Kitabı oku: «Мій рідний Макунів. 2-ге видання», sayfa 2
На жаль, зростання господарства тривало недовго, діда мобілізували на війну. Це був початок Першої світової війни, під час якої дід воював на боці Австро-Угорщини, під владою якої знаходилась і Галичина ще з 1772 року. Як ви знаєте, війна для Австро-Угорщини закінчилась поразкою.
На Галицьку землю прийшли перші москалі, які скоренько, після закінчення війни, покинули галицькі краї добровільно.
Після закінчення війни дід Павло повернувся додому, як кажуть, живий і неушкоджений. Насправді це не так, із спогадів баби, дід повернувся вже не такий, яким пішов. На війні дід заробив грижу, якої тоді ще не вмілиоперувати. Крім того, дід не зміг забути обличчя солдата, якого йому довелося заколоти багнетом, щоб залишитися самому живим. Після війни у діда вже не було великого бажання до господарювання, тим більше до фізичної праці, грижа не дозволяла. Дід Павло став замкнутий, доглядав ліс і багато читав. Дід дійсно любив ліс, про це свідчить той факт, що він поруч з садом виростив прекрасний грабовий парк – приблизно 0.20 га, який я сам дуже добре пам’ятаю. Тоді для мене це був цілий ліс, а граби в ньому були, як на підбір: всі високі і рівненькі. З лісом дід пов’язував майбутнє своїх дітей. Це багатство треба було поділити між дітьми. Кожному треба було дати придане, а давати було кому. Думаю, що з тим і були пов’язані його думки. На жаль, не все складається так, як ти думаєш, як плануєш. Життя часто диктує свої правила, а ми, не відаючи того, що нас чекає попереду, самі стаємо часткою тих правил. Воно часто ставить перед нами непередбачувані труднощі, а ще більше – страждання. Як кажуть, коли все добре, чекай біди. Перший непередбачений удар для своїх батьків наніс мій тато. Він насмілився ослухатись батьків щодо вибору багатої невістки, але це ще не все, він без погодження і благословення одружився на моїй матері—Деп’як Марії Федорівні. В родині Федора і Катерини Деп’яків, які переселилися з села Заріччя, що біля Судової Вишні, ще було троє дітей: Микола, Анна і Катерина. Такої ганьби батькам в селі ще ніхто не приносив. Ця нечувана крамола вщент зганьбила діда з бабою, вони не могли цьогостерпіти, а молоді за свій непослух мусіли відповісти. Реакція діда була негайною, невістку до хати не впускали, а тата фактично вигнали з дому. Таким чином, мама продовжувала жити у своїх батьків, а тато на ніч йшов до мами, а на день додому, працювати на батьківському полі. Тато спершу думав, що все стане на своє місце і дід з бабою змиряться. Дід на примирення не йшов. Така поведінка діда з бабою лише підсилювала ворожнечу, і по селу поширювалися різні побрехеньки.
Одруження тата без згоди своїх батьків викликало надзвичайно негативну реакцію не тільки серед рідних і родичів тата, більшість селян теж засуджувало такий вчинок. Відомо, що батьки взяли шлюб нелегально, весілля не було. Розгніваний непокорою сина, дід стояв на своєму, продовжував не визнавати невістку, а тато, в свою чергу, не міг і не мав права так далі жити. Треба було терміново щось вирішувати. І молоді скоро придумали непоганий вихід, – завербуватись на роботу до Франції. Таким чином, вони хотіли розв’язати свою проблему, вирішити сімейний конфлікт і відгородити себе і діда від подальших непотрібних сільських розмов. Батьки, як і всі тогочасні емігранти-заробітчани, надіялись у Франції заробити і відкласти трохи грошенят, повернутись додому, купити земельний наділ і завести власне господарство. Без власного господарства ніхто не уявляв собі життя. Місто в цей час було недоступним для українців з далекого села, тому що навіть у Львові тоді не булопотужної промисловості, було кілька фабрик, і різні майстерні, якими володіли жиди або поляки. Повоєнна економічна криза послабила і так незначні львівські підприємства. Лише після 1935 року вони почали оживати. Слабкий розвиток промисловості був причиною значного безробіття, яке в 1938 році становило 12 тис. осіб, що викликало ряд страйків і маніфестацій.
