Kitabı oku: «Fata morgana», sayfa 5

Маланка облягалась нерано. Андрiй вiчно був десь на людях i повертався пiзно, а Маланка весь вечiр снувала мрiї. Щось буде. Прийде щось гарне i перемiнить життя. Щось станеться раптом не сьогоднi, то завтра. Їй не хотiлось нiчого робити i, склавши руки, як у недiлю, вона гаптувала словами хитрi мережки. З Гафiйкою вдвох вони ставали на порозi у сiнях i довго дивились, як свiтяться вiкна скрiзь по селi. Там, в кожнiй хатi, чогось чекають, готовi, як сухий трусок, що жде пiдпалу. У кожнiй хатi цвiте надiя, ростуть сподiвання.

I певно, нiколи ще стiльки не сходило свiтла, як у сi довгi, тривожнi осiннi ночi.

* * *

Вiтер скакав з розгону, рвав голоси i дим, а блiде сонце, показавшись на мить, висипало з-за хмар на землю своє останнє багатство.

Гафiйка ловила хустя, що розметав вiтер по дворi, як стадо бiлих гусей. Хазяйська сорочка надулась, котилася кругла, мов вагiтна жiнка, рукавами ловлячи землю. Вiтер свистiв Гафiйцi у вуха, а їй здавалось, що її кличуть.

Нi, таки кличуть. Вона озирнулась.

Од ворiт махав на неї Прокiп.

– Чого ти?

Вона не чула.

– Що там таке?

– Неси твiй прапор.

За ворiтьми було повно народу. Тут i Маланка з своїми сухими руками, важкий Панас Кандзюба, i дiти, що скакали пiд плотом, як горобцi.

– Швидше винось?

Що сталось?

Гафiйка метнулась до хати.

Кiлька рук простяглись до Гафiйки, але Прокiп взяв сам.

Вiн в'язав вже червону китайку до держака.

Народ нетерпляче гудiв. Таки дiждались. Прийшов манiфест.

Пiдпара стояв на хатнiм порозi, чорний, як тiнь, пiдпер плечима одвiрок i мовчки дивився.

Нарештi прапор пiдняли. Червона китайка залопотiла на вiтрi i заскакали на нiй слова, наче живi.

Земля i воля!

Всi зняли догори очi i щось пройшло по юрбi, немов зiтхання.

I рушили далi. Гафiйка забула за своє хустя. Вона йшла в юрмi, наче у снi. Щось сталось. Сподiване, правда, бажане, але неясне. Якийсь манiфест.

Бiля неї був Прокiп, i їй здавалося, що вiн одразу вирiс. Його великi запрацьованi руки спокiйно лежали на держаку, ноги ступали твердо.

З сiрого гомону виривались окремi слова.

– Хвалити бога, дiждались люди…

– Всiм буде, всiм стане, – дзвенiла Маланка. Вiтер рвав тi слова i кидав назад:

– Всiм стане, наша земля…

– Тепер, пане добродзею, одiллються вовковi овечi сльози.

На червонiм обличчi Андрiя молочнi вуси сидiли, як два голуби.

Панас Кандзюба свiтився.

– Озуєм, Андрiю, пана у постоли!

– Аякже!..

Пiд плотами червонi дитячi ноги одкидали болото.

Дiти забiгали вперед i пискливо кричали:

– Земля i воля! Земля i воля!

Прапор мотався, наче вогонь на вiтрi…

З хат висипали люди. Вони здiймали шапки, хрестились i приставали. Стрiчнi завертали назад.

– На зборню! Там манiфест.

Дорога наллялась народом.

Було нове щось в людях. Глибокi очi горiли на сiрих обличчях, наче восковi свiчi по сутiнках в церквi. Гафiйцi здавалось, що ясна для неї кожна душа i кожна думка, як своя власна. Щось урочисте було в трепетi корогви, в тихому сумi осiннього сонця, в тривожно-ясних обличчях. Наче в темну весняну нiч палали восковi свiчi в руках i пливло аж пiд зорi "христос воскрес".

Раптом переднi спинились.

З-за вугла виплив другий потiк i перерiзав дорогу. I там теж червоний прапор був попереду. Прокiп високо пiдняв свою корогву.

– Земля i воля!

– Земля i воля! Будьте здоровi з святом.

– Будьте i ви…

Усi змiшались.

Маланка обiймала вже ковалиху.

– Кумочко, кумо…

Не могла говорити.

Вони цiлувались. Сухi Маланчинi руки тряслись на гладких ковалишиних боках.

– Слава боговi, слава..

Вiтер зiрвав в ковалихи з кiнчика носа сльозу.

Рушили далi. Тепер двi корогви, з'єднавшись, попливли разом. Вони хвилювали i вигинались, як окриленi вiтром вогнi.

