Kitabı oku: «Беззаперечна правда», sayfa 2

1

МИ БУЛИ В ТЬОРКАХ ІЗ ЦИМИ ХЛОПЦЯМИ, ЯКИХ НАЗИВАЛИ «ПУМА БОЙЗ». БУВ 1976 рік, і я жив у Браунсвілі, що в Брукліні, а ці хлопці були з мого району. Тоді я бігав із командою Ратленд-Роуд, яка називала себе «Кішки». То був гурт карибських хлопців із сусідніх Краун-Хайтс. Ми були розбійним гуртом. Дехто з наших друзів-гангстерів посварилися з Пума Бойз, і ми пішли до парку, щоб підтримати їх. Зазвичай ми не мали справи з вогнепальною зброєю, але то були наші друзі. Отже, ми накрали купу різного лайна: кілька пістолетів, 357 Магнум і довгу гвинтівку М1 із прикріпленим до неї байонетом часів Першої світової війни – ніколи не знаєш, що знайдеш, коли вломлюєшся до чужих будинків.

Тож йдемо ми вулицями, тримаючи нашу зброю, і ніхто не підходить до нас, навколо немає жодного поліціянта, щоб нас зупинити. У нас навіть не було мішка, щоб сховати в нього велику гвинтівку, і ми тому просто по черзі несли її по кілька кварталів кожен.

«Йо, он де він! – сказав мій друг гаїтянин Рон. – Отей чувак у червоних шузах “пума” і з червоною шиєю». Рон помітив хлопця, якого ми вистежували. Коли ми кинулися бігти, величезна юрба в парку розступилася, наче море перед Мойсеєм. І добре, що вони те зробили, бо – бум! – один із моїх друзів відкрив вогонь. Почувши стрілянину, усі кинулися навтьоки.

Ми продовжували йти, і я зрозумів, що дехто з Пума Бойз ховаються поміж припаркованих машин на вулиці. У мене була гвинтівка М1, і я швидко крутнувся навколо, щоб побачити, що то за великий хлопець цілить у мене з пістолета.

«Якого дідька ти тут робиш? – сказав він мені. То був мій старший брат Родні. – Забирайся на хрін звідси».

Я просто пішов собі далі, вийшов із парку і пішов додому. Мені було тоді десять.

Я ЧАСТО КАЖУ, ЩО Я БУВ ПОГАНОЮ ВІВЦЕЮ В СІМ’Ї, АЛЕ, якщо зважити все, майже все моє дитинство я був, насправді, покірним хлопчиком. Я народився в лікарні Камберленда в районі Форт-Грін у Брукліні, Нью-Йорк, 30 червня 1966 року. Мої найперші спогади повертають мене до лікарень, в яких я малим проводив чимало часу: я постійно мав якісь проблеми з легенями. Одного разу, щоб привернути до себе увагу, я сунув палець в Drano² і облизав його. Мене стрімголов повезли до лікарні. Я пригадую, що моя хрещена дала мені там іграшковий пістолет, але я його дуже швидко зламав.

Я мало що знаю про свою сім’ю. Моя мати, Лорна Мей, все життя прожила в Нью-Йорку, проте народилася вона на півдні, у Вірджинії. Якось мій брат вирішив провідати ту місцину, де виросла моя мати. Він сказав, що не знайшов там нічого, окрім парковання для трейлерів. Тож я реально нігер із трейлерного парку. Моя прабабуся Берта і моя двоюрідна бабця працювали на білу леді в тридцяті роки тоді, коли більшість білих не хотіли наймати чорношкірих. Берта і її сестра настільки були вдячними за це, що обидві назвали своїх дочок Лорнами на честь тієї леді. Берта витратила зароблені гроші, щоб віддати своїх дітей до коледжу.

Напевно, я успадкував нокаутуючий сімейний ген від моєї прабабусі. Лорна, кузена моєї мами, казала мені, що чоловік тієї сім’ї, де була Берта, постійно бив свою дружину, і Берті це не подобалось. А вона була великою жінкою.

«Не торкайся її», – сказала вона йому.

Він сприйняв це за жарт, але вона вперіщила його кулаком і посадила тим ударом на дупу. Наступного дня він побачив Берту і сказав їй: «Ну, як живете, міс Прайс?» Він перестав бити свою дружину і перетворився на зовсім іншу людину.

