Kitabı oku: «Королівська обіцянка», sayfa 2
– Уже помітив… – Оберон посміхнувся.
Я дивилася в кухоль із залишками морсу. (Мені не хотілося, щоб старший маг побачив мене заплаканою.)
– Гарольде, знаєш, що? – Оберон раптом усміхнувся, наче в голову йому щойно стрельнула чудова думка. – Чому б тобі не провідати дружину й сина? Просто зараз, га?
Я переконалася в правдивості слів короля: у Гарольда справді на обличчі відбивалися усі думки. Він розцвів, але відразу ж і засоромився своєї радості. Суворо звів брови, але губи все одно розповзалися в усмішці. (Доросла ж людина, подумала я докірливо. Утім, зараз він здавався таким, як і раніше. Моїм старшим братом.)
Я не втрималась і теж усміхнулася.
– Я хотів… – почав Гарольд.
– Я знаю, що ти хотів, – м’яко перебив його Оберон. – Ми з Ліною вже давно одне одного знаємо. Ми знайдемо спільну мову, навіть якщо ти в цей час гратимешся зі своєю дитиною. Правда, магу дороги?
Я кивнула, не підводячи очей.
Розділ третій
Спільна мова
І Гарольд пішов.
Оберон відсунув фіранку на тому з трьох вікон, з якого було видно місто й море. Сонце стояло високо, пронизувало рвані хмари мільйоном довгих тонких струн. Відблиски-зайчики віддзеркалювалися від води й від начищеної міді. Море повнилось вітрилами і пінними баранцями.
– Ти навіть не уявляєш, Ліно, як непросто часом позбутися піратів. Уяви собі – довге покарбоване узбережжя, бухти, бухти, острови… І скрізь – торгівля, така жвава, що море просто кипить! Ну як тут не зібрати ватагу, не погнати з корабельні шлюп, не зайнятися розбоєм? Адже це так вигідно й надзвичайно захоплює… А люди потім переповідають про тебе казки й співають пісні.
– Ви жартуєте? – я з побоюванням скосила погляд на Оберона. Він говорив мрійливо, наче справжній морський розбійник.
– Ні. Я їх цілком розумію. Але довелося й піратам до мене дослухатись – спокій у Королівстві дорожчий за кілька нових легенд. Можеш Гарольда розпитати… Ні, краще не розпитуй. Він не любить згадувати. Хоча інший на його місці пишався б – три піратських шлюпи захопив за тиждень!
– І що ви з ними зробили?
– Гм, – Оберон потер бороду. – Один їхній ватаг зараз командує охороною порту. Другий в темниці. А третього застрелили в бою. І це – на щастя, бо інакше його довелося б повісити. Це була не та людина, з якою я став би про щось домовлятися, ні, не та…
– А людожери? – запитала я жадібно.
– Людожери… – Оберон зітхнув. – Давай зараз не будемо про них, гаразд?
– Добре, – я обіперлась на підвіконня. Примружилися; вилискували обладунки стражників на міському мосту. Місто тяглося до піднебесся флюгерами й шпилями, «загоряло» на сонечку похилими дахами. У срібному куполі-краплі, як у кривому люстерку, віддзеркалювалися хмари.
– Це Храм Обіцянки, – тихо сказав Оберон.
Я відхилилася. Купол миттєво перестав мені подобатися – я готова була заприсягтися, що нічого потворнішого в житті не бачила.
– Той самісінький?
– Так. Наші принцеси (а тепер сестри-охоронниці) там живуть, розважаються й чекають на женихів, – Оберон говорив спокійно, ніби йшлося не про його життя й смерть, а, скажімо, про погоду на завтра. – Гарольд привів тебе, щоб я відпустив його на пошуки принців?
– А ви не відпустите?
– Ні. Гарольд потрібен Королівству.
– Ви теж потрібні Королівству. Навіть більше, ніж Гарольд.
Він сумно посміхнувся:
– А я, Ліно, уже зробив для Королівства найголовніше. Я привів людей сюди. Тепер Королівство впорається без мене.
Мене раптом зсудомило. Мурашки пробігли по спині, й волосся на голові стало дибки. Я згадала слова Гарольда: «Він убив собі в голову, що доживає останні роки, мало не останні дні…»
– Ваша величносте, – сказала я твердо. – Ви дали обіцянку принцесам, щоб урятувати Королівство в дорозі. Але й мені ви теж дещо пообіцяли. Пам’ятаєте?