Дуже жаль, що тато з мамою так і не змогли виїхати, можливо тоді всі вони уникли б Сибіру, дід ще довго б жив і спочивав би на своїй власній землі, а не у Кустанайських степах, тато з мамою уникли б тюрми і знущань, а їхні діти мали б нормальне дитинство і батьківську ласку. На жаль, для батьків і всієїродини була запрограмована інша версія життя. Їм судилось пройти через суворіші випробування. Як кажуть, від долі не втечеш, хоча покладатися тільки на неї теж не варто. З її капризами треба боротися і вчасно вживати обґрунтовані і вірні заходи. Одні люди коряться долі, інші творять її самі.
В тридцятих роках, перед війною (за війну ще ніхто тоді і не думав) вербуватися на роботу в інші країни було дуже модно, але ця мода була вкрай вимушена (приблизно, як тепер). Злидні, біда змушували бідних, босих і голодних людей їхати на заробітки і шукати в чужій країні щастя. Дійсно, в тридцятих роках всі західні країни, а в першу чергу США і Канада, почали розвиватися, промисловість вимагала робочої сили, постачальником якої і стали бідні і нерозвинені країни. Всі заробітчани їхали туди лише на певний час з єдиною метою: підзаробити, повернутись додому і завести або розширити своє господарство. Відомо, що їхні мрії збулися, але не на своїй рідній землі, а на чужині. Несподівано для всіх розпочалась друга світова війна, і всі вони залишились на чужині і надовго. Після війни вони вже не могли повернутися тому що тут на них чекала тюрма, а в кращому випадку виселення в Сибір. Їх рідний край став для них недосяжним і чужим, Західна Україна стала колонією комуністичного режиму, Росії. На рідний край опустилася залізна завіса. Колишні заробітчани стали емігрантами, а це значить, що вони автоматично стали «ворогами» народу. Їм, бідолахам, таке не могло і приснитися, але це був факт. Їм не було дозволено переписуватися зі своїми рідними і близькими, а ті, хто порушив цей неписаний закон, ставили під великий удар своїх рідних і близьких. Їхні листи чомусь не знаходили адресата. Було і так, що КДБ брало якусь переписку під особистий контроль, а взагалі всі листи з – за кордону перечитувались, і вживалися відповідні заходи. В кращому випадку КДБ повідомляло, що адресат вибув, а це вже свідчило про те, що сім’я – рідня вивезена на поселення в Сибір чи Казахстан, або переписку заборонено.
Про всі ці негативні явища написано дуже багато, але особисто мене дивує те, що майже безграмотні люди виїхали на чужину, так би мовити голі-босі, не знаючи мови і взагалі нічого про країну, і зуміли не тільки вижити, ай досягти відповідного становища в чужому суспільстві, дати своїм дітям відповідну освіту, зберегти їм рідну мову і прищепити любов до рідного краю—України. Спільними зусиллями і на свої кошти вони зуміли побудувати свої церкви, сформували культурні осередки, відкрили українські університети та ін. Сьогодні всі вони користуються заслуженим авторитетом в США, Канаді, Австралії і в інших країнах як чудові робітники, господарі, а здобутки їхніх дітей в галузі науки прославлені на весь світ. Є дуже багато живих прикладів, але знову постає питання, як дозволила чужа країна надати тим людям такі права і можливості вчитися і працювати в усіх державних органах, незважаючи на те, що ти «хахол», та ще і бандерівець. Моєму поколінню, яке виховане у всеохоплюючому тоталітарному режимі, це зрозуміти дуже непросто. З відомих причин, особисто я пройшов інший шлях випробувань: недовіра, зневага, заборона на відповідну працю, в окремих випадках просто насмішка і презирство, одним словом – хамство. І цев своїй країні, але хіба це була країна? Це була колонія спочатку Царської Росії, а потім під тоталітарним режимом Леніна-Сталіна.
