Kitabı oku: «Три долi», sayfa 3
VI
Обiдаючи, батько наче не добачав, як мати блiдла, як Катря плакала, – сидiв такий, не гадки, як i вчора.
Пiсля обiд ми з Катрею зараз зiйшли з хати, стали по вкупi пiд дверима.
Довгенько у хатi тихо було…
– Голубе мiй! – заговорила мати: – нашу Катрю хочуть сватати…
– А що ж! Нехай сватають, хто хоче, – з того догани нема!
– Се молодий Чайченко хоче сватати… Яка твоя вгода?
– Я за Чайченка не ‘ддам.
Я вже живосилом одволiкла Катрю од дверей хатнiх:
«Катре! Катре! Усе пропаде!..»
Затрусилася вона i стала нерухомо на прислух знову.
– Дитина дуже парубка вподобала, – просить мати: – нехай же вона в нас щаслива буде!
– Не на те я дочку викохав, – гримнув батько, – щоб я її первому пройдисвiту мав оддати, який там їй в око впаде!
– Чим вони не люди? I добрi, й заможнi; усi їх на повазi мають.
– За що поважають? Хiба за те, що зайшла вона невiдомо чого та й осiла у селi чужому.
– Знали б люди… чулись би непокори на їх, а то усi шанують… Ти сам перве з ними заходив…
– Я по усiх шляхах битих блукаюся i багато людей набредеш усяких, що на ворота б свої не пускав їх нiколи…
– Велику ласку менi зроби, послухай!
– Годi!..
Катря як скричить, зарветься до хати, – я її за поперек вхопила, у сiни назад одкинула…
– Що таке? – пита батько з хати, бiжить мати…
– Се ми йдемо в берег по воду, – одкажу голосно. Та вiдра на коромисел, та Катрю обiручки за собою…
– Не журись, – вмовляю її, – не журись! Може, ще батько власкавиться – вiн же тебе жалує!
Як же нападеться на мене Катря!
– Куди се мене тягнеш? Що на мене замишляєш?
Аж я сама трохи iзлякалася:
– Та бо’? iз тобою, Катре, – кажу, – обмiркуйся гаразд!
Облилася вона слiзьми дрiбними.
– Коли б же я хоч його побачила, своє серденько хоч трохи розвеселила! Химо! Бiгаймо у великий гай, – вiн сьогоднi у гаї дерево рубає.
– Бiгаймо, – кажу, – утрися, не плач!
Вона тодi зараз обiтерла очицi, i побiгли ми до гаю, приховавши вiдра свої понад ровом у бур’янах.
До гаю хоч близенько видати, та далеко стрибати: розсудливiй людинi на добру годину ходи, а ми перебiгли не зупиняючись. Чуємо вже – сокира цюкає i голос вiтер до нас зносить – пiснi хтось спiває.
– Се вiн, – впiзнала доразу Катря. Тут ми його й побачили обидвi заразом, ще оддалiк… Вже тодi вiсень iшла; лист червонiв, жовтiв, в’янув i обсипавсь, i котючий вiтер низався помiж деревом безлистим.
Голосно i просторо стало округи, у свiжiм гаю пахущiм… Бачимо його, а вiн нас ще не бачить – спiває. Катря припинилася.
– Що вiн таке спiває? – спиталася, вжахнувшися спiву того: – що вiн спiває?
– Послухаймо, – кажу, – то й почуємо… Ходiм ближче.
– Цить! Постривай! – шепоче менi.
Стала за кущ та й слуха. Слухаю й я.
Чайченко обрублював гiлки з зваленого дерева, i круг його зрубане дерев’я i пеньки свiжi; над ним яснеє та холоднеє небо, грайливе сонечко. Недбало вiн своєю сокирою блискучою цюкав, – задумався сам тяжко i тихо i сумно спiвав.
Отака була його пiсня:
Спiвав вiн, що любив колись щиро та вiрно, а йому зрада сталась несподiвана, – i вже повiк нещасливий вiн житиме; кохають iншi – та до iнших серце вже не приляже, до нiкого:
Хоч яка ласкава, яка чорнобрива,
Та не буде так, як першая, мила!
– Яких се ти пiсень спiваєш? – покрикне криком Катря, наче себе не пам’ятаючи.
Вiн iздригнувся; швиденько вхопивсь, кинув сокиру, взяв Катрю за руку, – знов пустив i знов сокиру пiдняв.
