Kitabı oku: «Енн з Лопотливих Тополь», sayfa 3
Коли Елізабет допила молоко, хтось різко постукав по шибі вікна, не видного з-за смерек. Думаю, за нами весь час наглядали. Дівчинка-ельф побігла, і сяйво її золотистих кучерів виднілося на темній смерековій алеї, аж доки вона не зникла в будинку.
– Вона маленька фантазерка, – зауважила Ребекка Дью, почувши про мою пригоду… (і справді, Гілберте, у цієї зустрічі був певний присмак пригоди). Якось вона мене питає: ‘‘Ребекко Дью, а ви боїтеся левів?’’ ‘‘Я ніколи не бачила справжнього лева, тому звідки я знаю’’, – кажу їй. ‘‘Коли прийде Завтра, там буде страшно багато левів. Але то будуть гарні чемні леви’’, – каже вона. ‘‘Дитино, та ти вся перетворишся на очі, якщо будеш так вглядатися’’, – вона просто пропалювала мене поглядом, дивлячись на якусь свою химеру. ‘‘Ребекко Дью, я зараз заглиблююся в глибокі думки’’, – пояснила вона. – Біда цієї дитини в тому, що вона замало сміється.
Я пригадала, що коли ми розмовляли, Елізабет ні разу не засміялася. Я впевнена: цього вона ще не навчилася. У її будинку так тихо, так самотньо й безрадісно. Навіть у цю пору, коли світ буяє осінніми барвами, той дім видається сірим і понурим. Крихітка Елізабет занадто захопилася прислуханням до шепоту примарних голосів.
Думаю, одним із моїх завдань тут, у Саммерсайді, буде навчити її сміятися.
Твоя найніжніша, найвірніша подруга,
ЕНН ШИРЛІ
P. S. Ще трохи від бабусі тітки Чатті!»
III
Лопотливі Тополі,
провулок Примар,
Саммерсайд
25 жовтня
«Гілберте, КОХАНИЙ!
Уяви собі! Я побувала в гостях у Кленовому Пагорбі!
Панна Еллен власноруч написала запрошення. Ребекка Дью була неймовірно схвильована… адже вона все не вірила, що Прингли колись мене помітять. А ще вона була твердо переконана, що мені нема чого радіти.
– Вони затіяли щось лихе, нутром чую! – вигукнула вона.
У мене самої дійсно було схоже передчуття.
– З’явіться до них виключно у своєму якнайкращому вбранні, – скомандувала Ребекка Дью.
Тож я вирядилася в кремову муслінову сукенку у фіалки й зачесалася на новий лад, зробивши проділ на чолі. Виглядає страшенно привабливо.
Дами з Кленового Пагорба по-своєму чарівні. Я б їх полюбила – якби на те їхня воля. Кленовий Пагорб – величний фешенебельний особняк, навколо якого туляться дерева, і до якого ніяк не пасує означення «пересічний». Там, у фруктовому саду серед сизих хвиль полину біля парадних дверей знаходиться велика біла дерев’яна фігура жінки зі знаменитого корабля капітана Абрагама, ‘‘Піди-І-Поклич-Її’’, яку перші Прингли привезли у свою нову домівку більше ніж сто років тому. Ще один їхній предок брав участь Мінденькій битві5, а його меч висить тепер на стіні у вітальні поруч із портретом капітана Абрагама Капітан Абрагам – їхнього батька, і вони страшенно цим пишаються, чого навіть не приховують.
Над старими чорними камінними полицями з рельєфом висять розкішні дзеркала, стоїть кришталева ваза з восковими квітами, картини, де красуються численні вітрильники з минулих епох, вінок з пасмами кожнісінького Прингла, великі ракушки, а на ліжку в гостьовій спальні – клаптикова ковдра, всіяна візерунком з дрібнесеньких крил.
Ми сиділи у вітальні на кріслах XVIII століття з червоного дерева. Стіни тут були оздоблені шпалерами в срібну смужку. Важкі парчеві штори на вікнах. Мармурові столи, на одному з яких – чудова копія вітрильника з пурпуровим остовом й під білосніжними парусами, ‘‘Піди-І-Поклич-Її’’. Велетенський скляний канделябр, увесь у підвісках, що звисає зі стелі. Кругле дзеркало з годинником у центрі… річ, колись привезена капітаном Абрагамоміз «заморських країв». Усе це – неймовірно. Хотілося б мені, щоб і в домі нашої мрії було щось схоже.
