Kitabı oku: «Циганка за мільйон», sayfa 3

Розділ 4

Опинившись у будинку, який тепер був його по праву, Петро одразу ж відчув себе господарем. Це важко пояснити, але чоловіку здавалося, що він і дійсно нарешті опинився вдома.

Правда дещо все ж таки збивало з пантелику. Шушков не звик до того, щоб у його оселі метушилася така кількість незнайомих людей. Звісно при появі нового господаря вони розбіглися по різним кутам, але ж не пішли геть.

Петро вирішив, що подумає про це потім, а поки що прийнявся розглядати перший поверх своєї нової домівки. А тут було на що подивитися! Дім барона виявився доглянутим, хоча різала око зайва помпезність, але з цим легко впоратися: прибрати зайві речі та зробити перестановку на свій смак.

Петро зайшов у першу ліпшу кімнату. Нею виявилася велика зала. Складалося враження, що ще вчора тут давали бали. Підлога була повністю застелена бардовим сучасним килимом, на стелі висіла великих розмірів люстра. Її прозорі частинки відбивали світло й здавалося, що зроблена вона не зі скла, а зі справжніх діамантів. Давно вже він не бачив нічого схожого, адже у себе вдома ще років вісім тому зробив сучасний ремонт й замінив люстри на вбудовані у стелю яскраві ліхтарики. Проте тут люстра виглядала доречно.

Наступними в поле його зору потрапили мідні вази, що виявилися відполірованими до блиску. А в них стояли рожеві та білі польові квіти. Чомусь Петру здалося, що ці букети були зібрані з любов’ю саме нею, онукою барона.

Далі чоловік перевів погляд на стіни. Шпалери тут виявилися саме такими, якими повинні бути у циган: блідо-рожева основа з помітним мерехтінням затьмарилася великими яскравими бутонами неіснуючих в природі квітів.

– Я дивлюсь, ви чимось здивовані, – зненацька пролунало позаду.

Петро повернувся. У дверях власною персоною стояв Роман Карачай.

– Дім мене приємно вразив, – вирішив підтримати бесіду новий господар.

– А що ж ви очікували? Вважали, що цигани як і раніше живуть у наметах, вмиваються дощовою водою раз на місяць й снідають ягодами з лісу? – Іронічно запитав Роман і продовжив, – колись напевно так і було, але все змінюється й ми змінюємося.

– Якщо чесно, я й дійсно уявляв табір інакше, – підтвердив Петро, – з яскравими шатрами та наметами.

Роман не акцентував на цьому уваги, але в очах у нього танцювали веселі вогники.

– Ми такі люди як і ви. Теж полюбляємо комфорт. Це село давно стало нам домівкою. От й жили тут намагаючись нікого не чіпати. Але іноді навіть гарно налагоджена система дає збій. Так сталося й цього разу.

Петро кивнув у відповідь, розуміючи до чого веде Роман.

– Я сподівався, ми не зустрінемося за таких обставин. На жаль, все склалося так як склалося, – промовив Шушков. – Чому ви вирішили залишитися?

– Я нічого не вирішував. Була б моя воля, ми б й дійсно не перетнулися, – відповів барон, – Кирило Кугат наполіг, щоб я дочекався його появи. Здається, у нього до мене є розмова.

– Думаю, що Кір збирається разом з вами та Димідовим вмовити мене одружитися з пані Казібеєвою, – вирішив поділитися здогадкою Петро.

На це Роман нічого не відповів, можливо тому що й справді не знав навіщо депутат попросив його затриматися у таборі.

– Ви вже познайомилися з Тасарлою? – Вирішив змінити тему барон.

Петро відірвався від вивчення золотистого візерунка на зелених портьєрах й подивився на співрозмовника. Вони не були ворогами. Стояти обличчям до обличчя з дідом того, хто тебе ошукав це не те саме, що стояти обличчям до обличчя з самим викрадачем.

До того ж Петро навів деякі довідки й насправді вважав, що Роман упродовж довгих років намагався виховати порядних онуків, не пов’язаних з криміналом. Таке рішення барон прийняв після смерті єдиної дочки та зятя, сподіваючись врятувати життя їх дітей. Тільки от не вдалося. Проте у Тасарли все ще був шанс. Потрібно лише тримати її якомога далі від нього і від табору, в якому вона зростала. Зміна оточення зіграє дівчині на руку й можливо врятує від нещасливої долі.

