Kitabı oku: «Сліпий василіск», sayfa 4

Епілог

Ім’я його було, як осінній лист, що перезимував під снігом – тінь імені, спогад, може бути, легка тінь жалю, піднята брова: так, був такий співак… Правда, велике майбутнє, яке йому пророкували, так і не відбулося. Уже через рік про нього мало хто пам’ятав – були інші, багато, і яскравих, і строкатих, і жвавих, і повних життя, афіші нашаровувалися одна на іншій, як річні кільця великого дерева. Обличчя його, заховане під шарами паперу та клею, стало одним із багатьох, обличчям у натовпі, ніхто не знав його імені, ніхто не обертався вслід.

Самотній і бездітний, з роками він придбав маленьке дивацтво: ночами, за лічені хвилини до закриття метро, він сідав в останній потяг і виходив завжди на одній і тій самій станції. Прибиральниці впізнавали його, іноді посміювалися, а іноді про всяк випадок цуралися.

Він ніби шукав когось. Але ніколи не знаходив.

А за його спиною прибиральниці на різних станціях метро – особливо ті, кому часто доводилося працювати вночі, перед самим закриттям – передавали один одному підземну легенду.

Клялися, що дійсно бачили. І чергові, і міліціонери, хоч і тримали язик за зубами – бачили її. І деякі машиністи теж.

Дівчина років двадцяти, тонка, висока, з рюкзаком за плечима, одягнена завжди – і влітку, і в холоднечу, і в дощ – у потерті джинси та курточку-вітрівку. Ніхто ніколи не помічав, як саме вона з’являлась. Може і справді з тунелю. Інакше звідки на пероні, уже забороненому для пасажирів і секунду тому порожньому, раптом взятися дівчині?

Її зустрічали – вона не чула. Чіпала, ніби сліпа, мармур колон або облицювання стін, оглядалася неодмінно, а потім ніби згадувала, що хоче піти – і крокувала спочатку повільно, а потім все швидше й швидше в кінець підземного залу, до виходу, туди, де допрацьовував останні хвилини Ескалатор, що ніс угору, під небо.

Пробна куля⁵

Для сухої шкіри. Для чутливої шкіри. Для жирної, для в’янучої. Я скопіювала їх на пробу – професійні креми й сироватки радикальної дії, і вирішила провести випробування.

У нашому столітті можна копіювати що завгодно, в яких завгодно масштабах – хоч один до одного, хоч один до мільйона. Я скопіювала земну кулю, щоб на обличчі Землі пробувати свої креми.

Спробувала крем проти зморшок в районі Гімалаїв. Кайнозойська складчастість трохи розгладилася. Але все-таки не до кінця.

Спробувала тонізуючу сироватку на Прикаспійській низовині. Непогано, рівнина навіть піднялася трохи над рівнем моря. Спробувала два різних креми від прищів – один на Гавайських островах, інший на Маршаллових. Другий краще: майже всі острови пішли під воду.

Стемніло. Моя пробна куля почала мерехтіти, світитися – Європа яскраво освітлена, Африка в напівтемряві, Японські острови сяють так, що очам боляче. У Гімалаях і біля Каспію темнувато – тільки блимає щось на кшталт фотоспалахів.

Тоді я вирішила спробувати омолоджуючий крем – радикально, по всій поверхні суходолу. У мене цього крему повно – адже що завгодно можна копіювати без кінця.

І прямо на очах омолодилася планета! Зійшли ороговілі частинки платформ, порожевіли рівнини, юнацькими прищами піднялися гори. Молода Земля оповилася димом, усю квартиру наповнила смородом, кіптявою, довелося її винести скоріше й викинути на смітник.

Дуже ефективним виявився цей омолоджуючий крем, тільки шкода, що назви я в метушні не записала.

Завтра спробую ще раз.

Казка про золотого півника⁶

…Він прокинувся за секунду до крику й довгих декілька хвилин лежав, дивлячись угору – сповитий темінню, стікаючий потом, скутий жахом немолодий чоловік. Потім темінь здригнулася.

Так не кричать ні люди, ні звіри; так уміє репетувати тільки те залізне чудовисько, той потворний, у позолоченому лушпинні птах, який упродовж останніх років зберігав його спокій. Саме так він кричав вісім днів потому, і за вісім днів перед тим він кричав також.

