Kitabı oku: «Комашина тарзанка (збірник)», sayfa 3
Бланк реєстрації, який їй довелося заповнити, виглядав досить незвично. Аби відповісти на його запитання, Сароні довелося багато що пригадати:
1. Перший дитячий спогад, який запам’ятався назавжди.
2. Улюблені страви, напої, кольори у десять років і зараз.
3. Улюблені книги, фільми, картини.
4. Імена трьох найближчих друзів дитинства і юності.
5. Улюблені сорти квітів.
6. Чи часто ви мрієте?
7. Скільки часу на тиждень відводите для спогадів?
8. Що для вас важливіше – жити передчуттям приємної події, переживати щось приємне чи пригадувати пережиту приємність?
9. Чи збираєте ви згадки про важливі моменти вашого життя і про які саме моменти?
10. Як вам краще подорожується – на самоті чи в товаристві?
Не було питань про ім’я чи прізвище, дату народження, місце проживання, планований час перебування. Сарона слухняно заповнювала бланк, намагалася відповідати якомога детальніше і нарешті дійшла до останнього запитання: «Як саме і де ви хотіли б бути поховані і що хотіли б пережити перед смертю?»
Прочитавши це запитання, вона раптом відчула дуже сильну втому і неспроможність зробити над собою ще якесь, навіть мінімальне зусилля.
– Можна я відповім на це запитання завтра? – запитала вона дівчину, яка за цей час встигла вже випити свою каву і тепер впорядковувала якісь папери у рожевій течці.
– Звичайно, всі так роблять, – не здивувалася дівчина і дала їй ключ. – Ваша кімната буде не дуже великою, але всі так починають. Добраніч, – сказала дівчина, і Сарона мовчки взяла ключ і пішла до своєї кімнати, так ніби жила тут уже давно.
На дверях не було номера, замість нього напис «Кімната», а на ключі напис «Сарона». Крихітна кімнатка, відразу ж біля сходів на другому поверсі. Широке ліжко посеред кімнати, письмовий стіл, полиці з книгами, відео та музикою, аскетично обставлена крихітна лазничка, на полицях косметика, якою зазвичай користується Сарона. У коридорі вбудована в стіну шафа, на полицях – речі Сарониного розміру і більш-менш у її стилі. Все це не здивувало її, так само як не здивував раптовий від’їзд чоловіка, нетипові питання на бланку готельної реєстрації, її не дивувало взагалі ніщо під час цієї подорожі. Вона тільки тепер усвідомила, що відтоді, як вони вирушили з дому, вона ще жодного разу не здивувалася. Але і це видалося їй цілком природнім, вона роздягнулася і лягла спати.
Як з’явився Сарон
Йому завжди бракувало вміння справляти враження на людей. Він любив спостерігати за тим, як інші легко знайомляться із вродливими жінками, розважають застільну компанію анекдотами і бувальщинами, не переймаючись при цьому, чи достатньо дотепно те, що вони розповідають, вільно поводять себе перед публікою чи камерою. Йому самому все це вдавалося рідко, точніше, він сам вважав, що це вдається йому рідко, бо щоразу, коли він удавав таку невимушеність, відчував провину за те, що поводиться нечесно. Адже насправді неможливо показувати себе з кращого боку і бути при цьому правдивим, неможливо поводитися вільно перед публікою і не хизуватися або бути цілком байдужим до того, як виглядаєш в очах інших. Неможливо не хвилюватися, зваблюючи жінку, яка тобі подобається, а приховуючи це хвилювання, відразу ж обманюєш і себе, і цю жінку. І цей марнославний момент нечесності завжди його непокоїв і позбавляв приємності від досягнутого навіть тоді, коли і йому вдавалося бути дотепним, справляти приємне враження на нових знайомих чи демонструвати власну незамінність на робочому місці.