Мою маму всі любили. Коли я народився, вона працювала наглядачкою в жіночій в’язниці на Манхеттені, але водночас вона вчилася на вчительку. Тоді, коли вона познайомилась із моїм батьком, вона закінчила третій курс. Він захворів, і їй довелося покинути навчання, щоб доглядати за ним. Але смак на чоловіків, як для такої освіченої жінки, у неї був нікудишній.

Я мало що знаю про сім’ю свого батька. Правду кажучи, я взагалі погано знав його. Чи то пак того чоловіка, про якого казали ніби він мій батько. У моєму свідоцтві про народження сказано, що моїм батьком був Персел Тайсон. Єдина проблемка в тім, що ні я, ні мій брат, ні моя сестра ніколи не бачили цього чувака.

Нам усім казали, ніби наш батько, то Джиммі «Керлі» Кіркпатрік-молодший. Але я заледве щось колись чув про нього. З часом до мене дійшли чутки, що Керлі був сутенером і що він вимагав гроші у жінок. А потім він раптом став називати себе церковним дияконом. Ось чому щоразу, коли я чую, як хтось називає себе преподобним, я кажу: «преподобний-дефіс-сутенер». Якщо гарненько подумати, то ці релігійні хлопці мають харизму сутенерів. Вони можуть змусити будь-кого в церкві робити все, що їм заманеться. Тож для мене це завжди так, «єпископ-дефіс-сутенер», «преподобний-дефіс-сутенер».

Керлі періодично приїжджав до нас. Вони з мамою ніколи не розмовляли один з одним, він просто сигналив, і ми спускалися вниз, щоб зустріти його. Ми, діти, набивались в його «кадилак», думаючи, що поїдемо на екскурсію на Коні Айленд або Брайтон Біч, але він просто возив нас кілька хвилин навколо, а потім підкочував назад до нашого будинку, давав нам трохи грошей, цілував на прощання мою сестру і потискав руки мені й брату. Оце й усе. До побачення, можливо, наступного року.

Моїм першим районом був Бед-Стай у Брукліні. Тоді це був цілком пристойний робочий район. Усі один одного знали. Жилося тут нормально, але неспокійно. Кожні п’ятницю і суботу в будинку було як у Вегасі. Моя мама запрошувала гостей на гру в карти і кликала всіх своїх подружок, багато з яких працювали в розпутному бізнесі. Вона відряджала свого бойфренда Едді купити ящик спиртного, і вони, розбавивши його водою, продавали шоти. Кожну четверту комбінацію карт переможець повинен був кинути в банк, щоб хазяї заробили грошей. Моя мама готувала крильця. Мій брат пригадує, що крім дрібних злодюжок та повій там також були гангстери та детективи. У нас були всі вершки. Коли у моєї матері з’являлися гроші, вона пускалася берега. Вона вміла легко заводити знайомства, і в неї завжди була купа подружок та ціла купа чоловіків. Усі і кожен пили й пили до нестями. Вона не курила маріхуану, але курили всі її друзі, тому вона постачала їм наркотики. Вона просто курила цигарки Kool 100’s. Подругами моєї мами були повії або ж просто жінки, які спали з чоловіками за гроші. Ніяких витончених чи простих людських натур. Перш ніж піти на побачення зі своїми чоловіками, вони залишали в нас своїх дітей. А коли вони приходили забирати своїх дітей, на їхньому одязі інколи бувала кров, і моя мати допомагала їм відіпрати її. Одного разу я прийшов додому і побачив там біле немовля. «Що це, в біса, за хрєнь?» – подумав я. Але ось такий вигляд мало моє життя.

Мій брат Родні був на п’ять років старшим за мене і через те у нас було мало спільного. Він був чудернацьким хлопцем. Ми, чорні хлопці з гето, а він був типу як вчений. У нього були всі ці пробірки, він завжди був зайнятий якимись експериментами. У нього навіть була колекція монет. Я йому так казав: «Цими штуками займаються білі люди».

Одного разу він пішов до хімічної лабораторії Інституту Пратта в розташованому поблизу коледжі, і там йому дали якихось хімікатів для експерименту. Кілька днів після того, коли його не було вдома, я добувся до його кімнати і почав доливати воду в його пробірки – вибухом висадило вікно, а в кімнаті зайнялася пожежа. Брату довелося повісити на двері замок після цього випадку.

