Kitabı oku: «Комашина тарзанка (збірник)», sayfa 2
В історіях для дорослих про циркове дитинство батька ніколи не згадувалося ні про кулінарну біблію, ні про запах тирси з цинамоном, ні про кольорові шалики. Дорослим батько любив показувати фокуси і розповідати, як ведмідь випадково напився горілки і розтрощив увесь цирковий реквізит. Або про мавпу, яка дуже любила їсти цибулю і постійно паслася на грядках дачників. Дорослі історії батька не подобалися Сароні. І не лише через почуття ревності і страх, що батько зрадить їхню таємницю і таки розповість колись про пітона, Назара чи кольорові шалики. Їй було неприємно слухати історії про цирк без романтики, брудний, і позбавлений затишку побут узалежнених від алкоголю і дуже самотніх людей, про знущання людей над тваринами і тварин над людьми, про надто швидке у порівнянні з іншими професіями старіння і відчуття власної непотрібності, про нетривкість всього цього хаосу. Їй подобалося слухати про цирк, яким бачив його батько, цирк очима дитини, здатної в усьому знайти казку і несподіванку. І зовсім не хотілося відчувати страждань і неминучого цинізму цієї дитини, яка виростала в таких нетипових умовах. І хоча коли батько розповідав тільки їй, у його розповідях було значно більше смутку і замріяності, аніж у його спогадах для дорослих, Сароні це подобалося більше. Дорослі історії нагадували їй примітивну комедію, в якій треба сміятися над тим, що хтось послизнувся на банановій шкірці. А вона не любила таких комедій.
Бабця під час таких розмов похмуро мовчала, їй не подобалося, коли відволікалися від роботи. Зате пожвавлювалися всі решта і після цієї короткої перерви значно швидше орудували ножами. У їхньому стукотінні навіть з’являлася певна злагодженість, трохи схожа на монотонну мелодію.
Авторитет зятя у кулінарних справах був у родині абсолютним і навіть у бабці не викликав жодних сумнівів. Принаймні до моменту, поки батько Сарони не почав робити стратегічних помилок і віддавати перевагу кулінарній вишуканості перед селянською ощадливістю. Остання в домі бабці завжди була найвищим законом. До цього її привчило життя, в якому вершиною достатку завжди вважалися запаси сала, картоплі і квашеної капусти на зиму. Бабця росла найстаршою у бідній селянській сім’ї, де крім неї було восьмеро дітей. Її доросле життя складалося з війни і гарування у колгоспі, біля трьох дітей і чотирьох городів. І навіть якби після цього всього довгообіцяний комунізм раптом настав, навряд чи бабця повірила б у те, що можна не запасати на зиму картоплі, солонини і капусти.
Того разу бабця нездужала, коли різали свиню. У неї був нежить і висока температура. Але дату священнодійства завжди обирали заздалегідь, так, щоб це не суперечило церковному календарю і сім’я не їла м’яса в піст, або не залишилася без ковбаси на свято. І переносити цю дату не практикувалося. Тож бабця стоїчно, як завжди, керувала процесом незважаючи на хворобу. А коли всі важливі рішення було прийнято, тушу розділили і порубали на частини, залишилося тільки монотонно продукувати майбутні шкварки і смалець, бабця пішла ненадовго відпочити. І в цей момент батько Сарони прийняв своє доленосне рішення і начинив спеціями майже всю полядвицю, найціннішу частину свині, яку ділили на невеликі порції і вудили, а потім ощадливо різали на свята. Кілька шматочків свіжої полядвиці смажили того ж дня, коли різали свиню, аби винагородити себе за важку працю, і це було найсмачніше м’ясо з того, що коли-небудь доводилося куштувати Сароні. Ще кілька відбивних з’їдали наступного дня, під час недільного обіду. Решта перетворювалася на шинку, до якої бабця з дідусем рідко допускали зятя, аби він не зіпсував цінного продукту своїм базиліком чи любистком. Шинка і ковбаса призначалися лише для святкового столу, тому під