Kitabı oku: «Гроші. Ч 1. Сизий світанок», sayfa 4
Єдина проблема, що стояла перед ним: коли цим всім користатися? Коли грати в гольф? Насолоджуватися поїздками на автомобілях? Милуватися страусами? Їздити на полювання в Заповідник? На все це потрібен час, а час йшов на управління країною, точніше на підготовку передачі території під управління. Він планував відійти від справ після виграних виборів 2015 року – зробити прем’єр-міністром сина, а самому зайнятися, нарешті, впритул кабанами, страусами і тією, хто приходить тепер до нього вечорами у ліжко. Так сталося, що тепер з дружиною – тихою, вірною, безшумною жінкою – вони жили порізно. Син виріс, тесть помер, а більше їх, кінець кінцем, нічого і не пов’язувало, хоча ставився він до своєї жінки з повагою, проте, і повага мала свої кордони, бо він мав свої бажання, і гадки не мав, щоб їх стримувати. За усіма ознаками Хазяїн ставав дуже особливою людиною, можна сказати, історичною постаттю. І якщо вічність була йому гарантована, то, значить, і саме життя потрібно прожити на повну, як і годиться постаті історичній.
Інколи він з сумом відчував себе самотнім і винуватим перед сином і дружиною, тож вирішив, що мусить якось загладити провину перед ними. А що може бути найкращим подарунком для матері? Саме так – бачити своє дитя успішним і щасливим. Таким він і зробить його – першою людиною в країні, а сам залишить за собою роль верховного судді, до якого будуть приїздити або за особливими порадами, або за вирішенням складних розбіжностей. Тут їхні інтереси збігалися повністю, кожен отримував те, що хотів і на що заслуговував.
Хазяїн набрав по мобільному сина:
– Ти коли зможеш заїхати? Літак о шостій сідає? Чекатиму! – поклав слухавку в кишеню і рушив до Хонки. (А коли йшов, з посмішкою згадав, як заклякли від здивування і народні депутати, і судді, і члени Центральної виборчої комісії, коли він під час інавгурації, замість повернути посвідчення президента, засунув документ у внутрішню кишеню.)
6
На роботу в перший день після відпустки Саша прийшла у футболці з оригінальним принтом: трафарет Хазяїна з червоною крапкою посеред лоба. Автори трафарету – два зовсім молоді хлопця – отримали за цей малюнок по кілька років в’язниці, тож Саша вирішила, що треба їх якось підтримати, хоча б таким чином. Олексій Петрович, начальник юридичної контори «Коротенко і К», спочатку не звернув уваги на її зовнішній вигляд – насправді вони мали купу роботи, але потім, очевидно, за підказкою секретарки Олени Янівни, яка не дуже любила Сашу, зняв окуляри і нарешті покликав на розмову.
– Сашо, – сказав, як завжди, розважливо. – Ти ж знаєш, я цього… – Начальник мляво помахав у бік трафарету Хазяїна рукою, – урку сам терпіти не можу. Але ми на роботі, тож, будь ласка…
– Не можна на роботі так ходити? – уточнила Саша.
– Ну, по-перше, незалежно від малюнків на футболці, у нас існує певний дрес-код. Він досить демократичний, як на мене, тож варто його дотримуватися. Маємо солідних клієнтів… ну, ти сама розумієш…
– Так, ясно, – Саша кивнула головою. – А от…
– …але справа не тільки в роботі. Я дуже, чисто по-товариськи, не рекомендую тобі носити цю футболку деінде.
– Чому? – здивувалася Саша.
– Задля безпеки, – Олексій Петрович постукав пальцями по дереву стола. – Повір мені, часи йдуть вельми скрутні. В столиці тепер наймодніші – автомобільні номери з Донецької області.
– Ви щось знаєте? – запитала Саша. Олексій Петрович, зважаючи на перелік клієнтів, з якими він мав справу, завжди щось знав.
– Ти про що?
– Ну… Про країну. Про те, що станеться?
– Не турбуйся, тебе це не обходить, – посміхнувся керівник. – Просто зніми футболку… ха! – ляпнув себе долонею по лобі. – Я мав на увазі – не ходи в ній, а не «зніми футболку»!