Народ облiпив зборню так тiсно, що свити злились в одну суцiльну лаву i не було чим дихать. На рундуцi читав щось Гуща. Вiн вже втомився, захрип, але тi, що надiйшли, теж хтiли чути. Дальнi повитягали шиї, приклали долонi до вух. Переднi не хотiли нiкого пускати, щоб ще раз почути. А люди все йшли i однi другим налягали грудьми на плечi.

– Що вiн читає? – воля, свобода, а де ж земля?

– Хiба не чуєш? Вiн тiльки про землю й читає.

Низьку Маланку зовсiм затерли. В теплi людського тiла, в випарах поту – їй зовсiм добре. Вона не слуха. Що там! I так вiдомо. Се вже всi знають, що землю оддали людям. Краще б, нiж тут стояти, пiти гуртом на панське поле, пустить по ньому плуг. Побачити швидше, як вiн крає незмiрянi ниви, одверта скибу, дiлить людей. Оце твоє, а це моє… Щоб порiвну всiм. Дивiться! Навiть Андрiй зняв перед миром скалiчену руку, щоб не забули за нього. А давно проклинав землю? Ну, та минулось. Тепер вона добра, непам'ятлива, тепер у неї немає серця проти Андрiя. Сама земля смiється до неї, подає голос. Он! як грає проти сонця рудою стернею.

Бiля зборнi зiбрався весь мир.

Село спустiло. Самотою повзли мiж хатами бруднi дороги, наче плазували чорнi гадюки, вiтер скуб солому по стрiхах, а на розритi городи спускались хмари ворон.

Якась баба, вилiзши з хати, трималась за стiни i сердито кричала в пустку:

– Де люди? Горить що? Га!

Нiхто не обiзвався до неї. Тiльки вiтер стукав дверима по покинутих хатах, корови блукали по дворах та гризлись собаки помiж роями сухого листу.

Помалу народ вертався з зборнi.

Двоє iдуть.

– Чув? Свобода, воля, а яка воля?

– Хiба я не знаю? Бити панiв.

– Я розiбрав одразу. Дадено волю, щоб чорний народ стребив панiв. Котрий, значить, живе з людської працi.

Баби:

– Як будуть розбирати економiю в пана, я вiзьму тiльки руду корову.

– А менi коли б пару гусей на розплiд. Такi хорошi гуси…

– Буде що взяти. Не заберемо ми, вiзьмуть чужi, а пан таки ж наш…

– Звiсно. Не даваймо нiкому свого.

Парубки раптом сповнили вулицю спiвом.

Пiд хатами багатих вони спинялись, пiдiймали догори корогву i на весь голос гукали:

– Земля i воля!

Коли поховались, нехай хоч чують. Це їм, як перець собацi…

Гущу та Прокопа мало не розривали. – Як воно буде? Чи скоро дiлитимуть землю? А куплену землю – чи заберуть?

Марко хрипiв на всi боки, ледве встигав одповiсти, а Прокiп спокiйний, як завжди.

Маланка ловила його за поли.

– Прокопе, слухай мене… се я, Маланка. Почекайте ж бо, люди, дайте сказати. Чуєш-но, Прокопе, щоб менi одрiзали ближче, там, де пшениця родить… Гляди, щоб не забув… Чуєш, Прокопе, га?

Вона зiгнулась, суха i маленька, захоплена вся одним непереможним бажанням.

* * *

Кожний день нiс якусь новину. Там економiю розiбрали дощенту, там спалили гуральню або сахарню, в iншому мiсцi рубали панськi лiси, орали землю. I нiчого за се не було. Пани тiкали, никли перед лицем народу, як солома в огнi. Щодня вiтер приносив свiжi дими, а люди свiжi оповiдання, i нiхто бiльше не дивувався. Вчора се була казка, сьогоднi дiйснiсть, що ж дивного тут? Правда, гуральня панича Льольо, економiя пана – мулили очi. Чого ще ждуть?

– Хiба ми за людей гiршi? Уже ж рiшили.

Невдоволенi були, але верх брали Гуща та Прокiп.

Проте вечорами дехто запрягав конi i порожнем вимикався на нiч з села. Ходили i пiшi. Застромляли сокиру за пояс, мiшок пiд плече i тягли через поле в сусiднi села по панське добро. Ночами по розгрузлих дорогах безперестанку котились наладнованi хури мiшками зерна, картоплi, цукру. Тi, що виходили пiшi, вертались кiнно, на баских конях, або гнали перед себе корову. На другий день висиплялись до пiвдня, i лиш по колесах, умазаних в кал, сусiди знали, що той чи iнший їздив вночi на здобич. Часом дiти грались новими цяцьками, уламками пляшечок, ручками од дверей, або молодиця шила, на заздрiсть другим, розкiшний очiпок з шматини, якою пани оббивають стiльцi. Ходила й Маланка.

Вона ледве приперла мiшечок муки, засапалась i стогнала.

Андрiй уминав смачнi паляницi та все хвалив, але Маланка не їла.

