Kitabı oku: «Енн з Лопотливих Тополь», sayfa 2
II
(Уривки різних листів. Ті самі авторка й адресат)
26 вересня
«Знаєш, куди я ходжу читати твої листи? У гайок навпроти нашого будинку. Там розкинулася балка, де папороть ряба від сонячного проміння. На дні тече струмок; я сиджу на покрученому, порослому мохом стовбурі. А ще там росте рядок найгарніших на світі сестричок-беріз. Коли мені буде дещо снитися… щось золото-зелене, криваво-багряне… той неймовірний сон… Я дам волю фантазії, уявивши, що той сон прийшов з мого потаємного сховку в балці, народжений від союзу найстрункішої, найграційнішої зі сестер-берізок і гомінкого струмка. Зазвичай я сиджу в балці й слухаю тишу гаю. Гілберте, ти коли-небудь зауважував, скільки існує різних видів тиші? Тиша лісів… галявин… узбережжя… тиша ночі… літнього пообіддя. Усі вони різні, бо всі півтони, якими вони пронизані, теж різні. Я впевнена, якби я була геть сліпа й нечутлива до спеки й холоду, я б легко орієнтувалася, де я, за одною тільки тишею, яка мене огортає.
Ось уже два тижні відбуваються заняття, і мені вдалося доволі непогано все організувати. Та пані Бреддок таки мала рацію… Прингли – моя біда. І поки що я не придумала, як я її вирішу, незважаючи на свої щасливі чотирилисники. За словами пані Бреддок, вони мастять медом… а виходить дьоготь.
Клан Принглів – тої породи, де ніхто не спускає один з одного очей і всі добряче чубляться між собою, проте з’явися хтось чужий – і вони пліч-о-пліч підуть проти будь-якого чужинця. Я зрозуміла, що в Саммерсайді тільки два типи учнів – Прингли й усі решта. У моєму класі повно Принглів й немало учнів з іншими прізвищами й кров’ю Принглів у жилах. Схоже, їхня зачинщиця – Джен Прингл, зеленоокий монстр, із зовнішністю, яка мала б бути в Беккі Шарп, коли та була підлітком. Я впевнена, що вона зумисне уміло веде кампанію з непослуху й неповаги до вчительки, з чим мені, бачить Бог, буде нелегко впоратися. Вона спритно корчить такі блазенські гримаси, що неможливо втриматися, а коли я чую, як у мене за спиною по класі брижиться притлумлений сміх, то чудово знаю, звідки він, проте досі мені не вдавалося зловити її на гарячому. І вона кмітлива… маленька негідниця… пише твори, які не сором назвати літературою, і блискуче рахує… я пропала! Що б вона не казала чи не робила – в усьому відчувається певний дотеп, а ще в неї є почуття гумору, ми б знайшли тут спільну мову, якби вона раніше не оголосила мені війни. Хоч би що там було, боюся, ми з Джен ще довго не будемо разом сміятися з будь-чого.
Мойра Прингл, кузина Джен, – перша красуня школи… і, вочевидь, бідна на розум. Хоч вона й видає деякі потішні дурниці… як сьогодні на уроці історії, коли вона заявила, що індіанці прийняли Шамплена2 та його людей за богів чи ‘‘інопланетян’’.
У соціальному плані Прингли – те, що Ребекка Дью зве ‘‘и-літою’’ Саммерсайда. Уяви, мене вже запрошено на вечерю з Принглами… нових учителів тут заведено кликати в гості, і не сумніваюся, що Прингли не збираються нехтувати відповідною традицією. Минулого вечора я від- відала Джеймса Прингла… батька нашої Джен. Він скидається на викладача коледжу, проте насправді – дурний і неотесаний. Він без угаву розводився про ‘‘дисципліну’’, стукаючи по скатертині пальцем з ненадто доглянутим нігтем, і час від часу припускався жахливих помилок. У Саммерсайді завжди не бракувало твердої руки… бажано чоловічої руки досвіченого вчителя. Його непокоїло, що я було трошечки ‘‘замулуда’’… – ‘‘недогляд, який дуже швидко виправить час’’. Я змовчала, бо якби щось тоді йому зауважила, то сказала б забагато. Тому я говорила як медом мастила, не гірше за будь-кого з Принглів, утішаючи себе тим, що скромно дивилася на нього, подумки повторюючи: ‘‘Ти, буркотливий упереджений старигань!’’
