Kitabı oku: «Австро-Руські спомини (1867-1877)», sayfa 10

Одначе вернемось до нашого волоха. Коли він кінчав свою промову, всі дивились на нього з жалем і мов зо встидом і говорили: не розуміємо! Сам волох дивився на всіх тими ж очима. Хазяїн хати, щоб як-небудь втішити гостя, говорив йому, показуючи на ліжко: дорміте, газдо! – очевидно, єдине руминське слово, котре він десь запопав.

Це «дорміте, ґаздо!» повторилось кілька разів. Нарешті треба було й усім спати. Люди вийшли. Зостались тілько волох, та я, та часом входила дочка хазяїна, щось пораючися. Я став знімати жилетку й положив дзиґар під подушку. «Ога?» – почулось мені питання від волоха. «Undeci», – відповів я машинально по-італьянському.

Волох скочив з ліжка і почав щось говорити чимало й гаряче. Нарешті скінчив і поглянув на мене пильно… «Дорміте, газдо!» — ось усе, що я міг йому сказати, здержуючи усміх – над собою, впрочім… Волох з сумом глянув на мене і ліг.

Скоро заснув і я. Уночі мене кілька разів будив крик. Видно було, що мої собесідники держали ще довго мітинг у жида.

Вранці дочка хазяїна сказала мені не без іронічної усмішки: «О! Ще наші довго розмовляли в корчмі у жида», – а провідник додав: «Цілісіньку ніч».

Далі вже я мусив їхати возом до Сігета. Конечно, везти мене взявся жид, і я побачив буду, подібну до наших бердичівських, з балагулами, на котрих я їздив колись, будучи студентом, з Києва в Гадяч.

«О! Rimembranza!» – промовив я і незабаром пережив усі балагульські штуки, котрі переживав замолоду.

Перед тим, як сідати мені, угорський балагула сказав, що він мусить підвезти і свою матір до сусіднього села. Сказав він це віжливо, просячи мене дозволу. Я дозволив. Але, коли мати вилізла, незабаром балагула прийняв по дорозі ще одного жида, причому мене вже не питав. Скоро появились нові жиди, котрі то сідали, то вилазили з буди, не звертаючи на мене уваги й навіть не здоровкаючись. Коло самого Сігета вже сиділо в буді, окрім мене, 4 жидів і вже почали мене тіснити на задньому сидінні. Нарешті став улазити п'яний і витягати з місця коло мене мій куферчик, не кажучи мені ні слова. Я запротестував. Непрошений товариш сяк-так помістився напереді, а я прочитав жидам мораль про віжливість, на котру мені ніхто не відповів.

Всю дорогу з села я говорив з своїм балагулою по-рускому, і він говорив з мужиками теж по-рускому, але ж зо мною не інакше, як по-німецькому. Те ж саме робили й другі жиди в корчмах, куди ми приставали. А приставали ми в найгірші корчми, пропускаючи досить порядні села з порядними домами, хоч я казав жидові кілька раз, що він мене мусить завести в такий дім, де б я міг мати обід з м'ясом. «Будете мати», – казав жид і завозив мене в жидівські корчми, де, окрім яєць і горілки, мені нічого не давали.

Нарешті приїхали ми в Сігет уже надвечір. Жид завіз мене в такий брудний двір на кінці города, що я сказав, що тут зоставатись не хочу. «А другого нема», – каже жид. Я, зваживши, що Мараморош-Сігет головне місто комітату, настоював, що там мусить бути готель, а жид казав, що нема. «Ну, то везіть мене в ринок; я сам знайду», – кажу я.

Жид не хоче. Я кажу, що не заплачу грошей (в селі я дав половину), а за куферчиком, котрий жид уже скоро заніс у брудну хату, прийду з поліцією. Жид виніс на віз куферчик (але, як оглядівся я потім, зоставив подушечку, котра так і пропала) і повіз мене в середину города.

Бачу я нарешті великий паралелограмний плац з усіма ознаками австрійського провінціального ринку. Скраю лежать пірамідами кавуни, а коло них сидять перекупки. Я до них по-рускому, по-німецькому, по-моєму романському – не розуміють і відповідають мені зовсім незнакомою мовою – мадярською. Питаю жида: «Де тут готель?» – «Нема», – каже.

