Kitabı oku: «Сині етюди», sayfa 31
РЕВIЗОР
I
На кватирi Валентина Бродського, репортера провiнцiальної газети, з раннього рання готувалися до прийому надзвичайного гостя. Власне, «товариш iз центру» мусiв обiдати в редактора, але редактор, Iван Сiрко, нiяк не мiг його прийняти: по-перше, жив Сiрко в надто маленькiй кiмнатi (в нiй навiть двом тiснувато було), а по-друге, його спартанському помешканню замкнутого одиночки нiяк не личило виконувати роль закутка для бенкету хоч би й з «товаришем iз центру».
Репортерова дружина – Леся – як тiльки прокинулась, одразу ж метнулася по сусiдах. Хотiлось прийняти гостя як слiд, хотiлось навiть купити вина, горiлки та консервiв тощо, але, на жаль, не було бiльш-менш пристойного посуду i, головне, не було грошей на вищепоiменованi закупки. Правда, Сiрко з охотою допомiг би Лесi карбованцями зi свого утримання, але Валентин був рiшуче проти того. щоб вона улаштовувала обiд на кошти редактора, i навiть проти того, щоб вона робила позичку в того ж таки Сiрка. Бродський був не тiльки великим хлiбосолом, але й по-своєму шанобливою людиною.
Грошi Леся з великими труднощами дiстала. Та коли прибiгла додому, щоб забрати кошика й коопiвську книжку, Валентин зустрiв її незадоволеним обличчям i категорично заявив:
– Я зараз iду. Не можна ж, Лесiчко, так довго бiгати! Невже ти не розумiєш, що ревiзор давно, мабуть, в редакцiї?
– Почекай, Валю! – сказала Леся. – На кого ж я дiтей покину? Дай же менi хоч до коопу збiгати.
Чотирилiтня Нелiчка заплакала. Зайорзався й двохлiтнiй Мурзик. Дiти одразу ж зрозумiли, що їхня мама знову збирається iти з дому.
– Ну, от бачиш, Валю? Як же я покину дiтей?
Бродський занервувався. I занервувався вiн саме тому, що «це – просто нетактовно ставити його в таке нiякове становище». Вiн добре розумiє, що дружина не хоче покинути дiтей, але хай же i вона збагне, що приїзд ревiзора – дуже небуденна подiя в його газетi i що вiн нiяк не може бути дома в той час, коли «товариш iз центру» сидить у редакцiї. Можна, скажiм, попрохати сусiдку, щоб доглянула за дiтьми… Нарештi, що це за фокуси? Що за буржуазнi замашки? Хiба можна так виховати справжню робiтничо-селянську дiтвору? Отже, Валентин радить взяти на ключа Нелiчку й Мурзика i таким чином припинити дискусiю. Хай кричать: покричать, покричать i замовкнуть.
Хоч репортер i не переконав свою дружину, але вона вже не сперечалася. Вона поспiшила вiдпустити чоловiка i, залишивши дiтвору пiд доглядом сусiдки, побiгла до коопу.
О десятiй годинi ранку на квартирi Бродських шипiв примус, а о дванадцятiй був готовий уже й обiд. Нарештi, за якийсь час не треба було думати й про стiл: i пляшка горiлки, i пляшка шатоiкему, i коробка сардин, i картопля – все було на мiсцi i чекало споживача. Гiсть мiг вiльно заходити до кiмнати.
Але гостi, на жаль, публiка дуже капризна. Погодившись зайти до когось о першiй годинi, скажiм, вони о першiй нiколи не приходять, i їх мають чекати до четвертої. Але й о четвертiй вони, на жаль, не являються, i їх чекають до сьомої. Нарештi годинник показує пiв на восьму, i тодi виявляється, що гiсть не може прийти.
Так було i з «товаришем iз центру». Увечорi прибiг Валентин i сказав Лесi, що ревiзор просить в неї «пробачення за турботи», але сьогоднi вiн у Бродських нiяк не зможе бути… певнiше, не змiг, бо ревiзор i вiн, Валентин, уже «пошамали» в б’єргальцi.
– Ти хочеш сказати, що вiн завтра буде в нас обiдати? – сказала Леся.