Його цікавило, як дають собі з цим раду інші і чи можливо уникати цього або пов’язаних із цим сумнівів. Ці сумніви не мучили його лише тоді, коли він діяв не у власних, а в чиїхось інтересах. Саме тому для нього таким важливим було зберігати тісні зв’язки із друзями і навіть просто знайомими. Коли Сарона про щось просили, він завжди все відкладав і негайно виконував прохання. Навіть якщо його власні справи вимагали більш термінового вирішення, ніж чуже прохання. Він вважав неетичним ставити власні інтереси вище чужих. Сароні здавалося, що він часто проявляє у такі моменти непотрібний максималізм, за яким просто не розпізнає того самого марнославства, якого так боїться і уникає. Адже коли допомагаєш іншим, теж не можеш бути вільним від прагнення показати себе з якомога кращого боку і справити добре враження.
Вони часто дискутували про те, яку саме дозу егоїзму можна вважати здоровою, і погляди їхні на це рідко співпадали. Сарон був переконаний, що нехтувати можна лише своїми інтересами і в жодному випадку не справами інших. Сарона ж стверджувала, що ставити так питання некоректно і критерієм має бути важливість і терміновість тої чи іншої справи, а не те, чиї саме інтереси пріоритетні – свої чи чужі. Якщо не ремонтувати кран, який тече, у власній кухні, а замість цього ремонтувати крани знайомій, яка про це попросила, то рано чи пізно можна затопити сусідів і спричинити проблеми і собі, і сусідам, значно суттєвіші за той клопіт, який могла б завдати собі знайома, викликавши сантехніка. У даному випадку ідеться не про те, що знайома не зможе дати собі раду сама, а про приємність від її подяки і захоплення власним альтруїзмом, тоді як ремонт власного крана є лише звичайним буденним обов’язком і не обіцяє жодної сатисфакції. У здоровому егоїзмі Сарона вбачала значно менше самозамилування, ніж у гіпертрофованому альтруїзмі. На її думку, поміркований егоїзм був чесним, а приховування цього егоїзму і вимушування себе до саможертовності – штучним і неприроднім. Сарон частково погоджувався з нею, але визначити, яку ж саме дозу егоїзму слід вважати «здоровою», їм так ніколи і не вдалося.
Сарон працював шеф-кухарем у дорогому французькому ресторані. Це був єдиний такого рівня ресторан у їхньому місті, у якому все, від столів до мінеральної води, привозили з Франції і спершу навіть намагалися знайти кельнерів, які володіли б французькою. Від останнього, щоправда, відмовилися, обмежившись Сароном, який мав досвід роботи у відповідних паризьких закладах.
Вони з Сароною знали одне одного завжди. Їхні матері теж були подругами дитинства, майже одночасно народили дітей і назвали їх однаково. У дитинстві їх завжди жартома називали «зятем» і «невісткою», а коли вони одружилися насправді, ніхто не здивувався. Сарон і Сарона ходили до одного садочка, потім сиділи за однією партою в школі. Тільки після школи їхні дороги ненадовго розійшлися, бо Сарон не послухався батьків, у яких був єдиним сином, і замість вступати на юридичний здобув фах кухаря, потім виїхав разом із батьками за кордон, звідти привіз трохи заощаджень, купив квартиру, машину і планував із часом відкрити власний ресторан.
Саронові подобалася робота в ресторані, важка, цікава і добре оплачувана, вона вимагала постійно бути в формі, жити інтенсивно та енергійно, не займатися самошкодуванням під час безкінечних сезонних депресій. Насичене «зовнішнє» життя, з одного боку, справді обмежувало, примушувало обертатися у колі практичних думок і залишало занадто мало часу для роздумів, читання чи розваг. Зате, з іншого боку, дозволяло ефективніше використовувати власний час і вести емоційно більш комфортне існування. Якщо найважливішим у житті є встигнути зібрати за відведений тобі проміжок часу якомога більше різноманітного досвіду, то він усе робив правильно.
Тепер, у готелі, коли Сарон раптом опинився в умовах незвичної бездіяльності, коли нікуди не потрібно було бігти і тільки від нього самого залежало, чим саме заповнити свій день, він почав усвідомлювати, що таке існування теж має свої приваби.
