Kitabı oku: «Не судилось», sayfa 4

Вихід IX

Михайло сам.

Михайло (виходить по стежцi з гущавини, засмучений). Страшна нудьга: нi спати, нi читати не можу; серце щемить. Хочу робити що — руки опадають, хочу думати — думки розбiгаються; тiльки одна про Катрю й панує: куди я не пiду, її образ слiдкує за мною, лагiдно сяє тихими очима, манить дитячою ухмiлкою, тягне, порива мою душу, i я, як безнадiйно слабий, борюся, а чую, що й змагатися годi! Чи давно пак я почував себе велетнем, готовим i гори на плечi пiдняти? Давно здавалось менi, що нема такої сили на свiтi, котра б залякала мене, зупинила на моєму шляху? Що я хоч на якi муки пiду, а того свiтла народного не випущу з рук i цiле життя своє зложу на боротьбу за його? I що ж? Досить було дiвочого погляду, шовкових брiвок — i я вже розкис… Чи у нас, справдi, за грiхи батькiв наших, якiсь ледачi, непотрiбнi нерви — чулi, м'якi, а до загарту нездатнi? (Сiда на колоду й замислюється). А проте чому кохання вадить? Павло каже: «Кохання, власне, тiльки щастя; але сила його така, що поглине iнчi поривання». Чи не справдовується це й на менi? Не може бути: кохання мусить ще окрилити чоловiка. Мене не кохання гризе, а непевнiсть, розрада. Коли я звiрюсь, то чому з тим коханням не пiти менi поруч? Тiльки нерiвня… по розуму, по розвитку; чи порозумiємось душею? А рiд мiй… прийшлося б навiки порвати… Та ще, чи й любить вона мене? Часом, правда, назустрiч вона спалахне вогнем, потупить очi, i голосок тремтить… Та це, може, й од незвички з паничем розмовляти? Хто її зна. Чому не вияснити всього — раз, та гаразд? Чого не зважусь я перерубати вузла сокирою? Або допитайсь, або тiкай!

Чути з-за млина пiсню; Михайло схоплюється.

Катря (за коном).

 
Тяжко, важко, а хто кого любить,
А ще тяжче, хто з ким розстається!
 

Михайло. Боже мiй! Пiсня ця рве серце! Це її голос, — вона тут! Куди вже менi тiкати? Та я ж люблю її, кохаю цiлим життям моїм; вона менi наймилiща, найлюбiща!.. Та я оддав би всi розкошi, всi утiхи на свiтi, аби з нею бачитись, аби дивитись на її зiроньки-оченята!

Вихід Х

Михайло й Катря.

Катря (йде з того боку по мосту i зупиняється коло млина).

А ще тяжче, хто з ким розстається,

Ох, i муки-горя набереться!

Михайло (хутко йде через мiст до млина). Нi, треба це покiнчити: пан або пропав! (До Катрi). Катрусю, здорова була! (Подає руку).

Катря (аж затремтiла). Здрастуйте!

Михайло. Яку смутну пiсню спiвала ти, аж за серце бере!

Катря. Так собi… Чого ви довго не були?

Михайло. Нездужалось. А що? Матерi хiба гiрше?

Катря. Нi, хвалити бога, матерi краще… а так…

Михайло. Так ти i без матерi згадала мене? Спасибi! (Бере її за руку).

Катря. Кого ж i згадувати? Я, може, i вдень i вночi молюсь за вашу ласку, за добрiсть.

Михайло. Спасибi; ти щира душа. Тiльки не величай мене: всякий те зробить, а ще надто тому, хто дорогий йому, любий.

Катря. Нi, не всякий.

Михайло. Далебi, всякий; бiльше для себе i робиш! (Придивляється). А чого ти так зблiдла? Може, слаба?

Катря. Нi, нiчого.

Сiдають пiд млином.

А ви швидко звiдсiль поїдете?

Михайло. Через мiсяць.

Катря. Так швидко уже!.. А там довго будете?

Михайло. Цiлу зиму, аж до весни.

Катря. Господи, як довго! (Зiтха).

Михайло. Певно, як вернуся уже, то застану тебе молодицею. Я чув, що ти, либонь, замiж виходиш?

Катря. Хто вам казав?

