Kitabı oku: «Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.», sayfa 6

Супроти планів «Великої Румунії»

Жовтневий маніфест Української Національної Ради і особливо Першолистопадове повстання у Львові стали детонатором революційного вибуху для земляків Ольги Кобилянської і Юрія Федьковича.

1—2 листопада 1918 р. за наказом Буковинської делегації Української Національної Ради згідно із заходами поручника Іллі Поповича, у столиці краю повстали три українські стрілецькі сотні. При допомозі сотні з полку УСС та озброєних груп залізничників вони роззброїли австрійську залогу Чернівців¹⁵⁰. У цьому полку служив Вільгем Габсбурґ (В. Вишиваний), онук імператора, якого деякі галицькі політики хотіли бачити на чолі відродженої Української держави. Відразу після створення УНРади у Львові він надіслав К. Левицькому телеграму: «проголосити самостійне королівство у вірності династії і скіпетрові цісаря Карла». Однак ці пропозиції архікнязя вже були неактуальними: революційна стихія вимагала державного усамостійнення краю¹⁵¹.

2 листопада центральні майдани і вулиці міста заполонили близько 40 тисяч українців, що прибули на Буковинське народне віче. Більшість його учасників висловилися за возз’єднання краю з Українською державою, яка щойно проголошена у Львові. Частина підтримала більшовицькі лозунги І. Клевчука та С. Канюка про союз із радянським Харковом. Водночас віче одностайно висловило рішучий протест проти злочинних посягань на буковинські землі з боку румунських установчих зборів, які відбулися 27 жовтня, засудило підступну діяльність Румунської національної ради на чолі з Я. Флондором. Віче обрало головою Українського крайового комітету Буковини або, як тоді казали, українським президентом Буковини 63-річного Омеляна Поповича – відомого письменника, педагога і громадського діяча. Він народився у гірському селі Сергії, що нині в Путильському районі Чернівецької області. Разом із Юрієм Федьковичем став засновником вільнолюбної газети «Буковина». З 1892 р. обіймав посаду інспектора українських шкіл. Крім того, склав для малечі «Читанку» та «Граматику», а для юнацтва – «Українсько-німецький словник». З 1911 р. Попович був послом Буковинського сейму¹⁵².

Але недовго синьо-жовтий розмай радував буковинців. Розпочалася інтервенція румунських військ на Буковину, організаторами якої виступили акредитовані у Яссах американо-англо-французькі дипломатичні місії. Ще у 1916 р. у зв’язку зі вступом Румунії в Першу світову війну на боці Антанти впливові американські кола нерідко заявляли, що Буковина стане частиною «Великої Румунії». Таку «щедрість» Заходу, очевидно, можна пояснити бажанням створити «бар’єр проти більшовизму». А після того, як Австро-Угорщина підписала акт про перемир’я, 5 листопада 1918 р. румунський уряд віддав наказ військам окупувати Буковину. У ці драматичні дні (7 листопада) Краєвий комітет реорганізовано в Українську краєву національну раду, яку очолив Агенор Артимович. 9—11 листопада румунські війська зайняли регіон.

Окупація краю і розгорнутий терор проти українців викликали спротив широких мас населення. Повсюди виникали селянські ради, творилися озброєні загони самооборони, але діяли вони стихійно, не погоджуючи свої заходи із Українською Національною Радою. Не зміг допомогти буковинцям полк Українських січових стрільців: на початку листопада він залізницею відбув до Львова. Лише 17 листопада Національна рада і уряд ЗУНР обговорили доповідь О. Безпалка про суспільно-політичну ситуацію в Буковині¹⁵³. Та було пізно: директиви зі Львова надійшли, як завжди, невчасно.

28 листопада 1918 р. румунський король організував у Чернівцях справжнісінький фарс – скликав Генеральний конгрес Буковини, який прийняв нав’язану резолюцію про «безумовне й на вічні часи з’єднання всієї Буковини з королівською Румунією». 18 грудня цей документ ствердив підпис короля¹⁵⁴.

В ті трагічні дні Омелян Попович з групою буковинських громадських діячів переїхав до Львова, де знову опинився у вирі революційних перетворень: став заступником голови парламенту республіки, головою його шкільної комісії. Постійно допомагав землякові Миколі Топащаку формувати в Коломиї Буковинський полк, який у прикордонних Кутах заснував збірну станцію буковинських добровольців, а у Городенці – запасний курінь (командир – поручник Р. Ціпгер). Цікаво, що цей курінь підлягав Дієвій армії УНР. Після окупації Галичини поляками відомий буковинець жив у Львові, довгі роки працював інспектором «Рідної школи».