Як я вже згадував, доля заробітчан -емігрантів чекала і моїх батьків, але їм судилося пройти через більш суворі випробування. Коли мій дід Павло дізнався, що тато разом з молодою дружиною вирішили поїхати в Францію на заробітки, його попередній запал стосовно молодих дещо спав. Мама розповідала, що діда дуже ганьбила його рідна сестра Галіскевичка, що він розганяє дітей, і пригрозила йому, що забере тата з жінкою до себе. Вона дійсно хотіла це зробити, оскільки своїх дітей в неї не було, тим більше вона була багата. Виходить, що переселенкою була і рідна сестра діда, і теж не менш багата за діда. Справді, діду стало соромно перед родиною, адже він мав змогу побудувати сину нову хату, на новому місці і не віддавати його в прийми до сестри. Що стосується виїзду на заробітки, то туди їхали лише дуже бідні люди, а сім'я Бервецьких відносилась до іншої категорії селян, дід не хотів допустити, щоб його син таке зробив. Соромно було б перед односельчанами, і робочі руки були потрібні на своєму господарстві. В разі виїзду сина діду самому довелося би наймати робочу силу. На той час в сім’ї діда залишалося дві неповнолітні дочки—це цьоця Катруся, яка вчилась в семінарії, цьоця Рузя (мама ІгораКоновського) і онучка Ольга, що після смерті батьків залишилась на вихованні у діда з бабою. Всі її називали «наша Оля» (це Лесі Стахович мама). Леся жила в нас на вул. Червоноградській у Львові. Ольга тепер живе в м. Рудки, і про неї я ще буду згадувати. Молодший син – Ігор, на якого дід покладав великі надії, чомусь раптово охолов до роботи, робити нічого не хотів чи не міг. Його навіть возили до лікаря. Обстеживши Ігора, лікар все зрозумів, а дідові сказав, щоб”брав його в руки» і змушував більше працювати. Я думаю, що діагноз лікаря був правильний, оскільки з нього видно, що в Ігора була сильна депресія. Його наречену, з якою він мав намір оженитися, батьки насильно видали заміж за багатшого. Як Ігор переносив ці події, сказати трудно, але одружуватися він більше не хотів. Крім цього, в селі ходила чутка, що Ганя (наречена Ігора) вийшла заміж будучи вже вагітною. Виходить, що Тарас Крукеницький—мій двоюрідний брат. Тарас про це теж знає, довгий час він очолював Львівські міські електромережі. Ми разом ходили в школу, але з відомих причин (про які я ще розповім) він закінчив школу на рік раніше і вступив у Львівський сільськогосподарський інститут.
Виходячи з даних обставин, дід був змушений піти на компроміс і прийняти невістку до хати. Але молоді настільки були налаштовані на виїзд, що відмовилися від пропозиції діда. Це обґрунтований татів принцип. Фактично дід образив сина нізащо, тим більше, коли став перед фактом, що син вже одружений, а це не була звичайна розписка в сільській раді, це був церковний шлюб, який мусили поважати всі. Чого дід добивався, незрозуміло. Мама розповідала, що дід, видно, зрозумів свою помилку, страшенно розхвилювався з цього приводу. Примирення здій-снилось через родичів, розпочалися цілі переговори, умовляння, після яких тато здався і погодився залишитися на господарстві.
