Kitabı oku: «Беззаперечна правда», sayfa 4

Врешті-решт мене направили до Маунт-Лоретто – виправний заклад на Стейтен-Айленді, але мене вже ніщо не могло змінити. Тепер я обчищав кишені пасажирів на паромі Стейтен-Айленда. Проте річ у тім, що ти ніколи не знаєш, до чиєї кишені заліз. Інколи це може бути кишеня неправильного хлопця, якогось мерзенного шибздика, і він захоче повернути свої гроші. Такий типчик просто починає бити всіх не розбираючи.

– Хто взяв мої чортові гроші?! – заволав він.

Він став кидатися на всіх навколо, і всі, хто був на паромі, мали кинутися на цього навіженого. Його обікрав мій друг, і він штовхнув надрав йому дупу просто так, не знаючи, що той і є злочинцем. Вийшовши з човна, ми сміялися, бо гроші залишились у нас. Навіть мій друг сміявся через сльози, не зважаючи на те, що йому все ще було боляче. Цей чоловік точно викинув би нас за борт, якби лише дізнався, хто усьому провиною. Зараз мені страшно навіть подумати про те, яким життям я тоді жив. О Боже, він би просто вбив нас, він був просто диявольськи розлюченим.

На початку 1978 року мене випустили з колонії для неповнолітніх на Стейтен-Айленді, і я повернувся до Браунсвіу. Я постійно чув, що багато моїх друзів були вбиті через такі безглузді речі, як коштовності або пара сотень доларів. Я трохи хвилювався, але ніколи не переставав грабувати й красти. Я спостерігав за хлопцями, на яких колись рівнявся, старшими хлопцями, «кар’єра» яких складалась у мене на очах – крім зростання, я бачив і всі виямки на їхньому шляху. Наприклад, я бачив, як їх безжально били, тому що вони постійно грабували людей. Але їх це однаково не зупиняло – кримінал був у їхній крові.

Наша округа ставала все більше і більше лиховісною – мене ненавиділи тепер майже всі. Мені було лишень одинадцять років, але інколи я міг просто собі йти районом у власних справах, а господар будинку чи магазину, повз який я проходив, побачивши мене, піднімав камінь або щось інше і кидав у мене.

«Чортів маленький злодійкуватий шибздик!», – кричали вони.

Вони бачили як я, одягнений у всі мої модні шмотки, йду повз і одразу точно знали, що я той нігер, який краде у них. Одного разу я йшов повз якусь будівлю і зупинився поговорити з другом, як тут вийшов чолов’яга на ім’я Нікі зі своєю рушницею та другом, що тримав у руках пістолет. Його друг витягнув пістолет, а Нікі приклав рушницю до мого пенісу.

«Отже, так, маленький нігер, слухай сюди. Якщо я почую, що ти знову був на тому грьобаному даху, то тебе виїбу. А як я побачу тебе знову тут на райончику, то відстрелю тобі яйка», – сказав він.

Я поняття зеленого не мав, хто такий цей чувак, але він точно знав, хто я. Можете собі уявити, що я був призвичаївся до того, що люди отак до мене підходять?

За кілька місяців до мого тринадцятиріччя мене знову арештували за привласнення чужого майна. Вони обнишпорили всі місця в Нью-Йорку, щоб затримати мене. Не знаю я, які наукові діагностичні тести вони використовували, але цього разу вони вирішили направити мене в Трайонську школу для хлопчиків, що була центром для неповнолітніх правопорушників у північній частині штату Нью-Йорк, приблизно за годину їзди на північний захід від Олбані.

Моя мати була щаслива, що я їду на північ штату. Тоді вже безліч дорослих чоловіків приходили до нашого дому, розшукуючи мене.

– Твій брат – брудний шибздик. Я вб’ю твого брата, – казали вони моїй сестрі.

– Він лише дитина, – відказувала вона. – Він же не забрав у тебе жінку або щось інше в такому роді.

Уявіть собі, що дорослі чоловіки приходять до вас додому, розшукуючи вас, а вам лишень дванадцять. Ну хіба це не лайно? Хіба можна звинувачувати мою матір за те, що вона втратила будь-яку віру в мене?

