Kitabı oku: «Fata morgana», sayfa 6

Хома був всюди. Вiн, здавалось, забув людську мову i лиш, як жужiль од горiння душi, викидав з себе:

– Бити! палити!..

Де тiльки з'являлось його обличчя старої баби, глибоко зоране плугом життя, де падав лиш погляд зелених очей, владний i невблаганний, там дух руйнування напружував жили i змiцняв сили в нелюдськi.

Хома не чув утоми. Його руки, наче залiзнi клiщi, крутили мiдянi труби i чим твердiшi вони були, тим бiльшу розпаляли охоту перемогти. Обдертi, у ранах, його руки давно обливалися кров'ю, але вiн навiть не помiчав. Знав тiльки, що мусить розбити i пiдпалити.

Нарештi! Покришки з брязком впали з цистерн, вогонь торкнувся спирту i легка блакитна хмарка вся поплила над ним. Люди збiглись дивитись. Синявий вогонь, такий легкий i невинний, що, здавалось, пекти не може, м'яко згинався i розгинався, наче плавав по спиртi, i тiльки часом високо здiймалась хвиля з червоним гребнем.

Невдоволений шепiт пройшов по юрмi. Се ж горить спирт! Нiщо iнше, а спирт! Було досадно. На саму згадку запекло у горлi, розливалось тепло у грудях. Нащо було палити, не давши навiть покушать. Тепер нi паничевi, нi людям. Вогонь жере.

Олекса Безик мало не плакав. Невже пропаде?

Вiн хотiв рятувати. Йому прийшло на думку, чи не можна зачерпнути спiдсподу. Адже горiло лиш зверху. Вiн знайшов корячок i протиснувся крiзь натовп.

– Куди ти?

Його хотiли спинити.

Але Безик вже розiгнався i сунув руку просто в вогонь.

Синє полум'я хитнулось, хлюпнуло в чорнi криси цистерни i впало додолу кiлькома вогняними клубками.

– Ой, братцi, пече! – скрикнув Олекса.

У нього горiв рукав.

Се була спроба, невдатна, правда, але, здавалось, можлива. Вогонь лиш зверху; пiдсподом чистий, здоровий спирт, треба тiльки дiстати.

Натовп захвилювався.

Тц! тц! скiльки добра загине!.. скiльки горiлки…

У ротi сохло, душа просила хоч закропитись, хоч раз ковтнути, хоч умочити уста, сухi од смаги. Розбити посуду? Пробити збоку? Дух спирту лоскотав нiздрi, i спазматичним рухом горло ковтало слину.

Гарячi очi мацали боки цистерни, готовi втягнути в себе, висушить повну посуду, мiцну, недоступну, накриту вогнем. Юрма навiть затихла од божевiлля згаги, злита в одно бажання i в одну думку. А перед нею все вище й повнiше палали чашi, повнi вогню, як жертви невiдомому боговi.

Раптом ззаду почувся крик:

– Розступiться! дайте дорогу!

I не встигли ще розступитись, коли крiзь юрму пролетiло щось мокре, все у рiдкому болотi, захлюпало всiх i просто кинулось до вогню. На мент тiльки плигнула перед очима чорна фiгура, пiднята рука i вже простягла людям шаплик вогню, що курився як серце, тiльки що вирване з грудей.

– Пийте!

Але як пити?

– Лий воду! Дайте води…

Хтось принiс воду i хлюпнув нею в шаплик.

Вогонь притих, зiгнувся, дихнув востаннє й сконав.

– Ура! горiлка!

Руки здiймались i простягались – тремтячi, напраснi, з одним непереможним бажанням швидше дiстати, вхопити i одiрвати од чужих уст тепле противне пiйло.

– Давай! Сюди! Лишiть менi! Буде, нам дайте…

Тi, що стояли ближче до дверей, не мали надiї дiстати горiлки, їм треба було самим роздобути. Вони бiгли в подвiр'я, скакали в калюжу, як були в одежi, й качалися там в якiйсь гарячковiй нестямi, щоб краще змокнуть i не боятись скакати в вогонь.

