Kitabı oku: «Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.», sayfa 4

Водночас самостійність дала можливість молодим українським дипломатам підписати у Бресті мирну угоду з Німеччиною та її союзниками. Щоправда, Австро-Угорщина, де при владі знаходилося чимало поляків, так і не ратифікувала цей договір, що фактично міг надати новий статус Східній Галичині, Північній Буковині та Холмщині, українське населення яких прагнуло до національного визволення і єднання з Великою Україною. «Сепаратний» договір робив Україну фактично сателітом Німеччини і відрізав Росію від великого продуктового ринку, а також активізував національні рухи на інших прикордонних територіях імперії – Білорусі, Криму, Кавказі⁹³.

Тоді російський Раднарком вирішив силою зброї навести «революційний порядок» і на Наддніпрянщині. Проти УНР із півночі було перекинуто військове угруповання на чолі з В. Антоновим-Овсієнком, О. Єгоровим, Р. Берзіним, Г. Кудинським і М. Муравйовим (18,8 тис. багнетів, 25 гармат, 5 броньовиків, 2 панцерні потяги, 2 літаки)⁹⁴. У його складі діяло і кілька українських частин на чолі з Ю. Коцюбинським і Ю. Лапчинським. 22 грудня червоноармійці зайняли Харків, а невдовзі Полтаву і Чернігів. Однак бої продовжувались, особливо в районі Бахмача – Конотопа – Гребінки. Вночі 28 січня з Києва було надіслано на фронт відділи, які мали зупинити ворога на підступах до столиці. Переважно це були юнаки І Української військової школи і студенти гімназії, які утворили Помічний курінь студентів січових стрільців – всього майже 420 чоловік під командуванням студента Українського народного університету, сотника Омельченка, які мали на озброєнні лише 8—10 кулеметів і гармату на залізничній платформі. Тим часом фронт відкотився до вузлової станції Крути, де 29 січня відбулась кровопролитна битва. Однак сили виявились нерівними: супроти української молоді виступили полтавська колона 1-ї армії П. Єгорова (1300 багнетів), 2-га армія Р. Берзіна (3500 багнетів), окремі підрозділи 3-ї армії Г. Кубинського (800 багнетів). У той день студентська сотня і військова школа втратили вбитими і пораненими не менше 123 бійців, серед загиблих виявився галичанин Г. Піпський⁹⁵.

Юний Павло Тичина відгукнувся на похорон українських бійців поетичним некрологом, надрукованим 21 лютого у київській газеті «Нова Рада»:

 
На Аскольдовій могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців,
Славних молодих…
На Аскольдовій могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадника рука?
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка…
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! —
Понад все вони любили
Свій коханий край.
 

27 січня на підтримку наступаючим більшовицьким військам виступили робітники київського «Арсеналу». Лише уранці 4 лютого полкам вільного козацтва і Гордіївському, а також січовим стрільцям Є. Коновальця вдалося приборкати виступ більшовицької опозиції.

Та на цьому трагедія не закінчилася. 8–9 лютого червоноармійці, обстрілявши з гармат центральні квартали міста, увірвалися до Києва. «Визволителі» з невиправданою жорстокістю почали наводити «революційний порядок», виконуючи наказ М. Муравйова від 4 лютого: «…Нещадно нищити всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції». У місті почалися масові арешти і розстріли, часто – без слідства і доказів вини. Загинуло до 6 тис. осіб, а серед них і сімдесятирічний митрополит Київський і Галицький Володимир. Очевидець тих жахливих подій Федір Дудко згодом занотує: «…Вулиці були вкриті трупами. І тільки трохи пізніше „ворогів комунізму“ вже відвозили до Маріїнського парку, ставили до довжелезних, наповнених людськими трупами ям, і розстрілювали. Тих кілька тисяч трупів більшовики ледь присипали землею – і ще довго по втечі катів трупний сморід млосно висів над цілим Печерськом. Маріїнський парк – один з найгарніших у Києві – став величезною братською могилою невинних жертв нечуваної в історії людства більшовицької катівні»⁹⁶. Через десятиліття, уже 2013–2014 р. у цьому парку біля Верховної Ради України знову лунали проросійські гасла і відбувалися протистояння між прихильниками і супротивниками Євромайдану.

