Kitabı oku: «Королівська обіцянка», sayfa 3

Розділ п’ятий
Сестри-охоронниці

Сонце схилялось усе нижче, але до сутінків було ще далеко. Я йшла вуличками нового міста, закутавшись у плащ по самісінький ніс. Так, у мене тепер був плащ із королівським гербом, чорна зі сріблом хустка – знак мага дороги, тонка сорочка, шкіряні штани і жилет із нашитими металевими пластинками: всі мої старі речі хтось, виявляється, дбайливо зберіг, вичистив, виправ і заштопав діри. І нехай рукава й холоші були коротшими, ніж треба, – мене це тільки тішило. Плюс вісім сантиметрів – не жарт!

Гарольд крокував поруч – статечний і похмурий. Постукував посохом по бруківці. Перед нами розступалися: щойно була штовханина, і раптом – вжик-вжик – вільний коридор. Гарольду кланялися, на мене поглядали із подивом: що це, мовляв, за дрібнота поруч із королівським магом?

Вони мене не знали, нові мешканці Королівства. Нічого! Незабаром дізнаються про мене.

Ми вийшли на площу, і моє серце знову тьохнуло. Сама площа була манюсінька, наче невеличке перехрестя. Зате храм! Поблизу він виявився просто величезним, не меншим за королівський замок. Сонце відбивалося на блискучому куполі.

Біля входу в храм сиділи на сходах музиканти. Грали начебто кожен своє, але разом виходила якась дикувата музика, що дивно заворожувала. Я раптом злякалася.

Самовпевнених б’ють по вухах – як не раз повчав наш фізкультурник. За шість років, які минули в Королівстві за час моєї відсутності, колишні принцеси-наречені встигли подорослішати. Я перед ними – маленька дівчинка, нетяма. Вони глузували з Гарольда – а як же насміхатимуться наді мною?

Ми йшли через площу, і люди видивлялися на нас зусібіч. Я спіткнулася раз, удруге. Може, ще не пізно повернути назад?

Ні. Пізно. Ось стихли музиканти, ось плавно, із заворожливою повільністю розчинилися ворота. Я зіщулилася. Схоже, у них у храмі було світліше, ніж на залитій сонцем площі!

Музиканти підхопилися зі сходів, звично розступилися й по команді невидимого диригента заграли нову мелодію – веселу, танцювальну. У ритм музики вискочили дівчата у віночках – я злякалася, що це і є принцеси, але їх було принаймні десь із п’ятнадцять. Вигинаючись навсібіч та підстрибуючи, дівчата закружляли по площі в танку, а потім вишикувалися біля входу до храму, утворили живий коридор і загукали хором:

– Пані! Сестри-охоронниці! Вітають! Королівського мага Гарольда! І маленького незнайомця! Заходьте! Вам дозволено!

Голоси у дівчат були пронизливі, як вереск циркулярної пилки. Я оторопіла від такої нахабності: це ж треба! «Маленького незнайомця»! Та ще й «дозволено»! Ну й розпустив їх тут Оберон…

Коли я страшенно хвилююся, мене починає трішки нудити. От і тепер: звідусіль лунали крики натовпу (ще б пак, безкоштовна вистава!), дівчиська посміхалися наквацяними вустами, а я доклала страшенних зусиль, щоб зупинити тремтіння в ногах і не збліднути надто різко. (У мене шкіра тонка: і червонію, і блідну за одну мить.)

Гарольд мовчки рушив уперед, крізь живий коридор цих дурненьких овечок у віночках, я задерла носа до самого неба й рушила за ним. Так, плани будувати легко, а коли дійде до справи – коліна, втримайте, щоб не підвели…

Ми піднялися по стертих сходинках (храм же новий, коли ж устигли до дір стоптати?), проминули ворота й увійшли у світлий, просто-таки блискучий зал. Усе тут було надто яскраве, все золоте чи позолочене, усе, що могло блищати – блищало. Побачивши таку пишноту, будь-яка сорока сконала б від заздрощів.

