Kitabı oku: «Сліпий василіск», sayfa 2

Yazı tipi:

Письменник³

Клавдія Василівна викликала мене до себе в кабинет і дуже суворо запитала:

– Це що таке?

На столі перед нею лежав мій зошит з російської мови. Він давно закінчився, і на останній сторінці я написав дещо від себе. Усього декілька рядків.

– Це що таке, я тебя питаю?!

– Зошит, – сказав я і почервонів.

– Бачу! А в зошиті що?

І вона розгорнула останню сторінку:

– «Одного ранку капітан Залізне Око вийшов на палубу свого космічного крейсера…» Що це? Де ти це прочитав?

– Ніде, – зізнався я, тому що викрутитися не було можливості. – Я це сам придумав.

– Сам?! Придумав та написав?

З її голосу я зрозумів, що зробив щось жахливе.

– Ну! Відповідай!

– Я більше не буду, – сказав я і схлипнув.

– Ти що, письменник? Га?

– Ні.

– Може, у тебе є хист? Кажи!

– Ні…

– Може, твоє прізвище Полімеров?!

– Ні…

– Так чому ти дозволив собі писати в зошиті те, що сам придумав?!

Я мовчав, тому що відповісти було нема що. Це Оленка-ябеда, мабуть, витягла в мене з парти зошит і віднесла Клавдії Василівній. Вона чула, як я пошепки читав свій твір Борису.

– Я більше не буду…

– Якщо хоч раз тебе на цьому спіймаю, – сказала Клавдія Василівна, – можеш збиратися в спецшколу! А це я забираю і в чверті з російської ставлю двійку. Йди й добряче подумай про свою поведінку!

Я пішов у коридор і почав думати.

За тиждень мала вийти нова книжка Віталія Полімерова. Чекати дуже довго. Письменник не може створити понад дванадцять книжок у рік, оскільки його творчість – дуже важливий та складний процес. Тому ми отримуємо по книжці раз на місяць. І це ще наша вдача, що Віталій Полімеров – наш співвітчизник. А в інших країнах, де немає Письменника, ще потрібно перекласти на іноземну мову.

На кожній вулиці був банер із назвою нової книжки Полімерова. Але і так усім відомо, що нова книжка буде називатися «Розриваючий грім». Вже по всій країні працюють типографії, і мільярдні наклади книжки будуть надруковані точно в термін, і їх отримають всі книжкові магазини, де на всіх полицях стоять інші книги Полімерова. Але це буде тільки через тиждень.

Для того, щоб уникнути очікування, я вирішив придумати пригоди улюблених героїв. Наприклад, капітана Залізне Око. Але через кляту Оленку Клавдія Василівна мене викрила.

Я з сумом взяв портфель і пішов додому. Мама буде засмучена, коли дізнається про двійку з російської. А ще більше вона засмутиться, дізнавшись, що Клавдія Василівна забрала зошит із моїм твором.

Я сам позавчора бачив, як мама, сховавшись від усіх, тихенько читала телефонну книгу. Усі ми дуже любимо читати. Двісті тридцять шість книг Полімерова, що складають нашу домашню бібліотеку, зачитані до дірок і вивчені майже напам’ять.

Шкода, що я не Письменник і у мене нема Таланту. Письменник у всьому світі може бути тільки один. Його читає весь світ, і він має величезні наклади.

Батько колись сказав зсерця, що весь наш світ схожий на чиюсь вигадку. Такого, звісно, бути не може. Вигадані світи існують тільки в книжках.

Був би я Полімеровим з талантом – я б, звичайно, зробив наш світ саме таким.

Підземний вітер⁴

Я поведу тебе в далекий край…
(«Лісова Пісня»)

Частина перша

Улія йшла по околиці свого району, жовті світляки висотних будівель гасли один за іншим, потім знову спалахували, запрошуючи пограти. Відчувши її наближення, квапливо підморгували ліхтарі; Шаплюск, який чекав на розі великої і малої вулиць, затремтів, ніби від вітру, і погас на цілу секунду.

– Чекав? – вона поклала руку на холодний бік.

Шаплюск був вразливіший за інших. Його мучили туга та неясні передчуття, він поспішав вилити їх Улії, а вона вислуховувала й ніколи не пояснювала йому, що його страх перед майбутнім складається з коливань напруги в мережі, невидимого поля навколо танцюючих дротів і сили сирого вітру.