Я постійно бився з ним, але то були типові для братів речі. За винятком того дня, коли я порізав його бритвою. Він побив мене того дня за якусь провину і пішов собі спати. Ми з моєю сестрою Деніс дивились якийсь серіал про лікарів, де вони робили операцію. «О, ми могли би зробити це, а Родні був би пацієнтом. Я буду лікарем, а ти – медсестрою», – сказав я своїй сестрі. Тож ми підкотили його рукав і взялися до роботи на його лівій руці. «Скальпель», – сказав я, і моя сестра подала мені бритву. Я злегка порізав його і рана почала кровоточити. «Медсестра, нам потрібен спирт», – сказав я, і вона передала мені пляшечку спирту, а я полив її вмістом поріз. Брат із криком підхопився і волаючи став ганятися за нами по будинку. Я заховався за мамою. Шрами від тих порізів у нього є й зараз.

Але в нас бували й хороші часи разом. Одного разу ми з братом йшли Анлантик-авеню і він сказав: «А пішли сходимо на пончикову фабрику». Якось він украв трохи пончиків там, і, я думаю, він хотів показати мені, що здатен повторити свій подвиг. Отже, ми туди підійшли і побачили, що ворота відчинені. Він зайшов і взяв кілька коробок із пончиками, але щось пішло не так, і ворота зачинились, а він там застряг. Його помітили охоронці і пішли до нього. Бачачи це, він передав мені пончики, і я побіг із ними додому. Ми з сестрою сиділи на нашому ганку і наминали ті пончики, а наші обличчя були білими від цукрової пудри. Поруч стояла наша мама і розмовляла з сусідкою. «Мій син успішно склав іспит на вступ до Бруклінського Технічного, – хвалилась вона подрузі. – Він такий чудовий учень, він – найкращий у своєму класі».

І от саме в цей момент під’їхала машина копів із Родні в ній. Вони збирались висадити його біля будинку, але він зачув, як мати вихваляється про те, якого гарного сина вона має, і сказав копам їхати далі. Вони відвезли його просто до Споффорда – центру для неповнолітніх злочинців. А я з сестрою тим часом щасливо прикінчили ті пончики.

Більшу частину часу я проводив із моєю сестрою Деніз. Вона була на два роки старше за мене, і її любили всі в нашій окрузі. Якщо вона вже була твоїм другом, то була твоїм найкращим другом. Але якщо вона була твоїм ворогом – тримайся краще далі. Ми гралися разом у пасочки, дивилися фільми про боротьбу та карате і ходили разом із матір’ю до магазину. Це було чудове існування. Але раптом, коли мені було лише сім років, наш світ перекинувся шкереберть.

Відбулася рецесія, і моя мама втратила роботу, а нас виселили з нашої гарної квартири в Бед-Стай. Вони прийшли й забрали всі наші меблі й винесли їх на дорогу. Ми, троє дітей, мали сидіти на них і захищати їх, щоб ніхто не забрав їх, доки наша мати ходила й шукала нам нове місце. Я сидів там і якісь діти з нашого району підходили і питали: «Майку, Майку, чого ваші меблі на дорозі?» Ми їм просто відповідали, що переїжджаємо. А тоді нас побачили сусіди і винесли нам тарілки з їжею.

Ми опинилися в Браунсвілі. Ви можете уявити собі різницю? Люди були там голоснішими і агресивнішими. Це було страхітливе, жорстке та лячне місце. Моя мама не звикла спілкуватися з такими агресивними чорними людьми, і вона, здавалося, була налякана, як і мій брат, моя сестра і я сам. Усе навколо було вороже, у навколишньому світі не було геть нічого доброго. Тут постійно їздили копи з увімкненою сиреною, швидка допомога щодня когось забирала; щомиті десь стріляли та різали людей і били вікна. Одного разу нас із братом навіть пограбували просто перед нашим будинком. Ми часто спостерігали, як ці хлопці стріляють один в одного. Це було схоже на сцени зі старих фільмів Едварда Г. Робінсона. Ми дивилися і казали: «Вау, це відбувається насправді».