Рідко, але завжди із задоволенням Попович-батько навідувався до дочок у зелені Заліщики, над Дністром. Наталка після закінчення Чернівецької учительської семінарії вчителювала у бурсі при семінарії. Олена була одружена з колишнім артистом театру, старшиною армії УНР Сцярком-Животівським і з чоловіком утримувала крамницю. Перебуваючи влітку 1930 р. в гостях, Омелян Попович раптово захворів і помер¹⁵⁵.

Польська влада вживала усіх заходів для того, щоб похорони відомого громадського і політичного українського діяча пройшли непомітно. Під претекстом хрещення у православній церкві тіло покійного не дозволили занести до греко-католицької церкви. Але громада вирішила інакше. На похорон славетного земляка із Чернівців прибули православні священики, делегація академічного товариства «Запорожя» Чернівецького університету, почесним батьком якого був О. Попович. Мешканці міста Заліщиків прийшли з вінками та букетами живих квітів, а похоронні псалми виконали учні місцевої учительської семінарії під керівництвом її випускника Г. Романка.

Гуцульська республіка: до матері-України…

Молода ЗУНР водночас стала хрещеною матір’ю для Гуцульської Республіки, підвалини якої будувалися на уламках імперії Габсбурґів.

Листопад 1918-го… Щойно сформований уряд відновленої Угорщини, переконавшись у «сепаратизмі» закарпатських українців, терміново обнародує законопроект про автономію Руської Крайни і вводить пост міністра русинів-українців, який обійняв Орест Сабова. Для обговорення цього документа 10 грудня у Будапешт прибули численні делегації. Ясіню представляло вісім делегатів на чолі з головою Гуцульської народної ради Степаном Клочураком. Однак закарпатці і взагалі прихильники незалежності були у меншості, а тому дискусія пішла у промадярському руслі. Отоді українці там же провели свій з’їзд, головою якого обрали Августина Штефана, популярного рахівського адвоката. Учасники форуму рішуче зажадали возз’єднання краю з Великою Україною. На цей час у багатьох селах Свалявщини, Хустщини, Мараморощини вже діяли українські народні ради.

Через тиждень, 18 грудня, інтелігенція Сиготу скликала з’їзд Мараморощини, щоб обрати Сигітську народну раду. На ньому з великим піднесенням виступили знані громадські діячі краю Михайло Бращайко і Августин Штефан (Рахів), Степан Клочурак і Василь Климпуш (Ясіня), Василь Йосипчук (Великий Бичків). Їхні виступи неодноразово переривались схвильованими оваціями: «До Києва хочемо!», «До матері-України!». Цей з’їзд уповноважив підготувати у Хусті Всекарпатський конгрес. З особливим хвилюванням делегати пройшли походом до церкви Різдва Пресвятої Діви Марії і перед нею присягнули на синьо-жовтому прапорі із ще більшою рішучістю боротися за свободу поневолених краян.

Головні ж події відбувались у Рахові та Ясіні. Саме там за ініціативою Гуцульської народної ради у листопаді 1918 р. постала Гуцульська Республіка¹⁵⁶. Головою цієї Ради обрано вже згадуваного Степана Клочурака, колишнього студента Віденського університету, а потім офіцера австрійської армії, який щойно повернувся з фронту. Всього ж рада об’єднала 42 членів: 38 українців, 2 змадяризоваиих німців і 2 євреїв, тобто представників головних національностей, які жили в тамтешніх місцях. До гловної управи увійшло 10 найавторитетніших народних посланців. Взагалі ж, влада складалася з чотирьох секцій (міністерств) та підсекцій: військової, дипломатичної, внутрішньої, господарської, харчової та інших. В обігу допускались угорські коруни та українські гривні. Прапор республіки став синьо-жовтий.

Степан Клочурак разом з Іваном Климпушем побували в Станиславові, аби передати урядові ЗУНР рішення селянства про приєднання краю до України. А після повернення поінформували раду і населення про маніфест Національної Ради і Конституцію ЗУНР, у яких стверджувалось, що до України повинні бути приєднані всі землі колишньої Австро-Угорщини, де живуть українці, тобто Закарпаття, Буковина, а також частина Марамороського повіту, що на лівобережжі Тиси.

