Sadece LitRes`te okuyun

Kitap dosya olarak indirilemez ancak uygulamamız üzerinden veya online olarak web sitemizden okunabilir.

Kitabı oku: «Не судилось», sayfa 3

Yazı tipi:

Вихід IV

Тi ж та Аннушка й панi.

Анна Петрiвна. Какая тут глушь! Я ни разу, кажется, еще не была в этой части парка? Что это за развалина? (Сiда на колодi).

Аннушка. Не знаю, што воно бiло. Там под низом льох, такой довгой, просто вужасть! Я раз туда хотела полєзти, да так спужалась..,

Анна Петрiвна. Тут и девки гуляют?

Аннушка. Да, девушки з кавалерами, з вечора натiрально.

Анна Петрiвна. Ты говорила, что сюда и Павел Платонович ходит?

Аннушка. Да, я їх видєла здєсьдечки нєсколько разов.

Анна Петрiвна. А взгляни, не идет ли? Смотри не пропусти; да посторожи там…

Аннушка (обходячи, набiк). Сторожи! Вона тут рандєвою занiматиметься, а ти на часах стой… Ех, життьо! (Iде далi).

Анна Петрiвна. Как эта таинственность, неразгаданность отношений обновляет силы! Ах, сколько их прожито! Какая вереница воспоминаний! И вот закопаться в зтой глуши, где ни души не отыщешь?.. Павел меня очень волнует: такая нетронутая, сильная натура.

Парубки i д i в ч а т а (стиха спiвають).

 
Ой мiсяцю, мiсяченьку, зайди за комору:
Нехай з своїм милесеньким трошки поговорю!
Ой мiсяцю, мiсяченьку, i ти, зоре ясна.
Та свiти там по подвiр'ю, де дiвчина красна!
 

Анна Петрiвна. Поют? Где зто? (Встає i прислухає).

Дiвчата. Гляньте, чи не панi йде?

Парубки. Мабуть. Рушаймо!

Розходяться парами, обнявшись, спiваючи.

 
Ой зацвiла макiвочка, зачала бринiти;
Iде козак вiд дiвчини, — починає днiти!
 

Анна Петрiвна. Песни, объятия, свобода наслаждений… Ах, как зто вновь меня наркотизирует! Дрожу, как девчонка; так жарко в груди, — кровь даже бросилась в лицо… До сих пор я не могу привыкнуть к минуте ожидания, быть хладнокровной… Что это? Жизненность сил или жгучесть темперамента, порода?

Аннушка (вернувшись). Как будьто што-то пройшло, та завернуло направо — может, i вонi.

Анна Петрiвна. Пойдем навстречу.

Iдуть направо.

Вихід V

Катря i Пашка.

Пашка. Тут Дмитро за тебе було таку бучу збив, що трохи нещастя не було!

Катря. Ох менi лихо, чого?

Пашка. Та так абичого… бiльш розсердився, що тебе не було.

Катря. Що менi в свiтi робити? I Дмитра шкода, i не знаю, що йому й казати!

Пашка. Хiба з Дмитром у тебе що вийшло?

Катря. Боронь боже! Тiльки вiн за мною душi не чує, а мене… в черницi тягне.

Пашка. Та що це з тобою сталося?

Катря. Хто його зна: чи менi наврочено, чи у мiй слiд хто вступив? Все одно та одно на думцi… не дає менi нi робити, нi спати!

Пашка. Що ж то, Катрусю?

Катря. Так… нiчого… нудьга тiльки… Тут нема нiкого на вулицi, не приходив нiхто?

Пашка. Про кого ти питаєш? (Дивиться їй пильно у вiчi).

Катря (похнюпилась). Так собi… про всiх, що були.

Пашка. Брешеш! Про панича Михайла. Ой дивись, чи ти не закохалась?

Катря. Що ти? Що ти? I не говори менi про це!

Пашка. Чому нi? Хiба грiх? Нам, сестро, не заказано ще любити, кого серце схоче: не запроданi ще нiкому! Та й, правду кажучи, хiба Михайло не красень? А як стане коло тебе, то хто його зна, де й знайти таку другу пару!

Катря. Цить!.. Бога ради!.. Занапастила ти мене!

Пашка. Я? Чим?

Катря. Як я просилася в тебе, як молилася, щоб не йти на вулицю дивитись на паничiв: прочувало серце погибель мою… А ти таки пристала та й пристала.

Пашка. Ну?

