Kitabı oku: «Улюблені пісні XX сторіччя», sayfa 3

А льон цвіте

Вірш Василя Юхимовича

Музика Івана Сльоти

 
Де льони – довгуни вилягали
І гордо вставали,
Рахували сини,
Скільки літ їм зозулі кували.
 
 
Приспів:
 
 
А льон цвіте синьо – синьо,
А мати жде додому сина.
 
 
Голубіли льони
Та здригнулось від грому Полісся,
По дорогах війни
Синьоокі сини розійшлися.
 
 
Приспів.
 
 
Почорніли льони,
Не здавались в полон золотими,
Полягали сини
І вставали із пломеню – диму.
 
 
Приспів.
 
 
Знов розквітли льони
У Поліськім краю голубому.
Повертались сини,
Як герої до рідного дому.
 

Випускник хорового відділення Одеської консерваторії Іван Сльота приїхав у Житомир 1970 року. Молодому музикантові судилося заново створювати ансамбль пісні і танцю «Льонок». Невдовзі народилася і знакова пісня – «А льон цвіте…» «У ті часи льони фігурували не лише в піснях, – зізнавався Іван Сльота. – Якось на початку 1970–их заїхали ми в Сімаківку, що в Ємільчинському районі на Житомирщині. І зненацька перед очима відкрилось неосяжне море синьо – блакитного квітучого льону і пахучого хмелю… Усе голубіло, червоніло, зеленіло, цвіло на полях. Поруч із селом я угледів дерев’яну садибу. Там поралась немолода жіночка. Я вийшов з автобуса, розгомонівся з нею про життя – буття. Змалку робив це залюбки. Бо відколи поховали батька, спілкуватися доводилось переважно з сільськими жінками. Виявилось, що вона – льонарка в місцевому колгоспі. Чоловіка не діждалася з війни. А син учиться в місті і до матері озивається дуже рідко.

З тієї розмови одразу й навіялось – «А льон цвіте синьо – синьо, а мати жде додому сина…» Це мої слова, які згодом стали початком приспіву. Сів я в автобус із думкою про нову пісню…

Обмірковував слова. Хоч мелодії ще не було, я був упевнений, що вона десь існує і готова будь – якої миті злетіти, тільки – но з’явиться віршований текст. Але хто його напише? Перебираючи в пам’яті поетів, згадав знаного вже поета – пісняра Василя Юхимовича. Працював він у Києві заступником редактора журналу «Україна». Буквально через день – два вирушив до нього із своєю «рибою – заготовкою». Познайомилися. Розповів про організацію нового «Льонка» і повернувся додому натхненний. Який же я був здивований, коли рано – вранці пролунав телефонний дзвінок від Юхимовича: «Послухай…» Де льони – довгуни Вилягали і гордо вставали, Наслухали сини, Скільки літ їм зозулі кували…» Я швиденько записав ці слова. А десь до вечора була вже й музика готова. Щоправда, текст не відразу нам сподобався – сперечалися, шукали варіанти. Зокрема щодо останнього куплета я сумнівався. Взявся сам його дописувати. Хоча тоді ще поезією по – справжньому не захоплювався. Зрештою у пісні з’явилися такі рядки: Знов розквітли льони У поліськім краю голубому, Повертались сини, Як герої до рідного дому…

Вона з тих пісень, яку з першого ж виконання вважають народною. Її виконують як в «офіційних обстановках», так і в «неофіційних» – на весіллях, на хрестинах. І за столом, і під столом, і в трамваях, і в тролейбусах, і в метро.

Під цю пісню плачуть українські матері, котрі кожної миті чекають своїх синів…

Час засвідчив, що пісня стала візитівкою колективу. Відтоді й пішла фраза – «Льонок» – то Сльота, а Сльота – то «Льонок»!

1989 року житомирська влада вирішила вшанувати мелодію Івана Сльоти. На міській ратуші Житомира із гучномовців біля головного годинника щогодини можна почути кілька тактів «А льон цвіте…» Хоч у вірші немає згадки про Житомир, та більш вдалої мелодії для цього міста, мабуть, годі й придумати.