Купол зсередини був порожнистий – чим вище, тим темніший. На внутрішній його стороні були намальовані зірки, і у вишині проносилися спалахуючи іскорки-світлячки.

– Наші гості вражені пишнотою храму, – пролунав під цим куполом надзвичайно дзвінкий, наче по радіо, голос. Відгукнулася луна; ми з Гарольдом стояли на п’ятачку мозаїчної підлоги, як на арені цирку, а перед нами піднімалися півколом п’ять величезних крісел, на кожному з яких сиділа жінка. У порівнянні з кріслами принцеси в них здавалися маленькими. Вичепурені, як пави, гарні, самовдоволені, вони розглядали нас згори, а та, що сиділа в центрі, ще й єхидно посміхалася.

І це ті самі принцеси-наречені, яких я колись захищала? Яких ми везли в каравані майже як вантаж? Ті самі «високості», які в присутності Оберона соромилися підвести очі?

– Вітаємо сестер-охоронниць, – сухо сказав Гарольд, трохи вклонившись. – Ми до вас у справі.

– Невже? – задивувалася та, що сиділа в центрі. Її голос підсилювався якимсь пристосуванням і лунав по залі, як мелодійний брязкіт. Я примружила очі: на спинці середнього крісла була золота табличка з написом «Філумена».

Ах, ось воно що… От хто в них за головну заправляє…

– Яка нудьга, – сказала Філуменина сусідка праворуч – руда, наче апельсин. Її голос, теж гучний, виявився ще й хриплуватим. На спинці крісла я прочитала: «Алісія».

– А що це за дівча ти нам привів? – запитала товстунка, яка займала крайнє крісло праворуч. Я зиркнула в її бік: «Ортензія». Як вона розповзлася за шість років! А була ж тоненька, як бадилинка, а тепер… Товсті щоки, товсті пальці, сідниця ледве в кріслі вміщається. А туди ж – «дівча!».

Я виждала секунду – і скинула каптур.

Звичайно, вони тієї ж миті мене впізнали. Одна лише Філумена здогадалася вдати, що задумалась і пригадує, інші розкололися відразу ж. Алісія витріщила здивовано очі, Ортензія сказала «Ох!», та, крайня ліворуч, – Розіна, – заплескала в долоні. І тільки дівчина, чиє крісло стояло між Філумениним і Розіниним – Стелла – просто посміхнулася.

– Ліно! – вигукнула Розіна. – Магу дороги! Яким вітром?

– Тим самим, – сказала я статечно. Мені вже стало зрозуміло, що розмови в цьому залі не буде. Стоїш тут, як миша перед динозаврами, спробуй-но змусити тебе вислухати!

Принцеси вивчали мене, переморгуючись (точнісінько, як противні десятикласниці).

– Ти не дуже змінилася, – Філумена примружила чорні, обрамлені пухнастими віями очиська. – У вашому світі всі такі маленькі?

(Ну от. Знайшла слабке місце і б’є, й лупить!)

– У нашому світі, – сказала я холодно, – минуло лише чотири місяці. Тому поки ви тут думаєте про сиві волоски, я ще сьомий клас, на жаль, не встигла закінчити.

Вони знову переглянулися.

– Ми зовсім не думаємо про сиве волосся, – сказала товста Ортензія, нервово поправивши світлий локон на скроні. У своєму блакитному платті вона була схожа на неосяжну хмару.

– Ми думаємо про принців, – сказала Розіна й захихотіла. Вона була найбільш негарна з усіх принцес і найрозцяцькованіша. Ніби сіра миша в червоному й золотому мереживах. Зачіску її прикрашав діамантовий метелик із дротяними вусиками, і, коли Розіна сміялася, ці вусики трусилися так, наче метелик збирався пчихнути.

Стелла, її сусідка, мовчала. Вона була єдина, хто досі не зронив ні слова.

– Принцеси, – я прокашлялася. Голос мій звучав не дуже переконливо, але в цьому залі й тихі звуки підсилювались і здіймалися під купол. – Я прийшла до вас із важливою й невідкладною справою. Йдеться про ваше життя та смерть, тому давайте-но поговоримо, як давні знайомі. Без усього цього, – я вказала рукою навколо, – цирку.