– Спасибi, – каже, – спасибi, що прийшла, а я не сподiвався…
– Боже милий! Якої ж смутної ти спiвав! Яку ти милу згадував? Була вже, либонь, перша, а я – друга?
Вiн так нiби трохи iзмiшався…
– Лучче, – одмовляється, – лучче пожалуй мене, моя рибонько!
Вона рум’янцем уся закрасилася, як те слово почула, – вона усе своє горе забула…
– Нi, – каже, – я знаю, що ти мене вiрно любиш, а я тiльки пожартувала, – збач менi те… Та й знову перескоком:
– А нащо такої смутної спiвав? Проти чого спiвав такої?
Тодi вже я з-за куща озвалась:
– Чи забула, – кажу, – голубонько-гуркотливочко, чого бiгла сюди?
– Ой, лихо ж моє великеє! Нещастя моє!
– Що ти кажеш? – пита її Чайченко, вклонившись менi. Усi ми посiдали на прикорню.
– Батько за тебе дати мене не хоче!
– Має другого зятя до руки?.. Кого се? – пита вiн, та чудно менi те, що пита вiн нi весело, нi журно, наче за хлiб-сiль подяку складає.
– Когось там думає на моє безголов’я! – говорить Катря, заплакавши.
– Вже зять нарекований! – каже тодi Чайченко. – От воно що! Кращого знайшли! Нiчим втiшатись та й нарiкати нi на що; дармо ж з сухої криницi воду брать…
Мабуть, за досаду йому стало, що трохи мов зневажений зостався… уста стиснув i голову пiдняв гордо, i очi блисконули… Та все те потаївши у собi, нiби з упокоєм помалу устає…
– А тобi ж як? Ти що думаєш? – пита Катрi.
– Нащо питаєш? Нащо моє серце краєш? – одкаже вона.
– Та хто вас зна, хто й розбере! – промовив Чайченко гiрко: – покохаєте вранцi, забудете ввечерi!
Заридала-заплакала Катря, а я проти його головою хитаю.
Вiн тодi узяв її за руку.
– Не плач! Ще ти молода, ще твоя доля тебе дожидає!
– Як? Без тебе? Хiба ж ти кого ще покохаєш? То ти й щасливий з другою будеш?
– Вже менi не було того щастя одвiку, та й повiк не буде!.. Прощай, дiвчино! Бувай здорова й щаслива!
– Та що се ви, – говорю я, – та ви ж сядьте порадьтеся: як його, що тут робити, як запобiгти? Може, ще й нi за що буде на долю нарiкати. Сiдайте лиш!
Вони слухняненько коло мене посiдали; вiн сумно дививсь, вона ж наче усi шляхи погубила, тiльки усе до його ближче горнулася.
От i стали ми радитись.
– Не треба батьковi докучати слiзьми, – кажу. – Не треба тепер до його й приступати.
Чайченко усього дослухає склавши руки.
– Я батьковi до нiг упаду, – нахваляється Катря, послухавши мого слова розумного. – Як не вiддасть мене батько за тебе, я вмру!
– Ти й до нiг зажди упадати, – мовлю їй, – i вмирати зажди: може, ще й так перемежениться; а поки що, – кажу, – не займай батька, нехай вiн сам трохи вгамується.
– Та яково ж отакечки й не знати – чи менi жити у свiтi, чи лежати у домовинi? Ой лихо моє! Лихо моє!
– А ти думала! Се воно, життя людське, се воно й е: терпи-терпи, надiйсь та сподiвайся, – виводжу Катрi.
– Або ще й сподiванку покинь та живи собi так, як без неї живеться! – додав Чайченко. Знав, бачте, парубок порадою втiшити…
– Розумний не стратить надiї, – я йому: – треба сподiватись, живши…
– Поки не зрадять, – знов мостить вiн. А Катря тодi до його пригорнулася.
– О, – каже, – отсе я тебе зраджу?
Аж i вiн на таке любе словечко всмiхнувсь.
– А нам пора додому, – нагадую, – щоб часом не нажити нам собi лишенька!
– Iди, Химо, голубочко! – говорить Катря. – Я ось тiльки ще два слова скажу, я тебе наздожену.
А сама мене виводить на стежечку… Я пiшла… Що й казати! Я ще пiд гаєм чималу годинку тривала тих двох слiв… Та вже добре й те менi, що вона прийшла трошки спокiйнiша i веселiшая.
