Kitabı oku: «Хо», sayfa 5
– Дурна! – гримає на неї роздратований Макар Iванович i сiдає за стiл.
– Що його зробить? – мiркує вiн. – Напишу хiба, що несподiвано заслаб i через те не можу їхати… Доведеться день зо два не виходити на вулицю, посидiти в хатi, та що ж робити! Усе ж краще, нiж компрометацiя…
I Макар Iванович гладенькими фразами (звичайно, московськими) виливає на паперi жаль, що несподiвана слабiсть змушує його зректись великого обов’язку, ба й честi в ролi депутата виявити свiй невтiшний смуток над свiжою могилою вкраїнського письменника, i через те вiдсилає вiнок у надiї, що вiн дiстанеться не в гiршi руки…
Одно можна додати: Макар Iванович не збрехав: вiн справдi заслаб… вiд страху.
V
Хо вступає в здоровезну кам’яницю, лiзе, покректуючи, по ступанцi високо, аж «пiд небо», i втискається в маленьку кiмнату, в найтемнiший закуток. В кiмнатi – як в улику: гучний гомiн молодих голосiв бринить усiма тонами радостi й смутку. То за столом, при свiтлi лампи, зiбралася в гурточок молодiж, щоб, нiм розiйтись рiзними шляхами, востаннє, може, подiлитися вражiннями пережитого та надiями на будучину.
Бачить Хо перед собою людей, повних сили, енергiї, вiри, злучених з собою теплими, сливе братерськими вiдносинами. I не дивно: всi вони грiлися бiля одного вогнища, кожен брав звiдти свiтло й тепло. Вогнище те – любов до своєї країни, до свого народу; свiтло – то iдея, що дала змiст життю, то свiдомiсть своїх обов’язкiв, тепло – вiра в перевагу добра над злом, правди над кривдою, свiтла над темрявою…
– Братики мої! – здiймає рiч один. – Розходимось ми рiзними шляхами, розлучаємось, навiки злученi одною iдеєю… iдеєю нацiйно-культурного вiдродження нашої країни… Перед нами життя, перед нами робота… Розiйдiмось ми промiннями сонця, понесiмо свiтло у темнi закутки… Розпливiмось глибокими рiчками, зросiмо рiдну землю, i, «як дiвочi вiнки, зазеленiють нашi ниви»… Не лякаймось великостi працi, не жахаймось важкої дороги! В iдеї нашiй, в нашiй працi, в нашiй смiливостi – сила наша. П’ю за смiливiсть!
– За смiливiсть! – лунають голоси, вторуючи брязкоту чарок.
– Хе-хе-хе! за смiливiсть!.. – глузливо шепотить Хо. – Розiйдемось промiннями… розiллємось рiчками… Хе-хе-хе! Ой, як устануть тумани, як закутають промiння те, як потиснуть морози та скують рiчки – побачимо, куди дiнеться ваша смiливiсть! Хе-хе!.. А про дiда Хо й забули? Не пам’ятаєте, яку чудодiйну силу має його борода? Ге? А сього не хочете?.. – I Хо трясе бородою, сповняючи хату холодним вiтром.
Але молодiж iз усмiшкою слуха старого. Лякай, дiду!
– Нам скажуть, що думки нашi не новi, – обзивається другий. – I ранiш не одно чисте серце зогрiвалося такими ж iдеями… Та тим-то й ба, що тодi тiльки iдея набирає вартостi, коли поростає тiлом, переводиться в життя. Перевагу нашу я добачаю найголовнiше в тому, що ми поставили собi завданням перевести нашi iдеї в життя i певнi, що зробимо все, що в нашiй силi й змозi… Будьмо передусiм скрiзь українцями – чи то в своїй хатi, чи в чужiй, чи то в свому краї, чи на чужинi. Хай мова наша не буде мовою, якою звертаються лиш до челядi… Хай вона бринить i розгортається в нашiй родинi, у наших зносинах товариських, громадських, у лiтературi – скрiзь, де нам не зацiплено… Не попускаймо собi навiть у дрiбничках. Несiмо прапор справи нашої в дужих руках, будьмо консеквентними, не вiддiляймо слова вiд дiла… Не жахаймось, що дiло те таке велике, таке важке… Робiм, що можемо: на яку б дорогу не ступили ми – йдiм смiливо, пам’ятаючи, що всi дороги провадять до Рима… А поки що нам треба працi, працi й працi… Я, як ви знаєте вже, маючи шматочок власного грунту, iду на село господарювати… Придивляючись ближче до життя села, я пересвiдчився, що навiть одна iнтелiгентна людина може багато там зробити, скоро потрапить забезпечити собi поважання та вплив. Аби охота, а знайдеться змога приложити руки й до освiти, i до полiпшення економiчного та морального стану нашого ладу.