Угорсько-українські непорозуміння неодноразово обговорювалися на засіданні Національної Ради і уряду ЗУНР. Закарпатський конфлікт порушувався на зустрічі президента Є. Петрушевича з головою угорського уряду М. Карої та міністром національних справ О. Ясі, що відбулася 30 грудня 1918 р. у Будапешті. Угорці жадали відмови ЗУНР від Закарпаття, на що галичани дипломатично відповіли: приналежність Закарпаття повинен визначити плебісцит під нейтральним доглядом і Паризька мирна конференція¹⁵⁷. Однак у відповідь угорські власті надіслали до Ясіні 600 вояків-«сейкелів» для наведення порядку. Але Гуцульська народна рада не скорилась. За два дні перед Різдвом Христовим на таємній нараді було домовлено, що на Святий вечір її члени підуть «колядувати». Того ж вечора створили повстанські загони з добровольців, а на третю годину ранку 7 січня 1919 р. було взято у полон 504 мадярських вояків.

Відтак командування ГА терміново розробило наступальну операцію для двох військових груп, які одночасно вийшли із Коломиї і Станиславова. 8 січня повстанці і стрільці Галицької армії взяли залізничні станції Кваси, Білини, Рахів, Берлебаш, Трибушани. З боями звільнено села Вишову, Борщу, Кречунів, Миково (нині в Румунії), Великий Бичків та інші. Запас боєприпасів поповнився після роззброєння австрійського ешелону, який ішов транзитом через Ясіню. Чималу допомогу надавало місцеве населення: визволителів зустрічали хлібом-сіллю, урочистими процесіями та церковними дзвонами.

У ті ж дні Гуцульська армія поповнилася сотнями добровольців. У двох куренях уже налічувалося тисячі стрільців. Ще один доформовувався у Бичкові для походу на Тячів і Хуст. Основні сили повстанців зосередилися під містом Марамороський Сигот. Найзапекліші бої відбулися в його передмісті – на залізничній станції Комора. Після поразки під містом сейкелі втекли з нього. Населення Сигота – українці, угорці, євреї – щиро вітало переможців. На багатьох будинках замаяли синьо-жовті прапори.

Однак керівництво Гуцульської армії, якою командував сотник УГА Воробець, дещо втратило пильність, бо до Хуста значних угорських сил уже не було, і здавалося, що час визволення всієї Мараморощини близиться. Але 21 січня на передові пости, що знаходилися за 10–12 кілометрів від Сигота, напали румунські регулярні війська. За короткий час зав’язалися бої на вулицях міста. Добре озброєна на той час і переважаюча кількістю румунська дивізія перемогла. 60 стрільців коломийської групи загинули у боях, багато потрапило у полон. Лише 170 чоловік змогли врятуватися, прорвавшись поїздом до Ясіні через села, в яких підняли бунт угорсько-німецькі заколотники. Румуни окупували Великий Бичків, Луг, Хмелів. В інших селах під протекторатом румунських військ була відновлена угорська влада. Почався жорстокий терор.

Поразкою завершився й мукачівський рейд станиславівської групи ГА – мадярські відділи виявилися значно сильнішими¹⁵⁸.

У ці драматичні дні до Хуста з’їхалося 420 делегатів Всекарпатського конгресу. Його учасники схвалили допомогову акцію ЗУНР і висловились за возз’єднання із Соборною Україною. Наприкінці під радісні оплески присутніх голова зібрання Михайло Бращайко зачитав резолюцію:

«1. Всенародні збори угорських Русинів-Українців з дня 21 січня 1919 року висказують з’єднання всіх Русинів-Українців з комбатів: Мараморош, Спиш, Абауйторна й прилучення Русинами-Українцями заселених земель до Соборної України, просячи, щоби нова Держава при виконуванню цеї злуки узгляднила положення цих Русинів-Українців. Для того всенародні збори заявляють, що руський народ Угорщини закон про Руську Країну, даний в Будапешті року 1918-го, не признає законом, бо повстав без його волі і без заступництва народу.

2. З огляду на повище рішення збори постановляють, що руський народ не пішле послів своїх до угорського парляменту.

3. Всенародні збори просять, щоб українські війська засіли землі, заселені русинами-українцями на Угорщині й щоби заосмотрили населення, живуче серед тяжких харчевих відносин, поживою.