2

ТОЙ ФАКТ, ЩО МЕНЕ НАПРАВИЛИ ДО ВИПРАВНОЇ КОЛОНІЇ НА ПІВНОЧІ ШТАТУ був геть не добрим. Тепер я опинився з дорослими хлопцями. Вони були жорсткішими, ніж хлопці з Споффорда. Але Трайон був непоганим місцем. Там було багато котеджів, і можна було гуляти на вулиці, грати в баскетбол та ходити до спортзалу. Але я одразу ж потрапив у біду. Увесь час я був у дурному настрої. Я поводився дуже погано. Я був конфліктним і давав усім і кожному знати, що я з Брукліна і не збираюся знатися з усіляким лайном.

Того разу я йшов на один із моїх уроків, коли повз мене у холі пройшов той пацан. Він тримав себе так круто, наче був кілером, а коли проходив повз мене, то, побачивши, що я тримаю в руках шапку, почав на ходу виривати її в мене з рук. Я не знав, хто він, але він не поважав мене. Цілих сорок п’ять хвилин наступного уроку я сидів у класі й метикував, як я збираюсь убити того хлопця за те, що він смикав мою шапку. Коли заняття закінчилось, я вийшов із класу і побачив у дверях його з друзями.

«Оце він, той, кого ти шукаєш, Майку», – подумав я. Я підійшов до нього – він стояв заклавши руки в кишені і дивився на мене так, наче йому не було жодних турбот у цілому світі, наче я забув, що він смикав сорок п’ять хвилин назад мою шапку. Побачивши таке, я з усією люттю накинувся на нього.

Вони надягли на мене наручники і направили до Елмвуда, який був закритою колонією для невиправних дітей. Елмвуд був моторошним. Там були великі круті мужлани – службовці. Щоразу, як мені доводилось там когось бачити, вони йшли в наручниках у супроводі двох тюремників.

У вихідні всі діти з Елмвуда, які заробили хороші оцінки, виїжджали на кілька годин, а потім поверталися з набряклими носами, пощербленими зубами, розбитими ротами та забитими ребрами – усі вони були на взводі. Я думав собі, що то наслідки побоїв від тюремників, адже тоді ніхто не розказував про такі випадки в Департаменті охорони здоров’я або соціальній службі. Проте чим більше я розмовляв із цими побитими хлопцями, тим більше розумів, що вони щасливі.

«Да, чувак, так його! Ми його майже поклали!«– сміялись вони. Я поняття не мав, про що вони говорять, але потім вони мені все розповіли. Вони боксували з містером Стюартом, одним із вихователів. Боббі Стюарт був міцним ірландським хлопцем, вагою близько 170 фунтів, колишнім професійним боксером. Він був чемпіоном країни серед аматорів. Коли я був у холі, працівники колонії сказали мені, що тут є колишній боксер, який навчає дітей боксу. Працівники, які розповідали мені про нього, були дуже добрі до мене, і я хотів зустрітися з ним, тому що думав, що він теж буде добрим до мене.

Одного разу вночі я був у своїй кімнаті, коли пролунав гучний, лячний гуркіт у двері. Я відкрив їх і побачив містера Стюарта.

– Гей, придурок, я чув, що ти хочеш поговорити зі мною, – прогуркотів він.

– Я хочу бути бійцем, – сказав я.

– Як і всі інші хлопці. Але їм не вистачає внутрішнього стрижня постійно працювати, щоб бути бійцем, – сказав він. – Можливо, якщо ти прийдеш до тями й перестанеш вести себе як придурок, продемонструвавши хоч трохи поваги, я буду працювати з тобою.

Тож я справді почав докладати зусиль, щоб взяти себе в руки. Я думаю, що я найдурніший хлопець у світі, коли справа доходить до схоластики, але я отримав свою зірку пошани і говорив «так, сер» та «ні, мем» усім, ставши просто зразковим громадянином, так сильно я хотів битися зі Стюартом. Це забрало у мене цілий місяць, але врешті-решт я заробив достатньо кредитів, щоб піти. Усі інші діти прийшли подивитися, чи зможу я надерти йому дупу. Я був абсолютно впевнений, що знищу його і що всі будуть стелитися мені під ноги.