До того ж уся округа була розсадником похоті. Багато людей там поводилось розкуто. Не дивно було почути на вулиці «смокчи мій член» або «їж мою кицьку». Тут панували геть інші обставини, аніж у моєму старому районі. Одного разу якийсь хлопець схопив мене на вулиці, відвів до закинутого дому і спробував зґвалтувати. Я ніколи не почував себе на тих вулицях по-справжньому в безпеці. Через якийсь час ми перестали почуватися в безпеці навіть у власному будинку. Вечірки у моєї мами закінчилися, коли ми перебралися в Браунсвіл. Моя мати завела кілька друзів, але в неї більше не було такої компанії, як на Бед-Стай. Тож вона почала сильно пити. Вона так і не знайшла іншої роботи, і я пам’ятаю, як ми з мамою стояли в довгих чергах до центру соціального забезпечення. Нам доводилося чекати годинами, а потім, коли ми опинялись біля входу, годинник показував п’яту і вони зачиняли двері тої чортової контори просто у тебе перед носом, точнісінько як у кіно. У Браунсвілі нас теж постійно виселяли. Таке траплялося досить часто. Час від часу ми влаштовувалися на пристойне місце, ненадовго знайшовши прихисток із друзями або бойфрендом моєї матері. Але більшість часу щоразу, коли ми переїжджали, наші умови гіршали: із бідності ми перейшли в серйозну бідність, а потім у пиздець яку бідність. Зрештою, ми стали жити в покинутих будинках, де не було ні тепла, ні води, ні навіть електрики. Узимку, щоб зігрітися, ми всі четверо спали в одному ліжку. Ми залишалися там доти, доки хтось не приходив і не виганяв нас. Моя мати робила все можливе, щоб зберегти дах над нашими головами. Часто це означало, що їй доводилось спати з тими, хто їй насправді не подобався. Просто ось так воно склалося.

Вона ніколи не йшла з нами до притулку для безхатьків, натомість ми просто переселялися щоразу до іншого закинутого будинку. Це все сильно травмувало нашу психіку, але що ми могли зробити? Це те, що я так ненавиджу в собі, чому навчився у моєї матері – немає нічого такого в світі, чого ти не зробиш, щоб вижити.

Один із моїх найперших спогадів – це те, як соціальні працівники прийшли в квартиру, щоб пошукати чоловіків під ліжком. Улітку ми ходили за безкоштовними обідами та сніданками. Я говорив їм, що маю дев’ятеро братів і сестер, і вони пакували мені більше їжі. Я почував себе так, наче пішов на війну і отримав здобич. Так я гордився тим, що здобув їжі для нас. Можете собі уявити таке фуфло? Я відкривав холодильник і бачив там сендвічі, апельсини та пачки з молоком. Усього по двадцять. І я запрошував людей. «Брате, тобі потрібно чогось з їжі? Ти голодний? У нас є їжа». Ми поводилися так, ніби заплатили за це чесно заробленими грошима. Це був безкоштовний обід.

У дитинстві я був маминим синочком. Я завжди спав із мамою. У моєї сестри і брата були свої кімнати, але я спав із матір’ю, доки мені не виповнилося п’ятнадцять. Одного разу моя мати спала з чоловіком, коли я був із нею в одному ліжку. Напевно, вона думала, що я сплю. Упевнений, усе це вплинуло на мене, але, на жаль, що було – те було. Мене відселили на кушетку, коли в неї з’явився новий бойфренд на ім’я Едді Гіллісон. У них був реально хворий роман. Напевно, через те мої власні стосунки були такими дивними. Вони пили, билися і трахалися, розлучалися, потім пили, билися і трахалися знову. Вони були по-справжньому закохані, навіть якщо то було справді хворе кохання.

Едді був невисоким міцно збитим хлопцем із Південної Кароліни. Він працював на промисловій фабриці з виробництва пральних машин. Він не надто далеко просунувся у своєму навчанні і тоді, коли мої брат та сестра пішли до четвертого класу, він абсолютно не здатний був допомогти їм із домашніми завданнями. Едді був владним чоловіком, але моя мати була також надто владною жінкою. Тож сварка могла розпочатися ні з чого. У тому районі завжди була якась бійка, приходили копи і говорили: «Ей приятель, пройдися по кварталу». Іноді ми всі разом втручалися в бійку. Одного разу моя мама та Едді сильно посварилися, і сварка переросла в бійку. Я втрутився між ними, намагаючись захистити мою маму і стримати Едді, але він ударив мене в живіт, і я впав. Я був, типу: «Ох, блін, не можу повірити в це лайно». Я був лише маленькою дитиною! Ось чому я ніколи не піднімав руку ні на кого з моїх дітей. Я не хочу, щоб вони вважали мене чудовиськом, коли виростуть. Але в ті часи побиття дитини було чимось звичним. Це нікого не хвилювало. Тепер це злочин, за таке садять до в’язниці.