Джен, мабуть, така тямуща, як матір, а та мені сподобалася. У присутності батьків Джен просто втілювала гарні манери. Але вона хоч і відповідала ввічливо, слова лунали нахабно. Щоразу, кажучи ‘‘панна Ширлі’’, вона намагалася, щоб це звучало дошкульно. А щоразу, як Джен зиркала на моє волосся, мені починало здаватися, наче воно в мене кольору звичайнісінької моркви. Жоден Прингл, я певна, нізащо не визнав би, що я маю волосся золотисто-каштанового відтінку.
Куди більше мені сподобався Мортон Прингл… хоча насправді Мортон Прингл не слухає нічогісінько, що б там не казав його співрозмовник. Він щось говорить, а тоді, поки йому відповідають, займається тим, що обдумує наступну репліку.
Пані Прингл… удова Стівена Прингла… У Саммерсайді вдів хоч відбавляй… учора одержала від неї листа… гарненького, люб’язного, злісного листа. Міллі задають забагато домашнього… Міллі – хворобливе дитя, яке я не повинна перевтомлювати. Пан Белл ніколи не задавав їй домашнього. Вона – вразливе дитя, до якого я повинна знайти ключик. Як уміло пан Белл знаходив до неї ключик! Пані Стівен певна, що і я знайду, якщо спробую!
Без сумніву, пані Стівен вважає, що це через мене в Адама Прингла сьогодні на уроці юшила кров з носа, і тому довелося його відправити додому. А я прокинулася посеред ночі й не могла заснути знову, бо згадала, що не поставила крапку над ‘‘і’’ в питанні, записаному на дошці. Джен Прингл, без сумніву, не пропустила б цей недогляд, й уся родина Принглів буде перешіптуватися.
Ребекка Дью каже, що кожен член їхнього клану, окрім старих леді з Кленового Пагорба, запросить мене в гості, а опісля – завжди вдаватиме, наче мене не існує. Вони – тутешня ‘‘и-літа’’, тому це, можливо, значить, що в Самерсайді я перетворилася б на ізгоя. Ну, це ми ще побачимо. Битва триває, але поразка, чи перемога – усе попереду. Однак вся та історія досить мене засмучує. Здоровий глузд безсилий перед упередженістю. Я все ще така, як колись у дитинстві… Терпіти не можу бути серед тих, кому я не подобаюся. Прикро думати, що родичі половини учнів мене ненавидять. І без жоднісінької на те причини. Саме оця несправедливість найбільше мене й терзає. Іще сюди чорнила! Та скільки б чорнила я не лила, підкреслюючи ці рядки, полегшення з того мізерне.
Окрім Принглів, я дуже люблю своїх учнів. Серед них є кілька розумних, наполегливих і старанних дітей, які дійсно зацікавлені здобути знання. Льюїс Аллен порається по господарству у своїх господарів й анітрохи цього не соромиться. А Софі Синклер щодня долає на старій батьковій кобилі без сідла 10 кілометрів до школи й 10 – додому. Ось звідки тобі черпати натхнення! Якщо я можу допомогти такій дитині, як ця, то що мені якісь Прингли? Проблема в тому, що коли я зазнаю від Принглів поразки, навряд чи мені вдасться будь-кому допомогти.
Та мені подобаються Лопотливі Тополі. Я не просто винаймаю тут кімнату – вони стали моїм домом. А я їм подобаюся… подобаюся навіть Порошинці, хоч часом і дратую його, а він це демонструє, зумисне повертаючись до мене спиною й інколи косячи золотим оком, щоб пересвідчитися, як я до цього поставлюся. Я не часто його пещу, коли поблизу Ребекка Дью, бо їй це явно не до вподоби. Удень він спокійна, лагідна, замислена тварина… проте уночі він – таємниче створіння, можеш не сумніватися. За словами Ребекки, усе через те, що він мусить бути вдома з настанням сутінок. Вона ненавидить стояти на задньому дворі й кликати його. За словами Ребекки Дью, всі сусіди братимуть її на глузи. Вона енергійно гукає таким громовим голосом, що тихого вечора по всьому містечку чути, як розлягається: ‘‘Киць… киць…. КИЦЬ!’’ Удови впали б в шал, якби Порошинка не з’явився до того, як вони вкладуться в ліжко.
– Одному Богові відомо, що я пережила через Того Котиська… тільки Йому, – запевняє мене Ребекка.