Я відразу ж почав молотити руками і наносити йому купу ударів, а він натомість просто прикривався. Я б’ю його з кулака і лупцюю по-всякому, а він раптово прослизає повз мене і періщить мене просто в живіт. «Бух… Уффффф… Уффффф…». Я виблював усе, що з’їв за останні два роки. Що це була за чортівня? Я замислився. Я тоді не знав нічого про бокс. Тепер я знаю, що якщо тебе б’ють у живіт, то ти просто втратиш дихання на пару секунд, але воно швидко відновиться. Тоді я цього ще не знав. Я справді думав, що ніколи більше не зможу дихати й помру. Я відчайдушно намагався вдихнути, але все, що я міг зробити, це блювати ще і ще. Це було просто неймовірно жахлива чортівня.

– Вставай і провалюй, – гаркнув він.

Після того, як усі пішли, я підійшов до нього дуже присоромленим.

– Вибачте, сер, а ви не могли б навчити мене цьому? – запитав я. – Я подумав, що коли повернусь до Браунсвіля, зможу вдарити якогось шибздика в живіт, і той впаде, а я зможу залізти до нього в кишені.

Ось де тоді були мої думки. Мабуть, він побачив у мені щось таке, що йому сподобалося, тому що після нашого другого сеансу він сказав мені: «То ти справді хочеш цим займатися?»

Тож ми почали регулярно тренуватися. А після наших тренувань я повертався до своєї кімнати і всю ніч боксував зі своєю тінню. Я ставав усе кращим. Тоді я цього ще не знав, але під час одного з наших спарингів я вдарив Боббі джебом і зламав йому ніс, мало не збивши його з ніг. Наступного тиждня він взяв відгул, щоб мати змогу вичухатися вдома.

Після декількох місяців тренувань я зателефонував мамі і попросив Боббі поговорити з нею по телефону. «Скажи їй, скажи їй», – просив я. Я хотів, щоб він сказав їй, який із мене вийшов хороший учень. Я просто хотів, щоб вона знала, що я на щось здатен. Я подумав, що вона могла б мені повірити, якби їй це сказала біла людина. Але вона просто відповіла йому, що їй важко повірити в те, що я змінився. Вона просто вважала мене невиправним.

Незабаром після цього Боббі прийшов до мене з ідеєю.

– Я хочу повести тебе до цього легендарного тренера з боксу Каса Д’Амато. Він може підняти тебе на наступний рівень.

– Про що ви, в біса, говорите? – запитав я. Тоді я не довіряв нікому, крім Боббі Стюарта. А тепер він збирався передати мене комусь іншому?

– Просто довірся цій людині, – сказав він мені.

І ось одного разу в березні 1980 року ми з Боббі поїхали на вихідні до Кетскілла, штат Нью-Йорк. Каса тренував у переобладнаному на тренажерний зал конференц-залі, розташованому над міським поліцейським відділком. Тут не було вікон і світло забезпечували кілька старомодних ламп. Я помітив на стінах плакати і вирізки з газет із фотографіями деяких місцевих хлопців, які досягли успіхів.

Кас виглядав саме так, як ви уявляєте собі крутого тренера з боксу. Він був невисокого зросту, повний, з лисою головою, і по ньому відразу було видно, що він сильний. Він навіть розмовляв жорстко, увесь його вигляд був сама серйозність – жоден м’яз на його обличчі не видавав навіть тіні посмішки.

«Здрастуйте, я Кас», – представився він. Він говорив із сильним бронкським акцентом. Він був із молодим тренером на ім’я Тедді Атлас.

Ми з Боббі вийшли на ринг і почали спаринг. Я розпочав бій сильно, по-справжньому заганяючи Боббі. Зазвичай ми робили по три раунди, але всередині другого раунду Боббі вдарив мене кілька разів правою і в мене з носа потекла юшка. Мені було насправді не боляче, але кров була по всьому моєму обличчю.

– Досить, – сказав Атлас.

– Але, сер, будь ласка, дозвольте мені закінчити цей раунд і зробити ще один. Ми так завше робимо, – благав я.

Я хотів вразити Каса. Думаю, мені це вдалося. Коли ми зійшли з рингу, першими словами Каса до Боббі було: «Це чемпіон світу в надважкій вазі».

Відразу після цього спарингу ми вирушили обідати до Каса додому. Він жив у великому білому вікторіанському будинку на десяти акрах землі. З ганку було видно річку Гудзон. Поруч із будинком росли високі клени і розлогі кущі троянд. Я ніколи в житті не бачив такого будинку.