Катря. Я ж i послухалась, пiшла… та од тiєї ночi сама себе не спочуваю: мов отрути напилася! То була я собi пташкою вiльною, — спiвала, щебетала, смiялася; на всiх менi весело було дивитися, свiтом божим радiти; а теперечки потемрiв свiт менi, якась гадина вп'ялась в моє серце, сушить його, п'є кров мою! Навiть матерi в очi важко глянути: вони так люблять мене, так побиваються, — а у мене в серцi — тiльки ворог мiй, а у мене в думках — одно та одно: тiльки б його побачити, тiльки б його послухати… Як же ти не загубила мене, як не загубила?

Пашка. Чого ж ти побиваєшся? Чого гризеш себе? Коли б ти закохалася, та твоє кохання зневажили, — то було б горе… Таке горе!.. Ох, i не вимовиш!.. Глянь на мене, яка я стала? А ти щаслива: тебе панич коха, душi не чує. Може, нi, скажеш?

Катря. По чому ти знаєш, по чому?

Пашка. Шила в мiшку не втаїш. Хiба ти сама не бачиш? Та й по очiх пiзнати можна зараз: як гляне на тебе, то аж на виду мiниться!

Катря. Нi, як йому любити мене, коли я нерiвня? Вiн добрий, шанує нас, помагає… а менi тим ще гiрше завдає жалю. То було поки не ходив вiн до матерi, то я ще сяк-так з своїм серцем вагалася; а як став ходжати до нас, став зi мною балакати, учити мене, то своїм тихим голосом та словом ласкавим витяг усю мою душу, вийняв цiлком моє серце…

Пашка. Чудна ти якась: другi ждуть того кохання, як щастя, а вона руки лама.

Катря. Що ж з того кохання? Мука одна!

Пашка. Вiльному воля: i собi пригадувати муки, i коханому серце в'ялити.

Катря. Що ж би ти зробила? Що?

Пашка. Я? Кохала б, жила, землi пiд собою не чула! Пригортала б миленького свого, милувала б, цiлувала б його — до загину, до пропаду…

Катря. Схаменися, що говориш ти? Як у тебе язик повернувся на такi речi? Подумай тiльки, де сумлiння твоє!

Пашка. Ет!

Катря. А мати? А батько? А люде?

Пашка. Що менi до батька, до матерi, як оддала я своє серце дружинi, а вони стоять на дорозi! А люде?.. Нi, не така я! Не двiчi жити, а раз!.. Ух, натiшилася б вiльною волею, а там… а там, хоч i поневiрятися вiк цiлий, — принаймнi знала б хоч за що?!

Катря. На людей би махнула? Слави не побоялася б?! Може… не знаю… А як же б ти наплювала на матiр, що й душi у тобi не чує? Як би ти приспала в своїм сумлiннi її сльози? Ох, i подумати страшно!

Пашка. Не ронив нiхто по менi слiз, не зазнала я ласки, то й не зумiю сказати, чи тяжко йти проти них, чи нi? А от як картають та волю над тобою показують, — то я добре знаю!

Катря. Та ти слухай, яка менi скрута: мати ледве одужали, слабi, безпомошнi; тiльки й думки у них, щоб мене швидче замiж оддати за Дмитра. Я було йому й слово дала… а тепер менi його тiльки жалко… я мов кам'яна чи глуха яка зробилася: мати говорять, Дмитро закида, а менi немов хто за муром гомонить i не про мене. Я й ходжу, i роблю, та мов не своїми руками: усе менi здається, що я уже — не я, що я i не дома, а десь в iншому хорошому мiсцi; тепло там, гарко, люб'язно — тiльки от через рiчку перебрести… хтось кличе мене таким чулим голосом, ласкавi речi шепоче, — i такий на мене страх нападе, що оце зараз мене хтось дома прив'яже, каменем надавить, що аж затремчу… Я, певно, швидко умру!

Пашка. Крий боже, що вигадала!

Катря. Хоч би довiдатись, дознатись, чи вiн… Господи, яка я дурна, божевiльна! Чи впада ж нещаснiй синицi думати про ясного сокола? Що я йому?.. Та й на який кiнець оце менi лихо? Нудьга тiльки точить моє серце, мов…

Пашка. Господь з тобою! Слухай, Катре: коли ти така, то тобi треба залишити це дiло. Ти переможи себе, здави серце; не бачся з паничем, забудь його…

Катря. Як же його забути, коли несила моя! От третiй день не бачила i не знаю, що заподiю з собою!

Пашка. Ти не зоставайся сама собi на самотi з такими думками; бiльше в гуртi бувай! От ходiм зараз за млин, на Деркачiвку, — там тепер вулиця: може, хоч трохи розважиш своє серце.

Катря. В гуртi ще гiрше.

