Kitabı oku: «Сині етюди», sayfa 23

Але коли гостi почали пити горiлку й коли один iз них повалив її на пiдлогу, вона раптом згадала про свого Михайлика i закричала диким криком. Вона кусала чиїсь важкi руки, билась об пiдлогу, i тiльки тодi стихла, коли загубила свiдомiсть.

– Ну, а тепер чия черга? – спитав чорнявий i сплюнув на блакитне плаття нареченої.

До Катрусi пiдiйшов бiлявий з важкими руками i смачно облизався…А за якiсь пiвгодини в кiмнату зайшов стрункий хлопець i одрапортував:

– Батьку отамане! Варту всюди розставлено i можна бути спокiйним!

Вiн ще щось почав був говорити, але, зиркнувши на пiдлогу, де лежала в блакитному розiрваному платтi Катруся, раптом змовк i подивився на отамана очима божевiльного.

Це був Михайлик, Катрусин наречений, – той, що не тiльки проти царя, але й проти соцiал-угодовцiв.

Ранком, коли ще в небi стояв блiдий осiннiй мiсяць i темно-голубе небо тiльки-но займалось добрим, здоровим свiтанком, махнiвський загiн поспiшав на захiд, до Румунiї.

БАНДИТИ

I

До самого вечора слiпа Килина сидiла на призьбi й наставляла вухо в той бiк, де по зеленому оксамиту лукiв срiблястою гадюкою плазувала рiка: там погрозливо шумiло. Вона раз у раз зiдхала й хрестилась: мовляв, спаси мене, Царице небесна! Потiм, налапуючи кiлочки на тину, iшла до ворiт i кликала:

– Марько! Де ти є?

– Осьдечки, тьотю, – озивалась дiвчинка.

– Пасеш?

– Пасу, тьотю!

– Ну й паси з богом!

I знову прямувала до призьби, i знову прислухалась. Все їй здавалося, що хтось скрадається до хати, i шепотiла:

– Одведи, мати божа! Змилуйся, заступнице! Яка ж то заздрiсть людська! Безпремiнно одберуть, чує моє серце!.. Та воно й так: де ж таки водиться, щоб чужу корову у дворi содержати?.. Незаможниця, кажуть… Яка ж то я незаможниця – слiпенька я.

I ще раз зiдхала.

В цей час дячок Нечипiр, обгорнувшись добре свiжими снопами, дививсь у невеличку дiрку на село. З Гордiєвої клунi, де лежав вiн iз Кажаном. Грушiвка була майже на долонi. Видно було, як сновигали люди по.дворах, iнодi чути було навiть, про що говорять. Згадав дячок, як за ним гнались; от-от доженуть, от-от!.. I дрiж пробiгав по спинi! Згадав червоне Кажанове обличчя, i було гидко; мабуть, тому, що той такий вличезний парубок, а мав вигляд переможеного пiвня. Навiть волосся йому стовбурчилось, як у того.

Кажан зарився в снопи й сопiв.

I подумав дячок про свого товариша: «Їй-бо, можна зарiзати, як кабанця. Тiльки зареве, мабуть».

Було навiть трохи весело. Так завжди почував, коли мав бiля себе боягуза.

Липневе сонце стояло вже над Котелевським лiсом. Але надворi було душно, i майже в кожнiй хатi селяни порозчиняли вiкна. Чути було, як хтось пiд вiкном люшню лагодив, а недалеко гавкав собака.

Надвечiр почало стихати i нарештi зовсiм стихло.

– Чи не час нам вилазити? – сказав дячок.

Але Кажан i слухати не хотiв. Вiн прохав тремтячим голосом помовчати, поки стемнiє.

Тодi хотiлось говорити голосно, навiть налякати цього кабанця. «Плаче чи ще?» – i нарочито давив ногою у той снiп, де лежала Кажанова голова.

На рiг до обiдраної хати сходились уже цiкавi молодицi, i доносились вiдтiля розмови про Бурися: мовляв, це з ним баталiя. Вже потяглися й фури iз степу. Вже й селяни пiшли до розправи. Видно, як посiдали на ганочку, дехто до пожежного iнструменту побрiв.

Подивився Нечипiр на луки й не мiг не продерти ще бiльшу дiрку. Парувала рiка, а над нею скиглили чайки.