І так мама вже вимушена була перейти жити в сім’ю Бервецьких, хоча вже і сама стала Бервецькою. Мама завжди при нагоді згадувала, що прийшла в сім’ю зовсім чужою, нею ніби всі нехтували, крім Ігоря, з нею спочатку ніхто не розмовляв. До речі, Ігор був єдиний в сім'ї, який не осудив брата щодо вибору дружини і всіляко підтримував його. Мама в сім’ї Бервецьких почувала себе зовсім чужою, навіть в церкву з мамою разом не йшли. Родичі, що приходили в гості, з мамою вітались. Треба було мати велику силу волі, терпіння, щоб усе це витримати і перебороти. Мамі це вдалося, але дещо пізніше. В сім'ї Бервецьких для мами розпочалось зовсім нове підневільне життя, до якого мама не звикла, їх сім’я жила бідно, але свобідно. Я кажу підневільне тому, що фактично так воно і було. Потрапивши в нову сім’ю, мама взяла на себе майже всі хатні обов’язки по господарству, а їх було надзвичайно багато. Сім’я була дуже велика—7 чоловік, і для всіх треба було приготувати сніданок, обід і вечерю, три рази в день подоїти корови, наварити свиням, а якщо не було мужчин, то ще і нагодувати і попрати. Влітку все це треба було робити до сходу сонця, а далі— в поле. Вся робота кипіла там. Мама розповідала, що «чорні дні» наступали під час жнив. Ця пора року для селян завжди була надзвичайно важливою, а робота каторжною, тому що всі сільсько-господарські роботи проводились вручну. Дід навіть не дозволяв косити, що набагато прискорювало збирання зернових, алепри цьому була більша втрата зерна. Зараз трудно собі уявити, що 4—5 чоловік вручну серпами за 8—10 днів збирали весь врожай (приблизно 4—4,5 морги), в’язали його в снопи і складали манделі – це копиці, де в чотири кути ставили по шість снопів та ще один розпущений зверху, як парасолька, захист від дощу. Мама пригадувала, що не було часу перев’язати і погодувати дитину. Дітей теж вивозили в поле, а мама час від часу бігала погодувати Богдана. Дитя лежало під снопами мокре і закакане, і ніхто на це не звертав уваги. Майже все як у Т. Шевченка: «Пішла в снопи, пошкандибала Івана сина годувать». В мами це був Богдан, а за себе я не пам’ятаю.
Процес адаптації мами в сім’ї Бервецьких продовжувався, і мама розуміла, що треба себе якось стверджувати, а це могло відбутися лише бездоганною поведінкою і непосильною працею. Мама це довела, в кожній роботі вона завжди була попереду, а особливо у польових роботах. При збиранні врожаю, коли всі зернові збирали серпами, в’язали в снопи і складали, біля мами поруч боялися ставати інші робітники, щоб не осоромитися, тільки один вуйко Ігор міг змагатися з мамою як рівний. Мама розповідала, що через певний час господарство стало роз-ширюватись, всі роботи вчасно закінчувались і без втрат. Дід продавав залишки зерна, а за виручені гроші додатково придбав коня і корову. Скоро і до невістки почали ставитися дещо по-іншому, дід з бабою почали хвалити маму. Спочатку скрито серед близьких, а потім і привселюдно. Для мами це була найвища нагорода.
Треба сказати, що мама прийшла в сім’ю Бервецьких теж не з пустими руками. Вона була добротно одягнута з врахуванням того, що необхідно було мати молодій дівчині, яка виходить заміж. Все це мама зуміла собі придбатипід час служби у Львові у своєї цьоці. Щодо приданого, то батьки дали мамі добротну корову і морг землі (0,70 га). Ясно, що цього для невістки Бервецької родини було мало, саме тому і розгорівся скандал. Скоро він поступово стих, в сім'ю знову прийшла злагода і добробут. Але, як люди кажуть, коли все добре—чекай гіршого. Не встиг дід помиритися зі старшим сином, як до хати прийшла біда, яка принесла багато горя і страждань для всієї сім'ї.
Загадково безвісти пропав молодший син Ігор. Саме на нього дід покладав великі надії, він був його улюбленцем і гордістю. Фактично Ігор мав залишитися на господарстві як спадкоємець. Ось так, без всякого попередження пішов з дому і не повернувся. Вдома спочатку думали, що це черговий вибрик Ігора, тому що знали, що він вже один раз ходив на Закарпаття до русинів в пошуках правди, в боротьбі за Незалежну Україну. Місцеві патріоти прийняли його чомусь з великою підозрою, але тепер це виглядало на щось більш жахливе. Як, чому і з якої причини Ігор пішов мовчки з дому, ніхто точно не знає і по нинішній день. Ніхто не здогадувався, що спокусило його піти на якийсь ризик, ніби-то жодних причин не було. Думаю, що якісь причини все-таки були, але він нікому про них не говорив. Можливо, в нього була велика душевна рана, депресивний стан, після того як його наречена вийшла заміж за іншого. Відомо, що вийти заміж за Ігора хотіло дуже багато дівчат, і не тільки в його селі. Відомо, що Ігор був вольовою людиною, і ця версія відпадає. Більш імовірно, що він загинув випадково в пошуках стосунків з іншими патріотами в боротьбі за Самостійну Україну.