Розіна перестала посміхатися й злякано затрусила метеликом. Стелла й Ортензія швидко поглянули на Філумену. Руда Алісія мимохіть підтягла мереживну рукавичку, смарагдову із золотом, у тон дуже пишного зеленого плаття.

– Гарольде, – незворушно промовила Філумена. – Поясни колишньому магові дороги, що за час, поки ми не бачилися, у державі відбулися певні зміни. Сестри-охоронниці самі обирають, де і як приймати гостей і чи приймати взагалі. Вас направив король?

– Так, – сказала я швидко, не даючи можливості Гарольду відповісти. – Шість років – довгий строк. Але за останню добу в Королівстві відбулися іще деякі зміни. І поки що ви про них не знаєте, хоча стосуються вони насамперед вас!

Товста Ортензія заколихалася в кріслі, як холодець. Руда Алісія відкинулася на спинку, прибравши на обличчі втомлено-загадкового виразу. Стелла нервово сплела пальці, Розіна гикнула.

– І це дитя з іншого світу заявилося, щоб нас просвітити? – холодно запитала Філумена.

Я затамувала подих.

Коли ми йшли неосвоєними землями, я була не «дитина». Я вбивала сисунів, які корінням випивали людські соки, я тримала склепіння підземного тунелю, я звільняла принцес з-під завалів піску. І вони тепер сміють так зі мною розмовляти?

Я видихнула, знову набрала повні легені повітря й відіпхнулася ногами від мозаїчної підлоги. Якщо мені не вдасться, якщо я розучилася чи погано зосередилась – вийде смішний стрибок на місці (і тоді вже точно кажи пропало…).

Я зависла в повітрі над самісінькою підлогою. Моє тіло роздумувало: повернутися назад чи підійматися вище?

У цю мить я зустрілася поглядом з Філуменою. Вона дивилася на мене, як на мавпочку в футбольних трусах.

Ну, постривай!

Надувшись, як кулька, я здійнялася ще на кілька метрів. Гарольд дивився на мене з тривогою. Зі свистом видихнувши, я зависла майже під куполом – на рівні облич принцес, які сиділи на тронах. Відчуття було таке, наче вперше після довгої зимової перерви сіла на роздовбаний чужий велосипед, де й сидіння занадто високе, і педалі незручні, і кермо трішечки звернуте вбік, а ти однаково їдеш, утримуєш рівновагу й весело думаєш: а як гальмуватимеш?

Я розкинула руки. Світло било зусібіч, мої хрестоподібні тіні лежали на підлозі й на стінах, і, що найприємніше, одна з них упала просто Філумені на обличчя. Значить, зараз вона бачить тільки мій підсвічений ззаду силует.

Ага, «дитя з іншого світу»?! Розіна здригнулася, Ортензія закам’яніла, Стелла відкинулася назад, Алісія, навпаки, низько нахилилася вперед, ніби розшукуючи під ніжками крісла презирливу посмішечку, яка встигла сповзти з губ.

Складки мого плаща розсунулися. Я завмерла, побоюючись зайвим рухом порушити рівновагу.

– Що ж ти хочеш сказати нам, магу дороги? – після довгої паузи запитала Філумена.

– Ви в небезпеці, – я говорила уривчасто, берегла дихання. – Рада магів мого світу прийняла рішення.

– У твоєму світі немає магів, – прохрипіла Ортензія.

– Що ви знаєте про мій світ? Рада магів не терпітиме. Вирішено виконати обіцянку короля.

Знизу чулося дихання Гарольда. Надто гучне. Хоч би він стежив за обличчям, не виказав мене випадковим словом чи дурнуватою міною. Тримайся, Гарольде, ти все-таки головний королівський маг!

– Нам приведуть принців із твого світу? – Алісія нарешті випросталася. Щоки її налилися різким пунцовим кольором, навіть зелене із золотом вбрання не здавалося тепер таким гарним.

– Ні. Вас видадуть заміж тут.

– За кого? – швидко запитала Розіна.