Оберон дбайливо зачинив вікно. Засмикнув фіранку. Пройшовся кімнатою, біля протилежного вікна піднявся навшпиньки, поправив складку на портьєрі. Потягнув за шовковий шнурок. Портьєра розсунулася, відкривши для моїх очей зубчасті піки гір. Над одним із них зметнулася величезна тінь – і відразу зникла.
– Ти бачила? – Оберон озирнувся. – Родина драконів живе на озері. У них, наскільки мені відомо, троє дитинчат.
– Ваша величносте, не може бути, щоб ви забули свою клятву мені…
– Я пам’ятаю, – Оберон сів у крісло з високою спинкою, поклав руки на підлокітники й одразу споважнів, став строгим, недосяжним. – Я обіцяв, що покличу тебе на допомогу, якщо моєму життю загрожуватиме небезпека. Але ти, Ліно, мій друг, на відміну від принцес… і тому ти повернеш мені мою клятву. Просто зараз.
– Чому це?
– Бо я прошу про це.
Він дивився усе ще привітно, але на дні його очей уже прозирала крига. Ох, як же добре я знала цей його погляд! Байдужий, холодний, зовсім відсторонений і чужий. Точнісінько так він дивився на мене, коли в його очах я була зрадницею…
Я проковтнула клубок, що підступив до горла:
– Ні, ваша величносте. Ви мені обіцяли – і я вимагатиму виконання обіцянки.
Він дивився, ніби крізь товсте скло:
– Вимагати не вдасться, Ліно. Я просто поверну тебе у твій світ – назавжди.
Я затримала подих – груди, здавалося, зараз луснуть:
– Повертайте. А обіцянка однаково залишиться. Ви її порушите?
– Хіба не все одно – одну обіцянку порушувати чи дві? Якщо мені вже судилося померти клятвовідступником…
– Ви не вмрете. І ви не клятвовідступник! Я поїду й відшукаю вам принців. Тобто не вам, а цим дурненьким, тупим лялькам, мавпочкам…
– Годі, – куточки його губ ледь-ледь піднялися. – Ти нікуди не поїдеш, бо… Тому що туди не можна. А тепер кажи й думай, що завгодно. Нічого не зміниться. Я вирішив.
– Ви вирішили?!
Мене охопила лють. Якби під руку потрапило щось важке… я жбурнула б у нього (слово честі!), тільки б стерти з його обличчя цю вдавану байдужість, розбити чи хоч надколоти його пихату впертість! Він вирішив – ну ви тільки подумайте!
– Отже, це запрограмоване самогубство? Виходить, обіцяючи принцесам, ви заздалегідь знали: принців для них не знайдеться? Ви ж навіть не намагаєтесь боротися! Думаєте, Королівство вам подякує, якщо ви тайкома (чи ні) кинете його? Заради чого? Навіщо?
– Не кричи.
– Чому, – я вже майже сичала, – чому ви могли покликати мене в дорогу, хоча прекрасно знали, що це небезпечно для життя?… А я ж навіть не знала тоді, як посох у руках тримати! Взагалі нічого не розуміла! Тоді мені можна було ризикувати? А тепер – ні?
– Тоді я знав, що ти будеш поруч і я зможу тобі допомогти. Тоді ми всі ризикували – заради Королівства, цілого світу й великої кількості людей. А відправляти тебе… Та кого завгодно!.. Відправляти за Відьмину Печатку заради порятунку моєї шкури… Ти за кого мене маєш?
Він, як і раніше, дивився дуже холодно. Ніби перед ним по кімнаті бігала дивна надокучлива тваринка. Я стиснула кулаки – аж нігті врізалися в долоні:
– Я маю вас за мудрого монарха. Який знає, що його життя – це життя його країни… Воно не тільки ваше! Що буде з Королівством, якщо ви помрете так…
Я затнулася. Мені було страшно говорити те, що я збиралася сказати.
– Так нерозважливо? – Оберон звів брови. – Ну, кажи…
– Так жалюгідно, – вимовила я. – Порушити клятву… ота ідіотська клятва… Що буде з тонким світом? З усіма цими вашими чарами? Невже усім буде байдуже? І Королівству?
