Kitabı oku: «Гроші. Ч 1. Сизий світанок», sayfa 3
4
Але перед тим, як стати тигроловом, чи то пак, наступити хижакові на хвіст, Саша взяла відпустку, зібрала малого і поїхала до Криму. Там, біля Нового Світу, від бабусі залишився будиночок, і тепер кожного літа, обов’язково наприкінці серпня – початку вересня, Саша або з батьками, або сама, або з Іваном їздила сюди. В інші літні місяці Саша Крим не любила: натовп спітнілих тіл, галас, неякісні продукти, скрізь черги, космічні ціни, за всі стежки, куди не поткнись, деруть гроші. А у вересні – зовсім інша історія: тихо, спокійно, чисте, наскільки це можливо, море, в якому майже немає відпочиваючих, ціни вгамовуються, місцеві відчайдушно б’ються за останніх клієнтів і скидають ціни. Останнє цього року було напрочуд важливо – так склалося, що наприкінці літа грошей родина майже не мала: багато довелося витратити на ремонт даху будинку, в якому жили, встановити новий котел для опалювання.
Іван знову сидів без роботи, планував чергову бізнес-авантюру, отже Саша розраховувала лише на свої відпускні. Вона склала бюджет витрат: на день виходило не більше ста гривень на двох із Філіпом – малому на морі подобалося, після двох тижнів, що вони провели тут минулого року, він позбавлявся нежиті й аденоїдів у носі на півроку.
Отже, альтернативи поїздці на море Саша не мала і, економлячи на всьому, що тільки можливо, в ті дні розмірковувала над украденими у держави олігархом Кардашем двома мільярдами доларів дуже часто і неквапливо. Інколи шарилася інтернетом, намагалася зібрати до купи свою уяву про таку величезну суму, збагнути, куди її можна витратити: виявляється, чи не найдорожчу віллу в світі можна придбати всього за 300 мільйонів доларів, ну а за два мільйярди можна відлити собі золоті саркофаги фараонів, накупити купу дорогих автомобілів, обзавестись островами і палацами, словом, як виявилося, не така вже це й проста справа – витратити два мільярди доларів, особливо теоретично…
Зрештою, Саша не витримала – купила малому черевики, начебто і недорого, але так ретельно розрахованого бюджету тепер до кінця відпустки точно не вистачало. Саша подзвонила Івану, попросила вислати сто доларів – виділити з коштів, відкладених на чорний день (існувала у них така недоторканна заначка).
Ранком наступного дня, перед тим, як поїхати до «Ощадбанку» за переказом, Саша разом із малим вирішила прогулятися знайомими місцями і зі здивуванням утнулася носом у великий паркан. Стежка, якою вона стільки разів ходила минулими роками, виявилася перекритою. Правда, в паркані існувала хвірточка, але не було схоже, щоб нею часто користувалися – на ній, наче символ заборони, висів великий накидний замок. Саша відійшла трохи далі від паркана і побачила, що там, углибині, на пагорбі, що тепер також став недоступним, виріс великий будинок із зеленим дахом. Якби вона йшла зараз сама, без сина, то могла б спробувати обійти новобудову і маєток або наплювати на все і перелізти через паркан, але з малим прогулянка мусила закінчитися прямо тут. Ну хто міг дати дозвіл будувати в заповідній зоні?! Яка прикрість!
– Загородили все! Багатії прокляті! Не пройти, не проїхати!
Вона озирнулася. По стежинці йшов чоловік років п’ятдесятип’яти, очевидно, що місцевий. Він вів за кермо велосипед із прив’язаною за раму косою, на багажнику стояв мішок.
– Хто ж це так вдало влаштувався? Тут же заповідна зона! Певне, начальник якийсь? – запитала Саша якомога більш лагідно. Вона знала, що місцеві люблять, коли до них звертаються лагідно. Та й хто не любить?
– Ха! Який там начальник! Депутат місцевий. Шарлатан, як і всі інші депуташки!
– А я думала, якесь київське або московське велике цабе.
– Московські начальники на березі моря будуються. А київські нам не начальники! – заявив чоловік, порівнявшись із Сашею і Філіпом. Від нього пахло свіжоскошеною травою і гірким противним потом. – Тепер обходь навколо три кілометри!