– Завтра?.. – Валентин зам’явся. – I буде i не буде. Завтра ж, Лесiчко, недiля i, значить… Що значить?
Репортер з захопленням потер руку об руку i з не меншим захопленням почав iнформувати свою дружину про план i перспективи на завтрашнiй день. За репортеровим планом виходило так, що вранцi вони (себто Леся, вiн, редактор i ревiзор), забравши з собою всю закуску i всi напої, що їх наготувала Леся, сiдають на пароплав i їдуть до Берестечка. Зiйшовши на берег, вони йдуть до виноградаря Бергмана i там улаштовують маленький пiкнiк. Додому вони повернуться вечiрнiм херсонським пароплавом. Поїздка (Валентин клянеться чесним комунiстичним словом!) обiцяє багато непоганих хвилин, i треба тiльки якось улаштувати з дiтьми.
Репортер все-таки почував себе трохи нiяково перед дружиною.
(Хiба, мовляв, не можна було ранiш сповiстити про таке вирiшення? Навiщо ж вiн мучив її цiлий день бiля примуса?) Репортер, нарештi, побоювався, що ображена дружина не захоче пiдтримати компанiї «на пiкнiк», саме тому вiн так гаряче й насiдав на Лесю. Але вияснилося, що вiн зовсiм даремно робив це, бо, як тiльки вiн змовк, Леся одразу ж схопила його в обiйми i сказала, що вона дає змогу їхати до Берестечка i що вона дуже задоволена з плану. Бiльше того, вона, не довго думаючи, навiть легко розв’язала справу з дiтьми:
– З понедiлка, – сказала вона, – до нас мусить прийти праля. Але я її попрохаю, щоб вона прийшла в недiлю. Пiд її догляд ми i залишимо дiтей.
– От i добре! – сказав трохи здивований Валентин (вiн все-таки не чекав такої швидкої згоди) i, трохи погравшись iз дiтьми, лiг на своє лiжко. Б’єргальський обiд, треба гадати, не обiйшовся без пива, i тому в скорому часi репортер солодко i безм’ятежно хропiв.
Тодi Леся приспала дiтвору, сходила до пралi (праля, слава Богу, погодилась!) i, повернувшись, сiла бiля вiкна розчiсуватись. Iншого разу (та ще й так набiгавшись) вона поспiшила б лягти на кровать i скорiш заснути, але зараз вона й не думала про сон.
Леся зовсiм неспроста так хутко погодилася їхати до Берестечка, нi скiльки не образившись на Валентина i на гостя за їхню нетактовнiсть. Рiч у тiм, що, по-перше, ревiзорiв приїзд i без перспективи зустрiтись з ним на загородньому «пiкнiку» дуже схвилював її. Схвилював якось приємно, нiжно й молодо. Навiть бiльше того – вiн схвилював її, так би мовити, заборонено: недарма ж вона про це не сказала чоловiковi i навiть не думала про це щось говорити йому. По-друге, довiдавшись про завтрiшню поїздку, вона вiдчула тiльки почуття подяки до нетактовного Валентина.
Власне, нiчого особливого не трапилось, i все-таки, розпустивши своє довге волосся i спершись лiктем на пiдвiконня, Леся стала так карколомне мрiяти, як мрiяли якiсь екзальтованi героїнi давно прочитаних нею романiв. Леся навiть згадала мадам Боварi, i думка про цю женщину вiддзеркалилась в її серцi нiжним, давно незнаним тремтiнням.
Зi схiдного обрiю раптом виглянув лiтнiй задумливий мiсяць i повис над сусiднiм сараєм. Надднiпрянський провiнцiяльний городок стихав. Не чути було нi грохоту пiдвод комгоспiвських биндюжникiв, нi гулу вантажних авт. Вгомонились уже й голоси провiнцiяльних мешканцiв, що весь день метушились по базарних вулицях. Давно проревiв вечiрнiй пароплав, вирушаючи на пiвдень.