– Все буде добре, – вона обійняла бетонний стовбур, притулилася щокою, відчула на мить маяття і занепокоєння Шаплюска – і довіру, що приходить на зміну. Улія погладила напівзмите дощами оголошення «Зніму ква…», Шаплюск моргнув ледь помітно, попросив приходити до нього частіше, Улія пообіцяла й рушила далі, повз стрій кволих лип, уздовж великої вулиці, здорової і пружної, з чистим вологим асфальтом, з маяками рекламних щитів на автобусних зупинках.

Вночі потоки Людви робилися спершу тонкими й переривчастими, як біла розмітка на осьовій, а потім і зовсім вичерпувалися, переміщаючись з-під неба в прямокутники вікон. Рух тік по проїжджій частині вільно, не збитим у корки потоком.

Улія зупинилася перед Даюванном, який був майже так само чутливий і розвинений, як Шаплюск, але куди більш оптимістичний. Вони вітали один одного стримано й навіть іронічно, Даюванн повів тінню і повідомив, що наближається осінь. Він не може пояснити, чому так упевнений в цьому, але потоки води й потоки в мережах, шари повітря і переміщення Людви кажуть йому, що осінь – скоро…

– Ти помиляєшся, – сказала йому Улія.

І Даюванн знову повів тінню, на що Шаплюск ніколи б не наважився.

Улія рушила далі; по той бік вулиці безшумно пролетів Переул, рідкісна Людва помітила його й прискорила крок. Переул повернувся, загальмував, перетнув подвійну осьову й зупинився перед Улією – у трьох кроках.

Світлофор над його головою нервово запульсував жовтим.

– Покатаємося? – запропонував Переул і поплескав по вільному сидінню мотоцикла.

– Справи, – сказала Улія.

– З ліхтарями цілуватися? – запитав Переул.

– Тобі то що, – сказала Улія.

– Сідай, – сказав Переул.

Вона подумала – і сіла.

Стихія Переула – політ, лінії узбіч, що сходяться в точку, звичні речі, розмазані в стрічку спокійній ситої швидкості; Улія обійняла його за плечі й закрила очі. Вони летіли прямо по осьовій, навколо вже не було нічого окремого – тільки ціле, тільки Місто, дві смуги ліхтарів справа й зліва, ніжна система дротів, рух, від якого хотілося стогнати та сміятися, Улія притулилася обличчям до шкіряної спини Переула, цегляні стіни зливалися з ажурними огорожами, а коли вони злетіли на пагорб, попереду відкрилася палаюча вогнем біло-червона дзвонова дорога…

– Ти мене кохаєш? – весело запитав Переул.

– Кохаю…

У цей момент звідкись потягнуло підземним вітром. Це було коротке слабке дихання, крізь яке відразу ж і пролетіли, проте жовте волосся Переула стало дибки, й Улія міцніше вчепилася в його жорсткі плечі.

Мабуть, десь зовсім поруч виявилася віддушина – вентиляційна шахта з насосами.

* * *

Світлофор усе ще блимав жовтим.

– Скоро ранок, – сказала йому Улія.

Світлофор сказав, що Переул тисне колесами тіні.

– Але я ж не тінь, – сказала Улія.

Світлофор важко хитнувся і перестав блимати. Спалахнув рубіново-червоним, приємним для очей вогнем.

Підворіття хропіло розверстими темними ротами – випускало застояне у дворах дихання Людви, що текло з прочинених вікон. Світлячки закінчили гру в переморгування; рідко-рідко спалахував жовтий квадратний вогник, згасав одразу – або залишався дивитися в ніч, і тоді можна було розгледіти тіні, що металися за тонкою тканиною.

Улія йшла тепер уздовж бульвару; маленький сквер в його кінці був темним і незатишним. Улії ніколи не вдавалося знайти спільну мову з цими деревами – вони здавалися їй потворними, вона здавалася їм небезпечною.

Зараз у сквері не було тихо й не було темно. Горіли червоні вогники, крихітні, як іскри, але, на відміну від іскр, довговічні; Улія зрозуміла, що в парку Людва. Що вона розмовляє, курить, грає і співає.

З цікавості вона підійшла ближче. Голоси зливалися – їй доводилося докладати зусилля, щоб зрозуміти, про що тут йдеться; здається, було якесь свято, і, замість того щоб зустріти його під дахом, у світлому вікні, ця Людва – молода – курила й співала в скверику.

