Kitabı oku: «Рілла з Інглсайду», sayfa 2

ІІ. Роси світанку

На газоні Інглсайду розквітало безліч клумб, вкритих золотом сонячного світла, а деякі клаптики газонів вкривали чарівні тіні. Рілла Блайт гойдалася на гамаку під великою сосною, Гертруда Олівер сиділа поруч біля підніжжя дерева, а Волтер розлігся на траві, занурений у романтику давніх рицарів-героїв і красунь давно минулих століть, які наче знову оживали для нього.

Рілла була «малям» родини Блайтів, вона перебувала в постійному стані таємничого обурення, адже ніхто не вірив, що вона вже виросла. Їй було майже п’ятнадцять, але називала вона себе дорослою, та й була такою високою, як Ді та Нан. А ще, вона була майже така ж красива, як і вважала Сьюзан. У неї були прекрасні мрійливі карі очі, шкіра молочного кольору з маленькими золотистими веснянками, делікатно заокруглені брови, які робили її погляд спокійним і запитальним, відтак люди, особливо її друзі-однолітки завжди хотіли на нього відповісти. Її волосся набуло коричневого відтінку, а маленька впадинка на верхній губі виглядала так, наче добра фея торкнулася там своїм пальчиком, благословляючи Ріллу. Рілла, чиї найкращі друзі не могли заперечити, що вона марнославна, думала, що має гарне обличчя, але й хвилювалася за свою фігуру, хотіла, аби мама нарешті дозволила їй одягати довші сукні. Вона, така повненька й пухкенька в старі-добрі часи Веселкової Долини, тепер стала страшенно худою, шкіра та кості. Джим і Ширлі, відчуваючи, як терзається її душа, назвали її «Павук». Дотепер вона якось уникала незграбності. Щось у її рухах змушувало думати, що вона не ходить, а танцює. Її так леліяли, що навіть трішки зіпсували, проте загалом вважалося, що Рілла Блайт була дуже милою дівчинкою, хоча й не такою розумною, як Нан та Ді.

Впродовж року панна Олівер заходила на обід до Інглсайду, а цього вечора вона вирушала додому на канікули. Блайти запросили її, аби порадувати Ріллу, яка глибоко любила вчительку й навіть захотіла розділити з нею свою кімнату, оскільки вільних не було. Гертруді Олівер було двадцять вісім років, життя для неї стало боротьбою. Вона мала приголомшливий вигляд: розумний, насмішкуватий ротик і надзвичайно чорне густе кучеряве волосся, проте її карі мигдалеподібні очі наповнювалися сумом. Вона не була красивою, але її обличчя мало якийсь цікавий шарм та загадковість, які Ріллі здавалися такими чарівними. Навіть її випадковому похмурому й цинічному настрою Рілла знаходила пояснення. Такі настрої охоплювали її, коли панна Олівер втомлювалася. В інші дні вона була приємною компаньйонкою, і радісні мешканці Інглсайду ніколи не згадували про те, що вона була старша за них. Волтера та Ріллу вона любила найбільше, знала їхні потаємні бажання та прагнення. Вона знала, що Рілла хоче «вийти у світ»… ходити на вечірки, як Нан та Ді, одягати витончені вечірні сукні й… так, що тут таїти… мати кавалерів! Багатьох, еге ж! А щодо Волтера, панна Олівер знала, що він написав кілька сонетів «до Розамонд», іншими словами, Фейт Мередіт, а ще він хотів стати професором англійської літератури в якомусь великому коледжі. Вона знала про його велику любов до краси й не менш велику ненависть до зла. Вона знала його сильні та слабкі сторони.

Волтер був, як ніколи, найвродливішим хлопчиком Інглсайду. Панні Олівер подобалося дивитися на нього… Волтер був таким, яким вона хотіла бачити свого власного сина. Блискуче чорне волосся, променисті темно-сірі очі, бездоганні риси обличчя. А ще – поет до кінчиків пальців. Ці сонети – справді неймовірні, якщо врахувати, що їх написав двадцятирічний хлопець. Панна Олівер не була критиком, але знала, що Волтер Блайт – справді обдарований юнак.