Уже кiлька рокiв живе Леся в цьому провiнцiяльному городку. Приїхала вона сюди з Валентином iз Харкова, де вона прожила всього один рiк i вiдтiля так не хотiлося i все-таки треба було їхати, бо Бродського посилали на провiнцiю, а вона свого чоловiка дуже любила i тому не могла його самого вiдпустити, їхала вона сюди з цiлковитою упертiстю, що скоро знову повернеться до Харкова. (Хiба Валентин не обiцяв улаштувати це повернення?). А приїхавши, стала чекати. Потiм, коли виявилося, що з Харковом треба розпрощатися коли не навiки, то принаймнi на довгий час, Леся покинула чекати, тим паче що Валентин пообiцяв, що вони i на глухому березi Днiпра найдуть «повне людське життя». Потiм вияснилося, що iсторiя, так би мовити, повторюється: як i вищезгаданi героїнi, Леся замiсть Харкова i «повного людського життя» дiстала одноманiтнi безперспективнi днi. Тодi Леся зрiдка стала замислюватись.
Леся була звичайна собi жiнка-мрiйниця, яких так багато у нас, на Українi, i про яких, мабуть, нiчого нового i не скажеш. Але й зав’язка цього оповiдання, на жаль, теж дуже нескладна. Схвилював Лесю ревiзорiв приїзд не тому, що ревiзор був, скажiм, її давнiй знайомий, в котрого вона, припустiм, була закохана, а тiльки тому, що вiн приїхав iз Харкова – з того города, про який вона так часто мрiяла i який що довше вона його не бачила, то бiльше приваблював до себе. Як i на всяку провiнцiялку, Харкiв на Лесю справив сильне вражiння. Автобуси, трамваї, опера, драма, шестиповерховi будинки, великий рух на вулицях i т. д. i т. п. – все це й досi стояло перед її очима. I тепер, одiйшовши в даль минулого, це ж таки все набрало надзвичайної привабливости. Як i вся наша романтична республiканська молодь, Леся сприймала харкiвське життя, як життя, по меншiй мiрi, казкове, i тому не дивно, що i зустрiч з харкiвським ревiзором так схвилювала її. Хiба харкiвських мешканцiв вона, принаймi пiдсвiдоме, не вважала за людей якихсь особливих, небуденних, хiба вона не сподiвалася вiд ревiзора багато цiкавого почути? Нарештi (тут уже безперечно пiдсвiдоме), хiба вiд зустрiчi з ревiзором вона, трохи екзальтована i змучена розчаруванням жiнка, могла не чекати чогось надзвичайного, чогось такого, що може раптом перевернути все її життя?
Леся подивилась на Валентина. Вiн лежав, розкинувши руки, i його ноги вилiзли з-пiд ковдри. Леся подивилася на, Валентиновi ноги i, побачивши, що Валентиновi ноги бруднi i що на них траурнi, давно не рiзанi нiгтi, одвернулась.
«Ах ти Валю, Валю! – подумала вона. – Як я буду чогось прекрасного сподiватися вiд тебе, коли ти сам собi навiть нiг не помиєш?»
I пригадала Леся солодкi чоловiковi слова, що вiн їх говорив, коли вони їхали кiлька рокiв тому до цього провiнцiяльного мiстечка, i, пригадавши, ще раз порiвняла їх з дiйснiстю. Хiба Валентин, скажiм, не обiцяв допомогти їй вступити до компартiї? Хiба вiн не запевняв, що вона нiколи не вiдiрветься вiд громадської роботи? Хiба вiн не малював їй їхнє родинне життя як життя «нового побуту»? А вийшло так, що вона замiсть широкої громадської роботи дiстала пелюшки, горщики тощо. А вийшло так, що замiсть родинного життя, «нового побуту» вона дiстала безконечнi дрiбненькi сварки i, можна сказати, цiлковиту родинну кабалу, бо, не маючи служки – а служки вона не мала не тiльки тому, що їй бракувало коштiв, а i тому, що Валентин «був рiшуче проти служки» в «його домi7 – бо, не маючи служки i маючи двох маленьких дiтей, Леся не може збiгати навiть до кiнематографа.