– Зрозуміло, – його голос не затремтів. – Ану геть звідси.
– Як?
– Іди. Щезни!
Я закусила губу й повернулася на закаблуках… Хотіла бігти – розшукувати Гарольда. Готова була вискочити на площу, злізти на якусь бочку й заволати звідти не своїм голосом: «Люди! Ваш король збожеволів! Ідіть і скажіть йому хто-небудь, що не можна упокорюватися, не можна витрачати намарне часу, треба ризикувати, нехай хтось вирушає за цю ідіотську Відьмину Печатку – та хоч і я піду…»
Варто було мені зробити один крок – і світ навколо перевернувся.
Я сиділа на лавиці біля маленького брудного ставка. Качки перевалювалися з лапи на лапу, вимагали хліба. А в моєму рюкзаку завалявся недогризений бутерброд…
Доріжкою котилася і гуркотіла колісьми пластмасова гусениця. Прогулюючись, мама з малям брели вздовж озера, як і раніше, я повернулася у свій світ саме тої миті, коли зникла.
Тільки Гарольда поруч не було…
Мене випхали!
Оберон мене прогнав! «Я просто поверну тебе у твій світ – назавжди». От і повернув!
Я закрила обличчя долонями. Такого відчаю й такої образи мені давненько вже не доводилося переживати.
– Лінко… Ти чого?
Клятий Макс… Стежив він за нами, чи що?
– Лінко… Та що трапилося? Через… отого, так? Через отого пройду!
– Сам ти пройда… Щезни.
У Макса, звичайно, гордості небагато, але все-таки якась є. Через хвилину я знову була сама – тільки качки нахабно вимагали їжі та гуркотіла звіддалік пластмасова гусениця.
Я витягла рештки бутерброда. Зачерствілий сир з’їла сама, крихти хліба кинула качкам. Вони відразу влаштували бійку – сильніші ганяли слабших. (Ненавиджу ці так звані «закони природи»!)
Шкода, що ставок у нашому парку маленький, брудний і мілкий. Якби він був трішки більший і глибший – булькнула б туди з головою – і квит. Сама думка про те, що треба тепер іти додому, і завтра буде новий день, а потім ще, і ціла низка днів… А Оберон, якого я любила й за якого боролася, просто випер мене з Королівства… Сама ця думка може кого завгодно розчавити.
Качки наїлися й пішли.
Сонце спускалося дедалі нижче. Стало прохолодно. Я застебнула куртку, насунула на чоло каптур. Незабаром зовсім стемніє… Мама з малими, напевно, уже повернулися додому. Побачила, що мене немає, і лається. Каже вітчимові, що я невідомо де швендяю й відбилася від рук. А якщо не прийду до дев’ятої – вона шаленітиме від хвилювання…
У мене є телефонна картка. Можна піти на зупинку й подзвонити.
А потім що? Повертатися й сидіти на лавці до ранку? Мало хто в цьому парку ночує…
Іти додому? Тоскно, якщо чесно. Нікого не хочеться бачити.
А може, і не було нічого? Не приходив до мене Гарольд, не забирав до Королівства? Незабаром травень, а там літо, канікули…
Засвітилися ліхтарі над ставком. У напівтемряві не видно пластмасових стаканчиків, що плавають біля берега, і розбитих пляшок у заростях очерету. Вогні красиво віддзеркалюються у воді – можна уявити, що ставок чистий, і берег чистий, і взагалі нічого поганого в житті не сталося…
На поверхню ставка впала тінь. Двоє хлопців ішли вглиб парку від зупинки – двоє підлітків дорослих, неохайних, якихось дивних хлопців. Я підвелася з лавки – мені що, чекати, коли вони підійдуть ближче?
– Агов, мала!
Я глянула праворуч, ліворуч… Майже зовсім стемніло. І навкруги, як на зло, ні душі. Була б я магом дороги з бойовим посохом у руках – чи злякалася б хоч на хвилину?
Але я була звичайним дівчиськом і тому швидко пішла по алеї геть.
Хлопці заіржали. Може, вони сміялися через якісь свої розмови, але мені здавалось, що регочуть з мене. І додали ходи не випадково – женуться. А доріжка веде в тупик… Тобто веде вона до дитячого атракціону «Автодром», але він у будні не працює.