Удови, без сумніву, гарно збережуться. Що не день, то більше вони мені подобаються. Тітка Кейт скептично налаштована до читання романів, проте сповіщає, що не має наміру ревізувати мої книги. Тітка Чатті любить романи. Вона має сховок, де заникує книжки… крадькома бере їх у міській бібліотеці… разом із пасьянсом і рештою всього, чого вона не хоче, щоб потрапляло на очі тітці Кейт. Її заначка – під сидінням крісла, на перший погляд, звичайного – тільки не для тітки Чатті. Вона відкрила мені свій секрет, бо, підозрюю, хоче, щоб я стала її спільницею в тому ділі. Насправді в Лопотливих Тополях немає ніякої потреби робити заначки, бо ніде немає стільки таємничих шафок, як тут. Хоч Ребекка Дью для певності не дозволить їм зберігати свої таємниці. Вічно вона злісно вимітає все з потаємних закапелків.
– Будинок не може сам себе прибирати, – смутно відповідає вона, коли котрась з удів протестує.
Я впевнена: вона б не панькалася з книжкою чи колодою карт, якби вони їй попали до рук. Вони наганяють жах на її праведну душу. За словами Ребекка Дью, карти – вигадка диявола, а романи – ще страшніше. Єдине, що Ребекка взагалі читає, окрім своєї Біблії, – світську хроніку з ‘‘Монреаль Ґардіан’’. Зазвичай вона зосереджено вивчає будинки, умеблювання й заняття багатіїв.
– Тільки уявіть собі, панно Ширлі, як ви мокнете в золотій ванні, – замріяно сказала вона.
Проте Ребекка Дью – справді сонечко. Вона десь роздобула зручне старе м’яке крісло з підголівником із бляклої парчі, куди якраз вміщається моя кучерява кучма. І сказала, що воно буде для мене. І вона не дасть Порошинці спати на ньому, а то ще чого доброго його шерсть потрапить мені на одяг, який я вбираю до школи, і Прингли матимуть ще одну причину для балачок.
Усю трійцю неабияк цікавить моя каблучка з перлинами… і що вона означає. Тітка Кейт показала мені свій заручальний перстень з бірюзою (вона не її вдягає, бо та стала затісна). Але бідолашна тітка Чатті зі сльозами на очах призналася мені, що так і не дістала на заручини перстеня… її чоловік уважав, що то – «викидати гроші на вітер». Вона тоді саме була в моїй кімнаті, де вмивалася маслянкою. Вона щовечора проводить цю процедуру, щоб колір обличчя залишався свіжим. І вона змусила мене поклястися, що я не проговорюся, бо не хоче, аби про це почула тітка Кейт.
– Їй би здалося, що займатися таким у моєму віці – безглузде марнославство. І я впевнена: Ребекка Дью думає: жодній порядній християнці не слід намагатися виглядати гарно. Колись, як Кейт уже спала, я нишком вислизала на кухню, проте я завжди боялася, що туди спуститься Ребекка Дью. Вона нашорошує вуха, наче кіт, навіть уві сні. Якби мені можна було щовечора нищечком заглядати сюди… ой, дякую вам, сонечко.
Я дещо дізналася про наших сусідів із Хвойного Маєтку. Пані Кемпбелл (а вона з Принглів!) – вісімдесят. Я з нею не зустрічалася, проте з того, що про неї довідалася, можна зробити висновок, що вона – сильно похмура стара леді. Вона тримає покоївку, Марту Монкмен, майже таку ж древню й сердиту, як вона сама, про яку всі кажуть ‘‘Прислуга пані Кемпбелл’’. А ще вона має правнучку, крихітку Елізабет Ґрейсон, що зараз живе з нею. Елізабет, яку я за два тижні свого перебування ще жодного разу навіть не бачила, – вісім, і вона зрізає дорогу до школи дворами… тож я ніколи її не зустрічаю, звідки б вона не йшла. Її покійна мати доводиться онучкою пані Кемпбел, яка її теж виховувала… бо й вона залишилася сиротою. Вона вийшла за якогось Пірса Ґрейсона, ‘‘янкі’’, як його назвала б пані Рейчел Лінд. Вона померла під час пологів, а оскільки Пірсові Ґрейсону тут-таки довелося вирушити до Європи, щоб очолити відділення своєї фірми в Парижі, немовля відправили до старої пані Кемпбелл. Подейкували, що батько не зміг дивитися на доньку, бо вона коштувала його дружині життя, і він тою дитиною ніколи не цікавився. Це, мабуть, звичайнісінькі чутки, бо ані пані Кемпбел, ані її ‘‘Прислуга’’ й словом не прохопилися про батька Елізабет.