Самі вже тіні свідчили про традиції й красномовство. Панна Еллен показала мені тисячі фоторафій Принглів… більшість світлин – дагеротипи6 в шкіряних рамках. У вітальню зайшов великий кіт із шубкою черепахового кольору, застрибнув мені на коліна й виявився одразу ж витуреним до кухні. Панна Еллен вибачилася. Проте, підозрюю, спершу вона вибачилася перед котом на кухні.
Переважно розмову вела панна Еллен. Панна Сара, крихітна жіночка в чорній шовковій сукні й накрохмаленій нижній спідниці, зі сніжно-білим волоссям й очима, що своєю чорнотою не поступалися сукні, сиділа, лагідна, люб’язна, склавши тонкі руки, крізь які між тонких мереживних складок проступали вени, і виглядала надто вже тендітною для розмов. І все ж, Гілберте, мене не полишало враження, що всі Прингли як один з панною Еллен власною персоною танцюють під її дудку.
У нас була розкішна вечеря. Воду подали охолодженою, скатертини були чудові, тарілки й склянки – тонкої роботи. За вечерею нам прислуговувала покоївка, горда й стримана, як і господині. Проте щоразу, коли я зверталася до панни Сари, та вдавала, ніби вона ледь недочуває, а мені здавалося, що кожен наступний шматок стане мені поперек горла. Де й поділася вся моя сміливість! Я почувалася, геть як та нещасна муха на мухоловці. Гілберте, мені ніколи, ніколи не вдасться перемогти чи завоювати ‘‘Королівську родину’’. Уже бачу, як подаю заяву про звільнення на Новий рік. Проти такого клану в мене немає анінайменших шансів.
І все ж, оглядаючи їхній дім, я увесь час відчувала жаль до тих двох старих леді, Колись у ньому жили люди… народжувалися… вмирали… тріумфували… переживали страх і відчай, радість і безнадію, любов і надію, і ненависть. А тепер тут нічого не залишилося, нічого, крім спогадів, якими живуть його мешканці… та ще своєю гордістю.
Тітка Чатті страшенно засмучена – коли вона сьогодні перестеляла мені ліжко, то на свіжій постелі виявила складку у формі ромба. Вона просто переконана, що це віщує смерть когось із домочадців. Тітка Кейт відчуває страшенну відразу до таких забобонів. Але мені забобонні люди доволі подобаються. Без них життя було б нудним. Хіба світ не був би сірим, якби всі навколо поводилися розважливо, розумно… й правильно? Які б у нас тоді були теми для балачок?
Два дні тому в нас відбулася катастрофа. Порошинка тинявся десь усю ніч.
І це попри всі громові ‘‘Киць-киць-киць’’, які Ребекки Дью вигукувала на задньому подвір’ї. А коли він приплентався вранці… що він мав за вигляд! Одне око не розплющувалося, а на морді красувалася ґуля завбільшки з яйце. Шерсть стала як дріт від болота, і виявилося, що одна лапа в нього прокушена. Зате яким тріумфом, якою впертістю світилося його здорове око! Удови перелякалися до смерті, однак Ребекка Дью заявила: ‘‘Той Котисько вперше у своєму житті задав комусь добрячої прочуханки. Закладаюся, інший кіт має набагато жалюгідніший вигляд!’’
Сьогодні на гавань спадає туман, загладжуючи ту червону дорогу, яку Крихітка Елізабет хоче дослідити. У всіх міських садках палять опале листя й бур’яни, а дим, змішуючись з туманом, перетворює провулок Примар на захопливу моторошну зачаровану вуличку. Находить пізня година, і моє ліжко каже, що в ньому на мене чекає сон. Я вже звикла залазити в нього східцями… і злазити теж. Гілберте, ти зараз перший почуєш дещо, історія настільки кумедна, аж мені несила стримуватися. Уперше прокинувшись у Лопотливих Тополях, я геть чисто забула про сходи й зробила безтурботний ранковий стрибок з ліжка. Я приземлилася лантухом цегли, як би висловилася Ребекка Дью. На щастя, усі кістки залишилися цілі, проте я цілий тиждень ходила в синяках з ніг до голови.