Шушков так углибився у власні думки, що не відразу згадав про що запитував барон. А він й досі чекав на відповідь.

– Приємна дівчина. Вродлива, вихована… – Петро й сам здивувався, що говорив такі слова на адресу циганки, – гарна господиня, але я не хочу одружуватися.

Після свого зізнання чоловік хотів відвести погляд, але не зміг. Зараз Роман був у першу чергу не бароном, а дідусем, якого хвилювала доля онуки. Його очі ніби намагалися знайти щось людське в душі у Петра; ніби він хотів зрозуміти чи варто наполягати на весіллі. Ну, що ж Шушков всім доведе, що Тасарлі буде краще деінде.

– Не дивлячись на те що зробив Чендер, я не візьму вашу онуку за дружину, бо не маю наміру калічити її життя.

Відвертість та добросердя Шушкова здивувало Романа. Десь там за стінами кімнати він був безжалісним ворогом, успішним бізнесменом, чоловіком без серця… але зараз, у цій залі, барон все ж таки зміг розгледіти його справжнього й на душі стало спокійніше.

– Моя дружина, бабуся Тасарли та Чендера, насправді не була циганкою, – раптово зізнався Роман, насолоджуючись здивуванням в синіх очах Петра.

– Тобто? Мені здавалося, що цигани живуть за власними законами й один з них одружуватися тільки на своїх. Чи щось таке… Я не дуже знайомий з вашою культурою.

– Так і є. Але у кожному правилі є виключення.

Петро підійняв брову, але мовчав. Його й дійсно зацікавила ця історія.

– Ми познайомилися у потязі, у вагоні-ресторані. Я тоді займався тим, чим зараз займається мій онук – обкрадав багатіїв. – зізнався Роман. – Пам’ятаю, що у той день мені пощастило і я мав у кишенях гарненьку суму. Тож збирався допити п’ятизірковий коньяк і зійти на наступній зупинці, а звідти повернутися у табір. Але один погляд змінив все. Вона сиділа за столиком навпроти. Теж пила янтарну рідину і так мило при цьому кривилася, що я не втримався та посміхнувся. Зрозумівши, що більш ніж зацікавила мене Валерія відкинула келих, який полетів на підлогу й одразу розлетівся на дрібні шматки, встала та пішла геть. Знала, що піддамся на відверту провокацію й буду переслідувати. Коньяк нас обох позбавив гальм, але я все ж таки намагався боротися. Вже в купе, відвернувся й збирався йти, але Валерія виявилася спритнішою, не дозволила вирватися з її полону. Витягла сорочку зі штанів, провела руками по тілу…

– Виявилася гарячою штучкою, – констатував Петро.

– Не те слово. Після пристрасті, якою ми випробували один одного, я ненадовго заснув, а вона забрала всі вкрадені мною гроші й зійшла на наступній станції.

Шушков точно не очікував такого повороту, тому спочатку здивувався, а потім розсміявся веселим живим сміхом. При цьому вмить його льодяні очі перетворилися на палаюче синім кольором багаття.

– Як ви знайшли її? – Поцікавився Петро.

– А я її не шукав. Навпаки, намагався забути. Було соромно, що мене ошукала жінка.

– Тоді як ви зустрілися знову? – Не відступав співбесідник.

– Вона сама прийшла до мене. Прийшла на ніч, а залишилася назавжди.

Роман тепло посміхався занурившись у спогади, а Петро спостерігав за ним. Він знав, наскільки все поглинальною може бути пристрасть до іншої людини, як знав й страждання розбитого серця. Шушков провів рукою по темному волоссю. Він не хотів розмовляти про кохання до жінки, але історія барона зачепила. Тому з вуст злетіло цікаве запитання:

– Як в таборі поставилися до вашого нетрадиційного зв’язку? Валерію відразу прийняли чи довелося поборотися? До того я десь чув, що батьки змалечку сватають свої дітей…

– Забагато запитань для людини, якій байдуже.

– Ну, чому відразу байдуже? Тепер тут мій дім і я повинен знати про традиції своїх сусідів.

– Так, зазвичай дітей сватають змалечку. Це дійсно традиція. Майбутній свекор вдягає дівчинці на шию золоту монету й з цього моменту вона вважається засватаною та повинна носити подарунок не знімаючи, щоб всі бачили, що зайнята. Нам з Валерією пощастило в цьому питанні, якщо можна так висловитися. Моя наречена померла в дев’ять років. Впала восени в холодну воду й сильно захворіла. Нічого не допомогло її врятувати.