Мене стало трішки нахиляти вправо. Нахиляти й розвертати. Що тут, вітер? Протяг? Намагаючись утримати рівновагу, я піднялася ще вище. Тінь сповзла з обличчя Філумени. Принцеса примружилася.

– Вас вирішено видати заміж за принца Олександра.

Три вигуки пролунало одночасно:

– Нісенітниця!

– Дурниці!

– Дурепа!

Промовчали тільки Стелла й Філумена. Перша, у смарагдово-білому платті, продовжувала заламувати пальці. Друга уважно мене розглядала: для цього їй доводилося тепер дивитись угору, закидаючи голову.

Як далеко внизу залишилася мозаїчна «арена»! Яким маленьким здається Гарольд! Він теж дивиться на мене, але бачить тільки підошви та поли плаща…

– Усе просто, – я намагалася, щоб вони не почули мого важкого дихання. – Зараз принц одружений на Ельвірі. Якщо Ельвіру скинути з корабля в море – принц знову буде вільний. Після Ельвіри вийде заміж Філумена. Їй піднесуть на ніч сонну траву, і вона не прокинеться. Після Філумени настане черга Алісії. І так доти, поки кожна з вас не отримає принца за чоловіка. Все справедливо. Все згідно з Обіця…

Я не могла більше говорити – мене знову скосило вправо. Зірки, намальовані зсередини на куполі, м’яко мерехтіли. Навколо кружляли золоті іскри – чи то метелики, чи то світляки. От якби гепнутись із такої висоти – мокре місце від мене залишилось би. Ніяка магія не допомогла б…

Принцеси заговорили всі разом. Їхні голоси спліталися, віддавали луною, до мене долинала мішанина вересків: «Та як вони посмі… Вона бре… Це пра… Я боюся… Вони не посмі…»

– Вихід один, – я скинула праву руку, ніби закликаючи до уваги (а насправді – щоб не завалитися набік). – Ви сьогодні ж, негайно. Повідомляєте королеві й Королівству. Що більше не чекаєте принців. Що повертаєте обіцянку назад. Вирішуйте швидше.

Я затріпотіла, як підстрелений горобець. Хотіла спуститися, але замість цього здійнялася ще вище, до самих зірок.

– Я готова повернути обіцянку, – пролунав раптом голос, якого я раніше не чула. Це була Стелла.

– Тільки спробуй! – просичала Алісія.

– Не давай себе залякати, – голос Філумени був незвично тонким, але говорила вона впевнено. – Це обман. Це блеф!

– Ні! – гаркнула я з-під купола. – Навіть якщо його величність Оберон… виявить шляхетність… Рада магів мого світу зробить усе, як я сказала!

Ці мої слова виявилися фатальною помилкою.

Принцеси раптом замовкли. Зі своєї висоти я бачила п’ять піднятих облич.

– Он воно що… – медовим голосочком проспівала Алісія. – Значить, рада магів твого світу головніша за Оберона?

– Значить, – підхопила Філумена, – король більше не хазяїн у своїй країні?

– Прийде рада магів і переконає Оберона, – хмикнула Ортензія. – Хі-хі…

– Тьху, брехуха! – вигукнула Розіна. – А я повірила!

Стелла мовчала.

– Ліно, – я почула напружений голос Гарольда, – спускайся…

– Слухайте, ви! – я ніяк не хотіла змиритися з поразкою. – Ну що ви вперлися, як віслючки? Ви ж зістаритеся в цьому храмі! Вас же проклянуть геть усі, самі люди після смерті Оберона храм розвалять, а вас прикінчать! Вас же на шматки порвуть!

– Припини істерику, магу дороги, – з відразою промовила Філумена. – Ніхто не зістариться. Ніхто не помре. Просто ви, могутні маги, відірвете нарешті зади від крісел і відшукаєте те, що обіцяв Оберон. Нам байдуже, звідки ви приведете принців – але ви їх приведете. Це наше останнє слово.