Ми з Крихіткою Елізабет уже міцно заприятелювали. Вона щовечора приходить по молоко, бо ‘‘Прислугу’’ зараз звалило те, що Ребекка Дью називає ‘‘бриньхітом’’. Я завжди застаю її біля хвіртки в мурі, де вона чекає на мене, а її очі повні вечірнього світла. Ми розмовляємо, і нас розділяють ворота, які роками ніхто не відчиняв. Елізабет попиває своє молоко якомога повільніше, щоб якнайдовше розтягнути нашу балачку. І завжди, коли допито останню краплю, лунає стукіт у шибу.
Я дізналася про дещо, що неодмінно відбудеться, коли прийде Завтра, – вона одержить лист від батька. Вона ніколи не отримувала від нього листів. Цікаво, про що зараз думає той чоловік.
– Знаєте, панно Ширлі, він не стерпів мого вигляду, але міг би радо мені написати, – сказала вона.
– Хто тобі сказав, що він би не стерпів твого вигляду? – обурилася я.
– «Прислуга». (Щоразу, як Елізабет вимовляє ‘‘ПРИслуга’’, я уявляю, як та жінка просто гаРИкає на малу, – вона така зла, мов оса.) – І це має бути правдою, бо він би якось приїхав побачитися зі мною.
Того вечора вона звалася Бес… а вона згадуватиме батька лише тоді, коли вона Бес. Коли вона Бетті, то нишком глузує з Бабусі й ‘‘Прислуги’’, однак коли перетворюється в Елсі, їй стає соромно за те, вона думає, що варто в усьому зізнатися, проте не наважується. Дуже рідко вона – Елізабет, і тоді вона виглядає як істота, що слухає музику фей і розуміє, що розказують троянди й конюшина. Яке вона химерне створіння, Гілберте… трепетне, як один листок лопотливих тополь, і я її люблю. Я шаленію від думки, що ті дві злі старі баби змушують її лягати спати в темноті.
– ‘‘Прислуга’’ сказала, що я вже настільки доросла, що маю спати без світла. Але я почуваюся такою малесенькою, панно Ширлі, бо ніч – така велика й така жахлива. А в мене в кімнаті стоїть опудало ворони, і я його боюся. ‘‘Прислуга’’ заявила, що ворона видряпає мені очі, якщо я заплачу. Звичайно, панно Ширлі, я їй не вірю, але мені однаково страшно. Уночі речі перешіптуються одні з одними. Але коли прийде Завтра, тоді я нічого не буду боятися… навіть викрадачів дітей не злякаюся!
– Та ж Елізабет, хто тебе може викрасти?
– ‘‘Прислуга’’ сказала, якщо я куди-небудь вийду одна або розмовлятиму з незнайомцями, то мене викрадуть. Але ви ж своя, правда, панно Ширлі?
– Правда, сонечко. Ми завжди були подругами в Завтра, – запевнила я її».
IV
Лопотливі Тополі,
провулок Примар,
Саммерсайд
10 листопада
«ЛЮБИЙ ГІЛБЕРТЕ!
Колись я найбільше в усьому світі ненавиділа саме того, через кого в мене затуплювалася ручка. Проте я не злюся на Ребекку Дью попри її нестерпну звичку користуватися моєю ручкою, щоб переписати рецепт, поки я не вдома. Вона – вкотре! – позичила її, а тому цього разу ти одержиш короткий і діловий лист. (Найкоханіший.)
Останній коник просюркотів свою пісню. Настали такі холодні вечори, що тепер я палю дрова в маленькій пузатій подовгуватій грубці. Її облаштувала Ребекка Дью. Тому ручку я їй пробачаю. Ця жінка вміє абсолютно все; а коли я приходжу зі школи, то вона завжди дбає, щоб у грубці горів вогонь. Грубка зовсім крихітна… Я б могла взяти її в долоні. На своїх кривих залізних ніжках вона – ну викапане жваве чорне собача. Проте коли докласти туди хмизу, вона розцвітає рожево-червоним полум’ям і дихає добрячим жаром – неможливо уявити, як стає затишно. Я саме сиджу прямо перед грубкою, поклавши ноги на її крихітний коминок, і шкрябаю тобі лист.
Усі саммерсайдці… чи майже всі… на танцях, які влаштувала Гарді Прингл. Мене не запросили. А Ребекка Дью через це така лиха, що не хотіла б я зараз опинитися на місці Порошинки. Та коли я згадую доцю Гарді Прингл, Міру, гарненьку й глупувату, яка намагалася в контрольній роботі довести, що КОТИ при основі рівнобедреного трикутника – рівні, то пробачаю цілій їхній зграї. А минулого тижня вона – можеш собі уявити! – назвала шибеницю ‘‘вішалкою’’! Заради справедивості варто таки зауважити: не всі, хто допускається таких грубих помилок, Принглівського роду. Блейк Фентон нещодавно назвав алігатора ‘‘великою комахою’’. Ось тобі й смішинки вчительського життя!