Саша засміялася. Підсвідомість, ясна річ! Після повернення з відпустки виглядала вона дійсно неймовірно привабливо, кожна клітиночка її тіла дихала свободою і здоров’ям, хоча сказати, що вона красива, навряд чи було можна. Але зараз вона просто сяяла, і навіть чоловік ніяк не міг насолодитися її присутністю – дуже скучив, і з великими труднощами відпускав на роботу кожного ранку. Через кілька днів він мав їхати в Макіївку, до себе на батьківщину, там йому пропонували якусь роботу і заробіток, відмовлятися не мало сенсу, бо гроші в родині зовсім зійшли на ніщо5.
Наступного дня Саша прийшла в контору вдягнута, як завжди, по-діловому, поклавши в прання футболку з «хазяїном-вдовою індуса», як висловлювався про неї Іван через червону цяточку на лобі. Вона не мала жодних претензій до керівника своєї юридичної фірми – вони ж не програмісти якісь, що ходять на роботу в різнокольорових драних шкарпетках і з немитими головами – такий стиль їм навіть личить, інакше важко зрозуміти, як вони дають раду всьому тому безладу в комп’ютерах і програмах, та й на душі стає легше – такі розумні, але ж, бачиш, бідолашні, чим доводиться жертвувати… – Ні, вони висококваліфіковані юристи, що мають дуже впливову і багату клієнтуру, яка миттєво реагує на будь-яку дрібницю.
Так, все правильно: бізнес є бізнес, і особисті політичні уподобання не мусять муляти вимогливому оку клієнта. Але щось всередині не відпускало її, противилося звичним раціональним доводам, не вкладалося в звичні ніші, в яких раніше вона почувалася затишно і де завжди можна було сховатися від нового знання про гидотний світ, що її оточував.
«Напевне, це тому, – здогадувалася Саша, – що нове отримане знання перевершує собою все, що я знала раніше про цей світ. А можливо, воно стало, як то прийнято говорити, останньою краплею, що переповнило склянку». Так чи інакше, але Саша не знаходила собі місця, і її улюблений діловий костюм видавався їй тепер тюремним одягом, який її примусово змусили вдягнути, наче вона натягнула чужу шкіру, а та, справжня, залишилася вдома крутитися в центрифузі пральної машинки, інколи подаючи знаки червоною цяточкою на чорному трафареті ненависної пики з білосніжної піни «Рекса».
Новим її знанням, що так її збентежило, став план маєтку сину хазяїна – Дантиста. Ті двоє чоловіків, які заскочили її, коли вона, наче Афродіта шпигунів, виходила з піни морської, тримаючи на витягнутій руці таки мокрий фотоапарат, виявилися милими будівельниками, точніше архітекторами-прорабами. Вони помітили вправи Олександри, які вона виконувала навколо будівництва з фотокамерою, тож, коли вона зайшла в море, вирішили поцікавитись, хто вона така і навіщо їй неприємності. Чоловіки спочатку були налаштовані вкрай рішуче і грізно, але наскільки ж чоловіча природа вразлива до напівоголенного спокусливо-мокрого жіночого тіла! Побачивши Сашу в купальнику, вони вмить забули про свої претензії і розмову почали грайливо. Саша підтримала цю тональність, розуміючи, що головне зараз – дістатися одягу, а там далі як уже піде.
Трохи обсохнувши, вона швидко вдяглася, одночасно відповідаючи на різноманітні запитання, і навіть не відкинула пропозицію випити кави чи чаю у найближчому кафе.
Кафе виявилось саме таким, які Саша любила в Криму, – кримськотатарським, тому після кави вона не відмовилася від шурпи і плову. Слово за слово, відчувши, що перед нею не охоронці і не манкурти Хазяїна, а нормальні люди, та ще й із Києва, вона стисло виклала мету свого візиту – дізнатися все про будівництво і максимально зафіксувати на фотоапарат. З останнім трапилися очевидні проблеми, проте емоційні враження перекривали цю невдачу. Зрештою, сюди можна було повернутися більш підготовленою, покликати журналістів тощо… Чоловіки, яких звали Анатолій і Сергій, уважно слухали дівчину, попиваючи пиво, здавалося, що сказане нею їх мало хвилювало. Та й дійсно, яке їм діло до злочинної влади? Вони тут працювали, заробляли гроші, і непогані гроші, а от хто замовник, вони могли і не знати, та й яка, кінець кінцем, різниця? Якщо замовник – погана людина, то хай із ним розбирається прокуратура, чи не так? Їхня справа – будувати. Проте чоловіки знали, хто замовник, про що повідомили Саші: Дантист особисто контролював будівництво, неодноразово тут бував, і, очевидно, великих симпатій до нього будівельники не мали. Зрештою, вони розплатилися за обід, подякували за компанію і попросили номер телефону: так, про всяк випадок.
