишалася одна, її ніжне обличчя спотворював сум, і кілька сльозин падали на носовичок, який вона красиво вишила своїм власним волоссям.

Дівчина знала, що Нет не забуде її. Власне, вона просто не могла уявити своє майбутнє без дорогого друга, який був її постійним супутником з часів «пиріжків-пасочок» і довірливих бесід на старій вербі. Проте її виховували за старими правилами. Слухняна й лагідна, вона так любила й поважала матір, що її воля ставала законом. Дівчина не мала сумнівів: якщо на любов накладається заборона, слід задовольнятися дружбою.

Глибоко заховавши своє маленьке горе, Дейзі весело всміхалася Нету й намагалася зробити останні дні його перебування вдома щасливими. Вона забезпечувала його всім, чим могла – від розумних порад і ласкавих слів до вщерть заповненого робочого мішечка для холостяцького господарства та коробки зі смаколиками для подорожі.

Том і Нен теж навідувалися до Пламфілду, щойно закінчувалися практичні заняття, щоб розважитися в компанії старих друзів. Емілю слід було незабаром відправлятися в довге плавання, Нет їхав на невизначений термін, а коли наступного разу з’явиться Ден – не знав ніхто, навіть він сам.

Весь гурт, поєднаний щасливими дитячими роками, здавалося, відчував, що їхнє життя починає набувати іншого змісту. Це відчувалося навіть посеред веселощів цих чудових літніх днів. Часто в павзах між забавами вони розмовляли дуже серйозно про свої плани й надії, немов гаряче хотіли стати ближче й допомогти один одному, перш ніж доля розведе їх різними дорогами.

У них було тільки кілька тижнів відпочинку, а потім «Бренда» оголосила про вихід в море, Нету настав час рушати до Нью-Йорка, звідки мав початися його шлях до Європи, а Ден вирішив виїхати з Пламфілду разом з ними, щоб і друга провести, і швидше почати втілювати в життя плани, які роїлися в його голові.

На честь мандрівників на Парнасі давали прощальний бал. Усі прийшли на нього у святковому одязі, прихопивши найкращий настрій. Приїхали навіть Джордж і Доллі, вбрані у фраки й «шапокляки», як Джозі називала циліндри-складені, особливий предмет гордості для їхніх все ще хлоп’ячих сердець. Не було тільки Джека й Неда. Замість них надійшла листівка з вибаченнями й найкращі побажання. Проте ніхто не сумував через їхню відсутність: цих хлопців Джо називала своїми невдачами.

Бідний Том, як завжди, потрапив у халепу. Він намагався випрямити свої неслухняні кучері для гладкої зачіски, як того вимагала мода, і облив голову на рідкість пахучим лосьйоном. На жаль, від цього всі завитки його бунтівної шевелюри тільки тугіше закрутилися, а запах перукарні, попри відчайдушні зусилля його позбутися, здавалося, пристав до бідолахи навічно.

Нен і близько не підпускала Тома до себе, а побачивши здалеку починала енергійно махати віялом. Цим вона так краяла йому серце, що на глузування приятелів він просто не звертав уваги. Тільки невгасима веселість натури не давала страждальцю впасти у відчай.

Еміль мав чудовий вигляд у новій морській формі. Він, здавалося, вже перетанцював з усіма дівчатами, бо робив це так енергійно, що партнерки заледве витримували заданий темп і вже на другій хвилині починали хапати ротом повітря. Втім, всі дружно оголосили, що моряк танцює «наче янгол», і, найголовніше, попри шалену швидкість ніхто не спіткнувся і не зіткнувся з іншими парами. Еміль був цілком щасливим і не відчував браку в дівчатах, які бажали пройтися з ним в танці.

Дена умовили надіти мексиканський костюм – штани з безліччю ґудзичків, просторий жакет, яскравий широкий пояс і плед, недбало закинутий на плече. Проте найбільше враження на глядачів справили довгі шпори «чужоземця», якими він подзвонював, коли вчив Джозі чудернацьким па.