Схоже, сьогодні засніжить. Люблю вечори в передчутті снігу. Вітер ‘‘гуляє у вежі й у вітті дерев’’ і робить мою затишну кімнату ще затишнішою. Сьогодні ввечері з тополь неодмінно злетить останній золотий листок.
Думаю, тепер я вже відбула всі гостини. Я про запрошення від батьків своїх учнів, і з містечка, і з околиць. Гілберте, коханий, як я об’їлася гарбузового мармеладу! Давай домовимося, що у Будинку Нашої Мрії ніколи, нізащо не подаватимуть гарбузовий мармелад.
Майже всюди, де я тільки не гостювала минулого місяця, мене пригощали гарбузовим мармеладом. Коли я вперше скуштувала гарбузовий мармелад, мені сподобалося… він був такий золотий, що мені здалося, наче я їм сонячне проміння… і я в захопленні необачно про це прохопилася. Пішли чутки, що я обожнюю гарбузовий мармелад, і люди спеціально для мене його діставали. Минулого вечора я йшла в гості до пана Гамільтона, і Ребекка Дью запевнила, що мені не доведеться їсти гарбузовий мармелад, бо ніхто з Гамільтонів його не любить. Проте коли ми сіли за стіл, на буфеті неминуче стояв кришталевий таріль по вінця повний гарбузовим мармеладом.
– Я не робила свій мармелад, – пояснила пані Гамільтон, щедро накладаючи мені цілу тарілку, – але мені сказали, що ви просто вмираєте за ним, тому минулої неділі я відвідала свою кузину в Лоувейлі й розповіла, що цього тижня в мене буде гостювати панна Ширлі, а вона обожнює гарбузовий мармелад. І я попросила її позичити мені банку. Тож маєте гарбузовий мармелад, решту можете забрати собі додому.
Вартувало тільки побачити, з яким виразом Ребекка Дью зустріла мене, коли я вернулася від Гамільтонів з банкою, на дві третини повною гарбузового мармеладу. У нас його ніхто не їсть, тож глупої ночі ми закопали ту банку в садку.
– Ви ж про це не напишете? – схвильовано поцікавилася вона.
Відтоді, як Ребекка дізналася, що я часом пишу одну-другу історію в газету, вона живе в постійному страху… чи в надії… що геть усе, що стається в Лопотливих Тополях, потрапить на папір. Вона хоче, щоб я ‘‘начисто виклала все про Принглів і завдала їм жару’’. Проте, на жаль, жару зараз завдають саме Прингли, а поміж війнами з ними й роботою в школі мені бракує часу на історії.
Зараз у садку залишилося одне зів’яле листя й притрушені інеєм стебла. Ребекка Дью закутала в солому кущі троянд й натягнула зверху мішки з-під картоплі, як вона зазвичай робить, і в сутінках вони як дві краплі води схожі на групку горбатих стариганів, які опираються на ціпки.
Сьогодні я одержала поштівку від Деві з десятьма перекресленими сердечками, а ще лист від Прісцилли, написаний на папері, який їй прислав ‘‘один приятель з Японії’’… на тонесенькому шовковистому папері з примарно-тьмяним цвітом сакури. У мене починають закрадатися певні підозри щодо того її приятеля. А твій великий грубий лист став для мене королівським подарунком, який мені подарував день. Я перечитала його цілих чотири рази, щоб розсмакувати кожну деталь, наче пес, що вилизує свою миску! Не надто романтичне порівняння, проте саме воно щойно спало мені на думку. Все ж листів, навіть наймиліших, недостатньо. Я хочу зустрітися з тобою. Тішуся, що до різдвяних канікул залишилося всього п’ять тижнів».