Ігор не визнавав і не любив поляків, які постійно вели політику ополячення українців і принижували їх, називаючи хамами і бидлом. Все це було в крові західних українців, але, як кажуть, хрін редьки не солодший.
Пізніше, вже за радянських часів, стали нас називати ніби краще: хахол, бандерівець і скотина. Відомо, що Ігор був знайомий із соціалістичними ідеями, тобто комуністичними, ця чума двадцятого століття вже тоді розповсюджувалась по селах. В нашому селі її розповсюджували представники соціалістичних ідейБуяр Павло і Базилічок, вони збирали хлопців і знайомили їх з цими ідеями. Тато говорив, що Ігор завжди з ним вів спір з приводу самих ідей і говорив, що це маячня.
З другого боку, Ігор не був настільки грамотний, щоб серйозно зайнятися політикою, але все буває, тим більше в ті часи, таких прикладів є багато і не тільки в нас. Варто тільки знайти певне оточення, осередок відповідних людей, і самому мати хоч трошки в голові олії. Як і коли загинув вуйко Ігор, ніхто не бачив. Ніби хтось розповідав, що бачив, як високий чоловік хотів переплисти річку, по якій пролягав кордон з Румунією, і потонув. Більше жодних версій не було. Чому його не розшукували, а якщо дійсно втопився, то куди занесла його вода, теж відповіді нема. Тато говорив, що те, що Ігор ніби втопився, визнали вже з часом. Гринчук Віра говорить, що в їхній родині була інформація, що Ігор загинув при спробі перетнути кордон з Польщею в районі селаБуховичі. Мама Віри була рідною сестрою Ігора.
Висиленняв Кустанайськийкрай
В березні 1940 року родину Бервецького Павла Даниловича як родину «кулака”рішенням комуністичної влади було виселено в Кустанайську обл. Разом з головою сім’ї висилено дружину Розалію, а також сім’ю, сина Данила з дружиною Марією і синами Володимиром і Богданом. Це перше виселення родини з нашого села. Головою сільської Ради тоді став після приходу совєтів комуніст Буяр Павло Олексійович.
Ніхто не міг втямити, що робити, куди їхати і що брати з собою? А команда все ж постійно повторювалася"скорее собирайсь». Навіть ми, діти, розуміли, що робиться щось дуже жахливе, нас кудись хочуть везти. Сьогодні трудно собі уявити, як дорослі мали сприйняти цю страшну звістку, що їх не просто виселяють, а ще кудись вивозять, адже житло завжди було недоторканим, і ось тобі прийшли нові господарі. Справжні господарі були вкрай розгублені і не знали, що можна з собою взяти. Фактично брати було нічого. Корови чи коня з собою не візьмеш, взяли постіль (перини, подушки), хліб, сало, і більше брати нічого, грошей, по-моєму, теж не було, або було дуже мало. Ми, як завжди, живемо з дуже обмеженими можливостями.