Допали криницi та боржiй, сповнивши вiдра, додому побрались. Нас перестрiв батько.
– А до якої се криницi ходили? – спитав.
– Ми ще й прогулялися собi трохи, – одказую йому. Вiн подививсь менi в вiчi й подививсь на дочку… А в дочки сльози хвилюють…
– Батенько! – промовила.
I пiшов собi, наче вiн не завважив i не чув слова її благащого…
VII
Час iде, минається; ми ждемо собi кращого, бiдкаємось, страхаємось. Батько не згадує за Чайченка.
Зняла ж бучу Пилипиха, як визналась батькова подiя…
– Як, – каже, – як! Та чи ж ти не рiдна мати своїй дитинi? Чи не ти страждала, чи не ти її згодувала? Нехай би так мене хто застував перед моїм дитям! Я – мати, вiльно менi її за кого хотя вiддати, чи за пана, чи за наймита, за того, хто менi до вподоби.
Та аж тодi вона посварилась з нашою матiр’ю i довго до нас не ходила.
А на селi весiлля ладяться та ладяться; приходять до нас, запрошують. Не гулянки у Катрi в головi, та ходить, – надiя, бач, така: його там побачить.
Сiї осенi i батько наш на всiх весiллях гуляв… Помiчаю я, що Чайченко став бiльше до Катрi припадати: то було поперiд вона його шука-шука, поки-то вiн уявиться, а то вже сам вiн iї очима назорить мiж дiвчатами i вмисне тодi до неї горнеться, як старий батько тут буде, – як би його волю мав нехтувати.
«Голубе, голубе! – думаю, – сього тобi не перенести так, – шкода й заходу!..»
Ну, батько нiчого собi, – тiльки дивиться – не на Чайченка, а через його голову, згори…
А Чайчиха й наша мати сидять, от мов тi голубки сивi, що бачать, як їх гнiздечко розношають…
На одному весiллi Чайченко вже надто всмiливсь: од Катрi мало що i одступає… Мати вже у такiй тривозi була, що забула й молодих привiтати.
Перш усiх гостей наш батько побравсь додому i нам звелiв сходить; а ще саме гуляння; самi танцi… пiшли ми додому; пiшла Катря плачучи.
– Не плач, Катре! Що поможеться? – вмовляю.
– То що? Я плачу, а все я щаслива! Щаслива, щаслива! Вiн мене любить, i я його любитиму, поки мого життя… нехай батько знає! Хоч горюю, – я щаслива – нехай i те знае!
– Катре! Краще буде, як батька не гнiвити; лучче, коли б Якiв тихенько обходив коло його. А то ж який талан вам буде, як батько не зглянеться… Уважай, яка мати смутна, та й у якiй вона тривозi… Не горнись ти вже так до його – i дiвчата смiятимуться з тебе.
– Нехай смiються! Я його люблю! Я щаслива!
– А як батько образився, – як не пустить бiльш по весiллях ходити – де тодi Якова побачиш? Уранцi вийти забороняє, увечерi сам дверi замикає…
Обсипалася вона слiзьми ще дрiбнiшими.
– А таки я щаслива, – промовила. – їй-же богу моєму, щаслива!
Перегодом знов нас на весiлля прохали. Може, й не пустив би батько, дак родичi. Iдемо туди усi вкупi, та аж нас улиця широка тисне… Приходимо. Зирк-зирк по хатi, по кiмнатi, по усiх кутках i закутках – бiгма Чайченка.
– Ще рано, ще вiн прийде! – каже Катря. Ждемо та дожидаємо – нема. Вже пiзно уступила стара Чайчиха. Катря тiльки її зуспiла, ураз опинилась бiля своєї мами: знає, що Чайчиха вже не мине. Чи Чайчиха не обачила – сiла вона собi оддалiк. Наша мати сама до неї добралась – сiла. Сидять мовчки. I Чайчиха i наша мати неспокiйнi, бачу. От мов i хочуть спитатись, та не зважуться; хочуть говорити, та не змiркуються. А Катря так i кипить у пiджодi тому. Знає те наша матуся, – дивиться на Чайчиху любенько-жалiбненько, а Чайчиха на свiй пояс доглядається та й каже:
– Якi то теперки пояси тчуть, моя голубко!..
– Чому вiн не прийшов? Чому? – вимовила Катря сама, матерi не дожидаючи – своєї, – чужої не соромлячись,
– Катре! – дорiкнула мати. – Ох! моя дитино!