час їх приготування найважливішим було, аби вони не зіпсувалися протягом часу, який мине від Різдва до Пасхи, і м’ясо переважно робили пересоленим та занадто вудженим. Головним був не смак, а тривалість зберігання. Але на свята, коли і без ковбаси не бракувало їжі, не надто смачна холодна вудженина не користувалася особливим попитом, і, мабуть, більша частина її в результаті діставалася псові та котам, бо таки псувалася від тривалого стояння на святковому столі. Але навіть якби хтось наважився сказати про це бабці, ні в чому б її не переконав. Традиційні механізми селянської ощадливості були вироблені роками, і така нікчемна річ, як насолода, не бралася ними до уваги. Важливо було, щоб їжі вистачило і щоб вона не змарнувалася, а не те, яка ця їжа на смак. Батько Сарони потай не погоджувався з цим і вирішив переконати бабцю, порушивши закон ощадливості. Наступної неділі, коли всі прокинулися з важкою головою, ніби з сильного похмілля, як це бувало завжди після інтенсивних інгаляцій випарів топленого сала, сюрприз від зятя уже запікався на літній кухні і видавав такі запахи, які були просто неможливими в аскетичній бабусиній кулінарії. За обідом м’яса і салатів було більше, ніж картоплі. На таке нечуване марнотратство бабуся спершу зреагувала лише похмурою мовчанкою. Вона не відразу здогадалася, з якого саме м’яса приготовано печеню, тому пообідати вдалося спокійно. Всі розслабилися, випили зайвого, і дідусь почав розповідати про те, як різали свиню у Моніки, німецької господині, в якої він працював під час війни, після того як утік із концтабору і якимось дивом здобув собі фальшиві документи. Моніка була доброю жінкою, і дідусь часто згадував про те, «який у німця був порядок», і про те, що один брат Моніки був «шльонзаком» і пішов у партизани, а другий служив у СС. Одного разу вони зустрілися, і есесівець врятував усіх партизанів, яких мав знищити, а потім зняв форму, і вони разом із братом втекли кудись на захід, а після війни відкрили в Канаді якусь фірму.
– Бачиш, які вони – німаки, – завжди говорив дід, коли доходив до цього епізоду історії про Моніку. – Наші би брат зарізав брата, і всьо. Чи раз таке виділи. А ті нє, повтікали, і живі-здорові. Того в німця тре було навчитисі. І я сі навчив.
– Ти би сі навчив менше горівки пити і язиком талапати, – зазвичай доповнювала його в цьому місці бабця.
Їхні репліки були незмінними і заздалегідь усталеними, як і меню святкового столу.
– Цить, жінко! – мав гримнути кулаком по столі дід після бабусиної репліки і продовжити: – Жінка, знаєте, то є ноль. А тіко чоловік – то фаза. А коли фаза сі стикає з нульом, знаєте, шо буває? Не знаєте! А я знаю. Бо світу видів.
І коли дідусь вимовляв цю фразу, це означало, що він уже досяг ступеня сп’яніння, на якому марно з ним дискутувати. Але цього разу, можливо, через непередбачені зміни у меню, бабуся відволіклася і в момент, коли дід уже приготувався гепати кулаком по столі, раптом щось запідозрила, вихопилася з-за столу і кинулася до літньої кухні, в якій зберігалося м’ясо на вудженину. Поки бабця марно намагалася знайти полядвицю, а потім з перекошеним від обурення обличчям поверталася в кімнату, де застигла на порозі, підшукуючи достатньо вагоме слово, дід сидів із піднятою рукою, не знаючи, до чого йому тепер нав’язати традиційне мораліте своєї історії. Застиглі під впливом несподіваних і незвичних суперечливих емоцій, бабуся з дідом нагадували якусь скульптурну групу або фрагмент авангардової вистави, одним із елементів якої є використання сповільненої дії персонажів.
Бабця ще трохи постояла в роздумах, не певна, чи її звичне «де ж то таке виділи?» цього разу не прозвучить надто буденно, а тоді віддихалася і тремтливим від хвилювання голосом проказала:
– Ти, циганчук нещасний, то ти м’ясо красти?