«Ах ти Валю, Валю!» – знову з болем подумала Леся. Кохаючи Валентина, Леся все ж бачила, що Валентин вдвiчi безпораднiший i навiть нещаснiший за неї, вона вже бачила, нарештi, що вiн може тiльки стояти їй на перешкодi. Коли в нiй ще живе дух неспокою, то в нiм вiн давно вже вмер. Коли вона здатна хоч якось виховувати дiтвору, то вiн тепер здiбний тiльки плодити. Належачи до тих молодих людей пiсляреволюцiйного часу, яких покликано було творити новий побут, Леся органiчно не могла стати нi покiрною мiщанкою, нi людиною, що в нiй любов до чоловiка нiяк i нiчим не корегується. Свою любов до Валентина Леся корегувала, i тому не дивно, що в останнi пiвтора року вона стала вiдчувати цю любов, як мало не нещастя, як, у всякому разi, добровiльне рабство. Прокинулась Нелiчка i заплакала. Леся пiдiйшла до лiжка.
– Не плач, моя дитинко, – тихо казала вона i пригорнула Нелiчку до своїх грудей.
За кiлька хвилин дiвчинка вже знову спала. Промiнь срiбного мiсяця впав на каштанове волосся Нелiчки, i Лесi здавалося, що це волосся, цi кучерi – як хвилi бистролетних днiв. Леся скинула з себе верхнiй одяг i залишилася в однiй сорочцi. Щоки їй горiли i вона раз у раз прикладувала до них свої долонi, її мало не дiвочi груди тривожно пiдiймалися, i здавалося, що вона збирається на першi неповторнi зальоти.
Раптом прокинувся вiтер i понiсся по вулицях. Прокинувся i Валентин. Побачивши свою дружину, вiн сказав:
– Ти ще, Лесiчко, не спиш?
– Як бачиш, Валю! – сказала Леся i додала: – Голова розболiлась.
– А може, ти… – солодко позiхнувши й простягаючи до дружини руки, почав був Валентин. – Може, ти…
– Нi, Валю! Будь ласка, звiльни мене на сьогоднi, – поспiшно пiдхопила Леся.
Але репортер був уже бiля дружини i м’яв її в своїх обiймах.
II
Вiтер лютував цiлу нiч. На ранок вiн. зовсiм стих – залишились тiльки маленькi вiтерцi. Коли Леся прокинулась, цi вiтерцi жартували в полотнищах бiлизни, розвiшаної на мотузку через увесь двiр. Кричали вранiшнi пiвнi. По покрiвлi сарая бiгали сусiдовi голуби i приємно буркотали.
Напившись чаю, Бродський побiг до редактора, що в нього ночував ревiзор. Вiдтiля вiн повернувся, коли вже праля прийшла i коли Леся давала вiдповiднi накази. Залишалося забрати закуски i йти до пароплава, що мусiв одiйти за якiсь пiвгодини. Так i зробили.
На дамбi зустрiли Сiрка i ревiзора. Валентин познайомив Лесю з харкiвцем.
– Топченко! – сказав ревiзор, дотискаючи Лесину руку.
Це був високий мужчина з досить-таки сiрим обличчям i некрасивими очима. I чи тому, що Бродський i Сiрко були низенького росту, чи тому, що в них не було тих самовпевнених рухiв, якими мало не рисувався Топченко, чоловiк i редактор все-таки зразу здалися Лесi до болю нiкчемними i безпорадними.
Пiдходячи до пристанi, ревiзор неохайно положив свою руку на плече Валентина i, обережно вiдсторонивши його вiд Лесi, взяв Лесю пiд руку. Ревнивому Бродському це, звичайно, не сподобалося, але вiн нiчого не сказав i тiльки, як ранiш, посмiхнувся до ревiзора i тiльки, як ранiш, щеголяв нiкому не зрозумiлими дотепами.