На початку 1918 р. проросійські сили прагнули оволодіти не лише українською столицею, але й «новою Америкою», «російською Каліфорнією» (слова О. Блока), як іноді називали Донбас. Зокрема, 50 із 74 делегатів IV обласного з’їзду Рад Донецько-Криворізького басейну (відкрився 27 січня 1918 р. у Харкові) проголосили створення Донецько-Криворізької республіки (неофіційні назви – Донкривбас, Кривдонбас, Донбасреспубліка), раднарком якої на чолі з Ф. Артемом-Сергеєвим (професійним більшовиком без жодного фахового диплому) вважав себе місцевим органом влади Росії⁹⁷. Прапором республіки став синьо-червоно-чорний триколор. За сприяння проросійських сил були спроби створити Одеську, Кримську, а 1920 р. – Галицьку республіку.

Попереду українську землю і тридцятимільйонний народ чекали нові випробування. У березні німецько-австрійські війська розпочали новий похід на Україну. Відтак на захід пішли ешелони з хлібом, м’ясом, цукром. Це викликало обурення народу і деяку прохолоду у ставленні до Центральної Ради, з мовчазної згоди якої почалася фактично нова окупація. Населення розчарувалося у її демократичних формах правління, які у тій ситуації були передчасними. Немалий загал українства прагнув сильної виконавчої влади. Виразником цих прагнень стала Українська Народна Громада на чолі з генералом Павлом Скоропадським – командиром 1-го Українського корпусу і отаманом Вільного Козацтва України. Його підтримали лідери Партії українських хліборобів-демократів брати В. і С. Шемети, М. Міхновський і В. Липинський. Прийнятною формою правління у цей критичний час, на їх погляд, було гетьманство.

29 квітня 1918 р. у Києві зібрався з’їзд Союзу земельних власників, на який до Кінного цирку (Гіппо-Паласу) – найбільшому приміщенні столиці – прибули 8 тис. делегатів з 9 губерній України. Того ж дня його учасники проголосили гетьманом України генерала Павла Скоропадського і утворення Української держави. Центральна Рада та її інституції були розпущені⁹⁸. Українських ліворадикалів змінила ліберально-консервативна владна еліта. 30 квітня оприлюднила гетьманську «Грамоту до всього українського народу», яка містила багато галицизмів («ріжниця», «позаяк», «сойм»). На думку сучасного київського історика Г. Папакіна, її з російської мови переклав невідомий галичанин⁹⁹.

Гетьман відразу запропонував командирам корпусу січових стрільців Є. Коновальцю і А. Мельнику визнати нову владу і перейти до неї на службу на вельми вигідних умовах. Але рішення про цей союз Стрілецька рада відхилила¹⁰⁰. Січовики були роззброєні і розбрелися по всій Наддніпрянщині.

Голод, хлібні ревізії, терор чорносотенців спричинили численні селянські виступи. Зокрема, грізну силу становив 10-тисячний загін 29-річного анархіста Нестора Махна (після революції проживав у Польщі в м. Торунь і у Франції, помер 1934 р.). Успішно вів партизанську боротьбу проти інтервентів 22-річний прапорщик російської армії Юрій Тютюнник. Активізували діяльність українські самостійники, більшовики. У відповідь гетьман пішов на деякі поступки українській суспільності і відкрив українські банки, зареєстрував Українську православну автокефальну церкву, заснував Український театр драми, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську академію наук.

Водночас в Українській державі легально або напівлегально діяли проросійські сили – члени російської партії конституційних демократів, представники імперської родини Романових, шовіністичні організації «Союз возрождения России», «Русь», «Русский союз». З метою захисту російських шкіл засновано «Общину русской школы на Украине»¹⁰¹.