Ми сіли поговорити, і Кас сказав мені, що не може повірити, що мені лише тринадцять років. А потім він змалював мені, яким бачить моє майбутнє. Він спостерігав за нашим спарингом лише шість хвилин, але він сказав це з такою впевненістю, ніби то був загальновідомий факт:

«Ти виглядав чудово. Ти неперевершенний боєць«. Один комплімент наздоганяв інший. «Якщо ти мене послухаєш, я можу зробити з тебе наймолодшого чемпіона у важкій вазі всіх часів».

Чорт забирай, як він міг обіцяти щось таке? Я думав, що він збоченець. Там, звідки я родом, люди говорять подібні речі тоді, коли вони хочуть скористатись з тебе. Я просто не знав, що й казати. Мені ніколи раніше не доводилось чути, щоб хтось говорив про мене добре. Я хотів залишитися поруч із цим старим, тому що мені подобалося те, які почуття він у мені будив. Пізніше я зрозумів, що це була психологія Каса. Ви даєте трохи сили слабкій людині, і вона стає залежною.

На зворотному шляху до Трайона я був дуже схвильований. Я сидів із букетом троянд Каса на колінах. Я раніше ніколи не бачив троянд наживо, хіба лише по телевізору, але мені дуже хотілось трохи собі, адже вони виглядали так вишукано. Мені хотілось взяти з собою щось хороше, тож я запитав Каса, чи можна мені трохи троянд. Наповнений запахом троянд і словами Каса, які все ще дзвеніли мені у вухах, я почував себе щасливим ніби змінився весь мій світ. Саме тієї миті я зрозумів, що з мене будуть люди.

– Я думаю, ти йому подобаєшся, – сказав Боббі. – Якщо не будеш поводитись як придурок і мудак, то все буде добре. Можна сказати, що Боббі був радий за мене.

Я повернувся до своєї кімнати і поставив троянди у воду. Кас дав мені подивитися величезну енциклопедію боксу, і я не спав ніч, доки не прочитав усю книгу. Я читав про Бенні Леонарда, Гаррі Греба та Джека Джонсона. Я просто повівся на цьому всьому. Я хотів бути схожим на цих хлопців; вони виглядали так, ніби для них не було жодних правил. Так, вони багато працювали, але у вільний час просто байдикували, a люди приходили до них, як до богів.

Я почав ходити на тренування до Каса кожні вихідні. Я тренувався з Тедді у спортзалі, а потім залишався ночувати у Каса. У будинку Каса та його партнерки, милої української леді на ім’я Камілла Евальд, були й інші хлопці, що прагнули стати бійцями. Першого разу, коли я опинився в будинку, я вкрав гроші з гаманця Тедді. Гей, ви ж розумієте, що від цього лайна не просто позбутися лише тому, що у вас наче все стало гаразд? Мені потрібно було дістати грошей на траву. Я чув, як Тедді говорив Касу: «Це має бути він».

– Це не він, – відповідав йому Кас.

Я був у захваті від боксу, але після того, як подивився по телевізору перший бій із Леонардом Дюраном, мені стало зрозуміло, що бокс – це те, чим я хочу займатися все своє життя. Вау, той бій просто перевернув для мене все, я був надзвичайно схвильований. Вони обидва боксували з такими неперевершеними стилями та міццю, завдаючи швидких ударів. Це все виглядало настільки неймовірно, що видавалося постановкою. Я був просто вражений. Мені більше ніколи не доводилося переживати такі почуття.

Коли я тільки почав ходити до Каса, він навіть не пустив мене боксувати. Щойно я закінчував своє тренування з Тедді, Кас сідав поруч зі мною, і ми розмовляли. Він говорив про мої почуття та емоції, а також про психологію боксу. Він хотів дістатися до самої моєї суті. Ми багато говорили про духовні аспекти гри. «Якщо в тобі немає духовного воїна, ти ніколи не станеш бійцем. І плювати, наскільки ти великий та сильний», – казав він мені. Ми говорили про досить абстрактні поняття, але він усе ж зумів розбутиди в мені приспані почуття. Кас знав, як говорити моєю мовою. Він виріс у жорсткому оточенні і теж був колись вуличним хлопчиськом.