Рілла любила Волтера всім своїм серцем. Він ніколи не глузував з неї, як Джем і Ширлі. Ніколи не називав її «Павуком». Він ласкаво кликав її «Рілла-ма-Рілла» – невеличка гра з її справжнім іменем, Марілла. Її назвали на честь тітки Марілли із Зелених Дахів, але тітка Марілла померла, перш ніж Рілла встигла вирости, аби познайомитися з нею трішки ближче. А Рілла вважала своє ім’я страшенно старомодним і строгим. Чому вони не могли звертатися до неї першим красивим і гідним іменем, Берта, замість дурненького «Рілла»? Вона не заперечувала проти Волтерового варіанту, але нікому іншому не дозволяла так її називати, крім панни Олівер. Час від часу. Але мелодійне звучання Волтерового голосу «Рілла-ма-Рілла» для Рілли було красивим, наче наспів дзюрчання сріблястого струмка. Вона б померла за Волтера, якби це пішло йому на користь, так вона сказала панні Олівер. Рілла захоплювалася перебільшеннями, як і більшість п’ятнадцятирічних дівчат… ложкою дьогтю в ложці меду були її підозри, що він розповів Ді більше своїх секретів, аніж їй.

– Він думає, я ще не достатньо доросла, аби зрозуміти, – одного разу бунтарсько лементувала вона до панни Олівер, – але я виросла! І я ніколи не розкажу нічого жодній живій душі, навіть Вам, панно Олівер. Я розказую Вам всі свої секрети… і я була б щаслива, якби Ви відкрили мені свої, найдорожча… але я ніколи не зраджу його. Я розповідаю йому все… навіть читаю йому свого щоденника. А мені ж так боляче, коли він щось мені не розповідає. Хоча він читає мені всі свої вірші… вони дивовижні, панно Олівер. Ох, я просто живу, сподіваючись, що одного дня стану для Волтера тим, ким для Вордсворта була його сестра Дороті. Вордсворт ніколи не написав би нічого схожого на поезію Волтера… та навіть Теннісон би не написав.

– Тут я погоджуюся. Вірші тих двох хіба на макулатуру, – сухо відповіла панна Олівер. А тоді з жалем побачила болісний погляд Рілли й поспішно додала, – але я вірю, що Волтер стане чудовим поетом теж… одного дня… а тобі він звірятиметься більше, коли ти ще підростеш.

– Коли Волтер минулого року лежав у лікарні з черевним тифом, я ледь з розуму не зійшла, – з поважним виглядом зітхнула Рілла. – Мені так і не сказали, наскільки серйозною була хвороба, поки все не закінчилося… тато не дозволяв. Я рада, що не знала… я б не витримала. Я тоді щоночі засинала в сльозах. Але іноді, – гірко виснувала Рілла… вона тепер любила говорити з гіркотою в голосі, наслідуючи панну Олівер, – іноді мені здається, що Волтер більше переймається собакою Понеділком, ніж мною.

Собака Понеділок був псом Інглсайду. Його так назвали, бо прийшов він до родини в Понеділок, коли Волтер читав «Робінзона Крузо». Він насправді належав Джему, але прив’язався й до Волтера. Зараз він лежав біля Волтера, втуливши носа в його руку і з захватом махав хвостом, коли Волтер недбало його гладив. Понеділок не був ні шотландською вівчаркою, ні сетером, ані гончим псом чи лабрадором, ані псом-водолазом. Він був, як сказав Джем, просто «звичайний собака»… дуже звичайний, додавали недоброзичливці. Безсумнівно, зовнішній вигляд Понеділка не був його сильною стороною. На його жовтому тулубі хаотично розсіялися чорні цятки. Одна з них – просто якась пляма біля ока. Вуха – наче обсмикане дрантя, тож Понеділку ніяк не вдавалося мати гідний вигляд. Але був у нього талісман. Він знав, що не всі собаки можуть бути милими, виразними чи переможними, але кожен собака вмів любити. За простою зовнішністю ховалося найбільш любляче, тямуще й вірне серце собаки, яке тільки билося на цьому світі. І щось у його карих очах було так схоже на душу, якщо так дозволить висловитися богослов. Його любили всі Інглсайдці, навіть Сьюзан, хоча його жахлива звичка прокрадатися в гостьову кімнату й влягтися там на ліжку аж надто її дратувала.

Саме тоді пополудні Рілла не знаходила до чого причепитися.

– Правда ж червень прекрасний місяць? – спитала вона, мрійливо дивлячись на маленькі спокійні сріблясті хмарки, які мирно звисали над Веселковою Долиною. – А так гарно було, така гарна погода. Усе було просто ідеально.