– Ах, так? – закричала я. – Ну, зачекайте! Я вам дістану принців! Одного – ревнивого, іншого – прищавого, третього… людожера! А четвертого…

І тут повітря перестало мене тримати, я полетіла вниз – спочатку повільно, повертаючись навколо своєї осі, а потім усе швидше й швидше. Перед очима спершу почервоніло, а потім потемніло. І затихав удалині знущальний регіт принцес.

Розділ шостий
Поява уйми

Урятував мене Гарольд. Сплів посохом сіточку й зумів піймати мене біля самої землі, точніше, біля самої мозаїчної підлоги.

У мертвотному мовчанні ми з ним вийшли з храму й побрели світ за очі. Вийшли за міські ворота (варта привітала нас, дехто мене впізнав, але мені було не до розмов й обіймів). Добрели до берега річки Ланс, сіли на перевернутий рибальський човен й уп’ялися поглядом у протилежний берег, що поріс лісом.

Сонце сіло. Призахідне небо віддзеркалювалося в широких і спокійних водах Ланса.

– А яка була гарна ідея… – сказав Гарольд.

– Що?

– Та чудова ж думка… Видавати їх заміж по черзі. За Олександра, – Гарольд ядуче посміхнувся.

– Не любиш ти принца.

– А за віщо його любити? Знаєш, я б останньою видав заміж Стеллу. Нехай вона залишиться жити. Вона з них – єдина нормальна, тільки Філумена на неї впливає.

– Спасибі, – сказала я зітхаючи.

– За що?

– За те, що я – це я, а не мокре місце на підлозі в храмі.

– Нема за що. Ти класно літала.

Я посміхнулася:

– І план, кажеш, гарний?

– Ага. Шкода тільки, що нездійсненний. Для Оберона.

– Та знаю. Я ж тільки хотіла, щоб вони злякалися.

Гарольд невесело похитав головою:

– Тепер вони ще наскаржаться королю…

– Нехай скаржаться, – сказала я зло. – Гарольде… А що таке Відьмина Печатка?

Він здригнувся. Покосував з підозрою:

– Звідкіля ти знаєш?

– Король сказав. Щоб я, мовляв, пустив тебе за Відьмину Печатку? Та ще й заради власної шкури…

Небо потихеньку змінювало кольори. Начебто линяло, натягаючи золоту шкурку замість світло-бежевої.

– Лінко, – сказав Гарольд. – А ти зовсім дитина…

– А це вже ні. Я маг дороги. Ти знаєш.

– Знаю. Раніше, коли я сам був шмаркачем… Я ж не розумів, яка ти ще дитина…

– Я велика. Пам’ятаєш, як ми з тобою…

– Та пам’ятаю! Усе пам’ятаю. Тільки не знаю, що мені робити. За Відьмину Печатку тобі не можна… Самій – точно не можна.

– Підемо разом?

Гарольд ковтнув слину. Знову подивився за ріку. Мені здалося: зараз він погодиться. Зараз скаже: ходімо! Як у старі добрі часи. Підемо й знайдемо п’ять принців для цих злюк-принцес, і нехай з ними роблять що хочуть. Храм Обіцянки розберемо по камінчику, на його місці побудуємо цирк… чи школу… або просто хай буде широка площа…

Пролунав тупіт. На берег, викидаючи з-під копит фонтанчики піску, вилетів присадкуватий чорний кінь. У сідлі його підстрибував стражник:

– Пане верховний магу! Ледве знайшов… Вам лист, терміновий!

І кинув сувій з печаткою. Гарольд піймав на льоту. Розпечатав. Переглянув. Посмутнів, опустив плечі:

– Ну от… Знову. Кочівники на півночі. Захопили ціле місто, а там жінки, діти… Гаразд. Нехай начуваються…

І повернувся до вершника, що чекав наказів:

– Збирай людей. На світанку виступаємо.

Стражник поскакав.

– Ось так, Лінко, – з тугою сказав Гарольд. – Обіцяв дружині сьогодні вдома ночувати…

Я схилила голову. Тупіт копит затих, над рікою протяжно прокричав вечірній птах.

– Відьмина Печатка – це місце? Туди можна потрапити?