– Чому не їси? – дивувався Андрiй.

– Не можу. Чуже воно.

– Нащо ж ти брала?

– Всi брали, взяла i я.

Мука заважала Маланцi, як мрець у хатi, вона не знала, куди її дiти.

Багачi причаїлись, їх наче не було в селi.

– Щось наших верховодiв не чути, полякались, сидять по хатах, – смiялись люди.

Але там, де їх було багато, вони не мовчали.

Панас Кандзюба, вернувшись од сестри з Пiсок, оповiдав:

– Приходжу в село, день буднiй, а люди до церкви. Спинили й питають – хто i чого, за чим прийшов, до кого. Оглядають, наче я злодiй. Ну, добре. Швагер теж в церквi. Сестра ледве на ногах встоїть, iде i заточиться, а очi червонi та каламутнi. Ах, боже… Що тобi, кажу, слаба? А вона в плач. – Не слаба, каже, боюся. Од безсоння звелась. П'яту нiч не спимо, не гасимо свiтла, пильнуєм, щоб не здрiмати. Ждемо, коли прийдуть. – Кого ж ви ждете? – Голоти. Переказали, ждiть нас, будем палити. Щоб не було нi бiдних, анi багатих, самi середнi. Страх боре людей. Ще вдень – нiчого, видко, хто йде, хто їде, а прийде нiч – стережемся. Вчора вийшов мiй на село, вже сонце сiдало, коли скаче щось верхи. Вiн на дзвiницю зараз, ударив в дзвони. У мене так серце i впало. Се ж палiї. Збiглися люди, постягали тих з коней, зв'язали i повели на зборню. – Палити хочете нас? Бий їх! – Тi в крик. – Ми самi їдемо, кажуть, за палiями, що повтiкали. – Нiхто не вiрить. Та вже церковний староста урятував. Коли б не пiзнав, забили б на смерть. Розповiдає сестра, а сама аж трясеться. Ах, боже…

А тут швагер прийшов iз церкви. Круги пiд очима, видко, зморився. Ну, добре. – Яке у вас свято сьогоднi? – питаю.

– Свята нема, а люди молебень найняли, щоб одвернув бог од лиха. Одна надiя на бога…

Ну, сидимо ми, розмовляєм про се, про те, а швагер й кивне головою, куняє. Сестра теж ледве продере очi, щоб кинути до мене слово. Вже смеркло, – який тепер день – повечеряли ми, свiтло горить. Пора б i спати – не сплять. Вийшов я з хати – на селi свiтиться скрiзь, нiхто не лягає… Ах, боже… Так якось моторошно, страшно менi. А нашi сидять. Шеберхне пiд лавкою миша, а вони вже наставлять вуха. Нерано, вже й пiзнi ляги минули, не сплять. Чуємо – пiвнi спiвають, а в вiкно видко, як серед ночi блимає свiтло скрiзь по селi. Коли раптом щось – лусь! Стрельнув хтось з рушницi. Так по селу й покотилось. Ну, добре. Сестра прикипiла до мiсця, тiльки руками вхопилась за груди, а швагер зiрвався – i в сiни. Вхопив залiзнi вила i далi. А я за ним. Бiжу i бачу, як з хат вибiгає народ, хто сокиру тримає напоготовi, хто вила, а iнший рушницю. Ах, боже… Куди бiгти? де? хто стрiляв? Вибiгли за село, якiсь люди стоять. Не питали, а кинулись бити. Били на смерть, куди попало, аж поки не одiгнали. До самого свiту нiхто вже не спав, а вранцi пiшли оглядати. Вiсiм лежало готових, один був ще теплий, стогнав… Ах, боже.

* * *

Призначено було зiйтись на майданi, до зборнi. Гуща прийшов ранiше. Вiн тривожно блукав пiд ганком i все виглядав. Прокiп був уже тут.

– Не сходяться щось, – турбувався Марко.

– Ще рано, надiйдуть.

Однак i Прокiп був неспокiйний. Нелегко було утихомирить народ. Навкруги були погроми, пожежi, що пронеслись по селах палаючим вiтром i все захопили в свому вихрi. Люди не хотiли одрізнятись од iнших, своїх сусiдiв, i багато треба було роботи, щоб спинить рух. Але Гуща i Прокiп перемогли. Вони довели людям, що не треба палити та руйнувати народне добро. Не пан ставив будинки. Мужичi руки складали до бруса брус, до балки балку, i все те мусить тепер служити на користь людям. Сьогоднi мало рiшитись, за ким перемога, за ними, чи за Хомою, який пiдбивав нищити все i все палити.

Народ поволi стягався. Он показався Семен Мажуга на чолi цiлої юрми. Панас Кандзюба теж вiв хазяїв. Майдан виповнявся i починав шумiти. Марко стискав всiм руки. Щось душило його у грудях, пiдкотилось пiд горло, i коли вiн почув свiй голос, то не пiзнав.