З густої осiнньої мряки безперестанку вривались в гуральню i лiзли в вогонь, наче нетля на свiтло, дикi, напiвлюдськi фiгури, мокрi, покритi корою рiдкого болота, з-пiд якого блищали лиш очi.

Блакитнi вогнi все розростались i цвiли на вершечках червоним, як хмари при сходi сонця. По обличчях розлились мертвi синавi тони. А серед тiней од поламаних труб i машин, що з жахом бились по стiнах, чорнi заболоченi люди скакали у дикiм танцi i черпали вогонь з палаючих чаш:

– Хто хоче? пийте!

Дiм, де жив Льольо, вже догорав. Падали балки у прiрву отворiв i розсипались снопами трiскучих iскор. Гуральня рiвно палала, вся налита вогнем, стiкаюча полум'ям в вiкна i дверi, як рана кров'ю.

Широкi крила осiннiх хмар жеврiли тихо над нею, простертi в безоднi ночi.

* * *

Другого дня скрiзь було тихо. Люди ходили в'ялi, спорожненi наче, лiнивi. Чорний задимлений комин стирчав на горбку замiсть гуральнi; мимохiть вiн притягував очi, i було чудно, що око не упиралось, як досi, в стiни, а йшло кудись далi, в порожняву поля, рудих горбкiв.

Андрiй пiшов оглядати руїни. На пожарищi, яке ще курилось, попадались цiкавi. Бiлий димок лiниво здiймався над грузом завалених стiн, наче пара у холод з нiздрiв худоби. В широких отворах вiкон бiлiли кахльовi печi, немов зуби в щелепах кiстяка. Купки босих дiтей порпались в теплiй землi, знаходячи всякi уламки та дрiбнi речi, напiвзотлiлi. Вони сварились i бились, як горобцi.

Андрiй ввiйшов у гуральню. В тьмяному свiтлi сiрого дня, що лилось крiзь дiри вiкон та через стелю, все здавалось чужим, чудним, не подiбним до того, що було вчора. Вчора тут були машини, теплi, живi, мiцнi апарати, що упирались i не давались, коли їх били. Сьогоднi – вони лежали худi, спорожнiлi, скорченi вдвоє, з пробитим боком, рудi й облiзлi. Мiдянi труби простягали безвладно покрученi кiнцi, сплющенi, зм'яклi, наче стоптанi кишки, i червона iржа од вогню виступала на них кривавим потом.

Андрiй дивувався. Невже це вiн одною рукою мав силу завдати залiзу такi глибокi рани? Вiн переводив очi од своїх рук на машини i тiльки здвигав плечима. Невже це вiн? Не чув уже злостi, як досi, вона десь щезла за одну нiч. Йому навiть жаль стало тих апаратiв, вiн так довго ходив коло них, наче нянька бiля дитини.

Андрiй стиха зiтхнув i почув зараз, що коло нього щось ворушиться.

Панас Кандзюба стояв серед грузу, важкий i сiрий, як купа перетлiлої цегли.

– Геть все сплюндрували, обiзвався Андрiй.

– Хiба то ми?

Андрiй здивувався.

– Як то не ми? А хто ж?

– Нечиста сила.

В очах Кандзюби була така впевненiсть i такий жах, що Андрiя мороз обняв.

– Нiхто, тiльки нечиста сила. До гуральнi пiд'їздили пiдводи i вiд'їздили повнi залiза, цегли, обсмалених балок.

– Розберiм все, зрiвняймо з землею, говорили один одному люди, але вже оглядались, якiсь непевнi, i в занесених пугах над кiньми, i в поспiшнiм гуркотаннi колiс чулась тривога.

Пiд вечiр по селу розiйшлося, що йдуть козаки. Хто пустив поголоску, звiдки вона узялась, нiхто добре не знав. Оповiдали тiльки, що будуть трусити, а в кого знайдуть – той не мине розстрiлу.

Видимо, це справа панича Льольо. Пустили живим, а тепер людям бiда. Треба було зразу забити, а тодi вже палити. Та пiзно. Ради нема.