Він лежав, намагаючись заспокоїти дихання і зупинити юрми холодних мурах, що сновигали по грудях і спині. Він знав заздалегідь. Він усе заздалегідь знав.

За дверима почулися різкі кроки. Напружені голоси; потім занадто голосно постукали у двері:

– Государю… Государю, знову… Прокиньтеся…

Він знайшов у собі сили посміхнутися: після крику золоченого птаха сплячих не буває на багато верст навкруги. І мерці, мабуть, здригаються в домовинах…

Хто пустив поголос, наче птах золотий? Боже, який несмак… Позбавлений смаку чарівник у пістрявому вбрані та сміхотливому ковпаку. Могутній чудотворець —і він же скнара, який викликає презирливу жалість…

Дадон спочатку не вірив у його подарунок. То був час страху й відчаю, і навальні орди брали гору, і країна кричала від жаху – так торжествує звіроподібний Гвалтівник, що захопив добропорядну мотрону (жінку), і так кричить нещасна жінка, кинута на землю…

Безцінний подарунок. Товстий шар позолоти на непропорційному стальному тілі, на коротких крилах півня-віщуна… І марно. Тому що не можна ж, і справді, уважати угодою ту дивну обіцянку, дану чарівникові (чаклунові) у відповідь на його настирне прохання…

– Государю… Государю!!

У щілини ледь відкритих дверей проникло жовте світло – нервове, танцююче, як на пожежі. Він зажмурив очі – тьмяний відблиск здавався йому сліпучим.

Уперше, двічі по вісім днів тому за наказом птаха пішок на схід Тоша, і ні в кого не було сумніву, що він повернеться з перемогою і купою новин; однак минуло вісім днів, а звісток від війська так і не дочекалися, зате півник закричав знову, повернувшись у той самий бік, хрипко, відчайдушно, зі злістю. Містом покотилося збентеження і страх, і слідом за братом пішов Гриша – на чолі резервного загону, зосереджений і похмурий, прощаючись, запевнив батька, що все буде добре і він, Григорій, звільнить Тошу хоч і з-під землі… Або помститься за нього – вголос він про це сказати не насмілився, та батько достатньо добре знав його, щоб прочитати похмуру рішучість в очах сина, що швидко подорослішали.

І місто, і палац напружено чекали вісім днів, і ось півник знову кричить, а це означає, що тепер Дадон повинен збирати рештки війська і, передоручивши захист міста дідам-ветеранам і зеленим підліткам, сам виступати на чолі останньої роти слідом за синами…Про долю яких він зараз не буде думати. Старечі сльози не допоможуть його дітям – а ось холоднокровність знадобиться і йому, і воїнам, і містянам, які зараз метушаться в темряві, стикаючись один з одним посеред палацової площі, із забобонним жахом вдивляючись туди, де з хриплим ревом б’ється на шпиці аляпувате золочене чудовисько-вісник, майже невидимий вночі жовтий птах.

Військо здавалося йому великою неповороткою сірою змією, що розтяглася по дорозі. Тіло її пересувалося ривками – авангард час від часу пропускав наперед, підкоряючись Дадоновому пориванню; у такі хвилини він бачив то серйозні очі давно померлої дружини, крізь які проглядався вже зовсім дорослий Григорій, то пухлі, скусані до крові руки молодої невістки, матері його, Дадонового онука, і в негарних червоних пальцях – заплутаний вузол на синьому шовковому паску…

Потім йому бачився мертвий, забризканий кров’ю Тоша, який задивився в небо гострим підборіддям – і тоді він притримав коня, прикусуючи губу, не відриваючи очей від запиленої дороги, намагаючись дихати глибоко й рівно, тоді військо припинило хід, підтягувався відсталий обоз, і сіра змія на дорозі ставала від цього коротким товстим обрубком…

Дорога була важкою, розбитою копитами й колесами, дорога була понівечена двома чисельними загонами, що пройшли тут один за одним – та скільки не придивлявся Дадон, скільки не розсипав розвідників, а нічого, окрім цієї дороги, не було – ні ворожої сили, що здатна проковтнути без останку багаточисельне воїнство, ні поля битви, витоптаного чоботами й удобреного кров’ю, ні слідів постійного поховання. Пройшов п’ятий день, шостий, сьомий.

Коли без пригод пройшов і восьмий день, напруга в загоні трішки спала; десь-інде чувся і сміх – приглушений, нервовий, схожий на гавкіт. Дадон не оглядався. Попереду виднівся пагорб, за яким доведеться розташуватися табором.