Після цього за столом запанувала мовчанка. А через кілька місяців батьки Сарони виїхали жити до сусіднього містечка і залишили бабусі клітки з кріликами, нутріями і сушений любисток на стріху. Любисток бабуся не чіпала, і він ще роками осипався під ноги, додаючи щось пряне у запах сушеного сіна, який панував на горищі.
Циганчуком батька Сарони дражнили у сирітському притулку за смаглявий колір шкіри і чорне кучеряве волосся. У цирку, до загибелі батьків під час однієї з вистав, коли їхній ризикований номер не вдався через чиюсь недбалість, батька Сарони ніколи не називали циганчуком. Це прізвисько з’явилося у його житті разом із сирітством, дитбудинком і занадто рано втраченим дитинством. Коли у когось у дитбудинку щось пропадало, він завжди ставав першим підозрюваним. Цигани ж, як відомо, крадуть. Ця нічим не обґрунтована упередженість обурювала батька Сарони ще більше, ніж саме прізвисько, хоча це обурення і не позбавило його самого звички говорити, як це робили всі довкола: «Він єврей, знаєте», і робити після цього багатозначну паузу, так ніби сказане вже само по собі багато що пояснювало.
Очі в батька були голубі і дуже великі, навіть коли він дратувався, його погляд залишався м’яким і добрим, принаймні Сароні ніколи не було страшно, коли мати лякала їх тим, що батько приїде і покарає за якісь пустощі.
Сароні було вісім років, коли у неї народилася молодша сестра. Того року батько вперше поїхав на заробітки і дуже хвилювався, як мати дасть собі раду з двома дітьми. У зв’язку з візовими та іншими побутовими складнощами повернутися додому йому вдалося аж через півроку. Зароблені гроші швидко закінчилися, довелося їхати знову. Тепер батько повернувся вже через кілька місяців, коли мати по телефону сказала, що знову вагітна. Він намагався переконати її позбутися дитини, але мати відмовилася. Після сварки батько поїхав назад і не приїхав навіть тоді, як матері час було народжувати. Поки мати була у пологовому будинку, Сарона залишалася за старшу. Батько приїхав аж через рік, коли Рахіль вже ходила, а Лія повзала. Стосунки з мамою протягом перших днів були напруженими, але обидві дівчинки виглядали так зворушливо, що батько не витримав і пробачив матері. Сарона чула, що він так і сказав:
– Я прощаю тобі, хай вже буде.
В останньому слові він поставив наголос на останню літеру, ніби підкреслюючи виваженість і остаточність свого рішення.
Через кілька місяців після того, як він поїхав, з’ясувалося, що у них буде четверта сестричка. У тому, що це буде саме сестричка, ніхто не сумнівався. Мати нічого не казала батькові, а коли він приїхав додому на свята, до пологів залишалося менше місяця. Того разу батько мало не підняв руку на матір, він був дуже розлючений.
– Як ти уявляєш собі наше майбутнє? Хочеш, щоб діти жебрали по електричках? – кричав він, а мати мовчала.
Він поїхав, так і не дочекавшись пологів, а мати назвала дівчинку Естер, їй чомусь подобалися старі єврейські імена, які вона називала «біблійними». Відтоді батько навідувався до них усе рідше, аж поки не залишився за кордоном назавжди. Щоправда, останнім часом, уже після того як дівчата виросли і стали самостійними, він знову почав часто дзвонити і писати матері. Раз переконував її кинути все і поїхати до нього, а іншим разом збирався на старість повернутися додому. Мати підозрювала, що він дзвонить не дуже тверезим і взагалі, мабуть, рідко буває зовсім тверезим. Їхати до нього вона не збиралася, а проти його повернення не заперечувала.
– Він мій шлюбний чоловік. Має право тут жити, – казала вона, коли знайомі дивувалися її великодушності.