Хоча на самому початку це давалося йому досить складно. Він постійно поривався вийти на прогулянку, нервовими кроками обходив околиці і відчував лише задуху, дискомфорт від бездіяльності, потребу чимось себе зайняти. А повернувшись до своєї кімнати, усвідомлював, що не пригадує, як виглядали околиці, якими він гуляв, чи зустрічалися йому дорогою якісь люди, які дерева переважають серед тутешньої рослинності, які пташки найчастіше зустрічаються, яким було сьогодні вранці небо і як воно змінилося після обіду. Він усвідомлював, що відвик звертати увагу на всі ці важливі речі, постійно зосереджений на буденній біганині, усвідомлював, що розівчився відпочивати. Йому було неспокійно, і він не міг зосередитися ні на чому, навіть на розгляданні краєвидів. Та через кілька днів це минуло, і він раптом почав відкривати для себе масу цікавих і раніше не зауважуваних речей. Це було схоже на ранок вихідного дня, коли після важкого тижня і недосипу нарешті вдалося повноцінно відпочити, і навіть фарби довколишніх предметів відразу отримують більш насичені кольори. Його прогулянки стали повільнішими, давали заспокоєння і цілу масу нових вражень. Тепер він уважно стежив за переміщеннями хмар, напрямком вітру і впливом погоди на настрій, зауважив, що трава у довколишньому лісі старанно вистрижена, ніби на газоні, і це справляє враження якоїсь штучності, ніби ти у знімальному павільйоні кіностудії. Що у траві дуже багато мурашок (забагато? але звідки йому знати, скільки насправді повинно бути мурашок), зате майже немає мух, і це, мабуть, засмучує численних павуків, які поз’єднували гілки дерев такою густою сіткою павутиння, що, здавалося, ніби птахи могли б гойдатися у цих сітках, як у гамаках. Хоча, мабуть, якщо є стільки павуків, то повинні бути і мухи, просто вони поводяться значно обережніше. Після кожного дощу вздовж стежки рівним шнурочком вишиковувалися равлики і нерухомо проводили так кілька годин, а потім розповзалися в різні боки. Дивний ритуал, повторюваність якого захоплювала Сарона, і він щоразу після дощу спеціально виходив надвір, аби стежити за пересуваннями равликів.
Сарон завжди був максималістом. Він часто подумки повертався до котроїсь зі своїх випадкових фраз у не менш випадковій розмові і міг по кілька разів перепитувати Сарону, чи не прозвучало це по-дурному, чи було достатньо зрозумілим, чи варто було взагалі це говорити, чи правильно його зрозуміли. Так ніби вона могла це знати. За кермом Сарон також постійно вагався, чи правильно обігнав машину, чи не занадто підвищив швидкість, чи не засильно підрізав машину праворуч. І марним було намагатися переконати його, що не варто так сильно сумніватися у кожному своєму слові чи вчинкові. Саронові важливо було мати певність, що він усе робить правильно.
Для Сарона було дуже важливим не порушувати комфорту інших. Він ніколи не дозволяв собі запалити, попередньо не запитавши дозволу, навіть якщо знав, що усі присутні також палять або ніколи не мали нічого проти. Перш ніж витратити навіть незначну суму з їхнього сімейного бюджету, він завжди радився із Сароною. Не з міркувань ощадливості, а просто тому, що вважав це справедливим. Але ніколи не ображався, якщо Сарона приймала якесь фінансове рішення сама. Одним із основних його життєвих принципів було не вимагати і не сподіватися ні від кого вдячності. Тому, попри свою безвідмовність у допомозі іншим, він завжди довго вагався, перш ніж попросити про допомогу когось іншого. Сарона вважала, що він трохи перебільшує з цим і що більшість людей почувалася б комфортніше у стосунках із ним, якби він принаймні час від часу давав їм можливість зробити щось для себе. Але сперечатися з ним на цю тему було марно. Колись раніше він поводив себе так і з Сароною, і їй доводилося вдаватися до хитрощів, аби довідатися, чого саме хочеться йому поза бажанням догодити їй у всьому. Важливими були бажання і настрої Сарони, а Сарон звично підпорядковувався цьому й опирався її спробам змінити такий стан речей. Вони багато про це говорили, і Сарон погоджувався, що Сарона має рацію. Він чесно намагався робити над собою зусилля, але зламати звичку, вироблену роками, було непросто. Більше того, її зусилля отримали цілком несподіваний ефект. Із часом Сарон перестав відокремлювати своє існування від її і почав вважати справи Сарони власними справами, тому насамперед виконував прохання інших, а не її. Сарону ображало те, що справляти враження на неї Сарон уже не намагався, і це, на її думку, була найбільш поширена помилка, яка може зруйнувати будь-які стосунки. Коли перестаєш боятися зіпсувати думку про себе у найближчої людини, коли здається, що стосунки міцні і будуть такими завжди і ніщо їм не загрожує.