– А з якої він партії, цей депутат?
– З Партії легіонів, з якої ж ще?! У нас інших-то, вважай, і немає. Хіба що комуністи, так їх зовсім мало залишилось.
Косар так ненависно щиро гнівався на депутата і на ситуацію, що склалася в Криму із захопленням земель, що Саші стало цікаво попитати, чи ходить той на вибори, і взагалі, що думають люди з цього приводу? Чи не збираються якось впливати на ситуацію?
– Дядьку, а ви на вибори ходите? – зухвало запитала вона.
Косар озирнувся, подивився на Сашу і на малого, навіть, як їй здалося, посміхнувся:
– Звісно. А як же! Це ж майбутнє наших дітей та онуків. Голосую обов’язково!
– І за кого, якщо не секрет?
– Як це – за кого? За Партію легіонів, само собою! За кого ж іще?!
Саша як стояла, так ледь і не впала:
– Так вони ж вам землю перегородили! Ви ж самі тільки-но їх сварили?!
– Ну перегородили, так і що тепер? Нічого ж не зробиш. Якщо не вони перегородять, так інші. Хай краще ці. Зате вони за російську мову!
– А… – тільки і змогла промимрити вражена до глибини душі такою мотивацією Саша.
Додому поверталася пригнічена. Мало того, що прогулянка не вдалася, так ще і цей чоловік… Ну, от здавалося, як це все кореспондується поміж собою: пограбування Криму, загарбання землі, захоплення берегів моря, пляжів, заповідників – і російська мова? Мова наче індульгенція! «Хоча, – думала вона, – якщо взяти до уваги, а не брати не можливо, асортимент друкованих видань – газет, журналів, присутніх у місцевих кіосках, то нічого дивного насправді немає!» Дійсно, колись Саші закортіло купити місцеву пресу, і її накрив неймовірний жах: хоч на приватних розкладках, хоч у кіосках «Укрпошти» лежало стільки реально чорносотенних антиукраїнських дешевих газет, що приналежність Криму до України викликала великі питання. Тобто, якщо вони тут лежать і продаються, значить, їх же хтось купує і читає?
Асортимент книжок – в основному, художньої літератури та псевдоісторичних розвідок – пропонувався не менш одіозний: суцільні жидомасонські заколоти, англосакси на службі світової закуліси, крах «Проекту Україна», «Розколоті тризуби» і все таке інше, від чого волосся вставало дибки на всіх куточках тіла. «Чи є тут СБУ? Чи є взагалі в Україні Служба безпеки саме України?» – це були відповіді на які давно, точніше з 2010 року, як тільки на виборах переміг Хазяїн, звучали голосно, але безрезультатно.
Саме тут, у Криму, Саша і почала три роки тому свій індивідуальний похід проти Хазяїна, розпочала збір колекції маєтків нинішніх можновладців. Це сталося не через ненависть до можновладців і не через бажання розбурхати цю ненависть в інших людях, справа спочатку полягала лише в парканах. Так, у парканах, що зростали в Криму, наче гриби після дощу. Складалося таке враження, що півострів нарізав на салат ножем вправний кухар, буквально на очах земля, вода і каміння переставало бути доступним – і переходило в приватну власність. Ця анексія тривала ще з 1990-х, але саме зараз, після приходу до влади Хазяїна, набула епічних масштабів, коли ніщо вже не було перепоною.
Тоді, в серпні 2010-го, з самого ранку, залишивши Філіпка рідні, Саша з Іваном відправилися в похід на цілий день – хотіли потрапити з Бахчисарая пішки до печерних міст. Оглянувши Чуфут-Кале і вражаючу Іосафатову долину, вони рушили в бік Тепе-Кермену. На карті чітко були вказані стежинки, як правильно зауважив косар-прихильник Партії регіонів: вималюваний весь маршрут, але раптом, від самого початку – паркан, ворота, охорона, не пройти, не проїхати. Звісно, до печерних міст вони таки потрапили, але часу витратили занадто багато, та й настрій зіпсувався вкрай.