– Відьмина Печатка – це… Слухай. У нашому світі були часи, коли мертві не вмирали назовсім. Вони вирушали в іншу країну. Їх не можна було привести назад, але завжди знаходилися умільці, які із цього світу потрапляли в той – і назад. Могли передати небіжчику звісточку від родичів. І навпаки.

– Загробний світ? – я роззявила рота.

– Звичайно, той світ був не зовсім… людським. Але ж усі знали, що рано чи пізно туди ми всі потрапляємо. Посередники – ті, хто ходив туди-сюди, – дуже цінувалися. А крім того, що вони передавали звістки від родичів, ще й хорошу місцинку могли приготувати. Уяви: помираєш і знаєш, що тебе вже чекають…

– Нічого собі! – вирвалося в мене.

– Так. Ті, хто міг ходити у той світ і повертатися, були переважно некроманти. Ти знаєш, хто такі некроманти?

– Ну це такі злющі маги, спеціалісти з мертвяків? – я зіщулилась, наче від холоду.

– От-от. А вони не ті, хто надто церемониться, особливо якщо відчувають вигоду. Саме вони ходили з того світу в цей, і вузенька щілина між світами ширшала й ширшала. І живих людей туди потрапляло все більше й більше. І в якийсь момент усе переплуталось. І мертві істоти з того світу поперли у цей.

– Бр-р-р… – мені все сильніше ставало не по собі.

– Тут би всьому й кінець, але знайшлася одна відьма – імені її ніхто не пам’ятає. Вона запечатала прохід між тим і цим світом. Багато століть між ними взагалі не було зв’язку. Мертві, як ти розумієш, назад не приходили, розповісти було нікому… Я взагалі завжди думав, що це казки. Тільки коли Оберон позаторік показав мені цю Печатку…

– Оберон? Вона у нього?

– Вона ні в кого. Просто є люди, які вміють Печатку відкривати й закривати. І Оберон бував у тім світі, давно. Це більше вже не царство мертвих… Але місце украй неприємне.

– М-да-а… – пробурмотіла я.

Вечір був теплий, ані шелесне навкруги, цвірчав цвіркунами, ледь чутно шурхотіла вода, а я сиділа посеред усієї цієї благодаті, і мені уявлялось колишнє царство мертвих – занедбане і запечатане, як підземелля…

– Знаєш, якось… – невпевнено почала я. – Є легенди про героїв, які спускались у загробний світ. Але… Це дійсно були великі герої.

«І всі – дорослі чоловіки», – подумала я окрім того.

Гарольд знизав плечима:

– У справжньому загробному царстві, ще з відкритим проходом, у нас хоч якась була б підмога: Ланс, наприклад. Мій батько… А так – підмоги не дочекатися.

– А там є принци? – мій голос затремтів.

– Так! Оберон розповідав, що там дуже багато маленьких королівств. Усі з усіма воюють. Звичайно, там є принци…

Потроху темніло. Небо вже зовсім зблякло, із золотавого стало блакитним, а потім і густо-синім.

– А чому Оберон сам туди не піде?

Гарольд ляснув по коліну рипучим сувоєм:

– Та тому що… Розумієш, тут тільки з вигляду все спокійно і добре. А насправді в Королівства повно ворогів. Тільки пронюхають, що короля немає на місці – тут таке почнеться…

– А якщо він… помре? Не почнеться?

Гарольд пригнічено схилив голову.

– Ну чого ти мовчиш?

– Якщо він помре… – сказав Гарольд глухо, – усе одно на місці король буде. Себто – я.

– Он як? – запитала я противним голосом ябеди. – Ти що, рівня Оберону?

– Ні, – Гарольд дивився за ріку. – Але коли… якщо… він помре, я отримаю в спадок частину його сили.

– Тоді чого ми взагалі переживаємо? – запитала я після довгої паузи.

Гарольд пильно подивився на мене. Мені стало мулько.

– Пробач.

Він мовчав.

– Ну, пробач, будь ласка… А ти сам не можеш туди…

– Ну нащо повторювати? – у голосі Гарольда чулося роздратування. – Я піду, а там нехай кочівники дітвору потрошать?

