Kitabı oku: «Сині етюди», sayfa 25

III

Розворушив Криленка галас. Осiннє небо вже зайнялося свiтанком, i свiтанок поволi йшов у купе, блiдий, анемiчний, непевний. I при цьому свiтлi, що нiяк не могло пригасити електрики, Криленко побачив таку картину: там, де розкинувся звечора журналiст, лежав з заплющеними очима Сердюк, сам журналiст стояв серед купе i, щось викрикуючи, держав в обiймах низеньку й чорненьку жiнку.

– Те-емочко! – розiбрав нарештi Криленко один iз чергових викрикiв, Шарка. – Ну, i що б ти робила, коли б я не вийшов з вагона? I досi б чекала потягу?

Жiнка безпорадно борсалась у мiцних обiймах i щось тихо говорила, раз у раз поглядаючи на Криленка.

– Ну, сiдай-но, моя голубонько! – сказав Шарко, цiлуючи волосся жiнчиної голови, i посадив її на лiжко.

Журналiст так ласкаво й так без кiнця фамiльярно поводився з новою особою, що Криленко з певнiстю рiшив: це – Шаркова дружина, по меншiй мiрi наречена, i, очевидно, вiн зустрiвся з нею пiсля довгої розлуки. I тому Криленко був дуже здивований, коли почув потiм вiд журналiста, що вiн з цiєю жiнкою не бачився «цiлих» два днi i що з нею вiн познайомився мiсяць тому, i що вiн, нарештi, нiколи не покохає Темочку, бо вона пахне фабричним димом. Шарко i сьогоднi говорив з тiєю ж непримушенiстю, як i вчора; але сьогоднi в нiм бiльше було заклопотаностi.

– Ви пробачте менi, – звернувся вiн до Криленка. – Я гадаю, що присутнiсть нової особи у вашому купе i без вашого дозволу не вплине на вашi ж нерви. Тим паче, ми вже пiд’їжджаємо до стольного града.

Криленковi нiчого iншого не залишилось, як прийняти факт. Пiсля цiєї церемонiї журналiст, як i треба було чекати, познайомив Криленка з жiнкою. Вона подала мiнiатюрну руку й сказала, що її звуть Тема Брук. Це вже було третє знайомство в дорозi, i Криленко мав певний трафарет реагувати на нього.

– Дуже радий!

– От бачиш, Темочко, – скрикнув журналiст. – Тебе навiть з радiстю зустрiчають. А ти боялась залишитись без мiсця.

Тендiтна жiнка пiдвела свої вишневi очi й хутко заговорила:

– Товаришу Шарко, я вас дуже прошу не конфузити мене… Ну, навiщо це?.. Не треба!

– Не треба? Ну, й не треба! – i журналiст фамiльярно обняв її. – Ах ти, моя жидiвочко…

Шарко довго не вгомонявся. Вiн розпитував жiнку, як їй «працюється» на фабрицi, чи не думає вона покинути цю посаду i перейти в iнше мiсце. Невже вона не розумiє, що їй, iнтелiгентнiй партiйцi, не варт сидiти десь у тютюновому пилу. Це ж безвихiдний iдеалiзм, це архаїчне народництво. I коли вона запевняє, що нiчого подiбного нема, то вiн їй нiколи не повiрить, бо iнакше б вона не вiддавала так багато часу та енергiї тiй працi. Нi, хоч вiн i безпартiйний журналiст, але вона, комунiстка, нiколи його не переконає. I не тому не переконає, що вiн не має партквитка (це єрунда, бо, по сутi, вiн має бiльше права називатись комунiстом), а тому, що вона справдi помиляється, хоч вона й не дiвчина, тому, що жодний iз визначних комдiячiв, з якими вiн щодня зустрiчається, не подiляє її поглядiв.

– Слухайте, товаришу, – гостро заперечила жiнка. – Вiдкiля цi фантазiї? Невже ви це про мене говорите?

– Про тебе, моя мила жидiвочко, про тебе!

Жiнка почервонiла.

– Слухайте, – ще суворiш сказала вона, – хто вам дав право говорити таку нiсенiтницю в присутностi сторонньої людини?

Але Шарко не вгомонявся. Розкидаючи скорострiльнi сентенцiї, вiн раз у раз притискав до себе жiнку.

Це вже переходило межi жарту i набирало безпардонної похабщини. За час цiєї сценки Криленко почув себе нiяково, особливо збiльшилась ця нiяковiсть, коли вiн узнав, що перед ним стоїть однопартiйка. Але й втручатись вiн теж не мав бажання: по-перше – вiн не знав новiтнього мiсцевого побуту, по-друге, вiн завжди уникав скандалу, i, щоб вийти з нiякового становища, Криленко спробував був заснути. Але заснути вiн теж не мiг: анi одноманiтнi перебої колiс, анi рання година не допомогли йому. Звикши до нормального життя, дисциплiнованого певним режимом, вiн фiзично не мiг пiддатися сновi бiльше того, як припадало йому за встановленим у блокнотi розписом.