Сарона перемістила продукти з візка до багажника і сіла за кермо. Їй здавалося, ніби вона перетворилася на півавтомат, а замість істерики і плачу впала у якийсь ступор і тепер відчувала лише повну загальмованість усіх реакцій. Це не впливало лише на її здатність вести машину, вона любила бути за кермом і ніколи не панікувала навіть у складних ситуаціях на дорозі. Через годину вона була вже в селі, де з’ясувалося, що дід живий, а матері подзвонили сусіди, не розібравшись, що машина переїхала іншого Василя Лепка, з сусідньої вулиці. В їхньому селі це прізвище було дуже розповсюдженим.
Це трапилося увечері біля сільського шинку. Загиблий відпроваджував знайомого, який допомагав йому білити стіни. Вони трохи випили за «квітку», на трасі знайомий сів на ровера і поїхав. А Василь переходив дорогу, коли з-за повороту на нього на великій швидкості вискочив десятирічний «Опель». Водій не встиг загальмувати. Василь залишив трьох малих дітей, у водія двоє своїх.
Те місце на трасі мало погану славу. Тут був пішохідний перехід, але менш вдалу ділянку дороги для нього було годі вибрати. Вночі траса не освітлювалася, про перехід не попереджав жоден знак (чомусь усі вони тут швидко зникали, останні кілька років міліція вже навіть не поновлювала знаків, бо щойно поставлять новий, за кілька днів від нього не залишається й сліду), а дорога різко повертала, і машини не встигали зменшити швидкість перед пішохідним переходом, який вів до школи. «Опель», який збив дідового тезку, їхав особливо швидко, бо тікав від міліцейського патруля, який ще у попередньому селі намагався зупинити машину за незначне перевищення швидкості. Замість просто записати номери, міліціонери чомусь погналися за водієм, і якби не це, може, страшної трагедії й не трапилося б.
Баба з дідом були далекими родичами загиблого, а дід колись викладав у тракторному училищі разом із його батьком. Це було вже у 60-х, коли закінчилася партизанка, і дідові, який встиг побувати як у німецькому полоні, так і в лісах, тепер загрожувала розправа з боку совєтів. Не залишалося нічого іншого, як піти в партію. Так він і зробив. На той момент у них із бабою вже було троє дітей.
Вступ до партії, як і сподівалися дід з бабою, спрацював як індульгенція, і діда залишили в селі, де катастрофічно не вистачало чоловічих рук. Правда, самого партквитка виявилося замало, і бабі ще довелося відвести до голови колгоспу корову. На щастя, через рік підросла теличка, бо по-іншому сім’ї довелося б сутужно.
Одного разу з вищих партійних інстанцій прийшло розпорядження познімати хрести з пагорба під тим самим лісництвом, де дід любив збирати ожину. Ці три хрести, під якими розташована ділянка дороги з поганою славою, стояли там «завжди», як говорила баба, і вважалося, що вони захищають село від недоброї сили. Але під час низки антирелігійних заходів їх вирішено було зняти. Місію доручили викладачам тракторного училища. Батько Василя Лепка разом із трьома іншими викладачами пішли виконувати наказ, а діда баба закрила на горищі.
– Божа кара страшніша за совєтів, – вирішила баба, і дідо, який попри свою теорію про «ноль і фазу» звик в усьому слухатися баби, просидів усю операцію на горищі.
Розповіді про це супроводжуються в селі звичними в таких випадках фольклорними аксесуарами – небо потемніло, набігла хмара, піднявся сильний вітер, і добряче підпилі для сміливості партійці вмить протверезіли та налякалися. Вітер не давав їм підійти близько до хрестів, руки трусилися, ноги підгиналися, по спинах лився холодний піт, але вони таки впоралися з партійним завданням.
Партія їх не забула, і через якийсь час їх було нагороджено новісіньким «Москвичем», який вони всі дружно поїхали забирати з Москви. Як саме збиралися поділити на чотирьох розкішну білу машину зі шкіряним салоном – продати чи користуватися по черзі, – невідомо. Але до цього справа так і не дійшла. Після приїзду з Москви друзі довго «обмивали» подарунок, а бажаючі подивитися на небачене чудо сходилися з усіх довколишніх сіл. І от одного разу, добряче напідпитку, всі четверо сіли в автомобіль і поїхали кататися. Але далеко від’їхати не встигли – на тій самій ділянці траси, про яку саме відтоді пішла погана слава, вони не впоралися з керуванням і розбилися на смерть, машина кілька разів перевернулася, падаючи з гори, а потім спалахнула і вибухнула.