А втiм, Валентиновi взагалi сьогоднi не щастило, це Леся одразу ж помiтила. Вiн весь час намагався бути розв’язним, дотепним i зовсiм не провiнцiялом, але i його в’юнка чорненька i остаточно не мужня фiгура i його банальнi дотепи i, нарештi, його мало приховане бажання «показати себе» перед ревiзором – все це красномовно пiдкреслювало, що вiн провiнцiял, що вiн все-таки нiяк не може зрiвнятися з Топченком. Багато краще виглядав Сiрко. Завжди мовчазний i задумливий, вiн i тепер бiльше мовчав i тепер бiльше дивився собi пiд ноги сiрими задумливими очима. Тiльки зрiдка, коли ревiзор подавав йому якесь запитання, вiн раптом, нi з того нi з сього, здригавсь i тим показував, що i вiн вiдчував себе з ревiзором не зовсiм добре.
– Невже вам досi не осточортiв ваш городок? – сказав Топченко, звертаючись до Лесi.
– Ще б пак! – пiдхопив Бродський, розмахуючи руками, i додав, фамiльярно беручи пiд руку ревiзора. – Ке веле ву? нiчого не зробиш! Ви, щасливцi, захопили столицю, а ми можемо попасти туди тiльки як висуванцi.
Топченко насмiшкувато подивився на Валентина i раптом кинув:
– Пробачте, але я не вас питаю. Я звертаюсь до товаришки Лесi.
– До Лесi? – заметушився Бродський. – Будь ласка! Лесiчко, чого ж ти мовчиш? Ну, скажи ж товаришу!
– Товаришка Леся, мабуть, i не думає мовчати! – кинув ревiзор i знову iронiчно подивився на Бродського. – Це ж ви їй не даєте говорити.
– Я? Що ви! Будь ласка!.. Лесiчко, чого ж ти мовчиш? Валентин, вiдчуваючи себе не зовсiм добре, почервонiв. Вiн уже справдi встиг приревнувати Лесю до ревiзора i думав, що ревiзор зрозумiв його.
– Так! – нарештi промовила Леся. – Менi дуже обридла провiнцiя. Ви вгадали.
– Чому ж ви до Харкова не повернетесь? – спитав Топченко. Леся здивовано подивилась на ревiзора: мовляв, вiдкiля вiн знає, що вона вже жила в Харковi?
– Ви, мабуть, дивуєтесь мойому запитанню? – сказав ревiзор i тут же з’ясував, у чому суть.
Про Лесiне життя уже розповiв йому в б’єргальцi Валентин, i вiд нього ж вiн знає, що вона вже жила в Харковi. Бiльше того – за чашкою пива Бродський встиг уже познайомити його з найiнтимнiшими закутками свого життя.
Леся прекрасно знала чоловiка i знала, який вiн має язик, особливо напiдпитку, вона знала, що ревнивий Валентин все-таки любив трохи "позадаватись" серед товаришiв своєю дружиною i навiть поiнформувати їх про свої «спальнi справи», але вона не чекала, що вiн i з ревiзором, з зовсiм випадковою людиною, буде таким одвертим, i це її дуже образило. Правда, вона про це нiчого не сказала нi Валентиновi, нi Топченковi, але почуття незадоволення з Валентиновоi поведiнки не менш години залишилося в нiй.
Коли пiдiйшли до пристанi, Топченко, не кидаючи Лесiної руки, сказав, звертаючись до Сiрка i до Валентина:
– Ну, ви йдiть, мабуть, до пароплава, а ми станемо в чергу i купимо квитки.
– Що ви! – скрикнув, рушаючи до каси, Бродський. – Ви – наш гiсть! Квитки я сам куплю.
– Будь ласка! – одразу ж погодився ревiзор i, пропустивши вперед редактора, пiшов з Лесею до портового залу.
Уже в другий раз проревiв пароплав, i публiка валом повалила з площадки. На пiвдень їхали найрiзноманiтнiшi люди. Їхали мовчазнi селяни, їхали галасливi перекупки, що, спродавши овочi чи то фрукти, поверталися в свої села. їхали рiзноманiтнi дачники вiд робiтника до непмана включно, метушились на пароплавi i учнi тощо. Коли пароплав проревiв в третiй раз, Леся, ревiзор. Сiрко та Бродський були вже на верхнiй палубi. Нарештi пароплав заклекотав i рушив вiд пристанi.
