Kitabı oku: «Австро-Руські спомини (1867-1877)», sayfa 9

Наступив кінець мітингу, і ми пішли на стацію, звідки С. Подолинський і О. Т[ерлецький] мусили їхати на Львів і далі в Росію, а я з X. Б. на Чернівці. На стації зібралось чимало люду, і X. Б. з своїм антисемітизмом сам відкрив там мітинг, в котрому взяли участь і жиди, й мужики. «Інтелігенція», видимо, тікала від того мітингу.

Коло 11 г. вечора ми були в Чернівцях, звідки X. Б. зараз же поїхав на Сучаву, а я фіакром поїхав у місто.

В Чернівцях я мав рекомендацію до одного молодшого народовця, котрий попрохав мене прийти ввечері в один ресторан-огород, де, казав, збираються інтелігентні русини. Але ще днем, не пам'ятаю вже як, я познайомився з одним молодим русином, писателем, котрий поміщав свої твори в виданнях старої партії. Він предложив мені обійти зі мною місто і добре його мені показав. Оглядаючи митрополію, ми оба посумували над тим, як мало в цім краснім будинку, котрий звернув би на себе увагу навіть і в Відні й Парижу, робиться що-небудь, не скажу вже дійсно путнього, для народу. Потроху ми розговорились взагалі об тім, що робиться для руського народу в Буковині. Чернівецький молодий старорусин, сам галичанин з роду, признавав, що не робиться майже нічого, і зовсім независимо критикував обидві партії, а надто стару, котра тоді мала там перевагу і котра недавно агітувала за вибором у посли звісного буковинського німця з русинів Томащука. «Скілько і я поклав праці на той вибір, – казав мій чернівецький Вергілій, – а що виграв з того народ наш?» Розмовившись, ми майже зовсім зійшлись в поглядах на працю коло народу, независимо від старих партій. Не думаю, щоб собесідник дурив мене; певно, як багато наших людей, в часи приязної розмови він дійсно й думав те, що говорив, а потім ішов по тій дорозі, куди його пхала рутина.

Увечері, в тій компанії, котра зібралась у показаний мені ресторан, левом бесіди став один уніатський піп – середнього стану між партіями. Будучи досить прихильний до москвофільства, він згорда дивився на православних буковинців і жалівся, що галичан на Буковині не люблять, тоді як вони там дійсні культуртрегери. Він так і сказав. Звисока він дивився й на православну церкву в Росії, де, як він казав, нема освічених попів ні проповіді. Мені не було резону споритися з ним, і ми попрощались досить приязно.

На другий день я оглянув церкву і чув спів руминський і слов'янський, обійшов базар, де дивувався чистоті малоруської розмови. Чернівці в цьому перший город на світі, бо панська мова там німецька, дуже вже далека від мужицької, то й не може там у розмовах панства з мужиками виробитись така мішанина, як у Львові або в Києві. Тут і пани на базарі мусили говорити чисто по-малоруському.

Нарешті, накупивши фотографій гуцулів, я поїхав залізницею до Снятина, щоб звідти при помочі попа, до котрого мені дали лист з Чернівців, їхати возом до Путилова-Сторонця до Федьковича. Піп трохи здивувався моєму візиту, але приняв мене гостинно, дав навіть їсти печену курку з чаєм і винайняв мені візницю з тим, щоб зараз же їхати на Кути, де я мусив ночувати.

В Кути ми приїхали пізно і довго не могли добитись ні в одну гостиницю. Був вечір п'ятниці, і ні один жид не хотів безпокоїтись відчиняти нам. Нарешті довгим стуком у одні ворота ми добились того, що з двору вийшла наймичка, християнка, і впустила нас. Але їсти нічогісінько не дала, так що я мусив вдовольнятись споминами снятинської курки. Я не знав, що тими споминами прийдеться мені жити і на другий день і через те не дуже тривожився.

На другий день показалось, що ніхто з жидів у дворі не хоче з нами навіть говорити, а тим паче дати їсти. Намови наймичці нічого не помагали; вона знала тільки взяти з нас певну плату за нічліг. Нарешті візниця прийшов з торжеством і приніс мені склянку кави, далеке подобіє віденського melange, і хлібчик, подобіє Semmel. Каже: «Здобув із християнської цукерні, бо як же можна панові зоставатись без кави!» Я був радий такій міцній вірі в панську каву, але наївся мало і потім майже цілісінький день нічого не міг здобути по дорозі: жиди не продавали, бо була субота, а мужики не продавали бог їх зна через що.