На покрiвлi клунi цвiрiнькали горобцi, i вiн згадав, як у дитинствi драв їх. Теж у клунi. Дядько у нього був, любив цю справу. Вiзьмуть лантухи, свiчку й сiрники – i пiд стрiху. Горобцi вiд свiтла зовсiм дурiють. Ну й складали їх, як грудки. А як накладуть досить, дядько несе лантух на середину двору й б’є по ньому великим кийком. Пищать горобцi. А на завтра хоч лантух i в кровi, зате на обiд гарних засухарених горобцiв подають. Тодi вiн, пам’ятає, частенько в кутку плакав – шкода було пташину…

Нечипiр повернувся й сказав:

– Мабуть, незручно лежати, друже?

Заворушився Кажан i якось жалiбно прошепотiв:

– Та що там говорити… Ех!

Дячок витер рукавом пiт на чолi i скинув iз себе снопи. Вiн подивився на селянина, що спокiйною ходою пройшов повз клуню, i промовив:

– Може, хоч тепер пiдемо?

Але Кажан i зараз боявся вилазити. Тодi Нечипiр сплюнув i полiз у кишеню по цигарку.

II

Бiля розправи стояв гомiн.

Пiдбiг до голови Ванько Петренячий i закричав тоненьким голоском:

– Дядю, а якщо вони вискочуть iз тiєї вулицi, що на Олексiєву леваду веде?.. Що тодi буде?

– А тобi яке дiло? – сказав голова.

Хлопчик не зрозумiв «дядю» й весело застрекотав: мовляв, вiн напевно знає, що «вони» саме вiдтiля вийдуть. Вiн не бачить, що селянський патрiярх уже брови зводить докупи. I тiльки тодi почав угомонятись, коли хтось iз селян порадив головi:

– Та ви його паличкою! – порадив хтось i додав: – Ану-бо, вишкварок, додому гиля!

– Та ж я кажу, дядю, що вони вискочуть, а вам i не видно буде,образився хлопчик.

– А воно й справдi, – сказав один.

– Та й на самiм дiлi, – додав другий i звернувся до Ванька: – Чий ти є? Чи не вдовиної дочки?

– Та це ж Петренячий. Ось i батько сидить.

– Так би ти й казав одразу. Отож, мабуть, iди до Омельчиного тину та дивись на шлях. А як зобачиш кого, то й подавай знак рукою.

Хлопчик побiг, а чоловiки запалили люльки.

Прителiпався й дiд Кудря. Довго не хотiв з льоху вилазити: ховався вiд куль.

– Про мене що? – сказав дiд Кудря. – Моя хата з краю. А все ж таки жалько хлопцiв. Це я завсiди скажу.

– Жалько? – на дiда Микита Гордiйович (глитай мiсцевий). – Чом же ти їх тодi не жалiв, як вони закликали до них у «партiю»? Ну?

– Куди менi в партiю, як я вже на кладовище дивлюсь.

– Отож-бо й є: як цукор роздавали, то й ти брав. А як пiдсобити їм, то й нема.

Пiдiйшов до гурту й Онисько Кривий, i одразу ж до Микити Гордiйовича звернувся:

– А по-твоєму, Микито, як? За кого нам руку держати? За цих чи за тих?

– Це вже ти, голубчику, спитай у Панаса: вiн бiльше звiсний у цiм… Ось iди сюди, Панасе! – покликав глитай худе обличчя iз зляканими очима.

Онисько рiшуче махнув рукою.

– Ти менi не наливай! – сказав вiн. – Панас Кажанiв, а Кажан у Бурисевiй сотнi. Ти менi сам кажи.

– Що казати?

– Те, що я спитав.

– А що ти спитав?

– Не хитруй, Микито, не хитруй!

А Микита Гордiйович до людей спрожога:

– Людоньки добрi! Чого вiн присiкався до мене? Чим я винний перед ним? Увiльнiть, спасибi вам!

– Та й справдi, Онисько! – загомонiли селяни. – Чого ти прилип до чоловiка? I вiчно ти, кривий, з Микитою Гордiйовичем вовтузишся!

Одiйшов Онисько вбiк i похилив голову: мовляв, знає сорока, про що стрекоче.

Та тiльки не встиг вiн про це промовити, як усi – на ноги! Що там таке? Та що там таке?