4. Всенародні збори витають всі визволені народи австро-угорської монархії: Чехословаків, Румунів, Поляків і Німців…

5. Народні збори вібирають для ведення справ русько-українського народу Центральну Народну Раду зі ста членів й уповажують її заступати Русинів на Угорщині й всюди, де цього потрібно, проти всіх інших народів і зробити все, що кожного часу в інтересі русько-українського народу уважає за потрібне…»¹⁵⁹

Але реалізувати ці патріотичні помисли не вдалося. Гуцульська армія і гуцульські підрозділи зазнали тяжких втрат, і республіка у межах Ясіні та навколишніх сіл протрималася тільки до червня 1919 р. На довше не вистачило озброєння та набоїв. Ясіню окупували румунські солдати, а невдовзі при потуранні Антанти частину краю було включено до складу Чехо-Словацької Республіки. Що ж до угорського уряду, то він не приховував своїх полонофільських поглядів, прагнучи знайти у Бельведері союзника проти Праги. Але, потребуючи допомоги і Польщі, і ЗУНР, офіційний Будапешт прагнув примирення двох конфліктних сторін, і М. Карої виступив навіть із пропозицією посередництва у польсько-українських переговорах¹⁶⁰. Однак до цього не дійшло.

Закріпити те, що створено всенародним зривом

Завести негайно лад, публічну безпечність і спокій

Нова республіка на Придністров’ї (багата на нафту, газ, сіль, озокерит, цілющі води, ліс) одразу ж помічена не тільки світовими телеграфними агенствами, але й знаними політиками і бізнесменами, честолюбивими військовими. За площею – 70 тис. кв. км¹⁶¹ – вона майже не відрізнялася від інших середніх держав континенту, скажімо, Австрії, Угорщини чи Греції. Правда, такою вона залишалась недовго, оскільки упродовж місяця майже половина її території була насильно відшматована Польщею і Румунією, а у січні ще й Чехословаччиною. На півночі потенції гальмувались військами радянської країни. Отож осідками демократичного життя стали лише сорок українських повітів Галичини.

Щодо населення – 6,2 мільйона людей, то нова республіка залишала позаду Швецію, Норвегію, Фінляндію, Голландію, Данію. Але це, повторюємо, лише на початку листопада, наступні півроку – десь 5 мільйонів. 71 відсоток населення становили українці, 14 – поляки, 13 – євреї, 2 – інші, головно німці; 62 відсотки вважали себе греко-католиками, 18 – римо-католиками, 13 – іудеями, 6 – православними¹⁶². Більшість населення проживало в селах і займалось сільським господарством.

Одразу ж після перейняття влади 5 листопада Українська Національна Рада звернулася до народу з програмним маніфестом:

«Український Народе! Всенароднім зривом сотворив ти, Український Народе, на прадідній землі Осмомисла, Давида і Льва свою власну державу. Українська національна Рада в нашій старій столиці Львові взяла верховну державну власть у руки, а Український Нарід, всі його верстви, йдучи за її покликом, доховав сього з достойною подиву одчайдушністю в цілім нашім краю.

По пятьсот сімдесят і осьми літах неволі, упокоєння і наруги став Ти, Український Народе, знов сам собі господарем на своїй землі, сам собі сувереном.

Пірвані кількасотлітні кайдани, розвалена довговічна тюрма і перед Тобою, Український Народе, відчиняється соняшний шлях до світлої народної будуччини.

Подвиг твій, се побіда правди над кривдою, волі над неволею, світла над тьмою, народоправства над олігархією, над поневоленєм більшості упривилейованою меншістю!

Український Народе! В сотвореній Тобою державі не буде поневолення нації нацією і не сміє бути панування багатших та економічно сильніших над бідними й економічно слабшими. В Українській Державі всі горожани без ріжниці мови, віри, роду, стану чи пола будуть справді рівні перед проявом, а наскрізь демократичний лад, опертий на загальнім, рівнім виборчім праві, від громади починаючи і на державі кінчаючи, забезпечить верховний голос у державі демосові, масам робочого народу. Хлібороб і робітник будуть основними керманичами держави. Український парламент, що вибереться і збереться зараз як тільки край успокоїться, переведе справедливу земельну реформу, силою котрої земля великих дібр перейде на власність малоземельних і безземельних. Робітниче законодавство забезпечить робітникові 8-годинний день праці, дасть обезпеку на старість і нездібність до праці і взагалі повну охорону праці.