На зворотному шляху вони заїхали в одне з найулюбленіших своїх місць – мис Айя. І ось тут на них чекав вже зовсім неприємний сюрприз – розгорнуте будівництво. Масштаби майбутнього маєтку настільки вражали, що Саша навіть намагалася з’ясувати у місцевих мешканців, хто ж це будується такий зухвалий? Місцеві знизували плечима, відповідали, що нічого не знають, але поміж не промовистим «нічого не знаємо, нічого не чули, нічого не бачимо» все ж таки промайнуло, що, швидше за все, майбутній маєток належить сину Хазяїна – Дантисту. Відтоді Саша, коли випадала нагода, кожного літа навідувалась на мис, спостерігала, що там відбувається. Цьогорічну подорож вона запланувала на завтра, після того, як отримає кошти від чоловіка.
До міста, до «Ощадбанку», їхали переповненою маршруткою. Незважаючи на початок вересня і ранковий час, стояла спека. Саша вирішила виїхати раніше, щоб напевне встигнути отримати гроші. Шкодувала, що й досі не обзавелася банківською карткою, а тепер пізно.
«Ощадбанк» зустрів величезною чергою. Люди чомусь саме в цей день масово прийшли чи то знімати кошти, чи то платити за комунальні послуги: у більшості людей, що не працюють, завжди знайдеться привід, щоб зазирнути в банк і постояти в черзі, Саша так і не розібралася, чому людей так багато, та це й не мало значення. Мало значення те, що черга майже не рухалася, і навіть пенсіонери, які до всього звикли, почали незадоволено бубоніти. Щоправда, неголосно, а так, швидше для порядку. «З них вийшли б ідеальні буддисти, – подумала з іронією Саша. – Як можна змінювати країну, взагалі, щось змінювати, коли величезна юрба людей під дверями державного банку навіть не цікавиться, що сталося, чому їх не обслуговують і чому вони тут стирчать?!»
Зате малий Філіп терпів не довго, очевидно, не обтяжений сумними спогадами та минулим – діти в цьому сенсі майже ідеальні революціонери, і майже одразу почав скиглити, проситися додому. Проте додому, звісно, Саша поїхати ніяк не могла, навіть коли б захотіла – гроші закінчувалися, вона не розраховувала на такий крутий поворот подій, отже, мусила сидіти і чекати своєї черги. А черга завмерла, наче монумент комунізму. Співробітники банку, що інколи з’являлися у віконцях, заклопотано пробігали повз людей коридором, і на всі запитання коротко відповідали, що зламалася якась програма в комп’ютері, й як тільки її налаштовували, то знову ставався збій. І чи запрацює, і коли запрацює – невідомо. Тобто, ніхто нічого не знає, типова ситуація.
Проте Саша не малу можливостей чекати. Примітивши невисоку літню жінку у простій сукні з більш-менш людяним виразом обличчя і бейджиком співробітниці банку, яка вийшла, очевидно, на обід, Саша прийнялася її караулити. За півгодини вона спіймала «банкіршу» на зворотному шляху, буквально схопила за руку:
– Одну секунду! Вислухайте мене, будь ласка! – вимовила настільки переконливо, наскільки змогла.
– А-уууу! – підтримав маму Філіп.
Саша стисло пояснила свої обставини, в яких наразі опинилася, кілька разів підняла на руки Філіпа, що вже зовсім розкис, і попросила допомоги. На щастя, жінка справді виявилася душевною: завела всередину, посадила на стілець, дала склянку води малому і попросила почекати, поки вона дізнається, що можна зробити. Скрізь відчинені двері лунали гучні голоси – до всіх інших бід, що навалилися на відділення, співробітники «Ощадбанку» висловлювали своє обурення якимись діями начальства і гучно сварилися. Незважаючи на галас, у прохолоді кондиціонеру малий одразу заснув у Саші на руках.
– Треба почекати. Зараз програма зависла знову, – сказала, повернувшись, пошепки їх рятувальниця. – Спить? У мене онуки, двоє… – посміхнулася. – Ми все зробимо, не хвилюйтеся. Ви хочете – тут посидьте, хочете – я вас на дивані посаджу?
– Ні-ні, дуже дякую! – заперечила Саша. – Я тут почекаю, ще прокинеться… А що тут за галас у вас? Про якісь облігації?