Криленко похилився на вiкно, вдаючи, що вiн уважно розглядає подорожнi краєвиди i нiчого не чує.

Потяг iшов з надзвичайною швидкiстю, так що треба було припустити – за годину-двi вони будуть на мiсцi призначення. Вже зовсiм розвиднилось. I сьогоднi стояв туманний ранок, i тiльки зрiдка, коли розходились хмари, одкривалась убога перспектива в сiру осiнню далечiнь. Також зрiдка одлiтали оселi, але Криленкiв погляд зупинявся лише на тих будiвлях, що виникали руїною. Вiн уважно придивлявся до них, наче шукав тут того майбутнього, яке чекає його. Вiн так замислився, що й не звернув уваги, як Шарко вийшов.

Iнженер уже прокинувся i розмовляв з жiнкою. Остання, коли її, нарештi, залишив Шарко, зовсiм перетворилась. З обличчя зникла розгубленiсть, i повеселiшали вишневi очi. В особi Сердюка вона найшла свого справжнього спiвбесiдника. Але й iнженер став балакучiший.

– А все-таки, панно Темо, ви спiзнились на роботу, – сказав вiн.

– Товаришу Сердюче, який ви чудний, – зареготала Брук: – сьогоднi ж недiля!

– Недiля?.. Так чому ж ви так поспiшаєте?

– Як чому? От тобi й раз: не вiк же менi жити в подруги, я й без того спiзнилась на дачний.

– На дачний? – чомусь здивовано спитав Сердюк.

– Ну да, на дачний! – i жiнка знову зареготала: – Ой, який ви чудний, товаришу!

Iнженер пiдвiвся, подивився на Криленка i, пiдкинувши плече, кинув несподiвано:

– Тiльки ви, будь ласка, не кажiть паннi Iраїдi, що зустрiли мене тут.

– Чому ж це?

– Та, бачите… словом, я не хочу! – i, помовчавши трохи, додав: – Я все-таки певний, що нiхто не догадається, яку роль зiграє комета iз сузiр’я Рака.

– Ви вже про комету? – сказала Брук, очевидно, зовсiм не дивуючись рiзкому переходовi на iншу тему. – Ну, добре, яку ж роль?

Вона зложила свої руки i так уважно, з такою легкою теплою iронiєю подивилась на iнженера, наче вона мала слухати трьохлiтню дитину.

– Мене цiкавить, головним чином, – сказав iнженер, постоявши хвилину серед купе,так звана «червона комета», що пройшла по елiпсi ще в 1811 роцi. Появитись вона мусить тiльки через 3000 рокiв. Припускаючи, що цей термiн для iстоти, яка живе на Землi i зветься людиною, являється термiном поза всяким вимiром, я не можу погодитись з вами, що цей же термiн для свiдомости iстот iншої планети являється iррацiональною величиною… Але ви, будь ласка, не шукайте тут якогось символу: ця комета в астрономiї так i зветься «червоною».

– Товаришу Сердюче, ви ж допiру говорили про комету в сузiр’ї Рака,заперечила Брук.

Iнженер по-дитячому зареготав.

– Так, я говорив про комету iз сузiр’я Рака, i ви, будь ласка, не звертайте на мене уваги.

Криленко не витримав i, повернувшись, зустрiвся з очима Сердюка. Той уважно подивився на нього i з легкою усмiшкою перевiв погляд на жiнку. Все це Криленка збивало з тями. В чому справа: ненормальнiсть чи дешевенька iнтрига? Це питання його так зацiкавило, що вiн забув навiть основне: потяг наближався до останньої станцiї, i йому надходив час збиратися. Вiн знов ув’язався в розмову.

– Скажiть, будь ласка, товаришко, – звернувся вiн до жiнки, – на якiй ви фабрицi працюєте?

– На шостiй тютюновiй.

– Ну… а живете де? – пiдбирав слова Криленко.

Жiнка раптом почервонiла: вона згадала, очевидно, поводження Шаркове з нею.

– А вам яке дiло?

Криленко теж почервонiв: вiн i справдi кинув нетактовне запитання.

– Будь ласка, пробачте менi, – сказав вiн. – Я погано знаю город, i мене цiкавили деякi данi про розположення вулиць.

Брук заспокоїлась.