На шум, плач і крик перш за все прибігли сусіди, вони і повідомили родину. По селу пішла страшна звістка, такого самочинства ще ніхто не бачив, прибігло багато людей, хто з жалю, хто просто з інтересу, а хто зі страху, уявляючи собі, що його те саме може чекати завтра. Всі намагалися нас якось підбадьорити, щось говорили, давали якісь поради, і всі плакали. Словом, прощалися, можливо, і назавжди. Мама розповідала, що я дуже плакав і страшно не хотів, щоб мене забирали. Я просив маму, щоб мене залишила з Ольгою. Ольгу, як члена нашої сім'ї, чомусь не забирали. Тепер я думаю, що все це було кимось продумано з перспективою посісти наше господарство. Мене дуже хотіла забрати мамина сестра Катерина, і це можна було б зробити без великих перешкод, але мама на таку жертву не погодилась. Фактично вже з рук сестри мама забрала мене. Мама, можливо, інстинктивно усвідомлювала, що з Сибіру скоро не повертаються, або зовсім не повертаються, і залишити дитину на чужі руки не наважилася. Я вважаю, що цей вчинок мами був надзвичайно похвальним. Скориставшись загальною метушнею, цьоця Рузя, Ігоря Коновського мама, все-таки втекла, а шукати її ніхто не став, скоро нас посадили на фіри і повезли на пересильний пункт в Судову Вишню, куди звозили й інших «неблагонадійних». З даного епізоду я майже нічого більше не пам’ятаю, крім окремих фрагментів вже по дорозі в поїзді, коли просив їсти, а дати не було чого. Фактично до свідомого пізнання навколишнього я прийшов вже тоді, коли ми приїхали на місце поселення.
Сибірські будні
Сибір—це було таке загальне страхітливе слово. Вивезли в Сибір. Фактично наше місце поселення, куди нас привезли, було Кустанайська область, Урицький район, а з району в якесь село, назви якого я не пам’ятаю. Після довгої і виснажливої дороги нас таки привезли в якесь село, висадили під сільською радою і все. Сьогодні я точно знаю, що з нами (я маю на увазі всіх, кого везли в цьому ешелоні) поступили досить гуманно і не висадили десь в степу на самовиживання, як робили з іншими людьми. Село, куди нас привезли, не можна було назвати селом—були одні землянки. Наше село Макунів проти нього велике місто. Що таке землянки, я думаю, ви здогадуєтесь. Вони всі чорні, без даху, тобто дах теж в землі. Нас тут ніхто нечекав, тато говорив, що треба розвертатись і тікати додому. Але це тільки нам так здавалось, фактично все було під контролем. Поведінка влади по відношенню до нас—це давно відпрацьо-ваний прийом, адже для них ми всі були ворогами радянської влади. Таких «ворогів народу» вони приймали ще в 20—30х роках після революції.
Все навкруги було нове, чуже і зовсім не подібне на наше. Чужі люди, чужа і не зрозуміла мова. Наш невизначений стан тривав недовго, люди стали підходити до нашого гурту, намагалися познайомитися, навести якісь контакти, дещо вияснити, розпитати, з яких ми країв, але це було трудно. Вони не розуміли нас, а ми їх. Певне порозуміння було лише з українцями, оскільки там жили і росіяни, а мови все-таки споріднені. Проте, західний діалект їм теж був незрозумілий. Серед нас були поляки, білоруси, литовці і естонці, а з ними ніякого спілкування. Але місцеві жителі були напористі, і скоро спілкування розпочалось через обмін товарами. Переселенці віддавали місцевим одягприкраси в обмін на продукти.
Скільки часу нас везли до місця поселення, я не знаю. Мама якось говорила, але я забув. Проте я точно знаю, що під кінець дороги в нас не було жодних харчів, адже в дорозі, крім охорони, ніхто нічим не забезпечував, їли те, що взяли із собою. Для тата з мамою це була надзвичайно велика проблема—двоє малих дітей і батьки.
В батьків, як і в діда, не було ні грошей, ні цінностей. Всі чекали, коли завершиться ця клята дорога і розпочнеться хоча б якесь примітивне життя.
Ще в поїзді, з нудьги, коли було занадто багато вільного часу, мама згадала, що вміє ворожити на картах. Хтось приніс карти, і мама спочатку ніби жартома робила спроби в своєму маленькому колі, щоб розвіяти тугу, а далі ці спроби поширилися на більше людей і викликали більшу довіру. Розпочинаючи цю справу, мама добре розуміла, чого їй треба, і знала в цій справі свою силу. Мама думала, як нагодувати дітей, а серед поселенців були і багаті люди. Звістка про ворожбитку швидко розповсюдилась по всіх вагонах, і до мами почали приходити люди і просити поворожити. Відмовити таким людям мама просто не посміла, адже всі вони були вбиті горем, і кожен з них був по-своєму нещасним, а всіх разом об’єднувало одне—смуток і невідоме майбутнє. Туга за рідним краєм і усвідомлення того, що ти раптом став ніким, беззахисним і нікому не потрібним, доводила людей до розпачу. Як було відмовити тим людям тої маленької втіхи, надії, яку вони отримували, слухаючи, що їм говорять карти. Мама знаходила в картах для них теплі слова і надію. Всі дуже дякували мамі і говорили, що вона говорить їм”чисту правду». Мама говорила не багато, але під кінець всім одне і теж, що їх чекає радість і звістка з дому. За свою роботу мама грошей з нікого не брала, але люди є люди, і майже кожен хотів чимось віддячити і обов'язково щось принести, ніби-то дітям, а для мами це було надзвичайно важливо. Почали з’являтися якісь харчі.