– А! – жінка посуворішала. – Нам сьогодні цього ще не вистачало до наших проблем! Уявляєте: з Києва прийшов наказ – всім співробітникам «Ощадбанку» викупити по десять державних облігацій, кожному – мінімум на п’ятсот доларів! Уявляєте, яка свинота? Вічно там у Києві щось як придумають, а ми тут, у Криму, розгрібай!
– Так, а якщо у когось немає п’ятиста доларів? Що тоді? – здивувалася таким звичкам начальства у державному банку Саша. – І взагалі, чому ви повинні викуповувати державні облігації? Невже більше нікому?
– Нас хіба хто запитує? Немає грошей – тоді або бери кредит, або он… – і жінка вказала на двері. – Звільняйся!
– А це тільки тут, у вас, у Криму?
– Хтозна, – жінка знизала плечима. – Я побіжу, вже скоро…
Гроші Саша отримала за півгодини. Решту дня пішло на дорогу додому, приготування вечері, прогулянку вздовж моря. Весь цей час її не покидала ця дивна історія: держава випускає облігації і потім змушує працівників державної таки установи скуповувати їх. Який у цьому сенс? Невже справи настільки кепські, що до державних облігацій з гарним відсотком ніхто не має інтересу? Можливо, тому не має, що держава скоро зникне, і нікому платити буде по боргах?! Саша відкинула цю нісенітницю і прийшла до висновку простішого: як повернеться до Києва, то обов’язково має дослідити історію державних облігацій за останні кілька років. Щось воно тут не так.
Але до Києва повертатися дуже не хотілося. Їй ніколи не подобалося жити в місті, завжди хотілося простору, неба, тиші. Так Саша звикла з дитинства: одна бабуся жила в Київській області, біля Заповідника, інша тут, у Криму, де вона і пропадала зазвичай кожне літо – всього кілька кілометрів від моря, неподалік гори, неймовірна природа, краса, одним словом. Вдома вона не могла всидіти, зранку до ночі пропадала з подружками, облазила всі місцеві цікавинки. Бабуся, на диво, до такого способу життя онуки ставилася спокійно.
Саме тут Саша якось дізналася і про свою здатність на несподівані, різкі вчинки, а було їй тоді лише п’ятнадцять. Пізно ввечері вдвох із подругою вони поверталися з танців. Посеред дороги їх перестріли якісь урки на машині, почали хапати за руки. Саша вирвалася, а от подругу майже затягнули в салон. Не вагаючись ані секунди, Саша підняла з дороги чималу камінюку і жбурнула в бік машини. Гучно дзенькнуло лобове скло – урки завмерли, не вірячи, що їхню дорогоцінну тачку пошкоджено. Цієї миті подрузі вистачило, щоб врятувати не тільки свою честь і здоров’я, а, можливо, й життя. По мокрій слизькій траві дівчата скотилися вниз і побігли, що мали сил. Їх, напевне, врятувало добре знання місцевості. Урки переслідували їх деякий час, але не спіймали.
Так що Крим Саша знала добре, їй тут подобалося, і все, що відбувалося тут, хвилювало її не менше, ніж київські справи.
На мисі Айя будівництво було у розпалі – ревіли екскаватори, виїжджали і заїжджали у ворота вантажівки, працювали, крутячи стрілами, баштові крани. Вже чітко вимальовувалися контури будівель, загальний – без перебільшення, грандіозний як для пересічного спостерігача – вигляд маєтку. В країні вже давно говорили про економічну кризу, нестачу бюджетних фінансів, але, судячи з усього, володарів цього майбутнього палацу криза не торкнулася. На жаль, Саша мала фотоапарат із не надто якісною оптикою. Насправді, вона не збиралася фотографувати чи якось інакшим чином фіксувати події, але побачене настільки її вразило своєю грандіозністю, що вона помимо волі зробила кілька знімків. Територія маєтку непогано проглядалася з дороги згори, але на знімках важко було щось розібрати достеменно, вони аж ніяк не передавали ні всього розмаху будівництва, ні його деталей. Наприклад, Саша розгледіла старовинні гармати, обмотані мішковиною, але фотоапарат не зміг дати якісне зображення, хоча в цілому – що це саме гармати, а не, наприклад, смажені поросята – все ж роздивитися можна.