Починався прекрасний лiтнiй день. На небi жодної хмари. Днiпро виблискував срiблом своїх широких вод i ловив поверхнею промiння веселого сонця. Зеленi береги посувалися вiд пароплава назад i пропадали десь в синiх димках обрiю, їхати треба було до четвертої зупинки, так що пароплав мусiв кiлька разiв пiдходити до берега.
Валентин купив квитки першого класу. Коли його спитали, чому першого, а не другого (їхати ж недалеко i користуватися з кают не прийдеться), вiн неохайно махнув рукою i сказав, що це «все одно». Мовляв, навiщо зважати на дрiбницi? Леся подивилася на чоловiка й подумала: «Якi ж тут дрiбницi, Валю, коли б цi дрiбницi дали менi можливiсть прожити з дiтворою ще один день?»
Сiрко, як тiльки зiйшов на пароплав, одразу ж одiйшов убiк i мовчки дивився на поверхню рiки. Вiн, очевидно, не хотiв заважати ревiзоровi в його розмовах з Лесею. Але Валентин, що далi, то бiльше ревнуючи дружину до Топченка, не вiдходив вiд ревiзора нi на хвилину i, як i ранiш, метушився зi своїми дотепами.
– Подивiться, якi пiкантнi дiвчатка! – сказав вiн, коли пароплав став наближатися до берега i коли на пристань висипав натовп мiсцевих дiвчат.Ви як? – пiдморгнув вiн оком ревiзоровi. – Охотник до бабочок?
Топченко прекрасно розумiв репортера, вiн розумiв, що Валентин уже ревнує його i намагається вiдтягнути його увагу вiд Лесi, але ревiзор з невимушеною очевиднiстю вiдчував свою перевагу над в’юнким репортером i тому, одверто i нахабно притиснувшись плечем до Лесi, так вiдповiв:
– Ви не помиляєтесь. Я охотник до бабочок.
Леся вiдчула, як їй неприємно стиснуло серце. I вона знала, що Валентин ревнує її до ревiзора, i вона вiдчула, що перед останнiм чоловiк її давно вже спасував, але зараз їй, як нiколи, хотiлось, щоб Валентин в ревiзорових очах стояв багато вище, хотiлось навiть, щоб вiн був переможцем у тiй внутрiшнiй нерiвнiй боротьбi, яка вже безперечно почалась мiж ним i Топченком. Правда, як про це вже сказано, Лесю давно не задовольняє чоловiк, але невже вiн в такiй мiрi нiкчемний, як це намагається пiдкреслити гiсть? Тодi як же дивиться на неї, на Лесю, яка кiлька рокiв не тiльки любила, але й до певної мiри поважала Валентина? Значить, i вона не бiльше, як смазлива провiнцiяльна дурепонька?
Леся повернулась до Валентина i, можна сказати, рiзко (так вона ще нiколи з ним не говорила) промовила:
– Валю! Треба все ж таки поважати свою дружину i не губити почуття людської гiдностi.
– Ти про що, Лесiчко? – не зрозумiв давно вже розгублений Бродський.
– Я говорю про «бабочок».
Валентин недоречно захiхiкав i пiдморгнув оком ревiзоровi, але Топченко зробив серйозне обличчя й сказав:
– Пробачте, товаришко Лесю! Ми i справдi далеко зайшли в своїх розмовах.
Здавалося б, на цьому iнцидент i треба було б лiквiдувати, але репортер раптом нi з того нi з сього образився. Власне, не нi з того нi з сього, а саме тому, що вже з годину вiдчував потребу на комусь зiрвати свою злобу i своє незадоволення з «нахабних» вчинкiв гостя, але все-таки вийшло, що наче б то нi з того нi з сього.
– Що це за фокуси? – сказав вiн грубо. – Скажiть, яка невиннiсть: про звичайнi природнi потреби при нiй не можна говорити? А ти хiба, Лесю, цими справами не займаєшся? Як же ти дiстала своїх двох дiтей? Лелека принесла на крилах? Хi-хi!
Леся спалахнула. Валентинова пошлятина обурила її надзвичайно, але вона нiчого на неї не сказала. Мовчав i ревiзор. Не находив потрiбним i далi сперечатися i Бродський. Сказавши свою недоречнiсть, вiн знову вiдчув нiяковiсть i, почервонiвши, пiшов до Сiрка, що стояв за кiлька крокiв вiд спiвбесiдникiв. Там вiн мовчки сiв на крiсло.