– А корогву принесли?

– Ось вона! Є! – обiзвався Мажуга i, розгорнувши, пiдняв.

– Всi прийшли?

– Всi.

Можна було рушати. Але не рушали. Тiльки коли прапор хитнувся i тихо поплив у повiтрi, зрушились з мiсця i тихо пiшли. Ноги шарудiли в болотi, немов шептали раки в мiшку, i кривобокi халупки, бiднi й обдертi, якось неймовiрно дивились на той похiд.

Панське подвiр'я дрiмало, сонне й порожнє. Там наче нiкого не було. Тiльки пси погарчали i поховались. Народ ввiллявся через ворота у двiр, наче вода крiзь шийку пляшки. На стаєннiм порозi з'явився хурман. Гуща звелiв покликати пана.

– Пана нема.

– А де ж вiн?

– Втiк уночi.

Хвиля пройшла в народi.

– Утiк? Ну, добре. Нехай вийде прикажчик.

Ян вийшов з контори блiдий i без шапки. Його холоднi очi неспокiйно заметались по людях. Вiн несвiдомо подався назад. Але Гуща спинив, витяг з кишенi папiр i почав розгортати. Серед великої тишi чулось тiльки, як шелестiли листочки. Здавалось, що Гуща занадто довго се робить. Нарештi вiн кашлянув, пiдтягнувся i високим, чужим трохи голосом почав читати. Всi уже знали той приговор, але тепер вiн здався новим, поважним, наче те слово, що читають у церквi. Так, так. Уже знали, що вiд сьогоднi земля не панська, а людська, що народ одбирає її назад, у свою власнiсть. Ниву, освячену працею рук дiдiв та унукiв.

Всi слухали мовчки i затаївши дух.

Гуща скiнчив i обiзвався до Яна:

– Ти нам непотрiбний. Складайся i забирайся звiдси.

Ян хотiв щось сказати, але не мiг, i тiльки беззвучно ворушились його збiлiлi губи та шукали чогось тремтячi руки.

Вiн заточився i як п'яний подавсь до контори.

Але там не сидiв. За хвилину вискочив звiдти, налякано глянув на юрму i хрипло крикнув:

– Мусiю! запрягай бричку!

Панаса Кандзюбу наче вкололо.

– Бричку! А на возi з-пiд гною? Не хочеш, пане? Чуєте, люди, вiн хоче брички!

Народ збудився наче. Почувся смiх.

– Ач, захотiв. Минулося панство.

– Не давать брички.

– Лагодь, Мусію, воза.

– З-пiд гною.

Мусiй кинувсь до воза. Але Ян став червоний.

– Не треба коней. Пустiть мене пiшки.

– 3 богом!..

Економ насунув шапку i якось боком просунувсь крiзь юрбу. Його очi, мов заскоченi мишi, жахливо оглядали кожне обличчя, руки були напоготовi, щоб боронитись, але нiхто не зайняв. Нарештi, коли Ян опинивсь за ворiтьми, всiм стало легше, наче порошинка випала з ока. Треба було приймать економiю.

– Як будем приймати?

– Оберiм трьох. Нехай хазяйнують. Там буде видно.

– Доволi трьох. Прокопа, Гущу та Безика, може…

– Нi, краще Мажугу…

– Пишiть приговор.

Олекса Безик винiс насеред двору стiл. Гуща за ним примостився.

Стояв сiрий осiннiй ранок. Все було сiре. Небо, далеке поле, голий вишник за домом, будинки i люди. Дух кiнського гною i свiжих яблук мiцно тримався в повiтрi.

Стелився гомiн. Маланка нiкому не давала спокою. Треба б списати, щоб швидше дiлили землю. Чого чекати? I так доволi ждали. Нехай би кожний вже знав, що його й де. Вона свiтила очима i всiм докучала. Дух яблук лоскотав нiздрi. Чому б не покушать? Таки народне добро, як каже Гуща, але в домi, певно, багато цiкавих речей. Наливок, м'яких подушок, посуди та всяких чудних витребенькiв, яких мужиковi i бачить не довелося. Так воно й лишиться тут? Молодицi заглядали у вiкна. Ключниця немов догадалась, винесла з льоху два кошики яблук i всiх частувала.

Тимчасом Гуща скiнчив. Народ пiдходив довго, i довго важкi робочi руки грамузляли кривульки або ставили хрест, щоб було мiцно. Прокiп скликав всю двiрську челядь, одняв ключi.

– Хто не хоче служити громадi, може йти з двору.

Не схотiли ключниця i хурман, їх не тримали. Двiр помалу пустiв. Лишились тiльки обранi – Прокiп, Гуща й Мажуга.

Панський маєток перейшов до народу.