Михайло. Мати казала про Ковбаня, i Аннушка.

Катря (палко). Не вiрте їм! Я замiж нжоли не пiду.

Михайло. Чом?

Катря. За нелюба — зроду!

Михайло (радо). Хiба ти не любиш Дмитра?

Катря мовчить.

Ти менi вибач, Катрусю, що я про такi речi питаюсь; це з приязнi тiльки — вiр менi!

Катря. Або що? Чого менi перед вами таїтись? Якби правда була, сказала б.

Михайло. Так ти ще нiкого не кохала i не кохаєш?

Катря. Хто його зна…

Михайло (гладить обидвi руки у Катрi). Слухай, Катре! Ти вiриш усьому тому, що я говорю тобi? Не вважаєш мене за брехуна?

Катря. Що ви? Борони боже!

Михайло. Так i вiр же, що я, поки на свiтi живу, не обманю тебе, що що б я не казав тобi — то вiд щирого серця, з душi! Знаєш… я люблю тебе… з кожним днем ти менi дорожча становишся…

Катря (спалахнула). Ви смiєтесь…

Михайло. Нехай надi мною посмiється так лихо! Серце моє, рибонько, зiронько ясна вечiрня, чи любий я тобi хоч капелиночку?

Катря потупилась з сорому.

Скажи менi щиру правду: чи кохаєш ти мене, як парубка? Чи журишся так за мною, як я за тобою?

Катря схиляється на груди до Михайла i почина ридати.

Михайло. Катрусю, голуб'ятко моє, чого ти плачеш? Невже моє кохання тебе образило?

Катря (схлипуючи). Ви такi… менi… я б не знаю що…

Михайло (цiлує їй руки). Так ти любиш мене? Господи, яке щастя! Раю мiй!

Катря (вирива руки). Що ви? Що ви? У мужички руки цiлувати?!

Михайло. Ти — цариця моя, от що! За тебе, мою ясочку, все на свiтi вiддам! Не плач же, усмiхнися? Он бринять на оченьках сльози. (Голубить її i цiлує то в одно око, то в друге).

Катря обiйма його, хутко цiлує, а далi, засоромившись, закрива вид рукавом.

Михайло (гладить по голiвцi i цiлує Катрю). Коли б ти знала, моя доле, яка обiйма мене радiсть, яке огорта мене щастя! Такого раювання i на тiм свiтi немає, вiр менi! Глянь, он мiсяць задивився на нас, зорi миготять радiсно нашому щастю; а нiч аж притихла, притаїлася; прислухається заздрiсно, як нашi серденька б'ються укупi… б'ються i будуть битись, i нiхто, нiяка сила не розлучить їх!

Катря крадькома цiлує руку у Михайла; Михайло вириває i обнiма її палко.

Катря (боязко). А ви ж казали, що поїдете швидко?

Михайло. Так що ж? Тепер я сам не поїду без тебе: ти молода моя, заручена. Пiдеш за мене?

Катря (з жахом). Що ви? Цього зроду не буде!

Михайло. Як так?

Катря. Не буде, не буде! Що ви тiльки кажете? Я й подумати не посмiю: хто я? I мiзинця вашого не стою!

Михайло (цiлує її). Стоїш, перлино моя дорога! Бiльше мене варт!

Катря. Нi, нi! Не менi судилося таке щастя! Куди менi, бiднiй мужичцi, бути дружиною вашою? Нi ступити, нi заговорити не вмiю; ви взяли б собi камiнь за плечi. I люде осмiють, i бог скарає: паруються тiльки рiвнi. Не за нас це сталося, не за нас i перестане!

Михайло. Не плещи, моя лебiдочко, абичого; не плутай сюди бога! Перед ним усi рiвнi; вiн кожному дав серце, i у кожного воно одинаково б'ється. Ми з тобою пiдемо поруч чесно по новому шляху, i ти менi станеш не каменем, а товаришем-дружиною; я тебе всьому, всьому вчитиму; переложу в тебе знаття своє, свою душу, свої мрiї — i засвiтиться твiй розум новим променем, i осяє мою душу тихим, радiсним свiтом!