Гетьман також постійно координував свої дії з Німеччиною. На початку вересня П. Скоропадський навіть зустрівся у Берліні з Вільгельмом ІІ, з яким обговорював договір (підписаний 10 вересня) про передачу німцям 35 % нового врожаю¹⁰².

Але як тільки 14 листопада 1918 р. Скоропадський проголосив грамоту про ліквідацію самостійності Української держави і проголошення її федерації з Росією, проти гетьмана вибухнуло повстання, ядром якого став щойно створений Осадний Корпус Січових стрільців. 14 грудня в апартаментах турецького дипломата готелю «Палас» гетьман зрікся влади і за сприяння німецьких військових виїхав до Німеччини, де навіки спочив наприкінці Другої світової війни.

Як бачимо, гетьманська модель державності так і не вивела Україну із національно-політичної кризи, а тому була змінена новими політичними опонентами, прихильниками відродження УНР¹⁰³. 19 грудня відбувся урочистий в’їзд до Києва Директорії на чолі з В. Винниченком.

Передреволюційний Львів: гарячий привіт і глибока повага Центральній Раді

Українська революція захопила і Карпатський край. Національний рух особливо активізувався після утворення Центральної Ради у Києві, проголошення Української Народної Республіки, розгортання збройної експансії більшовицької Росії на Сході України.

1 січня 1918 р. біля книгарні НТШ у Львові зупинився чорний автомобіль, із якого на промерзлу бруківку вийшли чотири незнайомці. Невдовзі у їхніх руках був стос свіжонадрукованих книг і українських часописів. Перехожі, звичайно ж, не здогадувались, що це були українські відпоручники мирної делегації у Бресті, у тому числі колишній «революційний губернатор Східної Галичини» Дмитро Дорошенко (1882–1951). Опісля, перед відбуттям до Бреста, вони наспіх переговорили із групою українських послів, висловивши надію, що «незадовго матиме Львів спромогу зноситись свобідніше з Києвом»¹⁰⁴.

Через кілька днів у львівському часописі «Українське слово» з’явився привітальний вірш-звернення Олександра Колесси до Великої України:

 
Ти сходеш вже огниста наша зоре!
Ти недосяжна і велика мріє,
Ти здійснена всіх поколінь надіє,
Що їх ратай в могилах переоре…
Гей! В Києві ревуть і дзвони і гармати!
Мов полки прадідів воскресли з-під могил
І молодих, нових набрали сил,
Щоби ще раз за Тебе умирати!
На щоглах кораблів стяги жовто-блакитні
І моря Чорного шумлять Тобі поклін.
Заграли радісно Кубань і синій Дон,
Пороги гомонять Тобі пісні привітні.
Тобі й Бескидові вклоняються вершини,
Хвалу Тобі гудуть і Прута водопади,
І тужно шепотять над Тисою левади,
І Волині хрустальних вод долини.
Ти чуєш клич трембіти з Чорногори?
Ти чуєш зойк конання з-за Карпат?
Ти знаєш Галича журбу велику й горе?
Чи знаєш, як за братом тужить рідний брат?
Прийми ж поклін і від землі Данила!
Скріпи склепіння Твойого хорому,
Простри над людом волі тихі крила
І йди назустріч сонцю золотому!¹⁰⁵
 

А вже у ніч з 8 на 9 лютого дипломати суверенної УНР домоглись підписання у Бресті із воюючими сторонами довгожданого миру. Про це стало одразу ж відомо не тільки у Києві, але й у Львові, Тернополі, Чернівцях.