Улія знудилася й уже повернулася, щоб йти, коли щось змінилося. Молода Людва, як і раніше, сміялася і курила, але з її товщі раптом виринув звук, що змусив Улію почекати з відходом.

Це була пісня.

Улія залишилася спочатку просто тому, що їй сподобалася мелодія. Минула хвилина, інша, їй раптом стало легко й спокійно, легше й спокійніше, ніж за спиною в Переула летіти крізь Місто на мотоциклі; їй згадалися вогні над річкою, дихання старого Моста, лінії узбіч, що сходяться в точку – там, далеко, де всі щасливі. Їй пригадався тополиний пух, що покриває решітки водостоків, перезирці світлофорів опівночі, поточний по бульварах літній колір мобілів, блиск хрому та скла, святковий шум Міста, що прокидається на світанку – і вона посміхнулася, сама не знаючи навіщо.

Пісня була проста і справжня. Улія ступила два кроки вперед, примружилася і заморгала, ніби намагаючись викинути з очей смітинки. Людва незвично роздрібнилася перед її очима, як фасад дробиться вікнами, якщо довго на нього дивитися. Улія побачила, що Людва складається з окремих… як їх краще назвати? І один із них стоїть на лавці з гітарою в руках, і його пісня, слів якої Улія не розуміє, утримала її і не дала піти…

Той, що співав, замовк, і Людва – інша Людва – заплескала в долоні. На цей раз Улії вдалося розібрати окремі слова: ну, Сашко, ну, хлопче, ти даєш…

Значить, цей окремий, що випав із Людви на здивованих очах Улії, значить, цей, що співав, називається Сашком, Хлопцем…

Вона пішла вперед, нітрохи не роздумуючи.

– Ти добре співаєш, – сказала Хлопцеві так само просто, як казала часом ліхтарям: усе, мовляв, скоро владнається.

Він дивився на неї зверху, з лави, і, здається, не знав, що відповісти.

Хто це, питала Людва за спиною Улії.

– Заспівай ще, – сказала Улія.

Він зліз із лави.

– Ти хто? – запитав він. – Ми знайомі?

– Я Улія, – сказала вона нетерпляче. – Будеш співати, чи мені піти?

Людва щось бурмотіла. Трошки сміялася. Улія дивилася на Хлопця, і той чомусь ніяковів під її поглядом.

– Гаразд, – сказав він нарешті. – Якщо жінка просить…

І заспівав.

* * *

Наближався світанок, рух майже зовсім згинув з вуличок і проспектів, а ця дивна Людва, що оточувала Сашка в сквері, усе лопотіла сміялася, і Улія не могла зрозуміти, чому Хлопець зволікає.

– Ти не хочеш йти зі мною? Чому?

Людва щось говорила.

– Та ні, чому, – Сашко посміхався, але якось невпевнено. – Я готовий йти з тобою, прямо зараз…

Улію хтось взяв за лікоть й одразу ж випустив. Вона повернула голову – від Людви неясно відокремилася фігура з тонкими ногами й довгим волоссям, її червоні губи ворушилися, вона щось намагалася сказати; зробивши зусилля, Улія розібрала: «звідки прийшла дівчинка а то знаєш у нас так не прийнято щоб».

Улія блимнула, і фігура знову злилася з Людвою. Сашко стояв, обіймаючи гітару, Улія простягнула руку й звільнила його від непотрібного вантажу, потім випустила гітару – її підхопила Людва – і обійняла Сашка за плечі, як Переула:

– Підемо.

Вона відчула, як його тривога й страх віддаляються, і – з Шаплюском завжди бувало те саме – на зміну їм приходить спокій і весела надія.

– Підемо, – сказав Хлопець, і галаслива Людва нарешті залишилася за спиною.

* * *

Вони йшли мовчки. Перший рух випливав на вулиці, перші світлячки спалахували у вікнах, але підворіття були ще порожні. Сашко щось сказав.

– Що? – запитала Улія.

– Диво – сказав Сашко. – Ось це так…

Улія несподівано задумалася над його словами. Ніколи раніше вона не розділяла Людву на окремі частини; ніколи раніше вона не йшла по вулиці, тримаючи під руку Хлопця. Можливо, це мана, було – і згинуло, хіба не має права вона, Улія, робити завжди те, що хоче?