Відтоді усі члени родин цієї четвірки гинули тільки під колесами автомобілів і переважно на тому самому місці. Василь Лепко став сьомою жертвою.
– То є Божа кара, – суворо стиснувши губи, прокоментувала подію бабця, і Сарона відчула глибоку вдячність до неї за те, що свого часу вона не випустила діда з горища.
Сарона успадкувала бабину поставу, яка, попри ціле життя, проведене на грядці, була по-аристократичному випростаною, бабину гордість, яка навіть тепер, коли їй було вже за вісімдесят, не дозволяла приймати допомоги з рук онуків. Щоразу, коли Сарона привозила їм продуктів, баба довго сварила її за марнотратство і намагалася запхнути до кишені зім’яті десятки зі своєї пенсії. Матеріальні амбіції баби з часом не зменшилися, як це часто трапляється з іншими старими людьми, пригніченими злиденністю пенсіонерського виживання. Баба уважно стежила за прогресом і щороку підвищувала рівень комфорту у своїй старенькій хаті.
Спершу там провели газове опалення, і старенькі, ручної роботи п’єци тепер були таким же елементом декору, як і машинка «Зінґер», вироблена на початку минулого століття. Потім баба зажадала пральку-автомат, і то не абияку, а неодмінно фірми «Зануссі», вона стежила за рекламою і вирішила, що тільки така якість її влаштує. Потім у хаті поставили електронагрівач води, зробили ремонт на кухні. Зараз баба мріє, щоб на вісімдесят восьмі уродини їй подарували посудомийну машину.
Ясна річ, вона не погоджується, аби її забаганки фінансували донька чи онуки, і регулярно їздить на базар «до міста», продавати сіянку і цибулю. Аби зменшити кількість цих поїздок, які коштували всім неабияких нервів, Сарона вигадала «спеціальну систему знижок і довгострокових кредитів без відсотків» в одному із супермаркетів, яку так заплутано пояснювала бабці, що та врешті махала рукою і вірила, що назбираних нею грошей уже досить на омріяну побутову техніку.
Сарона успадкувала бабчину наполегливість, залізний характер і комерційне чуття. Тільки скероване воно було не на вирощування і продаж сіянки, а на туристичний бізнес. Мати завжди мріяла, що донька стане державним службовцем або працюватиме в банку. Необхідність постійно місити болото ґумаками і вирощувати сіянку виробили у матері Сарони особливе захоплення перед людьми в костюмах. Можливість працювати в теплому офісі, а не надворі, носити елегантний діловий одяг і отримувати гарантовану зарплатню були в її уявленні найбільшим щастям, про яке тільки можна було мріяти. Сарона послухалася матері і здобула економічну освіту, а потім деякий час працювала у філії одного з великих іноземних банків. Її працелюбність і ділові якості дуже цінували і через кілька років навіть зробили керівником нової філії, яка відкрилася у місті.
Але робота в банку здавалася Сароні надто нудною і одноманітною. Вона придбала в кредит квартиру спершу собі, а потім ще одну для молодших сестер (усі сестри послухалися матері і здобували економічну освіту), а потім написала до батька з проханням допомогти їй знайти стартовий капітал для того, щоб відкрити власну туристичну фірму. Саме про це Сарона мріяла вже багато років.
Батько допоміг, і тепер Сарона днями та ночами працювала на свій бізнес. Сестри допомагали їй, а після завершення навчання вони планували працювати всі разом.
Це трапиться згодом
Ту подорож вона запланувала у свій улюблений момент, відразу після прокидання і лінивого пиття кави в ліжку, серед незвичної легкості позбавленого будь-яких справ та обов’язків вихідного дня посеред тижня. Таке накопичення випадкових приємностей додало її мріянню ейфорійності. І вона відразу ж почала побоюватись, що варто лише озвучити сказане, як відразу доведеться брати на себе певні зобов’язання, а разом з тим зникне приємність спонтанної дії.