Зоставалось годуватись чудовими ландшафтами та красою люду, а надто жінок і дівчат. Нігде в руському світі нема такої краси. А жіноцтва, найбільше дівчат, по дорозі попадалось чимало, бо, – як побачив я тоді з дивом, – там такий звичай, що дівчата поправляють дороги у празник. А в той день був якийсь празник. В однім місці коло дороги поралось щось зо 70-80 дівчат і молодиць, одна ліпша другої, всі заквітчані, в празникових одежах.

Тілько ж пополудні голод так став мене розбирати, що хоч кричи. Візник став розпитувати людей, де б можна знайти обід, і нарешті сказав мені, що незабаром доїдемо до поштмайстра і в нього пообідаємо. До того поштмайстра добрались ми не скоро. Я прошу його зготовити обід або дати хоч яєць. В надії добре пообідати я викупався в річці, що текла зараз же нижче дороги, і, купаючись, любувався на дараби (плоти), що спускались по річці, несучи на собі, між іншим, гуцулів і гуцулок в празникових строях. Купання ще вбільшило апетит. Коли це кличуть обідати. Подають суп: ні сліду м'яса: вода і картопля. Друге несуть щось біле: оладки з картоплі. «Як звуть цю страву по-тутешньому?» – питаю в поштмайстра, котрий обідав укупі зо мною. «Барабольники», —каже. Третє несуть щось брунасте. Ну, думаю, певне, вже це печене м'ясо. Беру: ті самі оладки з картоплі, тільки обмазані соусом із слив. «А це, – питаю, – як звуть?» – «Теж барабольники». Записую в книжку свою день, і час, і слова: «барабольники, да буде прокляте ваше ім'я!»

Я, між іншим, розказую це все як про свого роду ознаку культури, котру можна побачити на східній половині Австрії і на Балканському півострові і котра зовсім відмінна від нашої, української, або взагалі російської. Це стан речей, в котрому нема культури ні дикої, ні цивілізованої. У нас при культурі дикій по крайній мірі випросиш або купиш в кожного мужика хліба, яєць, молока. У нас неможливо, щоб і чиновник, як, напр., буковинський поштмайстер, живучи в селі, при огороді над річкою, не розвів собі курей, голубів, утят. Тут же, бачите, цивілізація вже диференціювала життя: продає страву й т. ін. вже тілько жид; поштмайстер вже не може займатись курчатами, а в той же час не має стілько грошей, щоб купувати курчат у жида, ось він і сам їсть барабольники, і гостеві нічого іншого не може дати. Тимчасом коли я спитав його: що я йому винен за обід, то він в принципі плати не відмовив, а тілько сказав: що хочете. Менше гульдена поштмайстру давати не личило, бо все-таки гербова особа, і я дав гульдена, а поштмайстер узяв його за три-чотири бараболі!

Далеко не в одній з'їжі можете знайти подібний же стан речей в таких сторонах, як Буковина, де нема вже культури первісної, та нема й європейської.

Мені цікаво було знати, якої нації мій поштмайстер. Глядячи на його дерев'яну фігуру, нагадуючу вахтмайстра, я якось машинально говорив з ним по-німецькому, а в другий раз щось казало говорити до нього по-малоруському. Він відповідав на обох мовах. Я спитав його, чи він німець, чи русин? «Ich kann deutsch und ruthenisch», – відповів він. З цеї формули видно, що мій Амфітріон ще не дійшов до думки про націю як про якусь колективність. Це атом, котрого доля, а почасти й начальство поставили у примус говорити по-рускому й по-німецькому. В Буковині, та й в усій нашій країні, чимало таких атомів, і живуть вони, сповняючи те, що велить їм грубий егоїзм або воля начальства. Безспорно, що націоналізм для таких індивідуумів, навіть коли він не обходиться без певної долі шовінізму, буде для них ступнем до вищого, до того, що все-таки вони стануть «звірми громадськими», говорячи словами Арістотеля.