Я йшла все швидше, а тоді побігла. Рюкзак важко підстрибував на плечі. Мимо мелькали кущі, дерева, лави. Це було, як страшний сон якогось зайця – він біжить, рятуючи життя, а за ним – собаки…
За спиною вже захлинались від реготу. Ноги в хлопців були набагато довші за мої.
Я ледь не налетіла на залізні ворота – другий вихід з парку. Ворота завжди зачинені. Висячий замок намертво проіржавів. Праворуч – стіна «Автодрому». Ліворуч – схил, колючі кущі, унизу ще одне озерце…
Задихаючись, я перемахнула через кущі. Тут, у хащах, ще не виросла трава, і ноги мої відразу заковзали по мокрій землі й глині. Я перечепилась і покотилася, як мішок, униз, у брудний, укритий піною ставок.
Біля самої води падіння загальмувалося: мене вхопили за комір. Затріщало щось. Я рвонулась, ладна битися не на життя, а на смерть. Хлопці перегукувалися і лаялись десь нагорі, віддалік. А хто ж цей новий ворог?!
Ладна вже заверещати, я подивилася вгору: наді мною нависало чиєсь обличчя з палаючими в темряві очима. Не як у кішки – разів у десять яскравіше. Ніби ввімкнули дві зелені лампочки із зіницями, з тоненькими кров’яними прожилками…
Моє тіло миттю наповнилося слабкістю.
Зверху тріщали кущі. Хлопчиська прочісували їх, наче бульдозери.
– Де вона? От коза! Куди вона…
– А-А-А… А-А-А!
Уже й не знаю, що подумали пішоходи на вулиці за парканом. Хлопці дико заверещали у два голоси – один густо й хрипко, другий тоненьким цапиним тенором. Затріщали кущі, затупотіли черевики – і все стихло.
Тихо було хвилини дві чи три…
– Ти не забилась?
– Ні.
Оберон допоміг мені підвестися на ноги. Очі в нього досі загрозливо світилися в темряві (набагато яскравіше, ніж у мене та Гарольда). Король дивився «нічним зором».
Я справді майже не забилася. Тільки забруднилась добряче грязюкою та й коліна трусилися. І в рюкзаку щось тріснуло. Напевно, лінійка зламалась.
– Ходімо.
– Куди?
– Відведу тебе додому. Мати божеволіє.
Я вирвала руку з його долоні:
– Не треба. Сама дійду. У вас же справ – повнісінько…
– Поки я тут – час у Королівстві зупинився, – м’яко нагадав Оберон.
– Сама дійду, – повторила я вперто. – Вам не потрібна моя допомога, ну а мені – ваша. Розійдемося по своїх світах – і квит.
– Ну що за дитсадок…
Я повернулася й полізла вгору схилом – навкарачки. Підошви ковзали. Я чіплялася за старі кущі жовтої торішньої трави.
Хлопців, звичайно, немає і сліду. Тьмяно горіли ліхтарі. Я абияк обтрусила з колін пісок і налиплі грудки землі. (От витріщиться мати, коли я приплентаюся додому в такому вигляді…)
А як же гарно починався день…
Оберон вибрався на доріжку слідом за мною. Його очі більше не світилися – вони глибоко запали, сховалися під бровами, і тіні навколо скидалися на темні окуляри. Я раптом усвідомила: поки я пхинькала на лавочці в парку, у Королівстві минуло кілька діб!
– Ліно, ти пробач мене…
Я мовчала, опустивши голову.
– Ти просто не розумієш, чого вимагаєш.
– Ні, це ви не розумієте, що означає для Королівства – втратити вас…
– Я-то розумію, – сказав він тихо. – Ти сама не знаєш, наскільки ти права.
– Якщо розумієте – чому не шукаєте принців? Чому не дозволяєте Гарольду? Чому не дозволяєте мені?
Ми повільно йшли пустельною доріжкою уздовж ставка. У воді віддзеркалювалися ліхтарі.
– Ось телефон, – буденним голосом сказав Оберон.
– Ну то й що?
– Подзвони матері. Скажи, що прийдеш за півгодини.
Мені захотілося плакати. Він був такий спокійний, байдужий… непробивний. Як бетонна стіна – хоч головою об неї…
– А я не телефонуватиму. І не прийду за півгодини. І… йдіть собі!