Пізно ввечері Саші на вайбер прийшов якийсь план. Ледь розідравши очі, вона у темряві намацала нудний телефон, що сповіщав про повідомлення, розкрила його і довго не могла зрозуміти, що то за картинки їй надіслали з незнайомого номера. Вранці прийшло просвітлення – то був план маєтку Дантиста. Дуже детальний, з усіма входами-виходами, комунікаціями і навіть системою внутрішньої безпеки і сигналізації. Маючи на руках такий план, можна вільно проникнути всередину і взяти там все, що захочеш. Це був щедрий подарунок в обмін на кілька хвилин спостерігання Афродіти-шпигунки і неквапливий спільний обід. Значить, зачепила їх чимось, змогла достукатися до сумління, хоча вони ж просто говорили про ситуацію в країні, про донецький клан, мафію, «сім’ю», про те, що країна занепадає при Хазяїні просто на очах. Значить, не одна вона так думала, не тільки маргінали-журналісти чи опозиція або заштатні громадські активісти чи вузьке коло національно налаштованої інтелігенції за чаркою горілки це обговорювало. Проблема хвилювала значно ширше коло людей. Для неї це був сильний сигнал.
Тепер Саша сиділа в Києві на роботі і думала, як має вчинити з тим планом маєтку Дантиста з мису Айя. Хороми там виростали на п’ять тисяч квадратних метрів – для чого, для кого? Для однієї людини? П’ять тисяч квадратів заповідної кримської землі тільки під фундаментом і дахом, а скільки ще заховають за височенний паркан?
Підліткові жахи, що переслідували її колись, – що Крим перетвориться на суцільні вузькі доріжки, огороджені величезними парканами, набували реалістичності, точніше, сюрреалістичності. Фотографії справді вийшли не дуже вдалими, проте на деяких можна було досить чітко розгледіти і будівництво, і башти, і дах будинків, і паркан.
Шкода, оптика не дозволила охопити всю грандіозність задуму проекта. Не обійшлося і без сюрпризів: на одній із фотографій Саша угледіла під деревом якісь мішки із трубами. Вона збільшила зображення на екрані і з’ясувала, що це не труби, а… гармати, замотані в мішковину. Спочатку вона здивувалася: невже дійшло до того, що охороняти маєток сина президента буде артилерія, потім розсміялася – ну, це було б уже занадто! Роздивившись, прийшла до висновку, що тим гарматам – сторіччя півтора-два, не менше, де ж він їх взяв? Тож навмання кинула в пошук у Гугл «старовинні гармати в Криму» і знайшла дуже цікаве повідомлення: нещодавно в Севастополі в Артилерійській бухті поцупили старовинні гармати.
Отаке. Не може бути! В інтернеті також висвітилася стаття з місцевої газети, в якій патріотична громадськість Севастополя переконливо стверджувала, що крадіжка тих гармат – справа рук британців, бо Велика Британія з часів перемоги в Кримській війні виливає саме зі сталі саме таких трофейних російських гармат знамениті «хрести Вікторії». «Очевидно, – стверджувала севастопольська патріотично налаштована громадськість, – у британців закінчилися трофейні гармати, от вони і вкрали наші. А все чому так відбувається? Тому що зробили Севастополь відкритим містом! От коли був Радянський Союз, і місто було закрите для іноземців…» – ну, і далі в тому ж запеклому дусі.