– Не люблю я такого, – зітхнула панна Олівер. – Все таке зловісне. Ідеальність – це подарунок богів, певна компенсація за те, що буде. Я так часто за цим спостерігала, що вже й не звертаю уваги, коли люди кажуть, що все було ідеально. Проте червень був красивим.

– Але не таким уже й цікавим! – відповіла Рілла. – У Глені за весь рік хіба що старша панна Мед зомліла в Церкві. Іноді мені б хотілося, щоб хоч раз сталося щось цікаве.

– Не варто такого хотіти. Хвилюючі речі для когось мають гіркий присмак. Яким гарним видасться літо для веселих Інглсайдських мешканців! А я нудитимуся у Лоубріджі!

– Ви ж часто навідуватиметеся до нас, правда? Думаю, цього літа буде багато веселощів, але я, як завше, буду триматися осторонь. Жахливо, коли всі вважають тебе маленькою дівчинкою, хоча це насправді не так, правда?

– У тебе ще багато часу, щоб вирости, Рілло. Не намагайся чимшвидше попрощатися з юністю. Вона проходить надто швидко. Ти доволі скоро почнеш смакувати життя.

– Смакувати життя! Я хочу його їсти пригоршнями, – сміючись, закричала Рілла. – Я хочу все… все, що може мати дівчинка. Наступного місяця мені виповниться п’ятнадцять, ніхто більше не зможе сказати, що я дитина. Чула, хтось якось казав, що роки з п’ятнадцяти до дев’ятнадцяти – найкращі в житті дівчини. Я проведу їх чудово, просто наповню їх веселощами.

– Немає потреби думати про те, що ти робитимеш – ти, певне, цього не зробиш.

– Ох, але як весело про це думати, – скрикнула Рілла.

– Ти не думаєш ні про що, окрім веселощів, мавпеня, – терпляче зауважила панна Олівер, помітивши, яке красиве підборіддя в Рілли. – Ну, а що ще робити в п’ятнадцять? Але ти ж не хочеш іти в коледж цього року?

– Ні… ніколи. Я не хочу. Мені все одно на всі ці науки й вчення, якими так переймаються Нан і Ді. П’ятеро з нас уже ходять в коледж. Цього точно досить. У кожній сім’ї має бути неук. А я дуже навіть хочу бути неуком, якщо стану красивим, популярним і чудовим неуком. Я не можу бути розумною. У мене взагалі немає талантів, а Ви й уявити не можете, як це зручно. Ніхто й не очікує, що я займатимуся тим, що мені не до душі. А ще я не зможу бути дружиною-домогосподаркою чи куховаркою. Я ненавиджу шити, прибирати, і якщо вже Сьюзан не змогла навчити мене пекти бісквіти, ніхто не зможе. Тато каже, що я не працюю, навіть не пряду. Тому я, певне, польова лілея³, – завершила Рілла, знову сміючись.

– Ти надто молода, щоб запускати навчання взагалі, Рілло.

– Ох, наступної зими мама запише мене на курс читання. Відполірує свій ступінь бакалавра. Я люблю читати, на щастя. Не дивіться на мене з таким сумом і несхваленням, люба. Я не можу бути розсудливою і серйозною… Усе для мене таке рожеве й веселкове. Наступного місяця мені виповниться п’ятнадцять… наступного року шістнадцять… а через рік сімнадцять. Невже може бути щось чарівніше?

– Постукай по дереву, – напівжартома, напівсерйозно сказала Гертруда Олівер. – Постукай, Рілло-ма-Рілло.

ІІІ. Місячна радість

Рілла все ще мружила очі, лягаючи спати, тож здавалося, ніби вона усміхається уві сні. Вона ще позіхала, потягувалася й посміхалася Гертруді Олівер, яка прибула напередодні ввечері з Лоубріджа, і, схоже, мала намір залишитися на танці в маяку Чотирьох Вітрів наступного вечора.

– Ось і новий день стукає у вікно. Цікаво, що ж він нам принесе.

Панна Олівер ледь здригнулася. Вона ніколи не зустрічала день з таким ентузіазмом, як Рілла. Вона прожила достатньо, аби зрозуміти, що день може принести щось жахливе.

– Думаю, найкраще те, що дні не можна передбачити, – продовжила Рілла. – Весело прокидатися в такий золотавий погожий ранок і думати, який сюрприз день вкладе він тобі до рук. Щоранку, перш ніж встати, я виділяю десять хвилин й уявляю собі день, безліч прекрасних речей, які можуть статися зі мною до вечора.