Подивились на Ванька, а вiн нiби сказився. Голiвку в плечi втяг, руками, як вiтряк крилами..

– Та що там таке? – скрикнув нарештi хтось.

– Ку-урява! По вулицi… бiжить! – закричав хлопчик.

Одразу трапилась надзвичайна метушня: хто куди. Той через тин, другий у двiр, а дехто навiть пiд ганок залiз – тiльки ноги видно. Патрiярх нiяк не влучить, куди йому бiгти. На лицi жах. Та зиркнув у цей момент на Ванька. А той присiв, аж за живiт береться та регочеться.

– Кажи ж, сукин сину, що там таке? чого регочешся? – закричав голова.

– То, дядю, – кричить хлопчик, – Мар’янчина дiвка бiжить. Мабуть, до Палажки Христиної.

– Ах ти, байстря незаконне!.. – сказав патрiярх. – Чуєте, хлопцi?

Знову зiйшлися. Не дивляться один на одного – соромно. I кожному хочеться над Ванькою помститись, та не знають, як зробити це. Перший заговорив дiд Кудря. До Петренячого звернувся:

– I коли це ти вилупив такого?

– Це ти про Ванька?

– Авжеж!

Мовчить Петренячий – нiяково i йому. А Микита Гордiйович стоїть бiля дверей i обтрушується., Шкода: нову жилетку уболотив.

– Та ви б його хоч за вухо посмикали, – порадив хтось.

– Звiсно, що слiд, – нерiшуче додав другий.

Голова одкашлявся i сказав «несмiло»:

– Ванько, ану-бо йди сюди!

– Чого, дядю?

– Iди, я тебе за вухо…

Крутить голiвкою хлопчик: мовляв, що це ви надумали?

– Як ти кажеш? – спитав патрiярх.

– Нє!

– Як це «нє»?

– Не хочу.

Шипить Микита Гордiйович:

– Порядки новi! – «не хочу». Теж у товаришi приписалось. Сказав би менi це лiт п’ять позад. Я б тебе «не захотiв».

I витер чоло хусткою.

…А сонце вже зовсiм сховалось за Котелевським лiсом. Дмухав суховiй. Заговорили про врожай. Скаржились, що озиме нiкуди. Ванько хотiв додому бiгти – не пустили.

Проте вийшло зовсiм несподiвано. Гостi хоч i явились у Грушiвку, та не з того боку. Вискочили з Гордiєвого городу – i вже бiля збiрнi. Дехто не встиг навiть пiдвестись. Були це нiхто iнший, як дячок Нечипiр iз Троїцької церкви, що торiк пiшов у партизани, та Кажан.

…«Тюхтiї!» – думав дячок i нахабно дивився на селян. Очi бiгали йому, як у мишi, зовнiшньо вiв себе спокiйно й почував, що викликає своєю маленькою постаттю повагу.

Кажан, порiшивши, що вороги сюди не прийдуть, одразу ж закричав на людей i замахав одрiзом. Був на пiвтори голови вищий за Нечипора, а селяни все ж таки дивились на дячка.

Стояли, похиливши голови. Кажан нахвалявся:

– Ви думаєте, що це нас так i розбили? Чорта з два! Хай спробують узяти Бурися.

А коли хтось кашлянув несмiливо. Кажан майже проверещав:

– Може, хто зачепити нас хоче? Ану, спробуй. За селом цiлий отряд стоїть.

Подивились у той бiк, куди Кажан головою мотнув, – нiчого нема.

– Так то, люди… – усмiхнувся єхидно дячок i думав про Кажана:

«Дурень!»

– Недарма амнестiю випустили, – казав далi той. – Миритись хочуть!.. Дзуськи! Хай повернуть тих i те, що в «чеку» забрали! Правда, Нечипоре? Не дозволимо цього!

Селяни з цiкавiстю дивилися на Нечипора, а вiн сидiв на дровиняцi й пахтiв кiльцями. Знали його ранiш, чули про його дiла, i чомусь не вирилось, що це є вiн. Хотiлось пiдiйти й полапати його. Це ж таки була права рука Бурися. А Бурися хто не знає? От уже цiлий рiк ловлять i нiчого не вдiють – як в’юн крутиться.

Кажан ще казав про згоду, хоч його нiхто й не питав.

– Да! Доки не повернуть – миру нема.