Він ухопив мене за ремінь рюкзака:
– Зажди. Навіть якщо ти вирушиш зараз зі мною до Королівства і проживеш там не один рік, і боротимешся з ким завгодно за що завгодно – ти все одно будеш удома за півгодини… Розумієш?
Розділ четвертий
Анатомія обіцянки
На королівському письмовому столі панувало безладдя. Громадилися папери й сувої, нерівними рядами стояли склянки й чашки, лежала велика чорнильниця, перевернута догори дном. Старий сірий пацюк з підв’язаним до спини хвостом меланхолійно промокав губкою чорнильну калюжку, що підсихала. Я роззявила рота.
– Це Дора, прибиральниця… Не лякайся. Вона – своя людина.
– Людина? Ви перетворили її на пацюка, щоб покарати?!
– Ні, ну що ти! Вона завжди була пацюком. «Своя людина» – тобто їй можна довіряти.
Оберон сів за стіл, ліктем відсунув убік папір. Полетіла вниз підставка для пір’їн у вигляді мага із посохом; Оберон піймав її на льоту. Поставив на край стільниці. Дора перехопила статуетку за талію й поволокла вглиб завалу, залишаючи за собою дрібні чорнильні сліди.
Я оглянулася.
Схоже, у королівському кабінеті кілька днів не прибирав ніхто, крім Дори. А пацюку було не до снаги розставити по місцях зсунуті лави, підняти перевернутий стілець, змінити шторку, обпалену знизу вогнем зі скинутого канделябра. (Моя мама, побачивши такий «порядок», утратила б свідомість.)
Посеред кімнати стояла на трьох дерев’яних ногах уже знайома мені дошка, вкрита крейдяною пилюгою. На ній безліч разів щось писали – і недбало стирали, так що букви й креслення, накладаючись одне на одне, утворювали безглуздий візерунок.
– Отже, Ліно, я готовий перед тобою відзвітувати, – Оберон витяг з-під купи паперів тугий сувій, розгорнув, і я побачила гарну географічну карту – чорний малюнок на жовтуватому папері. – Королівство розростається щодень. Окрім столиці, засновано десять великих міст і незліченну кількість сіл та селищ. Землі родючі. У лісах повно дичини й лісовиків. У горах гніздяться дракони, у ріках розкошують русалки, монетний двір чеканить монети, купці везуть багаті товари через море. Усе – як завжди, все – як має бути…
Я розглядала карту, і мені здавалося, що намальовані тушшю кораблі погойдуються на помережаних хвилях, кивають вітрилами.
– Усе, та не все. Хіба заморські принци не знають, що у вас п’ять принцес на виданні?
Оберон потер перенісся:
– Ліно, ти колись замислювалася про те, як влаштований наш світ?
– Ну от, – я показала на карту. – Моря, береги, ріки… У вас земля – кругла?
Король посміхнувся:
– Уяви, що ти стоїш у темній кімнаті. Або ні… Що ти летиш у темній порожнечі. Якщо запалиш вогонь – висвітиться коло, точніше, куля… Ти побачиш найближчі предмети. Чим яскравіше горить твоя свічка, тим більше їх буде. Моря, береги, ріки. А за межами освітленого кола – морок, і ти не знаєш, що там. Де зараз наш старий світ? Той, який ми з тобою разом залишили? Ми перетнули нерозвідані землі й ніколи не зможемо повернутися. Освітлені плями летять крізь темряву, щомиті віддаляючись на тисячі років, на мільйони польотів стріли…
– Це що, – запитала я пошепки, – як у космосі?
– Не знаю, – сказав король по паузі. – Я це уявляю саме так: пухирці світла, що плавають у мороці. Королівство – іскра, здатна перебороти темряву й запалити нове світло. А коли воно запалає сильніше – знову зникнути в темряві. Ось наш світ, Ліно. Для нього не складено мап, не придумано глобусів. Велике море – величезний темний простір, ніхто не знає, що лежить за ним. Може, нічого й не лежить. І немає ніяких заморських принців.
– А заморські купці є?
Оберон зневажливо махнув рукою:
– Вони плавають уздовж узбережжя. Беруть ліс і вовну біля гирла Лансу й везуть ось сюди, у Смильну, – Оберон тицьнув пальцем у зображення тупомордого чудовиська на карті. – Тут продають, як товар з-за моря… А шовк, килими й шкури бебриків везуть назад у столицю. Так і торгують.