Подібні завивання про СРСР Саші нагадував відомий анекдот про недбалого студента, що для іспиту вивчив відповідь лише на одне запитання – про бліх. Тягне квиток, перше запитання – коти. «Коти – це тварини, вкриті шерстю, – відповідає студент, – в якій водяться блохи…» Друге запитання – собаки. «Собаки – це тварини, що мають довгу шерсть, в якій водяться блохи…» – відповідає так само студент; нарешті, третє запитання у нього – риби. «Риби – це істоти, які не мають шерсті, але якби риби мали б шерсть, то в ній би водилися блохи…» Тобто «патріотично налаштована громадськість», незалежно від місця мешкання і теми, завжди говорила тільки про бліх, що стрибали у них у головах. Але то пусте, так би мовити, рефлексії на задану тему – найцікавішими в статті виявилися не слова, а світлини вкрадених гармат, що як дві краплі води були схожі на ті, що вона випадково сфотографувала під деревом у майбутньому маєтку сина президента. Такий збіг видавався неймовірним, неможливим – виходить, син президента для свого маєтку вкрав історичні гармати з набережної міста-героя?! Але скидалося на те, що це було правдою.
Правдою, що шокувала Сашу. Навіть більше, ніж ті два мільярди. Тому що вкрадені для свого маєтку гармати були не в якомусь там бандерівському, чужому для кожної клітинки тіла й серця Дантиста, Львові, а в рідному за духом і суттю Севастополі, «місті слави російських моряків»! «Яким негідником потрібно бути?!» – завдавалася риторичним запитанням Саша. І приходила до логічного висновку: «Така людина здатна на все!»
Тож рішення і дії, що слідували за цим висновком, стали логічним продовженням її переконань. Вона мусила надати цим фактам розголосу, так вона вирішила. Майданчик у соціальних мережах для цього Саша мала, нехай йшлося просто про свою сторінку, але інших можливостей, виходу на медіа вона не мала. Може, воно й на краще, бо анонімність їй, наразі, поки що, гарантовано. І Саша взялася за підготовку матеріалу для оприлюднення. Без особливих сподівань на те, що такі дії щось змінять, але як завжди заповзято.
7
Зазвичай вони зустрічалися подалі від людських очей. Навіщо дратувати публіку? Чутки чутками, але давати їм підтвердження вкрай нерозумно. Тому пропозиція Лавочкіна здивувала мільярдера, проте він довіряв розуму і чуйці партнера і не став вдаватися по телефону в деталі, чому саме зараз вони мусять змінити формат спілкування. Не публічний і завжди дуже обережний голова адміністрації президента запропонував зустрітися на баскетболі.
На відкритті сезону очікувалося багато вболівальників і преси – грав чемпіон країни, команда, яку вони обидва підтримували коштами, президентом якої був уславлений баскетболіст, олімпійський чемпіон і, водночас, партнер по бізнесу, відповідно, і політичній партії. Баскетбольна команда виконувала роль рекламної вивіски, проте, незважаючи на легіонерів – іноземних гравців, переважно американців, яких для підсилення складу залучав менеджмент клубу, обходилася порівняно дешево, не в приклад футбольному клубу «Динамо», який наполегливо попросили взяти під фінансове крило від самого Мордвинчука.
Чиновник і олігарх уважно дивилися на майданчик, на якому під ритмічну музику скакали дівчатка з групи підтримки. Гра ще не розпочалася, але зал заповнився майже вщент, всі очікували цікавого протистояння, вболівальник скучив за баскетболом. Але якби хтось зараз запитав у цих двох, із ким гратиме їхній клуб, то навряд чи отримав би чітку і пряму відповідь – цих високоповажних людей хвилювали цифри зовсім іншого порядку і команди зовсім не спортивного ґатунку.
– Чому ми тут? – Кардаш нервував, але не подавав вигляду. – Щось трапилося серйозне?
Лавочкін ледь помітно кивнув головою. Музика перестала звучати, і Лавочкін чекав, поки диктор оголосить склади команд. Нарешті прозвучала стартова сирена, трибуни враз зашуміли, і таким чином дали змогу продовжити розмову.
– По-перше, тут нас навряд чи зможуть записати… ну, ти зрозумів мене.
– А як же…
– Зараз і мене, і тебе «контора» пише скрізь, де тільки може. Май це на увазі. Так що тут найнебезпечніше місце, такий галас стоїть…
– У чому причина? Знову Дантист щось придумав?