Едді та моя мати сварилися через що завгодно: через інших чоловіків та жінок, гроші, контроль. Едді не був ангелом. Коли до моєї матері приходили подруги, і вони всі напивалися, а вона непритомніла від алкоголю, він трахав її подруг. А потім вони бились через те. Там відбувалися якісь геть дикунські штуки зі зброєю та лайкою: «Ти покидьок, пішов ти» і «Ти, нігер, відсоси у мене…» Ми кричали: «Мамо, перестань, ні!» Одного разу, коли мені було сім років, вони побилися, і Едді вдарив її кулаком, вибивши їй золотий зуб. Моя мати почала кип’ятити велику каструлю води. Вона веліла моєму братові та сестрі залізти під ковдру, але я був так загіпнотизований переглядом своєї програми про боротьбу по телевізору, що не чув її. Моя мати була такою спритною, що пройшла повз мене не привернувши мою увагу, і шепнувши нам сховатися, повернулася в кімнату, де мої брат та сестра встигли залізти під ковдру. Едді сидів просто поруч зі мною, і наступне, що я почув, був цей гуркіт, і каструля з киплячою водою прийшлась Едді по голові. Трохи води потрапило й на мене. Здавалось, що вона важить цілу тонну.

«ААААААААА!» – Едді з вереском вибіг із кімнати в коридор. Я побіг просто за ним. Він повернувся і схопив мене. «О, дитинко, бідна дитинко, ця сука і тебе дістала?» – сказав він. «Так, ця сука мене дістала, ах, ах, ця сука мене дістала!» Ми привели його назад до кімнати і зняли з нього сорочку: його шия, спина та щока були вкриті пухирцями. Він був схожий на рептилію. Ми поклали його на підлогу під маленьким віконним кондиціонером, і моя сестра присіла біля нього. Вона взяла запальничку і, простерилізувавши нею кінчик голки, взялась лопати один за одним його пухирці. Ми із сестрою обидва плакали, і я дав йому кварту, щоб підбадьорити його.

Коли я думаю про це, я завжди сприймаю свою матір у більшості ситуацій жертвою, і Едді бив її. Я впевнений, що ліберальні жінки схвалили б її вчинок, але я подумав: «Як ти можеш зробити щось таке тому, хто начебто є твоїм хлопцем?» Це змусило мене зрозуміти, що моя мати не була матір’ю Терезою. Вона зробила кілька поганих речей, а він усе ще залишався з нею. Насправді, він пішов до магазину, щоб купити їй трохи спиртного після того, як вона обпекла його. Тож, як бачите, він винагородив її за це. Ось чому я був настільки сексуально не виваженим.

Це було середовище, в якому я зростав. Закохані люди, які проламували одне одному голови і стікали кров’ю, як собаки. Вони люблять одне одного, але водночас ріжуть один іншого. Дідько, я до смерті боявся своєї сім’ї у цьому будинку. Я виріс серед крутих жінок, жінок, які б’ються з чоловіками. Тож мені на думку не спадало, що бити жінку – то табу, адже жінки, яких я знав, могли вбити тебе. Ти мав битися з ними, бо якщо не будеш – вони поріжуть або застрелять тебе. Або ж вони приводили сюди чоловіків, щоб ті побили тебе, бо вважали тебе нікчемою.

Я боявся бути вдома, але я також боявся виходити на вулицю. Тоді я ходив до державної школи, і то був жах. Я був повним і дуже сором’язливим хлопчиком, майже млосним, до того ж я шепелявив. Діти обзивали мене «маленьким хлопчиком-феєю» через те, що я ніколи не відходив від моєї сестри, адже моя мама казала мені залишатися завжди із Деніз, тому що вона була старша за мене і мала доглядати за мною. Вони також називали мене «брудний Айк» або «брудний шибздик», бо я тоді не знав нічого про гігієну. У нас не було гарячої води, щоб прийняти душ, а якщо відключали газ, ми не могли навіть накип’ятити води. Моя мати намагалася навчити мене цьому, але я однаково не дуже добре вправлявся. Вона брала мило, наповнювала відро гарячою водою і мила мене. Але коли ти маленький, тобі плювати на гігієну. Зрештою я навчився цьому на вулиці від старших дітей. Вони розповіли мені про Брут, Пако Рабана та П’єра Кардена.