Оглянув я доми. Бачу – на противному кінці написано: Kavehas. Ну, певно, це Kaffehaus; варто запам'ятати на всякий случай. Бачу – на двох домах написано слово Szаllоdа, но при других також незрозумілих мені словах. Я пригадав, як Гротефенд догадався, що слово, котре повторяється на руїнах Персеполя, мусить бути – цар, і поставив собі гіпотезу, що Szаllоdа мусить бути готель. Іду до ближчої Szаllоd'и і бачу признаки готелю. На мої німецькі запити получаю відповіді мадярські, але в них все-таки розумію слово hotel, котре за мною говорять два хлопці й жінка. Розличаю ще слово Oberkellner і рішаю, що цей мусить уміти по-німецькому. Приходить і оберкельнер і хоч він немудро говорить по-німецькому, та ми вмовились про що треба. Я велів готовити вечерю, а сам побіг на пошту, де не без труда получив свою кореспонденцію.

По вечері я попрохав збудити себе о 6-тій годині і зарані пішов у свій номер спати.

Хтось стука. Я перепробував усі синоніми herein! Нарешті увійшла особа, одягнута трохи подібно до гуцульського, і сказала мені чистою рускою мовою: «Велілисте, паночку, збудити вас о шостій годині?»

Таки знайшов я русина в Сігеті; то був Hausknecht³⁶.

На другий день не він мене, а я його збудив о 6-тій годині. А коло 9-тої я був на станції залізної дороги, щоб їхати до Мункача, або Мукачева, де я хотів відвідати руский монастир. На станції всі урядники й публіка говорили по-мадярському. «Ну, як я тут справлюсь?» – подумав я, коли бачу: подібна до гуцульської особа підходить до каси і каже по-рускому: «Третя класа до NN». Касир відповіда ціну по-мадярському. Так і в другий, і в третій раз. Підходжу і я: «Третя класа до Мункача!» Касир мене оглянув пильно і сказав ціну – по-німецькому!

Таку уступку я заслужив, очевидно, як чужинець.

В вагоні я попавсь у компанію панську і кругом не чув нічого, окрім мадярщини. Тілько на одній станції сіла особа, в котрій було щось церковного. «Мусить бути русин», – подумав я і закинув удку: став читати, а далі поклав на лавку «Слово». Особа взяла газету, почитала, а далі заговорила якимсь язичієм, подібним до руского.

Ми все-таки розговорились. Подорожній був щось таке подібне до дяка або до сотрудника при церкві, але проживав у такій країні, що русини перемішались зо словаками, так що не міг потрапити ні на яку чисту мову, а до того ще хотів говорити «по-письменному, звисока», як каже наша різдвяна вірша про Йосипа Старенького. Трохи згодом він мені сказав, що може співати руску пісню, і затяг, фальшуючи: «Гляжу, как безумний, на черную шаль», – романс Пушкіна. «Звідки, – питаю, – ви навчились?» – «Навчив мене поляк, учитель мій в семінарії». А поляк той був колись офіцером армії польської перед повстанням 1830, потім емігрував і якось став на Угорщині учителем в рускій семінарії, де й навчив семінаристів романса, котрий був модний серед офіцерів російських.

Ось як пробиралось на Угорщину обрусеніє!

Потроху наша розмова, а надто спів звернули на себе увагу сусідів по вагону, між котрими оказалось двоє студентів. Вони розпитались у співця по-мадярському, хто я, і почали говорити зо мною по-німецькому. Розмова зійшла й на герцеговинське повстання, котре тоді починалось. Наш кружок у Києві інтересувався тією справою, і я привіз зібрані серед приятелів, переважно студентів, коло 150 рублів, котрі переслав у редакцію одної сербо-далматинської газети для «усташів». Це, певно, були перші гроші, послані для них з Росії. Мадяри, студенти, були недовольні герцеговинським повстанням, сказавши мені зовсім ясно, що коли серби задунайські будуть мати свою вільну державу, то до неї одійдуть і серби угорські. «Не одійдуть, – кажу, – коли в Угорщині їм буде добре, аже ж тессинський кантон Швейцарії не одходить до Італії».