Нiхто так щиро не дбав про "народне добро", як Прокiп. По цiлих днях вiн вештався од стодоли до стайнi, од обори на тiк, видавав челядi харч, коням обрiк та зерно птицi. Скрiзь сам доглядав, скрiзь робив лад. I все записував в книжку, щоб знали, що, куди й скiльки пiшло. Хитав головою i дивувався, який нелад. Нi, таки з пана поганий господар. Пропадало добро без хазяйського ока. Треба хлiб молотити, а машина i досi стоїть без направи. Плуги поржавiли, без лемешiв, на конях подертi шлеї. Все потребує працi i грошей, а грошей не було. Тодi порадились разом, i Прокіп повiз продавати пшеницю.

Всi троє оселились в конторi у тих кiмнатах, де жив економ. Жiнка намагалась, щоб Прокiп ночував вдома, їй було чудно без хазяїна в хатi, але вiн й слухать не хотiв: його обрала громада.

По ночах йому не спалось. Виходив з контори, пiрнав у гущу осiнньої ночi i прислухався, як калатав стукач навкруг подвiр'я. Було чудно i радiсно разом. Що недавно бачив у мрiях, тепер здiйснилось. Життя до людей повернулось лицем. Справедливiсть глянула у вiчi. Не буде бiльше бiдних i багатих, земля всiх нагодує. Народ сам скує собi долю, аби тiльки не заважали. Оцi будинки, покої, по яких перше блукала одна несита i загребуща людина – тепер пiдуть пiд школи. Тут будуть збиратись люди, там буде читання. Уява малювала iнше життя, нiч розступилась, сяли вiкна вогнями, гомiн розпирав стiни, пiдiймав груди…

Ще не свiтало, а Прокiп будив наймитiв, дзвонив ключами.

В руках у нього вiчно бiлiла книжка. Вiн заводив у неї кожну народну копiйку, кожне стебло. З села приходили люди.

– Ну, як там економiя наша?

Всiм було цiкаво, як ведеться хазяйство, що управителi роблять. Що краще – чи подiлити землю мiж люди, чи, може, гуртом оброблять поле i тодi вже дiлити хлiб. Маланка мало не пробi кричала, щоб швидше дiлили. Всiм поясняли, водили на тiк, на обори, радились, на що ужити будинки.

– Тут би варто школу зробити, – говорив Прокiп.

Але Гуща йшов далi.

– Школу маємо вже, зробiм краще народний унiверситет.

Люди приставали на все, на школу й на унiверситет. Нехай навчаються люди, не все ж панам.

Панас Кандзюба дививсь на поле, що простяглось од ворiт i упиралося в небо, i все зiтхав. Йому було досадно, що пан утiк, що вiн не побачить "пана у постолах".

А по полю вiчно блукали якiсь фiгури i чорнiли на сiрому небi. То нетерплячi мiряли поле, щоб дiзнатись, скiльки прийдеться на душу.

Маланка, закасавши спiдницю та вся зiгнувшись, мов чапля, переставляла ноги по глеюватiй рiллi.

* * *

Хома смiявся i погано смiявся.

– Стережете панське добро? Ха-ха! Пильнуйте, пильнуйте, щоб не пропало. Подякує пан, як поверне назад. Аякже…

Зеленкуватi очi скакали в нього, як жаби понад болотом.

– Вiн дума один iз другим, що як пан втiк, то вже й пропав. Якраз! Такий не згине. Нажене козакiв повне село та й шусть у теплу хату. Спасибi вам, люди, що зберегли. На твоїй спинi запише подяку. Нi, коли хочеш робити, то роби так, щоб вiн не мав охоти вертати, щоб йому пустка смердiла. Викури димом i вогнем… Зрiвняй усе з землею, щоб було голе наче долоня…

Хома тицяв грубим пальцем в долоню.

– О!.. Як долоня.

Тi, що їм снились панськi корови, завiдськi гуси та iнше добро, ловили Хомине слово.

Бо таки правда. Коли б не вигадував Гуща, в них усе було б так само, як у людей. Ще чи дiлитимуть землю, чи нi, хто його знає, а тимчасом яка користь людям?

Андрiй здiймав скалiчену руку.

– Де ж правда? Нам таке роблять, а ми ж що їм за те?

I поглядав на гуральню. Його дратувало, що вона ще стоїть, гордо пiдiйма комин i бурха безжурно димом, наче смiється.

– Пан втiк, а панича Льольо на насiння лишили. Нехай курить, пане добродзею, горiлку. Хе-хе!

Хома сердито сапав.

– Атож. Так i буде стояти, що з нею зробиш?

Ну, Хома знав, що зробити. В нього справа коротка:

– Спалити.