Виїхавши від поштмайстра, ми мусили зараз прибути до місця, де зливаються два потоки, і повернути по берегу лівого. Так виходило по моїй карті, і таке наказував я візниці. Але візниця казав, що він розпитував людей і що ми мусимо ще їхати понад правим потоком. Я замовк, але згодом запримітив, що ніякого другого потоку нема, і казав візниці поспитатись у людей. Не скоро ми надибали таких людей і від них довідались, що справді поворіт до Путилова ми зоставили позаду себе. Розказую про це не тільки як про дорожню пригоду, а й як новий примір галицького незнання і в'ялості, котрі показав візниця (був у 4 класах гімназії) у своїм ділі і котрі звичайно галичани показували кожний у своїм. У Львові, напр., була зо мною така пригода: питаю: кого побачити в Чернівцях? Кажуть NN. «Та його давно вже нема там», – відповідаю. «Справді?» Мені дали в Перемишлі рекомендацію до чоловіка, котрого там не було, і т. д. і т. д.

Прийшлось вертатись майже до самого поштмайстра. Ще було не дуже пізно, і все-таки можна було б доїхати до Путилова, але ж візниця почав плакатись, що коні потомлені і що треба заїхати до якогось чеха, про котрого йому розказали люди. Коло чеха вже візниця почав казати, що треба тут ночувати, але що позаяк він спізниться до Снятина, то нехай би я його відпустив звідти додому, а до Федьковича можна переїхати верхи через гору перевалом, для чого в селі знайдеться кінь. Юридично це все не мало рації, але слабість характеру відмовити на просьбу і перспектива нового способу їзди перемогли. Чех, котрого ми побачили перед домом, згодився пустити мене ночувати й порекомендувати гуцула з конем на завтрішню дорогу. Що там той чех робив у тому селі, я вже забув. Дім його був досить великий, хоч, пам'ятається, об одній хаті. Увійшовши в ту простору хату, я побачив велику піч, два ліжка недалеко коло неї, канапе ближче до входу і над піччю по стінам пречисленну посуду: миски, горшки, каструлі і т. д.

«Отут – їдять!» — подумав я, все ще голодний після барабольників поштмайстрових. Бачу, чехиня й дочка почали огонь розводити в печі, і я з великими надіями на вечерю пішов з чехом у село єднати на завтра гуцула з конем, щоб перевалитись до Путилова. Знайшли одного. «Дасте баночку», – каже. Я не розумів того слова і засміявся, коли взнав, що то тілько один гульден. Вернувшись до чеха, я побачив вечерю: бараболі, цілком білі, та огірки, чорні від перцю. Вп'ять буковинська культура! Зоставалось спати, по французькій приказці: qui dort, mange³⁴. Чех з жінкою лягли на однім ліжку, дочка їх, доросла, на другому, а мені послали на канапе.

Вставши рано, я зараз побіг до жидів у шинок. Там не було нічого, окрім яєць та горілки. Я з'їв п'ятеро яєць, запив горілкою; вертаюсь до чеха й бачу, що він трохи невдоволений, що я втік у шинок, бо мене ждала кава. Я випив і каву і почав непокоїтись, чому нема гуцула з конем, тим паче що мій візниця, получивши від мене гроші сповна до Путилова, від'їхав собі на Снятин. Я пішов шукати цього гуцула по селу і насилу знайшов його хату. Хата маленька, курна, всередині чорна. Вона нагадувала хати великоруські, білоруські та наші поліщуцькі (котрих усіх я, впрочім, не бачив на очі). В хаті була хора жінка гуцула, а його самого ледве розшукали діти. Жінка хорувала на якусь тяжку болість кілька років і майже не ходила. «Що ж каже лікар? – питаю. – Чи показували хору лікареві?» Кажуть: «Ні, бо багато коштує». Я став добиватись, чи є в краю що-небудь подібне до російських земських лікарів, і не добився. Гуцули почали в мене самого питати раду на хоробу…

Про коня я довідавсь тільки, що його пішли ловити і що як піймають, то зараз прийдуть до чеха. Прийшлось таки пождати, але нарешті я зліз на сідло, гуцул узяв коня за повід, і ми «побігли» під гору з тим, що як дійшло до справжньої гори, то я зліз з коня і він ніс тілько мій куферчик. «Не рано приїдемо», – кажу. «А ви би хотіли на коли?» – «Та так на службу церковну», – кажу, щоб означити час. «А якої-сте, паночку, віри? Руської?». – «Рускої», – кажу. «Ну, до руської служби, може, ще й поспіємо, а до волоської спізнилисмося».