Таким чином, iнцидент все-таки було лiквiдовано.
Пароплав, висадивши на берег кiлькох пасажирiв, прийняв на палубу двох дачникiв i, прийнявши, рушив далi, на пiвдень. I що далi вiн посувався на пiвдень, то бiльше затягувало горизонти масивами сивих хмар. Треба було припускати, що, можливо, за якийсь час цi хмари насунуться на блакить ясного неба i зроблять грозу. Саме цiєї грози не хотiли нi Топченко, нi Леся, нi навiть Валентин. (Останнiй вже заспокоївся i тiльки зрiдка ревниво дивився на Топченка, що вiв розмову з його дружиною). Гроза безперечно не дала б можливости провести час так, як хотiлося б. Звичайно, хазяїн виноградникiв, Бергман, що до нього їхали, улаштував би непоганий пiкнiк i в своїх кiмнатах, але все-таки цей пiкнiк був би багато гiрший за той, що його хотiли улаштувати на свiжому повiтрi, i, значить, залишалося все-таки благати фортуну, щоб вона не зiпсувала грозою добрий день.
– Ви як гадаєте? – сказав ревiзор, звертаючись до Лесi. – Буде сьогоднi дощ чи нi?
– Я гадаю, що нi, – промовила Леся i усмiхнулася.
– Чому ж нi? Хiба ж не бачите, якi хмари купчаться на горизонтi?
– А тому, що я не хочу, щоб вiн був. – Леся повернулася до чоловiка i сказала: – Валю, чи не думаєш ти, що хмари купчаться на дощ?
– Нi, – кинув Валентин, пiдходячи до дружини. – Метеорологiчна станцiя запевняє, що тижнiв два буде стояти суха година.
Пiдiйшов i Сiрко. Зав’язалась розмова на тему: наша метеорологiя i її недосконалiсть. З цiєї теми перейшли на iншi. Говорили про врожай, про настрої серед селян, про колективiзацiю сiльського господарства. У всiх цих питаннях Топченко показував себе остiльки компетентним, що i тут Леся не могла не бачити його перевагу над чоловiком i редактором. Нарештi розмова перейшла на тему: виноградники Бергмана i «наше» вiдношення до виноградникiв. Виникла суперечка. Сiрко запевняв, що виноградарi нiчим не вiдрiзняються вiд звичайних куркулiв i що, значить, їх треба краще притиснути i не давати їм «потачки», як це робить, на жаль, центр. Топченко, що i в цiй справi добре обiзнаний був, теж квалiфiкуючи їх куркулями, все-таки не погоджувався з Сiрком. Нарештi, коли суперечка зайшла дуже далеко, ревiзор роздратовано кинув:
– Знаєте… пробачте мене, але крiзь вашi аргументи я бачу обличчя глибокої провiнцiї. Ви дивитесь на наше будiвництво не, скажiмо, з птичого польоту, а зi своєї мiсцевої дзвiницi.
Здавалося, що пiсля такої фрази хтось iз «провiнцiялiв» мусiв використати момент i присоромити Топченка, але i тепер нi Сiрко, нi Бродський – нiхто iз них не найшовся, що сказати ревiзоровi: першому тiльки незадоволено пересмикнулося обличчя, другий навiть льокайськи посмiхнувся.
– Звичайно! Звичайно! – пiдхопив Валентин. – Ми дiйсно дивимось на наше будiвництво з своєї мiсцевої дзвiницi, але… хiба нас в цьому можна обвинувачувати? Хiба ви так не дивилися б, коли б жили на провiнцiї?
– Я й не збираюся вас обвинувачувати, – сказав ревiзор i додав цiлком резонно: – Але я бачу, що ви вже погодились зi мною?
– Як так погодився? – мило посмiхаючись, мало не скрикнув Бродський. Який ви, їй-богу, пробачте на словi, демагог.