I те "спалити" як вiтер свистiло у нього в зубах. Було чудо, що гуральня досi стояла. Тiльки мулила очi. Скрiзь по селах покiнчили з панами, скрiзь димились руїни, а тут – гуральня. Куди не глянеш – вона. То комин упаде в око, то дим, як чорний кудлатий змiй, трiпоче в повiтрi. По ночах гуде свисток та горять вiкна, як вовчi очi, i все так само, як досi, наче нiчого не сталось. Що за мара? Тепер мужиче право, не панське. Скрiзь погромили панiв, та й так минулось. Навiть стороннi смiються. Коли б не Прокiп, не Гуща – давно зробили б кiнець. А панич Льольо? Яка користь од нього? Як ссав народну кров, так буде i далi ссати. Андрiя скривдив, невже чекати, поки i другим так само буде?

Андрiй усiм жалiвся, але тепер його рука зробилась гаслом.

– Дивiться, що роблять з нами в гуральнi!

Його брали за руку i уважно роздивлялись безпальчий цурпалок, наче бачили вперше.

Панський пастух вештався скрiзь, i скрiзь, де вiн з'являвся, його зеленi очi ворушили народ.

Навiть прихильникiв Гущi.

– Хiба ми гiршi за других?

* * *

В середу знали, що се буде в четвер. Хома ходив од хати до хати…

– Як вдарять у дзвони – виходь. Хто не вийде, буду палити.

Вiн був рiшучий; видко було, що вiн не жартує.

Пiзно свiтилось проти п'ятницi свiтло, як в великодну нiч. Люди мовчки готували сокири, кiлки, залiзнi лопати. Дитячi очi стежили з печi за кожним рухом старших.

Часом, коли лопата задзвенiла, зачеплена кимсь, або впав лом, усi жахались. Що, вже? Серед напруження й тишi часом раптом здригалось повiтря, немов од дзвонiв.

– Тс! Тихо!

Прислухались i, не вiрячи самi собi, одхиляли сiнешнi дверi або висували голови за порiг. Холодна дрiбненька мряка сiялась з неба. Було вогко, непривiтно i тихо. Здавалось – кiнця сьому не буде. Нехай би вже врештi подали знак, коли се неминуче. А може, Хома збрехав, налякався i нiчого не буде? Верталися в хати, блукали з кутка в куток i ще раз обдивлялись наготовлену зброю.

Однак дзвони несподiвано впали. Мiдь струснула осiнню мряку i розсипалась по всiх кутках. Нарештi! Всiм стало легше. Виходили з хат, збивались в купи i поспiшали. Збудженi раптом з холодного сну, дзвони хрипло кричали i гнали вперед вузлуватi фiгури, покрученi непомiрною працею, сю в одно злиту з пiтьмою масу важких лантухуватих тiл, скривлених нiг, твердих, як довбнi, рук.

Перед гуральнею юрба спинилась. Великий мурований дiм, де жив панич Льольо та мiстилась контора, важко сiрiв на чорному небi, холодний, погаслий, i тiльки одно вiкно тьмяно свiтилось, як око напiводкрите. Зате гуральня нахабно смiялась рядом червоних вiкон i гордо пахкала димом.

Хома ходив мiж людьми, ще нерiшучий, наче не знав, з чого почати. А бiля дому був уже рух. Хтось бiг пiд стiною, злазив на сходи, i чутно було, як гримнули дверi. Потому вiкно погасло i знов засвiтилось. Дзвони хилитали дрiбненьку мряку, бились i розривались, а в пiтьмi драглiла юрма. Раптом одчинилися дверi i звiдти почулось тривожне.

– Хто там? Чого вам треба?

Се панич Льольо… се Льольо…

– Чого вам треба?

Хома оддiлився од юрми.

– Ага! Се ти? Нам тебе й треба. Ходи сюди! – i погано налаяв.

Маленька, самотня на сiрiй стiнi фiгура Льольо подалась назад.

– Не пiдходь. Буду стрiляти.

I зараз пiд будинком блиснув наче сiрник вогонь, сухо трiснуло щось i розкололо важким розкотом нiч.

Юрма завмерла й осiла. Сполохани .дух заколотився на мент в порожнiх грудях. Але Хома його пiдняв.

– Го-го! вiн ще стрiляє! Бий його… бий!.

Те "бий" опекло тiло, як пуга, пiдняло ноги i погнало без тями вперед, в руховi тiл, у вiддиху грудей, в натиску сили, що раптом збудилась з дрiмоти, як пiд кригою будиться рiчка.

Темнi сiни застогнали од тупоту нiг, i пiд вагою тiла, збитого в купу, двигтiли сходи.

Де Льольо? Нiхто не знав. Чи вiн ще тут, чи, може, втiк, чи його б'ють, чи тiльки ловлять. Тiло налягало на тiло i ззаду чуло на собi гарячий вiддих, що гнав наперед. Перед дверима зробився тиск, а знизу все напирали. Дверi були замкненi. Хома бив в них плечем, i в густiй пiтьмi, де не видко було лиця сусiда, глухо гупали плечi, трiщали сухi дошки. Раптом дверi подались, i щось вiйнуло звiдти, як iз безоднi. Люди хитнулись вперед, у чорну пустку.