Вечоріло. Сутінки – важкий час для слабких духом; Дадон затамував подих. Світ здавався сірим, без тіней, невиразний світ без фарб, і немає навіть вітру, щоб пошелестіти безбарвною травою…

Хлопчики, де ви, подумав він із раптовим нападом страху. І чи кричить на шпиці залізний в золоті вісник, чи кричить, дивлячись нам у спині…

Намет побачили відразу. Його не можна було не помітити, він був подібний до легковажної жінки з її прагненнями упадати в очі – навіть у сутінках його відліг, здавалося, випромінював слабке світло, як шалені очі нічної кішки.

Пістрява тканина, показна розкіш, блискітки, які впадали у вічі навіть із такої відстані, якісь підвіски й завіси, диво серед чистого поля, яскраве, як вогнище; погляди всіх були прикуті до нього цілу хвилину, і лише хвилину по тому Дадон побачив, що земля навколо вогнища не рівна, як скрізь, а завалена земляними брилами чи безладно розкиданими мішками, і деінде з темних нерухомих тіл стирчать в небо руків’я мечей.

Воїнам не личить ридати.

…Вони всі були тут. Брати та батьки, друзі й сусіди, виклювані воронами очі, жовті вишкірені зуби, понівечені лисицями обличчя і руки – але жодного чужинця, ні сліду ворожого війська, і шабля загнана в груди по саме руків’я – ні, не ворожа, своя, до дрібниць знайома шабля…

Плакати не личить.

Він із дитинства був воїном; він із раннього віку знав насолоду й тягар влади й усе передбачав наперед.

Вони лежали біля самого намету – лисиця втекла, не діждавшись стріли. Дадон довго вдивлявся в Гришину спину – він дуже добре знав сина, знав до останньої волосинки, що зараз вибилася з-під шолома на високу тонку шию. Йому не було потреби зазирати (вдивлятися) у мертве обличчя, щоб упізнати свого молодшого, який шістнадцять днів тому клявся батькові, що визволить брата хоча б із-під землі…

Потім він узяв Гришу за плечі й повернув обличчям до гори; відірвати юнака від лежачого під ним ворога було непросто, тому що Гришині пальці наглухо вчепилися ворогові в горлянку, а в грудях глибоко вкляк меч, який мертва рука його ворога ніяк не бажала випускати…

Дадон витяг руків’я із Тошиної долоні, та не витяг шаблі з Гришиних грудей. Йому раптом здалося, що він зробив боляче своєму синові, горло Тощі оповивала чорна рана від Гришиного кинджала, але обличчя залишилося неторканим ні птахом, ні звіром, і навіть очі збереглися, і завзяття, лють в очах…

Дадон стояв над тілами синів, і на окрайці його свідомості ридали, стогнали, перегукувалися воїни. Як сови серед ночі, подумав він байдужо. Зграя чорних сов…

Потім він знепритомнів – та не впав, просто скам’янів.

Потім похитнувся, вирвав смолоскип із чиєїсь руки і, обірвавши розшитий бісером вилог, зробив крок у задушливу, пахучу, густу від дурманного аромату темінь намету.

Під ногами плуталися подушки. Всередині намет був розкішніший, ніж зовні; оксамит і парча чіплялися за подорожні чоботи, неначе молячи про поблажливість; подерті гобелени, розчавлені заморські фрукти, калюжі приторно пахучого масла й хрустка під підбором шкаралупа горіхів… Дадон стиснув руків’я меча. Перед його очима знову потемніло – та він утримався, не втратив свідомість, ухопивши рукою полум’я факела.

Вона видала себе навіть не порухом – зітханням. Дадон кинувся, полетіли геть подушки, затріщала тканина – закриваючи обличчя від світла, скоцюрбившись, як загнане звірятко, вона відповзала все глибше, поки не притислася до килимової стіни.

Дадон підняв факел вище, одночасно підводячи меч для удару. Дівчина втислася спиною в килим, і її тонкі довгі нігті провели по білих щоках червоні борозни:

– Н-ні…

Він підніс вогонь так близько, що підсмалив їй волосся.