Значить, я не рускої віри, а волоської, догадався я. Руска віра – то галицька, унія, а волоська – православіє.

Дорогою я розпитував гуцула про попа в селі, про школу (майже нема), про податки і т. ін. Виходило, що, властиво, ніхто не дба про народ, – менше, ніж про вівці, що стрижуть та їдять.

На половині гори гуцул спитав мене, що то таке в мене висить через плече. Я бачив, каже, таке торік в інженерів, вони дивились, і люди казали, що далеко видно.

То був дійсно бінокль, і я сам подивився, і дав гуцулові. Той дуже зрадів і каже: «От якби в таке та подивитись з отсего верху, – показує вліво, – то б то побачили світів!» – «А що, – питаю, – довго треба йти на той верх?» – «Та спізнимося трохи», – каже.

Дитяча радість гуцула перейшла й на мене. «Ходім, – кажу, – на той верх». Вилізли, подивились, одначе нічого незвичайного не побачили і почали спускатись дуже стрімко в долину, де був Путилів, і нарешті побачили ми дім Федьковича і його самого коло воріт.

Про Федьковича й про мій пробуток у нього я розказав осібно. Тепер розкажу подорожжє моє з Федьковичем до Жаб'єго, звідки я мусив їхати на угорську Русь.

Я ще в гірського попа розпитував про ту дорогу й узагалі про угорську Русь перед тим у Львові, Станіславові, Чернівцях. Ніхто не міг мені сказати нічого. Піп гірський, котрий жив щось в 8-10 кілометрах від угорської границі, не знав навіть попа по той бік границі. Взагалі Галичина відділена від Угорщини гірше, як «китайським муром», і в інтелігенціях, звісно, більше, ніж у мужиків, бо про остатніх я довідавсь, що вони, напр., возять дещо продавати з Жаб'його в Сігот. Федькович після всяких розмов порадив мені їхати в Жаб'є і там скластись на попа Витвицького.

Поїхали. По дорозі ми мусили переїздити через одно село, в котрому попом був родич Навроцького, дуже мені рекомендований остатнім. Навроцький обіцяв написати йому про мене, Федькович сказав, що цей піп його приятель і що він сам радий заїхати до нього. Заїхали, але почули, що попа нема дома. Потім у Львові я довідавсь, що він сховався від мене, хоч я ще тоді не був ославлений на всю Галичину, як звір апокаліптичний.

Витвицький стрів нас гостинно, але якось торопливо. Довго й він перебирав, які б можна дороги взяти, щоб перекинутись через Карпати на угорський бік. Я йому сказав, що радий їхати по всякій дорозі, аби тілько він мені винайшов коня з гуцулом і так, щоб обійтись без жида, бо вже Федькович в остатній корчмі заговорював з жидами і ті предлагали якесь посередництво. Витвицький похвалив мене, що я хочу обходитись без жида, і ми вийшли в село з тим, щоб шукати гуцула з конем. Не вспіли вийти, стрітили жида, і Витвицький почав з ним говорити і про мою дорогу, і про коня, причому говорив і навіть виговорював зовсім по-жидівському: а Tug (ein Tag). Через кілька кроків уп'ять те ж саме з другим жидом. Здається, від тих жидів він довідався про те, який гуцул дасть коня й проводиря мені через гори. Витвицький пішов до того гуцула або переказав йому через жида, – не пам'ятаю вже, – і через кілька часу коло попівського дому був для мене кінь і гуцул, але не сам хазяїн, а якийсь його васал, як потім об'явилось. Витвицький дав мені на дорогу зостатки печеної курки, котрою вгощав нас, пляшечку рому, від котрого я відрікався і про котрий він мені казав: «Там наверху побачите, чи треба його, чи ні». Витвицький дав ще записочку до ватага пастухів, що були на полонині в тім місці, де ми мусили ночувати. Я сів на коня і незабаром став підніматись на гору.

