Kitabı oku: «Три долi», sayfa 2
IV
У тиждень по тому весiллi були у нас молодi i запрошали до себе. Ми поїхали у Любчики всiєю сiм’єю. Поїхала й Пилипиха з дочкою. Катря ще звечора усе наготовила убрання; прокинулась удосвiта, та чи й спала вона – не знаю; а менi – то все такi сни снилися дивнi тiєї ночi. Снилось менi, що виходимо ми з Катрею i з Марусею на якийсь шлях великий мiж степами, i всi степи тiї, i весь шлях усе Чайченки закрасили, усе Чайченки, та один у один хорошi…
Катря мене будить – я їй розказую: «а чи ж не дивний сон?»
Як же вона вжахнулася, почувши!
– А що те вiщує? Що вiщує? – притьмом iскажи їй.
– Не полохайся, Катре, – вмовляю, – се сон недiльний: як до обiд не справдиться, то й не ждати нiчого.
– Боже, боже! Що то буде! – бiдкається вона…
Зоря розсвiтала, день починав бiлiти; ми сидiли коло вiконця, – розчiсувала й плела вона свої коси довгi; рум’янець густий спахував на личку, а личко було блiде.
Розвиднилося; устала мати, батько; почали лагодитись, заранi виїхали.
– Катре! – говорю їй стиха: – чи побачимо ми там Чайченка?
– Не знаю, – сама одвернулася.
– А в жадiбку його побачити? Не чує.
– Катре? А хочеш, – кажу, – побачити? Хотiла вона осмiхнутися, та не всмiхнулась, а розсердилась.
– Отже, остили, коли хоч, жарти!
Далi що почну, то нiчого не виходить: то Катря усе хвалить, то Катря усе ганить; то усе в неї вже й злишнього славне, то усе в неї нi до чого не згарне й недокладне.
Приїхали у Любчики; ще тiльки були там самi родичi у молодих та ближнi приятелi, от як Пилипиха; у хатi було просторо; ми першого очима зустрiли Чайченка: сидiв вiн проти дверей…
Старi собi розмовляли; ми поплiч з Марусею та з Катрею, так одсторонь, сидiли. Тихесенько я Марусi свiй сон переказала.
– Чи не диво ж? – питаю.
– Усе дива в бога! – одказала задумавшися.
Мiж родичами молодого сидiла стара бабусечка у темнiй хустцi, у темнiй юпчинi, бiленька на виду, невеличка зростом, з смутненьким поглядом. Сама вона говорила небагато, а людям одмовляла любенько, ввiчливо, якось учасливо, мiсто б вона пожалувати хотiла. Вона частенько поглядала на Чайченка i на нас. Се була Чайченкова мати.
Обiдня година; нiщо не правдить мого сну… А по обiдi понаходило такого людей; розлiгся гомiн; музики заграли; танцi вистроїлись.
Танцювали вже iз добру годину, а Чайченко усе сидiв собi та тiльки дививсь, як другi пiдкiвками крешуть. Коли його мати до його нахилилась i щось говорила йому; пiсля того вiн зараз пiшов у танець i взяв перво Катрю, там Марусю, там мене, там i других дiвчат, знов як тодi, не подивившись i в вiчi жоднiй. Менi довелось сидiти коло Чайченка, може, заговорить, кажу; подивлюся на його – де вже сей заговорить!
– Якого тут людей! – знiмаю рiч сама. Вiн озирнувся на мене i по хатi поглянув:
– Багато гостей!
– Славне село Любчики, веселе. Ви ще тут недавно?..
– Недавно.
Так вже менi хочеться попитати, чи зостануться вони тут, – так вже!..
– Тутечки усi люди живуть доступнi такi, привiтнi… жалко вам буде їх кидати…
– Та ми сюди на селище прийшли, у земляни пишемось любчiвськi.
В мене аж в очах ясно стало, як вiн похваливсь.
– Добре вам жити буде!