– Придумав. Обібрати нас до нитки. Тобто це і є «по-друге» і найголовніше: він наклав лапу на ті два мільярди з «Нафтогазу»…
– Якого біса?! – Кардаш аж підскочив із місця. У цей момент гравець його команди, багаторічний капітан і символ клубу, бездоганно виконав блискучий трьохочковий кидок, і вболівальники підірвалися на ноги, вітаючи свого улюбленця, і збоку здалося, що олігарх також щиро радіє успіху спортсмена разом із вболівальниками.
– Це ж наш кейс, ми домовлялися!
– Очевидно, Хазяїн знає про це, більш того, наскільки мені відомо, це особисто його рішення – підрізати нам крила. Тепер він вважає, що все мусить належати Дантисту. Той особисто керує процесом віджиму. СБУ й інші силовики тільки виконують команди, сприяють тому, щоб ринок газу і нафти захопили фірми Курки. Ти ж знаєш, вони все завозять через кордон без жодного мита. Це неймовірні гроші!
Кардаш опустив голову. Його команда якраз тільки що пропустила кілька результативних атак поспіль, і публіка в залі принишкла.
– О, нас знімають! – наче зрадів такому факту Лавочкін. – Посміхнися їм!
Кардаш, на обличчі якого не здригнувся жоден м’яз, прошипів, не розкриваючи рота:
– Дай їм команду стерти запис! Ти ж це можеш.
– Навіщо? – здивувався Лавочкін. – Я сам попросив їх зняти і показати нас увечері у новинах. Все оплатив, кожну секунду ефіру.
– Що, все настільки погано? – Кардаш саркастично посміхнувся і розвів руками. В його розумінні реальність ставала безнадійно поганою тільки тоді, коли тебе показують в новинах. Тобто, якщо ти змушений стирчати в «ящику», значить, справи твої по-справжньому кепські. Гіршого і бути в житті не може, коли ти «світишся» на публіку.
Вболівальники також незадоволено загуділи – суддя, на їхній погляд, прийняв чергове несправедливе рішення на користь суперника. Якби протягом матчу хтось невідступно споглядав за олігархом, то у нього б склалося абсолютне враження, що Кардаш всім серцем вболіває за свою команду, настільки синхронно співпадали емоції на майданчику і навколо нього й емоції та дії олігарха. І така людина у залі була. І саме зараз докладала Гуслякову по мобільному телефону про перебіг подій в ложі почесних гостей:
– Сидять… Про щось говорять… Нічого не чутно, дуже шумно тут, баскетбол… баскетбол, кажу, дуже багато людей, вболівальники кричать. Ні, вони не замовкають, а коли замовкають, ті також мовчать… Що роблять? Ну, вболівають.
Здалеку Кардаш був чимось схожий на французького актора Жана Рено, точніше, якщо трохи напружити уяву, то можна було б сказати, що він – старший брат того знаменитого іспанського француза: значно сивіший, гладкіший, нижчого росту, але щось спільне в зовнішності ці незнайомі і далекі за інтересами і місцем проживання люди таки мали.
Кардаш походив із багатодітної родини, що жила в глухому селі Західної України, в місцях колись масового проживання євреїв, – до намагання нацистами «вирішити питання остаточно» на початку 40-х років минулого століття під час Другої світової війни. Яким чином юнак потрапив у високі сфери великої політики, як став мільярдером і головним постачальником газу в країну, мало хто знав. Проте ще менше людей хотіло про це знати, тому що мало кого надихала доля тих, хто цікавився цим делікатним питанням і таки щось дізнався. Ходили чутки про міцні зв’язки Кардаша з російською мафією – такими, наприклад, відомими персонажами, як покійний Япончик або ще й досі вельми живий Сєва Могилевич, що уславилися в незабутніх лихих дев’яностих. А ще чутки про міцні зв’язки з нинішньою кремлівською верхівкою, що в свою чергу, історично була пов’язана з корпорацією ділків-цеховиків, і, звісно ж, «крадіями в законі», керівниками спецслужб і партійним апаратом комуністичної партії Радянського Союзу. Це те, що зазвичай називали одним простим коротким, наче постріл із глушителем, словом «мафія».