– Ти ж на мене сподівався… – сказала я сумно. – Ти мене привів, щоб я вирушила за Відьмину Печатку.

– Я тебе привів, щоб ти переконала Оберона… – заперечив Гарольд не дуже впевнено.

– Нащо його умовляти, якщо ти сам кажеш: він не може йти?

Над рікою в небі засяяла перша тьмяна зірочка.

– Якщо чесно, – тихо сказав Гарольд, – я тебе привів просто… від зневіри. Ти єдина людина… єдиний тут маг, окрім мене та Оберона. Мені хотілось із тобою… поговорити, чи що.

– Ну от і поговорили…

– Та вже ж, – Гарольд зітхнув. – Мабуть, тобі ліпше повернутися, звичайно. Все одно…

Він замовк.

– Як він міг дати оту дурну обіцянку?! – спалахнула я. – Не міг придумати щось інше?

– Може, й міг, – голос Гарольда посуворішав. – А може, не було нічого іншого. Не було вибору, розумієш?

Зірки спалахували одна за одною, ніби хтось розсипав білу крупу. І чим темніше ставало, тим яскравіше вони горіли, мерехтіли, ледь помітно міняючи колір.

Гарольд мовчав.

– А час? Час там тече так само?

– Оберон казав, що точнісінько так. День у день.

– Хоч це радує… – я невдало спробувала пожартувати.

Гарольд ухопився за голову.

– Лінко… Ця ж Печатка – вона така паскудна річ… Якщо за неї хтось увійде з нашої сторони – поки він не вийде назад чи не загине, – Печатка нікому не підкоряється. Це означає, що ніхто не прийде на допомогу. Якщо увійшов – сподівайся лиш на себе!

Холодний вітер війнув над річкою, і мені здалося, що зорі на мить примерхли.

* * *

Ми довго спускалися вузькими сходами – у підвал, у підземелля. Ішли в повній темряві – нічним зором я розрізняла вологі стіни, що подекуди поросли цвіллю, і гладенькі сходи під ногами. Час від часу вони завертали під прямим кутом. Тричі за весь наш шлях за рогом з’являлося світло – стражники несли вахту на вузьких сходових майданчиках.

П’ять чи шість разів Гарольд зупиняв мене, щоб показати пастку. Людина, яка не знає коридора як слід, обов’язково зачепилася б за невидиму дротинку, протягнуту над підлогою, або наступила на широку (ширшу за інші) сходинку, чи порушила ненароком павутинку в кутку. Такого невдаху вже чекав кам’яний мішок, а сторожа здійняла б тривогу.

– Там, унизу, що – скарб? Схованка? Відьмина Печатка?

– В’язниця.

Я притихла.

Нарешті, спустившись глибоко-глибоко, ми опинилися у великому підземеллі під низькою стелею. На стелі темніли малюнки й написи, зроблені кіптявою свічкою: «Люблю Елізу», «Тут сторожував Василько» і подібні дурниці. Уздовж стін горіли смолоскипи. Стояло велике крісло (як його тільки утягли по цьому вузькому коридору?) і кілька бочок – великих і маленьких.

Подекуди на кільцях, умурованих у камінь, висіли обривки ланцюгів.

– О-о… – сказала я роззираючись.

– Побудь тут, – Гарольд взяв один зі смолоскипів. – Я скоро повернуся.

І так, зі смолоскипом, пройшов крізь кам’яну стіну. Тільки через мить я зрозуміла, що насправді в стіні був прохід – вузький, замаскований грою тьмяного світла.

Я озирнулася ще раз. Мені доводилося чимало разів бувати в різних відворотних, лиховісних місцях, але це підземелля значно пересилювало раніше бачене моторошністю й зловісністю. Щоб додати собі мужності (я все-таки не бранець тут, а королівський маг), я всілась у крісло.

Воно було розраховане на велику дорослу людину, на чоловіка. Я спробувала прилаштувати руки на підлокітниках – лікті задерлися, як крильця смаженого курчати. Щоб обіпертися на спинку, треба було прийняти незручну напівлежачу позу. Ноги гойдалися. Пововтузившись трохи, я сповзла на край дерев’яного сидіння, поклала долоні на коліна (можна зараз повторити про себе правопис суфіксів «онн», «енн»).