На другий день, 10 лютого, львів’яни стали свідками величної української маніфестації на честь заключення мирного договору з Україною. У цей недільний полудень на площі Ринок зібрались тисячі українців: залізничники з оркестром, шкільна молодь, стрільці, члени «Сокола» з городоцького передмістя… З балкону «Просвіти» їх привітав посол Кость Левицький (1859–1941), зазначивши, «що саме наша молода держава перша простягнула руку до згоди, перша здержала криваву війну». Відтак громовицею пронеслись здравиці на честь Центральної Ради і Ради народних міністрів, залунало «Вже воскресла Україна…» і похід рушив вулицею Коперника, повз пошту, до Музичного інституту ім. Лисенка (нині площа Шашкевича, музучилище). Знову відбувся мітинг. Із балкону виступив досвідчений посол Лонгин Цегельський:

– Се не случай, що наша держава заключує нині мир, бо через цілу історію українського народу тягнеться нитка згідливості, культури та терпимості. Навіть ті сусіди, що нам тут не хочуть признати ніяких прав, ті дістають в Українській Республіці широку автономію…

– Слава!.. – виступ посла заглушувало радісне багатоголосся львів’ян.

Після відспівання «Вже воскресла Україна», «Ми гайдамаки», «Не пора» мітинг закінчивсь¹⁰⁶. Але політичні дебати продовжились поруч, у парку. У руках багатьох було свіже число «Українського слова», у якому посол закликав «стрясти із себе апатію зневіри» і «підняти національний дух». Наприкінці тексту – велика біла пляма: значну частину статті конфіскувала цісарська цензура¹⁰⁷.

Через день, 12 лютого, у залі «Української бесіди» відбулось зібрання української громадськості, яке обговорило «становище українців м. Львова до миру з Україною», а також схвалило «заключення миру між Україною й осередними державами» і повернення «многостраждальної холмської землі і Підляшшя» до «матірного краю – України». Закінчились урочистості прийняттям телеграми, яку запропонував Михайло Лозинський:

«Збори Українців міста Львова засилають свій гарячий привіт і глибоку подяку Українській Центральній Раді, Українській Раді Народних Міністрів та Українській Мировій Делегації за заключенє мира, що ставить Україну в ряд держав культурного світа»¹⁰⁸.

Активність українців усерйоз занепокоїла польські шовіністичні кола, галицькі газети заполонили «протести» польської академічної молоді, філософів, політиків. Зокрема, 13 лютого у середовищі польських професорів, доцентів Львівського університету народилась цинічна резолюція: «Берестейский договір противиться непередавненим правам поляків і їх найсвятійшим почуванням. Кривавий біль і жаль переймає польські серця до глибини. Берестейський договір нарушує східні границі польського конгресового королівства… Берестейський договір представляється насильством… Се повий розбір Польщі»¹⁰⁹. Пішли у хід і кулаки. Зокрема, 14 лютого поляки на вулиці підступно побили дружину відомого адвоката і чотаря УСС Стефанію Новаковську. Цей факт український часопис підсумував так: «Полилася перша кров на доказ, що поляки хочуть з нами від тепер жити в згоді. Поляки дали незбитий доказ, як вони розуміють відношення до нас та чого від нас хочуть»¹¹⁰. У відповідь українські професори і доценти Університету 21 лютого ухвалили розважливу заяву, у якій ґрунтовно доводилась праукраїнськість Підляшшя і Холмщини¹¹¹. Ідеї договору схвалив і митрополит Андрей Шептицький¹¹².

На підтримку дій уряду УНР 3 березня повсюди відбулись «свята миру і державності». Особливо величаво вони пройшли у Львові (60 тис. осіб), Дрогобичі (50 тис.) Бібрці (20 тис.), Хирові (15 тис.), Сяноку (14 тис.), Старому Самборі (10 тис.), Белзі (8 тис.), Сколе (8 тис.), Стрию (20 тис.), Миколаєві (10 тис.), Яворові (20 тис.), Журавно (15 тис.), Ходорові (20 тис.), Щирці (10 тис.), Мостиськах (12 тис.), Жовтанцях (7 тис.), Устріках Долішніх (10 тис.), Любачові (12 тис.), Раві-Руській (15 тис.), Жовкві (10 тис.), Тернополі (10 тис.), Бережанах (12 тис.), Чорткові (30 тис.), Підгайцях (12 тис.), Коломиї (32 тис.), Солотвино (8 тис.), Калуші (30 тис.), Городенці (10 тис.), Товмачі (10 тис.), Кутах (15 тис.), Богородчанах (10 тис.). У містах і селах було відправлено святкові богослуження, пройшли стрілецько-сокільські походи, прийнято і надіслано привітальні телеграми Українській Центральній Раді, особисто М. Грушевському¹¹³.