– Хто ти? – запитав Хлопець.

– Улія.

– Юля?

– Можна і так.

– Чому ти ходиш вночі?

– А чому ти?

– Я… – він запнувся. – Ти знаєш… Дивно вийшло, недобре, тому що це в Леськи Бєлікової був день народження, ми гуділи до півночі, потім пішли прогулятися… Я Свєтку, виходить, кинув, в її день народження, так по-дурному вийшло…

Улія мовчала.

– Але вже, напевно, пізно повертатися? – запитав Сашко з надією.

– Пізно, – сказала Улія.

– А де ти живеш? – знову запитав Сашко.

– Тут, – сказала Улія. – Це мій район.

– Так? – Сашко зам’явся. – Ми… ми до тебе йдемо, чи що?

– Ми і так у мене, – сказала Улія. – Я тут живу.

– Що, на вулиці?

Сашко якось нервово хихикнув.

– І на вулиці теж, – Улія міцніше обійняла його за талію. – Я хочу, щоб ти мені заспівав.

Сашко зупинився. Повернув Улію обличчям до себе; їхні очі опинилися на одному рівні. Сашко був високий, як для Людви.

– Юлю, – сказав він тихо. І втупився в її губи.

Вона дивилася, намагаючись зрозуміти, чого він хоче.

– Юлечко, – сказав він наполегливіше й облизав пересохлий рот.

Улія бачила, як сіпнулося його горло – здається, він ковтнув слину.

– Ну? – запитала вона зацікавлено.

Тоді він набрав у груди повітря, точно як підворіття у вітряний день, і притягнув до себе її обличчя. І губами взяв її за губи; вона спершу здивувалася, а потім їй сподобалося.

Вона обійняла його міцно, як Шаплюска, але той був бетонний і нещасний, а цей – щасливий, гарячий і живий. Цей менше залежав від води і вітру, коренів і мереж, цей бажав не спокою – чогось іншого, Улія не цілком могла зрозуміти, чого, однак порив Хлопця їй подобався.

– Ходімо до мене, – сказав Сашко, коли його губи звільнилися. – Піймаємо машину, у мене є гроші…

– Навіщо? – запитала Улія.

– Я тобі заспіваю, – сказав він.

* * *

Улія сиділа на чавунному поручні над великою розв’язкою. Рух тік у десять потоків, один над іншим, по мосту й під ним, і по тунелю, прокладеному в землі, тунелю, який продувався теплим наземним вітром; Улія любила гру руху, любила відчувати цю площу в усій її складності й безупинності, вона завжди приходила сюди, бажаючи знайти спокій.

Сьогодні вона сиділа на чавунному поручні, їй здавалося, що очі світлофорів дивляться несхвально, але це її веселило.

Чомусь Хлопець Сашко дуже напружувався, коли вона намагалася чесно відповідати на його питання. Тому вона перестала відповідати – щоб заспокоїти його; він і справді заспокоївся, але не зовсім. Він привів її в не дуже новий, але й не старовинний будинок, блоковий, з видимою усадкою фундаменту; нутро будинку схвилювалося, побачивши Улію, проте вона не стала говорити з ним, а прослизнула слідом за Сашком в низьку комірку, пристосовану для проживання Людви.

Сашко не почав співати. Але вона, подумавши, вирішила, що пісня може почекати; перед її очима знову стелилися вогні, знову вився вітер і дихало Місто, а вона, Улія, була найщасливішим його диханням…

За тонкою стіною прокинулися. Сашко сказав: ой, батьки. Людва за стінкою не шуміла, але в її мовчанні Сашко чув щось недобре.

На світанку Сашко випустив її – без єдиного слова; нутро будинку чекало на лавочці біля під’їзду – сиділо старенькою в хустці. Нутро блочного будинку сказало, що вільні породження Міста не плутаються з Людвою і що Улія споганила себе. Улія нічого не сказала нещасному нутру холодного, просідаючого блочного будинку; через кілька хвилин вона опинилася на чавунному поручні своєї улюбленої площі-розв’язки й тепер дивилася, як грає, перекочуючись, швидкий блікуючий мобіль.