Моя школа була просто за рогом нашого будинку, але іноді моя мати була в безпам’ятстві від випитого напередодні ввечері і не проводжала мене в школу. Саме тоді діти завжди били мене і штовхали ногами. Вони були такі: «Забирайся до біса звідси, нігер, ти, типу, мерзенний шибздик». Мене постійно били й ображали. Вони били мене в обличчя, а я тікав від них. Ми ходили до школи, а ці люди дражнили нас, а потім коли ми поверталися додому, вони витягували зброю і грабували нас за будь-яку дрібницю, яка у нас була. Це було жорстоко, нас грабували маленькі діти просто в нашому власному домі.

Справжнім поворотним моментом у моєму житті стала необхідність носити окуляри в першому класі. Моя мама повела мене до лікаря перевірити зір і виявилось, що в мене короткозорість. Тож вона замовила мені окуляри. Вони були такими потворними. Одного разу я йшов додому зі школи під час обідньої перерви і у мене було кілька фрикадельок з їдальні, загорнутих в алюміній, щоб вони не охололи. Той хлопець підійшов до мене і запитав: «Ей, у тебе є гроші?««Ні», – відповів я. Він почав копирсатися в моїх кишенях і обшукувати мене, а потім спробував забрати мої чортові фрикадельки. Я відбивався, повторюючи: «Ні! Ні! Ні!» Я дозволяв хуліганам брати мої гроші, але ніколи не дозволяв їм забирати мою їжу. Я згорбився, як живий щит, захищаючи свої фрикадельки. Він почав бити мене по голові, а потім взяв мої окуляри і кинув їх до бензобаку вантажівки. Я побіг від нього додому – мої фрикадельки йому не дісталися. Я мав би надавати тим хлопцям, але я був переляканим, бо ті хлопці були настільки нахабними та борзими, що я просто думав, вони знають щось таке, що мені невідомо. «Не бийте мене, залиште мене в спокої, припиніть!» – кричав я. Я досі почуваюсь боягузом через всю цю травлю. То дике почуття, розуміти, що ти настільки безпорадний. Це відчуття залишається з тобою назавжди. День, коли той хлопець забрав мої окуляри і кинув їх до бензобаку, став моїм останнім днем у школі. Моя формальна освіта на цьому закінчилася. Мені було сім років, і я відтоді ніколи не повертався до класу.

Я приходив до школи, снідав і йшов звідти. Кілька годин я прогулювався кварталом, а потім приходив на обід і знову йшов. Коли школа закінчувалася, я повертався додому. Одного дня весною 1974 року до мене на вулиці підійшли троє хлопців і стали перевіряти мої кишені.

– Гроші є? – запитали вони.

– Ні, – відказав я їм.

– Як знайдемо в тебе якісь гроші – залишимо собі, – сказали вони мені.

Вони почали вивертати мої кишені, але у мене нічого не було.

– Куди ти йдеш? – запитали вони мене. – Хочеш із нами політати?

– Що? – запитав я.

Тож ми пішли разом до школи, і вони змусили мене перелізти через паркан, щоб дістати кілька пластикових ящиків з-під молока і перекинути їх їм. Ми пройшли кілька кварталів, і вони сказали мені зайти в закинутий будинок. «Ого, я не знаю…» – завагався я. Я був лише маленьким хлопчиком проти трьох здорованів. Але ми туди увійшли, і вони сказали мені: «Лізь на дах, Коротуне». Я не знав, чи не збираються вони мене, бува, вбити. Ми піднялися на дах, і я побачив маленьку коробку з голубами. Ці хлопці будували голубник. Тож я став їх хлопчиком на побігеньках, їхнім маленьким рабом. Незабаром я дізнався, що коли птахи злітали, вони часто через свою лінь та поганий стан сідали на чийсь інший дах. Коли таке траплялося, я мав спуститися вниз, побачити на який дах вони сіли, знайти спосіб, як потрапити до того будинку, і потім піднятися на його дах, щоб зігнати з нього птахів. Увесь день я ганявся за птахами, але мені це здалося досить цікавим заняттям. Мені подобалося бути поруч із птахами. Мені навіть було до снаги ходити до зоомагазину і купувати їм зерно. А ці хлопці були крутими пацанами, і вони ніби любили мене за те, що я був їх підручним. Усе своє життя я почував себе невдахою, але тут, на даху, я почував себе як вдома. Я начебто знайшов своє призначення в житті.