У цей день педагог з Перемишля, поетеса Уляна Кравченко написала «Молитву»:

 
Держи, хорони нас, Великий, Єдиний,
З низу сліз і крові, благаєм Тебе!
Ти всякої днини своєї Вкраїни
Є захист. Святися нам Ім’я Твоє.
На діло ми сміло будемо ставати
На труди у груди нам силу подай,
А труд наш початий дасть успіх багатий
Як Ти з нами будеш в борбі за наш край!
 

Спільність устремлінь всіх українців до державного самовираження і єднання засвідчив також імпровізований мітинг, що відбувся 6 березня на львівському вокзалі. Цього надвечір’я у місті зупинився ешелон військовополонених наддніпрянців, який з ініціативи Союзу визволення України направлявся із Фрайбурґа до Володимира-Волинського. Козацтво привітав посол Л. Цегельський, побажавши куреню «успіхів і щастя у вірній службі Українській Центральній Раді». У відповідь виступили: курінний Ганджа, сотник Сергієвський, рядовики Балицький і Славинський. На превеликий сором галичан, зустріч була затьмарена злісним інцидентом; польські залізничники підступно поздирали з вагонів синьо-жовті прапорці і великий малиновий прапор із гербом України і синьо-жовтими стяжками з написами «Вже воскресла України і слава і воля»1.

Водночас галицькі часописи із сумом писали про злодіяння муравйовців у столиці. Зокрема, 9 березня «Українське слово» у репортажі «Масові розстріли у Києві» інформувало: «Жертвою большевицьких самосудів впало 5000 українців цивільних і офіцерів, 300 офіцерів російських і інших народностей. Большевики не дарували життя нікому, від кого бодай трохи заносило „буржуазією“…» Такі повідомлення гасили пробільшовицькі настрої бідноти, носіями яких ставали тисячі галичан-військовополонених із Росії.

25 березня у Львові, в залі Музичного інституту імені Лисенка, відбувся з’їзд українських нотаблів – спільне зібрання 500 представників українських партій. Серед гостей був представник УНР генерал Коленко. Делегати насамперед привітали проголошення незалежної Української Народної Республіки, а також ухвалили резолюцію із такими вимогами: «з українських земель Галичини та Буковини утворити окремий державний організм; надання національним меншостям на цій території повного забезпечення їх національної автономії та політичної рівноправності; припинення насильницької колонізації Холмщиии; злука всіх національних сил»¹¹⁴. Як бачимо, з’їзд взяв курс на відновлення у краї української державності, створення засад демократичного суспільства.

Реалізуючи ці плани, Українська парламентська репрезентація домагалась від уряду відмови від будь-якого утиску «правнодержавного становища Східної Галичини», зменшення у краї контингенту австрійських військ, заміни військової адміністрації цивільною, виділення коштів для закупки на Великій Україні хліба, якнайшвидше повернення до рідних домівок біженців і переселенців, припинення польського терору на Холмщині і Підляшші. Для консолідації і зміцнення національного господарського життя у квітні засновано Український банк. Після довготривалої вимушеної перерви у травні проведено з’їзди «Рідної школи», Союзу українок, які висловились за активізацію громадської діяльності українського учительства і жіноцтва. Почали відроджуватись товариства «Сільський господар» і «Пласт». Масово приймались протестаційні листи і декларації українського населення до цісаря.