Білі лебеді

Вірш Михайла Ткача

Музика Олександра Білаша

 
Посідали лебеді на воду,
Задивились лебеді на вроду,
А лебідка лебедеві пара,
Не засмучуй небо, сива хмаро,
Не чорнійте дні на небосхилі,
Хай обручки сонця котять хвилі…
 
 
Не летіть, літа, так дуже швидко, –
Хай поплава з лебедем лебідка.
Не летіть, літа, так дуже швидко, –
Хай поплава з лебедем лебідка.
 
 
Хай же краще висохне озерце,
Ніж кохання в лебединім серці,
Без лебідки помирає лебідь,
Склавши крила, падає із неба.
Пада лебідь – винести не сила:
Самотина світ йому закрила…
 
 
Не летіть, літа, так дуже швидко, –
Хай поплава з лебедем лебідка.
Не летіть, літа, так дуже швидко, –
Хай поплава з лебедем лебідка.
 
 
Доки може плавать біла лада,
Не спокусить ладу хитра зрада,
Бо любов у лебединім світі
Як висока пісня у зеніті.
Тільки раз кохає білий лебідь,
Тільки раз злітає він у небо…
 

Талановитому Михайлові Ткачу доля відвела 17 плідних років співпраці з таким же, як і він, обдаруванням – композитором Олександром Білашем. Їх також єднала не лише творча, а й справжня чоловіча дружба.

«Друга можна мати одного, двох (товаришів буває більше). Для мене одним з них є Михайло Ткач. Наша дружба перевірена роками, найкращими і найтяжчими хвилинами життя: ми завжди ділимо з ним радість і горе, – щиро говорив Олександр Білаш. – Окрім цього, я люблю Ткача як поета – мені близька за характером і світосприйняттям його лірика, яка з кожним роком набуває все ширшого громадянського звучання».

У своїй творчості самобутній Михайло Ткач неодноразово переконує: якщо б не було вірності, милосердя, самопожертви, то й весна не здалася б, не залишилося б що воскрешати в людських душах після довгої холодної зими. До подібного висновку підводить і вірш «Білі лебеді», який став прекрасною піснею з чудовою мелодією Олександра Білаша: «Хай вже краще висохне озерце, Ніж кохання в лебединім серці».

Поет порівнює лебедину любов із «піснею у зеніті». Для того, аби звучала пісня кохання, ці птахи завжди мусять бути разом. Та поетова уява домальовує картину, що рано чи пізно має стати реальністю: лебідки нема, лебідь у розпачі складає крила й падає з неба. Автор намагається сповільнити плин часу, щоб закохані довше побули разом: «Не летіть, літа, так дуже швидко, Хай поплава з лебедем лебідка».

Улюблений співак поета Дмитро Гнатюк завжди дорожив своїм земляком і його творчістю: «Михайло з юних літ завжди був високопорядною людиною. Згадую, як він мене запрошує на свої концерти. І завжди хвилюється, ніяковіє. Хоче заплатити мені, а грошей нема. А я жодних умов ні йому, ні комусь іншому ніколи не висував. Але він щораз хвилювався, так йому пекло оте безгрошів’я. Я завжди у нього співав безплатно. Хоча дехто, знаю, і навіть молодші наші земляки – буковинці, вивертали його, як кожух догори ворсом, з тією платнею. Незадовго до смерті на одному своєму такому творчому вечорі Михайло мене кличе: «Дмитре, ходи до мене». Я підходжу за кулісами, а в нього очі світяться: «Я хочу тобі заплатити нарешті». Я йому: «Михайле, та ж у нас традиція – я ж у тебе безплатний». Він тоді ніби затявся – візьми конверт, і квит! І всукав – таки його мені. Знаєте, я чомусь думаю, що ото з тими попередніми умовами, з тим «рванням» грошей втрачається щось дуже важливе, людське. Щось є в тому недобре».

Народність як основну ознаку лірики Михайла Ткача, як запоруку її популярності виокремлював і Петро Осадчук: «Секрет не тільки в тому, що талановиті композитори написали таку музику на вірші поета, яка органічно зливається з текстом, музично «прочитує» зміст поезії і вияскравлює художньо – виражальні засоби. Багато важить сама природа творчості Ткача, духом близької до народного життя, а в деталях, емоційних акцентах зосередженої на його святощах: любові до батька й матері, до рідного краю; зосередженої на красі взаємин між хлопцем і дівчиною, чоловіком і жінкою».