Студенти почали мені розвивати мадярсько-державні ідеї централістичні: мовляв, ми мусимо асимілювати немадярські народи в нашій державі, бо вона мала в порівнянню з Німеччиною й Росією і т. д.

Я, звісно, казав, що немадярам нема діла до мадярських національно-державних інтересів, і коли мадярська держава справді непримирима з їх національними інтересами, то вони мають повне право дбати про себе, як хотять, бо вони такі ж самі люди, як і мадяри, і таке ж саме мають право мати свою державу. «Серби такі самі люди, як і мадяри?» – перепитав мене один з студентів. «Еге ж», – кажу. Студенти підняли гомеричний сміх. Сусіди заговорили з ними по-мадярському, певно, питаючи, чого вони сміються, і скоро по всьому вагону піднявся скажений регіт. Я сам засміявся…

Але скоро треба було мені переміняти колію дороги. І співець, і студенти щезли з моїх очей. Я всів у новий поїзд на Мункач.

Оглядаючись у вагоні, я побачив двох уніатських попів. То мусили бути русини, але говорили вони по-мадярському. Незабаром усів до них світський молодий чоловік, очевидно, знакомий їх, і всі говорили по-мадярському. Скоро прибули ми до станції мункачівської. Я знав, що монастир не близько від міста, хотів розпитатись і став оглядатись. Коли, чую, тройка прощається і каже: «Дай боже!» Значить, русини. Я підходжу до них і питаю по-руському, як мені дістатись в монастир, чи далеко? Всі надулись, один пробурчав: не знаю! – і всі троє розбіглись.

Я взяв фіакр і велів везти себе в монастир. Коло самого монастиря я побачив особу в довгому костюмі, але не подібному ні до православних, ні до римських монашеських костюмів, котрі я досі бачив, з бородою. Питаю я його, чи застану я ігумена Кралицького. «Я, – каже, – сам ігумен Кралицький». Я йому кажу, що хотів би бачити монастир.

Говорив я по-українському. «Ви з Галичини?» – пита ігумен. «Ні, з України, з Києва», – і назвав себе.

Ігумен, видимо, здивувався моїй мові і повів мене до себе, держачи трохи холодну міну. В його кабінеті я подав йому «Исторические песни малорусского народа» і попрохав помогти виданню збором подібних пісень на Угорщині й рекомендацією других збирачів і т. п. Книга заімпонувала.

Розбираючи далі книжки в моєму багажі, я показав ігуменові новіші галицькі видання общ[ества] Качковського і «Просвіти». Він їх бачив уперше.

Я не вірив своїм ухам: ігумен руского монастиря, сотрудник «Слова», не бачив ніколи видання общ[ества] Качковського, поки йому не привіз їх україноман із Росії!

Про «Просвіту» ігумен знав, що вона видає полонофільські, трохи не польські книги. Я йому дав, окрім брошур «Просвіти», свою статтю об тім, як «Просвіта» зреклась соймової субсидії. Це все було новиною для ігумена, а для мене доброю нагодою розвити свої «надпартійні» думки про Галичину і взагалі австрійську Русь. Ігумен став привітніший і попрохав мене остатись ночувати в монастирі.

Ми багато розмовляли про всякі національні справи в Росії, в австрійській Русі. Конечно, зійшла розмова на мадяронство. Я винив у ньому найбільше самих русинів, брак у них демократизму{Кумедно, що патріоти-писателі між угорськими русинами, як, напр., Духнович, непремінно старались вивести свої родини від бояр і шляхти з Росії.}, з чого виходило в масі угро-руського попівства мадяронство, а в патріотах поверховне «москвофільство» і зневага до свого демосу, його мови і інтересів. Це все дуже було нове для мого собесідника, щоб він з тим згоджувався, але він тому не дуже й противився.

За вечерею побачили монахів, – менше десятка і нічим не інтересних, дуже нерівних просвітою до ігумена. Розпитували мене про київські святощі, але, видимо, для розмови.