Сарон дуже мало спав. Йому достатньо було чотирьох годин на добу, і він завжди прокидався близько четвертої-п’ятої, годину-дві читав і після цього ще трохи дрімав. У готелі він почав спати трохи більше, але з такою ж годинною перервою на читання вночі, і ця друга половина його спання була дивною. У цей час він бачив не сни, а уривки з власного минулого, розглядав їх, ніби на супутниковій карті, наближав і віддаляв від себе зображення, дивився на нього під різними кутами зору. Ніби прослуховував записані на диктофон розмови, натискаючи на «стоп» у місцях, де не був певен, чи добре все зрозумів, чи правильно сказав, а особливо довго затримувався на тих місцях, які з задоволенням би знищив. Але функції монтажу вві сні, як і в реальному житті, не існувало. Він помітив за собою, що після таких снів-спогадів став значно спокійніше ставитися до своїх вчинків і слів, тепер він усе частіше повертався до них просто з цікавості і перебирав, як світлини в альбомі, його вже не настільки болюче, як раніше, цікавило, чи правильно він сказав чи вчинив, чи можна було б краще і як це виглядало збоку.
Пітагорас
Єдине, що її не влаштовувало тут, це запах тютюну. Так, ніби у порожніх коридорах хтось ховався і чекав, поки Сарона вийде з кімнати, щоб запалити чергову цигарку. Такою вразливою на тютюн вона раніше ніколи не була. А те, що вона не бачила, хто саме курить, викликало сумнів, чи справді вона чує дим, чи це їй лише здається. І ця непевність примушувала ще більше зосереджуватися і принюхуватися. Часом їй починало здаватися, що вона чує дим навіть у власній кімнаті. Це нагадало їй епізоди з її першого перебування в Парижі, в гостях у грека Пітагораса, екстравертного молодого філософа з Родосу. Його називали Пітагорас через прихильність до одноіменної анісової горілки, яку він приносив із собою на всі вечірки. Пітагорас цілими днями сидів на кухні помешкання, яке спільно винаймали кілька студентів, і кожному, хто заходив на кухню, детально розповідав про те, як провів день, – коли прокинувся, що робив потім, які має плани на обід чи на вечір. Такий стиль спілкування він називав «середземноморським темпераментом» і описував це досить лаконічно:
– Ти можеш легко вступити з людьми в розмову. Ясна річ, це поверхово, але ти розмовляєш, отримуєш задоволення і йдеш далі.