–А сила ворожа? А кроти, що стануть пiдривати твiй будинок? А шинкар? А жмикрути всякi? – аж пiдскакує на мiсцi Хо, трясучи бородою. – Чи ж ти гадаєш, що то жарти?
– Знаю, – веде далi будучий хлiбороб, наче вiдповiдає на запитання Хо, – що доведеться менi рахуватися з чималими труднацiями, стрiти багато перешкод, але теж багато й вiри в мене у свою iдею, багато сили молодої, багато енергiї вкладу я в свою працю! П’ю за працю на пожиток країнi нашiй, панове!
Випито за працю.
– Приймаючи сей тост, – обзивається третiй, – додам кiлька слiв. Пригадайте собi, панове, байку про селянина, що, вмираючи, на пучку прутикiв показав синам, яку силу має єднiсть. Отож єдностi, яка б робила нас iз кволих навiть одиниць незламаною силою, потребуємо й ми… Важка праця, перешкоди, що неминуче стануть нам на дорозi, усякi лихi пригоди здолають зламати хоч якi сили, хоч яку енергiю, i горе людинi, що в таких обставинах почується самотньою, вiдiрваним листком… Отож треба нам цементу, щоб нарiвнi з iдеєю зв’язував нас докупи, а таким цементом уважаю я щирi, чисто братерськi вiдносини мiж нами, обопiльну помiч, пораду… Опрiч двох тостiв – за смiливiсть i за працю – п’ю ще й третiй: за єднiсть!
– За єднiсть! – торкнулись усi чарками. В маленькiй кiмнатцi чимдалi стає гучнiше. В атмосферi, повнiй палких речей, смiливих поривань, надiй, енергiї, повнiй безкрайої вiри в iдею та власнi сили, загрiтiй юнацьким запалом, гарно почувається молодiж. Байдуже їй, що Хо з усiєї сили намагається налякати її: то бородою має, з вiтром холодним дрижаки посилаючи, то вiдхиляє заслону, показуючи спокуси й небезпечностi, що мрiють на життєвому шляху… Байдуже!.. Палка молодiж у живi очi смiється старому, кепкує з його заходiв, зве його порохном.
Хо має причину радiти, бо хто ж то, як не вiн, нарiкав на полохливiсть, що трима його на свiтi, не дає спокiйно зложити кiсток у домовину? Але Хо не сьогоднiшнiй, вiн старий як свiт, його не зведеш. Ох, багато бачив вiн на вiку свому! Бачив вiн i таких, що, повнi молодечої вiдваги, викликали на герць потуги зла, а як прийшло що до чого – першi ж п’ятами накивали. Ставиться, як лев, а гине, як муха. Бачив Хо таких, ох, бачив, i тепер… не вiрить. Просто не вiрить, щоб ся палка молодiж, скоро зiткнеться зi справжнiм життям, витривала боротьбу з його чудодiйною силою, не пiдхилилася їй. Адже й такi Макари Iвановичi мали свої хвилини зваги, а тепер що з ними сталося? Пожалься, боже!..
– Слова, фрази!.. – шепотить Хо. – Се абихто зможе! А от дiлом довести вiдвагу – й то не нерозсудливу вiдвагу, а таку, щоб давала змогу повсякчасної працi – се я розумiю! Не можу, правда, наперед сказати, що ви нездатнi на се, але не повiрю, поки життя ваше не покаже вашої правди… А тодi… О, тодi страховi Хо легше стане, бо ближче буде до могили…
Хо слухає, як молодий лiкар розгортає плани своєї лiкарської та просвiтньої дiяльностi на селi, де має замiр оселитись. Вiн веде боротьбу з темнотою, з забобонами, з ворогуванням селянина до iнтелiгента, органiзує дешеву медичну помiч… Чує Хо, як сiльський учитель обiцяє хитромудре керувати помiж пiдводними камiннями сучасних порядкiв, а таки доплисти, куди треба, таки досягти своєї мети… А ось починаючий письменник нахваляється щиро взятись за працю, за поважнi студiї, простати свої iдеї та працювати не то в свято, але й у будень… I Хо не може його нiяк злякати анi цензурними умовами, анi фатумом українського письменника писати graiis або за «бiг дасть»…
Довго ще, мов улик той, гуде маленька кiмната «пiд небом», довго ще чекає Хо, аж поки братерський поцiлунок на прощання не закiнчить свого пам’ятного вечора.