«Пісня для мене, – говорив Білаш, – не жанр, то любов! На все життя… Недарма її називають душею народу, його «поетичною біографією» (вислів незабутнього Олександра Довженка). Якби мені вдалося створити десь із п’ятірко пісень,… вартих чогось – вважав би себе щасливим».

Білий сніг на зеленому листі

Вірш Михайла Ткача

Музика Олександра Білаша

 
Виглядаю тебе ще з весняних доріг,
Обминаю у мріях стежини тернисті.
Замість тебе в саду раптом сніг, раптом сніг,
Ранній сніг на зеленому листі.
 
 
Чи дорогу тобі, може, хтось перебіг,
Чи тебе забарили вітри норовисті,
Що так рано в саду раптом сніг, раптом сніг,
Сніг, як сміх, на зеленому листі?
 
 
Коли десь, моє щастя, ти збилося з ніг,
То поклич і до серця мого нахилися –
І розтане той сніг – ранній сніг, ранній сніг, –
Сніг, як сум, на зеленому листі.
 
 
Я виходити буду щодня на поріг,
Сподіватися буду, що прийдеш колись ти,
Бо для мене той сніг – ранній сніг, ранній сніг, –
Пізній цвіт на зеленому листі.
 

Пісенна творчість Михайла Ткача як самобутнє явище національної культури та, зокрема, літератури досі мало досліджене. Уся пісенна лірика Михайла Ткача (а це сотні творів, написаних у співавторстві з Платоном Майбородою, Олександром Білашем, Степаном Сабадашем, Володимиром Івасюком, Павлом Дворським, Ігорем Покладом, Ігорем Шамо, Олександром Злотником, Миколою Мозговим та ін.) є одою любові: до матері, України й жінки. Ткачеві пісні про кохання максимально наближені до народних зразків. Вони вважаються частиною так званої поп-культури, проте цю приналежність можна означити як умовну, виправдану хіба що явищем популярності творів. У корені ж ситуація виглядає інакше: поп – культура покликана виконувати розважальну функцію, що не є визначальним для лірики Михайла Ткача. Його пісні, услід за народними, насамперед, виховують суспільство на засадах добра, милосердя, щирості, справедливості, любові, поваги, вірності та краси.

Одного разу у Києві, виходячи з Міністерства культури, Михайло Ткач побачив неочікуваний ранній сніг і відразу ж сказав Олександрові Білашу написати пісню «Сніг на зеленому листі». Треба визнати, що поет ніколи не був голослівним. Усе, що виривалося з його вуст, мало втілення у житті. Відтак народилася ще одна гарна пісня.

«Пропагував я пісні Олександра Білаша. Хто б і що нині не говорив, але саме я був першим виконавцем понад двадцяти найвідоміших пісень Олександра Івановича, з яким ми товаришували довгі роки, – з гордістю говорив Микола Кондратюк. – Серед них – «Два кольори», «Ясени», «Прилетіла ластівка». Пощастило мені першим виконати й їхню з Михайлом Ткачем «Білий сніг на зеленому листі». У Білаша поганих пісень не було».

Пісня «Сніг на зеленому листі» цікава тим, що в ній відбувається розвиток зазначених асоціацій аж до повного переосмислення. Через мотив чекання і з допомогою психологічного паралелізму автор відкриває палітру переживань ліричного героя: здивування, тривогу, сумнів, надію тощо. Коли очікування тільки – но починається, герой не відчуває загрози і не усвідомлює трагедії «раннього снігу на зеленому листі» (зимового подиху восени – тепла, скутого холодом, – любові, яка зустріла байдужість). Поки що для нього цей сніг – «як сміх».

Кульмінація твору – болісне прозріння, що приходить на зміну безтурботності: «…упав на мій сміх раптом сніг, раптом сніг, Сніг, як біль, на зеленому листі».

Наступний етап розвитку внутрішньої драми ліричного героя – «сніг, як сум». У останній строфі мотив чекання звучить найвиразніше: «Я виходити буду щодня на поріг, Сподіватися буду, що прийдеш колись ти». За ступенем відданості це чекання закоханого хлопця можна порівняти хіба що з образом материнського (вічного) чекання на сина. Мотив чекання тут споріднений із мотивом вірності. Оптимістичне завершення історії вимагає позитивного осмислення образу снігу: «… для мене той сніг – ранній сніг, ранній сніг – Пізній цвіт на зеленому листі». Водночас це протилежне прочитання «холодного» символу: сніг порівнюється із цвітом, який є атрибутом весни, тобто переймає «теплу» символіку цвіту, символіку любові.