– Думаю, сьогодні станеться щось дуже непередбачуване, – мовила Гертруда. – Сподіваюся, у новинах повідомлять, що війні між Німеччиною й Францією вдалося запобігти.

– О так, – розпливчасто відповіла Рілла. – Це було б жахливо, думаю. Але на нас не надто вплине, так? Думаю, війна буде захопливою. Кажуть, англо-бурська війна була захопливою, але я, звісно, нічого не пам’ятаю з тих часів. Панно Олівер, що мені одягти сьогодні ввечері, білу сукню чи нову зелену? Зелена, звичайно ж, надто красива, але я боюся її одягати на пляжні танці, щоб з нею чогось не сталося. І зробите мені якусь особливу зачіску? Ніхто з дівчат Глена ще такої зачіски не мав, то буде справжня сенсація!

– І як ти вмовиш маму відпустити тебе на танці?

– Ох, Волтер її вмовив. Він знав, якщо я не піду – це розіб’є мені серце. То буде моя перша справді доросла вечірка, панно Олівер, а я цілий тиждень уже не можу заснути в передчутті танців. Коли я побачила вранці сонечко, пищати хотілося від радості. Було б жахливо, якби сьогодні вночі падав дощ. Думаю, одягну зелену сукню, ризикну. Я хочу бути найвродливішою дівчиною на своїй першій вечірці. До речі, ця сукня на цілісінький дюйм довша, аніж біла. А ще одягну сріблясті туфельки. Пані Форд прислала їх мені минулого Різдва, а я ще не мала нагоди їх одягти. Вони наймиліші. Ох, панно Олівер, сподіваюся, що хлопці запрошуватимуть мене на танець. Я ж просто помру від приниження, справді, помру, якщо ніхто мене не запросить, і я стовбичитиму коло стіни весь вечір. Звичайно, Карл і Джеррі не можуть танцювати, вони сини священника, але в будь-якому випадку доведеться покладатися на них, аби врятуватися від сорому.

– У тебе буде багато партнерів, зберуться хлопці з усієї гавані, та їх буде більше, ніж дівчат.

– Добре, що я не донька священника, – засміялася Рілла. – Бідна Фейт аж казиться, бо не наважиться танцювати ввечері. Уні байдуже, звичайно. Вона ніколи не рвалася до танцю. Хтось сказав Фейт, що на кухні приготують жувальні гумки для тих, хто не танцює. Треба було бачити її обличчя. Вони з Джемом сидітимуть весь вечір, я думаю. А Ви знали, що нам усім треба буде піти до того маленького струмка біля старого Будинку Мрії, а тоді плисти до маяка? Це ж буде просто божественно, правда?

– Коли мені було п’ятнадцять, я теж усе підкреслювала й перебільшувала, – саркастично зауважила панна Олівер. – Думаю, вечірка для молоді має бути приємною. А мені стане нудно. Ніхто з тих хлопців не стане танцювати з такою старою дівою, як я. А Джем і Волтер запросять мене раз із ввічливості. Тож не очікуй від мене такого ж юного захоплення.

– А Вам було весело на своїй першій вечірці, так, панно Олівер?

– Ні. Просто жахливо. Я була бідна, скромна, ніхто не запрошував мене до танцю, окрім хлопчика, ще більш скромного й бідного, аніж я. Він був таким незграбним, я просто його зненавиділа. І він навіть не запросив мене вдруге. У мене не було справжнього дівоцтва, Рілло. Сумна втрата. Ось чому я так хочу, аби твоє дівування було чудовим і щасливим. І сподіваюся, свою першу вечірку ти все життя згадуватимеш із задоволенням.

– Мені минулої ночі наснилося, що я танцювала просто посеред якихось речей в кімоно й тапках, – зітхнула Рілла. – Я прокинулася, скрикнувши від жаху.

– До речі, про сни… мені наснився один дивний сон, – мимоволі пригадала панна Олівер. – То один із тих чітких снів, які мені іноді сняться, не такі розмиті, як звичайні сни… Вони чіткі й справжні, наче то реальність.

– Про що був той сон?