– Шкури бебриків? – перепитала я машинально.
– Контрабандою. Наша митниця не встигає перевірити всі трюми. Але, чесно кажучи, жителям Смильни однаково доводиться відстрілювати бебриків десятками – вони м’ясоїдні, псують посіви, крадуть худобу, а розмножуються зі страшною швидкістю, ділячись надвоє й натроє…
Я уважніше придивилася до тупомордого чудовиська на малюнку. Його шкура була картата, як занавіски у нас на кухні.
– І вони неїстівні, – сказав король, ніби вибачаючись.
Дора, пацюк-прибиральниця, вибралася з-під завалу.
З величезним зусиллям поставила на місце перевернену чорнильницю. Віничком, зв’язаним із трьох облізлих пір’їн, взялася мести стіл. Закружляла курява.
– Отже, – запитала я тихо, – у цьому світі взагалі немає принців, крім Олександра, вашого сина?
Оберон мовчав.
– Значить, ви обіцяли принцесам принців, заздалегідь знаючи, що обіцянка нездійсненна?
Дора ненароком зачепила зі столу великий шматок крейди. Гепнувшись на підлогу, крейда розлетілася на багато часточок. Дора кинула мітлу й схопилася лапами за голову.
– Хіба я самогубець? – тихо промовив Оберон. – Надія була, і досить переконлива. Ось, наприклад, якби жителі островів виявилися не людожерами, а пристойними людьми, і влада у них не вигризалась зубами, а передавалася у спадок – наші принцеси давно були б одружені.
Я пожвавішала:
– Може, видати принцес заміж за людожерів?
– Заманливо, – серйозно кивнув Оберон, – але обіцянка від цього не здійсниться.
– А… взагалі-то принцеси можуть вибирати? Якщо ви приведете котрійсь із них принца, вона зобов’язана вийти за нього, навіть якщо він горбатий?
– Якщо горбатий – можна відмовитися. Але якщо у нього прищ на носі, або він ревнивий чи сварливий – принцеса все одно повинна вийти за нього заміж, інакше відразу втратить звання сестри-охоронниці.
– А якщо принц, приміром, удівець?
– Не має значення. Принцеса зобов’язана за нього вийти.
У голові у мене замелькали кольорові картинки. (Тоді вони навіть не здавалися мені страшними, навпаки: на секунду я повірила, що знайшла вихід. Це ж простіше простого…)
На моїх устах заграла дурненька посмішка. Думки, що без дозволу залізли в мої мізки, були смішними й бридкими водночас. (Тільки б Оберон не здогадався, про що я подумала…)
Та головне – надія є. Маленька, але є.
– Ваша величносте, а якщо принцеси самі, з доброї волі, повернуть вам вашу обіцянку?
Оберон уважно поглянув на мене. Зрозумів він чи ні, що за ідея у мене народилася?
– Вони не повернуть, – сказав він нарешті. – Знаєш, як тільки навколо рознеслися чутки про сестер-охоронниць, до нас юрмами посунули різні претенденти. Але жодна з п’яти принцес не проміняла мрії про майбутнього принца на сімейне щастя тут і зараз.
– Зрозуміл-ло, – я закусила губу. – А ви з ними поговорити не намагалися?
– З нареченими?
– Із принцесами!
– Про що?
– Про те, що так поводитися – кепсько!
– Я дав їм обіцянку. Як мені пояснити, що чекати на її виконання – кепсько?
– Можна, я з ними поговорю? – запитала я недбало.
Лишенько, як мені було страшно, поки чекала на відповідь!
– Не варто, Ліно, – сказав король, і моє серце гухнуло в п’яти. – Хоча… Як хочеш.
Я перевела подих. Надія зміцніла.
– Ваша величносте, а якщо мені вдасться вмовити не всіх принцес, а тільки деяких? Чи хоча б одну?
Король пильно подивився на мене. Устав, пройшовся перед дошкою туди-сюди, під його підошвами хрускотіли шматочки крейди, але він не звертав уваги.
Зупинився. Широким рукавом змахнув із дошки пил і залишки креслень. Підняв з підлоги найбільший шматок крейди.
– Дивись. Ось п’ять принцес – Алісія, Ортензія, Філумена, Стелла й Розіна.
Постукуючи крейдою, він швидко намалював на дошці п’ять фігурок у трикутних сукнях.