– А що ж у тебе, голубчику, забрали? – спитав Кудря.

– Це вам звiсно.

– Та я про те кажу, що в тебе нiбито й не було нiчого? Засiпався Кажан, а дячок знову єхидно усмiхається.

– Ось я тобi покажу, що в мене було, – i зняв одрiза.

– Та про мене, голубчику, все одно… сказав дiд Кудря i зблiд. Дивиться дячок на Кажана й нiби нацьковує: ану-бо ахни! Правда, i думав про це. Але Кажан опустив гвинтiвку й пiдiйшов до Микити Гордiйовича. Одiйшли вбiк. Шепотiли. Пiшов i Нечипiр, став оддаля. Чув:

– Менi незручно. Ви вже йдiть до себе… Якби ж у мене не кумував Нечипiр…

– Ну й добре…

Потiм Кажан покликав свого батька й Нечипора i пiшов до розправи. Дивилися їм мовчки услiд, аж поки їхнi ледве помiтнi у присмерках постатi зовсiм зникли за кучугурами.

– Розбили їх, мабуть, – сказав хтось i зiдхнув.

– Звiсно, розбили.

– Отож їм i тiкати б куди-небудь. Воно ж, мабуть, цього дiла так не зоставлять. Шукатимуть.

– А звiсно, вiйська хоч сьогоднi жди.

– Одно слово, буде шаломотня, – сказав дiд Кудря й пiдвiвся. – Мабуть, ходiм, хлопцi, додому.

I, спираючись на гирлигу, зашкандибав по вулицi.

III

Уже зорi почали блiднути, а бiля Потапової хати, що на тiм краю села, на пiщаних кучугурах, стояв галас i п’янi вигуки. Грушiвцi почували себе в цю нiч моторошно. Майже всюди чекали, що от-от хтось загуркотить у вiкна або пiднiметься стрiлянина з гвинтiвок. За цей рiк так засiпали бiйками, що вже й на свiт дивитись не хотiлось. Але на селi було тихо. Тiльки в Потапа дим коромислом.

– Неси ще! Кажу тобi? – куражився Кажан. – Та гляди – найкращого. Ми звикли гарний самогон пити.

– З удовольствiєм, – п’яно лепетав Онисько й звертався до Микити Гордiйовича:

– Дозвольте вас, хороший чоловiче, улобизати.

Микита Гордiйович ухилявся:

– Iди од мене, причина! Не можу тебе, i квит!

– За що ж така немилiсть приключилась?

– За те, що i нашим, i вашим. О!

– От тобi й два… чи то пак раз! Це ви нащот сьогоднiшнього?

– Звiсно, не вчорашнього!

Пiдсiв i Кажан. Хрипить:

– А що там таке? Ну-бо, Микито, кажи! У нас не довго – пiд нiготь – i в дамках! Одно слово – жир козир, а по пицi – лясь! I вдарив кулаком об стiл. Задрiб’яжчали пляшки.

– Правильно, Нечипоре?

Дячок сидiв бiля богiв i їв яблука. Вiн випив усього три наперстки й почував себе тверезим. Тiльки очi йому пiдмаслились, а лiве нiби пiдморгувати стало. Вiн знав, що тут не тiльки пиячити, а й сидiти небезпечно. Але все-таки думав: «Правильно, бельбас! Правильно…»

Микита Гордiйович i не радий був, що нагадав про сьогоднiшнє.

– Ну, годi, Кажане, годi!.. Схаменiть його, Нечипоре!..

Дячок значно промовив:

– Картьожиться треба покинути!

Кажан подивився на Нечипора й зразу замовк. А Микита Гордiйович виправдував Ониська:

– Така проклята вдача – нiколи не пiде однiєю стежкою. Йому щоб одразу двi.

Потiм пiдвiвсь i пiдiйшов до вiкна:

– Щоб, чого доброго, не заснуло кляте хлоп’я. Слухай, свате, чуєш? Не засне твiй Ванько?

Але розбуркати Петренячого не можна було. Вiн схилився на стiл i, держачи в однiй руцi пляшку, хропiв. Микита Гордiйович махнув рукою й вийшов iз хати.