І, здається, саме це і було для Пітагораса найважливішим. Не тема розмови і навіть не сам співрозмовник, а просто факт регулярного спілкування, можливість щось сказати і почути реакцію на це. Він міг детально розповідати зміст побаченого щойно фільму, не зауважуючи, що співрозмовник відверто нудиться або кудись поспішає. Міг довго розпитувати, що ти думаєш про тих чи інших відомих митців, спортсменів чи політиків, прізвища яких щойно випадково почув по телевізору, і забути їх через п’ять хвилин. А потім з подробицями розповідав про те, як ведеться якимось грецьким знаменитим митцям, спортсменам чи політикам, хоча його про це ніхто не питав, а прізвища цих людей співрозмовник чув уперше або і востаннє. І тільки тепер Сароні спало на думку, що, попри численні розмови з Пітагорасом, вона мало що знає про нього самого, що він значно більше любив розпитувати, ніж розповідати, і ця манера розмови насправді була далеко не настільки поверховою, як могло би здатися на перший погляд. Пітагорас часто випитував її про те, як виглядає життя в Україні, як люди проводять вільний час, що готують, про що спілкуються, порівнював почуте зі своїм досвідом, але цей досвід рідко бував надто приватним. Тільки колись у розмові, коли він вчергове запросив Сарону до себе в гості, на Родос, то випадково обмовився, що у нього в помешканні стоять три двоповерхових дитячих ліжка, на яких можна розмістити чимало гостей. І тон сказаного був таким, що Сарона не наважилася розпитати, звідки у нього ці ліжка і де тепер діти, для яких їх там поставили.
Часом те, що розповідав Пітагорас, втрачало ознаки правдоподібності, бо важко було повірити, що людина з однаковим ентузіазмом може цікавитися такою кількістю різних речей.
Пітагорас знав напам’ять дати днів народжень усіх своїх знайомих і завжди дарував їм подарунки. Йому залежало на тому, щоб справляти людям приємність.
Улюбленою розвагою Пітагораса було екзаменувати знайомих на знання поширених в усіх мовах слів грецького походження:
– Ну скажи, як буде грецькою «душа»? – зустрічав він з порога Сарону, яка від одного вигляду його цигарки змушена була бігти назад, до своєї кімнати, так недобре їй ставало від запаху тютюнового диму. Але вона не хотіла розповідати Пітагорасові про свою проблему. Можливо, сумнівалася, що коли розповість, то він припинить постійно курити і видихати дим співрозмовникові в обличчя. Адже звички змінити не так просто.
– Психе, – казала вона і стійко боролася із бажанням втекти геть.
– А як буде грецькою «любов»? – питав Пітагорас. – Ну, тобто, не тілесне кохання, – щоразу, ставлячи це питання, він плутався, не вміючи знайти пояснення відмінності поміж еросом і агапе.
Сарона знала правильну відповідь, а заодно розповіла Пітагорасу і свою улюблену історію про ці два грецькі слова, історію від іншої паризької знайомої, художниці Сімони. У сільській школі, де вчилася Сімона, обов’язковими були уроки релігії. І ось одного разу пастор, який викладав релігію, вирішив розповісти дітлахам про відмінність між еросом і агапе. Третьокласники дуже нудилися під час цих розповідей, але вчитель чомусь захопився темою і знаходив усе нові й нові приклади, які яскраво демонстрували несхожість цих двох понять. Невідомо, чому йому настільки хотілося поділитися своїми відкриттями з учнями, можливо, він сподівався, що така тематика зробить уроки релігії цікавішими, може, у нього були якісь інші міркування, але протягом кількох місяців на кожному уроці він так чи інакше згадував про це. Аж поки хтось із дітей не розповів про дивну звичку священика батькам. Батьки, ясна річ, стривожилися, поскаржилися куди слід, і пастора звільнили за аморальність. Заступити його було нікому, тож уроки релігії відмінили. Сімона розповідала цю історію непоспіхом, театрально карбуючи кожне слово і час від часу затягуючись синім «Голуазом» без фільтра, який вона курила через мундштук із позолоченим краєм. З усіх цигарок Сарона найлегше витримувала запах «Голуаза» без фільтра. Сімоні було уже за сімдесят, і з правого боку спини у неї був невеличкий горб. Але вона зовсім не комплексувала з цього приводу і завжди вбиралася у дуже елегантні сукні вільного крою, а шию загортала шаликами або стильними хустками. Сімона була дуже уважна до всіх побутових деталей, і Сарона часто відвідувала її у дощові чи морозні дні, бо знала, що художниці важко виходити з дому в таку погоду, а вона ніколи не купує більше трьох скибочок пармезанської шинки у єдиній крамниці, в якій, на її думку, можна купувати м’ясо. Щодня виходить по свіжі круасани до сніданку, а потім за багетом на вечерю. І якщо погода їй заважає, то вона радше відмовиться від їжі, ніж від своїх принципів.
