Kitabı oku: «Максим Гримач», sayfa 4

— А велика була буря?

— Я й зроду такої не бачив! Дуби так з кореня й вивертає; дощ комиші позсікав, як шаблею; Дніпро — аж пісок зо дна викидає... Ніч темна-темна, тільки блискавка блискає. А як грім гримне, то наче всі гори наддніпрянські луснуть.

— І ніякої чутки?

— Нема чутки, пане Максиме. Ми вже міркували, та й отаман з нами розсудив, що всі наші хлиснули дніпрової хвилі.

— А жваві були хлопці, брате! о, жваві хлопці! Ну, ходім до хати.

— Тепер уже вільний козак мій жених, тату! вільного собі зятя дождали!

Старий — зирк! се його Катря стоїть проти місяця, біла-біла.

— Господь Бог з тобою, моя дитино! — крикнув він, ухопивши її за холодну руку.

Вона глянула йому в вічі, визволила руку і пішла, не промовила й словечка.

IV

Повів він козака в світлицю, пошанував, випровадив та й знову до дочки.

Вона сидить у садочку та вінок плете з червоного та з білого маку, зеленим барвінком перевиває. А сонце саме сходить з-за дніпрової кручі.

— Дитино моя, Катрусю! — каже старий, сідаючи коло неї, — послав тобі Господь великую тугу на серце. Підніми ж бо голівку, доню, та глянь на старого батька!

Вона підняла голівку й глянула на його.

— О доню! яка ж ти стара стала!

— Ні, тату, я ще молоденька, — зітхнула вона та й знов за вінок.

Як уже він її розважав, як умовляв! А вона, знай, плете свого вінка і словечка йому не миркне.

Пішов старий, покликав меншу дочку:

— Тетянко, йди, моя рибко, до сестриці; вона у великій печалі — розважатимеш її.

— А що там? А де ж вона? Прибігла в садочок:

— Сестрице Катрусю! сердечко! Чого ви сумуєте? От уже й літечко надворі...

А сама обхопила її за шию ручечками.

— Сестричко моя малая! щебетушечко моя нерозумная! — жалує Катря малу.