Kitabı oku: «Сестра», sayfa 3

– Спасибі вам, бабусю моя ласкавая! Нехай же господь дає вам усе добре!

– Ну, тепереньки полуднуймо та й поберімось далі. Сьогодні й дома заночуємо, коли бог дасть.

V

Дем'янівка та в долинці, мов у зеленому гніздечку, лежить. Село велике й багате.

Дві церкви, одна мурована, висока, друга дерев'яна й давня сильне, аж у землю вросла й похилилась. Отець Іван жив за мурованою недалечке; мав собі домочок, і садок, і город, – невеличке, та хороше хазяйствечко.

Надвечір увійшли ми в село, і розбрелись прочани улицями. Кожне до своєї господи поспішає, а я за старою бабусею йду. Так мені чогось сумно й боязно, аж моє серце мре. Як перше було, коли йду куди, то весело й залюбки, а тут і очей не смію підняти. Увійшла та й стою сама не при собі. Чую, що стара за мене одповіщає.

– Увійди та одпочинь, дитино, – промовив хтось тихо й поважно.

Звела очі, аж против мене, на липовій лавці, старий, старий дід. Очі йому незрячі, й така в тих очах тиша та добрість, що я ніколи й не бачила. Борода біла нижче пояса кучерявиться; сидить він у тіньку, тільки вечірній промінь сонячний наче червоним золотом його обсипає.

Як почула я такі слова ласкаві, аж за серце мене вхопило. Сльози ринули мені з очей, а він простяг руку та й поблагословив мене. Бачу, й вона увійшла: старесенька, малесенька, ледве од землі видно, а ще чуйненька, говірка.

– Оставайся в нас із богом, молодичко, – каже. – Ти молоденька, то й хату нашу розвеселиш, і внучечку мою втішиш. Біжи лишень сюди, Марусечко, до нас! Ходи, не соромся!.. Така вже в нас соромляжа, мов засватана.

Взяла за ручку невеличку дівчинку, гарненьку, чорнявеньку, що все з-за дверей блискотіла оченятами, та й увела в хату.

– Пожалуй же, Марусенько, молодицю, вклонися й пошануй.

От воно й вклонилось, і привітало мене чепурненько. А я думаю собі: «Як-то тепереиьки небожата мої кохані? Чи згадують мене?»

Осталась. Живу в їх місяць, живу й другий; добре мені так, що годі! Так мене жалують, як свою дитину. Ото, було, впораюсь у хаті, пообідаємо та й посідаємо усі в садку під черешнею. Панотець тихенько собі сидить та думає або молитви шепче, а то псальми співає – так хороше, господи! Старенька й паніматка гомонять то те, то інше; я коло їх тулюсь та слухаю. І внучечка качається по садку білим клубочком, і до нас прискочить, і знов у гущавині зеленій зникне. Тихенько й любенько день мине, що так, здається б, і вік свій звікував. От же все мені туга невсипуща! Вони й розважають, і розговорюють.

– Не сумуй, – кажуть, – то гріх великий. То дитина плаче, бо нічого не розуміє, а доросла, то повинна собі раду дати. Нехай помислить, що, може, трапиться й добре ще в світі; а здоров'я втратиш – яке вже буде життя! Годі, серце, послухай нас, старих! От поглянь, який господь вечір дав!

А сонечко заходить. Річка тече, як щире золото, між зеленими берегами; кучеряві верби купають у воді віти; цвітуть-процвітають маки городні, і високоверхі коноплі зеленіють; де коло білої хатки червоніє рясне вишення чи високий кущ калини стріху підпирає, закриваючи всю білу стіну; а хатина ж у розквітлому городі, як у віночку, ховається. І зелено, й червоно, і голубо, й біло, й синьо, й рожево коло тої хатки… Тихо й тепло, і скрізь червоно – і на небі, і на згір'ях, і на воді. Господи!..

– Сей…світ – як маків цвіт; як-то на тім буде! – каже, було, стара, похитуючи головою.

– Боже мій, боже! – промовить паніматка стиха. А панотець підведе темні очі вгору.

– Слава господові! – рече.

VI

Одного дня раненько йду з водою, коли назустріч мені чоловік. Глянула, – та се ж Трохим Рибець, із нашого села! Боже мій! Мало коромисла не впустила, і слова не промовлю – зраділа. А він:

– Так се справді ви тут? Ми чули, та віри не йняли. Брат ваш дуже за вами журиться. Ідеш у Дем'янівку (а я, бачте, за колесами), може, сестру побачиш, – каже мені, – то скажи, що засмутила вона мене сильне, і прошу я її милою просьбою, щоб до нас вернулась.

– Та чи здорові ж вони там? – питаю плачучи. – А діточки як? Мабуть, забули мене?

– Де вже забули! І досі плачуть, що ви їх покинули. Що ж маю вашому братові казати?

– Кажіть йому, що дуже мене жалко і ного, і діток, і серце моє в'яне… а вже до його не вернусь! Шкода мене вмовляти, а силувати – тож не знаю, хто мене присилує.

– А тут же вам добре?

– Так-то добре, що й сказати не можна! – та й розповідаю йому, де я служу.

– Зайдіть лишень, – кажу, – то я небожатам якого гостинця дам. Скажете: тітка прислала.

От там узяла кілька грошенят, то те купила, то те, – шлю їм. Проводжу того чоловіка за село та плачу-плачу!

– Скажіть, що я їх до самої смерті кохатиму, а згадую щогодини, щохвилини. Куди не гляну, що не заговорю, то все їх згадаю!

– Та добре ж, добре. Чому не сказати? Скажу. Прощавайте! Нехай вам господь помагає із вашими господарями! Які то люди добрячі! Привітали мене, заїжджого, як сім'янина. От люди!

– Так-то вже їм бог дав, що всі їм любі й милі, – кажу йому.

– То вже правда, що божі люди! – одказує чоловік, радіючи.

Провела його за село, того чоловіка, попоплакала… Минуло з тиждень. У суботу білю хату, коли біжить моя Марусенька:

– До вас гості наїхали!

– Які? – питаю, а саму як огнем обхопило.

– Та там якийсь чоловік, такий чорнявий, високий, і молодиця гарна, і діточки з ними. Питаються вас.

Я й не схаменусь – стою. Коли бачу – брат у хату з жінкою й з дітьми. Боже мій!

Світе мій! Так я й зомліла: одно, що радість велика-побачила, а друге-згадала своє горе й лихо. Почали мене всі просити: «їдь та їдь із нами. Не послухаєш нас із жінкою (і вона просить, тільки сама невесела), то діток наших послухай: вони за тобою щодня плачуть».

А дітки як очепились за шию мені, то й не вступаються, цілують та просять: – їдьте з нами, тіточко наша кохана, їдьте!

– Ні, не поїду.

Вони й заплакали, мої голуб'ята; так слізочки з очей і капотять.

Як припали вони, то не можна й одхилити од мене. Одмовлялась я, одмовлялась, та й мусила послухатись.

Пішла, попрощалась із господарями, подякувала їм за милість і за ласку. Вони радіють, хоч і жалко, що одходжу од їх, та на мене радіють, що бог мені дав – ізнов до брата іду, – у свою хату. Проводили мене хлібом-сіллю, поблагословили, а Марусечка, то й плакала за мною, що покидаю її саму.