– Вулиць?.. хiба вам це потрiбно?.. Щодо мене, то живу я в провулку Вiльної Академiї, будинок професора Полоза. Не знаю тiльки, як ви скористуєтесь з цiєї iнформацiї.

– Професора Полоза? – повторив запитанням Криленко: це прiзвище по асоцiацiї знову перенесло його в Берлiн.

– Так, професора Полоза.

– Тодi скажiть, коли ласка ваша: сам професор чи не був недавно в емiграцiї?

– Ви саме про нього й говорите: професор декiлька мiсяцiв як повернувся з-за кордону. Хiба ви знаєте його?

– Так, знаю. Менi приходилося з ним зустрiчатись у Берлiнi.

– Дуже приємно, – кинула Брук, – виявляється, ми маємо спiльних знайомих.

Сказавши це, жiнка повернулась до Сердюка й повела з ним колишню розмову. Що ж до Криленка, то вiн, дивуючись випадковi, пригадував останню зустрiч з професором.

Це було ще в посольствi. До нього в кабiнет увiйшов (вiн акуратно приходив кожного тижня) низенький вчений з довгою, як у схимника, бородою. Вiн i на цей раз тихо, вкрадливо говорив, що вiн хоче повернутися знову на Україну i працювати в Радянськiй Республiцi, що вiн буде корисний новому суспiльству i т. д. Криленко i на цей раз дивувався, як солодко говорить цей низенький професор, як тонко обходить небезпечнi мiсця розмови. Навiть на пряме запитання, як вiн дивиться на диктатуру молодого класу i чи не думає вiн публiчно одмовитись вiд своєї колишньої полiтичної позицiї, яка привела його до емiграцiї, професор так вiдповiв, що, з одного боку, можна було розумiти одне, а з другого – зовсiм протилежне. Але у всякому разi професор справляв дуже приємне враження i безперечно хотiв повернутися на батькiвщину. Цього ж разу вiн навiть показав Криленковi портрет своєї старшої дочки, яка, хоч це й дивно, давно вже належить до комунiстичної партiї i, очевидно, могла б явитись певною порукою того, що вiн, не дивлячись на його роки, ще багато б принiс користи суспiльству. Уряд амнiстував професора, професор зi своєю тонкою дипломатiєю переїхав на Україну, але образ його дочки на деякий час залишився в Нiмеччинi. Потiм в пам’ятi Криленка стерся й вiн.

Тепер, перекинувшись кiлькома фразами з Темою Брук, вiн знову пригадав професорову карточку, i щось приємне лягло йому на душу.

– А скажiть, товаришко: нема у професора Полоза дочки? – спитав Криленко, провiряючи, чи дiйсно про знайомого йому вченого йшла допiру розмова.

– Яку вам треба? У нього не одна. Вас, очевидно, цiкавить Iраїда?

– Можливо, я про неї й чув. Вона комунiстка?

– Одразу видно, що ви не тутешнiй, – усмiхнулась Брук. – Але як ви про неї чули?

Криленко розказав про зустрiч з професором, про розмову в посольствi i, нарештi, про портрет.

– I що ж: подобалась вона вам? – спитала Брук i в перший раз iз зацiкавленням змiряла Криленка.

– Я її не знаю, – заперечив той. – Я тiльки бачив її портрет.

– Хiба вам не досить цього? – ядовито сказала жiнка. – Це ж ще з самого Адама ведеться: женщину судять по фiзiї. Це, так би мовити, формула… партiйна… Ви, здається, теж партiйний?

– Так.

– Дуже приємно. Я завжди почуваю себе страшенно зворушеною, коли зустрiчаюся з партiйним. Так i хочеться кинутись в обiйми: як же, такi близькi родичi – я теж належу до тiєї ж партiї – i така безодня в нас спiльних iнтересiв… Але я ухиляюсь. Добре, я вас можу познайомити з Iраїдою. Завiтайте до професора.

– Можливо, завiтаю, – сказав Криленко. – Передайте, будь ласка, професоровi мiй щирий привiт.

Тема Брук ще раз подивилась на свого спiвбесiдника й кинула:

– Як же! Не сумнiвайтесь. Найщирiший! Я завжди люблю прислужитися там, де спостерiгаю зворушливе єднання комунара з безпартiйним вченим.

Потяг пiдходив до перону, i жiнка, не слухаючи Криленка й не дивлячись на Сердюка, вискочила за дверi. Через хвилину вбiг журналiст. За той час, коли Криленко збирав свої речi, вiн встиг наговорити йому щеодну книгу сенсацiй. Розлучились вони добрими знайомими з надiєю (так говорив Шарко) зустрiтися в городi. Сердюк пiсля розмови з жiнкою не сказав жодного слова i, тiльки виходячи з купе, несподiвано повернувся до Криленка й кинув:

– Ну, а я з вами зустрiнусь обов’язково.