– Я стояла на сходах веранди, тут, в Інглсайді, дивилася вниз на поля Глена. Раптом десь здалека я побачила могутню, сріблясту й блискучу хвилю, яка накривала їх. Вона наближалася…. Маленькі білі хвилі котилися одна за одною, наче ті, що накривають піщані береги. Глен накрило. Я подумала: «Звичайно, хвилі не підійдуть впритул до Інглсайду» – але вони приступали все ближче й ближче… так стрімко… перш ніж я змогла ворухнутися чи скрикнути, вони вже торкалися моїх ніг… і все зникло… залишилася тільки бурхлива вода, у якій потонув Глен. Я намагалася піти назад… побачила кров на краю мокрого плаття… і я прокинулася… здригаючись. Не сподобався мені той сон. Якась зловісна значущість того сну. Такі чіткі сни завжди «збуваються».

– Сподіваюся, то не про шторм, який наближається зі сходу, щоб зіпсувати вечірку, – промимрила Рілла.

– Безнадійні п’ятнадцять! – сухо зауважила панна Олівер. – Ні, Рілло-ма-Рілло, не думаю, що наближається щось настільки жахливе.

Кілька днів над Інглсайдом витала напруга. Тільки Рілла, поглинута власним життям, про це не здогадувалася. Лікар Блайт був похмурим, майже нічого не говорив, працюючи над газетою. Джем і Волтер з цікавістю чекали на всі новини, які він приносив. Того вечора схвильований Джем розшукував Волтера.

– Ох, хлопче, Німеччина оголосила війну Франції. А це означає, що й Англія воюватиме, можливо, а якщо воюватиме… а так, певне, і буде…. ну, тоді твій сон про гру волинщика⁴ нарешті здійсниться.

– То не був просто сон, – повільно промовив Волтер. – То було передчуття… видіння… Джеме, я справді бачив його тоді ввечері. А якщо Англія таки воюва- тиме?

– Ну, тоді прийде наша черга їй допомагати, – радісно закричав Джем. – Ми не можемо дозволити, щоб «стара сива матір північного моря»⁵ воювала сама, правда ж? Але ти не можеш піти… тиф тебе зовсім виснажив. Трохи соромно, еге ж?

Волтер не відповів, сором це чи ні. Він мовчки дивився понад Гленом на блискучу голубу гавань.

– Ми діти – якщо це торкнеться нашої родини, доведеться вигризати зубами й кігтями, – весело продовжив Джем, крутячи свої руді кучері в сильній худорлявій загорілій руці. Руки вродженого хірурга, часто відмічав про себе його тато. – Яка б то була пригода! Але думаю, Грей чи хтось із цих обачних старих друзяк одумається в останній момент. Сором їм, якщо вони покинуть Францію в біді. Якщо таки не покинуть, буде весело. Ну, час нам готуватися до гулянки.

Джем пішов, насвистуючи «А волинщиків сотня гей га, гей га»⁶, а Волтер ще довго стояв на тому самому місці, трішки насупившись. Темрява й сум наступили так неочікувано, як грім посеред ясного неба. Ще кілька днів тому ніхто про таке й подумати не міг. А тепер все здавалося зовсім абсурдним. Знайдеться якийсь вихід із ситуації. Війна – пекельна, жахлива, огидна… надто жахлива й надто огидна, аби відбуватися між цивілізованими націями у двадцятому столітті. Одна лише думка про війну була огидною, а її загроза красі життя робила Волтера нещасливим. Він не думатиме про це… викине з голови. Яким красивим був серпнево зрілий Глен з вервечкою старих тінистих садиб, оброблених лук і затишних садів. Західне небо нагадувало велику золоту перлину. Десь далеко місячне сяйво освітлювало бліду гавань. У повітрі звучали вишукані мелодії – сонливий свист вільшанки, красивий і журливий тихий шепіт вітру в листках пожовклих дерев, солодкаво-сріблястий шелест осикових тополь, які витончено тремтіли серцеподібними листочками, а з вікон кімнат, де дівчата готувалися до танців, долинав сміх. Світ занурився в гармонію звуків і кольорів. Волтер думав про все це, про те, якою радістю вони його наповнювали. «У будь-якому випадку, вони не припускають, що я можу піти на фронт, – думав він. – Як казав Джем, всьому винен тиф».

Рілла сперлася на вікно, одягнена до танців. Жовтий братчик зіслизнув з її волосся на підвіконня, наче золота зіронька. Вона марно намагалася зловити квітку, але зрештою братчиків було достатньо. Панна Олівер сплела віночок з братчиків, щоб уквітчати голову своєї улюблениці.