Катря. У мене серце з грудей трохи не вискочить, аж у очах темрiє! Не можу я, бiдна, i зрозумiти такого щастя,.. тiльки аж мороз поза спиною йде, так страшно. Що оце ви задумали?

Михайло. Та як же iнако я й думати мiг? За кого ти мене маєш? Хiба, ти думаєш, я здатний би був занапастити твiй вiк молодий та й кинути на посмiх?

Катря. Нi, я такого зроду i в думку не клала. Ви як батько рiдний до мене були… я не знаю, як i шаную вас, i люблю… Господи, сказати не вмiю! (Припада).

Михайло. А коли любиш, моє голуб'ятко, моє серденько, щастя моє, — то звiрся на мене: дай менi свою рученьку, i нехай бог благословить нашу долю!

Катря. Я як п'яна: все в мене в головi коломутиться… Страшно тiльки… не за себе: я б за вас душу свою оддала. А як через мене вам лихо, не доведи господи! Батько, матiр, пани всi… Як менi i стати поруч з вами, сорому завдати? Лучче зараз умерти…

Михайло. Ти знову за своє. Та розумiєш ти, дитино моя, що я без тебе жити не можу, дихати не можу… що менi без тебе один шлях — отуди, пiд лотоки!

Катря. А менi хiба нi?

Михайло. Так i не мучся ж, i не думай: так судилося, так йому й бути! Моя ти? Правда?

Катря (хова свiй вид у Михайла на грудях). Аби ви тiльки були щасливi!

Михайло (пригорта палко). Моя, моя! Перед оцим небом клянуся!

Вихід XI

Пашка, Катря, Михайло, Павло, Дмитро i другi.

Пашка (гука з-за млина). Катре! Катре, — гу!! Де ти заховалася?

Михайло (сполохнувшись). Хтось кличе тебе; iде сюди… Прощай, моє сонце, до завтрього! Звiрся на мене! (Обiйма з притиском). Приходь! У садку краще: нiхто не мiшатиме. Не знаю, як i доживу до завтрiшнього вечора… Прийдеш?

Катря (палко). Прийду, прийду, мiй соколе, моя доле!

Михайло хутко iде в гай, а з руїни вийшов Павло, з ним два хазяїни, останнiм Дмитро. Катря, як кам'яна, стоїть, не зводячи очей з того мiсця, куди зник Михайло.

Павло. Так так же i робiть.

1-й i 2-й хазяїни. Будемо, будемо, спасибi вам.

Павло. Прощавайте!

1-й i 2-й хазяїни. Щасти вам, боже!

Павло iде в один бiк, люде — у другий.

Пашка (пiдбiгає). Катре! Ти осьде?

Катря (кидається до неї на шию). Парасю! Яка я щаслива!!

Дмитро, завваживши це слово, скам'янiв на мiсцi.

Завiса

Дiя третя

Картина 1 

Глухе мiсце в лiсi коло криницi; ранок.

Вихід  I

Михайло сам.

Михайло (при рушницi; сидить на поваленому деревi). Не видко нiкого, а переказував, щоб я конешне сюди, до криницi, вийшов. Що за таїна? Мiсяць тому назад Павло утiк несподiвано, навiть не попрощався нi з батьками, нi зi мною, — аж збентежило всiх. Одного листа тiльки й одiбрав; пише, щоб я не дивувався i не допитувався, бо так треба; де дiло, мовляв, кличе, там i я! У дядька Олександра сидить тепер. (Виймає листа i пробiгає). «Тут не таке болото; гаразд би було й отаборитись. Суть людськi душi, яким бракує тiльки живущої води… Ми з паном Олександром балакаємо багато, радимось, мiркуємо — може, до чогось i домiркуємось. Умовились з ним завести i спiльну позичкову касу, i училище, а не забавку-школу, i больницю. Можна буде ще декого перетягти до цього куреня, щоб розтаборитись звiдци. Приїзди сюди швидче; годi тобi там одгодовуватись да ласувати поезiєю: тут здоровiще». Золоте серце: сам нiчого не має, а все про других дба! Скучив я за тобою дуже: давно не балакали, давно не було з ким одволожити своєї душi… Тiльки, брате мiй, друже мiй, у мене тепер на самому сподi душi завiвся такий куточок раю, куди я тебе не пущу, про який i не признаюсь й не шепiтну навiть… (Запалює цигарку i ляга, потягається). Мене аж одурманило щастя! Куди не гляну, все менi усмiхається; на серцi якась дивна музика; кожна жилка тремтить залассям³³ i втiхою… Отак би, не дбаючи про буденнi справи, не ламаючи нiчого, вiк пити повну чашу поезiї… Катрусю, моя зiрко! Коли я упився твоєю красою, — ти ще милiща моєму серцевi! (Згодом). Яка тiльки вона дитина душею; вся мов потонула в коханнi, а соромиться його проявити, ховає первоцвiт жаги… Iнодi таке простувате сплете щось, що знехотя засмiєшся i поцiлунком затушиш досаду; а то — дивує на мене мовчки, мов на бога. Треба б її вчити, освiтити… так не до книжок тепер… пiсля уже краще! От коли б тiльки вона не мастила голови оливою чи смальцем; а то з щиростi так наялозить для мене, що аж одгонить. Треба буде їй купити помади, та ще й гольдкрему до рук, бо порепанi, жорсткi… I кiльки раз просив її, щоб не вешталась по сонцю, бо засмалиться, — так нi! Правда, їй поки працювати треба… От оцi каторжнi, невладованi питання отруюють тiльки щастя i встають якимись страшидлами! 