Ось під мостом спалахнула запалена точка. Мобілі зіткнулися, Людва вискочила назовні, там були крик і лайка, площа дрижала сірою шорсткою шкірою, терпляче перетравлювала аварію; минуло півгодини, потім година, рух продовжував котитися в десять потоків, і тільки уламки скла під мостом нагадували про тривалу ранку…

Веселощі Улії, свобода й радість Улії потроху змінювалися порожнечею і очікуванням.

* * *

– Тебе щось турбує, – припустив Шаплюск.

– Ти коли-небудь придивлявся до Людви, – питанням на питання відповіла Улія.

Даремне заняття, сказав Шаплюск. Людва хороша, коли її багато і коли вона рухається. Тоді я відчуваю, яка від неї виходить енергія, тоді над нею піднімаються амбіції, ніби пар, і красиво застрягають у дротах… Так весняний потік в райдужній плівці бензину перетинає цілу вулицю і пінно обрушується в стічний колодязь.

Улія зрозуміла, що Шаплюск задоволений. Що він сам собі уявляється значним і велемовним.

І вона поблажливо погладила його напівзмите оголошення.

* * *

Нутро блочного будинку сховалося, побачивши її.

Улія сіла на звільнене нутром місце – на лавочку біля під’їзду – і стала чекати, дивлячись на Людву, що проходила повз.

Сашко прийшов о десятій вечора. На ньому був чорний костюм, біла сорочка й перехняблена краватка; він виглядав втомленим і розгубленим.

– Ти?!

– Ти обіцяв мені заспівати, – сказала Улія.

– Але я… – Сашко опустив руки. – Я думав… слухай, відійдемо за кут.

Вона слухняно відійшла з ним за сірий кут, туди, де рядами стояло сплячі мобілі; Сашко зніяковів ще більше.

– Ні, – сказав він, ніби сам собі. – Ну що я як боягуз… Послухай, хто ти така, звідки ти взялася на мою голову?!

– Що тебе лякає? – запитала вона терпляче. – Я люблю, коли ти співаєш. І ще мені подобається, коли ти мене цілуєш. Що тут дивного?

– Ти ненормальна, – сказав Сашко пошепки.

– Якщо ти не хочеш, я не буду більше приходити, – сказала Улія. – Хоча мені було б сумно. Я б хотіла частіше бувати з тобою.

– Я б теж хотів, – зізнався Сашко.

– Так чого ж ти боїшся?

– Я сказав батькам, що був зі Свєткою, – сказав Сашко. – А Свєтка зателефонувала моїм батькам і сказала… коротше… вона їм сказала… коротше, я посварився з батьками, а Свєтку бачити не можу й решту кодла теж. Що мені робити?

– Я не розумію, – сказала Улія.

Їй здалося, що в цих словах Хлопця чується змащене лопотіння безособової Людви.

– Скажи, хто ти, – попросив Сашко. – Хто б ти не була… Сирота, з притулку, без грошей, без житла… тільки скажи правду.

– Я вільне породження Міста, – сказала Улія.

– Бродяжка? Ти ж не схожа на бродяжку…

Улія посміхнулася.

– Ти циганка? Мені здається, ти мене… Ти мене приворожила, так?

– Підемо погуляємо, – сказала Улія.

Сашко тоскно подивився вгору. На торці шістнадцятиповерхового блочного будинку не було ні єдиного вікна.

– Я з іспиту! Я другий тур пройшов… Я думав – скажу батькам, вони хоч подобрішають…

– Ти не хочеш йти зі мною?

Сашко довго дивився їй в очі. Улія посміхалася.

– Ти нічогісінько не розумієш, – сказав Сашко пошепки. – Я ж в консу поступаю, це моє життя. Я ж Свєтку люблю… любив… Що ти зі мною зробила?

* * *

– Привіт, – сказав Переул.

– Привіт, – відгукнулася Улія.

– А я бачив, як ти з Людвою хиталася по підворіттях.

– Не з Людвою, а з Хлопцем… І не твоя справа.

Переул схилив голову на плече, розглядаючи Улію від маківки до п’ят; поплескав долонею по шкіряному сидінню:

– Покатаємося?

– Ні, – сказала Улія. І про всяк випадок повторила твердіше: – Ні.

Переул гмикнув.

З ями переходу потягнуло підземним вітром. Ледь чутно.

* * *

– Не бійся, – сказала Улія. – Я ж з тобою.

– Ти божевільна, – безнадійно повторив Сашко.