Як я вже згадував, ворожити на картах маму навчила її цьоця зі Львова, коли вона в неї жила і помагала по дому. Мама про неї завжди говорила тільки добре, тому що від неї дечого навчилась. Місцеві люди, кудинас привезли на поселення, дивились на нас по-різному, одні з підозроюяк на кулаків-саботажників, які виступали проти радянської влади, мовляв, раз привезли, значить винні; інші жаліли і пошепки цікавилися, хто ми. Їх дивувала поведінка переселенців, адже в більшості це були інтелігенти, і такого життя, таких умов вони просто собі не уявляли, а прилаштуватися до нього їм було дуже важко. Словом, це були різні люди, різних національностей – європейці.
Умови, в яких опинилися вивезені на поселення люди, були нелегкими, виживали лише ті, які попадали в населені пункти. Першою проблемою, яка стала перед усіма—це знайти якесь житло. Татові вдалось домовитися з якоюсь жінкою, і в неї ми поселились. Не знаю чому, але від неї ми скоро перебралися до іншої жінки, яка жила з дитиною в напіврозваленій землянці. Вона, напевно, мала надію, що мужчини зможуть її відремонтувати. Крім того, вона ходила на роботу, а дитину нікому було залишити. Так воно і сталося, і від цього виграли обидві сторони. В неї нам було більш – менш затишно. Другою проблемою було включитися в якусь роботу і нагодувати сім’ю.
Прибулі скоро відчули, що тут можна вижити, і почали проявляти весь свій талант. Місцеві люди були багаті на зерно і сало, а це вже життя. З цього приводу тато завжди пригадував, як вони давали собі раду. Як я вже згадував, наша мама ще в дорозі привернула до себе увагу тим, що вміє ворожити на картах. То ці жінки і тут маму не забули, сповнювалося те, про що мама їм наворожила, з рідних країв стали приходити листи. Поступово спадав стресовий стан, люди відчули якесь полегшення. Як і в кожному селі, нічого немає тайного, щоб не стало явним. Місцеві жінки дізналися, що серед переселенців є «ворожка» і вони такої спокуси довго витримати не могли. Спочатку вони приходили потайки і просили“поворожити», і кожна з них несла яйця і сало, а для нашої сім’ї цього дуже бракувало. Як я вже згадував, цього добра в них було багато, була велика кормова база. Як не дивно, їсти ми вже не хотіли. Основне, що клієнти були дуже задоволені, говорили, що мама говорить їм всю правду. Все це відбувалося в одній кімнатці, і за маминою так би мовити працею спостерігав дід Павло, а по його щоках котилися сльози, так розповідала мама. Дійсно, плакати було чого і за чим, адже буквально протягом однієї днини, з вини окремих підлих односільчан, що прислуговували новому режиму, мій дід з поважного господаря став ніким і фактично нахлібником в сина і невістки, якою він так нехтував. Ось таке життя. Про можливості невістки дід нічого не знав.
Тато з мамою розповідали, що дід страшно сумував, він впав в страшну депресію і зовсім перестав цікавитися сімейними справами. А що він міг зробити в таких умовах, та ще й без грошей? Як я вже згадував, як тільки нас привезли на місце поселення, кожен мусів думати, як вижити. Тато ніби в жарт сказав, що хоч бери і повертайся назад. Оцінюючи всі обставини, тато з дідом задумали з часом тікати додому, тобто за всяку ціну повернутися на рідну землю. Ясно, що такий задум вимагав грошей не тільки на дорогу, а щена підкуп місцевих урядовців. Від їх мовчазної згоди залежало багато, навіть те, щоб пару днів після нашої втечі нікому не повідомляти.