– Як гарно й спокійно… правда ж прекрасно? У нас буде ідеальний вечір. Прислухайтесь-но, панно Олівер, я добре чую старі дзвони з Веселкової Долини. Вони там висять уже майже десять років.

– Ця музика вітру завжди нагадує мені небесну мелодію, яку Адам і Єва чули в «Раю» Мільтона⁷, – відповіла панна Олівер.

– Ми так веселилися у Веселковій Долині в дитинстві, – мрійливо промовила Рілла.

Ніхто уже не бавився у Веселковій Долині. Влітку ввечері там було дуже тихо. Волтер полюбляв ходити туди читати. Джем і Фейт часто там зустрічалися, Джеррі й Нан завжди ходили туди, аби вести безперервні голосні суперечки й дискутувати на важливі теми, що, здавалося, було їхньою улюбленою розвагою. А Рілла уподобала маленьку заліснену лощину, де вона полюбляла сидіти й мріяти.

– Я мушу побігти до кухні, перш ніж піти, показатися Сьюзан. Вона ж мені інакше не пробачить.

Рілла, освітлюючи все довкруж своєю красою, полетіла до затіненої кухні Інглсайду, де Сьюзан звично латала шкарпетки. Рілла була вбрана в зелену сукню з маленькими рожевими віночками ромашок, шовкові панчохи та срібні туфельки. На її волоссі та кремовій шийці красувалися золотаві братчики. Вона була такою симпатичною, юною, яскравою, що навіть кузина Софія Кроуфорд була змушена нею захоплюватися – а небагато було земних речей, якими захоплювалася кузина Софія Кроуфорд. Кузина Софія й Сьюзан помирилися чи то ігнорували стару ворожнечу відтоді, відколи кузина Софія переїхала жити до Глена, а відтак вона завжди приходила до них у гості ввечері. Сьюзан не висловлювала свого захоплення від цих візитів, адже кузина не була веселою співрозмовницею.

– Деякі відвідини називають гостинами, а деякі – візитами, пані лікарко, люба, – якось мовила Сьюзан, тож можна здогадатися, що кузина Софія належала до другого випадку.

У кузини Софії було видовжене, бліде обличчя, вкрите зморшками, довгий тонкий ніс, широкі тонкі вуста й дуже довгі бліді руки, зазвичай смиренно складені на чорному подолі. Усе в ній здавалося довгим, тонким і блідим. Вона похмуро глянула на Ріллу Блайт і сумно промовила:

– А це все волосся – воно твоє?

– Звичайно, – обурено заявила Рілла.

– Ох, ну добре! – зітхнула кузина Софія. – Для тебе краще, якби то було не твоє волосся! Така кількість волосся забирає в тебе силу. То дзвіночок туберкульозу, як я чула, але сподіваюся, у твоєму випадку такого не буде. Думаю, ви всі танцюватимете сьогодні ввечері й сини священника, певне, теж. Хіба сподіваюся, що його доньки так далеко не зайдуть. Ох, ну, я ніколи не схвалювала ті танці. Знаю одну дівчину, яка одного разу замертво впала під час танцю. Як хтось взагалі після такого може танцювати, не розумію.

– А вона коли-небудь затанцювала знову? – зухвало спитала Рілла.

– Я ж сказала, вона впала замертво. Звичайно ж, вона ніколи більше не танцювала, бідолашне створіння. То Кіркі з Лоубріджа. Ти ж не підеш ось так з неприкритою шиєю?

– Вечір теплий, – запротестувала Рілла. – Але я одягну шаль, коли ми будемо плисти.

– Якось одного разу сорок років тому переповнений молодими людьми човен плив гаванню. То була така ж ніч, як оце сьогодні, – сумно повела кузина Софія, – то вони перекинулися й потонули, усі до одного. Сподіваюся, сьогодні ввечері нічого такого не станеться. А ти щось робиш з веснянками? Сік подорожника дуже помічний, як виявилося.

– Я певна, ти знавець веснянок, кузино Софіє, – Сьюзан кинулася захищати Ріллу, – у тебе в дитинстві їх було більше, ніж у жаб. Веснянки Рілли з’явилися тільки цього літа, а от твої вчасно-невчасно на тому ж місці, і колір твоїх веснянок не такий, як у неї. Рілло, у тебе справді чарівний вигляд, а яка зачіска! Але ти ж не збираєшся йти до гавані в цих туфельках, правда?