Їй було, мабуть, років сімнадцять. Безсумнівно красиве обличчя, спотворене сльозами й страхом, обкусані повні губи, червоні опухлі повіки, із одягу – тільки тонкі напівпрозорі шаровари, і високі груди, не прикриті маленькими тонкими руками…

Якоїсь миті вона відвела руки – і Дадон здригнувся. У першу секунду він не встиг зрозуміти, чому так сухо в горлі й боляче в животі – та за його плечем хрипко задихав молодий воїн, і вже наступної миті Дадон усвідомив і спокусу, і своє власне непристойне бажання. Навіть будучи безпорадною, наляканою і негарною, дівчина шкірою випромінювала заклик плоті; аромат гріха, густого й липучого, перебив навіть дух благовонь. Усі, хто цієї миті були в наметі, зробили крок уперед.

Дадон застогнав і підняв меч. Безсовісніший виродок, що знищив… Він сильний духом – він немолодий. Він уже знає, куди націлити безжалісне лезо – в основу шиї, між червоним кораловим намистом і золотим із камінцями ланцюжком…

– Не треба, – заплакала вона тихо і безнадійно. – Будь ласка, не треба. Пожалійте…

Вигляд оголеної сталі примусив її дрижати всім тілом. Крізь розчепірені пальці на Дадона дивилося одне кругле, чорне, як терен, повне сліз дитяче око:

– Не треба…

У наметі стояла туга, майже відчутна тиша. По маленькій піднятій долоні котилися прозорі краплі. Меч у руці Дадона спіймав на лезо відблеск вогню; за його спиною хтось переривчасто зітхнув.

– Ти хто? – запитав хрипко.

Вона не знала.

Усього її життя було – днів двадцять п’ять; усе життя її було – намет і щастя, вона відпочивала на подушках і їла фрукти, і вона любила… Імені не мала. Вона називала себе «царицею»… Вона не знала, царицею чого. Їй просто подобалося це слово… Потім зробилося страшно. Тому що на зміну любові прийшла смерть; тут ходила смерть і збирала жертву. Вона не знала, чому.

Дадон мовчав і дивився, як вона плаче. Вона була молодшою від його синів – років на п’ять молодша за Гришу і на повні вісім молодша за Тошу. Тепер вона йому здалася лише заплаканим дівчиськом – але назустріч його синам вона вийшла з посмішкою на ще не покусаних вустах, і поклик її плоті, нехай не усвідомлений нею самою, здатен був оглушити, лишити розуму, убити…

Убив.

Поховальне вогнище здійнялося до неба; Дадон під страхом смерті заборонив будь-кому заходити в намет. І поставив на вході сторожу.

Він помер двічі, двічі помер у двох своїх синах, і не в горі перебував – у смерті. Вона була – життя… Чи подоба життя. Увесь світ віддзеркалюється в небі – сині поля і білі палаци, кращі за ті, що є на землі, але недосяжні, вони вмирали раніше, ніж ти, лежачий у траві, устигнеш повірити в них…

Блюзнірство, дивина. Палац із білих хмар, коли перша грудка землі вже впала на його старечі груди. І він поселився в цьому палаці, не думаючи про похоронне вогнище до неба.

Шкіра її пахла яблуками. Чорний серпанок волосся, переривчасте дихання, забуття… Вуста вологі, як річкові камені… У мороці, що охопив його, злітала птаха – одна і та сама, здається, удод, злітала й злітала, із того самого місця, і розліталася під крилами ялинкова луска…

Потім йому здалося, що він цілує доньку, і він злякано відсахнувся.

Вона слухала, піднявши на нього опухлі від сліз очі. Від заходу сонця і до світанку, і вранці він зрозумів, що вона вдячна йому. Чи за докладну розповідь про Тошине дитинство, про Гришине отроцтво? Чи могла його пристрасть (жага любові) порівнятися з бажанням двох молодих воїнів? Він старий…

Тиждень минув, як година.

Тепер вона знала про його життя трішки менше, ніж знав він сам. Вона пам’ятала все до останнього слова; насолодившись її любов’ю, він воскресив для неї своїх синів. Сміхотливі Тошині очі, коника з хлібної м’якушки, травинку в куточку вуст, вовка в пастці, мертвий вузол на синьому паску…

Його втрачене життя змінилося на сон, а уві сні він був щасливим. Донька його, дружина, віра і сенс життя дивилися на нього вологими ласкавими очима, утілення життя, барвистого, як мильна бульбашка…

Потім він зрозумів, що настав час повертатися.