– Не полегшало менi з того, що глянули менi сьогоднi в вiчi, не полегшало… – шепотить Хо, плентаючись за останнiм з гостей. – I не полегша, аж пересвiдчуся, що не порожнi згуки лунали там, у кiмнатцi, що час i життя не зламають вiдваги вашої… Почекаю ще… почекаю… i
* * *
Минає кiлька лiт.
Змордований вiчною блуканиною, знуджений полохливiстю всього живучого та невдячною ролею страху, шкандибає по курнiй дорозi Хо, пiдпираючись довгим костуром.
– Скучно на свiтi, нудно на свiтi… скрiзь повно страхополохiв… – мимрить старий у роздратуваннi. —А ти волочись по свiтах, не бачачи кiнця-краю своїй мандрiвцi… Ох, важко, важко, спочити б уже… —зiтхає вiн до спокою.
– А що се манячить улiворуч? – зацiкавився Хо, з-пiд руки вдивляючись у далечiнь, що червонiла вся в промiннях заходячого сонця. – Село? Не пiду туди; остобiсiли менi оселi людськi… Е, нi, стривайте, зайду, бо тут живе хлiбороб-iнтелiгент, що то нахвалявся запровадити на селi новi порядки… Побачимо…
Сонце вже сiдало, коли Хо входив у село. Насамперед, як пристало порядному подорожньому, подавсь вiн до корчми. Але що за диво? Корчму хтось обгородив, прибив нову табличку над дверима та повиганяв звiдти, мабуть, усiх п’яниць, бо якось там так дивно тихо, мов у церквi… Хо наблизився, глянув на табличку й прочитав: «Школа». Е-ге-ге! Ось воно що! Недавно була корчма, а тепер школа. Де ж корчма? Хо обiйшов село, але корчми не було. Чудасiя, та й годi! А що то робить пан дiдич, цiкаво глянути? —подається Хо до чепурного двора, що дивиться на нього осяяними вiкнами. Старий присувається до вiкна, зазира всередину й бачить: у хатi, за столом, сидять гостi – учитель та селяни. Усi вони вкупi з господарем щось пишуть, рахують, мiркують. У кутку двоє дiтей граються, декламуючи байку Глiбова «Вовк та ягня».
– Що вони там рахують? – шепотить Хо, прислухаючись: – Еге! ось що: касу ощадну заложили. Бач їх! А се знов що? Гомонять про якусь землю, що громада має купити в сусiднього дiдича. Еге, вiн таки оре перелiг свiй, той хлiбороб! Що ж далi, що ще нового?.. Хо, однак, мусить вiдiрвати увагу вiд товариства, бо в хату вступає жiнка господаря, звертаючись до дiтей чистою, неламаною мовою:
– А йдiть, дiточки, гратися в другу хату, бо ви тут заважаєте…
За якусь часинку господиня знов увiходить, прохаючи всiх на вечерю. Здивований Хо бачить, як усi посполу сiдають за стiл, i каже до себе: «А диви! Тут наче нема пана й мужика, а самi люди…»
По вечерi гостi примощуються, де кому вигiднiше, а господар виймає книжку, i починається лектура…
Тут уже Хо не витримує. Його обхоплює непереможне бажання викликати вiдважного господаря на останню боротьбу з собою. Хо збирає всю свою потугу: проймаючим холодом вiє борода його, чудодiйна сила, мов хмари тi, насуває найстрашнiшi картини перед очi лектора, а лектор наче не помiчає сього. Але врештi, почувши присутнiсть страха, вiн вiдривається вiд книжки, обертається до Хо i дивиться йому в вiчi довгим, зважливим поглядом…