А Онисько говорив до дячка:

– Це, так би сказати, ви попiвську халамиду на вольноє життя змiнили? Хороше дiло! Як це в святiм писаннi сказано: i променях отця i матiр свою i пойди за мною. Ну, як ви нащот того… Мабуть, багацько зарiзали?

Нечипiр здригнув, але промовив спокiйно:

– Всяко бувало.

– Правильно! Це менi ндравиться. Одно слово – атльоти!

– А як цi «атльоти» i з тобою те ж зроблять?

Дячок пiдняв брови й наставив гострi свої очi на Ониська. Той подивився на Нечипора й усмiхнувся полохливо.

– Воно, звичайно, ваша власть i сила, але цього робити не можна. Забороняється, як той казав.

Думав: «Дурить сволоч». Знає, що тепер нiчого з ним не вдiємо. Хотiлось пiдвестись i вдарити по пицi.

А Кажановi похвалятись хотiлось. Випив випалом iз стакана й почав:

– Воно, конешно, всяко. А як розказати як слiд, то вийде так. Значить, вiзьмеш його, положиш горiчерева – i нумо видовбувати очi. Звiсно, не фунт iзюму. Та ще й нiгтi на пальцях обценьками пооддираєш. Да! Одно слово, помститися ми майстри. Ну, а Нечипiр молодець. Майстер первий сорт!

Дячок хотiв сказати, щоб Кажан помовчав, i не знав, як це зробити.

А Кажан випив ще i ще розказував. Онисько слухав уважно, а Панас сидiв бiля дверей i миготiв очима. Потiм пiдiйшов до Кажана i говорив йому пошепки:

– Так що, сину мiй дорогий, покинь, просю тебе, оцiї напастi. Незручно нам. Вiн же таки (i Панас кивав головою на дячка) вийшов iз панiв, мабуть. Бог iз ним, а нашоє дiло сторона.

Кажан похилив голову на стiл i цiдив крiзь зуби:

– Ви, тату, нiчого не понiмаєте. Звiсно, ваше дiло сторона, а моє нi! Бо як був я у плiну, в Германiї, скажем, то говорiть менi…

Сiв знову струнко:

– Ну, як для примiра содержати картошку в нашiм селi? Га? От бачите, i не знаєте. А я цю прахтику пройшов. Скажемо так: вирили ви яму в пiску…

Розказав, як збудувати дешевенький льох для бараболi на пiщаному грунтi.

А Потап утирав очi кулаками й хитав головою:

– Вмерла матiр, не зумiв я тебе призвести до дiла. 0х! бiдна моя головонька!

– Воно, звiсно, так, – згодився Кажан. – Я сам думав, коли їхав з полону: батько чоловiк плохенький, а з матiр’ю треба було хатню революцiю строїти. Конешно, мати з клевером пшеницi не схоче сiяти. А це первоє дiло!

В хатi було душно й повно диму. Смердiло паленою ганчiркою i – вiд розлитого самогону. В розчинене вiкно бiгли струмки свiжого повiтря i чути було крик перепела.

Кажан i Онисько ще наливали в чарки, але Нечипiр давно вже не пив i, схилившись на пiдвiконня, думав про щось. Раптом вiн пiдхопивсь i запитав:

– Де Микита Гордiйович?

Заспокоїли: щойно був на дворi, Онисько бачив його за ворiтьми. Сидить, вартує, а то, мовляв, клятий хлопець утiк, мабуть, додому.

Поки Кажан не розказував про «їхнi дiла», дячок почував себе спокiйно. Тепер була напруженiсть, i кожне маленьке шамотiння змушувало серце стискатись. Не думав уже iз зловтiхою про Кажана, навiть, радiсно було, що одурив його: Кажан безумовно втiк би куди-небудь далi, якби знав, що Нечипiр тiльки тому й залишається тут, що має на це наказ вiд Бурися. Удосвiта хтось тихесенько пiдiйшов до вiкна, бiля якого сидiв дячок, i постукав.

Нечипiр вiд несподiванки аж вiдкинувся. Пiдхопився i Кажан, одрiз узяв. Але за вiкном було тихо, а через хвилину увiйшла слiпа Килина з проводарем Марькою.

– Це ви стукали?

Стукала, звiсно, не вона, а Марька. Побачили, що в хатi майже всi сплять, дiло ж таке, що треба Нечипора й Кажана побачити.

Дячок, як почув це, – до дверей, а в Кажана знову чуб настовбурчився.