У вересні українська вічева хвиля заполонила Львів, Стрий, Дрогобич, Перемишляни, Рудки, Броди, Сокаль, Белз, Жидачів, Золочів, Яворів, Мостиську, Щирець, Жовкву, Миколаїв, Тернопіль, Теребовлю, Заліщики, Ярослав, Копичинці, Збараж, Товмач, Долину, Болехів, Снятип, Печеніжин, Коломию та інші населені пункти. Учасники віч та мітингів вимагали об’єднання всіх українських земель в український коронний край з окремим сеймом, намісником і українською адміністрацією, а також якнайшвидшої ратифікації Австро-Угорщиною Берестейського мирного договору. Ці вимоги підтримало також українське населення Відня. Ще радикальнішу резолюцію ухвалило двотисячне повітове віче 7 жовтня у Сколе, висловивши «привіт Українській державі з бажанням злуки всіх українських земель»¹¹⁵.

Галичани пильно слідкували за подіями на Великій Україні, з ознайомлювальними місіями туди неодноразово виїжджали галицькі парламентарі¹¹⁶. Особливо плідними були їх зустрічі із наддніпрянськими дипломатами в Австро-Угорщині.

Перший український посол Андрій Яковлів прибув до Відня ще 26 квітня 1917 р. Народився він 1872 р. у славному Чигирині. Після закінчення університету займався адвокатською практикою і журналістикою, був завзятим дослідником козаччини, членом партії соціалістів-федералістів, членом Української Центральної Ради. Готель «Бристоль», де він замешкав у столиці, і став місцем зустрічей із галичанами. До речі, там йому асистував Григорій Косинка (1899–1934) – талановитий поет і прозаїк, добрий танцюрист славнозвісного «кеквоку»¹¹⁷.

Через кілька місяців А. Яковлева змінив (до червня 1919 р.) В’ячеслав Липинський – відомий історик і політик. Народився він 5 квітня 1882 р. у селі Затурцях Володимирського повіту на Волині у сім’ї польського шляхтича-дідича. Його рід походив із Мазовії і переселився на Україну у XVIII ст. Навчався у гімназіях Житомира, Луцька, Києва. Після військової служби при кінноті та університетських студій у Кракові (історія, астрономія) та в Женеві (соціологія) він осів в успадкованому маєтку на Уманщині. 1917 року став одним із організаторів Української демократично-хліборобської партії, основними ідеями якої були відстоювання державної суверенності України та збереження приватної власності на землю. Став ідеологом українського монархізму, виступав фактично за українське королівство з конституційно-демократичною формою правління. Останній період життя Липинського пройшов у кількох австрійських санаторіях та в гірській місцевості Баден біля Грацу, де він за допомогою братів купив невеликий будинок і де після затяжного грипу і серцевого приступу 19 червня 1931 р. помер. Під час своєї хвороби Липинський боявся, що його можуть у стані каталепсії поховати живцем. Тому, згідно з волею покійного, йому зроблено посмертний прокол серця. Похований у рідному селі, де створено меморіальний музей¹¹⁸.

4 жовтня сеймовий посол Семен Вітик (1876–1934) вніс до палати послів Державної ради таку заяву: «Український народ, який в Австрії числить більш 4 мільйонів, а на Україні більш 40 мільйонів населення, є положеним між слав’янськими державами і межує також з румунськими, турецькими і угорськими племенами. Український народ мусив через сотні літ досвідчувати на собі гніт і поневолення з боку слов’янських правительств і бути ограбленим з своєї самостійності на цілі століття так само з боку польського, як і російського правительства.