Але всі ці розмови велися поза межами публічного простору, лише інколи щось з’являлося в інтернеті, на маргинальних ресурсах, і то, очевидно, швидше виглядало дрібною помстою конкурентів, ніж бажанням спецслужб чи Інтерполу вивести багатомільярдні схеми на чисту воду.
Кардаш сидів на газовій трубі настільки міцно, що жоден наступний президент країни не наважувався його чипати, а коли наважувався, то з Росії тому миттєво надходила цидулочка – і конфлікт одразу залагоджувався. І от тепер, коли до влади прийшли начебто свої люди і можна було спокійно працювати, не озираючись на політиканів-шарлатанів, цих професійних проституток і патріотів-хабарників, саме зараз йому раптом засовували ножа в спину, а руки – в кишені ті, кого він сам, майже за ручку, приводив до влади, за кого закладався головою.
– Я розберуся з ними! – прошипів Кардаш. – Хрін він стане президентом ще раз! А синочка його по світах пущу!
– Ні, – похитав головою Лавочкін. – Це тобі не прищавий Пасічник із його набожним жадібним братом, і не Коса-дівоча краса! Так просто тут не пройде!
– Та я на Самого в Кремлі вийду. Хоч завтра! – Кардаш стукнув кулаком по коліну – трьохочковий кидок якраз пройшовся повз, і м’яч, прокотившись по дузі, підібрав здоровезний чорношкірий центровий суперника, і тут же прозвучала сирена на перерву. Перша чверть скінчилася, їхня команда сенсаційно поступалася в рахунку.
У ложу зайшов Зайцев, президент клубу. Колишній баскетболіст нависав над почесними гостями, наче Пізанська башта. Лавочкін подумав, що, як не дивно, яким би велетнем не був цей заслужений чолов’яга, він постійно носив більші на кілька розмірів піджаки. Але справа була в тім, що за роки без професійного спорту Зайцев ріс тепер тільки вшир, до того ж, дуже швидко, і широкими піджаками намагався якось приховати тенденцію, якій поки що не міг дати ради. Тож тепер такою шановною комплекцією і своєю зовнішністю – він мав велику голову з постійно нерозчесаним волоссям, великий ніс картоплиною, повні губи, очі трохи лупаті – дуже нагадував бійця з американського рестлингу, який готовий був будь-якої миті кинутися на суперника з свого кута рингу.
– Де вони його взяли? – запитав Лавочкін, маючи на увазі велетня-центрового з команди суперників. – Підбирає під кошиком геть усе!
– З Мозамбіку. Цікава історія, до речі! – зі знанням справи відповів Зайцев. – Нелегал, уявляєте? Прикордонники затримали в Одесі, зняли прямо з корабля – їхав до Європи в ящиках з вугіллям, але з такими даними важко залишатися непоміченим. Зріст два нуль сім, а йому сімнадцять років, тобто ще хлопець росте.
– Ну, це за мозамбікським паспортом йому сімнадцять, а на вигляд так всі двадцять п’ять! – заперечив Кардаш.
– Африка! – розвів руками Зайцев. – Тут ніколи нічого не можна сказати напевне. У нас, до речі, картина в цьому плані мало чим вирізняється, особливо у футболі… Так от: його тимчасово помістили в табір для нелегалів десь під Одесою. Вони там собі змайстрували кошик, десь роздобули м’яча… Жив там кілька місяців, поки прикордонники не привезли журналістів показати результати боротьби з нелегальними мігрантами. Хтось із журналюг примітив, як хлопець-велетень грає в баскетбол – дійсно, важко не помітити, переказав тренеру студентської команди. Тепер він – офіційно студент Одеського вишу, говорять, що навіть натуралізують, якщо заграє, щоб за збірну міг виступати.
– Так, хлопець дуже хороший, – встряв у розмову Лавочкін. Він завжди вважав, що розбирається в іграх із м’ячем, та й взагалі, в усіх іграх, в які грають люди. Навіть книжку по психології з відповідною назвою колись зачитав до дірок. – А чому не у нас грає?