– Що дiять? Як рятуватись?

Лихо так зненацька пiдкралось i так несподiвано впало, що нiхто навiть не важився думать, чим запобiгти. Звiстку приймали, як сподiване щось, як щось неминуче, як по хоробi смерть.

Деякi, правда, мали надiю обрятуватись. Вони нишком скидали в став забрате залiзо, або ховали в землю, що в кого лишилось. Та хiба се поможе? Хiба, як що до чого, не викажуть люди?

Проте нiч минула спокiйно, а ясний холодний день i зовсiм заспокоїв село.

Хтось вигадав, видко. За що б мали карати, коли навкруги було те саме. Скрiзь попалили i розбили панiв, бо таке право настало.

Минало з полудня, а в селi тихо, нема нiчого. Прокiп хазяйнував на панськiм полi, орав на зяб, кiнчав пiзню сiвбу. Робота iшла своєю чергою – пан не вертався одбирать землю, панич Льольо теж, видко, не мав охоти дивитись на пожарище. Скрiзь було спокiйно i поголоски гасли. Нiхто їм бiльше не вiрив.

Минула i друга нiч. Тi, що повкидали у став добро, тепер жалкували.

Однак новина впала, як грiм з ясного неба. Тепер вже напевно. Олекса Безик їздив в мiстечко, але з дороги вернувся. В село Тернiвку прибуло вiйсько. Зiгнали людей, кого пострiляли, кого порубали, iнших забрали в город.

Трусять, в'яжуть i б'ють.

– Ждiть i до нас. Тепер неминуче.

Тепер неминуче. Се було ясне.

Панас Кандзюба довго, уперто чухав за вухом.

– То се i нас пострiляють?

Його наляканi очi, повнi нерозумiння, надаремне шукали пiдмоги.

Олекса Безик наче нiчого не знав. Вiн здвигнув плечима.

– Я не палив, менi нiчого не буде.

– Хiба ти з нами не був?

– Я? Борони боже. Я сидiв вдома.

– Отак. Я ж тебе бачив на власнi очi.

– Кого? Мене? Хай тому повилазять, хто мене бачив. Сам пiдпалив, а каже на других.

– Я пiдпалив? А ти докажеш?

– А докажу.

Винуватих не було. Однi скидали вину на других, а тi на iнших. Виходило так, що всi були вдома, а коли хто й забiг на гуральню, то тiльки на те, щоб подивитись. Кому ж не вдавалось затятись, той всiх винуватив. Усi розбивали, грабували й палили. Село винувато, село буде i одвiчати. Але село не хотiло. Докори i сварки пiдiймали стару ворожнечу, наповерх сплили забутi кривди й грiхи. Спокiйнiшi всiх гамували. Цитьте. Нiчого не буде. Тепер наша сила i наше право.

В полуднє од переїжджих почули про Осьмаки. Там козаки пiдпалили село, бо люди не схотiли виказать винуватих. Село горить.

Тодi пiшли нарiкання. За що всiм гинуть? Хiба не Хома пiдмовляв? Не вiн скликав народ? Хома i Андрiй. Не мине лихо, видко, й за панську землю. Поки не було Гущi, в селi був спокiй. Що тут казати. Гуща i Прокiп збунтували народ, вони у всьому виннi. Казали – народне право, наша земля, а тепер – козаки.

Панас Кандзюба хвилювався найбiльше.

– А що? На моє вийшло. Озуть пана у постоли… от i озули.

Пiд вечiр на селi появився Пiдпара. З того часу, як прийшов манiфест, його нiхто не бачив, вiн наче щез. Тепер iшов спокiйний, високий, похмурий, немов трохи пристарiв. Його не займали. Навпаки, услiд йому заздро дивились.

– Такому нiчого не буде. Вiн сидiв тихо.

Його уважали хитрим, розумним i обережним.

Що ж тепер робити?