За словами Ребекки Дью, вони надто вже суворі до Крихітки Елізабет, а вона рідко проводить з ними час.
– Вона й близько не схожа на інших дітей… надто тямуща, як на свої вісім. Що вона часом видає! – ‘‘Ребекко, – якось питає вона мене, – що, якби ви вже йшли спати й відчули, що щось вас укусило за щиколотку?’’ Недарма вона боїться засинати в темряві. А вони її змушують. За словами пані Кемпбелл, боягузам зась до її дому. Вони пантрують дівчинку, як два коти мишу, і до дрібниць керують її життям. Коли вона видає найменший звук, вони ледь не втрачають тяму. На неї весь час цитькають. Повірте мені, ту дитину зацитькають до смерті. І що тут поробиш?
Справді, що?
Мені б хотілося з нею познайомитися. Вона видається мені трохи нещасною. За словами тітки Кейт, вона добре доглянута фізично…хоча насправді тітка Кейт мала на увазі, що її добре годують і одягають… але дитина не може жити хлібом єдиним. Я ні на мить не забуваю власне життя до того, як я опинилася в Зелених Дахах.
Наступної п’ятниці увечері я їду додому, щоб провести два чудові дні в Ейвонлі. Єдина біда, що всі, з ким я побачуся, спитають, чи мені подобається викладати в Саммерсайді.
Тільки уяви собі зараз Зелені Дахи, Гілберте… Озеро Блискучих Вод у блакитній димці… клени за потічком, що вкриваються багрянцем… золото-коричневі смереки в Лісі Привидів… і призахідні тіні на чудовій Стежці Закоханих. У душі я шкодую, що зараз там не стою із… із… угадаєш, із ким?
Знаєш, Гілберте, я, буває, часом несхитно вірю, що сильно тебе люблю!»
Лопотливі Тополі,
провулок Примар,
Саммерсайд
10 жовтня
«Вельмишановний сер, —
Саме так розпочинала свій лист закохана бабуся тітки Чатті. Правда, миле звертання? У якому захваті мав би бути дідусь, відчуваючи свою вищість! Тобі б не хотілося читати таке, замість, ‘‘Найдорожчий мій Гілберте’’? Проте загалом я тішуся, що ти – не дідусь тітки Чатті… що ти взагалі не дідусь. Прекрасно думати, що ми молоді й перед нами – ціле життя… спільне життя.
(Кілька сторінок пропущено. Вочевидь, Енн таки знайшла підходяще перо.)
Зараз я сиджу на підвіконні й дивлюся, як дерева колишуть гіллям на небі кольору бурштину, і на гавань удалині. Учора ввечері я так гарно прогулялася на самоті. Мені дійсно треба було кудись пройтися – Лопотливі Тополі охопило маленьке сум’яття. У вітальні ридала тітка Чатті, бо її образили, у спальні ридала тітка Кейт, бо в той день була річниця смерті капітана Амаси, а в кухні ридала Ребекка Дью, з причин, які мені так і не вдалося з’ясувати. Я вперше побачила, як ридає Ребекка Дью. Та коли я постаралася делікатно вивідати в неї, що сталося, вона з роздратуванням поцікавилася, чому б не віддаватися плачу, коли їй того хочеться. Тож я відступила й зникла, залишивши її насолоджуватися плачем.
Я вийшла з маєтку й спустилася дорогою до гавані. У повітрі стояв приємний морозний запах жовтня, змішаний із чудовим ароматом свіжозораної землі. Я все йшла і йшла, поки вечірні сутінки не переросли в залиту місячним світлом осінню ніч. Я була одна, проте не самотня. Я вела уявні розмови з уявними товаришами й напридумувала стільки дотепних відповідей, що аж сама приємно здивувалася. Не могла відмовити собі в цій насолоді попри прикрощі через Принглів.
Я в такому настрої, що мушу вилити кілька скарг на їхню адресу. Змушена визнати, що справи в Саммерсайдській школі доволі кепські. Без сумніву, проти мене затіяно таємну інтригу.
По-перше, ніхто з Принглів чи напів Принглів не виконує домашнє завдання. А батькам скаржитися марно. Вони улесливі, ввічливі, ухильні. Я знаю, що подобаюся всім учням, не пов’язаним з кланом Принглів, однак непослух заразив цілий клас і зараз підриває дисципліну. Одного разу я застала свій стіл догори дриґом. Звісно, ніхто нічого не бачив. І ніхто не зізнався чи не хотів зізнатися, хто з учнів на наступний день підклав коробку, звідки вистрибнув павук, коли я її відкрила. Проте всі Прингли школи заходилися з реготу, побачивши мій вираз обличчя. Думаю, я дійсно виглядала дико перестрашеною.