Вранці застав я ігумена ще привітнішим. Видно було, що він на самоті переглянув мої книжки й брошури. Обдивились церкву й бібліотеку; в остатній нічого осібного, але все-таки є дещо зі старих книг про угорську Русь. Поки ми були в бібліотеці, случився курйоз: увійшов той молодий чоловік, котрий учора їхав і не схотів говорити зі мною по-руському і сказав, що не знає, де монастир. То був укінчений богослов; він тепер шукав собі місця і забіг поклонитись ігумену, котрий є членом капітула єпіскопського і стоїть независимо, бо в той же час належить до осібної федерації монастирів уніатських усієї Угорщини, руських, а також румунських і др.

Вчорашній мадярончик не пізнав мене й дуже низько поклонився, коли ігумен представив його мені. Я не видержав і спитав: «Ви говорите по-руському? Ви в перший раз в Мункачі? – І, нарешті, додав: – Я вже учора мав пригоду бачитися з добродієм і питати в нього дорогу до монастиря». Конфузія мадярончика була велика, і він скоро вибрався.

Коло полудня виїхав і я, получивши деякі книги від ігумена й обіцявши ще прислати від себе кілька книг із Росії на читання окольним русинам. Ігумен же обіцяв мені присилати етнографічні матеріали і дійсно прислав деякі, котрі я почасти напечатав у «Малорусских преданиях и рассказах». Книги, котрі я прислав йому, були: «Записки охотника» Тургенєва, «Рассказы» Решетникова, «Русская история» Костомарова, «Кобзар» Шевченка, повісті М. Вовчка, Нечуя, Федьковича, пісні Лисенка і т. д. Остатні, як я взнав потім, дуже подобались родичкам ігумена.

З Мункача я поїхав в Ужгород, або Унгвар, де мені ігумен рекомендував редактора «Карпата» попа Гомичкова. То був особисто приязний чоловік, гостинний, веселий, відвертіший в манерах від галичан, як усі угорці, котрі в цьому подібні до наших росіян, маючий в собі натуру більше сільського пана, ніж міщанина, як німці, а за ними й австрійські слов'яни. Ідеї ж Гомичков мав прекумедні для нас, хоч консеквентно угорські. В часи другого свого побуту в Унгварі в 1876 р. я вспів довести Гомичкова до того, що він напечатав у «Карпаті» мою статтю про досліди народної словесності в Росії, – велико-, мало – і білоруської, – і відозву до угорських русинів, щоб збирали і давали мені пісні й казки свого народу. Але до більшого демократизму літературного Гомичкова ніяк не можна було підбити. Коли після 1876 р. в австрійській печаті всилилась лайка проти мене, то виступив проти моїх літературних поглядів і Гомичков у «Карпаті» і сказав просто і ясно: «Г[осподин] Драгоманов хочет от нас, чтобы мы писали языком слуг, но литература пишется везде для господинов». Виходячи з цього принципу, Гомичков змагався писати в «Карпаті» по-російському (ставлячи часто коло російських слів мадярські), а нарешті майже покинув свій «русский господский язык», котрий у нього був найдивоглядніше язичіє, і став писати цілком по-мадярському. І резонно, бо «господа» росіяни далеко, а мадяри під боком.

Говорив зі мною і з простими людьми Гомичков досить чистою малоруською мовою, та тілько з жінкою і сином говорив не інакше, як по-мадярському. Відповідні поглядам літературним були й соціальні погляди Гомичкова. «Слуги» і їх інтереси для нього нічого не значили, і на мої запити про економічний стан народу він нічого не міг мені розказати, навіть назвати джерела, звідки б я міг про те довідатись. Ледве про шкільні справи міг він говорити, і розпитами й листами, в котрих я критикував угро-руські популярні книги, що Гомичков дав мені, я довів його до того, що він попрохав мене зібрати для нього в Росії колекцію елементарних учебників і популярних книг, що я й зробив, привізши йому таку колекцію в 1876 р. Конечно, я туди помістив і українські книжки.

Спеціально про Україну Гомичков знав мало і не інтересувався нею. До Росії як до держави він мав пошану, хоч часами говорив про неї фрази з «Neue Freie Presse», але внутрішніх справ Росії, культури, літератури зовсім не знав: ледве міг назвати, напр., кількох авторів російських, та й то путав їх твори, кажучи, що він дещо мав попереду від де Волана, консула в Пешті. У нього в домі, як і в бібліотеці монастиря в Мункачі, я не бачив ні одного класика російського.