В наше місто приходить весна

Вірш Миколи Сома

Музика Оскара Сандлера

 
В наше місто приходить весна,
А з весною приходить кохання.
Квітка серця твого чарівна
Розкривається, наче світання.
 
 
Приспів:
 
 
Ти – весна моя, ти – краса моя,
Рідне місто – ти любов моя!
Я твою красу наче квіт несу навіки,
У життя несу.
 
 
Кожна квітка шепоче «люби»,
Кожне серце співа на бульварі.
А над нами летять голуби,
Що зійшлися навіки у парі.
 
 
Приспів.
 
 
В наше місто летять солов’ї,
І весну заколишуть піснями,
Перші сливи, твої і мої,
Зацвіли молодими садами.
 
 
Приспів.
 

Як красиво і чарівно у нашій столиці у травні, коли цвітуть каштани: диво з див! Мабуть, не випадково 1965 року Київська кіностудія імені Довженка зняла ліричну комедію «Місяць травень» з життя столичних студентів. Кінокомедія розповідає про молоду студентську сім’ю, якій кохання допомагає долати всі життєві труднощі.

На екрані старі тролейбуси на Хрещатику, цнотливий центр, готель «Москва» (нині «Україна»), Палац Спорту, метро на гірку – на Печерськ… і повсюдно багато – багато зелені!..

Режисер Григорій Ліпшиць і сценарист Фелікс Миронер зуміли запросити для запису титульної пісні популярну співачку того часу Майю Крісталінську, яка чудово виконала «В наше місто приходить весна» українською!

Правда, у титрах прізвище співачки не вказане, на той час подібна практика була поширена, на авторські права виконавців мало хто зважав… Що цікаво, фільм знятий російською мовою, а пісня – рідною!

Досить неприродно, чужою мовою розмовляють Микола Яковченко (у ролі коменданта гуртожитку) і Нонна Копержинська (вона ж Секлета Пилипівна з екранізації «За двома зайцями»).

Вірш до пісні написав український поет Микола Сом, а музику – Оскар Сандлер, автор легендарної дитячої колискової «Заходить до хати»… Картина «Місяць травень» спеціально була випущена на екрани 1 травня того ж 1965 року.

Що ж до Маїй Кристалінської, вона була перлиною виконання задушевних пісень радянської держави 1960–1980–х років. Її голос був кожному настільки рідним, милим і затишним, що глядачі на концертах відчували себе маленькими дітьми. За цей дар співачку називали «матусею естради». Лише обмежене коло друзів та рідних людей знали, чому так сумно звучить її голос, чому виконує лише сумні пісні. Мало хто знав, що незмінна косинка на шиї співачки – не талісман, не новомодна вигадка, яку відразу почали копіювати багато жінок тодішньої держави, – вона приховувала величезну людську трагедію. Чверть століття співачка прожила, чекаючи неминучого фіналу. Вона виходила на сцену щоразу як востаннє, віддаючи глядачеві себе і свою ніжність без залишку. Ніхто й подумати не міг, що в цих величезних сумних очах ховалася страшна таємниця – невиліковна хвороба. У неї лікарі виявили пухлину лімфатичних залоз (лімфогранулематоз). Але навіть це не змогло перешкодити її щастю. Майя Кристалінська не була сліпучою красунею. Але всі, хто перебував поруч з нею бодай хвилину, відчували її рідкісну привабливість, світлу ауру, надзвичайну жіночу м’якість. І дивовижний голос, яким співала її душа. Слава Богові, що дав нам можливість нині слухати у виконанні співачки кілька пісень українською мовою, в яких зовсім не відчувається жодного акценту. Для неї писали навіть Андрій Малишко та Платон Майборода. Видається, що їх виконавиця – корінна з діда – прадіда щира українка!