Тривога обiймала село. Переказам не було кiнця. Оповiдали, що в Осьмаках од куль козацьких полягли не тiльки дорослi, а й дiти. Що недобитих складали на вiз, як снопи, i так везли в тюрму. Крiзь щаблi воза цiлу дорогу капала кров. Що жiнки голосили так сильно, аж чутно було на далекiм шляху. Що од пiдпалу погорiла худоба i хлiб. Жах малював усе страшнiшi й страшнiшi картини. Од неспокою люди не могли всидiти в хатi. Що треба робити? Як рятуватись? Хто знає? Бiда неминуча. Уявлялись вогнi, руїни i кров. Дiти сторожили шлях за селом, найменший галас будив тривогу.

Звiсно, такий Хома або Андрiй не мали чого боятись. Що ти з них вiзьмеш? Нi кола, нi двора. Харпаки, злиднi призвели до бiди та й поховались. Сьогоднi спалили гуральню, а завтра пiдпалять у когось хлiб. Недурно каже Пiдпара: не жди добра од палiя.

Олекса Безик радив вернути пановi землю. Все ж буде менша вина.

– Ну, а гуральня?

Правда, її не збудуєш наново. Чорнi руїни гнiтили, як нечисте сумлiння.

Однi питали, чи не краще б вийти назустрiч вiйську з хлiбом та сiллю, упасти в ноги, скоритись. Другi радили битись, не пустить козакiв.

Але все се було не те.

Один тiльки Пiдпара спокiйно ходив мiж людьми i прислухався, а його очi, глибокi й суворi, щось замикали пiд наметами брiв.

Усiм здавалось, що Пiдпара щось знає.

Але Пiдпара мовчав.

* * *

Вiд кого пiшла та думка, хто перший її подав, трудно було сказати. Може, Пiдпара посiяв своїм суворим зором, а може, вона сама зродилась i осiла глибоко в серцi, як камiнь на дно. Доволi, що люди мовчки її прийняли, як останню надiю, як єдиний рятунок. Нехай краще загине кiлька людей, анiж цiле село. Важка таємна згода запанувала мiж людьми. На мить одчинився тайник, щось пропустив i зачинився знову. А в ньому, як сiм'я в жiночому лонi, росло щось i стигло i падало тiнню на замкненi обличчя.

В осiннiй пустцi, що облягала село, чулось зловiсне дихання якогось лиха, щось невблаганне, неминуче, жорстоке i вимагало жертв.

У Пiдпари пiд образами свiтилась лампадка. Святочний настрiй обiймав хату, лiг на обличчя Пiдпари. Вiн говорив поволi, важко, наче одраховував грошi, i перед людьми знов був давнiй Пiдпара. Народ товпився в хатi i в сiнях. До нього прийшли, вiн знов був потрiбний. Тодi як iншим страх одняв розум, заслiпив очi, Пiдпара не боявся нiчого. Вiн був як скеля серед розхитаних хвиль, що мали надiю спинити на нiй свiй бiг та знайти рiвновагу. Вiн знав, щo радить.

Панас Кандзюба хитав головою. Так, так. Нехай приходить вiйсько, коли вже буде по всьому. Винуватих нема. Сама громада їх покарала. Тодi не буде за що карати всiх. Не село бунтувало, а тiльки привiдцi. Коли б не вони, було б спокiйно. Хто зробив забастовку? Вони. Хто забрав економiю в пана? Вони. Хто гуральню спалив? Таки вони. А усiм нам гинуть за них? Рiшитись хати – та що там хати – може, й життя.

Вiн хвилювався.

Пiдпара насував брови.

– Тепер вiн панське бере, а пождiть трохи – вiзьме i ваше. У тебе, скаже, є десятинка зайва, оддай. Той склав яку сотню – рiшайся грошей. Забере в мене, в тебе, Максиме; а тодi i в бiднiших. Вiд них життя не буде.

Гаврило, Пiдпарин тесть, вплiв в сиву бороду жовтий кiстяк руки.

– Що там? Пострiляти та й вже.

Жорстоке слово, кинуте вперше, забряжчало, як нiж серед тишi.

Свiтлиця важко замовкла. У мовчанцi згоди, що затулила уста, страх родив подлiсть.

Коли б не було чого за се?

Тодi рудий Максим, староста сiльський, витяг з кишенi знак i почепив на груди.

– Я одвічаю. Ось тут бомага. Приказ стреблять всiх бунтарiв. За се нiчого не буде.

Одною рукою вiн бив себе по кишенi, другою поправляв знак.

I все блищало на ньому: руде волосся, густе ластовиння, чищена цеглою мiдь.

А коли так, то чого ждати. Збирайте сход. Нехай розсудять…

* * *

Гола земля, бита крилами вiтру, сiрiла пiд олив'яним небом. Рядами заморених хат, буденних i непривiтних, дивилось село на своїх хазяїв, що збирались на сход. Iшли лiнивi, сiрi, важкi, наче груддя ялової землi, яка їх зродила. Несли свою зброю – одвiчнi рушницi, зв'язанi мотузками, важкi iржавi обухи, люшнi, дрючки. Всiх їх гнав страх, звичка слухати начальство. На сход скликали всю "мужеську плоть", а хто не прийде, того чекала смерть. Жiнки виряджали чоловiкiв з плачем, з голосiнням, як на той свiт. Хто знає, що буде? Маланка не пускала Андрiя.

– Не ходи. Щоб ще чого, боронь боже, не сталось.

Андрiй не слухав.

– Я, пане добродзею, маю одзнаку од пана, менi своїх не страшно.

– Хвались, хвались, Андрiйку, калiцтвом, комусь воно дуже потрiбне, – шипiла Маланка, але й сама пiшла за ним.

I знов майдан зачорнiв од народу. Всерединi чоловiки, кругом, аж до калюжi, жiнки.

Змiшаний гомiн глушив слова Пiдпари. Видко лиш було, як вiн, високий, в жупанi, махав рукою та зводив острiшки брiв. Кiнець рушницi стирчав у нього при боцi.

– Ой, боже, щось буде! – лякалась Маланка.

– Погромникiв будуть судити…

– А кого саме?

– Виказують люди на Хому Гудзя, на Гурчина Саву… Глядiть, щоб не було чого i Андрiю…

– Господь iз вами, – жахнулась Маланка. – Мiй так само був на гуральнi, як i ваш. Тодi пiвсела довелось би судити.

А сама вже тремтiла: де той Андрiй?

Максим Мандрика, з значком на грудях, ходив мiж народом.

– Усi прийшли?

– Всi.

– Не прийшов Безик Олекса.

– Я тут…

– Треба всiх записати.

Але тiльки наладивсь, коли до зборнi верхи пiд'їхав на панськiм конi Семен Мажута. Прив'язавши коня, вiн простягнув руку Мандрицi.

– Здоров, Максиме, маю дiло до тебе.

Староста глянув на нього.

– Не варт ти моєї руки. Ось тобi, маєш…

I вдарив Семена в лице.

Семен оторопiв.

– За що ти вдарив? Мене громада обрала.

Мандрика не встиг одповiсти, як Пiдпара вже встав мiж ними i звiв рушницю.

– Розступiться там, зараз!

Народ хитнувся назад, наче хлюпнула хвиля, i рiвночасно ахнули люди й рушниця.

Завитий в серпанок бiлого диму, Семен зiгнувся i схопився за бiк.

– Ой, братцi, за що ж менi таке?

Вiн хитався i божевiльним оком шукав страшної розгадки на сiрих обличчях, що живим муром нахилялись з обох бокiв.

Там не було розгадки i не було надiї. Тодi звiрячий жах пiдняв його ноги, i вiн кинувсь тiкати наослiп, сходячи кров'ю, що червонила пальцi i стiкала здовж ногавицi на землю.

Олекса Безик догнав Семена i вдарив ззаду колом. Високе тiло зiгнулось удвоє, як складаний ножик, i впало на землю.

Панас Кандзюба був уже тут. Безвладне тiло, ще тепле, що так покiрно лягло йому пiд ноги, струснуло в ньому зненависть, якої не чув до живого. Його захопило непереможне бажання зробить йому шкоду, втоптати в землю i знищить. Без потреби вiн вистрелив в нього i нацiлявся важким чоботищем вдарить пiд груди.

– Доволi, готовий! – обiзвавсь Безик.

Вони взяли за ноги тiло Семена, одтягли до баюри i вкинули в воду.

Все сталось так несподiвано й швидко, що люди закаменiли.

Кров була пролита. Одна тiльки хвиля оддiляла минуле од того, що сталось, а здавалось, що проминула вiчнiсть, що попереднє раптом впало у прiрву, що щось прорвалось i увiльнилось од пут.

Од юрми оддiлились Iван Короткий, Дейнека та ще дехто з людей i стали бiля Пiдпари, готовi на все. Пiдпара витягсь у весь свiй зрiст.

– Хома Гудзь тут? Виходь!

Голови повернулись i тривожно-жорстокi очi стрiлись, наче мечi. Де Хома Гудзь?

– Нема. Не прийшов.

На хвилину залягла тиша i натяглася, наче струна. Кого тепер? Чия смерть вилетить з рота i впаде на тiм'я, як камiнь? Було чутно дихання.

– Прокiп Кандзюба!

Як! ПрокIп Кандзюба? А цього за що? Його ж обрала громада?

Староста пояснив.

– Я по нього послав. Вiн зараз буде.

– Андрiй Волик! Ведiть!

– Волик… Андрiй… – прокотилось луною. – Тут… ось вiн…

– Ой, боже, що вiн вам винен! – кричала Маланка. – Не руште!

Її голос заглушило тонке, гостре i невгавуче скиглiння, подiбне до виття пiд ножем поросяти, i тiльки зрiдка його рвали окремi слова.

Тимчасом юрма двигтiла, кипiла i викидала з себе, як страва наверх шумовиння, суху, скуйовджену постать калiки.

– Йди… йди… ось вiн… ось тут. Не поможе.

Його штовхнули, i вiн впав на колiна перед Максимом, блiдий, пошарпаний весь, нiкчемний, як опудало з конопель, з своїм цурпалком замiсть руки.

– Змильтесь… люди… я нiчого не винен.

Вiн уклонився, торкнувшись чолом землi.

Максим поставив Андрiя на ноги.

– Хрестись.

Андрiй зараз покiрно пiднiс до лоба скалiчену руку.

– Бийте його.

Так вiн i впав. З ним покiнчили одразу.

I знов кривавим шляхом одтягли тiло в калюжу.

Але мусили кинуть, їх спинив галас. Юрма здригнулась од глухого стогнання жаху, од шуму пiднятих рук.

– Дивiться… он там… встає… вiн ще живий. Семен… Семен…

З води баюри пiднялася спина, як острiвець, на мить показалась рука, наче ловила повiтря, i знову впала. Ще два-три рухи, вагання – i довга фiгура розiгнулась поволi та захиталась на нетвердих ногах, як привид у чорнiй сiтцi стiкаючих вод. Великi Семеновi руки, мов клiщi рака, надаремно шукали, за що б схопитись.

– Вiн вийде!.. вiн зараз вийде з води!..

Тi, що тягли тiло Андрiя, скочили в воду i одним махом сокири поклали Семена назад у воду.

I знов жорстока тиша здушила серце у жменi, знову болюча жага кривавого слова розтягнула хвилю у вiчнiсть. Чия тепер черга? Кого покличе смерть? Кожне нове наймення давало iншим змогу передихнути коротку хвилину пiльги.

Однак напружену тишу нiщо не порушало. Пiдпара пошепки радивсь з Максимом, i тiльки за плечима у юрми билось i розривалось голосiння Маланки та плач жiночий.

Раптом все стрепенулось. Юрма зiтхнула великими грудьми i паче брижi пробiгли по нiй, як по водi.

– Ведуть! Прокiп iде!