Виявилося: слiпа хоче дiзнатися в них, чи не одберуть у неї корову, що комнезам подарував. А як ступила, перехрестилась:

– Хай вас мати божа спасе й помилує!

Кажан одразу зрозумiв, у чому справа:

– Не пiдходь, стара, – сказав вiн, – за сто верстов. Кажи просто: чи дозволимо держати її чи нi?

– Отож, отож, мої дiтоньки, – закланялась у пояс слiпа.

– Ну, то ще подивимось! – кинув Кажан.

Так i пiшла Килина, не заспокоївши свого серця. Аж поки сонце зiйшло, ходила все коло хлiва й прислухалась до шамотiння корови.

…А коли зайнялась рожева зоря, в хату вскочив Микита Гордiйович i ледве промовив:

– Тiкайте, хлопцi, їдуть!

Як убачив Кажан лице Микити Гордiйовича – одразу зiйшов i хмiль, i сон.

– Куди ж ховатись? – забiгав вiн по кiмнатi й раптом став як стовп. Очi витрiщив, з мiсця не рушить i так жалiбно до дячка звернувся:

– Що ти наробив, Нечипоре? Було б же зарання сховатись куди-небудь.

– Було б, – перекривив Нечипiр i сплюнув.

…Як кiшка стоїть вiн бiля дверей: от-от плигне кудись. Шию витягнув, нiбито вищий став. Обличчя червоними плямами взялось.

Прокинувся й Онисько, розпух весь, i каже таким насмiшкуватим голосом:

– Оце – атльоти, вже й полякались!

– Тiкайте в мiй очерет, – сказав Микита Гордiйович. Кулею вискочив з хати. Кажан по дорозi згадав, що рушницi забули. Микита Гордiйович махнув рукою:

– Та що там про одрiзи думати, як «вони» вже цепом iдуть по селу!

Бiгли через городи на луки. Зупинились бiля розбитої блискавкою верби, перевели дух.

Микита Гордiйович указав те мiсце, де безпечнiш було, i вони побiгли в болото. Через двi хвилини зникли в очеретi.

На селi гавкали собаки – завзято, погрозливо.

Пострiл один, другий. I знову тихо. До села вступав загiн червоноармiйцiв.

IV

Кажан присiв навшпиньки й ледве чутно, спроквола, промовив:

– Дi-iла!

Нечипiр, як i ранiш, стояв нерухомо, мовчки устромивши погляд кудись у даль.

На корчах було дуже незручно. Перш за все нiяк було присiсти, бо прийшлось би ввесь час держати ноги в водi, по-друге, призвичаїтись босонiж до гострякiв – теж не легка справа.

А жити тут невiдомо скiльки прийдеться. Принаймнi доки не виїде з Грушiвки отряд, покинути це мiсце небезпечно. Куди там, – мабуть, усе село облазили, в кожну хату заходили. Вийди тiльки – так тебе й пiдхоплять.

– Люди ж якi, – каже Кажан, – сьогоднi одному боговi вклоняються, а завтра другому. Не встигнеш iз очерету вилiзти, як уже вкажуть, де ти є…

«Так!.. Рiзнi люди бувають, – продовжує далi думати Нечипiр. – Iнший так i розпиняється перед тобою, а за очi готовiсiнький у спину нiж устромити».

Особливо хвилює дячка Онисько: це ж такий мiзерний чоловiк. Що вiн надумав? Чи не викаже? I пробiгають по спинi холоднi колючки. Сидiти ж треба. Нiчого не вдiєш. Тепер уже тiкати нiкуди.

Дивиться на Кажана. Читає на обличчi:

«…Чого я забiг iз тобою в Грушiвку? Показати, з якими людьми валандаюсь? Не варто було!..»

Думає, мабуть, що то є вiн, дячок. «Мабуть, здаюсь йому нiкчемним. Вигляд у мене який?» – i подивився у воду. Потiм знову на Кажана.

В очеретi тихо. Iнодi забреде на лисину дике молоде курча i, побачивши людей, швидко закрутить голiвкою й пурхне прожогом у гущавину. Потiм по рiчцi пройде дикий пташиний крик. На водi, бiля корчiв, як у люстерцi, вiдбився шматок блакитного простору. Зелений перстень водяних трав боязко зазирає сюди. А по стрункому стану очерету пробiгає легке трiпонiння: – «Ч-i-iч!» – i зникло. Високо над головою пролетiли качки.