Горожани! Найважніша задача теперішньої хвилі є закріпити і утривалити те, що створено всенародним зривом. Українські власті, горожанські і військові, мають в цілім краї завести негайно лад, публічну безпечність і спокій. Про тих, хто не схотів би підчинитися наказам українських властей або робив би заколот, треба виступити з усією рішучістю.

Українці! Утривлєнє Української народної держави не можливе без народного війська, народної армії. Сю армію мусимо зараз створити, й тому взиваємо всіх Українців ставитися в її лави.

Український Народе! Переживаємо велику рокову хвилю. Будуємо будучність нашої землі. Лиш єдністю, карностю і напруженєм усих сил народу можемо сю будову довести до щасливого кінця. Ніхто, хто є Українцем, не сміє відтятися від великого діла, від жертви для щасливої будуччини Українських поколінь!

В ім’я сеї будуччини кличемо: Одностайно, однодушно і з усією рішучістю вперед! Слава Українській Державі! Слава Українському Війську! Слава Українському Народові!»¹⁶³

Для реалізації цих поки що декларованих надбань і рубежів 9 листопада сформовано уряд – Державний секретаріат (згодом – Рада державних секретарів ЗУНР) на чолі з адвокатом Костем Левицьким (1859–1941), вихідцем із сім’ї священика прикарпатського містечка Тисмениці, депутатом австрійського парламенту і галицького сейму. Це був загартований політичний діяч¹⁶⁴. Саме він запропонував список свого першого кабінету міністрів, який Національна Рада затвердила без змін. За давньою парламентською традицією заприсягання секретарів провів старійшина ради Юліан Романчук. Урочисте зібрання Національної Ради відбулося наступного дня в палаті Намісництва. Раніше зібрання Ради проходили в будинку Ставропігії. Таким чином, відповідальні портфелі отримали Кость Левицький (голова Державного секретаріату і секретар фінансів), Дмитро Вітовський (військові справи), Сидір Голубович (судівництво), Ярослав Литвинович (торгівля і промисловість), Олександр Барвінський (віросповідання і тимчасово освіта), Іван Мирон (шляхи), Олександр П’ясецький (пошта і телеграф), Іван Макух (публічні роботи), Степан Баран (земельні справи), Іван Куровець (охорона здоров’я), Антін Чарпецький (суспільна опіка і праця). Начальником харчового уряду став Степан Федак¹⁶⁵. Як бачимо, галичани перейняли досвід Генерального Секретаріату Центральної Ради, а також подібних кабінетів країн Заходу, зокрема Англії.

9 листопада Національна Рада також затвердила нову назву держави: Західно-Українська Народна Республіка.

Над чим працювали і чого домоглися будівничі молодої держави? У першу чергу гаряче дискутували над проектами тимчасового Основного закону ЗУНР (ухвалений 13 листопада 1918 р.), військової організації (Галицька армія), фінансової діяльності, державної адміністрації, відбудови залізничних шляхів тощо. Крім того, щодня обговорювали оперативну інформацію про хід боїв у Львові і повітах, зміст і тактику переговорів із польською стороною¹⁶⁶.

Але через два тижні в досить енергійному урядовому механізмі сталися збої і навіть простої. Після окупації Львова до Тернополя виїхала лише частина секретарів. Отож довелося знову доукомплектовуватись. А фактично – творити новий кабінет. Ситуацію ускладнила ще внутрішня урядова криза, яка змусила знервованого і виснаженого К. Левицького на початку грудня заявити про димісію, яку Національна Рада одразу ж прийняла і доручила підібрати новий кабінет міністрів правнику Сидору Голубовичу (1873–1938). До речі, причини нагальної зміни прем’єра в мемуарній літературі, як правило, оминаються. Немає публічних роз’яснень і в тогочасній пресі. Можливо, це зв’язано із міжфракційними амбіціями всередині Української національно-демократичної партії (К. Левицький і Є. Петрушевич входили до різних її угруповань)¹⁶⁷.