Пашка. Та ходiм, ходiм! Вдармо лихом об землю!

Виходять.

Вихід VI

Павло, панi, а далi Аннушка. Павло виходить з панiєю з гущавини.

Панi. Невже ви думаєте, що я не понiмаю нових iдей? Не… не… сочувствую им? Ужасно трудно.

Павло. Та ви не трудiться, панi, кажiть по-своєму: гражданку ми вчили.

Панi. Не кепкуйте! Я хочу пересилити себе, хочу вивчитись… своїй мовi…

Павло. Навiщо вона вам? Адже з мужиками знакомства водить не будете?

Панi. А ви б уже хотiли, щоб я з простим, грубим мужиком рассуждала, одкривала ему душу свою? Не доставало! Та… що вiн i пойме!

Павло. Нiчогiсiнько. Куди йому? Нечувственний, правда-таки: з голоду пухне, та й то не чувствує!

Панi. Ну, це вже брехня, наговори: швкдче нас ограбили.

Павло (набiк). От тобi й зачепив! (До неї). Та цур йому! Ще набалакаємось вдруге: тепер спати пора.

Панi. Нi, тривайте! То вам оддалеки здається — i село, i мужики… iдеальними, а сядьте на… собственнiм хозяйствi, — не те заспiваєте!

Павло. Хранив господь: батько крав, та хоч дiтям не лишив краденого.

Панi. Ви дуже… упрямi: я це по ваших чорних очах бачу… i ще… озлобленi; я понiмаю вас… я вас довго iз… iз… ах!.. наблюдала. I знаєте, чому ви такi чорствi?

Павло. Цiкаво?

Панi. От сядьмо тут на травi.

Павло. Та я й постою. (Набiк). От, не здихаюсь!

Панi. Нi, сiдайте тут та пильно слухайте; я вам, як си… як другу казатиму.

Павло (набiк). Ну, нав'язалась потороча! (Сiда й запалює цигарку).

Панi. Ви тим так, так… мрачно на все дивитесь, що ваше серце не грiли, певно, ласкою, любовiю?

Павло. Байдуже паски, аби порося!

Панi. Признайтесь, вас нiхто ще не кохав гаряче.. страстно? Щоб аж дух захвативало?

Павло (набiк). Куди це вона гне? (До неї). А вам навiщо?

Панi. Навiщо? Ах, коли б ви знали! (Схиляється потроху до його на плече). Моя душа теж одинока; так прожила вiк, щастя не знаючи. Оддали мене замiж молоденькою за этого старого… Що я понiмала? Я так боялась перед вiнчанням, а прийшлось… разочаруватись! Ви не можете повiрить, яка у мене палка натура; а тут лiта свої трать… в томлении…

Павло (набiк). Розманiжилась баба! (До неї). Так ви, значить, томитесь через гарячу натуру: яка ж тут рада?

Панi (зляга бiльш на Павла). Яка? (Бере злегка за чуба). Плут этакой!!.

Павло. Ох! Не злягайте так: бо ви, нiвроку, аж плеча не чую.

Панi. Який ви грубий з женщинами! Як вiдром холодної води обiллє! (Дивиться у вiчi). Впрочем, менi й самiй обридли лебезiння та делiкатностi: навiщо китайськi церемонiї? Нащо розвитим людям iти проти природи?

Павло. Правда… Тiльки, далебi, рука отерпла. (Випручує).

Панi (розпаляючись). Я давно шукала случая… щиро, откровенно поговорить… розкрить душу… Ви, вiроятно, догадались, що я…

Павло. Нi, не догадався.

Панi (набiк). Какой медведь! Что, впрочем, с ним церемониться? (До його). Ви заставляєте мене краснiть… (Закривається рукавом). Ну, на чистоту, так на чистоту! Павло, разве ты не видишь — я люблю тебя!

Павло. Що-о?

Панi. Люблю страстно, безумно!

Павло (пiднiмається). Анна Петрiвна, чи ви не здурiли?

Панi (обнiма його). Я вся твоя!

Павло (одхиля її i встає). Годi! Пора закiнчити цю гидку сцену! Менi не пристало Iосифом бути, та й вам до Пентехрiїхи далеко: не всi зуби в ротi!

Панi (скочивши). Ах, невежа! Мужик! Ха-ха-ха!! Вообразил, дурак, что на него обратили внимание! Только потешилась! Ха-ха-ха!! Нашла халуя! Ха-ха-ха-ха!!

Павло. Не регочiться дуже, бо щикотурка з лиця обсиплеться.

Панi. Аннушка! Аннушка!! Аннушка!!!

Аннушка вбiга.