– Мабуть, i Бурися пiймали вже… звiсно! Може, й розстрiляли вже… Авжеж не помилують. Дiла!

Кажан став на ввесь зрiст i, як кiнь, що десь застоявся, спирався то на одну, то на другу ногу. Сплюнув.

– Хоч би табаку захватили… А тепер i живи, як хочеш.

Нечипiр мовчав. Почував, що Кажан до нього недоброхiтне ставиться, й хотiлось йому як-небудь задобрити. Не знав. Пожалiв, що послухав Бурися. Ця людина, що чарувала його цiлий рiк, тепер робилась звичайною й навiть непотрiбною.

Зате розкуйовджена постать Кажанова раптом почала якось перетворюватись, i вiн не мiг уже глузувати з неї.

– Ну, чого ж ти нiчого не кажеш? – кинув Кажан.

Нечипiр здригнув. Провiв по головi долонею – болiла пiсля випивки. Проте вона, мабуть, болiла й Кажановi.

– Чого я нiчого не кажу? – сказав вiн. – Що ж я буду говорити?

– От тобi й маєш: що ж це ми на печi лежимо, чи що? Треба щось думати.

«…Треба думати – це вiн правду говорить. I саме менi думати». Але придумати нiчого не мiг i кинув:

– Будемо ждати. Може, поїдуть сьогоднi.

– А як не поїдуть?

– Не поїдуть?.. Нi, як же, поїдуть!

– Тьху! наче пообiцяли йому… – сплюнув Кажан. – А я кажу – не поїдуть!

Тодi стало якось дражливо. I тому, що вiн не мiг чогось розумного порадити, вiдчув себе дячок майже нiкчемним, тим бiльше нiкчемним, що постать Кажанова робилась загадковою й навiть страшною.

Хотiв сказати щось бадьоре, а вийшло огидно слiзливо:

– Не треба, братiку, серчати. Хто ж винен у тiм, що приключилося?

Дячок подивився на Кажана. Бачив, як той похилив голову, – мабуть, i йому стало нiяково. А голова ще бiльш болiла, нiби її хтось обценьками схопив.

От уже сонце й на полудень повернуло, а чуток нiяких. Микити Гордiйовича нема, а обiцяв був прийти, коли виїдуть, «…Може, його вже забрали?» – стиснуло серце дячковi, i знову пригадав вiн Ониська.

Кажан скаржився, що вже їсти хочеться. Нечипiр почував те ж.

З далекого заходу пiдiймалась величезна синя хмара. Повагом сунула вона з обрiю вгору, охоплюючи мало не ввесь краєвид. Над очеретами стрiлами носились ластiвки, а десь скиглила чайка: рiзко, нiбито в неї були не пташинi легенi. Пурхали зграями шпаки.

Кажан знову пiдвiвсь i злосливе сказав:

– Сволоч!

– Що ти кажеш? – спитав дячок.

– То кажу, – зло усмiхнувся той, – що iнший страждає, а другий здається. Примiром, надiявся я на декого iз своїх, а получилось – нiщо. Так, аби казати та вводити нашого брата.

– А ти що – маленький? Не знаєш, куди тодi йти? – суворо кинув дячок: йому раптово прокинулась ненависть.

Кажан, мабуть, уже не чекав бачити таким свого приятеля й змiшався. Змiшався вiн, правда, не на довго, бо Нечипiр знову вiдчув себе безсилим.

– Робили всi, а розквитатись одному, мабуть, прийдеться, – казав Кажан далi.

Дячок подивився на нього: стоїть блiдий i щелепи розвернуло, тiльки нiбито понижчав.

– Iншi, може, вже й розплатились, – кинув вiн. – Та й мене не забувай, бо не один ти тут.

Зрозумiло Нечипоровi, чого це Кажановi самому розквитатись прийдеться. Натякає, певно, на його: мовляв, стане осторонь, а його, Кажана, розстрiляють. Але це дурниця: хитрує, бельбас, не знає, як вигородити себе.

В цей час нiбито хтось когось покликав. Нашорошились – нема. Але в другий раз уже Кажан попередив.