Гуцул, проводир, був з бідних. Він якось економічно був зв'язаний з багатшим, котрий взявся доставити нам коня. Не був той гуцул і дуже з розумних, але все-таки розпитував мене про інтересні для нього речі. Він потім мені признався, що його вразило, «що пан, та ще багатий (це він вивів з того, що я згодився дати щось 5-7 гульденів за всю дорогу. «Заплатите, як князь!» – сказав мені і Витвицький, хоч сам же почав торгуватись за мене), та не гордий, і говорить приязно до хлопа». Довідавшись, що я з Росії, мій гуцул сказав мені, що в них така надія є, що російський цар прийде до них, одніме в панів землю, поділить між хлопами і вижене жидів.

Я вже чув таку саму надію в Путилові, де царя-месію звали восточним царем, руським або московським, і відповів те ж саме, що казав і там, тобто, що коли б російський цар мав давати землю хлопам в чужім царстві, то почав би з того, що зробив би це в своїм, а він того не робить. Путилівські гуцули задумувались на ці слова, і один сказав про жидів: «Ну, то якось інакше буде; може, дасть бог та святий Миколай, що буде на них мор або війна». – «Як, – спитав я, – на самих жидів?» – «Еге ж, – відповів гуцул, – на самих жидів». Гуцул жаб'ївський був, очевидно, менше філософ і вислухав мою замітку проти його надій на царя восточного з більшим фаталізмом.

Ми піднялись вже досить високо і увійшли в густий ліс з великими соснами. Став накрапати дощ. Під вечір ми вийшли на край лісу перед чисту полонину, покриту тілько травами, серед котрих плямами виднілись низькі приземні смереки. Вже перед тим ми встрічали скот, а тут побачили ціле стадо й великі загороди і стайню, а коло неї людей. Ми поздоровкались, мій спутник дав старшому записку від попа, і нас прийняли до гурту. Незабаром зовсім стало темно, дощ вбільшився, і люди стали кінчати роботу й ховатись у стайню.

То була величенька будівля з дерева, з лавками попід стінами, але покрита тілько з боків. Середина стайні була відкрита, і туди йшов дим від великого огнища, що горіло посередині будинку. Хтось мені сказав, звертаючи мою увагу на те, що люльки запалювали пастухи сірничками, а не з огнища, що те огнище – жива ватра, тобто витерта деревом. Такий огонь запалюють, як прийдуть на полонину в початку літа, й потім огнище мусить горіти до кінця сезону, а коли потухне, то це вважається за негарне для скоту й для людей. Я згадав про «живой огонь», про котрий говорить цитата в Тейлора Primitive culture з одного німця, котрий проїздив у VIII в. по Великорусі. Мені показали і інструмент, котрим витирають огонь, подібний до арані ведійського, але казали, що тепер не можна витерти, бо погода мокра. Зварили на бринзу молоко, надоєне в той вечір, і потім стали варити в менших казанах молоко і кулешу (із борошна кукурудзяного) на вечерю всьому товариству. За вечерею вп'ять питали мене про московського царя, і коли я дав свою звичайну відповідь, один спитав: «Так оце ми так довіку й будемо бідувати? і ніхто нам не поможе?» – «Ніхто, – відповів я, – окрім вас самих…»

Старшина компанії виходив кілька раз серед розмови, котра, очевидно, йому не подобалась. Обертався він до нас сухо, але другі були привітніші, розказували про податки, котрі вони мусять платити орендарям полонини і т. ін., і нарешті приготовили мені не зле ліжко на лавці під стіною. Одно тілько було для мене неладно: крізь стіну в один бік дув вітер, тоді коли другий бік припікало тепло від огнища. Я почав почувати ревматичні поколи в плечах, але, повертівшись, заснув.

Прокинувшись коло 4 годин ранку, я побачив туман і мілкий дощик. Гуцули варили молоко й кулешу на снідання. Поснідали. Треба було їхати. Мій спутник розпитував дорогу в старшини. Коли осідлали коня, той став задиратись на диби. Я тільки послі зрозумів, що то значило.

Стали підніматись угору досить круто, причому мені прийшлось злізти з коня. Вітер і дощ різали лице. Часами я почував слабість, котра бувала в мене й на Альпах у таку погоду і котра мусить бути проявою того, що звуть у французькій Швейцарії mal de montagne³⁵. Хвилинами я не міг іти й чув себе близьким зомління. Горстка ягід гогодз (брусника, Preisselbeeren), зібраних по дорозі, або трошки води з потоку під ногами ж з каплею рому вертали мені на час енергію, і так ми вибрались на гребінь, одмічений хрестом, як і в Швейцарії. На гребні обхопив нас великий вітер. «Сідайте, паночку, на коня, будемо бігти», – сказав гуцул-провідник дрижачи.