– Прийміть мої співчуття, – трохи запізно зреагував Петро.

– Тож на момент нашого знайомства я вже засватаним не був і спокійно міг одружитися з будь-якою циганкою.

– Але ж Валерія…

– Ми всіх обдурили, – перебив Шушкова Роман, точно знаючи, про що саме той хотів дізнатися, – вигадали історію, що Валерія теж циганка, але не місцева. Нібито познайомилися в потязі й почали працювати командою, а потім закохалися і я, слідуючи ще одній нашій традиції, просто викрав наречену.

– І ніхто нічого не запідозрив?

– Валерія була схожа на циганку. Таке ж темне волосся, майже чорні очі, вправні руки, що позбавили гаманця не одного бідолаху. Тож спочатку ніхто нічого не запідозрив. А потім вже й не важливо це було, бо народилася наша донечка, мати Тасарли.

– А Тасарла засватана? – Сам не знав навіщо спитав Петро.

– Ні, – просто відповів Роман, не уточнюючи деталей, а потім додав, – я поважаю ваше рішення не одружуватися, пане Шушков. І не наполягаю на цьому шлюбі, але хочу попередити, моя онука теж робить це не через велике кохання. Вона розуміє, якщо не владнати все мирним шляхом, то тут почнуться сутички й це розіб’є їй серце.

Почувши такі відверті слова, Петро спохмурнів. Його не лякають ніякі сутички, але як він може змусити жінку залишити єдиний дім, в якому вона зростала, в якому й досі відчувається дух її рідних людей; дім, який вона любить всім серцем?

– Романе, нумо обговорімо цю тему пізніше. Наприклад, коли Кір приїде.

І не очікуючи відповіді Петро пішов геть. Йому потрібно було закінчити оглядати будинок та привести думки до ладу. Проте вже у дверях він зупинився й запитав, бажаючи полегшити власний біль:

– Романе, а ви й досі кохаєте свою дружину?

– Так, – відповів на запитання барон, – я її кохаю, не зважаючи на всі перепони, що нас розділили.

– Тобто? – не зрозумів Петро.

– Валерія померла. Але вогонь, що вона запалила в моїй душі у першу нашу зустріч й досі яскраво палає всередині. Не тільки в мені. В Тасарлі теж. Бабуся та онука дуже схожі між собою і характером, і зовнішністю. Лише чоловік зі шматком льоду замість серця зможе встояти перед моєю красунею. Шкода його, тому що він ніколи не відчує тепла, що розіллється по тілу, коли вона посміхнеться йому; не відчує радість життя, не прокинеться після довгої сурової зими, коли вона на нього підійме свої неймовірні очі.

Ці слова зачепили Петра тому він швидко залишив приміщення й пішов закінчувати свою імпровізовану екскурсію. Дивно, але Шушков співчував барону, який втратив таку жінку, проте не бажав розділяти його оману. Попри солодкість, кохання та пристрасть – лише ілюзії, які не варті часу.

Зосередившись на власних думках, Петро підійнявся на другий поверх й блукав коридорами. Він пригадав Євгенію і той день, коли побачив як вправно вона наставляє йому роги з його ж другом. Перед очима й зараз ця картина не тьмяніла. Дівчина стоїть у кутку басейну і чекає поки коханець підпливе до неї.

– Ти сумувала? – Запитав він тоді.

– Ні, – відповіла вона, але й чоловік, й Петро зрозуміли, що її «ні» означало «ТАК».

А далі навіть пригадувати було важко. Можливо, якби з Євгенією займався коханням не його друг, а нікому не відомий незнайомець, то серце Петра можна було б реанімувати. Проте це лише здогадки. Все склалося так, як склалося. Відтоді у нього в грудях й дійсно опинився шматок льоду, а такі поняття як довіра, вірність, кохання назавжди були видрані з душі. Замість них там оселилася порожнеча.

Петро зупинився біля якихось дверей і дивився на них, але не бачив. Чому вона йому зрадила? Він же все для неї робив. Осипав золотими прикрасами, сплачував за візити у салони краси, купив квартиру, машину, возив на курорти. Й зробив би ще більше, але Євгенії потрібен був не Петро, а його друг. