Kitabı oku: «Хо», sayfa 2
Аж ось i лiжко. Хлопця роздягнено, вiн кутається в ковдру. Нянька поправля ще щось i гасить свiтло.
– Марино, посидь бiля мене… я боюся…
– Ото вигадали! Спiть, менi нiколи сидiти бiля вас…
В хатi стає темно i тихо. Хлопець широко розплющеними очима вдивляється в темряву, напружує слухи, боячись пропустити який зрадливий звук. Тихо. Так тихо, що навiть калатання серця видається глухим стукотом молота по чомусь м’якому. Ураз… трiсь!.. Що се? Увага хлопця збiльшується до можливих границь… Уся кров збiгається йому до серця, серце почина бити на гвалт… О, знов щось зашелестiло, зашкрябало… То – Хо. Ось у чорнiй, як чорнило, пiтьмi виразно бiлiє борода його… ось простягається довга, костиста рука… наближається до плечей, розгорта над ними свої сухi пальцi… Обгорнений невимовним жахом, утикає хлопець голову пiд подушку, скорчується пiд ковдрою, iнстинктово намагаючись стати маленьким, якомога меншим… щоб «страх» не мiг помiтити його… Вiн затамовує навiть вiддих, боячись подати знак життя, боячись зрадити свою присутнiсть у хатi…
А тим часом чує вiн, що бiля лiжка стоїть Хо, й простяга над ним свої довгi, мов залiзнi тройчаки, руки, й черкається сухими гострими пальцями його плечей…
Холодний пiт вiд голови до п’ят облива дитину, божевiльний жах побiльшує зiницi, вiдбира голос, деревить тiло… I довго так лежить бiдне хлоп’ятко, нерухоме, тремтяче вiд жаху, мокре вiд поту, аж тривожний сон, прилинувши, заспокоює нарештi змордовану офiру полохливостi…
– Хе-хе-хе! – смiється Хо пiд вiкном, де лежить хлопець. – Хе-хе-хе! I жаль бере, i вiд смiху не можна здержатись! Смiшно, коли причиною страху бува лиш розпалена уява, а жаль… Бо хто раз спiзнається з почуттям страху, не хутко зможе вiдкараскатися вiд нього… Зросте дитина, змужнiє, i багато сил, вартих кращої долi, змарнує на боротьбу зi страхом, та ще добре, як переможе!.. Шкода сил, шкода часу… А хто винен? Гай-гай! – хита головою Хо, загортаючись довгою бородою та подаючись у дальшу путь.
III
Наближається пiвдень, червцевий пiвдень, повний спеки й свiтла. Свiтло хвилями ллється з неба, сповняє повiтря, несито пожира тiнi на землi, заганя їх пiд дерева, кущi, у гущину. На що вже бувають таємничi холодки, а й туди хоч тоненькою цiвкою протиснеться воно i смiється, раде, що знайшло i там свого ворога – темряву… Тiльки в ту альтанку, що пiд старезним волоським горiхом у садку, не пуска його дикий виноград, звившись тiсно й щiльно в одну зелену стiну. Вже що не робить свiтло: i зайчиком плигає бiля альтанки, пробившись крiзь листя горiха, i золотою сiткою пада на землю, i мигтить, i переливається, намагаючись присунутися ближче до темного закутка – та ба! Нiяк не може. Стало на порозi альтанки, зазирає туди, а ввiйти – дзуськи! Однак воно помiчає, що альтанка не порожня. Там, на зеленiй лавцi, обкладенiй дерниною, сперши голову на руки, сидить бiлява панночка з смутним обличчям. Бiдна! Скрiзь тепер весело, ясно, свiт божий скидається на рай – а вона сумує. Потiшити б її, попестити, та нiяк увiйти, бо та темрява розперлася в альтанцi, мов панi яка, – i не пускає. На щастя, панночка нервовим рухом зриває листок виноградний, зробивши тим маленьку шпарку в зеленiй стiнi. Зрадiлий пустун скаче промiнням у шпарку й трапля просто на стiл, наткнувшись на якийсь папiр. Що воно за диво, папiр отой? Придивляється до ного й читає збоку: «Iнспектор шкiл народних». Пустун трохи злякався, перечитавши титул такої важної особи, бо почувається до деяких провин школярських, але незабаром осмiлюється й пробiга змiст паперу. В паперi стоїть, що панна Ярина Дольська наставляється на вчительку в село С. Учителька! Адже й вчителька маi право картати! I промiнь кидає на дiвчину винуватий, благаючий погляд. Однак обличчя дiвчинине, блiде й делiкатне, з виразом смутку та внутрiшньої боротьби, не має в собi нiчого грiзного, що заспокоює й осмiлює пустуна настiльки, що вiн почина гратись iз грубою золотою косою дiвчини, цiлувати її повнi уста, брови, зазирати в великi сивi очi. А паннi Яринi не до пестощiв. Вона вiдсувається вiд докучливого променя й схиляється над папером, читаючи його, може, в сотий раз. Так, сей папiрець дорого коштував їй! Щоб здобути його, вона мусила насамперед зчинити боротьбу з собою, зi своїми звичками, поглядами, традицiями; мусила посваритись iз батьком, якого так кохає, довести до слiз та нарiкання матiр. Але се була тiльки прелюдiя, i поки тяглася вона – дiвчина почувала в собi силу боротися й перемогти. Тепер же, з папiрцем сим, мусить початися акцiя, так нетерпляче очiкувана акцiя… i дивна рiч! Панна Ярина в сю рiшучу й важну хвилину почуває, що сили її меншають, слабнуть, що вона вже не здатна до боротьби. Невже в неї стало енергiї тiльки на прелюдiю?
Панна Ярина складає руки на столi й безсильно опускає на них свою русяву голiвку.
Колись вона була щасливою дитиною, коханою одиначкою багатого дiдича. Одягнена в оксамит i шовк, пересвiдчена, що найдрiбнiшi забаганки її будуть заспокоєнi, оточена роєм услужних бонн та служебок, вона стрибала по великих кiмнатах палацу, по тiнистих алеях батькiвського парку. Незабутня пора!
Одно тiльки дратувало Яринку, робило їй навiть прикрiсть – се заборона бавитися з селянськими дiвчатами та хлопцями… Фi! «Хлопськi дiти!» – якi в них манери, яка груба мова, яка моральнiсть! Адже то «бидло», а не люди! – чула вона навкруги. Однак мала Яринка, пiд впливом оточення, мало-помалу оговталася з такими поглядами, ба й сама стала в такi вiдносини до «бидла», у яких були батько та мати. Вона небавом зрозумiла, що мужикiв сотворено лиш на те, аби орати батьковi ниву, служити за фiрманiв, кухарiв, робiтникiв. Навiть бiльше. Вона сердечнiше вiдносилася до справжнього бидла, нiж до тої «нижчої раси». Коли для забави панночки приводили перед ганок мале телятко або вiзник приносив щенят, Яринка обiймала їх, цiлувала, пестила, знаходила «чудовими», тодi як на дiвчину, дочку наймички, не звертала вже найменшої уваги, наче то була не людина, а кiлок, забитий на свому мiсцi. Словом – Яринка стала панночкою, як i її приятельки, сусiдки з iнших сiл.
Минали роки, збiльшуючи той мур, що стояв межи двором а селом. З одного боку були пани, з другого – «бидло». Виросла Яринка на панну Ярину й мусила позбутись думки, що все, що її оточує, належить до батька або може бути куплене батьком за грошi. Ярина знала вже, що батьки її бiднiють i хоч не показують сього перед людьми, навiть триб життя не змiнюють, але почувається вже потреба негайної лiквiдацiї iнтересiв для забезпеки хоч неласого шматка хлiба.
Тим часом дозвiлля (а сього добра в панни Ярини було чимало) вкупi з допитливим розумом напрямили дiвчину на книжки. Пожираючи без ладу сотнi томiв, Ярина вмiла, однак, зiбрати в головцi промiння мислi, розкиданi там, вiдгукнутися серцем на чеснi й високi поривання. Природна щирiсть стала тут у пригодi. Правда, кожна нова думка, що не згоджувалася з iї дотеперiшнiм свiтоглядом, викликала цiлу бурю в молодiй, не змiцнiлiй ще душi, але мур, що вiддiляв її вiд села, валився й вiдкривав не бидло, а справжнiх людей, з людськими iнтересами, болями й радощами. Ярину зацiкавило се невiдоме їй «мужицьке царство». Вона почала придивлятися до нього, наскiльки се було в її змозi, i налякалась темноти й убожества, що панували там. Боже! побiч жиють люди, брати її, i нидiють у темрявi та злиднях, коли вона збиткується працею рук їх! Чи ж пiсля сього можна назвати себе людиною? Чи ж пiсля сього можна добачати в собi образ божий?.. Нi, годi! Розбити пута, що вiд вiку сковують бiлi, неробучi руки, скинути полуду з очей i чесно та смiливо звернути скривдженим те, що до їх належить. Доволi бути лялькою, коли людина – то людина, i довести се треба дiлом, а не словом.
Дiвчина запалилася до працi, до дiяльностi, поклала присвятити життя своє для тих, що досi працювали на неї. Так справедливiсть каже. Вона буде вчителькою, вона понесе свiтло в темряву, потiху – смутковi, помiч – убожеству. А що вдома на неї чекає буря, так що ж, хiба вона не винесла вже бурi сама в собi, коли новi думки, новi почування стрiлися з її первiсним свiтоглядом?
Дома справдi зчинилася колотнеча. На Ярининi плани старi спершу дивилися, як на дивогляднi забаганки пещеної дитини, але побачивши, що не жарти, налякались. Сльози, благання, спазми, прокльони похитнули завзяття дiвчини. Але вона перемогла себе й поставила-таки на свому. Замовкли батьки, затаївши смуток у серцi, однак не тратили надiї, що час або який випадок звернуть їм дитину, притулять її знов до чулого батькiвського лона. I випадок, на який рахували старi, лучився, погiршуючи й без того важку ситуацiю. До Ярини посватався багатий сусiд – дiдич. Ярина спершу й слухати не хотiла про шлюб, далi ж, скоряючись перед батьковою волею та благаннями закоханого сусiда, випрохала собi три днi розважити все та помiркувати, поки дасть рiшучу вiдповiдь. I власне другого дня пiсля сього прийшов вiд iнспектора довго очiкуваний папiр, прийшов i – замiсть заспокоїти – збурив, сколотив її спокiй, iз дна душi пiдняв сумнiви, пiдтяв вiру. I ось тепер сидить Ярина над тим папером, безсило опустивши на руки русяву голiвку…
Вона не рада тому паперовi. Так, не рада… Ще недавно, ще позавчора, як бога з неба, виглядала його, а нинi – не рада… Рiч певна, що вона не зречеться своїх замiрiв… Вона ламле все – а йде туди, де їй слiд бути… I не те, щоб вона не рада була… а так, не налагодилася до нового життя, не звиклася ще з думкою, що завтра покине батькiвську стрiху… По-ки-не бать-кiв-ську стрiху… Брр!.. Ну, i чого тремтiти? Ой, тi нерви… Треба себе взяти в руки, бо нерви непотрiбнi для тих, що йдуть на боротьбу. Адже скiльки дiвчат пiшло вже по тiй стежцi, що стелеться перед нею… Правда, бiльшостi дiвчат тих легше було почати нове життя, нiж їй, бо бiльшiсть їх вийшла з родин убогих, iз таких, де кожне ще з молоком матерi всисає потребу працi для шматка хлiба. Там усi працюють, усi заробляють… Там нема традицiй, якi б багном закаляли все, що виривається з зачарованого кола егоїзму та кастових iнтересiв.
– Зачароване коло… Ох, те зачароване коло!.. – шепотять блiдi уста дiвчини. – Чи стане ж у мене сили, чи стане вiдваги розiрвати його, вийти в свiт широкий на боротьбу з тим, що воно замикає? Добре, я розiрву його, я вийду звiдти. Але чи перетриваю, проклята родиною, осмiяна подругами, одна серед невiдомого менi широкого свiту?.. Де тi сили в мене для боротьби? Де той гарт, що мiг би служити порукою перемоги? Я – теплична рослинка… вибуяла в штучному теплi, у душнiй атмосферi теплицi… Перша буря зламає мене, вирве з корiнням… I, замiсть бажаної користi, живим докором стануть, перед мене закривавленi серця родини й мое власне розбите, знiвечене життя… Боже! що се зi мною? Звiдки легкодухiсть така? Що варте життя моє перед необмеженим морем людського страждання?.. Нi, годi… Пiти туди, куди серце кличе й обов’язок… З силою, яку я почуваю в собi, з силою любовi – можна багато зробити… Тiльки не лякатись, тiльки не тратити надiї i… все буде добре… Що тут довго думати? Адже давно вже рiшила я почати нове життя. I почну, i кiнець на тому, i нiчого мислити, i нi над чим мiркувати… Кораблi спалено… I чого я тремчу вся? Чого?.. Дурю себе вiдвагою, коли чую, що сили мої слабнуть, що я легкодуха, нiкчемна iстота?..