Я звернув увагу на його одежу. Вона вся була полотняна, змокла. «У вас нічого теплішого нема?» – спитав я його. «Нема, – каже, – так мене скоро закликав Н. Н., що я не вспів забігти додому взяти сардак».

Ця поспішність трохи не погубила нас, як скоро показалось. По гребню видно було дорогу, означену хрестами. Але гуцул через кілька часу звернув убік по крутому спуску, так що я мусив злізти з коня. Послі я догадався, що гуцул ховався від вітру. Ми побігли, добігли до пояса приземих смерек і кущів, і тут я побачив, що гуцул пута без толку. «Чи не стратили ми дороги?» – питаю. «А зблудилисмо». – «А чи знайдемо ж?» – «Та, може, дасть бог та свята мати».

Почали вп'ять ходити, видимо, без усякої ідеї. «Де ж мусить бути наша дорога: чи в праву руку, чи в ліву? Чи ми вже на угорському боці, чи ще на галицькому?» – «Не знаю», – відповіда мій автомедон. «Ну, то будемо спускатись прямо вниз». – «Не можна. Заплутаємось у смереках, а тут є вовці і медведі».

Вп'ять поплутали. «Ну, – кажу, – а назад до хрестів, а потім до пастухів утрапимо?» – «Не знаю», – каже.

Треба було брати диктатуру в свої руки. Я велів іти назад, угору. Гуцул потяг коня. Коли чую крик його, обертаюсь і бачу, що кінь спинається назад. Гуцул його не пуска, нарешті кінь виривається, пада назад, котиться кілько разів і пада без движення, тимчасом коли мій куферчик, одірвавшись, скаче далі рекошетами. Гуцул прибіг до недвижного коня і трохи не плаче: убито коня! Прибіг і я, кажу йому розсідлати коня. Коли це гуцул кричить: тікайте, бо буде бити, ногами бити! Кінь справді задригав ногами і далі став досить бодро. Гуцул найшов мій куферчик, прив'язав. Вп'ять пішли вгору і вп'ять така ж сама історія.

Я кажу: ви дуже круто тягнете коня, ідіть отак (показую – зигзагами), то кінь здержить. Гуцул не слуха, кінь спинається. Гуцул опирається, і нарешті я з ужасом бачу, як кінь таки летить назад, а гуцул, держачись за уздечку, як за радіус, описує дугу по воздуху і пада нижче коня.

«Ну, тепер пропали й кінь, і гуцул», – думаю я і біжу до них. Але раніше ніж я прибіг, кінь устав, а потім і гуцул. Тут я вже не видержав і став кричати, хоч і без грубих слів, що все лихо від того, що гуцул мене не слухається й тягне коня круто на гору. Гуцул влагодив коня й послушно пішов зигзагами вгору; кінь піднімався благополучно. Я став передихнути, – коли обертаюсь: нема ні коня, ні гуцула. Я бігаю, кричу: нема нікого! Пометавшись ще, я рішаюсь сам іти вгору і через 5-10 минут бачу крізь туман коня й гуцула, котрі стоять на однім місці. Оказується, що гуцул зробив дуже вже великий зигзаг і згубив мене, сам налякався, і повернув убік, і нарешті став і почав гукати, та я не чув його голосу за вітром. Як бачите, скрізь одна рутенська організація!

Піднявшись ще трохи, я побачив крізь туман хрест, признак гребня. Дійшли до того хреста. «Куди, – питаю, – мусить лежати наша дорога: вправо чи вліво!» Гуцул не зна. Пригадавши, звідки віяв на нас вітер, я рішив іти вліво. Гребінь понижається, ось другий хрест, і коло нього кінські кізяки – признак подорожніх; трохи далі видно переривчаті сліди дороги, далі безспорну дорогу. Обоє ми зраділи з гуцулом. Він питає, чи не хочу я його хліба з'їсти; я дістаю зостатки печеної курки Витвицького й ром. Трохи підживляємось і йдемо далі по дорозі вже лісом.