Суперечка знову обiцяла розгорiтися, але на цей раз її припинила Леся. Бачачи, що Валентин загубив здiбнiсть логiчно мислити i що далi вiн здiбний тiльки остаточно себе скомпромiтувати в очах ревiзора, Леся повернулася обличчям до правого берега i, не дивлячись нi на кого, сказала:
– Ви мене, товаришi, ображаєте. Ви забули про мене. Якi ж ви кавалери, коли досi нiхто з вас не запропонував менi навiть склянки квасу? Я страшенно хочу пити.
Топченко галантно розшаркався i, беручи Лесю пiд руку, промовив:
– Прошу до буфету… Може, ви вже й їстоньки хочете?
– Їстоньки я не хочу, – сказала Леся. – А квас я хочу пити на чистому повiтрi.
Жiнка сподiвалася, що ревiзор залишить її на кiлька хвилин, i вона дiстане можливiсть перекинутись двома-трьома словами з чоловiком (вона хотiла сказати Валентиновi, щоб вiн не показував себе таким нiкчемним перед ревiзором), але вийшло так, що по квас пiшов Сiрко, i вона знову примушена була спостерiгати продовження тiєї ж самої неприємної їй сцени.
До Берестечка залишилось версти чотири. Зупинок бiльше не передбачалося. Пароплав йшов так бистро, що за кiлька хвилин треба було висаджуватись, i тому пасажири, якi мусiли вилiзати на цю пристань, засуєтились. Почали збиратися i Сiрко та Валентин. Забравши кошики, вони пiшли до виходу. Бродський, звичайно, хотiв, щоб з ним пiшла i Леся, але цього не трапилося.
– Ми ще встигнемо, – сказав Топченко, затримуючи Лесю на верхнiй палубi.
Не турбуватись, на жаль, ревнивий Валентин не мiг, але вiн на цей раз найшов у собi досить такту, щоб не затриматись.
– Ви горiлку п’єте? – раптом спитав Топченко, пригадавши сценку з якогось прочитаного роману, спитав, коли бiля Лесi вже нiкого не було: нi редактора, нi репортера.
– А вам для чого це? – сказала Леся.
– Та ви ж, здається, в своїх кошиках везете й горiлку?
– Нi. Не п’ю. А горiлку веземо спецiяльно для виноградарiв. У них, крiм вина, нiчого нема: нi пива, нi горiлки… Ви, мабуть, теж не п’єте?
– Нi, п’ю. – Топченко запалив папiросу i далi поцiкавився. – А ваш чоловiк теж п’є?
– А це вам для чого?
– Та… так! Мiж iншим. Хочу знати, для кого ви везете горiлку. Леся усмiхнулася.
– Я ж вам сказала, для кого: для виноградарiв. – I раптом додала: – А ви хочете, щоб мiй чоловiк напився до неможливости? Це останнє запитання вирвалось несподiвано навiть для самої Лесi. Правда, вона допiру думала, що безвiльний Валентин i справдi може напитися до неможливости i тим самим остаточно скомпромiтувати себе в очах «товариша iз центру», але подавати таке запитання все-таки не слiд було: по-перше, в кращому разi вона цим видає себе з головою i дає зрозумiти ревiзоровi, що боїться за чоловiка, а по-друге… нi, «так вiн не може подумати»!
Але Топченко саме «так» i збагнув її запитання.
– Боже борони! – сказав вiн. – Я на вас зовсiм не претендую i особливо тодi, коли ваш чоловiк п’яний «до неможливости».
Леся почервонiла. Бесiда принiмала дуже неприємнiй характер. Ясно було, що Топченко не залицявся до неї, але залицявся так мамуловато, що вона нiяк не могла на нього трохи не образитись.
– Знаєте… ходiмте до виходу, – сказала вона, рушаючи з палуби. Але ревiзор, нiби нiчого не трапилось, взяв її пiд руку i спокiйно промовив:
– Ходiмте! Зараз, мабуть, повернемо до берега. Пароплав i справдi брав курс на голу скелю, що бiля неї метушилися люди. Скоро вiн заревiв i плавко пiдiйшов до пристанi.
– Хто зупиняється в Берестечку? – закричав кондуктор.
– Берестечко!
Канати полетiли на берег i пароплав, заклекотавши, зупинився.