Саша миттєво придумала собі новий план – вийти у відкрите море і звідти зняти ще кілька кадрів. Оскільки ані бригантини, ані яхти під рукою вона не мала, то просто скинула одяг і попливла. Пливти, тримаючи фотоапарат в одній руці над головою, виявилося вкрай незручно, а нормально сфотографувати об’єкт на березі – майже неможливо. Саша промучилася так хвилин десять, поклацала і, зовсім невпевнена в результатах експерименту, повернула до берега.
– Як водичка? – Перші, кого вона побачила, були двоє чоловіків, що сиділи на піску поруч із її одягом і пили мінеральну воду із півлітрових пластикових пляшок.
«Оце влипла, – подумала вона. – І далеко в мокрому купальнику не втечеш…»
5
Снилося інколи щось жахливе, але ніколи – відірване від конкретного життя. Дитинство снилося часто, ще – зона, начебто він знову там тягне строк, а ходить наче у концтаборі, – у смугастій робі з номерком. І от раптом: «Вітер! Тебе знесе вітер!» – дивовижний крижаний голос. І в десятий, не менше, раз перед обличчям майнули двері на вході до Верховної Ради: туди-сюди, туди-сюди. Хазяїн прокинувся, огледівся, і побачив те, що волів бачити – свою розкішну спальню у Міжріччі. Але сни… Сни йшли з голови, зсередини, їх не перебудувати, не переінакшити. Щоправда, коли він поскаржився на видіння лікарю з «контори», той запевнив, що є препарати, що можуть впливати також і на сни («Ми все можемо!» – сказав зухвало той лікар, у чому Хазяїн насправді і не сумнівався ні на мить), але на перших етапах вони можуть негативно діяти на психіку, тож поки триває проект «Зламаний тризуб», у голову президента і головного виконавця краще не втручатися. Тим більше, що ті видіння не тягнуть за собою жодних наслідків, не впливають на життя, тож кілька неприємних хвилин після пробудження – не така вже й велика ціна при такій напрузі.
Насправді Хазяїн на перших етапах кар’єри вирізнявся виключно здоровою і стійкою психікою, майже тваринною: коли треба було боятися і ховатися – він боявся і ховався, коли мав можливість вбити – вбивав. Збої почалися пізніше, коли він відчув, що став багатою людиною, яка має що втрачати, і що насправді зараз міг би вже насолоджуватися життям, а не виконувати важкі завдання і президенствувати. «Чому ті двері так хитнулися? Звідки взявся протяг? – гадав він, вкотре роздивляючись неймовірну красиву стелю спальні. – Такого ніколи не траплялося раніше. Це точно підлаштувала опозиція, щоб спаскудити йому свято інавгурації!» Проте доказів він не мав, а в гіпнотизерів, що могли б рухати предмети і двері, звісно, не вірив. «Вітер! Тебе знесе вітер!» – згадав він голос зі сну і знову здригнувся, плюнув і різко підвівся з ліжка.
Тут, у Міжріччі, йому дуже подобалося. Можна сказати, що нарешті він отримав від життя те, що хотів. Залишалося завершити одну справу – і можна зайнятися своїм особистим життям, не думати про політику і хто скільки вкрав. Не можна сказати, що він втомився від насиченого політичного життя, але постійний «дах», що надавав команди вже кілька десятків років, напружував. Хоча, зрештою, ким би він став, аби не той випадок, аби не далекий родич-космонавт і його друзі? Що б із ним сталося? Не виключно, що розділив би долю тих сотень «биків», що догнивали після чергових розборок зараз у закинутих шахтах Донбасу. Дві відсидки на «зоні», а потім… Потім він одружився – так було потрібно – на доньці судді, і підписав той папір.
І от, після того, як він погодився працювати на «контору», він раптом став улюбленцем життя. Наче з’явився якийсь маг, який перетворював каміння і гарбузи, що валялися на його шляху, на діаманти і дорогі автомобілі, переносили з одного крісла в інше – все вище і вище. Він довго не вірив у всемогутність тієї сили, що стала опікуватися ним, аж поки не потрапив, не маючи спеціальних навичок чи талантів, хіба що пристрасть до швидких автомобілів, на автоперегони в Монте-Карло. Маючи дві судимості! В таке важко повірити. Навіть добропорядній людині і комуністу (такий збіг насправді траплявся не часто) виїхати за кордон у СРСР було вкрай проблематично, а тут – офіційна делегація, і все таке. Правду кажуть – мафія безсмертна.