МАТИ

Приїхали до матерi та три сини:

Три сини вояки, да не ’днакi,

Що ’дин за бiдних,

Другий за багатих…

П. ТИЧИНА

Батько цих бойових хлопцiв помер дуже давно – так давно, що й не скажеш. Поховали його на осiнньому кладовищi в тому ж таки дореволюцiйному мiстечку i саме тодi, коли Остап та Андрiй тiльки-но розпочинали свою життєву путь. Як пам’ятають старожили, з батька був звичайний собi кравець i – можна сказати – надзвичайна людина. Ну, хто б, скажiмо, наважився назвати його Тарасом Бульбою? Хто б ризикнув з цього сморчка зробити хоч би поганенького вояку? А от глядiть же: тiльки й думок у нього було, що про тую неспокiйну козацьку старовину. Зiгнувшись над якимись штанцями, скажiмо, та перегортаючи сторiнки молодого Гоголя, кравець (розповiдають старожили) завжди тяжко зiдхав i з такими словами звертався до своєї молодої дружини:

– А чи не думаєш ти, що з мене вийшов би непоганий кошовий отаман?

З iсторiї мiстечка вiдомо, що коли Остап (старший кравцiв син) скiнчив т. зв. «приходську школу», кравець цiле лiто бiгав по сусiдських дворах i розпитував у мешканцiв, як йому добитися iз своїм перваком до кадетського корпусу. За всяку цiну хотiв кравець зробити зi свого любого сина (як i з другого сина) вiйськову людину, й за всяку цiну хотiв вiн бачити своїх синiв на вороних кониках. З його бiганини, звичайно, нiчого не вийшло (не допомiг навiть пан «справник»), i кравець примушений був, продавши своє майно (козу й курку з пiвнем), повести свого первака до мiсцевої гiмназiї. I привiв кравець свого первака до мiсцевої гiмназiї й благословив його приблизно такими словами:

– Так от що, дорогий мiй сину! Не забувай батькiвського заповiту: як виростеш, синку, то, просю я тебе, пiди ще ти до вiйськової школи i причепи собi там блискучу шаблюку… щоб був ти менi, значить, як Остап для Тараса Бульби.

Остап уважно вислухав батька й побiг на iспити. I поступив вiн, значить, в тую гiмназiю, й саме тiєї осенi, коли чудакуватий кравець навiки розпрощався з нашим бiлим i без кiнця загадковим свiтом.

Кравець був типовий мiстечковий кравець, i не наважився вiн порушити вiкову традицiю: як i всi мiстечковi кравцi, вiн був страшенно бiдний. Не залишив вiн пiсля себе буквально нiчого, крiм двох пар стареньких ножиць та поганенької швацької машинки. Так що мусiла, значить, його дружина перебиватися з хлiба на сiль та жити в неможливих злиднях. I вже не могла вона вiддати свого другого сина в гiмназiю й вiддала його до простенької ремiсної школи.

Таким чином, сама судьба повела двох братiв по рiзних дорогах, i сталося так, як у сентиментальних народнiх казках: один завжди носив чистенький костюмчик та вже з дитинства мав тенденцiю зробитись негативним типом, а другий i не знiмав засмальцьованої сорочки. Одного мати мусiла годувати пахучими сосiсками («На двi копiйки на снiданок, щоб не глузували паничi!»), а другий їв чорний хлiб з олiєю. I тому Остаповi, як i треба було чекати, завжди грала на обличчi весела усмiшка, а Андрiй нiколи й не посмiхався: вiн завжди дивився на свiт суворим поглядом незадоволеної людини.

Мати розумiла другого сина, i великим болем стискало їй серце. Як їй хотiлось тодi, щоб i Андрiй ходив у чистенькiй сорочцi i ходив учитись у чистеньку гiмназiю. Хiба вiн не такий близький i рiдний їй, як Остап? Чи, може, й справдi вона не на рiвнi частини подiлила свою матерню любов? Нi, вона однаково любить своїх дорогих синiв, i вона зовсiм невинна, що має мiзерний заробiток i нездiбна виховати обох їх так, як хотiлось би… Чи, може, вона мусить взяти Остапа з гiмназiї i одвести до ремiсної школи?

В таких болях iшли днi, мiсяцi i, нарештi, роки. Над мiстечком пролiтали весни, перелiтнi птицi та ще якiсь невiдомi вiтри з невiдомих країн. Над мiстечком брели й осiннi невеселi дощi, та йшов, нарештi, пiвнiчний мороз. Улiтку в мiстечку збирали вишнi, сливи та яблука, i тодi пахло на базарах забутою старовиною. Мiстечкове життя не виходило з дореволюцiйного кола своїх буденних iнтересiв i нiчим не вiдрiзнялося вiд того життя, що його намальовано в тисячах новел та оповiдань.