Джен Прингл щоразу спізнюється на пів уроку, завжди з якоюсь бездоганною відмовкою, яку вона ввічливо промовляє нахабно скривленими вустами. На уроці вона передає записки просто в мене під носом. Сьогодні в кишені свого пальта я знайшла почищену цибулину. Я б мала зачинити те дівчисько в комірчині й тримати на хлібі й воді доти, доки воно не навчиться поводитися.
Найновіша халепа – власна карикатура, яку я одного ранку застала на дошці… виконана білою крейдою, із багряним волоссям. Кожен включно з Джен заперечував свою причетність, та я знаю: Джен – єдина в класі, хто вміє малювати. Художниця постаралася. Ніс… а ти ж знаєш, він завжди був моєю найбільшою окрасою й гордістю… вийшов згорбленим, а рот – як у в’їдливої старої дівки, що тридцять років провчила цілу школу Принглів. І все ж то була я. Тієї ночі я прокинулася о третій, мордуючись згадкою про нього. Правда, дивно, що думка, що гризе людину вночі, зрідка виявляється чимось поганим? Всього-на-всього образливим.
Про мене всяке кажуть. Звинувачують у тому, що я занизила оцінку Гетті Прингл лише тому, що вона з Принглів. Що я ‘‘сміюся з дітей, коли вони помиляються’’. (Я дійсно реготала, коли Фред Прингл сказав, що центуріони так називалися через те, що жили сто років. Ну не могла я стриматися.)
За словами Джеймса Прингла ‘‘у школі відсутня дисципліна… навіть натяк на неї’’. А ще зараз гуляє чутка, начебто я – знайда.
Ворожість клану починає виходити за межі шкільного життя. В освітньому й соціальному плані Саммерсайд, схоже, перебуває під п’ятою Принглів. Недарма їх звуть ‘‘Королівською родиною’’. Минулої п’ятниці мене не запросили на прогулянку в компанії Еліс Прингл. А коли дружина Френка Прингла влаштувала благодійне чаювання на потреби церкви (за словами Ребекка Дью, ці леді без сумніву ‘‘збудують’’ новий шпиль), я виявилася єдиною прихожанкою пресвітеріанської церкви, яку туди не запросили. До мене дійшли чутки, що дружина священника (сама нетутешня) запропонувала взяти мене співати в церкві, проте їй дали зрозуміти, що в такому випадку всі як один Прингли кинуть хор. А така мізерна кількість співаків, що залишилася б, просто б не справилася.
Звісно, проблеми з учнями виникають і в решти вчителів. Коли інші відсилають до мене ‘‘дисциплінувати’’ своїх учнів (як я ненавиджу це слово!), то половина з них – Прингли. Проте на них ніхто ніколи не скаржиться.
Два дні тому я затримала Джен після уроків увечері, щоб вона виконала домашнє завдання, яке зумисно не зробила раніше. За десять хвилин перед шкільною брамою спинився екіпаж, і на порозі стала панна Еллен… ошатна стара леді зі солодкою посмішкою на вустах, в елегантних мереживних рукавичках і тонким орлиним носом, вбрана як з голки. Їй страшенно незручно, та вона б хотіла забрати Джен. Вона збирається погостювати в друзів у Лоувейлі й пообіцяла, що візьме Джен зі собою. Джен тріумфально вирушила зі школи, а я заново уявила ті сили, вишикувані проти мене.
У хвилини нудьги мені видається, що Прингли – помісь Слоанів і Паїв. Проте я знаю, що то не так. У мене виникає враження, що якби ми не ворогували, я б їх полюбила. Вони, переважно, чесний життєрадісний вірний народ. Мені б навіть сподобалася панна Еллен. Я ніколи не зустрічала панни Сари. Панна Сара років десять не покидала Кленовий Пагорб.
– Уважає себе занадто тендітною… чи вбила собі це до голови, – пирхає Ребекка Дью. Та їй нічого не бракує, крім скромності. Усі Прингли деруть носа, але й близько не так, як ті дві старі панни. Вам би варто послухати, як вони розводяться про своє походження. Їхній батько капітан Абрагам Прингл був чудовим старим. Його брат Майром і близько до нього не рівнявся, проте його Прингли неохоче згадують. Але я страшно переживаю, що всі вони з’їдять вам нерви. Ще ніхто не чув, щоб вони змінили свою думку про когось чи про щось, коли вже так собі вирішили. Але – вище носа, панно Ширлі… вище носа!