– Постiйте, зараз! – крикнув Хома.

Минула хвилина.

I сталось чудо, короткий сон, од якого усi послiпли. Електричне свiтло раптом залляло велику свiтлицю, наче махнуло срiбним крилом, i вiдбилось в помостi, в рядi великих дзеркал, в золотi рам. Бiлi серпанки, як хмари на весняному небi, злегка гойдались на вiкнах, зеленi дерева схилялись над шовком меблiв, етажерки з цяцьками блищали, як царськi врата, а триногий рояль, мов чорний казковий звiр, одкрив широку пащу i скалив до свiтла бiлi здоровi зуби. Ся змiна була така раптовна, що схвильована юрма застигла i лиця залляли усi дзеркала, ледве мiстячись в рамах.

Але Хома одним махом замазав картину.

Вiн вхопив кiл, замахнувсь i спустив на рояль. А-ах!..

Триногий звiр хряснув i дикою гамою струн, од жалiбних до грiзних, ревнув пiд стелю. А високi кiмнати пiдхопили той рик i рознесли по всьому дому. Люди збудились зi сну, ожили, заворушились. Хвиля бухнула через дверi у хату i вдарила в стiни. Тодi раптом впали коли на тихi води дзеркал i бризнули з дзвоном на помiст скалками обличчя, що там мiстились.

А дiм все сповнявся новими. Ослiпленi свiтлом, заглушенi дзвоном битого скла, вони налазили з сiней, як оси з гнiзд, i накидались ослiп на все, що попадало пiд руки.

Бий все!

I накидались на все. Намагались роздерти стiльцi за ноги, а коли не вдавалось, били ними об землю i насiдали грудьми, як на живу iстоту. Мовчки, зцiпивши зуби. Кiлки змiтали скло з етажерок дощем черепкiв, шибки пiд молотками осипалися з вiкон, як з дерева цвiт. П'янiли. Хотiлося чути лиш брязк, стук, трiск, передсмертне хрипiння кожної речi, яка так само тяжко конала, як i жива iстота.

Про Льольо забули.

А рояль не дававсь Хомi. Чорнi блискучi боки його кололись i западались за кожним махом кiлка, але вiа все ще тримавсь на ногах, тiльки вив дико, як звiр, стiкаючий кров'ю.

Потривожений пил, що досi тихо спочивав в меблях, тепер курився димом та крутився в повiтрi, роблячи свiтло жовтим i каламутним. Все злилось в однiм божевiллi. Люди пили його один в одного з очей, з передсмертного жаху скалiчених речей, з крикiв скла i металу, з стогнання струн. Всi тi одламанi нiжки, покрученi спинки, черепки пiд ногами, шматки паперу, пустка руїни – будили ще бiльшу жадобу нищить, ламати, бити, i ноги без тями топтали знищене вже, а руки шукали нового.

Андрiй одною рукою ламав галузки живих рослин, розсипав землю з вазонiв. Ага! ти ростеш! i упивався хрустiнням горшкiв пiд каблуками.

Хома з перекривленим ротом, весь мокрий, блищав од поту.

– Гуляйте, дiти! Прийшов наш день.

Панас Кандзюба силкувавсь до натуги пiдняти велику шафу, але не зважив сил. Вона навалилась на нього i придушила. Вiн крутився пiд нею, кректав, волiк до вiкна, йому помогли другi. Шафа лягла на вiкно, задерла нiжки й бiлий спiд, хитнулась i щезла. Панас висунувсь у вiкно, щоб чути, як вона хрясне грудьми об землю.

На подвiр'ї, в осiннiй мряцi, кишiли люди, як гусiнь.

– Чого стоїте? Йдiть помагати. Тепер нам воля.

Свiтлиця зароїлась новими людьми, що насилу пробирались через купи уламкiв. Вони розсипались скрiзь, по всьому домi i кожну кiмнату сповнили гвалтом. Гупали кiлля i молотки, наче в великiй кузнi, трiщали меблi i дверi, скреготало залiзо, а скло дзвелiло й дзвенiло безперестанку i сипалось долi, як грушi з дерева в бурю.

Весь дiм трясся од зойку, кричав на пробi в порожнi отвори вiкон до чорної мряки, що його оточала.

Одсувались комоди i звiдти викидались тонкi сорочки, такi чуднi i легкi, наче пушинки, з свистом дерлися рядна, лiтали, мов павутиння, мережки.

В ковалихи очi горiли, вона трясла гладкими боками, порпалась в купах i все кричала:

– Не дерiть всього! Лишiть менi…

I здирала з поламаних меблiв шовк жовтий, червоний, блискучий.

Панас Кандзюба бiгав по хатах, як навiжений. З-за пазухи виглядала у нього тонка жiноча сорочка без рукавiв, а руки обережно тримали i притискали до грудей коробку з старим iржавим залiзом. Вiн сам не знав, куди її дiти.