А то ось іще знаток Росії – учитель гімназії, до котрого повів мене Гомичков. Той, розпитуючи мене про Київ, спитав мене: «А Новгород недалеко від Києва?» – «Який Новгород, – питаю, – Волинський чи Сіверський?» Учитель показав затрудненість. «Отой Новгород, що про нього часто говорять в історії». – «Новгород Великий, – кажу, – колишня республіка?» – «Еге ж, еге ж». – «Ну, так той дуже далеко від Києва. Він аж коло Петербурга, і тепер туди залізною дорогою коло 3 днів їдеться». – «А я думав, що це зараз коло Києва, бо в історіях читаєш, що князі все з Новгорода в Київ ходили і з Києва в Новгород».

А й той учитель був москвофіл, як і Гомичков, по крайній мірі в тому, що вірували в «один русский язык», яким пишуть «господа» в Росії, хоч самі ні писати, ні говорити ним не могли, а говорили, звичайно, по-мадярському.

З Унгвара я виїхав рано і мусив на станції Чоп ждати поїзда, котрий би мене повіз на Кошиці (Kaschau) і Пряшів (Eperies), а звідти кругом Татри на Краків, бо тоді ще не було залізних доріг у Галичину через Карпати. Я велів собі подати якусь страву, сів коло стола й став зводити в пам'яті все, що бачив і чув на угорській Русі: пригадав я мадярську й жидівську зневагу народу, темноту народну, тупість, егоїзм і слабодушність інтелігенції руської, – і мені стало гірко, як ніколи не було… Я не бачив, як передо мною поставили вино й страву, і коли отямивсь, то побачив, що в мене з очей капають сльози прямо в тарілку…

Я дав собі Ганібалову присягу: що-небудь зробити для угорської Русі, по крайній мірі направити кілька душ на реальну працю для народу в демократично-поступовому напрямку. Можу сказати, що за рік-півтора дещо вже такого починало заоснуватись в угорській Русі моїми заходами, але незручний земляк розбив у 1877 р. всі ті початки. А другого нікого не знайшлось ні між російськими українцями, ні між галичанами, хто б узявся за подібну працю, хто б навіть заглянув в угорську Русь…

В Кошицях я спинився тілько між двома поїздами. Там русинів нема, а місто переважно словацьке. З розмов по лавкам, в ресторані й на улицях я міг замітити, що словаки куди ліпше русинів держаться своєї національності. Мадярської розмови я майже не чув, і навіть на мою німецьку розмову словаки відповідали мені по-словацькому. Я думаю, що тут причина те, що словаки протестанти. Реформація принесла їм просвіту на національній мові, і та просвіта розширилась серед міщан. Коли наступили (з кінця XVIII ст.) часи мадяризації, то та мадяризація стрітила освічене словацьке міщанство, котре не схотіло піддатись їй. Зовсім інакше в православно-уніатській Русі, де мертва церковнослов'янщина не дала національної просвіти навіть попам: там міщанство піддалось мадяризації, котра несла за собою все-таки просвіту, а нарешті почали мадяритись і самі попи. При рущині зостались одні селяни, та зате зостались вони й без просвіти…

Пряшів стоїть серед словацької околиці, і німців там чимало, та я спинився там на довше, бо там стоїть руська, уніатська єпіскопія, котру я хотів оглянути, а при знадобі завести там знакомство. Я мав рекомендацію з Унгвара до одного попа, досить важного в єпіскопії, пам'ятається, Ладимирецького по імені (він тепер умер). До нього приступив я, як звичайно в Угорщині, з просьбою помогти збору матеріалу для «Исторических песен малорусского народа», а поки показати мені бібліотеку єпіскопії. Ладимирецький – висока фігура, не маюча в собі нічого аскетичного, прийняв мене досить холодно і, видимо, хотів мене скорше збутись. По часті матеріалу для «Исторических песен» і т. ін. подавав мало надії, покликуючись на те, що околиця мало має руського. Бібліотеку показав наскоро, сказавши, що там нема нічого інтересного, рівно як і в церкві. Сучасного стану речей в мадярській державі Ладимирецький не хотів чіпати (видимо, політик! — як кажуть у Галичині). На прощання тілько Ладимирецький трохи вм'якшив свою важну фізіономію і подарував мені свою фотографію, причому звернув мою увагу на те, що на ньому орден на шиї – він сказав і який, та я, профан в австро-угорській геральдиці і, окрім того, як звичайно росіяни, не звикший до пошани для орденів, нічого не знайшов сказати на те.