Наступного ранку я повернувся до того ж будинку. Вони були на даху, побачили, що я йду, і почали кидати в мене цеглу.

– Ти, сцикун, що ти тут робиш? Ти намагаєшся вкрасти наших чортових птахів? – сказав один із хлопців. Ого, а я думав, що це мій новий дім.

Ні, ні, ні, – заперечив я. – Я просто хотів запитати, чи вам, бува, не треба допомога з покупками, а чи щоб я поганяв птахів…

– Ти серйозно? – здивувався він. – Ходи-но сюди, Коротуне.

І вони послали мене до магазину купити їм сигарети. Вони були купою жорстоких вуличних хлопців, але я був не проти допомогти їм, тому що птахи запали мені в душу. Це було справді класно: дивитися, як кілька сотень голубів здіймаються в небо і літають колами, щоб потім спуститися назад на дах. Запуск голубів був великим спортом у Брукліні. Усі – від мафіозних донів і до маленьких дітей із гетто – займалися цим. Цьому годі шукати якесь пояснення, це просто щось, що захоплює тебе всього. Я навчився піклуватися про них та вивчив усі їхні особливості. А потім це стало чимось, у чому я добре знався, і я почав гордитися своєю майстерністю. Усі одночасно випускали своїх голубів, і гра полягала в тому, щоб зловити голубів інших хлопців. Це було схоже на скачки коней. Щойно це входить у твоє життя, ти не можеш зупинитися. Де б я не жив із того дня, я завжди будував собі пташник і тримав голубів.

Одного разу ми були на даху, займаючись голубами, коли до нас піднявся хлопець, старший за нас. Його звали Баркім, і він був другом одного з братів цих хлопців. Зрозумівши, що його друга тут немає, він сказав нам передати йому, що чекатиме на нього цього вечора на джемі в центрі відпочинку сусіднього району. Джеми – це було щось на кшталт танців для підлітків, але це було не те лайно Арчі та Вероніки. Поночі вони навіть змінювали назву закладу з центру відпочинку на «Стрілець». Туди щоночі приходили всі гравці і шулери, а також сусідські хлопці, які грабували будинки, займались кишеньковими крадіжками та шахрайством із кредитними картками. Це було лігво беззаконня.

Тож того вечора я пішов до клубу. Мені було сім років, і я нічого не знав про те, як одягатися. Мені було невідомо, що слід піти додому й прийняти душ та змінити одяг на щось таке, що вразило б усіх у клубі. Саме так вчинили інші хлопці, які порались біля голубів. Однак я сам пішов до клубу просто з пташника, одягнений у той самий смердючий одяг із плямами пташиного посліду на ньому. Я собі подумав, що мої приятелі будуть там і приймуть мене як свого, тому що я ганяв їх сраних птахів із дахів. Та щойно я ввійшов, ці хлопці підскочили і… «Що за сморід?!! Гей, ти подивись на цього зашмарканого смердюка!» Усі навколо почали сміятися з мене і дражнити мене. Я не знав, що робити – це було абсолютно нестерпно, усі і кожен кепкували з мене. Я плакав, але водночас намагався сміятися, щоб мене прийняли за свого. Баркім, здається, побачив, у що я був вдягнений і зглянувся наді мною. Він і сказав: «Гей, Коротуне. Забирайся до біса звідси. Зустрінемося завтра о восьмій ранку на даху».

Наступного ранку я був там у призначений час. Підійшов Баркім і почав мене повчати. «Ти не можеш приходити на танці в такому прікідє, як нечесаний бомжара. Ти хто по жизнє будеш, чувак? Ми тут робим бабкі». Він швидко гутарив, а я намагався зрозуміти кожне його слово. «Ми тут ща достанєм бабок, Коротуне. Чьо, готовий?» Я пішов із ним, і ми почали вламуватися в чужі будинки. Він наказав мені пролізти через вікна, які були занадто малі для нього, я увійшов і відкрив йому двері. Опинившись усередині, він взявся ритися в чужих речах, зламав сейф і кинувся чистити все під нуль. Ми знайшли там стереопрогравачі, аудіокасети, ювелірку, зброю та гроші. Награбувавшись, він відвіз мене в місто на Делансі-стріт і купив мені трохи гарного одягу, кросівки та дублянку з овчинки. Тієї ж ночі він взяв мене на джем, і там були всі ті самі люди, які сміялися з мене минулої ночі. На мені було нове пальто і шкіряні штани. Ніхто навіть не впізнав мене; це було так, наче то був не я, а хтось інший. Це було просто неймовірно.