– Ох, ні. Я взую старі мешти, щоб дійти до гавані, а свої туфельки понесу в руках. Тобі подобається моя сукенка, Сьюзан?

– Вона нагадує мені плаття, яке я одягала в юності, – зітхнула кузина Софія, перш ніж Сьюзан змогла вставити хоч слово. – Зелене плаття з рожевими квітками, і з рюшами від талії додолу. Ми свого часу такі приталені речі не носили, не те що сучасні дівчата. Ех, часи змінюються і, боюся, зовсім не на краще. Я в той вечір зробила в ньому добрячу дірку, а хтось ще розлив на сукню горнятко чаю. І знищив її повністю. Сподіваюся, нічого подібного з твоїм платтям не станеться. Але сукня мала б бути довшою, я оце собі думаю… твої ноги страшенно довгі й худі.

– Пані лікарка Блайт не схвалює, щоб малі дівчатка одягалися, як дорослі, – строго відповіла Сьюзан, все намагаючись дорікнути кузині Софії. Але Рілла почувалася ображеною. Мала дівчинка! Справді! Вона вибігла з кухні, вражена в самісіньке серце. Наступного разу вона не спускатиметься вниз, аби показатися Сьюзан… Сьюзан, яка вважає, що до шістдесяти ти не дорослий! А ще та жахлива кузина Софія з її шпигачками про веснянки й ноги! Яке діло цій старій… старій каланчі базікати, що в кого довге й худе? Рілла відчула, як вітром здуло все задоволення, її вечір затьмарено й зіпсуто. У неї на зубах залишилася оскома, вона могла тільки сидіти й плакати.

Проте згодом хороший настрій повернувся, і вона вже прямувала з веселою юрбою на зустріч вогникам Чотирьох Вітрів.

Блайти залишили Інглсайд у полоні меланхолійної музики завивань собаки Понеділка, якого закрили в сараї, аби він не став нежданим гостем на танцях. Вони забрали Мередітів з села, а інші приєдналися до них на шляху до гавані. Мері Венс, вбрана в блискучий голубий креп з мереживною накидкою поверх сукні, вийшла з воріт панни Корнелії й приєдналася до Рілли та панни Олівер, що йшли разом і привітали її не надто тепло. Ріллі не подобалася Мері Венс. Вона так і не забула того принизливого дня, коли Мері гналася за нею через усе село й дражнила сухою тріскою. Правду кажучи, Мері Венс не була надто популярною, проте їм подобалося її товариство – у неї був такий гострий язик, що від того перцю, який вона додавала до розмови, важко було втриматися.

– Мері Венс – то наша звичка, ми просто не можемо піти без неї, навіть якщо страшенно на неї розлючені, – якось зауважила Ді Блайт.

Натовп розбилися на пари. Джем, звісно ж, йшов поряд з Фейт Мередіт, а Джеррі Мередіт з Нан Блайт. Ді та Волтер простували разом, поглинуті конфіденційною розмовою, чому Рілла дуже заздрила.

Карл Мередіт йшов з Мірандою Прайор, радше щоб насолити Джо Мілгрейву. Усі знали, що Джо дуже вже подобалася вищезгадана Міранда, але через свою сором’язливість він не міг до неї підступитися. Джо міг би зібрати всю свою хоробрість в кулак і пройтися з Мірандою, якби ніч була темна, але тут, при місячному світлі, він не наважувався. Відтак хлопець плентався за процесією й думав, що залюбки сказав би Карлу Мередіту те, що не можна людині висловити⁸. Міранда була донькою Вусаня-з-місяця. Татова непопулярність на неї не поширилася, але й вона не надто далеко втекла. Бліде, звичайнісіньке маленьке створіння, що звикло нервово хихотіти. У неї було сріблясте світле волосся, очі, як дві порцелянові блакитні орбіти, так, наче її ще в дитинстві до смерті налякали, а вона так і не оговталася. Вона б краще пройшлася з Джо, аніж з Карлом, з яким їй не було надто затишно. Та й це почесно йти поруч з хлопцем, що вчиться в коледжі та ще і є сином пастора.