Але тим, хто потрапляв на перехрестя співпраці партійних ділків, спецслужб, «цеховиків» і злочинного світу, таланило вдвічі більше, ніж звичайним агентам. Там крутилися гігантські гроші, про які пересічний будівельник комунізму і мріяти не смів, та й американському імперіалістові довелося б попітніти не один десяток років і придумати не одну бізнес-комбінацію або побудувати не один завод, щоб заробити стільки. А тут гроші текли рівчачком прямо в кишені за докладанням найменших зусиль, інколи просто за мовчазної згоди і добре продуманих паперових оборудок. Так що звичка красти з державного бюджету завелася тут давно, просто це мало хто досліджував, а хто досліджував, той довго не жив.
Так він і зробив кар’єру, особливо не переймаючись за минуле – сліди за ним замітали справжні професіонали. Коли СРСР не стало, він було подумав, що все тепер у минулому, але його знайшли, розповіли, що до чого, і дуже детально пояснили, чого від нього очікують відтепер. Все буде так, як і раніше: він підніматиметься нагору, настільки, наскільки то можливо. Його будуть підтримувати і просувати, боронити і піклуватися про реноме. «Ми купимо всіх у цій країні, яка не має права називатися країною, – сказав сивочолий інтелігентного вигляду чоловік. – Спочатку ми наберемося сили, ствердимося вдома, а потім займемося тутешніми справами більш щільно. Ми купимо всіх, хто стоятиме на дорозі. А кого купити неможливо, тих вб’ємо. Рано чи пізно ми повернемо всіх назад… Твоє завдання – уважно слухати інструкції і натискати в правильному напрямку…» Коли почали гинути, розбиваючись об КамАЗи ті, хто стояв на дорозі у його покровителів, тоді він повірив, що все серйозно.
І став слухати уважно, навчався різним премудростям, навіть вивчив – ну як зміг! – українську мову, говорив поки що помалу, хоча й із паузами, проте досить чітко. Траплялися, звісно, недолугі випадки з деякими непростими словами, вилазили російські звороти, але ж не порівняти з тим, як він говорив українською раніше. Для вивчення мови інструктори застосували спеціальну методику: на деякий час він навіть засинав під запис українською, потім прокидався – і починав вправи на вимову. А щоб він не уникав занять, уважно стежили люди з його охорони. Вони не підкорялися Гуслякову і державній службі охорони, не підкорялися СБУ, по документах проходили як його особисті охоронці.
Насправді можна сказати, це були його наглядачі звідти, від кураторів, адже система побудована дуже раціонально, зі знанням життя і людей – нікому не можна довіряти на сто відсотків. Отже вони наглядали за ним, передавали дрібну повсякденну інформацію, буденні інструкції, надійно охороняли.
Але навіть Гусляков і досвідчені охоронці «контори» не змогли врятувати його від нападу вінка. Тоді йшов противний дощ, але ніяк не можна було відмінити цей візит до Вічного вогню – протокол є протокол, тим більше, що то був візит одного з кураторів, президента, хай і лялькового, Росії. Отже, вітер кидав в обличчя краплі води, костюм, такий гарний дорогий блискучий костюм, геть промок, і коли він зробив кілька кроків уперед, вінок чи то з сосни, чи то з ялинки фактично напав на нього. Саме так – напав, іншого слова він і не підібрав би. Рефлекторно Хазяїн нахилив тулуб вперед, почав пручатися, але вінок і не думав здаватися. Він спробував відштовхнути вінок руками, але вітер, наче його проплатила опозиція, подув ще дужче і виявився сильнішим, продемонстрував його безсилля. Охорона завмерла на мить, не розуміючи, що їй робити – хапати вінок, не хапати вінок? Надягати на вінок кайданки? Відтягати Хазяїна в бік? – охоронці стояли, наче зачаровані.