Чутки обганяли воза; усі ці збуджені; згорьовані й радісні, з’юрмлені люди були там, далеко – та він примушував себе мило кивати у відповідь на вітання. Вона стояла поруч, путаючись у шовкове покривало (серпанок), намертво (міцно) тримаючись за Дадонову руку, він бачив, як спалахували очі будь-кого з чоловіків, які поглянули на неї – але сам відчував лише гіркоту (біль) і ніжність. Ніжне звірятко в ненаситному (жадібному) тілі одаліски…

В’їжджаючи в місто, він мимоволі звів очі на шпиль – півник сидів нерухомо, виграючи позолотою на сонці, байдуже дивлячись поверх голів і дахів: сумирне, байдуже чудо-висько.

І не встиг відвести погляд, швидше відчув, ніж почув, як шум натовпу притих і змінився.

Над головами людей, які розійшлися, розступилися, плив недоладний, обклеєний срібними зірками ковпак. Чаклун з’явився, щоб привітати свого государя і поспівчувати його скорботі.

Вузька дуже рука стисла Дадонів лікоть:

– Хто це? Мені страшно…

Очі царя зустрілися з вузькими, як в ящірки, очима чаклуна. І відразу наповзла запона.

…Тоді орди сунили з півночі і з півдня, несучи вогонь і смолу, перетворюючи квітучі землі в край мороку, попелу і сліз. І скільки життів урятувало золочене чудовисько, що сиділо на шпилі, передчуваючи напад за тридев’ять земель – і попереджаючи про загрозу, не дозволяючи орді навалитися зненацька? Столиця давно б уже стала містом мерців, і Дадон не на троні сидів би – на палі, якби не той страшний і царський подарунок…

…Подарунок. Пастка. Помста скнари. Чи все-таки маячня? І чи чаклун поставив серед чистого поля згублений намет, наповнений спокусою?

Дадон труснув головою, відганяючи колючу, мов льодяна голка, думку. Зараз уже не важливо. Усе в минулому…

– Птах став у пригоді, чи не так? – ніжно (м’яко) запитав мудрець. Дадон знову підвів очі, погляд був блакитним: півник повільно повертався круг своєї осі.

– Настав час розрахуватися, – продовжив чаклун таким самим мелодійним голоском. – Отримуючи птаха, ти давав обіцянку. Пам’ятаєш?

Він нічого не обіцяв старому чарівникові. Вірніше, він обіцяв – «усе», «усе, що забажаєш?»… У ті дні він ладен був віддати власну шкіру… Але ж обіцяв усе – значить нічого не обіцяти, і не варто бути чарівником, щоб зрозуміти це…

– Подарував тобі півника, Дадоне. Подаруй мені тепер…

Чарівник замовк, вдивляючись в обличчя царя, і промовив уже голосніше:

– Подаруй мені… її!

Золочений птах на мить зупинився, щоб розпочати обертання в інший бік. Дадонові здалося, що він бачить олив’яні, ґудзикоподібні очі залізного сторожа.

– Кого? – перепитав він повільно. І змигнув, щоб відігнати марево: важкий царський жезл опускається на накрохмалений ковпак, срібні зірки зрошуються кров’ю…

– Її, – безстрашно повторив мудрець. – Твою нову царицю.

Дадон стис пальці, схопивши посох. Його рука може й не підкоритися здоровому глузду; ще секунда – і його рука сама собою нанесе нищівний удар.

– Ти ж скопець (чернець?) – заперечив він глухо. – Нащо вона тобі?

Чистий дитячий лобик чарівника на мить укрився старечими зморшками:

– Ти обіцяв.

Дадон розтяг вуста, посміхаючись:

– Золото. Так?

На вузькі очі чарівника спустилися лисі, майже прозорі повіки:

– Ні. Нам це не цікаво. Ти обіцяв.

…Бризки мозку на бруківці, червоні на білому, неохайні плями на розкішному, але позбавленому смаку одязі…

– Коні, – голос Дадона не здригнувся… Місце… Хоча б придворного астролога? Ти хотів би забезпечити свою старість?

– Я хочу царицю. Ти обіцяв.

Тонка рука на рукаві. Шалене биття маленького дитячого серця. Його сенс, його свідок, осередок кохання і життя.

– Ти з глузду з’їхав, – промовив Дадон, непомітно перехоплюючи жезл лівою рукою.

Червоне на білому. Як полуниця зі сметаною.