Тому їхати вирішили наступного ж дня. Зібралися, купили карту і вирушили.
Це була їхня давня мрія, здійснити яку завжди заважали об’єктивні обставини, як виправдовувалася вона саме перед собою, хоча добре усвідомлювала, що всі об’єктивні обставини насправді є лише намаганням пояснити власну нерішучість. Цього разу вдалося наважитися, і тепер Сарон сидів за кермом, а Сарона вишукувала на карті назви міст і містечок, кожне з яких могло б стати метою їхньої подорожі. Вони вирішили рухатися хаотично, без жодного маршруту, покладаючись тільки на миттєві бажання і симпатії. Пункти їхньої мандрівки визначалися настроєм, назвою або обиралися навмання на карті. Їм не хотілося обмежувати себе ні конкретним маршрутом, який заважав би приймати спонтанні рішення, ні тим більше тривалістю перебування у тому чи іншому місці.
Важливим було все, наприклад, несподіваний краєвид на заросле ряскою озеро, що відкривався з правого боку дороги і заслуговував на коротку зупинку. Озеро пахло осінньою прілістю і не підпускало близько, захистившись мочарами і болотистим берегом. У раптовому сонячному зблиску вони побачили, що між гілками двох дерев на протилежних берегах озера протягнуте павутиння, розгледіти яке можна тільки у момент, коли сонячне світло падає на павутиння під певним кутом. Ця комашина тарзанка виглядала зворушливо і підкреслювала автономність життя водойми, від якої, мабуть, давно відчепилися люди, знеохочені болотом, зарослими очеретом болотистими берегами і прохолодною вологістю лісу довкола, де метушиться надокучлива комашня. Завдяки цій безлюдності і відокремленості тут була якась особлива атмосфера, хоча Сарона і не змогла би чітко пояснити, в чому саме була ця особливість. Хотілося просто стояти на березі озера, вдихати вологувате повітря й уважно стежити за сонячним променем, зосередившись на тому, щоб якомога частіше вдавалося побачити павутиння над озером. Сароні здавалося, що коли сонце заходить і комахи можуть бути впевнені, що ніхто більше не зауважить їхню тарзанку, вони починають активно бігати по ній з одного берега озера на інший і розносити по старанно замаскованих криївках свої комашині скарби.
Потім був ще лісок, непомітний із траси, до якого довелося їхати неасфальтованою стежкою. Вони погуляли трохи по цьому лісі й зауважили рекордну кількість білок та їжаків. Опале листя м’яко шурхотіло під ногами, вони брели навмання, вслухаючись у цей приємний шурхіт, аж поки не натрапили на галявину, яка несподівано відкрилася перед очима, ніби винагородивши їх за наполегливість. Сонце, якого майже не відчутно було у решті лісу, падало на цю галявину косими променями, здавалося, до них можна доторкнутися, ніби до натягнутих струн. Дерева утворювали ідеальний за геометричними пропорціями овал, а між ними суцільним килимом натягнувся яскраво-зелений сухий мох. Вони лягли просто на мох, підставили обличчя сонцю і пролежали так, аж поки не почало холоднішати.