– Ось обіцянка…
Він обвів фігурки пунктирною лінією по колу.
– Кожна з принцес може вийти заміж за кого завгодно, – Оберон домалював до однієї з фігурок стрілку, що виводила за рамки кола. – При цьому інші можуть вчинити за її прикладом, а можуть чекати на принца до першого сивого волоска. Але як тільки – якщо! – котрийсь із принців назве одну з наших дівчат своєю нареченою… – він домалював поруч із верхньою фігуркою чоловічка в короні, – інші просто зобов’язані будуть чекати своєї черги. Тобто обіцянка стає непроникною, ось такою… – і Оберон навів поверх пунктирного кола товсту безперервну лінію. – Зрозуміло?
– Як усе це складно, – з сумом протягла я.
– Нічого складного. Принцеси чудово знають: допоки на горизонті не з’явиться перший принц, вони абсолютно вільні. Але щось поки не поспішають скористатися цією свободою…
Я хитро посміхнулася власним кровожерливим думкам.
– Ваша величносте… коли мені можна буде поговорити з ними?
* * *
У Гарольда був власний будинок під червоним дахом зі срібним флюгером-драконом. Його дружина виявилася милою пампушечкою, а син – досить войовничим крикливим створінням, який так і норовив ухопити мене за волосся.
– Послухай, – сказала я Гарольду, коли дитину повели годувати. – Я знаю, як скасувати обіцянку.
– Це вже авантюра!
Хвилюючись, Гарольд, дорослий дядько й старший королівський маг, говорив і поводився, як хлопчисько із сьомого класу. Оберон мав рацію: йому треба вчитися володіти собою.
– Знаю-знаю, – повторила я поблажливо. – Тільки ти повинен мені допомогти.
– Як?
– Підемо зі мною до принцес. Я говоритиму, а ти – підтверджуватимеш. Ну і… Якщо вони полізуть у бійку, мені з ними не впоратися – відразу з п’ятьма. А ти – можеш.
– А чого б це їм битися?
– Я говоритиму неприємні речі, – пояснила я сухо. – Я змушу їх добровільно відмовитися від обіцянки.
Гарольд знітився. Щойно сподівався – і ось розчарувався. Опустив очі:
– Не вдасться. Я вже намагався.
– І що ти їм казав?
– Ну, чимало чого – про розум, про совість. Що Оберон через це помре, Королівство занепаде, і вони нічого не доб’ються: принців як не було – так і не буде. І що якийсь чесний капітан чи купець ліпший за принца разів у сто. І що, мовляв, який сенс старіти в цьому Храмі Обіцянки?
Гарольд засопів.
– А вони?
– Сміялися, – зізнався старший королівський маг. – Просто заходились від реготу. За головну у них ця… Філумена. Так вона… – Гарольда аж пересмикнуло. – Знаєш що? Їм на всіх начхати! Що їм до Оберона, до Королівства? Їм подобається жити в храмі, в усіх на очах, подобається, що всі з ними панькаються, тільки про них і говорять… – він замовк і низько схилив голову.
Я раптом зрозуміла, наскільки втомилась. Там, у нашому світі, був уже пізній вечір, а тут тільки сонце схилялося над морем. У кімнаті Гарольда було світло й на диво чисто – вимиті гладенькі дерев’яні стіни, витерто пил з меблів і карнизів, відполірований вузлуватий посох мага, що стоїть у кутку на особливій стійці. Мирно погойдуються фіранки.
– А якщо вони в когось закохаються?
– Вони? Облиш! Вони не здатні ні любити, ні закохуватися. Вони хочуть тільки привертати увагу, зводити жонатих з розуму, а потім виганяти. Стерви, ось вони хто…
– Тим ліпше, – я посміхнулася. – Значить, їх не шкода.
– Не шкода? Що ти задумала?
– Побачиш… Гарольде, візьми свій посох. І знайди мені підходящий одяг – я хочу виглядати пристойно, бо за годину – у нас побачення із принцесами в храмі. Король відправив до них посильного, щоб чекали.
– Сподіваюся, ти справді придумала щось хитре, – сказав Гарольд без особливої впевненості.
– Не сумнівайся, – я випнула груди. – Знаєш, що? Дістань мені чоботи на каблуках. Щоб здаватися вищою. Треба, розумієш, для справи.