Баркім став тим, хто познайомив мене зі злочинним життям. До цього я ніколи нічого не крав. Ні окрайчика хліба, ні льодяника – нічого. У мене не було ніяких антисоціальних схильностей. У мене не було потрібного стрижня. Але Баркім пояснив мені, що якщо матимеш добрий вигляд, люди виказуватимуть тобі повагу. Якщо в тебе будуть наймодніші шмотки та найкрутіші речі, то й ти будеш красним пацаном. У тебе буде статус.

Баркім повів мене на роллердром на Ютіка-авеню, де ми зустріли тих хлопців, які називали себе командою Рутленд-Роуд. Вони були юні, років по дванадцять, але одягались, як дорослі чоловіки. Тренчі, туфлі з крокодилової шкіри, кролячі хутра, стетсони³ з великими полями. Вони носили дизайнерський одяг від Серджіо Валенте, Джордаш та П’єра Кардена. Я був вражений. Баркім розповів мені, де вони все це дістали: ці хлопці цупили з кишень, зривали з людей ланцюжки та грабували. Вони були просто молокососами – ходили до школи, але в них були годинники, перстні та ланцюжки. А ще вони їздили на мопедах. Люди називали їх головорізами, але ми називали їх нігерами з бабками. Усе це було простим божевіллям.

Баркім почав представляти мене людям на вулиці як свого «сина». Він був лише на кілька років старший за мене, але то була вулична термінологія, що попереджала людей не займати мене. Це означало: «Ось мій вуличний син, ми – сім’я, ми грабуємо та крадемо. Він – мій маленький помічник. Не зв’язуйся з цим нігером». Люди, які поважали його, мали тепер поважати й мене. Він навчив мене, з якими людьми я можу водитися, а з якими ліпше не зв’язуватися, бо вони всі кишки з мене витрусять. Моє життя нагадувало мені життя Олівера Твіста, коли старший хлопець Феджин навчав його всім таким речам. Він купував мені купу всіляких шмоток, але він ніколи не давав мені багато грошей. Він заробляв на пограбуванні кілька тисяч, але мені він давав дві сотні. Але коли тобі вісім років, то дві сотні доларів видаються великими грошима. Інколи він витягав якусь побрекеньку з ювелірки, що ми накрали, і давав мені її поганяти на кілька днів.

Моя злочинність вийшла на новий рівень із командою Ратленд-Роуд. Загалом це були карибські хлопці з Краун-Хайтс. Баркім добре знав старшу групу – Кішок. Я почав проводити час з їх молодшою групою – Ратленд-Роуд І долучився до їхніх дрібних грабунків. Ми ходили до школи, снідали, а потім сідали в автобус чи на поїзд і займалися грабунками тоді, коли у школі йшло навчання. Тут я вперше відчув, що знайшов своє місце у світі. Ми всі були на рівних один з одним, доки вносили свою частку доходів від наших крадіжок.

Деякі люди можуть, почитавши про речі, які я тут описую, осудити мене дорослого, назвати криміналом, але… я займався цими речами більше ніж тридцять п’ять років назад. Я був малою дитиною, яка шукала любові та визнання, і так сталося, що вулиця стала тим місцем, де я їх знайшов. Це було єдине доступне мені навчання, і ці хлопці стали моїми вчителями. Навіть старші гангстери говорили: «Ти не повинен цього робити. Йди до школи», – але я не хотів дослуховуватись їхньої думки, попри те, що вони послуговувались повагою на районі. Вони казали нам залишатися в школі, тоді як самі займались грабунками на вулицях. Усі хлопці поважали мене, тому що я був дрібним помічником. Я завжди був готовий відстібнути моїм друзям, які потребували трохи бабла. Я купував нам спиртне та їжу. Я почав купувати голубів. Люди поважають тебе, якщо у тебе хороші птахи. До того ж я спішив красти, щоб мати змогу купувати гарні речі. Я бачив, як всі поводились зі мною, коли я з’являвся одягнений у гарну куртку і пуми. У мене був лижний костюм із жовтими окулярами, але я ніколи в житті не був на лижному схилі. Я не знав, як правильно пишеться той чортів Адідас, але я знав, які почуття це слово ворушить у мені.