– Шкода, що я не можу дістати рецепт фунтового кекса3 панни Еллен, – зітхнула тітка Чатті. Вона вже не раз мені його обіцяла, але я його ніяк не дочекаюся. Це – старовинний родинний англійський рецепт. Вони так пишаються своїми рецептами.
У найсміливіших снах я бачу, як змушую панну Еллен на колінах вручити тітці Чатті той рецепт, а Джен – прикусити язика. Думка про те, що мені запросто вдалося б справитися з Джен самотужки, якби цілісінький клан не потурав їй у витівках, чи не найбільше доводить мене до сказу.
(Пропущено дві сторінки.)
Твоя найпокірніша слуга
Енн Ширлі
P. S. Так завершувала свої любовні листи бабуся тітки Чатті».
15 жовтня
«Сьогодні ми дізналися, що в будинку на протилежному кінці міста минулої ночі побували непрохані гості. Злодії проникли всередину, забравши гроші й трохи столового срібла. Тож Ребекка Дью подалася до пана Гамільтона домовитися, чи може він віддати нам свого пса на деякий час. Вона прив’яже його на задній веранді, а мені, уяви, радить сховати свою заручальну каблучку під замок.
До речі, я з’ясувала, чому вона лила сльози. Схоже, сталася маленька побутова катастрофа. Порошинка ‘‘вкотре нашкодив’’, а тітці Кейт Ребекка Дью заявила, що тепер Той Котисько має отримати те, на що заслужив. Він доводить її до сказу. Він поводиться так утретє за рік, а вона добре знає, що це – їй на зло. А тітка Кейт відповіла, що коли Ребекка Дью випускатиме кота надвір завжди, як він нявчатиме, нема чого боятися, що він нашкодить.
– Ну, це – вже остання крапля, – сказала Ребекка Дью.
Як наслідок, полилися сльози!
Протистояння з Принглами щотижня потроху загострюється. Учора в одній моїй книзі хтось написав дещо дуже нахабне, а Гомер Прингл ходив перевертом поміж партами, поки виходив зі школи. До того ж я нещодавно одержала анонімний лист, повний в’їдливих натяків. Чомусь я не злюся на Джен ані за той напис, ані за той лист. Хоч вона ще та шибайголова, а все ж певних речей вона собі не дозволить. Ребекка Дью розлючена, а мені й уявити страшно, що б вона вчинила з Принглами, якби ті потрапили їй до рук. Хай сховається Нерон зі своїми забаганками! Насправді я не засуджую її за таке, бо деколи й сама відчуваю, що з радістю подала б будь-якому Принглу й усім їм разом кантареллу.
Гадаю, я небагато писала тобі про інших вчителів. Їх там двоє… заступники директора Кетрін Брук й Джорждж Мак-Кей. Мак-Кей нічим не вирізняється. Він – сором’язливий хлопчина років двадцяти, з ледь чутним розкішним шотландським акцентом, що навіює згадку про гірські пасовища й туманні острови… його дідусь родом з острова Скай4, а сам він чудово справляється з молодшими учнями. Він мені досить подобається. Але, боюся, полюбити Кетрін Брук буде явно непросто.
Кетрін – дівчина років приблизно двадцяти восьми, хоч їй можна дати всі тридцять п’ять. Мені розповіли, що вона плекала надії на підвищення до директорки й, підозрюю, її обурює, що мені дісталася ця посада, ще й коли я набагато молодша за неї. З неї добра вчителька… трохи моралістка… та її не особливо хтось любить. А вона цим анітрохи не переймається! Схоже, у неї немає ні друзів, ні родичів, ні сусідів у кімнаті в понурому на вигляд будинку на брудній маленькій Темпл-стріт. Вона абияк вдягається, ніколи не з’являється в товаристві й уважається ‘‘сірою мишкою’’. Вона страшенно гостра на язик, а учні як вогню бояться її в’їдливих зауважень. Розказують, що коли вона зводить свої густі чорні брови й протягує слова, вони стають податливими як м’якоть. Шкода, що я не можу зробити те ж з Принглами. Але мені явно не варто брати учнів, як вона, у лещата. Я хочу, щоб діти любили мене.
Попри те, що їй, вочевидь, завиграшки вдається приструнчити учнів, вона тільки те й робить, що відсилає до мене декого з них… особливо Принглів. Знаю, вона робить це зумисне, а я жалюгідно впевнена, що вона тішиться з моїх нещасть, і була б рада, якби я зазнала поразки.