V
Одного пізньолистопадового вечора Енн, сидячи на підвіконні у вежі з олівцем у зубах і мріями в очах, виглянула на світ, оповитий сутінками, і зненацька вирішила, що залюбки прогулялася б до старого кладовища. Доти їй там ще не доводилося бувати, для своїх вечірніх блукань вона обирала гайок, де росли клени й берізки, а не дорогу до гавані. Однак коли в листопаді ліси вже голі, завжди з’являється той простір, порушувати який, як відчувала Енн, майже недоречно – земна краса лісів відійшла, а небесна краса безсмертя, чистоти й білизни ще не зійшла. Тож натомість Енн вирушила на кладовище. У цю хвилину вона почувалася такою пригніченою й зневіреною, що й цвинтар видавався їй порівняно веселішою місциною. А до того ж там лежали одні Прингли, – це вона довідалася від Ребекки Дью. Там колись ховали цілі покоління Принглів – вони обрали старе кладовище й підтримували традицію доти, доки «втиснути ще більше Принглів стало неможливо». Енн вирішила, що їй би додало духу, якби вона подивилася, скільки там лежить Принглів, які вже більше нікому не зможуть допекти.
Стосовно Принглів, які залишаються на землі, Енн відчула, що її терпінню настав край. Усе це дедалі більше починало скидатися на якесь страхіття. Кампанія з непослуху, яку колись так уміло організувала Джен Прингл, нарешті сягла своєї кульмінації. Якось за тиждень до того Енн задала старшим учням написати твір на тему: «Найважливіша подія тижня». Джен Прингл блискуче впоралася зі завданням… розумне дівчисько… хитро вставило у твір вихватку проти вчительки… таку нахабну, що заплющити на це очі було неможливо. Енн відправила її додому, заявивши, що Джен має вибачитися, і тільки тоді зможе повернутися в клас. Масло майже долилося у вогонь. Тепер між нею й Принглами оголошено відкриту війну. І бідолашна Енн навіть не сумнівалася в тому, чиї стяги переможно замайорять. Рада директорів тягнутиме руку за Принглами, а їй доведеться обирати між тим, щоб Джен повернулася за свою парту, і добровільною відставкою.
Їй було неймовірно прикро. Енн зробила все, що було в її силах, і вона знала: був би в неї хоч шанс, їй би вдалося покарати Джен.
«Я в цьому не винна, – пригнічено думала вона. – Хто б встояв перед такою бандою й такою тактикою?»
Та хіба вона може повернутися до Зелених Дахів з поразкою! Витерпіти обурення пані Лінд і тріумф Паїв! Навіть дружня підтримка завдала б їй болю! А якщо про її поразку в Саммерсайді піде поголос десь-інде, їй ніколи не вдасться влаштуватися в іншу школу.
Та вони хоча б раніше не взяли над нею гору в історії з виставою. Енн доволі єхидно розсміялася, а в очах заблищав бешкетний захват на згадку про ту пригоду.
Вона, було, організувала театральний гурток для школярів старших класів, щоб керувати постановкою наспіх скомпонованої невеличкої вистави, щоб зібрати трохи коштів на один зі своїх омріяних проєктів…
Вона планувала придбати в класні кімнати кілька добротних гравюр. Енн пересилила себе й попросила допомоги в Кетрін Брук, бо ту, схоже, ніколи не залучали до жодних подій. Згодом Енн не раз про це пошкодувала, бо Кетрін поводилася грубо й в’їдливо – ще дужче, ніж зазвичай. Рідко коли на репетиції вона втримувалася від своїх шпильок, а ще від постійних вправ у неї перестали здійматися брови. І щонайгірше, саме Кетрін наполягала на тому, щоб Джен Пригл дісталася роль Марії Стюарт.
– Тільки вона одна на всю школу може зіграти королеву Шотландії, – нетерпляче пояснила Кетрін. – У неї одної відповідний темперамент.
Щодо цього Енн не була така певна. Їй здавалося, що куди краще від Джен Прингл Марію Стюарт зіграє Софі Синклер, висока дівчина, зі світло-карими очима й густим каштановим волоссям. Проте Софі не те що не входила до драматичного гуртка, а взагалі ніколи не грала у виставі.
– Нам тут не потрібні зелені новачки. Не хочу, щоб моє прізвище асоціювали з чимось, приреченим на поразку, – заперечила тоді Кетрін, а Енн знехотя погодилася.
Джен чудово грала – Енн не могла цього заперечити. Вона мала вроджений акторський хист, і, вочевидь, усю свою душу вкладала в роль. Репетиції відбувалися чотири рази в тиждень, і збоку виглядало, начебто все йшло як по маслу. Схоже, п’єса настільки захопила Джен, що та облишила свої вибрики, принаймні під час репетицій. Енн довірила Кетрін, щоб та з нею репетирувала, а сама трималася осторонь. Раз чи двічі вона зі здивуванням помітила на обличчі Джен вираз якогось лукавого тріумфу. Енн не вдавалося розгадати, що він мав би значити.