Мати починала свiй день на вранiшньому базарi, де купувала вона найдешевшi продукти, й кiнчала його коло машинки. З десятої приблизно години до неї починали стiкатись люди, й вона приймала вiд них роботу. Цiлий день вона йшла сорочки та костюмчики i зовсiм не мала часу розмовляти з своїми любими синами. Тiльки за обiдом чи то вже вночi вона пiдходила до якогось iз них i ласкала його своїми тихими сiрими очима.

– Ну, як твоє, синку, вчення? – питала вона.

Остап на ласку вiдповiдав ще бiльшою ласкою. Вiн обiймав свою матiр i говорив їй, що його вчення добре йде, що вiн скоро скiнчить гiмназiю i тодi буде годувати свою мамуську гарними цукерками, що, нарештi,говорив, – вона нiколи вже не буде так поневiрятись, як зараз поневiряється. Але Андрiй не вмiв ласкатись, i нiколи мати не чула вiд нього теплого слова. I хоч знала вона, що з таких мовчазних хлопцiв частiш за все виходять гарнi люди, та не могла вона знести цього мовчання Андрiєвого i йшла вiд нього в зажурi.

В 1914 роцi, як вiдомо, почалась велика європейська вiйна. В цей час Остап був уже у восьмому класi гiмназiї, а Андрiй, скiнчивши ремiсну школу, працював у мiстечковiй кузнi. В цей час мати вже не знала колишнiх злиднiв, бо хоч вiд старшого сина вона ще й не мала допомоги, але зате Андрiй тепер кожного мiсяця приносив їй той чи iнший заробiток. Члени сiм’ї могли вже ходити щонедiлi до кiнематографiї i навiть почали думати про власний маленький будиночок. Словом, вiйна надiйшла тодi саме, коли перед кравчихою допiру потихеньку почали розгортатись добрi обрiї довгожданого щасливого життя.

Мати затривожилась. Вiдчула вона, що велике лихо насувається на неї. Як Остапа, так i Андрiя – коли затягнеться вiйна – можуть забрати в солдати (першому йшов двадцятий, другому дев’ятнадцятий рiк) i, значить, можуть забрати всi її надiї. Вона виходила на вулицю, зупинялась i розпитувала знайомих та прислухалась до таємничих розмов, що шелестiли по закутках колись спокiйного мiстечка.

А мiстечко i справдi зашумувало. Iз зовсiм невойовничих будиночкiв повилазили доти невiдомi войовничi патрiоти своєї вiтчизни i, помахуючи кулаками, кричали, що вони Франца-Йосипа знищать в два тижнi, а за мiсяць завоюють всю Австро-Угорщину з Нiмеччиною вкупi. З державних установ кожної хвилини леї їли вiстi про нашi «надзвичайнi» перемоги, i обивателi остаточно збожеволiли вiд несподiванок. На базарi цiлий день товклися люди i передавали з уст в уста напiвфантастичнi чутки, i навiть можна було бачити, як дуже поважнi мiстечковi крамарi раптом пiдскакували до своїх покупцiв i – нi з того нi з сього – починали вести з ними довгi бесiди про сучаснi подiї. I тiльки там, на вокзалах, де матерi випроводжали своїх синiв у далеку невiдому дорiженьку, – тiльки там було безгомiння. Але й це безгомiння було не буденне. Словом, прийшла якась нечувана тривога й прийшла якась нечувана суєта. Якимсь химерним вентилятором вентилювало заплiснявiле мiстечкове життя.

Тодi й надiйшов перший удар для матерi. Надiйшов тодi, коли Остап раптом заявив за вечерею, що вiн вирiшив iти добровольцем на фронт i що вiн хоче цим вирiшенням, так би мовити, вшанувати пам’ять свого батька. Мати ахнула. Вона довго сперечалась iз старшим сином, щоб вiдмовився вiд такої безумної думки. Вона доводила йому, що кравець трохи психiчно ненормальний був i що, значить, зважати на його заповiти не приходиться. Але Остап стояв на своєму, i нiяка сила не могла його переконати. Тодi Андрiй порадив матерi «плюнути на цю справу» i сказав своєму старшому братовi:

– Коли вже ти так хочеш заробити хрестика, то, мабуть, паняй, брате, на фронт i не мороч нам бiльше голови!