1—2 січня 1919 р. всі державні інституції перебрались до нової тимчасової столиці – Станиславова. Саме там Сидір Голубович і сформував другий урядовий кабінет. Фінанси, торгівлю і промисловість взявся вести сам голова, внутрішні справи передано Івану Макуху, дипломатію – Лонгину Цегельському (з 10 березня – Михайлу Лозинському), військові справи – Дмитру Вітовському (13 лютого його замінив 42-річннй полковник Віктор Курманович. Народився у селі Вільшаниця Золочівського повіту, страчений органами НКВС 1945 р. у Києві), судівництво – Осипу Бурачинському. Про конкретну діяльність цього уряду йтиметься згодом.

Вища законодавча влада, як уже зазначалось, була зосереджена в руках членів Української Національної Ради. Однак у перші ж тижні її повнокровної державотворчої діяльності виявився брак представників повітових міст і сіл. Тому вирішено виділити по одному мандату повітам, ще чотири – Львову і по два – Чернівцям і Станиславову. Довибори планувалося провести 22–26 листопада, але цьому в багатьох містах зашкодила різка зміна сил на фронті, зокрема, падіння Львова, відтак – вимушена зупинка першої сесії Ради у столиці. Друга сесія відбулася аж на початку 1919 р. у Станиславові. Отоді й з’ясувалося, що найсильніше партійне угруповання створили націонал-демократи на чолі з Антоном Горбачевським (1856–1944). Друге місце вибороли радикали Лева Бачинського (1871–1930). третє – соціал-демократи Семена Вітика (1876–1937)¹⁶⁸. Найслабішими виявилися позиції хлопсько-радикальної партії на чолі з Кирилом Трильовським (1864–1941). Взагалі ж до парламентської когорти потрапили найзиачніші люди краю – письменники Василь Стефаник, Антін Крушельницький, Омелян Попович, Петро Карманський, Осип Назарук, науковці Кирило Студинський, Мирон Кордуба, Станіслав Дністрянський, Олександр Барвінський, митрополит Андрей Шептицький, священики Андрій Бандера, Степан Онишкевич, правники Сидір Голубович, Роман Перфецький, практично всі українські політики і відомі діячі культури¹⁶⁹.

За соціальним складом більшість депутатів становили селяни-середняки, інтелігенція і клерикали були в меншості. Щодо ідеології, то переважна більшість, навіть соціал-демократи, стояли на ліберально-національних позиціях. Практично весь склад Ради був українським, оскільки поляки бойкотували вибори, а євреї і німці воліли триматись осторонь, щоб не бути втягнутими в українсько-польський конфлікт. Парламент був досить представницьким – через нього пройшло понад 200 осіб. Для оперативної роботи його члени 4 січня 1919 р. обрали виділ Української Національної Ради. Це була, кажучи сучасною мовою, президентська рада-десятка, яка займалася кадровими пертурбаціями уряду, визначала і приймала відставку міністрів; апробовувала закони, ухвалені Національною Радою. Рішення приймалися більшістю присутніх (але не менше 6 членів). Виділ обирався на час каденції Ради – аж до сформування нового виділу¹⁷⁰. До його першого складу було обрано: Євгена Петрушевича (президент), Лева Бачинського, Семена Вітика, Антона Горбачевського, Гриця Дувіряка, Михайла Новаківського, Теофіля Окуневського, Омеляна Поповича, Антона Шмигельського і отця Степана Юрика.

Безпосередньо Радою керували її президент Євген Петрушевич, заступники Лев Бачинський, Омелян Попович, Семен Вітик і Андрій Шмигельський, секретарі і начальники сеймової канцелярії Степан Витвицький, Осип Устиянович, Степан Силецький. Їм допомагали голови сеймових комісій – закордонної, військової, фінансової, земельної реформи та ін. На основі закону членам Ради надано право посольської недоторканності, безкоштовного залізничного проїзду, їх увільнили від військової служби. На час службових засідань видавалися добові – 50 гривень.

Формувалися і місцеві органи влади¹⁷¹. Державні повітові комісари обиралися головно з мужів довір’я Української Національної Ради. Вони керували фактично всіма цивільними організаціями і справами повіту, окрім війська, суду, залізниць, пошти і телеграфу. Ці функції виконували спеціальні повітові і окружні коменданти. Спершу комісарів обирали громади на повітових Національних радах, згодом це право передано державному секретаріатові внутрішніх справ. Дорадчим органом комісарів були повітові Українські Національні Ради¹⁷². Правда, були повіти, де народне самоврядування пішло далі – Ради мали вирішальний і контролюючий голос; а були й такі, зокрема у прифронтовій смузі, які взагалі не збирались. Все це спонукало державний секретаріат внутрішніх справ узагальнити дії місцевої адміністрації і розробити закон про повітові трудові ради. Згідно із законопроектом нова адміністрація повітів мала обиратися загальним голосуванням, а комісари ставали підконтрольними Раді. Однак на заваді цим починанням став травневий наступ поляків.