Прокiп пiдходив спокiйний i дiловитий, як завжди. Так само, як завжди, охайно лежала на ньому одежа, так само поважнi були його рухи i неймовiрним здавалось, що ся людина iде на смерть. От зараз пiдiйде, стане, вийме з кишенi заяложений зшиток i прочитає громадi, скiльки зорав, засiяв та що продав. Iнакше не може бути.

Всi очi вп'ялися в нього, а вiн спокiйно все наближався.

Пiд ноги йому попалась пляма свiжої кровi. Вiн завагався на мить, наче боявся ступити на криваву дорогу, поблiд на виду i пiдняв очi. Вони спинились на рушницях, вилах, сокирах, на Пiдпарi i купцi людей, що вже стояли напоготовi. Вiн зрозумiв. Однак привiтався.

Пiдпара махнув до нього острiшками брiв.

– Чому сам не прийшов? Ще посилати по тебе… Готуйся. Даси одвіт перед богом.

– Хiба ти пiп? Я дам одвiт громадi. Вона настановляла мене.

– Пiзно вже, братiку. Зараз помреш.

– За вiщо?

– Нiколи розмовляти з тобою. Сам знаєш. Швидше кажи, що маєш.

– Громада так присудила?

– Громада.

Прокiп глянув навколо. Бiля Пiдпари стояли Олекса Безик, Iван Короткий, Олександр Дейнека, дядько Панас. Все однодумцi.

– I ви про мене? Що я зробив?

Вони мовчали.

Рятунку не було.

Дядько Панас торкнув його в плече.

– Може, покликать Марiю?

Прокiп безнадiйно махнув рукою.

– Покличте.

Вона ледве протиснулась крiзь натовп – в новому цупкому кожусi, яким загортала дитину, i зараз уклякла на обидва колiна на мокру од кровi землю.

– Помилуйте нас, пане старосто, i ви, чесна громадо… Коли б його не обрали, вiн би в тому не був.

Вона кланялась низько, разом з дитиною, в один i в другий бiк.

– Годi, Марiє… вставай… – спиняв її Прокiп. – Слухай, Марiє…

I на хвилину замовк. Забув усе вiдразу.

– Слухай, Марiє… ось що… коня продайте… нащо вiн вам…

– Ой, боже, – голосила Марiя.

– Мовчи. З тих грошей оддай десятку Пилипу, що я позичив… хлiб, як змолотиш, не продавай, щоб була своя мука… Мою одежу лиши для сина, як виросте – зносить.

– Швидше там! – наглив Пiдпара.

– Ой, – голосила Марiя.

– Кланяйся мамi… нехай простять… та й вже. I ти прости…

Вiн тричi, як перед говiнням, поцiлувався з нею, приклав холоднi губи до чола дитини.

– Готовий? – питав Максим.

– Ще маю грошi громадськi… ключi.

Вiн полiз у халяву i витяг звiдти ганчiрку.

– Полiчiть… Тридцять вiсiм рублiв i дванадцять копiйок. – Потому згадав:

– Ще двi копiйки.

I вийняв з кишенi разом з ключами.

Максим забрав.

– Ще маєш що?

– Дозвольте скинуть жупан.

Вiн розщiбнувся i лишився в однiй сорочцi.

Круг нього з спiвчуттям гомонiли:

– Добрий жупан.

– Шкода було б, якби умазався в кров.

Пiдпара набивав ще рушницю, решта чекали готовi.

– Стiйте, – спинив їх Панас Кандзюба: – я сам. – Вiн все ще бiля Прокопа тупав.

– Крiпись, синашу. Служив досi громадi, послужи ще востаннє. Страшно нам… вiйсько iде… не всiм бути в одвiтi… тобi заплатить бог… Перехрестись.

Прокiп перехрестився.

Марiя все голосила i рвала на собi кожух. ЇЇ одтягли мiж люди.

– Прощайся, синашу…

Прокіп вклонився на чотири угли.

– Простiть мене, люди… Може, кому чим завинив… Прощайте…

– Хай бог простить… Прощай i нам…

Панас Кандзюба знову торкнувся небожа.

– Куди тобi стрiляти?