Хоч доля відвела Майї Кристалінській усього 53 роки земного життя (померла у 1985–му), й досі голос великої співачки стає таємниче незбагненним і неповторним. Вслухаючись в нього, розумієш, якою має бути людина – великодушною, глибокою і з величезним серцем любові! На превеликий жаль, не доспівала, не долюбила…

Відлуння твоїх кроків

Вірш Володимира Вознюка

Музика Володимира Івасюка

 
Твої кроки мій забрали спокій –
Ти від мене йдеш в осінню ніч.
Я ж у мріях біля тебе, збоку,
Віями торкаюсь пліч.
 
 
Приспів:
 
 
І плине час білим птахом в чисту голубінь,
Чому це нас роз’єднала тиха далечінь?
Скажи, чому на моїх вустах є тінь журби,
Луну одну залишив для мене ти?
 
 
Те відлуння в моє серце б’ється,
І воно спішить за ним услід.
Стихнуть кроки, та не стихне серце –
Жду тебе з далеких літ.
 
 
Приспів.
 

Пісню «Відлуння твоїх кроків» уважають одним із найкращих творів композитора Володимира Івасюка. Автор називав її типовим українським романсом. Поетові Володимиру Вознюку вдалося написати вірш всього за день, а її знають і люблять вже не один десяток років. І хоч пісню переспівали популярні співачки різних часів: Лідія Відаш, Людмила Артеменко, Софія Ротару, все ж Володя Івасюк на початках хотів довірити її долю солістам ансамблю «Смерічка» Левка Дутковського Василю Зінкевичу і Назарію Яремчуку. Згодом композитор зрозумів, що лише жіночий голос здатний «зробити з неї шедевр», тільки жінка зможе зворушливо виконати її… Задушевна, вишукана мелодія, милозвучні слова одразу запали у людські серця, і на довгі–довгі роки пісня стала популярною. Автора вірша «Відлуння твоїх кроків» Володимира Вознюка знають у мистецьких колах ще й як директора Чернівецького літературно – меморіального музею Ольги Кобилянської.

А все почалося теплої, золотистої осені 1969 року. «20–річний Івасюк в одному з туристичних походів познайомився з моїм товаришем Миколою Коломійцем (нині він живе і працює на Хмельниччині). Цікаво, що і я, і Микола вже тоді (а навчалися ми на третьому курсі філологічного факультету Чернівецького університету) писали вірші, – каже поет Володимир Вознюк. – Микола запросив Володю до себе в гості. Ми мешкали в одній кімнаті студентського гуртожитку на вулиці Островського (тепер вулиця названа ім’ям Сіді Таль). Володя приніс готову музику і запропонував написати слова до неї Миколі. Потрібне композиторові поет не зміг народити, і Володя запитав мене, чи не зміг би взятися за текст. Він мені сказав, що хотів би бачити у вірші. Я записав музику на свій магнітофон «Весна», який у ті роки серед молоді вважався ледь не останнім «писком» моди і техніки. Слова написав за день, а наступного показав їх Володі. Той, прочитавши, відразу сказав: «Старий, тобі це вдалося зробити!» Ось цей майже перший варіант і співається досі.

У мене пісня починалася так: «Впали кроки і забрали спокій, Ти від мене йдеш в осінню ніч…» У записах же чомусь з’являлося інше – «Твої кроки мій забрали спокій…», де вже у першому слові «твої» спотворювався наголос. Ще Володя ніяк не міг второпати зміст останнього рядка першого куплету, тому запитав: «А як можна збоку віями торкатись пліч?» Я йому пояснював, що це дуже просто: хлопець вищий своєї коханої дівчини, яка йде збоку і віями торкається його пліч. Але пісня писалася для чоловічого голосу, хоч нині вона популярна і улюблена з жіночої подачі. Так і було в першому варіанті: «Скажи, чому на вустах моїх є тінь журби, Луну одну залишила мені ти?»

Володя хотів її запропонувати Володимирові Голубу (був колись такий популярний співак, згодом він емігрував за океан). Могли «Відлуння твоїх кроків» заспівати Василь Зінкевич з Назарієм Яремчуком. Зберігся лист Володі, датований 26 жовтня 1969 року керівникові «Смерічки» Левкові Дутковському: «Якщо маєш потребу в нових піснях, то я вишлю тобі її (можу зробити оркестровку). Напиши мені, чи маєш добрий голос (тенор), на який я міг би розраховувати. Пісня називається «Відлуння твоїх кроків».