За словами Ребекки Дью, вона нікого не підпускає близько до себе. Удови кілька неділь запрошували її на вечерю… добрі душі завжди так роблять, щоб розважити самотніх, і подають на стіл найсмачніший ‘‘Цезар’’… проте вона так і не відповіла. Тож вони облишили цю затію, бо, за словами тітки Кейт ‘‘існують певні межі’’.
Подейкують, що вона дуже розумна, співає й декламує… язик у неї гострий, як у Ребекки Дью… проте й норов той самий. Якось на благодійній вечері тітка Чатті попросила її щось продекламувати.
– Нам здалося, що вона вкрай нечемно відмовилася, – розповіла тітка Кейт.
– Просто гаркнула, – додала Ребекка Дью.
У Кетрін глибокий гортанний голос… майже чоловічий… і справді схожий на гарчання, коли вона не гуморі.
Вона не красуня, але могла б себе показати. Вона смаглява, з довгим розкішним чорним волоссям, вічно прибраним з високого чола й незґрабно скрученим вузлом на шиї. Її ясні світлі бурштинові очі, що дивляться з-під чорних брів, контрастують із темним волоссям. У неї прекрасні вуха, яких не потрібно соромитися й ховати, і я ще ні в кого не бачила таких прекрасних рук, як у неї. А ще Кетрін має гарно окреслені вуста. Проте вдягається вона жахливо. Схоже, у неї винятковий хист добирати одяг тих кольорів і фасонів, які їй не варто носити. Вона носить сукні темно-зелених матових і тьмяно-сірих тонів, а вони ж роблять її шкіру надто жовтуватою, і тканину в смужки, і через це вона, сама висока й струнка, виглядає ще вищою й худішою. А її одяг – завжди видається, що його наче корова жувала.
Вона поводиться вкрай виклично… як би сказала Ребекка Дью, вічно в неї муха на носі сидить. Щоразу, коли ми розминаємося на сходах, я відчуваю, як вона в ту хвилину думає про мене щось огидне. Щоразу, як я з нею розмовляю, вона змушує мене почуватися так, начебто я сказала щось не те. І все-таки мені її неймовірно шкода, хоча, знаю, моє співчуття її б шалено обурило. І чим я можу їй допомогти, коли вона відкидає будь-яку допомогу? Вона насправді мене ненавидить. Якось, коли всі ми троє сиділи в учительській, я зробила щось, що, схоже, порушило неписані правила Саммерсайду, а Кетрін відрізала: ‘‘Ви, мабуть, думаєте, що правила вас не стосуються, панно Ширлі’’. Іншого разу, коли я пропонувала зробити певні зміни, що, як на мене, принесуть користь школі, вона глузливо осміхнулася: ‘‘Мені не цікаві ваші казки’’. А ще якось, коли я якось похвалила її роботу й вчительські методи, вона відповіла: ‘‘А де ж ложка дьогтю у всій вашій бочці меду?’’
Та найбільше мене обурило й засмутило ось що… одного дня я випадково розкрила якусь її книжку, глянула на форзац і сказала:
– Мені подобається, що ви пишете своє ім’я ‘‘Кетрін’’, а не ‘‘Катаріна’’, воно звучить набагато жвавіше, аніж оте прилизане ‘‘Катаріна’’.
Вона не відповіла, але наступну записку, яку я одержала від неї, було підписано ‘‘Катаріна Брук’’.
Я пирхала всю дорогу додому.
Я дійсно облишила б усі спроби потоваришувати з нею, якби не химерне непоясненне відчуття, що, незважаючи на всю свою їжакуватість і відлюдькуватість, вона насправді тільки й шукає товариства.
Загалом, просто не знаю, що б я робила з ворожістю Кетрін і ставленням Принглів, якби не Ребекка Дью й твої листи… і Крихітка Елізабет.
Адже я познайомилася з Крихіткою Елізабет. А вона просто сонечко.
Три дні тому я принесла ввечері склянку молока до хвіртки, а Крихітка Елізабет, замість ‘‘Прислуги’’, забрала її власноруч, просунувши голову в отвір над дверима так, що її личко облямував плющ. Вона – мала, бліда, золотоволоса й задумлива. Її оченята, що дивилися на мене у вечірніх сутінках, – великі й світло-карі. Її сріблясто-золоте волосся з проділом посередині, просто пригладжене на голові гребінцем, хвилями спадає на плечі. Вона мала блідо-блакитну картату сукенку й вираз обличчя як у королеви фей. Ребекка Дью сказала б, що вона створює ‘‘ніжне враження’’, а мені вона видалася дитиною, якій так чи інак бракує поживи… не для тіла, а для душі. Вона швидше місячний промінчик, не сонячний.