Попрощавшись з декорованим прелатом, я вліз у вагон III кл[асу], щоб виїхати на дорогу, котра мусила мене повезти у Краків. Разом зо мною сіла дівчинка, а далі її батько в одежі, подібній до русько-горальської, а напроти двоє мужчин в європейських жакетах, досить потертих. Один з них заговорив до дівчини по-руському і, поговоривши так трохи з нею і батьком її, обернувся до сусіда – по-італьянському. Я здивувався і, як завше, зрадів почути бесіду Данте, і сам обернувся до говорившого по-італьянському і з перших же слів спитав його, чи він русин, чи італьянець? Той сказав мені, що італьянець, але довго робив при тунелі на Лупків і жив там серед русинів і тепер туди їде, бо робота ще йде. Сусіда його був у такому ж стані, і скоро, щоб зробити бесіду спільною й для моїх сусідів, мужиків-русинів, ми заговорили по-руському. Але, на моє горе, мені скоро треба було висісти в другий поїзд, котрий повіз мене під Татрами (на той час закритими хмарами) до Кракова.

Ні на віщо було дивитись, і я приводив у систему свої враження з подорожі по угорській Русі і виводи з них. Потім, побувши там ще раз в 1876 р. і зав'язавши ширші стосунки, я тілько більше допевнився в тих виводах.

Угорська Русь-країна з усіх боків занедбана й задавлена мадярством – не тілько національним, але й соціальним, шляхоцтвом, котре живе в головах навіть тамтешніх руских патріотів, найпротивніших мадярству. Через те найперше потреба там ширити демократизм. Починати справу з національного руського кінця там непрактично, бо краєва рущина там дуже слаба культурно й не шанується самими руськими патріотами. Наше українофільство там теж не на руку, бо воно опирається на козацькі традиції, котрі вже й у Галичині ледве зачепили народ, а в угорській Русі зовсім не відомі. Як-не-як, а єдина історична подія, котра вразила угорських русинів і показала їм руську силу, це була воєнна російська окупація 1849 р., котра зігнула мадярського пана – найстрашнішу доти силу для угорського русина. Через те москвофільство в угорській Русі – проява цілком натуральна, тим більше, що про друге русофільство там і не чуть було: я був перший українець, котрий заїхав на угорську Русь і заговорив там мовою, іншою від мови всяких других руських патріотів.

Біда тілько, що угорське москвофільство через краєві обставини стало ще більше клерикальним, ніж галицьке, ще більше зв'язалось у літературі з церковнослов'янщиною і зовсім уже не прийняло в себе ніяких новіших культурних чи соціально-політичних ідей. Доводити угро-руську дячківщину до чого-небудь свіжішого можна тілько за посередництвом російського письменства, до котрого форми вона все-таки тягнеться. Треба тілько показати угро-руській інтелігенції поступовий і демократичний елемент у тому письменстві та критику самого російського життя, котре через націоналістичні окуляри угро-руських патріотів показується їм райським. Поряд з російськими творами, такими як «Записки охотника» Тургенєва, поезії Некрасова, повісті Решетникова, Успенського й т. ін., можна пускати й українські, в котрих чисто демократична ідея бере перевагу над козакофільством – як повісті Квітки, М. Вовчка і т. ін., з галицьких – повісті Федьковича, а вже послі Шевченка в комплекті.

Звісно, що поряд з тим треба б, щоб галицько-українська просвітна демократія сама робила, так сказати, місії в угорську Русь, щоб пізнати її обставини, зав'язати особисті стосунки, а надто в простому народові, та впливати безпосередньо на той народ словом та книжками, до нього приладженими, а далі осібними товариствами просвітно-агітаційними.

З цих усіх способів будити угорську Русь я вибрав собі думкою те, що було в моїх силах, і сподівався, що в Галичині, на Україні і навіть на Великорусі знайду помічників для тої цілі.

З такими думками й мріями я виїхав у краківську Польщу.