– Де жити, то жити, – почула я од його…
Повернулися ми додому. Катря смутна була. Мати питала, чи здужає? – «Здужаю», каже.
Ведеться мiсяцiв зо два, що ми Чайченка бачимо вряди-часи: то любчiвської церкви не проспимо, а з церкви зайдемо до роду, – просять на обiд; по обiдi гуляємо потам увесь день; то запрошали якось нашi їх до себе, то знов вони нас.
Чайченкова мати купила хату у Любчиках, святила ту хату; нас звано i Пилипиху з дочкою: то ми усi на вхiдчинах тих були.
На господi у себе Чайченко такий самий небалакливий, як i в людях, мати ж його дуже ласкава i привiтно до всiх ставилась. Як вже ми додому виходили од їх, то вона нас проводила за свою леваду та й каже Катрi: «Коли б менi до сiї хати таку пташечку, як ти!»
Нiхто того слова не чув тихого, окрiм мене. Я Марусi се говорю, що чула я. Вона тiльки поспитала: чи добре я чула?
З якого часу-години осмутнiла наша Катря весела. Не раз я на свої очi бачила, що вона отеє думає-думає, та й обiллється сльозами дрiбними. Або не знать з чого, з доброго дива обрадiє: тодi спiває, всмiхається, червонiє. Яким вже я тихим видом не пiдходила розмовитись з нею, розпитаться за все, так вона ж од мене посторонь. Нi менi нiчого не каже, нi Марусi. I вже до нас так не горнеться, як давно: вже вона з своїми мислоньками i вже любiш їй на самотi iз собою. Тепер вже сама не промовляє слова – не залюбила i других чути – як говорять. Стала вона до дiброви учащати.
Був гай, такий густий, пущi такi за рiчкою – все вона туди ходить. Як я настерегла, що вона береться одного разу, – я й собi за нею назирцем побiгла.
У самiй гущавинi дубрiвнiй, де там липина i горобина, i дуб кучерявий посплiталися вiтами зеленими над холодною криничовиною, – забралась аж туди та й сидить, схиливши голову. Уявилася я – вона зараз схопилась, охмурилась… Я до неї слово зговорила… «Годi вже тобi! – промовила, – в мене голова болить!» Попоходили укупi по гаю, послухали, як листя шумлять, як вода точиться, та й додому прийшли. Така-то вже стала Катря недоторклива: анi поспитати, анi загомонiти до неї! Коли б думок-гадок своїх, а то й так нiчого менi не скаже…
Побреду до Марусi, а Маруся наче стала ще тихша, нiж була; усе вона шиє та вишиває, усе за дiлом, усе тож в якихсь мислях… Нiякої менi поради i од Марусi. То було усе нас тройко у любiй купцi, а то якось розiйшлися, як зозулi в лiсi…
Однiї недiлi смуткувала я дуже сама. Катря покрилась десь, – пiшла я собi до Марусi. Приходжу – вона сама у хатi, старої Пилипихи не було.
– Здоровенька була, Марусечко! – кажу їй. – Чого се ти сама дома?
– Та мати у гостину пiшли.
– А ти ж? Чи не болить в тебе голова, – кажу, – як в нашої Катрi? У дiвчат, як серце наброїло, то зараз на голову звернуть…
– Я чогось нездужаю трохи, – промовила Маруся. Придивилася я на неї пильно, та аж у крик покрикнула, – такеньки змарнiла вона дуже, а в очах ж який смуток!
– Марусе, голубко! – кажу їй: – як ти змарнiла! I чого в тебе такi очi смутнi?
– Да того, може, що нездужаю, – сказала на одвiт. – А як там Катря? – питає.
– Та нема її дома давно: мабуть, у дубах сидить та думає думку. Вже, – кажу, – й мати давно помiтили, вже й питали саму Катрю i мене. Катря не признається… А я що скажу? Хiба свою догадочку? А бачу вже, що бiда якась коїться: батько на Катрю позирає, – от як вiн її поспитає!..
Маруся поруч зi мною сидить i слухає, а сама словечка не промовить.