Найбільше він спочатку переймався, а потім захоплювався реакцією Ведмедкіна – жодна рисочка не сіпнулася у того на обличчі, наче за протоколом так і було записано: вінок нападає на Хазяїна. Ввечері, після закінчення офіційної частини, уже в Міжріччі, в Хонці, на улюбленому дивані, він попросив Ганю показати йому відеозапис. Продивившись кілька разів, остаточно переконався, що вінок наче хтось навмисне смикнув за мотузку, іншого пояснення він не знаходив. Ну не буває так у житті, щоб на президента країни так нападав вінок! Ганя, звісно, посміялася: «Вітер! То просто подув надзвичайно сильний вітер!» – але на той час його вже мало хвилювала думка цієї жінки – її вплив на прийняття ним рішень якщо не минув остаточно, то скотився до критичного рівня. У найближчі дні він вчинив внутрішнє розслідування, есбеушники сотні разів переглядали відео, опитували присутніх, але зрозуміти і пояснити природу нападу вінка ніхто так і не зміг. Все закінчилося тим, що Хазяїн дав у морду якомусь полковнику з «контори». Тим і випустив пар, як завжди, коли справа не виладновувалася, як слід.
Але не всім навіть він міг дати в морду, таке от складне життя. Досі паморочилося в голові і хотілося щось розламати, коли згадував про свій день народження. Там, у Криму, на Форосі, зібралися найближчі люди. Як завжди, дарували дорогі подарунки, говорили улесливі слова. Хазяїн встав, взяв слово, подякував присутнім, а потім перейшов до суті:
– Ми зробили дуже багато, у нас все є. Ми рухаємося вперед, але вже не так швидко, як колись. Думаю, настав час нам подумати над тим, щоб звільнити дорогу нашим дітям! Вони молоді, хай керують! – Він виразно обвів поглядом святковий стіл. Реакція гостей його збентежила. Тут зібралися люди розумні і заможні, багато хто з них пройшов не менше, а може, і значно більше в житті, ніж він. Всі вони складали певну систему в його оточенні, а деякі – і свою власну, незалежну, яку вибудовували десятиріччями. Вочевидь, вони не були готові зараз до таких змін, він поспішив. Але ж правду говорять, що коли мова заходить про дітей, навіть наймудріші люди втрачають голови?
– Діти ще молоді, – раптом він почув голос Ранета. – Хай ще заслужать право чимось керувати!
У залі стало тихо – назрівав конфлікт. Хазяїн гарячково думав, що відповісти, адже Ранет був незалежною людиною, мав свої стосунки з кураторами і крадіями в законі, мав величезні статки, але найголовніше – був дуже розумним і дуже обережним. І якщо він сказав таке вголос, прямо протиставив себе Хазяїну, значить, на то була якась змова, значить, його рухи по просуванню сина і створенню «сім’ї» з єдиним центром управління по відмиванню грошей стали предметом серйозних обговорень в усіх колах. Можливо, вони навіть щось задумали, щоб протистояти невпинному натиску «сім’ї». Але що? Це він з’ясує згодом, а зараз потрібно щось відповідати – так, щоб не впасти в очах присутніх і не образити Ранета.
– Ранете! – усміхнувся Хазяїн. – Всім відомо, як ти виховуєш своїх дітей: ти навіть сина не віддав в академію «Шахтаря», щоб той не втратив відчуття реальності і щоб не виникало бажання у тренерів якось полестити тобі і поставити його на гру. Я думаю, це прекрасний приклад! За Ранета, за правильне виховання наших дітей!
Так він і викрутився тоді, але проблема обізначилась. Наче хтось впустив на підлогу міцну вазу – річ не розбилася, але тріщинки пішли по всій поверхні. Всі зрозуміли, що Хазяїн не жартує – країну він планує передати сину. Про це говорили навіть не його тости, а тихі, але дуже агресивні дії «сімейних» бізнес-структур: Дантист разом із сином генерального прокурора, своїм товаришем, – тепер головою Нацбанка Гарбузом, Куркою, бізнесменом, що виник невідомо звідки і від кого, іншими наближеними міністрами і бізнесменами, почали стрімкий наступ на бізнес-інтереси майже всіх великих гравців по всьому бізнес-фронту.