Прем’єрне виконання пісні Володя довірив своїй першій співачці Лідії Відаш. Час підтвердив, що він не помилився. Пізніше «Відлуння» записала Софія Ротару, вийшла пісня у виконанні співачки й на платівці «Тільки тобі».

Виростеш ти, сину

Вірш Василя Симоненка

Музика Анатолія Пашкевича

 
Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги.
 
 
У хмельні смеркання мавки чорноброві
Ждатимуть твоєї ніжності й любові.
 
 
Будуть тебе кликать у сади зелені
Хлопців чорночубих диво – наречені.
 
 
Можеш вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
 
 
Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.
 
 
За тобою завше будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.
 
 
І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі.
 
 
Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.
 
 
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
 

Був час, коли захопившись поезією шотландця Роберта Бернса, Василь Симоненко, певно, мрійливо зітхнувши, занотував у щоденнику: «Хотів би я, щоб мої пісні співали, як співають в англомовному світі Бернса…» За життя Василя ніхто й гадки не мав, а він – й поготів, що його вірші стануть народними піснями і їх співатимуть доти, доки житиме на землі бодай один українець.

«Земля вже 28–й раз несе мене навколо Сонця. Мало встиг я зробити за цей час гарного і доброго, – щиро зізнавався поет. – Зате навчився я пити горілку, смердіти тютюном, навчився мовчати і бути обережним, коли слід кричати. І найстрашніше – навчився бути нещирим. Брехня – мабуть, моя професія… Я розумію, що поет з мене такий собі. Але бувають і гірші. Такі, як я, теж необхідні для літератури. Ми своїми кволими думками угноїмо грунт, на якому виросте гігант. Прийдешній Тарас або Франко». Надмірне самооскарження. Адже епоха така контроверсійна й немилостива, а Василь ще такий молодий. Його духовне становлення тільки починалося і обіцяло увінчатися чимось непересічним, а може, й геніальним, адже потенціал поет мав колосальний, а вчитися ніколи не припиняв. Він ненавидів смерть, знаючи, що вмирає. Він так хотів жити. Він ще стільки міг зробити доброго…

Доля не зводила Симоненка спеціально для творчої праці з кимось із українських композиторів. 1965 року 27–літній Анатолій Пашкевич на запрошення керівника Черкаського державного народного хору Анатолія Авдієвського приїхав працювати хормейстером цього знаного колективу. Молодий здібний та обдарований Пашкевич не міг не звернути уваги на вперше видану Василеву збірку «Тиша і грім». Вона полонила його своєю незвичайністю, простотою форми, глибиною і своєрідним новаторством у відкритті незайманих пластів.

«Коли я ознайомився з Василевою поезією, зокрема з віршем «Лебеді материнства», одразу зрозумів, що їхня ритмічна побудова може легко лягти на музику, – зізнавався Анатолій Пашкевич. Пам’ятаю, їхав я до Києва по Дніпру «Ракетою» – тоді були дуже популярними такі річкові судна на підводних крилах… Прихилившись до борту теплохода, вдивлявся в поетичний текст Симоненка і сам про себе щось наспівував, підбирав якусь мелодію, хоч нотного паперу в мене, звісно, не було під рукою, щоб записати… Коли приїхав у Київ, зайшов до Дмитра Омеляновича Луценка, сів за інструмент і почав награвати. Він якось одразу звернув увагу і прислухався: «Що це за мелодія?» – «Оце Василеві, кажу, Симоненка, вірші. Хочу написати пісню». Він послухав – послухав та й каже: «Гарна пісня буде!»

Симоненко і Пашкевич не були знайомі особисто, хоч велику дещицю свого життя віддали землі великого Тараса – Черкащині. І, напевне, обов’язково зустрілися би. І обов’язково б здружилися. Тільки жорсткі життєві реалії, за яких так рано не стало Василя, змусили їх на кілька років розминутися в часі.

8 січня 1935 року народився поет Василь Симоненко і 8 січня 2005 року помер композитор Анатолій Пашкевич… Їхня пісня «Виростеш ти, сину» стала народною, вона гордо стоїть в одному ряду з найвизначнішими українськими музичними творами XX століття. Так вдячна доля розпорядилася, що ці два вірні сини України, велети її Поезії і Музики, побраталися в чудовій мелодії. Симоненко і Пашкевич й поховані поряд – майже навпроти один одного обабіч центральної алеї черкаського кладовища.