– Боже мiй! I що се лихо таке сколотилось несподiване? I ти, Марусю, вже не така, як колись була!
Отеє такеньки сидимо, а вечор темнiє, – коли й Катря вбiгла. Обiйняла Марусю, стиснула мене, поцiлувала, сiла коло нас. Мовчимо усi довго.
– Ну, бувай же здорова, Марусе! – кажу. – На добранiч! Вже час додому. Чи пiдеш i ти, Катре? Тебе, – кажу, – мати, мабуть, давно дожидають. Вже й спати пора.
– Химочко, голубочко! Марусе, голубочко! Я не хочу спати… Я, – каже, – я того Чайченка покохала!
– Та хiба не знаємо! – веселенько я їй одмовляю: – отсе нам новина велика!
А Маруся так-то навсправжнє її питає ще:
– Чи так се, Катре? Чи справдi, Катре?
– Нащо ти мене так питаєш, Марусю? Я його люблю.
– Чи щиро? Чи велико, сестрице? Подумай!
– Та боже ж мiй, боже! – одкаже Катря: – та я його од першого разу покохала. Вже я з того весiлля за ним пропадаю. Тiльки ти не вважала, а з мене вже усi дiвчата смiються…
– Нi, – каже Маруся, – я вважала та думала: се так… Я думала – забудеш…
– Хiба як очi заплющу!
– То поможи тобi боже, Катре! – промовила Маруся.
– Дай тобi боже, Катре! – кажу й я. Кинулась нас цiлувати, жалувати Катря.
– А вiн же чи полюбить? – стала тодi гадати. – Може, насмiється! Скажи, Марусю, скажи, Химо! Чи вiн любитиме?
– Ой, трохи чи не бiльше ти од нас вiдаєш про це, Катре, – говорю, – десь ти його бачила, абощо, бо ти чогось наче на свiт одродилася сьогоднi. Признайся ж i нам, любко, щоб i ми знали.
– Я його бачила, – розказує. – Була я у гаях i забрела дуже далеко, аж туди к чужосiльським левадам; iшла собi, коли чую: «Здорова була!» Глянула – бачу його, вiри не йму. Се, кажу, моя дума щоденна, щочасна вживилася… А вiн усе говорить до мене, усе говорить....
– Що ж вiн тобi говорив?
– Питав мене, чого зайшла, чом невесела…
– Що ж ти йому сказала? – я все її питаю; Маруся тiльки слухала.
– Так зайшла, – кажу, – гуляю собi, i я, – кажу, – весела… Тодi вiн питав мене, чи хутко ми будемо у Любчиках, i казав, що у Красному церква згорiла… I що був вiн у ярмарку оттодi, як ми ходили до церкви, а його не було – вiн-то у ярмарку був, – говорив, що туга його обiймає… I провiв мене аж до самiсiнького нашого тину. Iшов усе поруч зо мною… Спасибi тобi, вечiр темний, i ти, доленько моя щасна!.. А Яковенко вже рушники побрав у Ганни; на тому тижню весiлля. Пита вiн, чи будемо…
– Отсе, – кажу, – тепер треба ще на те весiлля прибиратись. Трохи й ми з тобою там розважимось, Марусю!
– Та не знаю ще, – каже, – як мати схочуть!
– Хiба самiй не манеться? Хiба не попросиш матусi?
– Та якось вже буде, – одказала.
– Ти, – кажу, – сумуєш чогось, Марусе; чи не пiшла б ти iз нами?
А Катря тодi:
– Сумує Маруся? Чого сумує?
– Голубко, – говорить менi Маруся, – менi не смутно, а коли й буде кому смутно, люди не розважать!
– Тiльки той, кого любиш, розважить, – озвалась Катря.
– Покохаймо кого-небудь, Марусе! – жартую.
Маруся нiчого не одказала.
– Щаслива будеш, – говорить Катря.
– Покохаймо ж, Марусе! – я знов до неї.
– Не жартуй, – одкаже тихо.