Не буду розказувати про свій побут в цій Польщі. Скажу тілько про одно вражіння, котре вона на мене зробила, бо воно має зв'язок і з руськими справами. Нігде, окрім південної Баварії, я не бачив такого показу церковного богомільства, як у західній Галичині. Це свідчить о глибокій популярності католицького клерикалізму серед польської людності, а позаяк справи руської Галичини залежать від поляків, то це поясня не одну прикмету галицької політики і тим більше ставить потребу для поступових русинів боротьби з клерикалізмом.

В західній Галичині я мусив зупинитись у Жешові (Rzeszow), щоб побачитись з Навроцьким, котрого «для пользы службы», як говориться в Росії, гр[аф] Голуховський перевів туди зі Львова, на велику шкоду для «Правди». По просьбі Навроцького я звістив його з Кракова про час виїзду. Але, приїхавши у Жешов коло 2 год[ини] ночі, я не застав Навроцького на станції і мусив добиватись в місті готелю. Потім, коли Навроцький рано знайшов мене, обійшовши всі готелі, і коли ми, гуляючи по місту, зайшли на часок і до нього в квартиру, я побачив, що квартира та була з двох порядних хат, з ліжком і канапе, і подумав про ріжницю наших, російських, і галицьких звичаїв: у нас чоловік при таких умовах ніколи б не пустив закликаного до себе подорожнього до готелю, а в усякий час стрів би його на станції і взяв би до себе. Навроцький же до себе завів мене щось минут на 15, а ввесь час сидів у мене в готелі, а потім, коли мені треба було виїздити теж коло 2 год[ини] ночі, то ми, перенісши мій пакунок на станцію, самі годин зо три ходили розмовляючи по місту й поза містом. Правда, я зате надивився на богомільство публіки коло церков, бо було якесь свято, чи ювілей, чи одпуст, і публіка молилась і співала цілу ніч.

Розмов з Навроцьким я не буду розказувати. Вони були з обох боків про те, як би можна було проломити уперте рутинерство та ретроградство генерального штабу львівських народовців. Навроцький, будучи однакових думок зо мною, не бачив для себе можливості що-небудь зробити з львів'янами й «Правдою» і говорив про потребу нового органу, до котрого брався писати навіть для чисто соціалістичного, такого, який проектували О. Т[ерлецький] і Сергій Подолинський і про котрий йому вже писав О. Т[ерлецький].

Попрощавшись з Навроцьким, я виїхав у Львів. Тепер мені тим паче нічого було робити з тамтошніми народовцями, і я зостався днів на два тілько, щоб закупити деяких книг і оглянути колекції публічні. Коли в остатній вечір перед моїм виїздом приходить до мене В. Ганкевич і від імені К. Сушкевича, котрий тим часом вернувся з Росії і з села, просить мене до нього, Сушкевича, на чай. Я кажу, що мені не дуже-то хочеться, а надто, коли там будуть другі народовці, з котрими мені вже огидно балакати. Каже: «Нікого не буде, окрім мене, та ще, може, який один зайде, а, бачите, Ви в Києві приймали Сушкевича, так і він хоче приймити Вас».

Прийшов я до Сушкевича й застав цілу громаду, душ 15-20, обсаджених коло стола, немов на офіціальне засідання, і маючих справді офіціальні фізіономії. Не вспів я сісти, як Сушкевич каже мені, що ось зібрана громада хоче від мене довідатись, «чого українці від нас, галичан, хотять?»

Мені стало дуже досадно на таку оранжерею мітингу, і тим паче – поклав собі збути його лаконічними відповідями. На запит Сушкевича я відповів, що із многих листів і з «Киевского телеграфа» можна бачити, чого певні українці хотіли від львівських народовців, але тепер я можу сказати в імені своїх товаришів, що вони нічого не хотять, окрім того, щоб львівські народовці в усіх своїх публічних виступах говорили виключно від свого імені, а не покликувались на весь український народ або на всю українську громаду.

Почав говорити В. Ганкевич, попрохавши офіціально слова. Він обернувся до мене з запитом, «що думають українці про «Парову машину», може, це програма їх і, може, вони хотять, щоб до неї пристали й галичани?»