– Ні. Виконай обіцянку. Ти дав слово, що…

Зараз жезл ляже на окраєць ковпака. Прямо на окраєць, на шов між жовтою людською шкірою і білою зі сріблом тканиною.

Площа мовчала. У тиші вирізнялося і скрипіння залізного ідола на шпилі, що обертався; між тим Дадон не чув цього через шум у вухах.

…Гришине обличчя з кривавими ямами замість очей. Небо ворушиться крилами – у небі затісно від воронів, суцільний рухливий чорний покров…

…Рваний комір на Тошиній шиї – темно— червоний комір, невміло перерізане горло…

Він не сліпий. Веселковий серпанок, будинок із білих хмар, зараз трісне, зараз подує вітер, зараз повалиться башта (вежа), як марення, вежа його вигаданого життя…

Її очі. Висотуючі душу темні очі. Не залазне опудало на шпилі – людина…

– Чи людина?

– Так. Любить. А значить людина…

– Государ. Госуда-ар…

Як тоді, в наметі, проплакала: «Пожалійте»…

Пожалів би – порубав би. Пожалів би – відразу. Пожалів би…

Чарівник підвів повіки, засліпивши Дадона зеленню очей:

– Ти дав слово!!

…І опустити зараз жезл на твою голову, старий. Однаково не повернути колишній світ, що обірвався зі смертю Тоші та Гриші, не втримати цей, досконалий, як мильна бульбашка, і такий самий недовговічний…

– Бери.

Він почув свій голос збоку, а можливо, це хтось інший байдуже сказав його вустами:

– Бери. Вона твоя.

– Дадон!!

Ні, вона людина. Тільки людський голос може вміщати стільки горя і страху.

– Бери, – повторив він стомлено. Посох висковзнув із пальців і стукнув набалдашником (головкою) об дно карети.

Повіки чарівника задрижали, неприємно нагадавши того пташеня, якого маленький Гриша намагався навчити літати – а він здох, і перед смертю так само кліпав напівпрозорими білими повіками…

Площа ахнула. Сотні людей одночасно зітхнули – і від цього холодний вітер пройшов по обличчю Дадона. Чарівник переможно підкинув руки вгору:

– Моя! Вона моя!

Тонкі тремкі пальці випустили Дадонів лікоть Холодний вітер – і пустий шовковий серпанок, безпорадно повзе до ніг…

Він з ненавистю кинув помутнілий погляд. Шпиль був пустий.

Зараз площа вибухнекриком здивування і жаху. Зараз задзвенять у вухах заздоровне слово, прокляття, розгублені зойки— зараз, але поки тиша, і в тиші – тихий дзвін…

Ці короткі крила були здатні підняти опасистий тулуб. Крихти позолоти, що кружляли в сонячних променях, як сніжинки… І півник кружляє над площею. Сталевий птах літає, струшуючи жовті золоті пластівці, і пластівці летять прямо в розкриті роти…

Залізне чудовисько кружляло над площею, неначе вибираючи й не наважуючись вибрати. Дадонові здавалося, що птах просувається поривчасто, достатньо довго завмирає посеред сірого з просинню неба.

«Ні-ні, тихо, із докором промовив Тоша. – Ні, батьку… Усе не так. Подивися на мене – я розповім тобі…»

«Подивися на мене! – радісно втрутився Гриша. – Подивися, сонце сідає…»

Дадон закрив очі. Там, під повіками, уже ніч. І шовковий серпанок лежить біля ніг, і, мабуть, припавши до нього обличчям, ще можна впіймати аромат… Ніжний, зникаючий, прощальний запах зеленого яблука…

«Подивися на нас, батьку»

Не просіть, хлопці, мовчки благав Дадон. Я не можу дивитися вам у вічі, їх виклювали ворони, та й не насмілився б я. Мій будинок згорів, мій небесний палац забруднений кров’ю, ім’я вашої матері стерлося з мого серця…Той, у ковпаку, ловець душ, знає, що будь-яка людина – сама собі пастка… А вона, пастка в плоті, спокусливе зло, вона носила в собі людину… як плід… Дівчинко моя…

«Батьку, подивися на нас! Тільки подивися!!»

…Старий, нещасний дурень.

Крики, товкотнеча, стогони горлянок, що одночасно хапають повітря. Лисина на велелюдній площі.

Та так ударився об землю, що зовсім злетіли останки позолоти, оголюючи сіру сталь і складний, навіки застиглий механізм.

Кінець