Олекса Безик сяв. Вiн врятував од погрому слоїк з солодким i притулив до серця, наче дитину.

Хати вже були обдертi, розбитi, переповненi пилом, як димом, що простягав руки за вiкна на холод. На вiкнах хилитались од вiтру подертi бiлi завiси, як перебитi гусячi крила. Тiльки лампи та канделябри лишились цiлими i завзято заливали цiлу руїну свiтом, до нестерпучостi ясним.

Бруднi, наче на лахмiття подертi люди спинились i дивились, що б знищити ще. Але нiчого не було. Голi стiни конали останнiм диханням оддертих шпалерів.

В кутку Хома старанно трощив ще простий кухняний ослончик, брудний, у помиях, наполовину згнилий.

Андрiй торкнув Хому за плече.

– Ну, а гуральня?

Хома пiдняв на нього безтямнi очi.

– Як бити, то бити все.

I далi трощив недобитий ослончик.

– Годi, покиньте, – кричав Андрiй. – Пора палити.

Хома опритомнiв. Палити? його очi на мить спинились i в них мигнув наче далекий вiдблиск пожежi.

– Палити? Давай.

Вони склали на купу пiд сходи уламки меблiв, нiжки стiльцiв, шматки паперу i пiдпалили.

– Тiкайте з дому, горить! – кричав Андрiй.

Люди, як мишi, покидали покої i серед диму скакали по сходах.

Андрiй зняв з канделябра свiчку i пiдпалив завiси. Вогонь охоче полiз по серпанках, i чорнi отвори вiкон ще глибшими стали в червоних рухливих рамах. Двi Андрiєвi тiнi заметались на прощання по стiнах i разом з ним зникли.

Андрiй шукав Хому.

– Тепер гуральня. Чуєте, Хомо? гуральня, кажу.

Вони останнi вибiгли з дому.

Нiч стояла глуха, ще чорнiша по свiтлi. Але сподом вона ворушилась, жила, двигтiла i хвилювалась хвилями чорного люду, невидимим припливом тiл.

Тiльки гуральня блищала рядом освiтлених вiкон та тремтiла од руху машин, немов у великих кам'яних грудях, ждучи чогось, тривожно калатало серце.

Робочi покинули працю i чорнiли вздовж стiн та бiля дверей. Свiтло з вiкон грало в калюжах разками золотого намиста.

Юрма й гуральня стояли напроти себе, немов мiряли сили, немов ще рiшали, хто переможе.

Мiж ними раптом з'явилась важка, кострубата постать Хоми.

– Чого ждете? Палiть!

Вiкна паничевого дому курились димом. Вогонь лiз по завiсах, в'юнкий, веселий, i вже облизував лутки знадвору.

Безлиця у пiтьмi юрма здригнулась i пiшла на гуральню. Андрiй бiг попереду. У лiвiй руцi тримав залiзо, а права, без пальцiв, високо здiймалась над головою, наче комусь грозила.

Ось апаратна. Тепла, вся завита в залiзнi труби, колеса, машини, наче нутро живота, вона тряслась, як в трясцi, i блискавично мигтiла широким пасом. На мить Андрiєвi нiздрi вхопили знайомий запах олiї, пари, сухого жару вогняної печi – i перед ним встало його робоче життя, його калiцтво. Ось як зiйшлися вони – машина i її жертва. Андрiй почув на руцi одрiзанi пальцi, i злiсть туманом пiднялась йому до мозку. Вiн кинувсь на пас i збив одразу. Захитавшись, пас упав з свистом плавким лiнивим рухом, як мертва гадюка. Апаратна востаннє здригнулась i стала, а махове коло закрутилось в такому шаленому льотi, що, здавалось, пiдхопить з собою й машину. Паровик тепло i важко дихнув, сповнений сили. Чорнi блискучi боки його дратували Андрiя. Йому хотiлось бити сю ситу, гладку скотину, почуть, як застогне, крикне, сконає, вiддасть останнє дихання. Вiн збив манометр i ударив залiзом по боцi. Потому пустив пару в свисток. I коли паровик скрикнув тим самим криком, яким будив Андрiя мало не цiле життя, криком, що зблизька видававсь гострим i блискучим, як шило, лютiсть одняла у нього пам'ять, свiдомiсть i розумiння. Вiн бив машину що було сили, помагав правою лiвiй руцi, крутив головки гайкам i ламав все, що вдавалось зламати. Забув навiть про небезпеку. Вiн не бачив, що дiялось навкруги, всiх тих свиток, жовтих кожушкiв, борiд i волосся, злiплених потом, гарячих очей, напiвбожевiльних, поранених рук, не чув того кування залiза в залiзо, пекельної кузнi, що все перекувати хотiла в нiщо, що працювала, як невгаваючий дух руйнування, i сповняла луною тисячi звукiв високi стiни гральнi.