Але що то за дорога! Я бачив в Альпах кінні й мулові дороги через перевали; так то салоновий паркет перед нашою карпатською дорогою. Це був просто рівчак, по котрому в часи дощу йшов потік, а через нього валялись деревини, так що іноді треба було коневі перелазити через ті деревини, як собаці, а іноді підлазити ними. Так ми бідували більше години, поки вибрались на більше цивілізовану дорогу, усе лісом, по боках котрої видно було людську руку в порядно зложених дровах. Гуцул пояснив мені, що незабаром буде шлюз для спуску дерева і хата форштерів, де можна буде пристати. Ось і шлюз, і перед рим ціле озеро спиненої води, а над озером великий дім. Оказалось, що це якась форштерська канцелярія, куди форштери приходять на час з села Луги, що лежить нижче о кілька кілометрів, а що в домі є тілько якийсь німець, швець, з жінкою, котрий займа там одну хату. Німці вказались якісь стративші західну культуру і подібні до наших мужиків. Вп'ять показалось, що в тих німців, що живуть над озером, нема ні утки, ні курки, так що їсти мені дали тілько два сорта, але все-таки не барабольників, а чогось подібного до клюцок чи галушок, – один з юшкою, а другий без юшки. Перед тим питали мене, чи не хочу я буркуту, і гуцул казав, що на Угорщині все п'ють вино з бур кутом, але я, взнавши, що вина нема, не схотів і буркуту. Побачивши ж, що їсти нема чого, окрім галушок, спитав буркуту і взнав, що це Mineral-Wasser з недалекого потоку. Принесли – кисленьке, не смачне. «А я казав, що на Угорщині все п'ють буркут», – каже торжественно гуцул. Чудаки!

Німка оказалась предобра. Принудила мене зняти одежу, щоб просушити також і чоботи. Запасна одежа в мене, була в куферці, а замість чобіт мені дали черевики, котрі були на поправці у шевця. Потроху я прийшов у благодушіє. Тут явився гуцул і показав мені люльку – дерев'яну, з мідяними інкрустаціями. «I-і, – каже, – піпка! У нас таких нема! Ніколи у мене не було такої піпки! I не буде!» – «Чому?» – питаю. «Дорога, 40 крейцарів правлять». – «Ну, – кажу, – нате вам 40 кр[ейцарів]. Купіть піпку». – «Кому? вам?» – пита. «Та ні, собі, бо я ж не курю!»

Гуцул не вірив своїм ушам. Нарешті заплатив за піпку гроші, увійшов в мою хату (то була канцелярія, в котрій шахви і велика чорнильниця нагадували неприсутніх форштерів) вже як властитель піпки і став мене дякувати, причому розв'язав свою душу і став мене хвалити за те, що я такий великий пан, багатий (заплатите, як князь! – пригадались мені слова Витвицького) та пропадав через нього, дурного, що не взяв сардака і побіг зарані з гори, – і все-таки я його ні не бив, ні не налаяв, а ще й піпку купив.

Я не знав, що казати на той акафіст. А гуцул, одкриваючи мені свою душу, ще раз розказав, як на нього крикнув собрат же його, та тілько багатший, в Жаб'ї і як він, поспішаючись, забув навіть узяти теплий сардак, а далі розказав, що старшина пастухів на полонині, де ми ночували, требував 50 кр[ейцарів] чи ринського за те, щоб провести нас через перевал до вірного спуску на угорський бік, і як, коли він, мій провідник, не дав йому таких грошей, то гой не розказав йому докладно дороги… «Чому ж ви мені не сказали, що він грошей просить?» – питаю. «А не смів!»

Так я довідався, через що ми трохи не зблудились надовго. А коли стали сідлати коня, щоб нам їхати далі од форштерів, то я довідався ще про третє джерело наших незгод: у коня оказалось стерто на спині в тім місці, де прив'язано мій куферчик. Коневі боліло, через те він і на диби ставав…

Тепер я звелів інакше перев'язати куферчик, і ми поїхали вже досить рівною дорогою в Луги, де, як казав гуцул, можна переночувати теж у німця (здається, теж форштера, тілько в одставці), котрого він знав, переїздючи кілько разів до Сігету, тілько іншим перевалом через гори з бринзою, котру возив, як і другі, з Жаб'його на спродаж в Сігет. (Виходить, що мужики галицькі таки знають угорський бік більше, ніж попи!)