А Катря й не чує:
– Чому не прийшов? Чому його нема?
– Не знаю, не знаю, моя красо! Вiн казав менi – буде… а нема!.. Мабуть, притичина яка… я його поспитаю… я тобi скажу…
Такеньки стара Чайчиха словами мiшається, i зупиняється, i перехоплюється – що ‘тсе таке?
Далi вже каже, що Якiв дожидав якогось чоловiка до себе, – якiсь воли на спродаж находяться… того вiн i не прийшов, мабуть.
Невзабарi вона похватилась додому i пiшла.
Ми ще було по весiллях, а Чайченка – як пiйма поняла – нема, нiде не буває. Мати його ходить, i – то вона скаже, що вiн нездужає, то скаже – дома його нема. Сама вона журна дуже, а Катрю вговоряє:
– Не печалься, дитино, не почалися! Перейде лиха година, i горе перебудеться, то й поберетесь!
Мати теж Катрю свою жалує:
– Лучче, доню, як вiн не попадається батьковi на очi – батько не гнiвиться, – а там, може, господь дасть, старий мiй i погодиться.
– Нехай же я його побачу хоч на малу хвилиночку, – благала Катря, – нехай вiн хоч селом пройде, а я подивлюсь на його здалека!
– Зажди, зажди, не можна! – одмагалася Чайчиха.
– Зажди, зажди, не можна, – просить мати. Катря хоч смутує, хоч плаче, а слуха – сподiвається добра iще…
Одного дня увiйшов старий у хату веселий:
– Чи не буде снiгу, – каже, – там такi бiлi хмари драглють.
Стара, дивлячись на його,насмiлилась:
– А що, мiй голубе, – вимовляє любенько, – що ти бачив? Що чув?
– А що я чув? Нашу Катрю сватають.
Тим словом сполохнув нас усiх: хто сидiв – схопився; хто стояв – у куточок горнувсь…
– А хто ж сватає? Кого нам господь носила? – питає мати, ледве голос зводячи. Катря бiло збiлiла.
– А старий Шелях за свого сина Дмитра сватає. Се жених! Се не лiчозiр, не пройдисвiт який-небудь, се хазяїн добрий, що з срiбного кубка своїх гостей почастує.
– Що з тих кубкiв, як повнi слiз! – мовить мати.
– Гм! – Бiльше не сказав нiчого, тiльки придивився на неї пильно. Вона сльози свої нишком втирала – ховала.
– Я собi б кращого зятя сам не шукав, – знов батько озвався; насунув шапку та й з хати вийшов.
Мати усi думки приплакали: «Що його робити i що його чинити!»
Катря аж бiлi руки ламле…
Як на ту ж пеню – i стара Чайчиха не завiдає нас, i Пилипиха сердиться: нiкому поради дати, нiкому розважити… А того любого як запав слiд, то й запав…
Мати почали були Катрю умовляти:
– Покорись батьковi, доню, покорись, дитя моє!
– I ви вже, мамо?.. Безталаннячко ж моє!.. – побивається Катря…
– Донечко мила! Кого ж лихо мине? Живши у свiтi, його не втечеш, – кожне одбува… Що ж як ти батькової ласки одпадеш, а той, може, одцурається…
– Вiн одцурається? Може, i я його занедбаю! – Та й засмiялася… Хотiла я їй тодi сказати, що вже й тепер трохи на те походило, що вiн цурається, та жалко менi її стало… I мати за се бiльш нiчого не змовила, – зiтхнула важенько та й стала знов її прохати: «Корись, доню, батьковi!» – «Нехай же я лучче вмру!» Як мати не плакали перед нею: «Або я вмру, або за ним буду!»
Давненько ми вже Марусю не бачили то за горем своїм, то за сваркою тiєю межи старими, та й Маруся наче ховалася: з хати сливе не виходила.
– Ходiм, – кажу Катрi, – ходiм до Марусi, що нам, що старi посварились – ми того не знаємо; ми собi з нею утрiйзi порадимось.
Маруся сидить – шиє; удови не було дома.
– Марусю! Марусю! – говорить Катря, – прийшла я до тебе свою тугу роздiлити, та знаю, що й ти мене осудиш, як моє слово почуєш!
– Сядь, Катре, та розкажи, – каже Маруся.