Рішення було прийняте, дід страшно цьому зрадів і, ніби окрилений, взявся за дуже потрібну роботу, він став робити колеса до возів, а це дуже цінилось в колгоспі. Такого майстра-столяра не було, хоч дід столяркою ніколи не займався, але мав таке собі уявлення. Мама з цього приводу любила повторювати, що навчить біда ворожити, як нема що в рот положити, тато теж не хотів відставати від діда і скоро витворив маленьке «чудо» – виплів для двоколки, на якій їздив голова колгоспу, такий кошик, і це виглядало як закрита укорочена бричка. Виїзд на ній голови колгоспу виглядав дуже парадним. Я не знаю, які були розрахунки за цю роботу, але голові це настільки сподобалось, що він попросив тата, щоб більше такого нікому не робив. Сім’я стала на шлях пристосування і виживання.
Зі всього видно, що дід інтенсивно взявся за роботу, але ця робота тривала недовго, дід простудився, отримав запалення і скоро помер. Я пам’ятаю, як тато привозив лікаря, який фактично прискорив кончину діда. Пеніциліну тоді ще не було, збити температуру було нічим, а лікар дав йому ліки, щоб припинити кашель, таким чином він не міг відкашляти простуду. Для сім’ї це був непоправимий удар. Як хоронили діда, я не пам’ятаю, але я добре пам’ятаю, як він лежав на столі, а його волосся і вуса були сиві аж білі.
Тато дуже сумував за дідом, сімейна біда їх дуже зблизила, вони виношували сміливі і щасливі плани повернутися на рідну землю і почати все заново. Я впевнений, що вони собі і не уявляли, як далеко їх закинула доля, і як непросто здійснити свій план втечі. І після смерті діда тата не покидала думка про втечу. Тікати треба було таємно і вночі. Тато став детально продумувати план втечі, але і в цьому випадку треба було заручитися потрібними людьми, які б не шкодили його задуму.
А поки що в Кустанайських степах розпочалися жнива. Всіх дорослих забрали на роботу в колгосп. На роботу вивозили в степ за десятки кілометрів на ціле літо. Там всі жилиі працювали, і харчувалися. Батьки розповідали, що і в полі українці показали, як треба вміло працювати. Мама навчила їх, як треба скиртувати солому, щоб скирта мала відповідний вигляд, а основне, щоб не замокала, а солома була придатна на корм худобі. На скиртуванні мама заробила багато зерна і якусь кількість грошей.
Як і коли повернулись із жнив батьки, я не пам’ятаю. За весь час їхньої відсутності ми залишалися з бабою. Переживати за дітей не було потреби, адже кругом степ і далеко не підеш. Правда, вечорами до села підходили голодні вовки, і про це завжди попереджали дітей. Про це більш детально міг би розповісти Богдан, як і про деякі інші речі, але він каже, що я займаюся дурницями, а мої розповіді нікому не потрібні, і їх ніхто з дітей чи внуків не буде читати. В мене з цього приводу інша думка, але, як кажуть, на все свій час. Час дуже швидко проходить. Ми старіємо, і тоді настає потреба пригадати весь пройдений шлях, і не тільки свій.
Поки батьки жнивували, мене чимось привабила стара одинока жінка Кулинич. Бабця Кулинич була виселена в цей край десь після революції, їїчоловік був проти червоних і воював за царя, за що його і розстріляли, а її як ворога народу заселили в Кустанайські степи. Видно, що їй не було куди повертатися, так вона і доживала свій вік. Думаю, що бабця була грамотною жінкою, завжди мені щось розповідала, і я дуже до неї прив’язався. Її тепле ставлення до мене теж зробило свою справу, фактично я від неї не відходив. Результатом нашої короткої дружби стало те, що я перейшов на спілкуванняросійською мовою.