Сімона могла витратити годину на декорацію столу, коли Сарона заходила до неї на каву, по декілька разів міняючи горнятка, підставки під горнятка, цукерничку і довго роздумуючи, на яке ж саме еспресо має сьогодні охоту – на еспресо з кардамоном, цитриною чи звичайне.
Сімона сама зауважила, що Сарона страждає від цигаркового диму, перебування у непровітрених приміщеннях і запаху квітів. Квіти, які стояли у вазі кілька днів, ще задовго до того як зів’янути, починали страшенно смердіти. Мабуть, справа була в якихось специфічних добривах, які робили ці квіти витривалішими, бо не в’янули вони справді довго.
Сарона і Сарон жили у невеличкому двоповерховому будиночку на околиці містечка. Вони купили його у спадкоємців бабці, яка прожила тут усе життя, і вирішили не перебудовувати, а лише поволі ремонтувати, зберігаючи дух будівлі і пристосовуючись до неї, замість того щоб адаптувати її до своїх потреб. Ця тактика виявилася правильною, і вони відчували це, у будинку була якась особлива, приємна атмосфера, яка створюється тільки у тих будівлях, які зведені з дотриманням якихось знаних лише старим майстрам і сільським людям правил, сформулювати які ніхто з них не вміє, але завжди може з точністю сказати, що саме варто робити, а що не слід. Навіть нові ліжка у кімнатах вони розмістили на тих же місцях, де були розташовані старі. Встановили центральне опалення, але зберегли п’єц, хоча він і забирав багато місця. А час від часу навіть розпалювали в ньому, Сарона любила готувати паляниці з маком. Як вчила її бабця – пісне тісто із квасного молока і борошна, лише трохи солі, а випікати на нічим не змащеній печі, старанно перевертаючи паляниці після того, як вони стануть рум’яними з одного боку. Свіже молоко підсолоджувалося, до нього додавався розтертий із водою мак, а паляниці розмочувалися в молоці. Таємниця смаку цієї страви полягала саме у способі випікання, бо паляниці, приготовані у газовій або електричній духовці, були прісними та нудними на смак, або ж зовсім неправдоподібними, як ті селянські страви, які часом подають у дорогих ресторанах, декорованих під сільські шинки.
У садку перед входом вони поставили кілька старих швейних машинок, під однією з яких любив спати їхній пес. Мабуть, цим пояснювалося те, що машинки ніхто не зламав і не вкрав.
Справжньою дилемою стали для них вікна. Було дуже шкода міняти дбайливо вистругані віконця, але іншого виходу не було, саморобні вікна були надто нещільними. Ніби в компенсацію за це вони вирішили фарбувати стіни тільки вапном, щороку підбілюючи хату зовні і всередині.
Квітник перед будинком був справою Сарона, він дбайливо добирав сорти квітів, які оточували зільник. Улітку Сарон вирощував усі свої приправи на городі, взимку заставляв підвіконня вазонками базиліку. Зимовими вечорами Сарон часто розпалював у п’єці, відчиняв заслонку і любив спостерігати за тим, як згорають поліна. Дрова він завжди заготовляв сам, у лісі, розташованому за кілька кілометрів від міста.
На вихідні вони часто виїздили кудись у гори. Блукали довкола розвалених замків, розташованих поблизу, а часом їхали у пошуках такої руїни доволі далеко, вишукували по селах старі дерев’яні церкви, вівтарі, розписані відомими майстрами, або ж вівтарі, кілька століть тому перенесені на периферію з котроїсь із міських церков. Селяни, побачивши на богослужінні чужих, часом дивувалися і перешіптувалися, а церковний сторож переважно вдивлявся у них із відвертою підозрою, хоча переживав він, мабуть, не так за ікони чи розписи, як за церковну касу, за збереження якої відповідав насамперед.