Надiйшла Пилипиха. Попрощались ми й пiшли з Катрею додому. А Катря сього вечора да така ласкава була й весела, i смирнесенька така, що я такою її зроду не бачила.
V
Ходила Катря у Любчики нiбито заполочi позичати червоної та й повернулася додому iк вечору така, що батько споглянув та й поспитав в неї, де була, де ходила, а почувши де i пощо: «як така з тебе швачка, – каже, – то дбай, щоб не позичати заполочi вдруге по чужих селах».
По тiм словi батько вийшов з хати, запаливши люльку.
– Що тобi, моя дитино! – упада вже коло Катрi мати. – Уступила до хати бiла мов бiлочок… що тобi, доню?
– Нiчого, мамо, нiчого!
– Де вже там нiчого! Журиш ти мене, дочко! Прийшла Пилипиха до нас з Марусею. Мати з старою зняли розмову, а ми, дiвчата, у садок поскорилися.
– Що ж таке, Катре? – питаю.
– Сьогоднi вiн увечерi буде, – вiн сьогоднi прийде до мене…
– А ти ж як, вийдеш до його? А батько не почує?
– То що? Щоб я не вийшла? До його щоб я не вийшла? Нехай чує батько, нехай чує мати, нехай усi – я до його вийду!
– Та як батько почує, то не пустить, – кажу, – як вже ти собi там не ймися, а мусиш зостатися тодi.
– Я не зостануся, я пiду!.. Чого ти на мене надалася, недобра дiвчино?..
– Я тобi саму правду говорю, Катре; хiба ж я нападаюся на тебе?
– Не треба менi такої правди, не хочу я такої! Я вже бачу, що ти менi не щира подружниця, ти менi не хочеш у помочi стати, я сама за все стану!
– Слухай лиш, Катре, чого-бо ти вгнiвалась? Я правду тобi виказала, та я ж тобi i в пригодi стану, коли вже не можна iнако…
Тодi вона мене цiлувати, тодi вона мене обiймати! Почали ми змовлятись, як дверi вiдчинити Катрi i як їй вийти. Радились i Марусi питались, що вона думає, – сама вона нiчого не говорила й нiчого не питала, сидiла собi тихо, як на могилцi…
Катря усе розказала, як вона у Любчиках була.
«Його мати мене покликала сама, як я йшла улицею, i жалувала мене любо, i розпитувала, чи мене хто сватає, чи я кого вподобала… А вiн усе оддалiк стояв, не пiдходив… Так-то вже менi гiрко стало! «Я, – кажу, – сiї осенi замiж пiду». Як я сказала, вона як покрикне: чи ж то правда? «Що?» – запитав вiн у матерi, а вона йому каже, що я замiж пiду восени…
Я тодi попрощалась з ними. Вона зiтхнула, провела мене трохи i каже: «Шкода менi тебе, дiвчино!..» – що я аж слiзьми вмилася… Одiйшла трохи, стала, – та нехай хоч на їх хату подивлюся, коли вiн i виходить iз ворiт, i йде… Я хочу далi – не можу… Дiждалась, що вiн близько до мене зблизився… Зблизився: «Чи правда сьому?» – поспитав… Дiвчатонька, голубоньки! Коли б же я сама знала, як я йому призналася, що я його кохаю одного у свiтi… Довго говорити не можна було: усе знакомi люди доходжали улицею; тодi я йому сказала – нехай прийде до мене ввечерi, вiн сказав – прийде…»
Скоро нашi старi поснули, я випустила Катрю з хати, а сама сiла, щоб сон не хилив, та менi не спалося: лихо та й годi дожидатись було! Нема, та й нема, та й нема!
«Як се вона гаїться, – думалося менi. – Що їй добре, то й забула про мене, яково тут менi дожидати, боячись… Такi-то люди на сьому свiтi!»