– Батько мене за його не дає, – знаєш? За нелюба мене вже тепер прибирає. А я, Марусенько, хоч i батька й матiр то я для його покинула б – не пожалiла… Що менi тсе? Нехай скаже – я за їм на край свiту пiду! Пiду та й не оглянусь разу! Менi нiчого не треба: нехай iншим розкошi, iншим нехай достатки, – менi нехай життя iз ним вкупi!
Не зводячи очей, промовила Маруся:
– Боже вам поможи, Катре! Зумилася ж я!
– Марусю! – покликну. – Се ти? Тая покiрлива?..
– Голубко моя! Сестрице! – обiймає її Катря ридаючи. – Ти мене не судиш?
– За що? – стиха питає Маруся. – А ти ж його любиш?
– Так люблю, що й не вимовлю! А на мене усi нападаються! Хочуть, щоб я його покинула! Марусе! Якби ти любила?
– Я б не покинула.
Я все чую, та вiри не йму.
– Марусе? Чи се ти говориш? – кажу. – А мати твоя якби почула?
– А що ж? Якби я любила, то вже менi нiчого не страшно i нiкого б я не боялася – тiльки того, кого любила…
– Ти моє серце розвеселила, Марусечко! – дякує Катря. – Дуже вже менi було важко… хоч мене нiхто не переумить, та слова тiї мене ображали… Спасибi тобi, Марусенько, галонько!
Маруся їй осмiхнулася.
– Нi за вiщо дякувати, – згомонiла: – я правду свою тобi кажу.
VIII
У першу ж таки недiлю по сьому до нас свати в хату од Шеляха. Прийняли, пошанували. Дякує за ласку мати, тугу свою та журбу перемагаючи, – а батько говорить:
– Я собi кращого зятя не жадаю, панове ласкавi! Та треба дитини запитати.
Викликали Катрю.
– Катренько! – кажу їй тихо, – роздумайся добре! – Вона мов i не чує. Уступила до хати бiла, а смiла, необорная – хоч тут вмирати.
Питає в неї батько: чи пiде за Дмитра Шеляха? Та пита вiн якось ласкаво i грiзно…
– Я парубку ганьби не даю i пiти не пiду! – одказала, Катря чисто, як виспiвала.
Поклонилися свати, – тихо та гордо геть вийшли з хати… Ми не ворухнемось; Катря стоїть… Батько не промовив слова, вийшов i собi з хати…
Плаче мати, очей не сушачи. Старий не впоминається про сватання, мов його не було; а нас наче не бачить перед себе: хто увiйде – не оглянеться; хто озветься – не слухає.
А Чайченка того нема та й нема!.. I матерi його не видно… Вже Катря сама до їх бiгти заривалася – дак мати впиняла.
– Коли вже ти мене не послухаєш, доню, то бог iз тобою: роби тодi, як ти сама знаєш, а я вже батька не проситиму.
– Добре, добре, мамо! Покиньте мене, занедбайте… Тiльки пустiть до ного!..
– Нi, не пущу, доню! Я тобi на порозi стану, не попущу йти!.. Не годиться!
– Я втечу од вас! – озивається Катря. – Я або втоплюся, абощо! Я так жити не здолiю!..
– А вiн же як? – iнколи спита її Маруся, слухаючи того нарiкання. – А як ти його зажуриш?.. Те своє горе ти не пести так; яково йому тепереньки – ти не помисляєш… Ти для його перетривай усе, поки батька вблагаєш.
– Та коли б же хоч на його глянула! Хоч до його промовила! Нехай тiльки б сказав, що менi робити! Нехай вiн мене в огонь пошле – я пiду… Чому ж бо вiн не йде i досi! Хiба вiн мене покине?
– Коли не йде, то, мабуть, так треба, Катре! А ти втихомирся та жди… Та, може, маєш що йому переказати, зараз негайно… Перекажи через мене: я хоч i сходжу до їх.
– Ти?.. А мати твоя не пустить тебе?
– Пiду. Говори, – що сказати?
– Ти скажи – що я пропадаю, що живая гину!
– I нащо отаке йому говорити? Лучче нехай вiн почує, що ти його вiрно любиш, що ти його будеш дожидати, що будеш батька благати…
– Нехай би вiн знав, яку я муку терплю! Скажи йому, щоб усе вiн кидав, щоб iшов мене одвiдати… батько не знатиме… а хоч дознається, гiрш, мабуть, вже не буде…
– Нащо таке казати, Катре? – знов їй Маруся. – Хiба ж йому й так не важко?