– Ти Елізабет? – спитала я.
– Не сьогодні, – серйозно відповіла вона. – Сьогодні вечір, щоб бути Бетті, бо сьогодні мені подобається усе на світі. Минулого вечора я була Елізабет, а завтра я, мабуть, стану Бет. Усе залежить від настрою.
Ось тобі й дотик спорідненої душі. Я вмить відгукнулася на нього.
– Ой, як же приємно мати ім’я, яке можна так легко міняти, й відчувати, що хай там як, а воно твоє власне.
Крихітка Елізабет кивнула.
– Я можу придумати з нього море імен. І Елсі, і Бетті, й Бесс, і Еліза, і Лісбет, і Бет… тільки не Ліззі. Я ніколи не почуваюся як Ліззі.
– А хто б почувався? – спитала я.
– Ви думаєте, що це по-дурному, панно Ширлі? Бо так вважають Бабуся й ‘‘Прислуга’’.
– Зовсім не по-дурному… дуже розумно й дуже гарно придумано.
Крихітка Елізабет округлила на мене очі, глянувши поверх своєї склянки. Я відчула, що зараз мене оцінюють на якихось таємничих вагах душі, й одразу ж зрозуміла, що, на щастя, мене не забракували. Бо Крихітка Елізабет попросила мене про одну послугу… а Крихітка Елізабет не просить про послуги в тих, хто їй не подобається.
– Можна, щоб ви підняли кота й дозволили мені його погладити? – боязко спитала вона.
Порошинка лащився мені до ніг. Я його підняла, Крихітка Елізабет простягнула ручку і з захватом погладила його по голові.
– Я більше люблю кошенят, аніж немовлят, – сказала вона, поглядаючи на мене з химерним виразом малої бунтарки, так наче знала: це мене вразить, але я за всяку ціну повинна почути правду.
– Думаю, ти ніколи не займалася немовлятами, тому й не знаєш, які вони милі, – усміхнулася я. – У тебе є кошеня?
Елізабет заперечно похитала головою.
– Ні, Бабуся не любить котів. А ‘‘Прислуга’’ їх ненавидить. ‘‘Прислуги’’ сьогодні немає вдома, тому я змогла вийти по молоко. Я люблю виходити по молоко, бо Ребекка Дью дуже приємна жінка.
– Ти б хотіла, щоб сьогодні принесла молоко саме вона? – засміялася я.
Елізабет похитала головою.
– Ні. Ви теж дуже приємна. Я завжди хотіла з вами познайомитися, але боялася, що це могло б статися після того, як настане Завтра.
Ми стояли під будинком й балакали, а я, поки Елізабет елегантно попивала молоко, дізналася про Завтра геть усе. ‘‘Прислуга’’ їй сказала, що Завтра ніколи не настане, та Елізабет тямить своє. Завтра колись прийде. Одного прекрасного ранку вона просто прокинеться й виявить, що настало Завтра. Не Сьогодні, а саме Завтра. А тоді дещо станеться… дещо прекрасне. У неї, напевне, буде такий день, у який вона робитиме саме так, як їй заманеться, і за нею ніхто не наглядатиме… хоча, як на мене, Елізабет думає, що про це не варто й мріяти, навіть у Завтра. Або, напевне, вона дізнається, куди приводить дорога від гавані… той звивистий путівець, що повзе гарною червоною змійкою й прямує до краю світу, – переконана Елізабет. Можливо, він приводить до Острова Щастя. Елізабет певна, що десь лежить Острів Щастя, на якому заякорилися всі ті кораблі, що не повернулися з плавання, а вона той острів знайде – ось тільки нехай настане Завтра.
– А коли настане Завтра, – запевнила дівчинка, – в мене точно буде мільйон песиків і сорок п’ять котиків. Я так і сказала Бабусі, коли вона заборонила мені тримати кошеня, а вона розізлилася й відповіла: ‘‘Хто вам дозволив так зі мною розмовляти, панно Нахабо?’’ Мені не дали вечері й відправили до своєї кімнати… та я ж не хотіла хамити. А ще я не могла заснути, панно Ширлі, бо ‘‘Прислуга’’ розповіла мені про одну дитину, яку вона знала, і яка вмерла уві сні після того, як нахамила.