Вихід II

Михайло i Павло.

Павло (з-за кону). Агов! Де ти там?

Михайло (схоплюється). Павло? — Тут, тут!

Павло (виходить). Здоров, друже!

Михайло (кидається, обiйма). Голубчику!.. Як же ти мене потiшив несподiвано! То несподiвано кинув було утеком, а то… (Знов обнiма). Спасибi, серце! Я такий радий тебе бачити; далебi, занудився. Ну, ходiмо ж мерщi до нас…

Павло (перебива). Нi, до вас я не маю часу. Сiдаймо тут та побалакаємо…

Михайло. Невже до нас i не зайдеш?

Павло. Кажу ж — i хвилини нема… До вельми тяжкого слабого хапаюсь… (Кладе руку Михайловi на плече). Ну, як же ти ся маєш? Що наробив? Розцвiвся, пишаєш красою, як майський крин душистий, прекрасний?

Михайло. Бачу, що й ти скучив за пасиком, на якому язика гостриш. (Цiлує Павла).

Павло. Нi, без жартiв; на тебе глянути, то й всяк постереже, що у твоїх очiх i ласощi, й радощi аж грають, — певно, їх повно на серцi?

Михайло (трохи соромлячись). Журби не маю… тобi зрадiв.

Павло. Справдi? Чи не занадто уже буде для мене одного, признайся?

Михайло. Чому? (Потупив очi i почав крутити цигарку).

Павло (б'є його ласкаво по колiнi). Ну, ну, нехай i так! Гаразд поки!.. Кланявся тобi дуже дядько твiй, пан Олександер; ремствує, що ти не хочеш до його i в хату плюнути!

Михайло. Я сам би раднiший; та, знаєш, рiд у сварцi, то й менi вихоплюватись раз по раз якось нiяково…

Павло. Так i у такiй пустiй справi рiд твiй стоїть на перепонi?

Михайло. Не то, що менi можуть заборонити з дядьком бачитися, — та я й не послухаюсь; а то, що якби нашi бували, то малося б бiльше оказiї…

Павло. Славний вiн, брате, чолов'яга; поневiрявся на вiку, бився з родом, з панами, а таки перемiг, не дав чужої душi на поталу i спорудив своє чесне гнiздо!

Михайло. Я дуже люблю i поважаю дядька.

Павло. I вiн тебе любить, та жалкує, що ти з твоїм чесним напрямком i таланом по багнищах валасаєшся…³⁴. (Дивиться пильно йому у вiчi). Слухай, я до тебе забiг по важному дiлу, — скажеш правду? Не збрешеш?

Михайло (змiшавшись). Що це за допит? Я — не брехун.

Павло. Не те… можна iнодi в таке влiзти… Скажи менi щиро, чи ти уже зайшов за край з Катрею?

Михайло (спалахнув). Вiдкiля ти взяв?

Павло. Чутка пройшла; та iначе й бути не могло: певнi скутки!³⁵.