Насамперед Кас заговорив про страх і про те, як його подолати. «Страх – це найбільша перешкода для навчання. Але водночас страх – твій найліпший друг. Страх подібний вогню. Якщо ти навчишся контролювати його, він стане працювати на тебе. Якщо ж ні – він знищить і тебе, і все, що навколо тебе. Він, мов сніжок на пагорбі: ти можеш підібрати його і кинути подалі, або ж зробити з ним усе, що тобі заманеться, якщо візьмешся за нього до того, як він почне котитися схилом униз. Однак, якщо він уже почав котитися – він стане таким великим, що розчавить тебе насмерть. Тому ніколи не слід дозволяти страху безконтрольно рости і розвиватися, бо втративши контроль над ним, ти не зможеш досягнути своєї мети та врятувати своє життя.

Уяви собі оленя, що перетинає відкрите поле. Він наближається до лісу і раптом інстинкт підказує йому, що там небезпека, на нього там, можливо, чатує пума. Щойно він це зрозуміє, природа вмикає функцію виживання і наднирники продукують у кров адреналін, який примушує серце битися частіше, і це дає можливість тілу демонструвати надзвичайні силу та спритність. Там, де олень може зазвичай стрибнути на п’ятнадцять футів, адреналін дозволяє йому стрибнути на сорок або п’ятдесят футів – на відстань, достатню для того, щоб уникнути небезпеки. Людська істота нічим не інша. Коли ми стикаємось із моторошною ситуацією, що загрожує нашому здоров’ю чи життю, адреналін починає розганяти серце. Під впливом надниркових залоз людина може здійснювати надзвичайні подвиги сили.

Думаєш, ти знаєш різницю між героєм і боягузом, Майку? Що ж, і герой, і боягуз насправді відчувають одне й те саме. Різниця лише в тім, що вони реагують по-різному. І герой, і боягуз переживають однакові почуття, але ти маєш привчити себе діяти як герой, щоб утриматися від вчинків, притаманних боягузу.

Твій розум тобі не друг, Майку. Сподіваюся, ти це знаєш. Тобі доведеться боротися з власним розумом, брати контроль над ним, ставити його на місце. Тобі доведеться контролювати свої емоції. Дев’яносто відсотків тієї втоми, що ти відчуваєш на ринзі, – у твоєму мозку. Це не що інше, як просто відмовка людини, що хоче все полишити й піти. У ніч перед боєм ти не зможеш заснути. Але не хвилюйся, твій супротивник переживатиме те саме. Ви підете на зважування, і він виглядатиме сильнішим і спокійнішим за тебе, він буде здаватися холодним, мов лід, але зсередини його випалюватиме полум’ям страху. Твоя уява наділятиме його здібностями, яких у нього немає. Пам’ятай: рух знімає напругу. Тої миті, коли лунає дзвінок і ви вступаєте в контакт один із одним, ти побачиш, що твій противник нічим не кращий за інших, усі твої страхи та фантазії вмить розвіються. Сама боротьба – це єдина реальність, яка має значення. Ти повинен навчитися брати свою волю в кулак і контролювати реальність».

Я міг слухати Каса годинами. І я так і робив. Кас навчав мене, як важливо слухати свою інтуїцію і діяти розслаблено, не даючи своїм емоціям та почуттям приймати рішення, правильність яких я розумів підсвідомо. Він сказав мені, що одного разу говорив про це з великим письменником Норманом Мейлером.

«Касе, ти навіть не усвідомлюєш того, що практикуєш Дзен», – говорив Мейлер Касу, а потім він дав йому книгу «Дзен у мистецтві стрільби з лука«. Кас часто читав мені цю книгу. Він сказав мені, що якось пережив абсолютну емоційну відстороненість у своєму першому бою. Бажаючи стати професійним бійцем, він тренувався в міському спортзалі. Він уже тиждень або два працював із боксерською грушею, коли менеджер запитав його, чи не хоче він із ким-небудь побоксувати. Він вийшов на ринг, і його серце билося, мов барабан; продзвенів дзвінок, і той хлопець накинувся на нього і кількома ударами збив його з ніг. Його ніс набряк, його око заплило, а сам він стікав кров’ю. Хлопець запитав його, чи хоче він другого раунда, і Кас відповів, що він спробує. Він вийшов на ринг, і раптом його розум відокремився від його тіла. Він наче спостерігав за собою звіддаля. Удари, які обрушувалися на нього, здавалося, приходили здалеку. Він швидше усвідомлював їх, ніж відчував.