Згадати правило мені не вдалося, але я принаймні відновила цілковите самовладання аж до того моменту, коли зі стіни (з вузького проходу, де зник Гарольд) без усякого попередження з’явилися двоє.

Один був мій друг і навчитель.

Другий – здоровезний крем’язень – бородатий, кошлатий, як дикун, і голий до пояса. Темне волосся росло в нього скрізь – лізло з вух, з ніздрів, з пахв, суцільним шаром покривало живіт і, здається, спину (я зразу не встигла розгледіти). Руки він тримав схрещеними перед грудьми, і кожна рука була, як тушка баранця – така ж велика й укрита шерстю. На зап’ястях жовтіли браслети. З бороди, що ковтунами заслонила все обличчя, дивилися жовті й круглі, як у тигра, очиська. Гострий ніс видавався дзьобом; заввишки цей крем’язень був приблизно як Гарольд, але в півтора рази ширший.

Я заціпеніла у своєму кріслі.

– Познайомся, Ліно, – сказав Гарольд буденно. – Це Уйма… Колишній племінний вождь і колишній людожер. Уймо, це Ліна – маг дороги.

Жовті очиська зиркнули на мене призро, і я дуже засумнівалася в словах Гарольда. Чого це мій друг вирішив, що людожер – «колишній»? (Навіщо він узагалі привів сюди це опудало? З глузду з’їхав, чи що?)

– Ліно, – Гарольд зітхнув. – Я не можу вирушити з тобою сам. Але й саму тебе відпускати – дурість і злочин. Ось Уйма. Він один вартий десятка бійців. І він згоден піти з тобою за Відьмину Печатку.

Отакої… подумала я із жахом. Він згоден, яке щастя! Це що ж, один із племінних вождів, захоплених Обероном на островах? У в’язниці поводився, як зразковий вегетаріанець, «перевиховався», і тепер Гарольд не просто його відпускає – пропонує мені в супутники? Щоб першою людожерською стравою після довгої перерви стала я – Ліна Лапіна?!

– Дякую, – сказала я, хрипко відкашлявшись. – Але все-таки ліпше я сама…

Гарольд насупився, ніби не второпав. Зиркнув на Уйму, на мене. Я зробила вигляд, що розглядаю чорні написи на стелі.

– Уймо… – сказав Гарольд напружено. – Зачекай хвилиночку…

Він узяв мене за лікоть і витяг у коридор, анітрішки не турбуючись про те, що людожер залишився без нагляду.

– Лінко, я йому довіряю. І ти можеш йому довіряти. Я б ніколи не відправив його з тобою, якби хоч один сумнів…

– А чому він у вас у в’язниці сидить?

– Він не сидить. Він добровільно вирішив розділити долю своїх одноплемінників, а серед них є такі, які заковтують людей ціляком…

Я поперхнулася.

– А він, отже, не ковтає?

– Він узагалі людей не їсть! Давно!

– Звідки ти знаєш?

– Звідти! Я королівський маг – чи хто?

– Не знаю… – сказала я, стримуючи злість. – Не знаю, чому, вирушаючи у таке пекельне місце, мені треба брати із собою отаку загрозу.

– Він безпечний! Або ти ідеш із ним – або взагалі нікуди не йдеш…

– І нехай усе залишається, як є?

Бліде лице Гарольда взялося червоними плямами. Він випростався, мало не стукнувшись головою об низьку стелю, і відразу став суворим і зчужілим:

– Ти ображаєш мене недовірою, магу дороги…

– Чому недовірою? – промимрила я вибачливо. – Чому ображаю… Я не хочу з ним іти, Гарольде, він мені не подобається…

Він якийсь час постояв, як статуя на постаменті, а потім зітхнув скрушно:

– Півночі позаду. Щоб відкрити Відьмину Печатку, потрібно години чотири, не менше. На світанку я виступаю на кочівників, і нікуди від цього не дінешся. Ми довго ще будемо сперечатися?