Михайло. Якiсь падлюки плетуть, а ти за ними!

Павло. Ну, глянь у вiчi, скажи щиро!

Михайло. Є такi речi, до котрих з голими руками не доторкуються…

Павло. Щоб не вразити дворянської совiстi?

Михайло. Павло, лайся за все, за що хочеш; корени мене за ледарство, за панськi звички; але не чiпай моєї честi, бо я за неї сам себе перерву, а глузувати не дам!

Павло. Я не чiпаю твоєї честi, а волаю до неї.

Михайло. У кожного є у серцi своя святиня, у якiй вiн не дасть другому полоскатись!

Павло. Бач, як ти бережеш свою святиню власну, а про чужу — байдуже? У Катрi хiба, по-твоєму, нема своєї святинi? А в їй уже полощеться цiле село!

Михайло. Не може бути, щоб хто смiв! Це вигадки!

Павло. Та бачиш же, що аж до мене дiйшло.

Михайло. Я зацiплю їм писка усiм, урiжу кожному язика!

Павло. Єсть на те один тiльки спосiб.

Михайло. Знаю i повiнчаюсь. А ти про мене думав як? Щоб я мою Катрусю дав жироїдам на посмiх? Не буде цього!

Павло. Як я про тебе думаю? Поки не зовсiм iще погано, бо прийшов перебалакати; але все ж… ти закiнчив… по-панськи… а як змагався й бундючився! Ет! Одним ви миром мазанi: обтешетесь зверху тiєї культурою, приберетесь у iдеальнi химороди та й красуєтесь; а дмухни тiльки на вас, продряпай трiшки, — то такi ж жироїди у грунтi!

Михайло. Павло! Ти не маєш жодного права так ображать мене: я тобi не дав на те приводу. Правда, я не таюся з коханням; я кохаю Катрю, i кохаю на цiле життя, чесно! Я не побоюся перед цiлим свiтом сказати про кохання, назвати її моїм подружжям, — i назову, i повiнчаюсь!

Павло. Гаразд. А коли це буде?

Михайло. Коли? Та незабаром… Треба уладнати дiла, я з тобою хотiв порадитись… Тiльки ти був завжди проти шлюбiв формальних?

Павло. Гай-гай! Куди стрiляєш! Якраз до ладу примiряти сюди теорiю рiвноправних станiв! А якi ж тут права у цiєї бiдарки-рабинi? Приймати од кожного, хто не схоче, — i регiт, i глум, i зневагу, i бiйку навiть, — так, бiйку, бо по закону i в волостi можуть одпарити! Дочекатись, щоб на смiтнику косу обрiзали та дьогтем голову вимазали! Пiти попiдтинню на знущання за куском хлiба? Втопити з одчаю свою власну дитину та й зогнити в тюрязi? Нi, паничу, тут не до теорiї, бо тут ставиться на пробу цiлком людина, все життя її: тут виходить — «котовi смiшки, а мишцi слiзки», та ще якi? — не елегiчнi, а мужичi, кривавi, пiсля яких одна дорога — в ополонку!

Михайло. Правда, конечне тра повiнчатись; та у мене i в думцi другого не було!

Павло. Iначе — було б шельмовство! I без того у нашої селянської дiвчини не густо тих прав, а зачепи її, то й остатнi однiмеш! Тодi її вся ота темна сила просто-таки задавить, — я вже й не кажу про власнi муки розбитого серця! А може, ти думаєш, що у їх отого серця чортма?

Михайло. За що ти печеш мене? За вiщо картаєш? Я до тебе за порадою, а ти що не слово, то й намiряєш шпигнути. Стидно, брате!

Павло. Вибачай! Ти знаєш, як гiрко у мене на душi, то й на язицi перга!³⁶. Ну, поговоримо ж любенько: треба повiнчатись i найхутче, — це раз…

Михайло. Та як же його зразу укоськати моїх батькiв? Трудна рiч, тут треба поволi.

Павло. Що? Ти сподiваєшся ще на згоду з своїми?

Михайло. Атож!

Павло. Ха-ха-ха! От ушкварив! Та швидче в мене на долонi волосся виросте, нiж це станеться; i в думку собi не клади!