– Ну, хоч скажи, що так я його кохаю, як свою душу; що я журюся…
Того ж таки дня Маруся каже:
– Пiду я, мамо, у Любчики!
Пилипиха дуже подивувала, да не боронила… Вже як Маруся виходила, убравшись, – вона запитала:
– Чого се ти у Любчики?
– Пiду, мамо, прогуляюся.
– Iди, доню. – Сама її за ворота провела та тодi вже услiд, схаменулась, покрикнула: – Не барись довго, Марусе!
А Катря, скоро випроводила Марусю за слободу, то вже й ждать почала – коли прийде; перейняли ми її ще на дорозi.
– А що? Бачила? Буде? Що казав? Коли?
– Треба тобi, Катре, ще потривати… – каже Маруся.
– Вже несила моя тривати! Так вiн не прийде? Пощо ж i ходила? Чому вiн не прийде? Що казав?
– Дуже вiн печаловитий щось, – говорить Маруся.
– Печаловитий? – покрикне Катря. – Коханий мiй! – Сама так слiзьми й розлилася.
– Я пiду до його сама, – пiду – хоч нехай мене потiм киву замучать, – я пiду!
– Вiн велiв, щоб ти не приходила…
– Не приходила? Як то не приходила? То ти, мабуть, вчула! Хiба б я тепер зважилась на його сказати, об не приходив, хоч би й смерть менi за плечима по ому?
– Просив тебе не приходити, Катре; а ти, як його любиш вiрно, то послухаєш.
– Авжеж я його послухаю!..
I довго вона по тому словi своєму плакала – сидячи край дороги.
Тiльки бачу, Маруся щось так як не домовляє: то у землю очi спустить, то щось у думцi має собi… Як вилучилася менi годинка, нишком побiгла сама до неї.
– Марусе! – кажу, – щось менi той Чайченко не певен!
– Як то? – питає.
– Не любить вiн Катрi щиро! Чи я ж не правду кажу? Говори!
– Та я не знаю, Химо! – одкаже менi, роздумуючись.
– А я дак знаю, що ти Катрi розказала не все. Аже не все?
– Нi, не все.
– Кажи ж менi усе.
– Та нiчого, Химо! Я що там чула, од Катрi не потаїла, й се, бач, в мене мої думки…
– Дарма! Розкажи тiї думки свої!
– От, прийшла я туди, – розказує, – мене стрiла його мати, та смутна така, господи милий! А як я сказала, чого я прийшла – вона заплакала сильне… Нiчого й не одмовляла вона на мої слова, тiльки усе плакала… Уступив i вiн у хату… Десь вiн, Химо, сам у великих мислях, у скорботi… Так змарнiв на виду… Я говорю, що мене Катря присилає – i здалося менi, – чи то так, може, здалося, – що вiн, почувши, не обрадiв… Не каже менi свого слова, не пита мене… Тодi вже я сама усе переказала, i що Катря хотiла сама до його прийти; а вiн зараз похопився: «Нехай не приходить вона, скажiть їй, будь ласка, – нехай вона не приходить!» – Вклонився менi та й з хати пiшов…
– А стара? – питаю.
– Постояла я трохи та й беруся йти додому; тодi вона менi, плачучи, заговорила: «Дiвчино-ластiвко! – каже, – велика туга на моєму серденьку, та, може, ще доля на нас iзглянеться… перекажи ‘тсе Катрi – щоб вона так не вбивалася; ще, може, усе на добре вийде…» Та я й пiшла…
– Що ‘тсе там у їх – тайностi? Щось непевно… Чи не довести сього Катрi?
– Та що ж ми їй доводити маємо, коли не знаєм самi гаразд, – каже Маруся.
Та я вже знала, що Чайченко не любить щиро Катрi; нехай же й вона вiдає. Колись-таки ся правда справдиться, – лучче нехай тепер. Скажу їй, та й годi! А чи пойме ж вiри вона менi? Та й чим менi довести? I як тодi вона прийме?.. Якби на мене, то правда гiркая краще кривди солодкої, – воно й здоровiш до того, – та не всi ж бо таку вдачу мають.
Думала я й передумувала довгенько собi… Нi, таки я їй скажу!.. Я таку часинку вигадала, як вона не плакала, а вже по сльозах, втомившися, сидiла собi тихо.