I поїхав Остап на фронт заробляти хрестика, i заробив вiн їх там цiлих чотири. I зробився вiн там паном ротмiстром, i дiстав вiн собi славу бойового вояки. Узнала про це мати не з дорогих синових листiв (вiн за весь час тiльки одного написав), а з iлюстрованих журналiв, де серед великих героїв вмiщено було й його дороге обличчя. I радiсно i сумно було дивитись на те обличчя! Радiсно було, що вона народила й виховала такого сина. Сумно було, що цей син уже, мабуть, нiколи до неї не повернеться, бо зiйшов вiн на зовсiм чужу їй i невiдому дорiженьку. Як згадка про неповторну молодiсть, жеврiло на серцi це колись таке рiдне й близьке їй обличчя. I почорнiло на душi, i сумно було їй дивитись на цей присмерк, що йде над сiрими калюжами її понурого мiстечка.

А в мiстечковому життi i справдi почало поночiти. Войовничi патрiоти вже не виходили на вулицi й не махали кулаками, як на початку вiйни, i з державних установ уже не летiли радiснi вiстi. Крамарi мовчки постачали обивателя i вже не мали охоти говорити на сучаснi теми. Трапилось щось неможливе: вiйна робилась звичайним побутовим явищем, i нiкого не зворушував лазаретний стогiн оборонцiв вiтчизни. Серця почерствiли, i обиватель похмуро чекав на якусь нову екстравагантну несподiванку.

Тодi мати зазнала дальшого удару. Задумала вiйна одiбрати у неї й її другого сина, i покликали Андрiя до вiйськової служби. Але не пiшов той на вiйськову службу, i оголошено було його дезертиром. Тодi утiк Андрiй iз свого рiдного мiстечка, i залишилась мати самотньою зозулею у своїй пiдвальнiй кiмнатi. Це був дуже важкий час у її невеселому життi. Вона навiть вiдчула раптом, що немилий їй стає сам бiлий свiт. Коли ранiш вона знала, для кого поневiряється в своїх злиднях, то тепер вона остаточно розгубилась i тiльки дивилась мертвими очима у своє туманне вiкно. Надворi вже прокидалась весна, дзюрчали потоки, симпатично нiжилось над мiстечком молоде сонце, а мати ходила з кутка в куток похмурим автоматом i уявляла собi свiт як велику й безвихiдну домовину. I невiдомо, до чого б привели бiдну жiнку її муки, коли б не революцiя.

Перший вибух 17-го року зазвучав матерi божественним органом. Коли для звичайного мiстечкового обивателя революцiя прийшла тiльки новою несподiванкою, що вiн її так похмуро чекав, то для матерi вона була чарiвним бальзамом. Мати враз посвiжiшала й, виходячи з весняних плакатних вулиць за мiстечко, з надiєю дивилась в теплу легко-бiрюзову далечiнь. Вона вже певна була, що їй тепер недовго чекати своїх любих синiв.

– Менi дуже подобається революцiя, – сказала вона колись своїй сусiдцi.

Словом, фортуна нiбито зжалилась над матiр’ю i навiть зжалилась над нею до кiнця: за якийсь мiсяць вона принесла на своїх крилах її першого сина Остапа, георгiєвського кавалера чотирьох хрестiв. Але принесла вона Остапа саме в той час, коли вже не треба було георгiївських кавалерiв i коли зривали погоники з офiцерського плеча. I що ж? Остап недовго прожив у своєму рiдному мiстечку i недовго втiшав свою рiдну мамусю цукерками, що ними обiцяв колись годувати її. Тiльки один раз продзвенiв вiн своєю шаблюкою в її убогiй кiмнатi i скоро зашумiв iз своїм отрядом на Дiн.

Мати розгубилась: що ж це таке? Чи не солодкий сон приснився їй? Невже ж для того вона виховувала свого любого Остапа, щоб вiн їй дав тiльки одну щасливу хвилину?

Тодi ще раз нiбито зжалилась над нею фортуна i принесла їй на своїх крилах другого сина – Андрiя. Але й цього вона принесла до рiдного мiстечка з великим отрядом i саме в той час, коли в країнi вже зацвiли червонi зiрки на кашкетах. I що ж? I Андрiй недовго жив у своєму рiдному мiстечку i недовго втiшав свою рiдну мамусю. Тiльки один раз вiн продзвенiв своєю шаблюкою в її убогiй кiмнатi i, розпитавши добре про Остапа та взнавши, яким шляхом кинувся вiн, скоро й сам зашумiв зi своїм отрядом на Дiн.