Одного пообіддя, коли репетиції вже відбувалися деякий час, Енн у кутку гардеробу для дівчат застала Софі Синклер, всю в сльозах. Спершу та уперто кліпала своїми світло-карими очима й протестувала, що все гаразд… а тоді зірвалася на плач.
– Я так, так сильно хотіла грати у виставі… бути Мері Стюарт, – хлипала Софі. – Мені ніколи не дозволяли… батько не дав би мені вступити в театральний гурток, бо треба платити, а ми рахуємо кожен цент. А ще який там у мене досвід? Мені завжди так подобалася Марія Стюарт… я вся просто дрижу, коли чую її ім’я. Я не вірю… У житті не повірю, що вона причетна до вбивства лорда Дарнлі7. Було б так чудово, якби хоч ненадовго можна було вдати, що я – Марія Стюарт!
Опісля Енн подумала, що саме її ангел-хранитель штовхнув її відповісти.
– Я випишу слова, Софі, і ми з тобою розучимо роль. Для тебе це буде непогана практика. І оскільки ми хочемо виступити з нею ще десь-інде, якщо все вдасться в Саммерсайді, ми б запросто могли мати дублерку – а раптом Джен не завжди зможе виконувати свою роль. Проте ми будемо тримати язик за зубами.
Наступного дня Софі прийшла, уже вивчивши роль. Щодня після уроків вони з Енн ішли в Лопотливі Тополі й влаштовували репетиції у вежі. Разом їм було геть не нудно удвох – Софі випромінювала лагідну життєрадісність. Прем’єра мала відбутися в останню п’ятницю листопада в муніципальній залі, по цілому містечку розклеїли афіші, а всі до одного місця розпродали. Енн з Кетрін два вечори поспіль прикрашали залу, найняли оркестр, і зі самого Шарлоттауна мала прибути знаменита співачка, щоб виступати між актами. Генеральна репетиція вдалася на славу. Джен справді була на висоті, і цілий акторський склад нічим їй не поступався. У п’ятницю вранці Джен не з’явилася на уроках, а по обіді мати повідомила, що Джен злягла з хворим горлом… вони переживають, щоб це не виявилася ангіна. Їм страшенно прикро, проте не може й бути й мови, що Джен візьме участь у виставі, запланованій у той вечір.
Кетрін з Енн витріщилися одна на одну – хоч раз їх об’єднав спільний переляк.
– Нам доведеться відкласти виставу, – протягла Кетрін. – А це – провал. Як тільки настане грудень, звалиться повно роботи. Я завжди вважала нерозумним влаштовувати виставу в цей час.
– Ми не відкладаємо виставу, – відповіла Енн, блиснувши зеленими очима, що могли позмагатися зі Джен.
Вона не збиралася ділитися цим із Кетрін Брук, однак була більш ніж просто певна: Джен Прингл здорова-здоровісінька. Був у тій справі задіяний ще хтось із Принглів чи ні, та все підлаштували зумисно, бо виставу організувала вона, Енн Ширлі.
– Ну, хіба ви дійсно так думаєте! – зневажливо стенула плечима Кетрін. – Але що ви задумали? Дати комусь читати роль? Тоді вистава приречена… Уся вистава про Марію Стюарт.
– Софі Синклер може зіграти не гірше за Джен. Сукня їй підійде, на щастя, вона у вас, а не в Джен.
П’єсу поставили того ж вечора, і зала була переповнена. Ощасливлена Софі грала Марію Стюарт… вона настільки увійшла в роль, як і близько не вдалося б Джен… вона здавалася Марією Стюарт у своїй оксамитовій сукні, прикрашеній оборками й розцвіченій коштовностями. Саммерсайдські учні, які завжди бачили Софі в негарних простеньких платтях з темного саржу, безформному пальтечку й потертих капелюшках, дивилися на неї зі широко розплющеними від здивування очима. Одразу після вистави наполягли на тому, щоб Софі ввійшла до театрального гуртка – Енн власноруч оплатила за неї внесок, і відтоді та почала вважатися однією з учениць, з якими в саммерсайдській школі слід рахуватися. Однак ніхто навіть і не підозрював, а найменше за всіх – сама дівчинка, що того вечора вона стала на шлях, який приведе її до лаврів. За двадцять років на Софі Синклер чекала кар’єра однієї з провідних американських актрис. Проте, напевне, жодні оплески ніколи не лунали для неї так солодко, як той шквал аплодисментів, під який впала завіса в залі саммерсайдського муніципалітету.