Коли втомлювалися їхати, зупинялися у першому-ліпшому селі і ходили від хати до хати, шукаючи місця для ночівлі. Часом їх відразу ж пускали переночувати, а бувало, що пошуки затягувалися. Одного разу вони проїздили аж до півночі, поки не домовилися з дядьком, якого зустріли біля напівпорожнього сільського шинку. Господар привів їх під хату і попросив зачекати кілька хвилин. Як потім виявилося, за цей час він підняв з ліжка дружину, тещу, трьох дрібних дітей і погнав їх ночувати до кухні, а нічним гостям запропонував лягти під ще теплі перини з легким запахом дитячої сечі. Окрім спальні та кухні у будинку, як і в кожній сільській хаті, була ще вітальня. Шлюбні фото господаря і господині за склом серванта, а на полицях виставлені в рядок, ніби реліквії чи коштовності, дешеві фаянсові горнята – недобиті рештки кількох сервізів, балончики з-під дезодорантів та дешевих парфумів. Накритий вишитим рушником телевізор на почесному місці, ікони на килимі, який закриває побілену підсиненим вапном стіну, два великі ліжка, на яких настелено подушок і перин майже до висоти людського зросту, а зверху все це м’яке і тепле царство накрите капами та вишитими серветками. Вітальня не опалювалася, і ночували там, мабуть, лише в особливих випадках. Цього разу також обійшлися без вітальні, гості розмістилися у спальні господарів, а господарі полягали на розкладному дивані та дерев’яному бамбетлі в кухні. Вранці по черзі виходили до порожньої і промерзлої за ніч вітальні, щоб помолитися і переодягтися. Сароні чомусь запам’ятався недоречний пластмасовий нічник у формі трьох червоних тюльпанів, який не мав шансу на використання, навіть якщо у кімнаті хтось ночував, бо висів не над високо застеленим ліжком і навіть не над диваном, а над святковим столом, білу вишивану скатертину якого прикривала картата церата. Пилюки не було навіть на кришталевих келихах у серванті, мабуть, вітальню щотижня прибирали.
Ця вітальня пригадуватиметься Сароні, коли їй доведеться мати справу зі схожими уявленнями людей про святковість як про щось страшенно формальне, потрібне про людське око і ніяк не пов’язане з бажанням приємно провести час свята. Адже в хаті її бабці все виглядало схоже. Найцінніші предмети намагалися використовувати якомога рідше і зберігали саме у вітальні, куди заходили зрідка. Ніби боялися раптом відчути себе комфортніше у власній оселі, зробити щось приємне для себе, а не напоказ, ніби вважали чимось непристойним розміститися вільніше, відокремивши спальню від дитячої. Ніби наявність у тісній хаті однієї неужиткової кімнати давала їм відчуття якоїсь особливої зручності, вартої щоденної тісняви. Ніби усі розкоші, доступні їхньому скромному існуванню, зводилися до того, аби кілька разів на рік скликати гостей і розсадити їх довкола столу, під кічуватим нічником, під яким діти хотіли б спати щодня, але їм не дозволяють, наставити на стіл побільше ситних наїдків і чимшвидше випити кілька чарок, аби не зауважувати більше тягучої мовчанки, яка западає за столами, де збираються люди, які не звикли відпочивати чи просто проводити час у розмовах і яким насправді абсолютно байдуже, де напиватися – у старанно прибраній до свята просторій вітальні чи тісній кухні. Мабуть, у кухні було б навіть зручніше, не потрібно далеко носити наїдки і можна курити за столом.
Звичка постійно відмовляти собі у приємностях і зосереджуватися тільки на обов’язках має свій сенс. Так значно легше мобілізуватися у будь-якій ситуації і змиритися з життєвими незручностями. Дивною вона виглядає лише у перенесенні на ритуал святкування.
Про це Сарона згадувала, і коли зустрічала суботнього пообіддя виснажені пари молодят, цілковито поглинуті старанним виконанням стандартної святкової програми. Невиспані наречені щосуботи вже вдосвіта займають черги у салонах краси – зачіска, манікюр, педікюр, солярій, складна процедура вбирання і взування. А тоді черга на сходах до загсу, церемонія одруження у виконанні тітки зі старомодною залакованою зачіскою, випускання у небо голубів на тих же сходах, черга молодят і немовлят на сходах до церкви, церемонія шлюбу у виконанні замученого священика, який щойно посвячував джип і ще не встиг відхекатися, квіти до пам’ятника жертвам війни, прогулянка середмістям і напружені посмішки перед камерою у салоні винайнятого лімузина, час від часу можна потай помасувати втомлені ноги, подивитися, чи спущена петля на панчосі не доповзла ще до видимого з-під сукні місця, але ні в якому разі не згадувати про те, як тисне сукня чи краватка. Обмін вимученими посмішками, тостами, жартами, квітами та конвертами, поцілунки на замовлення і танці під живу музику. А найгірше, коли все це відбувається пізньої осені чи ранньої весни, – закоцюбла і змучена молода у самій сукні обережно обминає калюжі, шкутильгаючи на неприродньо високих обцасах. Старанні нагромадження дорожезних мережив, декольте та гіпюрів, завершені складними конструкціями зачісок, сильно дисонують із грубуватими обличчями – масивними скулами, манерою постійно жувати ґумку, криво посміхатися кутиком вуст, виставляти напоказ золоті коронки. Але найбільше дивує ця затятість у намаганні все зафіксувати, так ніби перегляд відео може стати цікавішим, ніж самі відчуття в цей день, прожитий по-особливому, чи спогади про ці відчуття. Дивує переконаність, що речові докази пережитого задоволення є важливішими за саме задоволення, отримати яке у вищеописаних умовах надзвичайно складно.