Не чіпали вони хіба Ранета і Юрка Горлівського – двох найнебезпечніших людей країни, про силу і впливовість яких вони знали не з газет. У 2015 році маячили вибори президента, і потрібні були люди, на яких вони спиратимуться в запеклій боротьбі за владу. Також трохи осторонь стояли брати Збруєви – хитрі, сильні і цинічні. Вони вміли будувати системи і зарекомендували себе вірними людьми, що не бояться взяти на себе відповідальність в публічній сфері, прийняти удар на себе. Але всі вони, як один, остерігалися того, що Дантист порушить всі домовленості і займеться переділом сфер впливу, просто викине їх за борт, наче старий мотлох. Що наразі вже потроху і відбувалося. І два мільярди, спочатку красиво віджатих у «Нафтогазу» Кардашем, а потім заблокованих «сім’ю», – тому яскравий приклад.
Хазяїн нарешті дійшов до своїх улюблених пеньків, що стали знаменитими після репортажів по телебаченню, коли він, послухавшись Ганю, запустив у Міжріччя журналістів. Що смішного в тому, як він стрибав? Хазяїн щиро не розумів. Ну, стрибає людина по пеньках, це дуже корисна вправа для ніг і тулуба, і що смішного?! Він примірився до першого пенька і стрибнув, впевнено став на ноги, перегрупувався і безпомилково, задоволений власною вправністю, пострибав по пеньках далі.
«Конференція з європейцями, – думав він, – має відбутися за два місяці, в середині листопада. Чому вони такі недалекоглядні? Чому так беззастережно вірять в усе, що він їм обіцяє? У чому підступ? Як можна так жити?! Як вони взагалі з таким підходом до життя здобули свої статки, свої держави, міста, будинки, заводи, медицину, футбол та все інше?»
Весь досвід його власного життя говорив про те, що чесність – доля лохів, тобто простакуватих невдах, обдурити яких – законна справа будь-якого чоловіка, що себе поважає. Саме це він і збирався зробити – надурити всіх. І своїх, і чужих, за винятком, звісно, тих, хто все придумував і організовував. А потім…
Потім на нього очікувало життя в своє задоволення тут, у Міжріччі.
Тут він почувався вільно, начебто саме це місце природа і доля спеціально створили для нього. Що й не дивно – з перших відвідин стало зрозуміло, що саме тут мусить бути його житло, саме тут його місце під сонцем. Кінцевий пункт призначення. Та й сама історія Міжріччя говорила про це: першу резиденцію заснували тут на місці стародавнього Спасо-Преображенського монастиря. Як то кажуть, сам Бог велів – із страхом Хазяїна перед невідомим і нездоланним, жахом смерті, з його-то звичками літати на Афон і отримувати там чергові благословення від монахів! Тут святе, намолене місце, якого він буде вартий, коли виконає місію по з’єднанню двох братніх народів, тобто, вибачте, повернення частини народу, що заблукала, в рідний дім, до витоків. Монастир побудували ще в ХІІ сторіччі, а за радянських часів, само собою, знесли, зрівняли з землею; у 1935 році тут збудували перший комплекс відпочинку для керівників республіки, за незалежності комплекс, само собою, занепав. У 2002-му Хазяїн, коли став прем’єр-міністром, шляхом нехитрих і вдалих комбінацій зробив тут свою резиденцією, побудував будинок, а коли став президентом, то через підставні структури (спасибі братанам Збруєвим) приватизував 137 гектарів землі. Буквально за рік-півтора шаленими темпами на них виріс клубний будинок «Хонка» (його улюблене місце відпочинку), можна сказати, що головний палац, гостьовий будинок («будинок Путіна», як називає його Гусляков через те, що там побував сам Володимир Володимирович, якому Гусляков преклонявся наче божеству), дебаркадер «Галеон», спорткомплекс, спа-центр, гольф-клуб, яхт-клуб, гараж, де він розмістив свою улюблену колекцію автомобілів, зоопарк – там він особливо любив спостерігати за страусами, кінологічний центр, величезний парк зі штучними озерами, містки, скульптури і т. д. Куди там маєткам українських гетьманів, мільйонерів або секретарів Центрального Комітету Комуністичної партії, він «зробив» їх усіх! Сам Рокфеллер міг би позаздрити! І якщо він мав колись віддати країну в управління комусь іншому, то ці 137 гектарів будуть тільки його приватною країною, яку він нікому ніколи не віддасть. Він заслужував на такий приз, без сумніву.