Кас сказав мені, що для того, щоб стати великим бійцем, потрібно викинути все з голови. Часом він говорив мені сісти і казав: «Переступи себе. Зосередься. Розслабляйся, аж доки не зрозумієш, що дивишся на себе збоку. Скажи мені, коли відчуєш це». Це було дуже важливо для мене. Взагалі-то я занадто емоційний. Пізніше я усвідомив, що якби не навчився позбуватись на ринзі від своїх емоцій, то нічого б не досяг. Я міг би відвісити супернику сильний удар, а потім злякатися, чому він не впав.

Кас підняв свій позатілесний досвід на крок далі. Він навчився відокремлювати свій розум від тіла і бачити майбутнє. «Все заспокоюється, а я ніби вихожу назовні і звідти спостерігаю за собою, – казав він мені. – Це ніби я й не я. Так, ніби мої розум і тіло не пов’язані й пов’язані водночас. І тоді в моїй голові формується картинка того, що буде. Я справді бачу картинку, як на екрані. Я можу взяти бійця, який лише на початку свого шляху, і я точно знаю, як він розвиватиметься. Я дивлюсь, як хлопець б’ється, і я вже знаю все, що мені потрібно, про нього: я ніби бачу всі мисленнєві процеси в його голові. Немов я і є той хлопець, ніби я в його голові».

Він навіть стверджував, що може контролювати події за допомогою свого розуму. Кас тренував Роккі Граціано, коли той був ще аматором. Одного разу Кас сидів у кутку біля Роккі, а Роккі приймав на себе удари. Після того, як його двічі відправили в нокдаун, Рокі повернувся в куток і хотів покинути бій. Але Кас виштовхнув його в наступний раунд, і перш ніж Роккі встиг піти, Кас використав свій розум, щоб управляти рукою Уїлла Роккі та завдати удару, і йому це вдалося – супротивник упав, і рефері зупинив бій. Ось таким був цей грузний мужик, який мене тренував.

Кас твердо вірив, що в твоїй свідомості ти маєш вважати себе тим, ким бажаєш стати. Тобто, якщо ти хочеш стати чемпіоном світу в надважкій вазі, саме час починати жити життям чемпіона. Мені було лише чотирнадцять, але я щиро вірив у філософію Каса: постійно тренуватися, думати як римський гладіатор, тримати свою свідомість у стані постійної війни, але бути спокійним та розслабленими зовні. Він практикував і навчав мене закону притяжіння успіху, навіть не підозрюючи про це. Кас був також майстром із самонавіювання. У нього була книга під назвою «Самовдосконалення через свідоме самонавіювання», написана французьким фармацевтом – психологом Емілем Куе. Куе говорив своїм пацієнтам, щоб вони знову і знову повторювали собі: «Щодня я стаю в усьому все краще і краще». У Каса на одному оці була запущена катаракта, тож він повторював собі цю фразу і стверджував, що це допомагало йому вилікуватися.

Кас говорив нам змінювати ці позитивні твердження під нашу власну ситуацію. Тому він змусив мене говорити «Найкращий боєць у світі. Ніхто не може перемогти мене. Кращий боєць у світі. Ніхто не може перемогти мене» знову і знову протягом усього дня. Мені подобалося це робити, мені подобалося слухати, як я говорю про себе.

Мета всіх цих прийомів полягала в тому, щоб зміцнити впевненість бійця у собі. Упевненість була ключом до всього. Але для того, щоб оволодіти цією впевненістю, ви повинні були випробувати себе і поставити себе на кін. Це не щось таке, що приходить само собою шляхом осмосу чи просто з повітря. Упевненість, яку ви хочете здобути, досягається постійною візуалізацією у вашій голові.

Кас розповів мені все це в перші ж тижні нашого знайомства. Він представив мені досконалий план. Він розробив для мене місію. Я збирався стати наймолодшим чемпіоном світу у важкій вазі всіх часів. Тоді я цього ще не знав, але після однієї з наших перших довгих розмов Кас довірився Каміллі. «Камілла, це та людина, на яку я чекав усе своє життя».