Тому домагаємося права самоозначення також для українського народу. На основі права самоозначення жадаємо далі, щоби австрійсько-угорська і німецька скрита окупація українських областей, як наслідок Берестейського мирного договору була знесена… Український нарід жадає як одинокої умови свойого національного життя між свобідними державами Європи, сполучення всіх українських областей Австро-Угорщини, Холмщини, Підляшшя і Волині з областями України в Одну самостійну республіканську державу, яка є і остане независимою від всіх слов’янських і других сусідніх держав…»¹¹⁹

Такого вільнодумства з уст українця цісарський парламент, насамперед його польське коло, мабуть, ще не чув. Але, очевидно, очікував. В унісон цим словам прозвучав і голос революційної Наддніпрянщини – «Заява Українського Національного Союзу про внутрішнє і міжнародне становище України» за підписом В. Винниченка і П. Дідушка: «…Український Національний Союз вважає цілком природним і необхідним злучене в один державний український організм всіх заселених українцями земель, які до цього часу через історичні та міжнародні обставини не ввійшли в склад Української держави, як-то: Східної Галичини, Буковини, Угорської України, Холмщини, Підляшшя, частини Бесарабії з українським населенням, частини етнографічно-української Донщиніи, Чорноморії, Кубані…»¹²⁰

За національну державу боролися й буковинці. 13 жовтня у Чернівцях зібралися представники українських партій і посли, які вже категорично зажадали: «Разом з прочими українцями Австро-Угорщини хочемо самі рішати про свою долю… Від Карпат по Чорне море межують наші границі…» Зібрання вели Омелян Попович та Іван Рибачок. Резолюцію довірено зачитати учителю Осипу Безпалку. Через кілька днів велика делегація буковинців (М. Василько, М. Спинух, І. Семака, С. Смаль-Стоцький, О. Бурачинський, Т. Драчинський, М. Кандиба, Р. Цегельський, О. Безпалько та ін.) вирушила до Львова¹²¹.

У час, коли відбувся розпад імперії, Габсбурґи через архикнязя Вільгельма (В. Вишиваного) 17 жовтня звернулися до К. Левицького із закликом, щоби «українська конституанта заявилася за притуплення до Австрії». Наступного дня К. Левицький одержав від нього нову телеграму, в якій просив «президента сьогоднішніх нарад Укради у Львові проголосити самостійне королівство у вірності династії і скипетрові цісаря Карла». Звернення завершувалося пафосно: «Хай живе князівство Галич»¹²². Як бачимо, Габсбурґи прагнули переформатувати Малоросію лише у «союз вільних народів».

На порядку денному постало питання про формування тимчасового сейму, який би мирним і законним шляхом перебрав владу. Ядром Української Національної Ради стали українці віденського парламенту, які залучили до організаційної роботи всіх сеймових послів із Галичини та Буковини, чотирьох представників галицьких партій – національно-демократичної, радикальної, християнсько-суспільної та соціал-демократичної, буковинських партій – національно-демократичної, соціал-демократичної і радикальної, а також посланців академічної молоді. Біля керма організаційного проводу Ради став голова парламентської репрезентації Євген Петрушевич.

В умовах глибокої державної кризи 18–19 жовтня 1918 р. у Львові відбулась конституанта – представницьке зібрання (близько 500 чол.) українських послів до парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини, єпископату, делегатів українських партій, яке й обрало Українську Національну Раду на чолі з Євгеном Петрушевичем. Згідно з ухваленим там же, у великій залі Народного дому, статуту вона дістала право і обов’язок:

«а) виконати в хвили, яку признає за відповідну іменем українського народу австро-угорської монархії, його право самоозначення та рішити про державну судьбу всіх областей тим народом заселених; б) предпринята всі постанови та заходи репрезентативного, законодатного та адміністративного характеру, щоби своє рішення під а) перевести в життя».

Водночас у своєму маніфесті 19 жовтня Українська Національна Рада проголосила:

«1. Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини – творить одноцільну українську територію.

2. Ся українська національна територія уконститовується отсим як Українська держава…

3. Взивається всі національні меншосте… негайно вислати своїх представників до Української Національної Ради в кількості, відповідуючій їх числу населення.