– Зазвичай вони тупі, нічого не розуміють, тільки впізнають мене… Деякі відгукуються. У деяких є імена… Он там на розі стоїть Шаплюск. А через п’ять від нього – Даюванн… У Шаплюска олійною фарбою написано «…ш а плюс К…», у Даюванна було оголошення «…даю ванн…», але його давно змило.

– Слухай, ти казки писати не пробувала? Класно виходить…

– А світлофори звуться по імені перехрестя… триокі зазвичай дурніші, зате прихильніші. З додатковою секцією – зануди…

Кришка люка біля тротуару підвелася, звідти вислизнула приземкувата тінь і метнулася через дорогу. Дзвякнув чавун.

Сашко встав, його пальці так вп’ялися в руку Улії, що вона здивувалася.

– Що це?! – запитав Сашко, не спитав – пробелькотів.

– Не бійся. Вони не опускаються занадто низько, туди, де підземний вітер… Вони живуть під люками, іноді в підвалах.

Сашко мовчав.

– Чого ти боїшся?

– Тебе, – сказав Сашко. – Ти – гіпнотізерка?

– Я вільне породження, – м’яко повторила Улія. – Підемо, я покажу тобі Місто.

* * *

Його пальці багато разів були готові вислизнути, але вона утримувала його за руку – дбайливо й міцно.

– Дивися, – говорила Улія. – Це стара частина. Нутро цих будинків просто так не вийде, потрібно довго просити… Вони багато бачили, тому ховаються від світла. Під цією бруківкою шарами лежать трамвайні рейки, асфальт, каменюки, знову рейки… А далі лежать кістки людей і коней, уламки зброї, попіл. Там ховаються колишні, але вони зовсім безсилі. Я бачила всього один раз колишнє породження, безтілесне, воно бродило по схилам річки, відшукуючи місце, де колись стояв його будинок…

Сашко нервово облизував губи, але слухав. Чи не перебивав.

– Цей провулок – хворий, бачиш, який пощерблений тьмяний асфальт, які темні будинки. Там далі – інша вулиця, здорова та сита Людва, там ліхтарі з двома головами, від них падає дві тіні. Ця вулиця веде до маленької розв’язки, але ми туди не підемо – там вхід під землю, пахне підземним вітром… Підемо підворіттями, ось так.

– Підворіттями… – ніби крізь сон повторив Сашко. – Краще не треба, там наркомани…

– Ця сонна нічна Людва? Не бійся, ось арка…

Вони зробили крок у темряву й вийшли під світло ліхтаря не з двома, а відразу з чотирма головами; Сашко заозирався:

– Стривай… Де ми?! Це… інший район! Інший кінець міста!

– Місто єдине, – сказала Улія. – Підемо, я покажу тобі…

Вона провела його крізь цегляну стіну, і крізь ще одну, і вгору по нескінченних сходах; над головою нависав трохи освітлений монумент, і в косих вогнях прожекторів не розібрати було, чи то вершник на коні, чи то керманич на кораблі, чи то жінка з піднятими до неба руками.

– Куди ти?!

Тут було трохи Людви, але вона не помічала ні Улію, ні Хлопця. Улія знала коротку дорогу наверх; через кілька хвилин вони стояли, ніби піднесені величезною долонею, а внизу під ними було Місто, і Місто дивилося на них.

Світло і рух. Життя. Грона палаючих очей. Біло-червоні вогні проспектів, блакитно-помаранчеві лінії ліхтарів, мільйонна Людва в русі й у спокої, заграва над горизонтом – у тому віддаленні, де Місто не було доступне для ока, там, де Улія відчувала його, не бачачи. Суцільне марево точок-світлячків, річка, що лежить у вигинах, що відбиває світло набережних і вогні поромів, мости над водою і над асфальтом, колосальне серце вселенського життя…

Сашко мовчав, усе міцніше стискаючи її долоню. Вона обернулася до нього; Сашко стояв, дивлячись на місто, і по щоках у нього, немов потоки фар по проспектах, бігли блискучі крапельки-сльози.

– Я… – шия його сіпнулася. Він закричав – спершу закричав, потім заспівав.

Він співав, обернувшись до Міста, співав добре, а Улія слухала.

* * *

Ранок вони зустріли на руїнах старого моста – на «бику», порослому травою, з одиноким маленьким деревом, укоріненим між камінням.

Кругом були тільки повітря і вода.