До речі, в органах місцевої адміністрації, зокрема, у Станиславові, Стрию, Заліщиках, Яворові, Бережанах, Угневі, селах Підзамочок і Дуліби Бучацького повіту були й поляки. Намагалися співпрацювати з українцями й німецькі та чеські колоністи¹⁷³. Нейтральну позицію зайняла єврейська інтелігенція.

Громадський порядок забезпечувала державна жандармерія. Ось що розповідає про її створення і роль сотник Іван Козак: «Під час перевороту дня 1 листопада 1918 розоружено всі станиці жандармерії. Видячи однак необхідність сторожі безпеки, утворено в кожній місцевості т. зв. міліцію, зложену з добровольців. На Покуттю названо її „державною міліцією“. В місцевостях, де перед переворотом були приділені жандарми-Українці, перебрали вони організацію міліції і провід над нею. Однак їх у Східній Галичині було ще замало, щоби на кожну станицю приділити бодай одного заводового жандарма. Тому міліція здебільшого рекрутувалась з людей, які не мали до сеї преважної служби ніякої кваліфікації, а до міліції вступали тільки тому, щоб відтягнутися від служби в боєвих частинах. Тому міліція не лише не сповняла свого завдання як слід, але навпаки сама чинила несвідомо або й свідомо надужиття. Се спонукало повітові центри негайно взятися за організацію правильної сторожої безпеки. В кількох повітах завдания се перебрали добровільно старшини-чужинці (головно Німці), бувші австрійські відділові команданти. Се були однак виїмкові випадки, так, що до прибуття старшин-Українців припала організаційна праця передусім старшим старшинам жандармерії української народності, які служили у Східній Галичині безпосередньо перед переворотом, або вспіли були вже в перших днях після нього вернути домів з чужини. Але була се праця вельми тяжка…»¹⁷⁴

У листопаді сформовано корпус української державної жандармерії ЗУНР з осідком у Львові. Першим її командантом призначено майора Лева Індишевського. У лютому 1919 р. його змінив досвідчений підполковник Олександр Красицький. Команда (згодом – корпус) жандармерії спершу підпорядковувалась державному секретаріатові військових справ¹⁷⁵. Навесні 1919 р. вона нараховувала 6 булавних старшин, 25 сотенних старшин і хорунжих, 1000 заводових жандармів, 4000 пробних жандармів (австрійського і українського вишколу) та 3000 міліціонерів. Цікаво, що поряд з українцями у жандармерії служили поляки і німці¹⁷⁶. Всього територія республіки була поділена на 23 відділи жандармерії: Львів, Перемишль, Ярослав, Сянок, Самбір, Рава-Руська, Городок Ягайлонський, Дрогобич, Тернопіль, Теребовля, Чортків, Бучач, Броди, Золочів, Бережани, Стрий, Долина, Станиславів, Городенка, Коломия, Заставна, Чернівці.

Зазначимо, що в багатьох містах (Львів, Гусятин, Щирець, Чортків, Станиславів, Тернопіль) діяли відділи жидівської міліції¹⁷⁷.

Швидке і конструктивне творення нових органів самоврядування засвідчило щире бажання українців, і не тільки інтелігенції, розбудовувати нові демократичні органи законодавчої і виконавчої влади задля побудови суверенної демократичної республіки. Як слушно зазначив історик Орест Субтельний, в основу власної адміністрації ЗУНР були «покладені австрійські моделі – галичани не вдавалися до радикальних експериментів, поширених на сході, й укомплектовували її українцями, а часто-густо й поляками-професіоналами. Незважаючи на необхідність вести жорстоку війну, західно-українська держава досягла успіху щодо підтримання стабільності й порядку на своїй території. Справді, таке на диво швидке й ефективне створення адміністративного апарату було досягненням, яке змогли повторити тільки деякі східноєвропейські держави, не кажучи вже про східноукраїнські уряди. Великою мірою це стало результатом прихильності галичан до соціальної організованості, до якої вони прагнули упродовж десятиріч»¹⁷⁸.