4. Українська Національна Рада виготовить конституцію для утвореної сим способом держави на основах: загального, рівного, таємного і безпосереднього права голосування з пропорціональним заступництвом, з правом національно-культурної автономії…»¹²³

Того ж дня сформовано три делегації УНРади: віденську під головуванням Є. Петрушевича (уконституювалася 25 жовтня); львівську під головуванням К. Левицького (уконституювалася 27 жовтня), буковинську під головуванням О. Поповича у Чернівцях.

Як бачимо, конституанта взяла курс на легальне й мирне перейняття державної влади. Національна Рада навіть не допускала, що владу треба буде здобувати. Її поважна більшість міркувала: австрійський уряд звелить своїй адміністрації передати урядування в руки нового намісника і старост-українців і все задумане належно здійсниться. Наступного недільного дня, 20 жовтня, на площі св. Юра відбувся величавий мітинг львів’ян. Біля соборної брами була встановлена трибуна, на яку піднялась група українських послів. Першим виступив Кость Левицький, повідомивши «рішення Української Національної Ради про утворення Української Держави в межах Австро-Угорщини». За ним – соціал-демократ Семен Вітик. У цей погожий день на площі і в парку, де планувалось спорудити пам’ятник УСС, ще довго лунали патріотичні пісні¹²⁴.

У понеділок, 21 жовтня, знову загомонів великий зал Народного дому. Сюди з’їхалося дві тисячі українських відпоручинків з усього краю. До президії запрошено митрополита Андрея Шептицького, послів Костя Левицького, Миколу Василька. Відкрив зібрання Євген Петрушевич: «Ми проголосили свою державу. Є се по придніпрянській Україні, Кубані і Кримі четверта з черт самостійна держава на українській території». Потім голова парламентської репрезентації розкрив зміст статуту новоствореної Української Народної Ради, який присутні одноголосно схвалили¹²⁵.

23 жовтня про «крамолу» галичан офіційно довідався австрійський прем’єр, прийнявши представників Української Національної Ради Є. Петрушевича і М. Василька.

Суботнього ранку 26 жовтня галицька столиця продовжила вільнолюбні акції. З ініціативи єврейських партій у місті відбулися чотири багатотисячні єврейські віча. Побували там і виступили українські посли. У резолюціях віч лунав заклик до «утворення Палестинської держави», а також «повитано молоду свободу українського і польського народів і висказано бажань, щоб і поляки за приміром українців признали жидівському народові повні народні права». Подібні резолюції, без сумніву, додавали сил і наснаги західним українцям¹²⁶.

На жаль, осідком Ради, усупереч думці широкої громадськості, став Відень, де все ще діяв старий парламент, а у його складі український парламентський клуб на чолі з Є. Петрушевичем. Тому вже через кілька днів у Львові було сформовано філію Національної Ради, яка обрала своїм головою К. Левицького, його заступником І. Макуха, секретарями В. Бачинського, О. Назарука, скарбником І. Курівця, контролером О. Барвінського. І саме ця структура стала серцем назріваючої народної революції, бо віденська делегація виявився дещо загальмованою. Із львівською делегацією тісно співпрацював (фактично її активізував) Центральний Військовий Комітет (згодом Українська генеральна команда), що виник під керівництвом поручника Івана Рудницького у вересні того ж року на основі Віденського революційного гуртка (створений 31 травня 1917 р.). До нього входили досвідчені старшини-фронтовики Сень Горук, Дмитро Вітовський, Богдан Гнатевич, Дмитро Паліїв, Ілько Цьокан, Володимир Старосольський, Петро Бубела, які активно вели пропагандистську роботу у частинах Львова, Чернівців, Перемишля, Самбора, Стрия, Станиславова, Коломиї, Тернополя, Золочева, Рави-Руської. На підготовку повстання львівська делегація УНРади таємно передала комітету, який осів у «Народній гостинниці», 9 тис. австрійських корон¹²⁷.

Тим часом назрівав конфлікт, який неможливо було владнати мирно, позаяк одна молода держава відмовляла у праві на існування іншій.