– Сам не второпаю, як ми його проґавили. Ну, нічого страшного. Якщо він все перше коло відіграє, як сьогоднішню першу чверть, ми його заберемо. Якщо, звісно, на те гроші будуть… – Президент клубу уважно подивився на Кардаша і Лавочкіна. Для Зайцева баскетбол був сенсом життя, він знав і любив цю гру, і хотів, щоб вона розвивалася, щоб у баскетбол грали чи не в кожному дворі країни, як у Сполучених Штатах. Він сподівався, що тепер, нарешті, коли при владі – нормальний президент, а поруч із ним – його товариші по справі, така можливість – запустити загальнонаціональну програму розвитку баскетболу – обов’язково з’явиться. Проте, снуючи такі грандіозні плани, маючи за плечима золоту медаль Олімпіади, купу інших спортивних досягнень, кілька сезонів у НБА і, відповідно, будучи чи не до кінця життя матеріально забезпеченою людиною, Зайцев щосекунди переймався, що якось в один сумний день Кардаш і Лавочкін скажуть: «Знаєш, друже, ми тебе неймовірно поважаємо, але зараз важкі часи, і баскетбольний клуб… бла-бла-бла».
– Не хвилюйся. Все буде, – коротко заспокоїв баскетболіста Кардаш. – Ваше завдання – успішно виступити в Європі. Нам потрібно там звучати, розумієш? – Зайцев, звісно, все добре розумів. Можливо, навіть значно краще за тих, хто не стикався з вагою пабліситі на Заході. Недарма ж майки баскетболістів його клубу прикрашала реклама хімічних заводів Кардаша.
Він пішов між трибунами вниз, вітаючись за руку з вболівальниками і підписуючи папірці, що протягували йому підлітки і діти. Він був людиною на своєму місці, що геть не розбиралася в політиці і заради улюбленої гри могла пожертвувати всім, навіть репутацією.
– Дивно все ж таки влаштоване життя, – задумливо промовив Кардаш, позираючи на танцюючих дівчат із групи підтримки, які ефектно задирали ніжки, вигинали спинки. Їхні й так куці суконьки щомиті задиралися вище пупа, демонструючи всі принади юних тіл. – Що не зроби, все не в касу!
– Про що ти? – здивувався Лавочкін. – Звідки такі похмурі настрої?
– Ну, подумай сам: щоб я не зробив, однак можна буде сказати, що я збоченець.
Лавочкін здивувався ще більше, він ніколи не чув від Кардаша висловлювань на таку тему. Цікаво, що його так збентежило?
– Якщо я дивитимусь на тих дівчат, можна буде сказати, що старий козел Кардаш, у якого вдома дружина і діти, прийшов на баскетбол і, як останній збоченець-педофіл, вирячив свої баньки на неповнолітніх сексуальних сучок. Якщо ж я не дивитимусь на них, то можна буде сказати, що Кардаша не хвилюють навіть юні сексуальні дівчата, тож, очевидно, він гомосексуаліст.
– Слухай, – засміявся Лавочкін. – Та тобі ж потрібно брати під крило не «Інтер», а який-небудь російський телеканал. Навіщо тобі той клятий газ дався, такий талант маніпулятора пропадає!
Баскетболісти розіграли м’яч, і трибуни знову зашуміли. У кутку, ховаючи очі під козирок бейсболки, сидів непримітний чоловік у синьому спортивному костюмі з біноклем і намагався говорити по телефону:
– Ну, що роблять? Наче збоченці, на дівчаток дивляться! Ні. Це матч чоловічих команд! Тут у перервах між таймами дівчата танцюють, так вони на них дивляться… Що я? Я також дивлюся: так, спочатку на них дивлюся, потім дивлюся, куди вони дивляться, словом, жодна дрібниця… ага, не прослизне… слухаюсь. Ні, геть нічого не чутно, апаратура наче вмерла!
Кардаш ще нижче нахилився до Лавочкіна:
– Так все ж таки: чому ми тут? Навіщо весь цей публічний цирк?
Лавочкін зробив вигляд, що дивиться на годинник:
– Існує думка, що зараз важливо продемонструвати нашу спільність публічно. Чітко окреслити, так би мовити, важелі впливу.
– Тобто ти зараз демонструєш, що наїзди на мене і мій бізнес – це наїзди і на тебе, так?
– Ну, по факту, наїзди на твій бізнес і є наїздами на мій бізнес. Так?