Наблизився час мого умовно-дострокового повернення до Брукліну, коли одного разу до мене прийшов Боббі Стюарт.

– Я не хочу, щоб ти повертався до Брукліна. Я боюся, що ти зробиш якусь дурість і тебе вб’ють або знову запроторять твою дупу до в’язниці. Ти хочеш переїхати до Каса?

Мені теж не хотілося повертатися. Я бажав змін у своєму житті. До того ж мені подобалось, як ці люди говорять до мене і як вони пробуджують у мені почуття власної вартості, – вони примусили мене відчути себе частиною суспільства! Тож я поговорив зі своєю мамою про можливість залишитися у Каса.

– Ма, я хочу поїхати до нього і тренуватися. Я хочу бути бійцем. Я можу бути кращим бійцем у світі.

Кас так поїздив мені по мізках, що все, про що він мені говорив, це яким крутим можу стати і як удосконалювати себе в усьому щодня. Усе це лайно про те, як допомогти собі самому.

Моя мама була зовсім не рада, що я їду, але вона підписала дозвільні документи. Може, вона думала, що з неї вийшла нікудишня мати.

Так що я переїхав до Каса, Камілли та інших бійців, що жили в їхньому будинку. Я дізнавався про Каса все більше і більше, завдяки нашим довгим бесідам після тренувань. Він був надзвичайно щасливим, коли я поділився з ним історіями про моє колишнє безпутнє життя. Він світився, мов різдвяна ялинка. «Розкажи мені ще», – говорив він. Я був ідеальним хлопцем для його місії – без даху над головою, нікому не любий, знедолений. Я був жорстким, сильним і підступним, але водночас я був для нього чистою дошкою. Кас хотів, щоб я визнав свої недоліки. Він не змушував мене відчувати сором або приниження через моє виховання. Йому імпонував мій надзвичайний ентузіазм. Ентузіазм – це слово, якому навчив мене Кас.

Кас розумів мене, адже так само, як і я, пройшов через важке життя. Його мати померла, коли він був малою дитиною. Він осліп на одне око під час вуличної бійки в дитинстві. Його батько помер у нього на руках, коли він був ще зовсім молодим. Поліціянт убив його улюбленого брата.

Кас працював на звичайній офісній роботі з дев’ятої до п’ятої лише раз у своєму житті і то лише один рік. А потім він пішов, бо побився зі своїми колегами. Але він проводив багато часу, допомагаючи людям у своєму районі, розв’язуючи їхні проблеми майже як позаштатний соціальний працівник. Він отримував величезне задоволення, допомагаючи іншим людям. Під час передвиборчої кампанії Ла Гуардіа⁴, який балотувався в мери-реформатори Нью-Йорка, Кас допоміг викорінити політичну корупцію в своєму районі. Він досяг цього, ставши на дорозі одному з корумпованих ділків, який якось наставив на Каса дуло пістолета. Він був безстрашний. Але він був також і жорстким.

– Я все життя захищав цього малого хлопця⁵, – сказав Кас. – Багато моїх труднощів виникли через те, що я став на захист невдахи. Дехто з людей, заради кого я йшов на небезпеку, того не заслуговували. У світі мало людей, які заслуговують на порятунок.

Кас був абсолютним дальтоніком. Найкращий друг його батька був чорношкірим. Коли він служив в армії, розквартированій на півдні, у нього була боксерська команда. Коли вони подорожували, жоден готель не хотів приймати його чорних бійців, тому він спав із ними в парках.

Крім того, він був великим соціалістом. Він обожнював Че, Фіделя та Розенберга. Він розповідав мені про справу Розенберга, а я дражнив його.

– Та годі тобі, Касе. Це неправильно. Вони були винні, – казав я.

– О, так, – рикав він. – Це ти зараз так кажеш, але якщо вони повернуть рабство, у тебе не буде можливості сказати, хто був винен, а хто ні. Адже вони теж збираються його повернути, чи не так?

Найбільшим його ворогом був Рональд Рейган. Рейган з’являвся на екрані телевізора, і Кас кричав аж поки не забракне повітря в легенях: «БРЕХУН! БРЕХУН! БРЕХУН! БРЕХУН!!!». Кас був справжнім маніяком. Він постійно говорив про те, хто заслуговує на смерть. «Людина вмирає так, як живе», – говорив він мені.