А там i те я згадала, що я сиротую, що вбога я та не при батьковi-матерi зросла, живу у чужiй сiм’ї з ласки; що не пожалує нiхто мене щиро, не любить нiхто душею усiю… I за що я перше дякувала, з того самого тодi слiз гiрких уточила; за що було, хвалити бога, вiк байдуже, у той час так того забажалося, так-то вже треба стало…
Горюючи-плачучи, iзвела голову, погляну – як-то округи мене сумно усе, а у вiкно вже свiтання синiє…
Очутилася я якось одразу, та й самiй менi чудно стало; чого се я такеньки i чим зажурилась? Хiба ж я не знала Катрi, що вона до свiту забарить? Та й яка б то дiвчина з кохання поспiхом дбала? I чи я ж сьогоднi всиротiла? Чи се тепер тiльки зубожiла?
Поглузувала я сама з себе та й вийшла Катрi назустрiч – за ворота. За ворiтьми я ще довгенько зотривала її, поки аж вона прибiгла весела.
– А що, надивилася? наговорилась?
– Все я йому сказала, все… як же я його кохаю, Химо! Господи великий! Як я його кохаю!
– А вiн же що говорив?
– Питав, чи дуже я його люблю… Вiн прийде завтра… Я його завтра дожидатиму…
З того часу стали вже вони щовечора зiходитись. Прилучилося менi, проводивши Катрю, того Чайченка зустрiчати. У недiлю або в свято яке iдемо удвiйзi з Катрею, немов погуляти ранком тихим, то й вгледжу, було, я Чайченка, – усе вiн наче смутний… та й спитала якось Катрi:
– А ви iз ним нiколи не сваритесь?
А вона менi:
– Що’тсе тобi бог дав, Химо! Отеє б iз ним сваритись!
– Та чого ж вiй наче невеселий ходить? – кажу.
– Такий завсiди, – заговорила, сама тут миттю впечалившись. – «Ти смутний? – питала я його. – Чого ж ти смутний?» А вiн менi: «На свiтi бiльш смутку, нiж радостi!» – «Що говориш, серце, та я як знаю, що ти мене любиш, я забула, який то смуток на свiтi живе!» – «Се, – каже, – се такеньки бог дає тiльки дiвчатам та пташкам спiвочим…» Такий вiн, такий, Химо! I говорить, i жалує смутно; а потому ще менi любiший, ще милiший…
Постерегла мати, що дiється щось, поспитала. Катря призналась матусi. А мати головою журливо похитала:
– Отсе i твоя пора прийшла, доню! Гляди ж, се на весь вiк, Катре! Гляди, кого обираєш, та й нехай тебе мати божа i благословить, i допоможе!
Батько не питав нiчого; чи вiн здогадувавсь, чи нi – того не знали ми. Правда, що двiчi, а може, й бiльш вiн якось пильненько на нас споглядав. Ми, було, собi говоримо, що як се буде – Катрине весiлля, та яке життя їй красне, гадаємо, а батько уступить до хати, – ми й пополошимось усi: одна схопиться, друга шукає чогось за запiчком, третя голку загубить, – батько сяде у стола, дивиться бистрим оком та й каже: «А в якому кутку пожар в нашiй хатi?»
Ми й скаменiємо перед ним… Вiн почне про господарство що говорити матерi, яке дiло загадувати, ми вiзьмемось робити щиро як, боже єдиний!
Чого б то й опасуваться були? Ми думали, що вiн прийме Чайченкове залицяння ласкаво, бо Чайченко i багатий, i молодий, i дочцi любий, i люди Чайченка не цуралися – чого ж опасуватись? А ми все боялися дуже його часом. А мати вже для своєї дочки поклопотатися постарались. Бачу, де вже стрiнуться з Чайчихою, посядуть рядочком i потиху розмовляють собi любенько, а прощаються, то обiймаються щиро. Прийшла до нас Чайчиха у недiлю, а в середу вже мати до Чайчихи йде. Чайчиха знов i собi не забариться нас одвiдати; та й пiшлося так, що аби яке свято, то або Чайчиха в нас, або наша мати у Чайчихи…
Катря нам з Марусею призналася, що буде її сватати Якiв восени. Мати вдалися до Пилипихи за порадою; розказали їй усе, що дочка вподобала парубка, що то хорошi люди – за ними нажиться!