– Хло-о-пцi! – нарештi долетiло з очерету. Кажан заметушився й ледве не впав з корча. А коли голос покликав iще ближче, дячок спитав пошепки:

– Хто там такий?

– Це я, Ванько Петренячий, – долетiло з гущавини i забулькотiло по водi.

– Чого тобi треба? – знову запитав дячок.

– Та їсти принiс.

Почуття голоду зразу дало знати про себе. Хай буде, що буде, – аби наїстися. Кажан уперед дивиться, – очi як у вовка: голодний. Так в отрядi не приходилось голодувати.

– Це Килина слiпа прислала, – казав хлопчик, оддаючи клуночка. – Молоко тут та хлiб. Просила, щоб корову не одiбрали.

Нечипiр усмiхнувся: де там уже одбирати!

Їли iз смаком, опережаючи один одного. Коли в горнятку нiчого не залишилось, почували, що тiльки роздратували себе. Кажан утер губи рукавом i сказав:

– Мало.

– А вона казала, що й завтра пришле… Почали розпитувати, як на селi, чи великий загiн стоїть. Розказував Ванько багато, а того, що треба, – не знає: мовляв, де там йому до справи, коли дядьки там такi гарнi поприїжджали.

– А не бачив, скiльки їх? – спитав Кажан.

– У нас двоє стоїть… Книжку менi подарували… а далi ще кiльканадцять.

– А довго вони тут будуть, не чув?

– Мабуть, недовго. Казали, тiльки позавтра виставу зроблять. А там, мабуть, i поїдуть… А може й нi!

Кажан нахмурився, повернув обличчя вбiк i – мало не скрикнув. Крiзь очерет дивилась на нього пара очей.

– Дядю, чого ви так зблiдли? – спитав хлопчисько.

Побачив Нечипiр обличчя Кажанове й зрозумiв: «Пропали!» Ваньковi теж, мабуть, страшно стало, бо хтiв кинутись назад, а ноги не несуть, нiбито прив’язанi.

– Дiду Кудря, де ви є? – проскиглив вiн жалiбно.

Дивиться – у Кажана знову обличчя почервонiло.

– Так ти не сам прийшов? – зiдхнув з полегшенням Кажан.

– От ще дурне! Чого ж ти не сказав? – кинув дячок i подивився в гущавину: – Чого ви прийшли, дiду?

– Як це, господи, чого? Вам же, бiдненьким, мабуть, тут нелегко стояти.

– Ну?

– Навшпиньках, кажу. Це хоч би кому. Бiда з вами, хлопцi! Жалько менi вас, та й годi!

Скаржився далi Кудря, що занапрасно його вчора Кажан вилаяв. Довго говорив дiд, а Нечипiр думав: «Проклятi люди, навiть умерти спокiйно не дають».

Дід Кудря зовсiм розiйшовся, навiть долiз до корчiв i розказував:

– Дивлюсь – хлоп’я бiжить до очерету. Я за ним. Мiркую – безпремiнно до них. А як догнав – призналось. Спасибi, небрехлива дитина. Ну, оце й побачив вас.

Ще раз пожалiв, що на корчах стояти прихопиться, i нарештi догадався, що вже час йому й додому поспiшати. За кiлька хвилин дiд i хлопчисько зникли в гущавинi.

День хилився до вечора. Синя хмара хоч i повагом плазувала, але вже майже половину неба охопила. Сонце остiльки до обрiю схилилось, що його вже не видно було за очеретом. Лише золоте промiння проточувалось i лягло на синю воду, що вiдбивала на собi охмаренi рожевi плями. Рипiв деркач. На селi iржали конi.

…«Кiннi», подумав дячок. I хтiлось, щоб були пiшi. Злiсть брала на дiда й на хлопця. Наче з неба скотились. Невже не можна було роздивитись усе як слiд?

Згадав Микиту Гордiйовича. «Яхида! Хоч би їсти принiс». Але зате трiшки заспокоївся за Ониська: мабуть, не викаже. А Кажан ще темнiш, ще похмурнiш робився. I тодi знову стискало серце.

Не хотiлось говорити. Навiть слова виходили з легенiв якiсь чуднi, кострубатi, нiби на шмаття розiрванi.

В очеретi сумнiло. Знову прошумували шпаки й зашарудiв очерет.

Думав про життя. Згадав Килину: «Дурна!»