Тепер, коли Сарона згадувала це все, спогади вишиковувалися в чергу один за одним, як книги на полиці, їх раптом ставало дуже багато, як буває багато монет, коли починаєш вигрібати їх із кишень зимового одягу під час весняного прибирання, і Сарона відчувала необхідність повернутися до кожного з цих спогадів, хоча б на коротко знову відчути атмосферу якихось приємних вечорів, проведених біля полум’я в п’єці удвох із Сароном, посиденьок із Пітагорасом та Сімоною, інших епізодів, до яких хотілося б повернутися ще раз подумки. Їй здавалося, що важливо час від часу подумки повертатися до тих чи інших спогадів, ніби стираючи з них пилюку, бо по-іншому деталі можуть поволі вивітритися, ніби парфуми, якими рідко користуються, і поволі у пам’яті залишаться лише дуже загальні, позбавлені конкретики, враження.
Вони з Сароном часто вечеряли при свічках, Сарон готував щось спеціально для них двох, випробовуючи нові рецепти, і дуже хвилювався, коли Сарона повільно куштувала страву, адже від її реакції залежало, чи пропонуватиме він увести страву в меню. Сарона старанно розповідала про свої враження від страви, хвалила, критикувала, намагалася вловити найменші відтінки смаку, куштувала гарячим і трохи охололим, порівнювала, як краще, оцінювала аромат і навіть те, скільки доводиться чекати на приготування, адже і це важливо, аби не зруйнувати святкового настрою, якщо очікування буде надто тривалим, або навпаки, занадто коротким, і ним не вдасться насолодитися. Після цього тесту напруження Сарона спадало, вони пили вино і розмовляли.
Сарон розповідав про кумедних відвідувачів, які боялися замовити тринадцятий столик або вимагали, щоб у меню були подані рецепти страв і калорійність кожного складника, або і таких, що приходили обвішані коштовностями і хутром, здавали їх до гардеробу, а поряд ставили охоронця, якому весь вечір не дозволялося відлучитися навіть у туалет. Деякі з гостей завжди мали при собі натільні пляшечки з горілкою і потай в туалеті запивали ексклюзивні вина міцнішими напоями, щоб не бачила дружина. Інші, витративши на вечерю кілька сотень, потім поспішали на автобус, щоб не витрачатися на таксі. В автобусі у них могли витягти гаманець, і наступного дня вони обурено розповідали про кишенькових злодіїв, які в долі з водіями, і про те, що це свинство. У деяких гостей з-під трохи закоротких штанів костюмів від Армані взимку визирали протерті і не дуже чисті кальсони очевидного базарного походження, а з «ролексів» частково стерлася «позолота» і залишилася на шкірі власника непоміченим зеленуватим осадом. Це було трохи схоже на складання пазлів, коли до описаних офіціантами візуальних портретів Сарон додавав свої кулінарні спостереження. Наприклад, про одного з постійних відвідувачів, який щоразу замовляв асорті з морепродуктів та жаб’ячих лапок, одну з найдорожчих страв, але завжди залишав його неторкнутим, і це дивувало Сарона, аж поки він випадково не побачив на столі у свого лікаря карточку цього чоловіка (замовлення постійних клієнтів приходили на кухню з прізвищами), розкриту на черговому записі. Із запису Сарон довідався, що у цього чоловіка важка форма алергії на усі види морепродуктів.
Чи про іншого, який постійно замовляв цибулевий суп, з’їдав кілька ложок, а потім використовував майже повну тарілку замість попільнички, повертаючи її повною сигарних окурків.
Ще один відвідувач замовляв завжди одну і ту ж страву, спеціально введену в меню на його прохання і попри заперечення Сарона, який вважав, що смаженому філе хека і фриткам із кетчупом не місце у такому ресторані. Для тих, хто дивувався, побачивши цю страву, в меню зазначалося: на прохання одного з постійних клієнтів. До картоплі з рибою він завжди пив кубинський ром, а на десерт просив какао, зварене на молоці.