– Дай боже щастя! – говорить Пилипиха.
– Ох, голубко моя! Я ще не знаю, як чоловiк згодиться… Та чого б йому не згодиться? Сей хiба не гарний? Сей хiба не добрий парубок? I заможний…
– А ти мати чи нi своїй дочцi? Як почне вiн примхати, то ти й рученьки попустиш – нехай мойму дитятi доля гине.
Вже як тiльки вчула удова, що батька бояться, вона жваво вхопилась за сватання: «Що з того буде, що ви головами розкивалися? Добре дiло – доводьте ж йому краю!»
Та й одпочити не дає часу; пiдмовляє та пiдговорює: «хутчiй, хутчiй!» Було, моя годинонько, аж за рукава трясе, щоб хутчiй…
Почала мати заходити коло старого та свого слова домовляти; почала усе про Чайчиху провадить та йому нагадувати, та хвалити, а разом вже й сина молодого:
– Що то за парубок хороший, роботящий, удатний, – се матерi втiха вiд бога, а не син!
– Вже того не знаю, який вiн до дiла, – каже батько, – а щодо танцiв, то вдавсь: дiвчатами, як мухами, увиває.
– А що ж, мiй голубе? Як веселого норову, то весело iз ним i жити буде, кому судить господь. Сам не сумуватиме i подружжячку смуткувати не дасть.
– Не жодну й тугу танцюра розтанцює! – на те їй одмовив.
Удруге знов примощується мати Чайченка добрить: «а моторний, а розумний, а славний». Пильно батько їй у вiчi поглянув.
– А що се хвалиш, – змовив, – неначеб зятя?
– Як воля божа та твоя вгода, мiй голубе! – одкаже йому тихо та умовно так уже!..
Ми з Катрею сидимо – не д’хнемо…
Старий подививсь на жiнку, подививсь на дочку.
– Не шукай дочцi пари, стара, – промовив, – вже я їй сам пару знайшов; осенi заждiть.
Стара зирк на дочку, – дочка обмертвiла либонь; сплеснула мати руками та на його:
– Мiй ти голубе милий! За кого ж ти її ‘ддати хочеш?
– Се вже менi знати. Та й вийшов з хати.
– Годi, доню! Годi, дитино моя! – вона до Катрi. – Не печаль свого серденька, Катре моя мила, годi! Я для тебе на все зважуся; я поклонюся ще твоєму батьковi; я його буду за тебе прохати…
– Iдiть, мамо, йдiть-бо – просiть зараз! Iдiть, мамо, йдiть!
– Не можна так, доню! Так гiрше буде: зажди трохи…
– Мамо, мамо! Яково менi зажидати!
Ми її вговоряти стали… Та коли ж умовив хто молоду тугу нетерплячу словом розсудливим?
Слухаючи, Катря поливалася слiзьми та все своє, знай, правила: «йдiть, iдiть зараз!»
– Катре, – говорю, – буде гiрш з тим поспiхом: ми кинемось до батька – благати, а як вiн прийме тепереньки? Що ж як вiн згукне нам оте своє «годi!» та й нагадувать iще не звелить?
– Горе моє! Горе моє! Добре! Я ждатиму… Як же менi важко! Чи се смерть моя приходить!.. Треба ще дожидати! Коли ж се буде? Коли? Скажiть, мамо!
– А от зараз, по обiдi, ви з Химою вийдiть з хати, – я тодi йому скажу… Я тодi скажу i поблагаю… Для своєї дитини й голову пiд сокиру покладають, а то б менi ще не попiклуватися тобою…
– Я ждатиму, – промовила Катря: – я терпiтиму. А ждала вона так, як от пташки сидять у клiтцi, – що вже нiкуди летiти, то б’ються, де зачиненi.