I став Дiн для матерi якоюсь страшною загадкою. Вона чула, що на Дону гуртуються якiсь офiцерськi сили, вона знала, що червонi готуються до смертельної боротьби з ними, але вона нiяк не хотiла зрозумiти, що її сини в рiзних таборах, що десь на донських степах Остап i Андрiй кидаються один на одного, як розлютованi звiрi, i що, можливо, десь вони вже в мертвiй схватцi i якийсь iз них уже хрипить на гострому кинджалi свого рiдного брата. Мати схоплювалась iз свого лiжка i божевiльними очима дивилась у вiкно. Цей сон був страшнiший за всi кошмарнi сни, i тiльки тепер вона пiзнала, що таке справжнє нещастя. I здалося їй тепер життя не домовиною, а безвихiдним, страшним виттям смертельно пораненого пса.

Так проходили днi, мiсяцi i, нарештi, роки. По селах, мiстах i мiстечках лютувала громадянська вiйна.

То тут, то там блискали пожари, i днi переповнились кулеметним татаканням. То тут, то там розривались снаряди, i банди блукали по всiх великих i малих степових шляхах. То цi переможуть, то тi, i здавалося напiвмертвiй матерi, що цьому нiколи не буде кiнця i вона вже нiколи не найде колишнього спокою.

Тодi десь раптом ударив грiм i метнулась блискавка. Нiби хтось мудрий i великий взявся переконати матiр, що нiчого безконечного нема, i взявся найти їй довгожданий спокiй. I ще раз ударив грiм i метнулась блискавка: то вiдступав за своє рiдне мiстечко її рiдний син Андрiй i насiдав на нього його рiдний брат Остап.

Мати, звичайно, нiчого не знала. Вона не знала, що мало не на порозi її убогої кiмнатки стикнулись у мертвiй схватцi завзятi брати. Цiлий тиждень переходило мiстечко iз рук у руки, i мати тiльки пiд кiнець узнала, що то її сини воюють один з одним на порожнiх вулицях свого рiдного мiстечка. I вона, розпатлана, кинулась до штабу. I побачила вона там Остапа. Вона впала перед ним навколюшки i почала благати його, щоб вiн припинив бiйку. Тодi усмiхнувся Остап i сказав матерi чужим голосом:

– Iди, стара, додому i, будь ласка, не перешкоджай менi!

Вона подивилась на сина i не пiзнала його: перед нею стояла сувора i без кiнця далека їй людина. Це вже був не той Остап, що обiцяв їй годувати її смачними цукерками. Це було втiлення незнаної їй i хижої мудрости. Тодi ще раз подивилась мати на свого рiдного сина сухими очима i мовчки пiшла додому.

I в цю ж таки нiч вона стикнулась iз другою своєю дитиною. О третiй годинi ночi хтось тихенько постукав їй у вiкно. Вона хутко пiдвелась з лiжка. Тодi чує вона рiдний їй голос, i голос цей просить скинути защiпку з її убогих дверей. Вона кинулась до порога i побачила, нарештi, свого дорогого Андрiя.

Але й його побачила вона таким же далеким i чужим, як i Остапа. Вiн навiть не привiтав її, вiн навiть не дивився на неї i, як неприручений звiр, увесь час ховав на пiдлозi свої колись добрi очi.

– Чого ж ти прийшов до мене? – нарештi, промовила вона.

– Я прийшов до тебе, матусю, – чужим голосом сказав Андрiй, – щоб ти менi допомогла в моїй справi!

– Яка ж твоя справа, синку? – зiдхнула мати. – Чому ж вона саме твоя i чому вона не може бути моєю?

Андрiй негарно усмiхнувся i сiв на стiльця.

– А тому не може бути твоєю, – сказав вiн, – що ти нiчого не розумiєш!

– Боже мiй! – скрикнула мати. – Невже ж це не я виховувала тебе, мiй любий синку? Чому ж я не найду з тобою спiльної мови?

– Не найдеш, матусю, – сказав Андрiй, – бо такої мови ти шукаєш i з моїм братом Остапом. З моїм найлютiшим ворогом…

– З твоїм найлютiшим ворогом? Синку! Що ти говориш? А-ах, Боже мiй! – i мати заридала.

Тодi пiдiйшов до неї її рiдний син i сказав чужим голосом:

– Покинь, стара, виводити, бо менi нiколи зараз, i до того ж я мушу за твоєю допомогою пролiзти до братового штабу.

Та не встиг Андрiй вимовити своїх останнiх слiв, як у дворi зашумiло. Вiн кинувся до вiкна i в присмерках мiсячної ночi побачив вершникiв. I зрозумiв Андрiй, що зграя ворогiв оточує його, i сказав вiн матерi:

– Ховай мене, мамусю, i якомога скорiш! Ховай мене вiд мого брата Остапа!

Мати кинулась. Мати кинулась ховати свого любого сина Андрiя. I сховала вона свого любого сина Андрiя на глухому горищi i повернулась до кiмнати. Тодi з шумом розчинилися дверi, i зупинився на порозi Остап з двома своїми молодими вершниками.