Я відповів, що Ганкевич зна добре, що я побачив «Парову машину» вперше вкупі з ним і що з того часу не був і на Україні, і зна також, що я сам думаю про згадану брошуру. Коли вгодно, я тепер прилюдно скажу, що, по-моєму, та брошура і не повно і не зручно зачина т[ак] зв[ане] «соціальне питання», але я все-таки радий, що вона його зачина, бо не раз чув від галичан фальшиву думку, що, мовляв, «у нас соціальної квестії нема й не може бути». За «Паровою машиною», певно, підуть другі писання, дискусія, а з того і може вийти тілько користь для нашої народної справи.

Став говорити чоловік для мене незнакомий – звисока і не дуже ясно, але з певною гарячністю і талантом. Оратор нападався на комунізм і боронив індивідуальну власність, часто покликуючись на Шефле.

Я відповів, що треба б багато часу для цеї справи, котра дуже складна й не так ясна, як видиться оратору, бо є справи, в котрих і тепер навіть несоціалісти стоять за комуністичну форму вживання, є зостатки старого комунізму, напр., сільські громади, котрі економісти всяких школ радять піддержати, і т. ін. Нарешті я сказав і свою думку, котра завше була єретичною для многих моїх приятелів-соціалістів, а власне, що в теперішньому соціальному руху, навіть робітницькому, справа, власне, комунізму займа не дуже багато місця, а що той рух висува на перший план такі справи, як час робочого дня, норма плати робітникам, убезпечення робітників і т. п., котрі мають свою вагу й по-мимо справи комунізму. До того є рухи аграрні, досить радикальні, і навіть революційні, як, наприклад, ірландський, котрі не мають в собі комунізму.

На це оратор ex abrupto спитав мене: «Хто писав в «К[иевском] телеграфе» замітку про святкування Шевченкових роковин у Львові цього року?» А, подумав я, оратор є Володимир Барвінськии! І відповів: «Я писав!…» – «Я так і думав», – відповів оратор.

Діло в тім, що на тих роковинах партійну промову держав В. Барвінський в присутності намісника і деяких соймових польських грандів і, як не раз це робили народовські шевченкопоклонники, всилювався виставити свій рух в найприязнішій для польських грандів барві, і для того між іншими наставив паралелів про те, як Польща й Україна впали в один час перед ноги північного сусіда й т. ін. В цих паралелях, як в усій промові В. Барвінського, історія польсько-українсько-московська XVII – XVIII ст. була нарисована зовсім фантастично. Я, котрий замічав не раз, що в галичан, можна сказати, стало обов'язковим не знати історії України {Кажуть, що тепер, після того, як д. Ол. Барвінський] почав вида вати «Історичну бібліотеку», де вийшли й переклади історичних монографій Костомарова, це почало змінятись. В добрий час!}, не пропустив пригоди в галицькій хроніці в «К[иевском] телеграфе» звернути увагу на цю фантастичну мальовку в промові В. Барвінського й порадив йому познакомитися з реальною історією України. Він, конечно, образився моєю заміткою і тепер так не вмів зволодати своїм самолюбством, що серед народовського мітингу перескочив від таких справ, як комунізм і т. п., до своєї особистої справи.

Я мав іще одну пригоду заочно стикнутись з В. Барвінським і обмінятися з ним листами. Сектантство на Україні потрібувало українських перекладів євангелій і псалтиря, не маючи котрих, наші «штундарі, шалапути» і т.д. беруться до російських і тим способом «помосковляютьея». Тим часом за кордоном були видання євангелій і псалтиря Кулішеві. Я обернувся до д. Куліша з запитом, як би можна було здобути дешевше велику купу тих книг. Д[обродій] Куліш передав мені право власності на всі ті книги, звіщаючи, що за євангеліями я можу обернутись до Димета, а за псалтирем до Вол. Барвінського, причому додавав, що всю справу видання псалтиря вів Барвінський і що сам Куліш тілько оплатив видання, та не зна, ні скілько примірників напечатано, ні скілько продано, ні скілько зосталось, але сам з В. Барвінський не хоче мати діла і просить мене самому обернутись до нього і при цьому не змішувати В. Барвінського з братом його Олександром, до котрого Куліш остається з пошаною.