– Як ми тут…? – запитав Хлопець, але вже без подиву.

Повз – зовсім поруч, по новому мосту – прокотився пасажирський потяг.

– Я іноді прихожу до нього, – сказала Улія. – Приношу газети та пластикові стаканчики. Він думає, що газети та стаканчики – символ життя… Ти бачиш, він давно вже мертвий. Але нутро його залишилося. Напевно, він злякається тебе або погребує, що не вийде. У тебе немає пластикового стаканчика?

– Ні, – сказав Сашко.

Вони сіли в траву й довго мовчали, дивлячись на світанок. Повз по річці пройшов катер, по новому мосту пройшов ще один потяг.

– Чому вони нас не бачать? – запитав Сашко. – Люди?

Улія знизала плечима:

– А треба?

– Значить, ти, – Сашко запнувся, – значить, ти в місті начебто дріада?

– Хто така дріада?

– Це як би душа дерева… Живе в стовбурі…

– Облиш, у дерев немає ніякої душі. Вони тупі, тупіші за ліхтарі.

– Ні, – сказав Сашко, здається, ображено. – Дерева навесні квітнуть, розпускаються, а восени опадають… А ліхтарі?

– Ліхтарі, – Улія усміхнулася. – Ліхтарі… Спробуй як-небудь постояти довше поруч із ліхтарем. Краще ввечері. А ще краще – перед світанком. Втім… ліхтарі ввечері загоряються, а вранці гаснуть – на цьому закінчується їхня схожість з деревами.

Сашко мовчав, спантеличений.

За новим мостом прокотилися два потяги в різні боки.

– Я, здається, голос зірвав, – сказав Сашко. – накричав.

Улія не відповіла.

– Вчора мені здавалося – завалю третій тур, і хоч з даху вниз головою, – пробурмотів Сашко.

Улія на відповідала.

– А тепер, – продовжував Сашко, помовчавши, – послухай… Господи… Це ж маячня якась, або сон, такий прекрасний і страшний сон… Скажи, все це, Місто… Ти… Ти мені снишся?

* * *

– Ось йде жінка, молода, веде за руку дитину, вона сміється, хлопчик їй щось розповідає… Вони не поспішають, напевно, гуляють. Ось зупинилися, щоб купити морозива. Бачиш?

– Де?

– Ось, на розі, прямо перед нами… Вона купує шоколадне собі й фруктове дитині… Бачиш? Дивися… Ось йде старенька, їй років сімдесят або більше, в одній руці в неї сумка з половинкою чорного хліба, в іншій – повідок, вона веде маленьку дворнягу… Бачиш? А ось два хлопця, вони поспішають… Вони, напевно, студенти. А ось дівчатка, школярки, розглядають вітрину… Та, що доросліша, поправляє комірець тієї, що молодше, сестри вони, чи що… Чи схожі… Обидві біляві… Бачиш? Подивися, ось чоловік і дружина, вони про щось сперечаються. Подивися, ось молодий чоловік котить коляску з немовлям… А он яка гарна йде!.. А ось, подивися, мужик якийсь сумний, неприємності в нього або зуб болить… Бачиш?

Вони сиділи на кам’яній лаві, спиною до руху, обличчям до потоку Людви на тротуарі. Сашко все говорив і говорив, а Улія вдивлялася, намагаючись побачити те, чого не бачила ніколи раніше.

Сашко говорив, мова його була монотонна, як шелест шин по асфальту; за їхніми спинами вихлюпувалася Людва з дверей-гармошок, тремтіли дроти й перегукувалися сигнали. Улія заплющила очі: голова закрутилася. Вона на мить відчула, немов летить уздовж гірлянди ліхтарів, що прямує в точку, де узбіччя сходяться і ніхто не буває нещасливий.

А коли вона відкрила очі – суцільний потік Людви вибухнув і розсипався на відблиски та тіні, на світлі обличчя – так нічна заграва розпадається, якщо придивитися, на мільйони грайливих світлячків. Вони йшли повз – молоді й старі, чоловіки й жінки, люди похилого віку й діти, усміхнені й серйозні, сумні, втомлені й квапливі, з сумками й без нічого, роздратовані й безтурботні.

Їх було багато, але кожен був один. Кожне обличчя притягувало погляд, ніби вогник у темряві, і Улія дивилася – заворожено, як у прірву.