Проводи меня! Грубиян!! (До Павла). Надеюсь, что вы избавите меня от удовольствия и минуту вас видеть в своем доме!

Павло. Дуже радий.

Аннушка (проводить паню; набiк). Ну й репрьоманд!

Вихід VII

Павло сам.

Павло. Тьху!! Мерзота яка! В матерi менi годиться: син однолiток зо мною, товариш, друг… а вона поквапилась! Просто опам'ятатись не можу од такого паскудства! Тiкати з цього багна, щоб i самому не вбратись в тванюку! Михайла жалко; але й слова про це сказати йому язик не повернеться… Поїду мерщi до пана Олександра, а Михайловi одпишу, придумаю яку-небудь наглу причину…

Вихід VIII

Павло, Дмитро, 1-й i 2-й хазяїни.

Дмитро (тихо пiдкрадається). Павло Платонович! То ви?

Павло. Я.

Дмитро. Тут давно прийшло кiлько хазяїв, хочуть побалакати з вами.

Павло. Добре. Клич їх сюди!

Дмитро (одiйшовши, маха). Iдiть!

Павло (пiдходить до руїни). Сюди, панове, тут безпешно.

Люде скидають шапки.

Здрастуйте, здрастуйте! (Подає руки). Та надiвайте шапки: я не пан i не батюшка.

Люде надiвають.

Ну, в чiм же, панове, рiч?

Дмитро. Та тут бiда, Павло Платонович: пан позаорював прогони та ще силує — або кучугури на нашi добрi землi змiняти, або щоб ми їх купили.

1-й хазяїн. Та ще й цiну править, як за рiдного батька.

2-й хазяїн. Нема кому нас i обстоювати!

Павло. Якби ви бiльше дбали про громадськi дiла та дiтей учили, то, може, i з вас би народилися люде, що стояли б лавою за громаду; а то ви шкiл не заводите, а де вони суть, — дiтей не посилаєте!

1-й хазяїн. Бо й дома рук треба.

2-й хазяїн. Та й школи тi… вивчиться штокати, то вже на сiм'ю та на господарство й не дивиться: пан, значиться; не те вже в головi! З них бiльше п'яниць i виходить.

1-й хазяїн. Та з чого нам тi школи заводити? Якi нашi достатки? Убожество.

2-й хазяїн. У нас — сьогоднi Луки, анi хлiба, нi муки!

Павло. Тото-бо й горе! Темнiсть та убожество держать вас в своїх пазурах. Принiс хто з волостi «Положенiє»?

2-й хазяїн (вийма з-пiд поли). Принiс. Писаря напоїв та й викрав.

Павло. Давайте ж, я прочитаю i розтлумачу усi вам закони.

1-й хазяїн. Велике спасибi, якщо ласка.

Павло (розгорта «Положенiє»). Так, кажете, силує кучугури на вашi добрi землi помiняти? А ось, слухайте. (Чита). «Местное положение для губерний малороссийских». — «В состав надела, причитающегося крестьянам, включаются одни только удобные земли». Ст. 20. «Пески, болота, каменистые овраги и тому подобные пространства не полагаются в счет крестьянского надела». Зрозумiли?

Всi. Зрозумiли, зрозумiли.

Павло. Отже, не смiє пан мiняти вашi добрi землi на кучугури. Закон те забороняє. I за такi його намiрення ви мусите на нього жалобу мировому посреднику подати.

1-й i 2-й хазяїни. А Шльома ще й улещує: купуйте, купуйте, добрi люде, бо пропадете, як рудi мишi: нi вам до водопою, нi вам до вигону — як у мiшку.

Дмитро. А я не казав вам, бреше, сучий син!

2-й хазяїн. Та й ми теє… так уже там такий галас у шинку пiдняли…

Павло. Навмисне намовля i пiдмогоричує за панськi грошi. Так ось же i купувати вам тих кучугурiв не треба, бо по закону (говорить з притиском) пан мусить дати вам прогони i до водопою i до вигону. Ось ст. 24 про це й гласить, та ще в примiчанiї додано (чита): «Пространства, оставляемые на оснований сей статьи для прогона скота, не подлежат выкупу, но должны оставаться свободными для прогона». Зрозумiли?

Дмитро. Зрозумiли, зрозумiли.

1-й i 2-й хазяїни. Та й ми… воно нiби так, а писар усе одно товче: тут про водопої сказано, а про вигони нi, а вам, каже, до водопою шлях не заказаний.

Павло. Ах, вони лиходiї, мошенники! Та це ж все одно, чи до водопою, чи до вигонiв. Та гляньте сюди, ще й ширина прогону опридiляється. Пишiть посредниковi, то пан у вас, як карась на сковородi, закрутиться.