Мій провідник дуже хвалив того німця, в котрого ми мусили ночувати. Приїхали ми додому того німця, вже коли стемніло. Провідник увійшов у дім, але через кілька часу вийшов і об'явив мені, що німця нема дома, а жінка його стидається без мужа приймати чужого в дім на ніч.

Не зоставалось нічого, як направитись до жида у корчму. Тут виявилось, що в жида хата мала, а дітей багато і що жид береться годувати нас і коня, але спати треба на другій половині дому, в мужика, в котрого, як потім довідався я, жид винайма пів дому для себе. Мене впустили в кімнату мужика. То була досить простора хата, в котрій стояло два ліжка, лавка під стіною й дерев'яна гола канапка, на котру я поклав свої пакунки. їсти принесли від жида – яйця й горівку, Я поділився стравою з моїм гуцулом і став готовитись спати, коли в хату увійшло, окрім газди і досить гарної дівчини, його дочки, душ з 10 мужиків – русинів, треба додати, окрім одного, бо село було руске.

Один з них почав говорити щось таке досить неясне, але смисл котрого був запит, чи так воно мусить бути, що бідні люди будуть терпіти лихой не бачитимуть правди?

Я, трохи здивований, обвів очима гурт. Очевидно, що всі були трошки підпивши (прийшли з корчми), але не до втрати думки. Гуцул, провідник, стояв позаду; очі його блищали більше, ніж у других. Він махав мені головою й голосно шопотав: «Кажіть, говоріть, я все їм розказав, вони знають, хто ви!…»

Стан мій був трудний. Я відповів щось теж абстрактне на абстрактну промову першого оратора. Після того посипались мені зовсім конкретні вже скарги: той розказував про те, що його землю дорого отаксували, той про якийсь процес. Газда хати жалівся, що жид йому 4 роки не платить за хату.

Я розпитував про краєві суди, до котрих належать подібні справи, і прийшов до того, що на Угорщині нема навіть такого захисту для бідних людей, який все-таки дають мирові суди в Росії, а до того всі процеси ведуться на мадярській мові, котрої слов'яни не розуміють…

Скарги обсипали мене; їх говорили так, мовбито я мав силу рішати їх. «Добрі люди, – кажу, – я чужинець; половини ваших справ не розумію навіть, бо не знаю тутешніх порядків». – «Та нічого, – відповідали мені, – ви все-таки пан, може, здибаєтеся з другими панами та хоч розкажете їм».

В цілому гурті виділялись дві фігури. Один, видимо, вважав себе дуже розумним і оратором і все хотів говорити, гурт спиняв його, а надто газда дому, але іноді оратор перебивав усіх, викрикнувши: дайте я скажу! – і починав говорити довго, але так мудро, що я не розумів його. Коли я йому в тому признався, гурт обертавсь до нього з недовольством: от бачите! годі вже! і т. п. Оратор на час втихомирювався, але незабаром знову починав те ж саме.

Другий був волох, як сказала мені ще перед тим дочка хазяїна, подаючи мені і йому килими, на котрих ми мусили спати. Волох той зайшов із-за річки, де під Трансільванську границю починалась уже руминська людність, і ні слова не розумів руського, «а ми не розуміємо його», – казала мені дівчина. Волох уже був уклався спати, коли увійшли наші мужики. Бачачи, що розмова йде живо, він почув і собі потребу говорити і іноді обертався то до гурту, то до мене з досить довгими промовами. Але ж що, коли ми його не розуміли!

Я ще в Чернівцях «попікся» на руминській мові. Я поклався на те, що, знаючи латину, італьянську та французьку мову, я як-небудь дам собі раду з волоською, так як мені случалось вправлятись з іспанською та португальською. Але ж у Чернівцях я побачив, що я нічого не розумію по-руминському і що румини нічого не розуміють з того романського діалекту, котрий я для них витворяв. Причиною першого була перш усього вимова, як мені здається, дуже віддалена від загальнороманської. Подібне я замічав у слов'ян в Лужичах та в країнців, хоч на письмі мови їх дуже легкі для мене. Окрім того, послі, читаючи руминські книжки, я замітив, що найбільше втрудняють нас, власне, слов'янські слова, котрих ніяк не ждеш, і, побачивши котрі, все шукаєш романських корнів.