Одного разу Кас сказав мені: «Коли в тебе багато грошей, ти маєш можливість допомогти всім, хто тобі дорогий. Ти можеш допомогти церквам чорношкірих». Він вважав, що чорні церкви були найкращою соціальною мережею для чорношкірих людей. Він любив преподобного Мартіна Лютера Кінга. Кас завжди любив допомагати людям, і саме на це він витрачав більшість своїх грошей.

«Гроші – вони як приходять, так і йдуть, – говорив він мені. – Гроші – то безпека, а безпека для мене – то смерть, тож я ніколи не дбав про гроші. Як на мене, то всі ті речі, що для мене насправді важливі – їх я не можу купити за гроші. Гроші мене ніколи не цікавили. Забагато багатих людей є поганцями, тому в мене погана асоціація з грошима. Правду кажучи, я не можу назвати себе марнотратцем. Я давав гроші людям, які потрапили в біду. Я не вважаю, що це марна трата грошей».

Він також не вірив у необхідність платити податки правому уряду. Він оголосив себе банкрутом, коли заборгував податковому управлінню 200 тис. доларів.

Як Кас потрапив у бокс, само собою було загадкою. Він з’явився нізвідки і оголосив сам себе тренером із боксу. Ніхто ніколи про нього не чув. Він нічого не знав ні про контракти, ні про бійців, але називав себе менеджером. Зрештою він став управляти справами і тренувати багатонадійного молодого важковаговика на ім’я Флойд Паттерсон, який, як і я, був бідним хлопцем із Брукліна. Тоді боксом завідувала група під назвою IBC (англ. Іnternational Boxing Club), тобто Міжнародний боксерський клуб, що належила багатим підприємцям, які загарбали собі геть усі проєкти з просування чемпіонів. Але Кас довів Флойда до Чемпіонату, а потім сам відрядився до ІВС. А це означало, що він пішов проти заведених правил, тому що Френкі Карбо, гангстер із сім’ї Луккезе, був у змові з ІВС. Кас допоміг зламати хребет IBC, а Карбо опинився у в’язниці за змову, вимагання та неліцензійне управління.

Проте серце Каса було розбите, коли Рой Кон, адвокат правого спрямування, забрав у нього Паттерсона, спокусивши новонаверненого католицького боксера зустрітися з Нью-Йоркським кардиналом Спеллманом. Відтоді ноги Касової в католицькій церкві не було. Після цього він ставав усе параноїдальнішим. Він стверджував, що хтось намагався штовхнути його під вагон метро. Він перестав ходити по барах, бо боявся, що хтось отруїть його напій. Він навіть наглухо зашив кишені своїх пальто, щоб ніхто не міг підсипати в них наркотики й підставити його. Нарешті він переїхав на північ штату до Кетскілла.

Він був параноїком навіть у власному будинку. Нікому не дозволялося заходити до його кімнати, і він вставляв у двері сірники, щоб побачити, чи не порушив хто бува його заборону за його відсутності. Якщо він бачив мене десь поблизу своєї кімнати, то питав: «Що ти тут робиш?». «Я живу тут, Касе. Живу я тут…» – відповідав я.

Одного разу ми з Томом Патті і Френкі, двома іншими боксерами, які жили в цьому будинку, вийшли на вулицю. Кас нікому не довіряв ключі, адже ми могли їх загубити, і тоді будь-який незнайомець міг би потрапити до будинку. Коли ми повернулися додому і постукали в двері, ніхто не відповів. Я заглянув у вікно і побачив, що Кас заснув у своєму улюбленому м’якому кріслі під бурмотіння телевізора – він був наполовину глухим. Том прикинув, що стукати треба було тоді, коли шоу переключалось на рекламу і на кілька секунд наступала тиша. Тож, дочекавшись цього моменту, ми кинулись до вікна і почали стукати, волаючи щодуху: «Касе! Касе!». За одну долю секунди Кас перевернувся на 180 градусів, упав із крісла й підхопився, зігнувшись у попереку й виставивши ліву руку щитом, готовий вирубати правою непроханого гостя. Ми всі покотились по підлозі від реготу.