Повернувшись з вистави, пані Прингл мала таке розказати своїй доньці, Джен, що та аж позеленіла б із заздрощів, якщо раніше не встигла. Хоч раз, як із серцем зауважила Ребекка Дью, Джен заслужено дістала на горіхи. А остаточним результатом стала вихватка в шкільному творі.
Енн спустилася до старого кладовища стежкою, глибоко вибитою у високих кам’яних насипах, порослих мохом і облямованих плюмажами примерзлої папороті. Уздовж стежини через певні проміжки росли стрункі гостроверхі осокори, з яких листопадовий вітер ще не встиг здерти останнє листя, вирізняючись темними стовбурами на аметистовому тлі пагорбів у далині; проте старе кладовище, де половина гробівців п’яно похилилася вбік, оточував по периметру ряд високих понурих смерек. Енн не сподівалася узагалі когось тут застати, а тому трохи збентежилася, коли одразу за цвинтарною брамою натрапила на панну Валентайн Картлоу, з довгим делікатним носом, тонкими делікатними вустами, делікатними опущеними плечима й загалом непереборними манерами вихованої панночки. Звісно, Енн була знайома з панною Валентайн, хто ж у Саммерсайді не знав цієї особи? Вона була «тою» місцевою кравчинею, і якщо чогось та й не знала про жителів, живих чи спочилих у Бозі, значить воно не вартувало уваги. Спершу Енн планувала наодинці поблукати цвинтарем, почитати химерні старовинні епітафії й розгадати прізвища забутих закоханих, сховані під лишайником на плитах. Проте їй не вдалося уникнути панну Валентайн, коли та підхопила її попідруч, і вони рушили віддати честь тій частині кладовища, де, вочевидь, лежало стільки Картлоу, скільки ж Принглів. У жилах панни Валентайн не текло ні краплі принглівської крові, а один з улюблених учнів Енн доводився тій племінником. Тож бути з нею люб’язною не коштувало Енн надвеликих моральних зусиль, хіба що слід було пильнувати, щоб, бува, не натякнути, що вона «заробляє на хліб шиттям». Подейкували, панна Валентайн бере такі натяки надто близько до серця.
– Гарно, що я тут опинилася цього вечора, – сказала панна Валентайн. – Я можу вам розповісти все про кожного, хто тут похований. Завжди кажу: знай кожен скелет як свої п’ять пальців – тоді прогулянка цвинтарем не тяжітиме на душі, як могила над покійником. Тут мені подобається більше, аніж на новому кладовищі. Тут поховано лише членів давніх родин, а на новому ховають усіх підряд. У цьому кутку спочивають Картлоу. Боже, скільки похоронів пережила наша родина.
– Думаю, таке можна сказати про кожний старовинний рід, – промовила Енн, оскільки панна Валентайн явно очікувала почути щось у відповідь.
– Тільки не кажіть, що в якій-небудь сім’ї було більше небіжчиків, аніж у нашій, – ревниво заперечила панна Валентайн. – У нас усі тануть як свічки. Більшість зводять у могилу сухоти. Тут спочиває моя тітонька Бессі. Якщо колись на світі й були святі, то вона – одна з них. Проте, без сумніву, про тітоньку Цецилію, її сестру, послухати набагато цікавіше. Той останній раз, коли я взагалі її побачила, вона мені сказала: «Сідай, сонечко, сідай. Я помру сьогодні десять хвилин на одинадцяту, та це аж ніяк не означає, що нам не варто востаннє смачно попліткувати». І знаєте, що дивно, панно Ширлі? Вона таки відійшла у вічність об одинадцятій десять у той же вечір. Скажіть, і звідки вона знала?
Енн не могла сказати.
– Тут поховано мого прапрапрадіда. Він з’явився на світ у 1760 і жив з того, що майстрував прядки. За все своє життя він, як подейкували, зробив їх чотирнадцять тисяч. Коли пастор читав над небіжчиком: «Вони від праць своїх заспокояться, бо діла їхні ідуть слідом», старий Майром Прингл завважив, що в такому випадку шлях мого пра-прапрадіда на небеса буде увесь захаращений прядками. Вважаєте, що такий коментар свідчить про гарні манери, панно Ширлі?