– Ну, так де ти, стара, сховала мого брата Андрiя? – грiзним голосом спитав вiн. Чи не думаєш ти, що мої дозорнi прозiвали його?!

– Не бачила я твого брата Андрiя! – рiшуче сказала мати i, зблiдла, сiла на своє лiжко. – Не бачила!..

– Не бреши, стара! – скрикнув Остап i взявся рукою за свою блискучу шаблюку. – Чи не думаєш ти, що я помилую свого найлютiшого ворога?

I, сказавши це, Остап подивився на вершникiв. Вершники вiд задоволення крякнули. Мовляв: наш пан-отаман не знає рiднi i для нього в боротьбi нема братiв!

– Я радий, що ви так думаєте про мене! – сказав Остап. – Отже, хочу я довести вам, що для мене в боротьбi нема i матерi.

I георгiївський кавалер всiх чотирьох хрестiв, що поважно виблискували на його грудi, сiв бiля своєї матусi. I наказав вiн своїм вершникам обшукати двiр i горище. I запалив вiн цигарку i звiв свої суворi брови бiля перенiсся.

Мати сидiла блiда i мовчки дивилась на сина. Духом алькоголю так пашило вiд нього, що вона мимоволi повернула своє обличчя до вiкна. Вона раз у раз позирала на дверi i прислухалась до шуму: невже ж таки знайдуть її рiдного сина? I тiльки коли вершники повернулися до кiмнати i доложили Остаповi, що Андрiя нiде нема, вона з полегшенням зiдхнула й сказала:

– Хiба я вам не говорила?! Чого ж ви прийшли до мене?

– Так ти, я бачу, хочеш хитрувати? – скрикнув Остап. – Так знай же, вiдьмо: нема тобi пощади вiд мене! Коли до ранку ти не видаси мого брата, то…

Остап схопився за клинок i показав його матерi. Тодi переповнилась чаша терпiння, i сказала мати:

– Що ти говориш, Остапе? Побiйся Бога! Невже ти, мiй п’яний сину, забув своє дитинство й «солодкi цукерки»?!

– Ха-ха! – зареготав Остап. – Чуєте, хлопцi? Моя мати згадала солодкi цукерки! Моя мати хоче мене розжалобити! Чуєте, хлопцi?!

П’янi вершники теж зареготали. Зареготали й шаблi дзвоном якогось страшного розпачу. Тодi знову сказав Остап:

– Нє, матуську, цукерки тебе не спасуть! Спасибi тобi, що ти мене породила й виховала, але не пишайся цим! Бо породити – то зовсiм не важка штука… i навiть деяке задоволення… Ха-ха! А виховати – це твiй природний обов’язок… Ну, словом, я хочу жити i во iм’я якихось там шляхетних поривань зовсiм не думаю пiдставляти свою голову своєму братовi Андрiєвi!

Мати з жахом дивилась на свого сина i нiчого не розумiла. Вона все втiшала себе надiєю, що це – нiщо iнше, як п’яний бред п’яної людини, i вже не могла втiшати себе такою надiєю. – «Це пекельний сон сниться менi», – уперто думала вона i раз у раз клала на своє печальне чоло свою схудлу руку. Вона клала руку, аж поки пiдвiвся Остап.

I пiдвiвся Остап i сказав матерi, щоб вона влаштувала йому лiжко на ганку; мовляв, вiн там буде до ранку чекати вiдповiдi i її останнього слова. Вона мусить сказати, де сховала Андрiя. I, похитуючись, пiшов вiн на ганок, а за ним пiшли i його вершники.

Стiнний годинник одбивав секунди. Час iшов дуже поволi, i якась година здавалася матерi за цiлу вiчнiсть. Вона раз у раз пiдходила навшпиньках до сiнешнiх дверей i прислухалась. Десь кричали вранiшнi пiвнi, а ще далi вили собаки безвихiдним виттям. Перед матiр’ю проходили одна по однiй картини її невеселого життя i проходили дорогi обличчя її маленьких синiв. Сьогоднi в мiстечку порожньо i дико, сьогоднi зчепились в мертвiй схватцi два рiдних брати, а колись над мiстечком стояло хоч i вбоге; але ясне й ласкаве сонце, i Остап та Андрiй були такими симпатичними людьми. Сьогоднi грохочуть оселi грохотом громадянської вiйни, скачуть по шляхах божевiльнi вершники, i сини не хочуть визнавати один одного, навiть матерi уже не визнають. А тодi вони ласкали її своїми дитячими рученятами i так хороше зазирали в її обличчя. Що ж це таке? Невже ж так завжди буває в життi?