– Частково, – погодився Кардаш.
– Тому мені є, за що хвилюватися не тільки в політичній площині.
– Послухай, – Кардаш все ж таки не міг второпати, чому він не може закрити всі питання за старою схемою, що працювала десятиліття. – Давай я завтра ж полечу до Москви і зніму всі проблеми. Ми ж партнери!
Лавочкін зааплодував вдалому проходу і кидку – нарешті їхня команда зрівняла рахунок. Мозамбікський талант суперника, очевидно, почав згасати, – тренер посадив його на лаву запасних, і чорношкірий велетень-центровий сидів, накинувши на поголену голову білого рушника.
– Красиво, – сказав Лавочкін. – Нарешті знаходять потихеньку свою гру. А хлопчина той, бачу, ще не готовий грати весь матч на високому рівні, треба працювати з ним.
– Так мені летіти? – нетерпляче перепитав олігарх.
Лавочкін зітхнув. Кардаш був генієм схем, бізнесменом із неймовірною чуйкою, дуже комунікабельною і раціональною людиною. Але він геть нічого не тямив не те що в геополітиці, а навіть в політичних зашкварах якогось невеличкого села міг наламати дров.
– Ти чим торгуєш, на хвилиночку? – задав голова адміністрації президента безглузде, на перший погляд, запитання.
– Газом, – відповів бізнесмен.
– А він, – Лавочкін показав руками велику голову, – торгує країною. Відчуваєш різницю?
Кардаш почухав носа:
– Відчуваю, що різниця є, але прорахувати її не можу. Не маю точних цифр. Ти ж знаєш, я працюю з точними даними, бо одна помилка, і… – Кардаш провів долонею по шиї.
У цей час трибуни несамовито загуділи – лисий худорлявий суддя із довгими руками і смішними ногами з «колінками назад» знову свиснув щось не те. І хоча столична команда під кінець третьої чверті вже вигравала з серйозним відривом в очках, вболівальники однак були невдоволеними. Непримітний чоловік у спортивному костюмі з біноклем швидко говорив у слухавку: «Нарешті щось проклюнулося! Тут суддя охамівший, судить, як хоче! Купили, сто відсотків! Йому Кардаш тільки що публічно погрожував, обіцяв голову відрізати… Та я сам на власні очі бачив! Отак долонею по шиї провів, наче відрізати хоче… Та ні, не судді, собі! Та ні, не Печерського суду! Баскетбольному судді! Не цікаво? Хай відрізає?!»
Чоловік розчаровано засунув слухавку в кишеню: «Працюєш, працюєш не покладаючи рук, а тут…» – і важко зітхнув. Ніхто не цінував його талантів. А він міг більше ніж просто споглядати за олігархами, значно більше.
– Так от, – продовжив свою думку Лавочкін, – ця різниця саме в тому і полягає, що прибутки від продажу газу можна порахувати, а від продажу Батьківщини – ніколи. Їх тільки історія порахує, не виключено, в десятках тисячах людських життів.
– На що ти натякаєш? – Кардаш напружився. Він натяків не любив. І взагалі, вся ця темна історія йому дуже не подобалася.
– На те, що їхні козирі набагато сильніші. Там, – Лавочкін тицьнув пальцем вгору, – існує домовленість, і ця домовленість нівелює всі твої домовленості вщент. Тепер розумієш? Не потрібно буде вже постачати газ через кордон, бо кордону не існуватиме! А все інше підбере Дантист!
– Він уже і так скрізь тисне! Курка по зернятку не клює, ковтає цілими проектами! Ти щось казав про жертви? – Кардашу ніяк не посміхалося фінансувати ще й якийсь збройний конфлікт, йому вистачало мас-медіа і спортивних команд.
– Це я до того, що ставки будуть величезними. Можна сказати, тут починається гра світового масштабу, тому ціна людського життя на нашій – поки що – території значно впаде.
– Ну, то таке, – Кардаша доля територій хвилювала виключно в розрізі бізнесу і довжини газової труби. Себе він вважав людиною світу – гроші і зв’язки дозволяли йому так поводитися і думати. – Що нам тепер робити? – він прагнув конкретних дій.
Ücretsiz ön izlemeyi tamamladınız.