– Катре! – кажу їй. – Чи ти знаєш певно, що Якiв тебе любить?
Вона глянула на мене, як на дитину малу – осмiхнулась.
– А що, – кажу-таки, – як вiн тебе та покине?
Вона ще веселiш до мене засмiялась.
– Ти ще нiчого не розумiєш! – промовила.
– Може, розумiю краще, нiж ти, – говорю їй, – збоку усе вбачається виднiше!
Зводжу на очi їй чимало таких, що любили, та й покинули; що покинули та ще й насмiялися; iншi вишукують того кохання так, аби замутиться; а є й такi, що вимагають щиростi, не скажи для того тiльки, щоб зоставити повiк нещасливими ймовiрних!.. Усе свiтове я їй доводжу гарно, беруся розсудливо, як могучи, – та шкода мого розуму клопiтного! Як хто кого любить, то любивий – i найкращий у свiтi, i все вже добро вiд його. Не думки нам, що робить вiн, як i iншi люди, – не гаразд; а така думка, що нехай люди його робом роблять, то усе добре буде. Так-то менi Катря одмовляла, що їй розкажу – яку зраду – вона й одмовить: я б i зроду такого не кохала парубка!
– А чому твiй Якiв сам не йде i не хоче, щоб ти приходила? Чому його мати хоч не навiдається?
– Се вiн знає; вiн менi скаже.
Я вже тодi i доводити їй, i говорити годi. Коли б вона хоч розсердилась за що-небудь, а то приймає мої речi так, наче я їй кажу, що Чайченко птах, а не парубок, – i з мене ще вона смiється: нiчого не розумiєш!
У хатi у нас несогласка, сум. Батько хмурий ходить, мати плаче та журиться… Катря за своєю тугою та за коханням, то й не зважала на материну журбу.
– Матусю! Годi вам плакати! Або ви Катрi не потурайте, або не плачте вже!
– Вам, скорим отаким, лучче у свiтi, – одкаже смутно, – ви собi як вже покладете – «так буде!» – та й ведете до того. А я, нещаслива, я не знаю, що менi перш дiяти: не гарно Катрi потурати, та жалко i впинять – як я згадаю, як вона, моя голубка, побивається! Химо, моя дитино! Хто його й зна, що тут i краще! Тут Катря моя гине, а тут чоловiк скипається проти мене, – вже й на очi не хоче приймати…
Окрiм Шеляха, нiхто ще Катрi не сватав; а Шелях, того ж таки тижня, як Катря їм згордувала, засватав другу дiвчину та й одруживсь. Та було прибере свою молоду жiнку, мов тую крамарку багату, – там-то намиста дорогого, тамто дукачiв; а сама жiнка маненька, коротесенька, та аж пихче пiд тими убраннями, – а вiн усе її мимо наших вiкон у свято проводить – сам у такiй шапцi, як решето, у поясi шовковому, червоному, що аж очi в себе бере. Iде та поверх нашої хати поглядає: «що це таке стоїть, що я його добре не бачу?» – таким, було, поглядом поглядає.
Пiзно пiд вiсень того року побрався наш батько у дорогу. Як виходив: «бувайте здоровi!» промовив усiм нам за гурт та й пiшов… Ми за їм iдемо проводити його за слободу. Стали мати гiрко плакати, – вiн трохи зупинивсь i говорить:
– Ви собi робiть як знаєте; кохайтеся, коли вхiтнi, – а я на своєму словi стану: я за Чайченка дочки не ‘ддам, поки жив. Бувайте здоровi! – Пiдняв проти нас шапку та й пiшов дорогою, – а ми услiд його дивимось, стоїмо, як холодом прибитi.
– Катре! Катре! Дитино моя! – вимовила мати: – в яку се годину ти закохалася! Господи свiте! Пiшов, ледве попрощався – коли се бувало? – Дивилася за батьком, виливаючи сльози, а вiн усе далi та й за гору зайшов, тiльки ще чули, як гукав: «Гей! гей!»
Ще дослухалися – стояли, та вже тихо – додому тодi повертали:
– Катре! – питає мати. – Чого задумалася?
– Я хочу Якова бачити!
– Ой, дитино моя! Чи не чула, що батько казав?
– Я хочу Якова бачити!
Не тужила вона, не плакала i на все, що її прохала мати, i зупиняла, i жалувала – на все вона одмовляла:
«Я хочу Якова бачити!»