Дмитро. А так. Збирати сход.

1-й хазяїн. Щоб, бува, гiрше не вийшло… Всi не пiдуть, побояться… i

Павло. Чого?

1-й хазяїн. Та щоб пан, як розгнiвається, ще бiльше не прикрутив…

Павло. Не прикрутить. Годi! Урвалася панам нитка.

Дмитро та iншi. Урвалася.

Павло. Урветься вона ще й бiльше. Стiйте тiльки горою за свої права, та гуртом, всiєю громадою, то ваше й буде зверху.

1-й хазяїн. Хто каже, Павло Платонович, громада — великий чоловiк, та коли ж пан… Ось у цьому ж таки наказi, отутечки спочатку писар читав, що всяка, мов, душа должна повинуватися властям i воздавати помiщиковi урок i дань… Як вiдберуть знову землю й волю…

Павло. Ех, ви, люде, люде темнi! Як будете вiвцями — одберуть, а не будете — самi вiдберете. Та хiба все те, що пишеться в царському указi, — то вже й правда? Хiба у вас власного розуму нема? А слухайте-но сюди, чуєте, що тут пишеться з самого початку? (Читає). «Было бы противно всякой справедливости пользоваться от помещиков, — чуєте, от помещиков, — землею й не нести за сие соответственной повинности». А я вас питаю: чия земля споконвiку була — помiщицька чи людська? Що вони, тi помiщики, з iншого тiста злiпленi, чи що? Якщо їхнi дiди, даймо, на вiйнi билися i за те землi одержали, то вашi хiба на печi лежали, а не вмирали на тому ж кривавому полi? За що ж тепер йому, нетрудженому, тисяча десятин, а вам по чотири?

Хазяїни. Правда, правда…

Дмитро. Ех, Павло Платонович, слухати б вас!

Павло. I слухайте, й самi мiркуйте. Отже, не пiшли за десятий снiп, мусив пристати на ваше.

Всi. Та спасибi ж вам, спасибi, ви й напутили!

Павло. Слухайте ж далi… Скликайте сход… Та пам'ятайте, — для того щоб жалоба мала законнiсть, треба мати двi третини голосiв.

Всi. Так, так…

Павло. Тож дивiться! Щоб не пiдмогоричили в корчмi з панської намови…

Всi. Атож, атож!..

Павло. Ач що задумав, богобоязливий! Та не вскурає!32. Вiддiлить прогони. Глядiть ще й того, щоб шляхiв не врiзував, не заорював. Десять сажнiв завширшки битий шлях…

Всi. Знаємо, знаємо.

Дмитро. Тiльки ось що, Павло Платонович, напишiть ви вже нам самi жалобу. Ходiмо до моєї хати.

Всi. Та вичитаєте нам усi закони.

Павло. Гаразд, ходiм, помiркуємо. Пам'ятайте тiльки добре мої слова: може, не ми, а дiти нашi чи внуки, а таки землю всю по правдi подiлять.

Всi. Дай боже, дай боже!

Павло. Ох, люде, люде! Все сподiваєтесь, — як бог дасть, то й у вiкно подасть. Шкода! Самi дбайте та добрий розум майте…

Голоси. Та хiба ми що… аби хто почав…

Павло. Не такий страшний чорт, як його малюють. Є воля, буде й доля! Гуртом, кажуть люде, i батька бити добре…

Дмитро. Авжеж, вiддячити батьковi треба i за хлiб, i за сiль, i за добру ласку…

Всi. Правда, правда…

1-й хазяїн. Тихо; щось наче йде… чи не панський пiдглядач?

Дмитро. Ходiм, Павло Платонович, ходiм, люде добрi, до моєї хати.

Всi. Ходiм! (Пiшли).

32
  Вскурати — зважитись


[Закрыть]
Yaş sınırı:
12+
Litres'teki yayın tarihi:
30 ağustos 2016
Hacim:
90 s. 1 illüstrasyon
Telif hakkı:
Public Domain
Metin
Ortalama puan 5, 3 oylamaya göre
Metin
Ortalama puan 5, 2 oylamaya göre
Metin
Ortalama puan 4, 1 oylamaya göre
Metin
Ortalama puan 5, 1 oylamaya göre
Metin
Ortalama puan 5, 3 oylamaya göre
Metin
Ortalama puan 4,3, 3 oylamaya göre
Metin
Ortalama puan 5, 1 oylamaya göre
Metin
Ortalama puan 0, 0 oylamaya göre
Metin
Ortalama puan 5, 2 oylamaya göre