До таких святкувань дуже відповідним є слово «відбути», яким їх переважно й описують. Але навіть воно залишає без відповіді питання – навіщо відбувати, як це питання переважно залишається без відповіді і в ситуаціях менш тривіальних.
Під час цієї подорожі за кермом переважно був Сарон. Він зосереджено вів машину і час від часу питав:
– Зараз направо?
І вона кивала, бо насправді було байдуже, поїдуть вони направо, наліво чи прямо. Важливим було не повертатися назад і їхати у якомусь напрямку, не витрачати зайвих зусиль на вибір маршруту. Тільки часом, коли бачила на карті, що їм доведеться їхати по дуже поганій дорозі, то заперечувала:
– Ні, наліво.
Або:
– Ні, прямо.
Сарон усі ці дні курив більше, ніж звичайно, спершу зупинявся і виходив із машини, а потім почав курити в салоні. Час від часу вона теж брала цигарку.
На готель вони натрапили випадково. Він був розташований на відлюдді, і в жодному вказівнику на дорозі не зазначалося, що тут є готель. Вони поїхали у тому напрямку, бо раптом серед лісу побачили досить пристойно заасфальтовану дорогу. Мабуть, власники вирішили, що такий спосіб звернути на себе увагу буде кращим за рекламу. Будинок був невеликим, із неоновою вивіскою, яка спалахувала синіми літерами напису «ГОТЕЛЬ». Щойно почало темніти, і ця несподівана поява з-за повороту місця для ночівлі була дуже вчасною.
Сарон мовчки припаркував машину навпроти входу і витяг цигарку. Сарона взяла сумку з документами і вийшла довідатися про вільну кімнату. Коли виходила, нещільно причинила за собою двері, так у неї виходило майже завжди. Він механічно перехилився через крісло і зачинив двері ще раз. Вона озирнулася і подумала, що його це, мабуть, кожного разу дратує, відчула докори сумління, пообіцяла собі не робити так більше, але розуміла, що все одно переможе звичка.
У невеличкій рецепції було порожньо і приємно пахло кавою з горнятка на столику. Сарона підійшла до столика і зазирнула в горнятко, кава була з молоком і ще парувала. Щось дзенькнуло, і з розсувних дверей до неї вийшла усміхнена дівчина із довгим жовтаво-білим волоссям незвичного відтінку, тож Сарона мимоволі придивилася до нього уважніше.
– Доброго дня, Юліє, – привіталася вона з дівчиною, ім’я якої прочитала на табличці біля горнятка.
– Я не Юлія, а лише заступаю її сьогодні. Але якщо ви хочете переночувати, будь ласка. Кімната на двох із вікнами на озеро?
Сарона не встигла відповісти, бо у цей момент почула шурхіт коліс і звук двигуна з вулиці. Вона підійшла до вікна і відхилила жалюзі. Побачила, як від’їздить зі стоянки авто і Сарон махає їй рукою на прощання.
– Ні, на одного, будь ласка. Точніше, на одну. З вікнами на озеро, – відповіла вона дівчині, якось механічно фіксуючи все, що відбувається. Чомусь це не викликало у неї навіть подиву.