Прокiп втупив у нього вже мертвi очi. Подумав.

– Стрiляйте в рот.

Бiлий, як сорочка на ньому, вiн намагався розтулить рота, але не мiг. Спiднi щелепи тряслись в нього, твердi i нерухомi, як дерев'янi.

Панас приклав рушницю мало не до обличчя i бахнув.

А в одповiдь на пострiл лице плюнуло цiвкою кровi i обiлляло Панасовi руки i груди.

Прокiп впав на колiна. Пiдпара добив його ззаду.

Народ п'янiв од запаху кровi, хрипiння смертi, порохового диму. А Гуща? А Хома Гудзь? А Iван Редька? Як! Вiн ще живий?

Однак нi Хоми, нi Гущi не було. Вони десь щезли.

Пiдпара найшов охочих i послав їх шукати.

Тих, що намагалися потай втекти за спинами юрми, забрали на зборню. Звiдти їх випускали поодинцi мiж два ряди i брали в вогнi, або у кiлля. Так згинули Редька молодший iз братом та Сава Гурчин, останнiй за те лиш, що побив вiкна колись в Гаврила, тестя Пiдпари.

Трупи мокли в баюрi, наче коноплi, i червонили воду, а над народом простягалися пасма синього диму, мов упиревi руки шукали жертви.

Короткий день скiнчився. Вiтер розвiяв дим, розсiяв останнє тепле дихання забитих, розiгнав хмари. З чорного поля вiн нiсся далi у чорну безвiсть i хитав зорi, що золотили дрiбним намистом кривавi води калюжi…

* * *

Маланка ледве допхалась до своєї халупки. Впала у пiтьмi на лаву i на колiна впустила знесиленi руки. Цiлий день була на ногах, цiлий день вбирала в себе муки та кров i стiльки людей поховала в серцi, що воно сповнене стало мерцями, як кладовище. Аж занiмiло. Нема нi страху бiльше, анi жалю, вона вся дивно порожня, зайва на свiтi i непотрiбна. Добре, що хоч свiтла нема, бо її очi не змогли б бiльше нiчого вмiстити. Вона нiчого не хоче. Аби тiльки поночi було, як зараз, i тихо.

Все од неї тiкає, все одцуралось. Був у неї Андрiй – цiлий вiк гризлася з ним, а тепер нема вже й Андрiя. Пестила мрiю про землю, а земля встала проти неї ворожа, жорстока, збунтувалась i втiкла з рук. Як марево поманила i як марево щезла. Лежить холодна i ссе тепер кров…

Їй нiчого не треба. Аби тiльки поночi було i вiчно нiмувала ся пустка, як в домовинi.

Рипнули дверi.

– Хто там?

– Я.

Дивно. Прожила життя, а воно раптом впало у прiрву. Хоч би слiд залишило, хоч би згадку яку. Все зап'яв морок. Все чорне. Навiть нинiшнiй день одсунувсь далеко, так далеко забiг, що видається давнiм, давно забутим сном. Чи то було сьогоднi, чи нiчого не було? Одно тiльки виразно яснiє у пiтьмi: одрiзанi пальцi Андрiя. Три жовтих цурпалки, в оливi, з прилиплим пiском. Шукала, десь був четвертий, i не знайшла. Що б пошукати краще!..

– Де ти була?

А пальцi крутились перед очима, як хробаки. Синi нiгтi мутно блищали, як мертве око, пожовкла шкура зiбралась в зморшки, i мiж ними чорнiв робочий бруд… Вона їх поховала – тiльки забула, в якому мiсцi… Голова в неї починала болiти од того, що не могла згадати.

– Де ти була?

– Марка рятувала.

– Утiк?

– Утiк.

– А батька забили…

Бiльше не було слiв. Нiхто не будив вже чорної тишi, що наливалась крiзь вiкна у хату.

Важким холодним сном за хатою спала земля, а високо над нею трiпались зорi, наче в небесному акварiумi грали золотi рибки.

На свiтаннi козаки вступили в село…

31 березня 1910 р.