Ширлі Блайт прямував з Юною Мередіт, обоє простували мовчки, така вже в них була натура. Ширлі – шістнадцятирічний хлопчина, спокійний, чуйний, задумливий, жартівливий. Він все ще був «маленьким смуглявим хлопчиком» Сьюзан. У нього було русяве волосся, карі оченята й чиста загоріла шкіра. Йому подобалося йти з Юною Мередіт, адже вона ніколи не змушувала його говорити й не обтяжувала його своїм торохкотінням. Уна була такою ж милою й скромною дівчинкою, як в часи Веселкової Долини, її великі темно-сині оченята все ще зберегли мрійливість і чистий розум. У неї була потайна, добре схована прихильність до Волтера Блайта, про яку ніхто й не здогадувався. Окрім Рілли. Рілла це підтримувала й хотіла, аби Волтер відповів взаємністю. Уна подобалася їй більше, аніж Фейт, чия краса та впевненість затьмарювала інших дівчат. А Рілла зовсім не хотіла, аби її хтось затьмарював.

Але тепер вона була дуже щаслива. Так приємно було простувати з друзями темною, слабо освітленою дорогою, оточеною маленькими ялинами та соснами, чий бальзам наповнював усе навколо ароматами смоли. Луги, освітлені сонцем, ховалися за західними пагорбами. Перед ними відкрилася залита світлом гавань. У маленькій церкві над гаванню задзвенів дзвін, темрявою полилася протяжна мелодія. Затоку заповнило сріблясто блакитне світло. Усе було таким прекрасним – чисте повітря з соленим присмаком, бальзам ялин, сміх друзів. Рілла любила життя – його цвіт і блиск. Вона любила ритм музики, гул веселої розмови; вона хотіла йти цією сріблястою затіненою дорогою вічно. То була її перша вечірка, тож вона прекрасно проведе там час! У світі не було чим перейматися… навіть веснянками й довгими ногами… хіба що трішки побоюватися, що ніхто не запросить її до танцю. Як добре й прекрасно просто жити… у свої п’ятнадцять… бути красивою. Рілла захоплено вдихнула… і різко завмерла. Джем розказував Фейт якусь історію… щось про події Балканської війни.

– Лікар втратив обидві ноги… їх просто роздробило до пульпи… його залишили вмирати на полі бою. А він повз від одного чоловікова до іншого, до всіх, хто був навколо… Скільки міг. Він зробив усе можливе, щоб полегшити їхні страждання… зовсім не думав про себе… він саме намагався накласти пов’язку на ногу якогось чоловіка, коли його застала смерть. Вони знайшли його там, мертві руки лікаря все ще міцно тримали пов’язку, кровотеча зупинилася, а життя того чоловіка було врятоване. Він герой, правда ж, Фейт? Я кажу, коли я тільки про це прочитав…

Джем і Фейт відійшли далі, їх уже було не чути. Гертруда Олівер раптово здригнулася. Рілла співчутливо стиснула її руку.

– Правда страшно, панно Олівер? Не знаю, чому Джем у час, коли всі веселяться, розказує такі жахливі речі.

– Думаєш, страшно, Рілло? А я вважаю, що це прекрасно… красиво. Така історія змушує соромитися тих, хто коли-небудь сумнівався в людській природі. Вчинок цього чоловіка – величний. Ось як людство відповідає ідеалу самопожертви. Не знаю, чому я здригнулася. Вечір доволі теплий. Можливо, хтось іде в темряві, а зорянисте місце стане йому могилою. Отаке пояснення старим забобонам. Ну, не думатиму про це в такий гарний вечір. Знаєш, Рілло, коли надходить вечір, я завжди тішуся, що живу в селі. Ми відчуваємо справжній шарм ночі, чого містянам ніколи не зрозуміти. Кожний вечір у селі – красивий, навіть у час штормів. Я люблю дикий вечірній шторм на цьому старому березі морської затоки. А в такий вечір, як цей – усе аж надто красиве… вечір належить молодості, країні мрій, а я цього трішки боюся.

– Мені здається, наче я частинка цього всього, – мовила Рілла.

– Ох, так, ти ще надто юна, аби не боятися ідеальних речей. Ну, ось ми й біля Будинку Мрій. Він цього літа пустує. Форди не приїхали?

– Пан та пані Форд і Персіс ні. Кеннет приїхав, але залишився в маминих знайомих – за гаванню. Ми його й краєм ока цього літа не бачили. Він трошки кульгає, тому й не виходить часто.

– Кульгає? Що з ним сталося?

– Поламав щиколотку під час футбольної гри минулої осені й пролежав усю зиму. Він відтоді трішки кульгає, але вже йде на поправку, тож скоро все буде добре. Він лише двічі приїжджав до Інглсайду.