Михайло. Чого ти так думаєш? Тепер не тi часи, щоб вони мою волю захотiли в'язати, та й люблять, — не чужий же я?

Павло. Тим-то, що люблять, то й будуть рятувати тебе; це ж для них "бесчестие званню".

Михайло. А як я не схочу їхнього рятунку?

Павло. Проклянуть. Тут уже так i клади: прийдеться з родом поламати навiки!

Михайло. А далi що?

Павло. Жити своїми руками i завойовувати невпинною працею собi щастя.

Михайло. Трудне щастя…

Павло. Звiсно, шлях терновий; треба з певними силами рушати в дорогу. Але я тебе на цьому шляху не покину, вiр!

Михайло. Знаєш, i пiп не повiнча без согласiя батькiв…

Павло. Пусте! Ми вже про це балакали з дядьком твоїм; вiн домовить i попа!

Михайло. Правда, правда; тут єдиний дядько поможе. Тiльки почекай!

Павло. Що, страшно зразу одцуратися од панських розкош i придоб?³⁷.

Михайло. Не страшно, а безглуздо, не спробувавши броду, кидатись у воду. Коли все одно ламати, то чому не зробити проби? Ану ж переконаю їх i випрошу згоду? Батько мiй чоловiк простий i не надто уже лихий; мати драматургiю нехай i зробить, але…

Павло. Тож-то, що але: одкриєш таїну та гвалту наробиш! Слухай мене: кинь отi проби, їдьмо мерщi з Катрею: адже над нею висить тяжкий меч!

Михайло. Як же його так зразу? Та от вiзьми, щоб поїхати повiнчатись, упорядитись як-небудь треба грошей; то як же я обiйдусь без батька?

Павло. Так-так, правда… дарма! У мене оце умерла тiтка i по духовнiй одписала тисячу карбованцiв; вони там менi й присланi опекою. Вiзьми їх, серце!

Михайло. Спасибi, друже! Але остатнiх твоїх грошей не вiзьму: коли я i чим їх вiддам?

Павло. Не плети абичого, тут дiло iде про чоловiчу жизнь, а ти будеш у якiсь гонори грати! Хiба лишень для того, аби крутить!

Михайло (чуло). Друже мiй, Павле! Невже ти мене важиш за паршиве ледащо? Невже я буду здатен усе, що придбав найкращого у своїй душi, закинути ласощi ради? Невже ти менi бiльше не ймеш вiри? Чи ж я упав так низько, чи безповоротну пiдлость вчинив? Чого ти мене кривдиш — що я один раз хочу побалакати з батьком за неї?.. Таж я серце своє готовий оддати за Катрю…

Павло. Угамуйся, друже! Вибач менi: може, справдi у мою голову одне погане лiзе? (Пригорта його). Тiльки слухай, коли уже наважився з старими побалакати, то не одсовуй справи! Бо, не дай боже, дiйде чутка до двору, то сяк чи так, — а замордують твою милу.

Михайло. Я сьогоднi конешне перебалакаю, а там, як не в лад, то я мерщi — до вас.

Павло. Ну, як знаєш; тiльки поводься, як твоє серце прокаже, та не бари дiла! Я ще з тиждень пробуду в цих краях у дядька. У його й грошi твої лежатимуть.

Михайло. Не вимагай мене, серце, за грошi: вони тобi знадобляться на чорний день.

Павло (устає). Ти знов своє? Твоє дiло та Катрине i є той чорний день: менi ваше дiло дороге; то не смiй менi й писнути, бо, їй-богу, ще поб'ю!

Михайло, усмiхаючись, обнiма Павла.

А менi на чорта вони, отi грошi! Поки оцi мозольнi руки не одсохли, — працюватимуть; та чи багато менi й треба!.. На дiло — друга рiч, а для мене самого…

Михайло. Поки самого, а — усмiхнеться доля, то й власного щастя заманеться…

Павло. Кому, нам? Гай-гай! Не на те пiшли! Нам, лихом битим боякам, не про своє щастя дбати! Наша доля, Михайло, може, десь у туманi гойдається на гiлцi… Ну, прощай! Не дбай же тiльки про себе самого, а пам'ятай, що в твоїх руках чужа жизнь! (Хутко обнiма i виходить).

Михайло проводжа.