Якби це видав будь-хто, а не Прингл, Енн, можливо, не так рішуче відказала б: «У жодному разі», дивлячись на надгробну плиту, оздоблену черепом і схрещеними кістками так, наче сама сумнівалася в увічливості того коментаря.
– Тут поховано мою кузину Дору. Вона була одружена тричі, проте всі її чоловіки вмерли наглою смертю. Схоже, Дорі ніяк не щастило зі здоровими обранцями. Останній – Бенджамін Баннінг… він лежить не тут… спочиває в Лоувейлі поруч зі своєю першою дружиною… він ніяк не міг змиритися зі своєю кончиною. Дора казала йому, що він іде в кращий світ. «Може бути, може бути, але я ж то звик до дехвектів цього світу», – казав бідолашний Бен. Він прийняв якісь пігулки, аж шістдесят одну штуку, проте ще довго згасав. А тут лежить уся сім’я дядька Дейвіда Картлоу. Біля кожного надгробка росте кущ чайної троянди, і тільки гляньте, як вони квітують! Я щоліта навідуюся сюди й збираю квіти, щоб перетерти їх зі цукром. Шкода було б, якби вони пропали без ужитку, правда?
– Я… Правда.
– Тут спочиває моя бідолашна молодша сестра, Гаррієт, – зітхнула панна Валентайн. – У неї було розкішне волосся… десь приблизно такого відтінку, як у вас… можливо, не таке руде. Воно сягало їй до колін. У неї на той момент був наречений. Кажуть, ви теж маєте нареченого. Я ніколи не горіла бажанням вийти заміж, проте, як на мене, було б гарно мати нареченого. Звичайно, я мала такі можливості… мабуть, я занадто перебірлива… але ж не може дівчина з роду Картлоу вийти заміж за першого стрічного?
Ні, схоже було, що не може.
– Френк Діґбі… отам у кутку під оцтовими деревами… пропонував мені руку й серце. Я таки трохи пошкодувала, що тоді йому відмовила… але ж вийти за якогось Діґбі! Він одружився з Джорджиною Труп. Вона завжди трохи запізнювалася до церкви, щоб покрасуватися у своїх убраннях. Вона обожнювала гарне вбрання. Її поховали в такій гарній блакитній сукні… Я пошила ту сукню їй на весілля, проте зрештою вона вдягла її на власний похорон. У неї було троє гарненьких діток. Вони здебільшого колись сиділи на лаві попереду мене в церкві, а я їх завжди вгощала льодяниками. Уважаєте, що неправильно давати дітям цукерки в церкві, панно Ширлі? Не м’ятні… м’ятні льодяники можна… у них є щось таке святе, правда? Проте ті бідолахи їх не люблять.
Коли тема Картоу вечерпалася, розповіді панни Валентайн стали дещо приперченіші. Та це не надто важило, якщо йшлося не про Картлоу.
– Тут лежить стара пана Рассела Прингла. Я часто міркую, у рай вона потрапила чи в пекло.
– Чого б це? – трохи шоковано відкрила рота Енн.
– Вона ніколи не терпіла своєї сестри, Мері Енн, що упокоїлася за кілька місяців до того. «Якщо Мері Енн на небесах, ноги моєї там не буде». А вона була не з тих, хто кидає свої слова на вітер. Як усі Прингли. Вона була їхньої крові й вийшла за свого кузена Рассела. А це – дружина Дена Прингла. Дженет Бірд. Досягла сімдесяти років в день своєї смерті. Ходили чутки, що вона начебто вважала, ніби прожити на день довше, аніж двічі по тридцять і десять, буде неправильно, бо стільки жити людині записано в Біблії. Правда, часом плетуть такі нісенітниці? Я чула, що померти – єдине, на що взагалі наважилася зробити пані Прингл, не спитавши дозволу в чоловіка. Знаєте, сонечко, що він зробив, не вподобавши собі капелюшок, який вона собі купила?
– Не уявляю.
– Він його зжер, – серйозно промовила панна Валентайн. – Звісно, то був жіночий капелюшок… із мереживом і квітками… без пір’їн. Та все ж він явно був нестравний. Наскільки я розумію, його доволі довго терзав біль у шлунку. Звісно, я не бачила на власні очі, як він з’їв капелюшок, проте мене завжди запевняють, що історія – чистісінька правда. Гадаєте, то правда?
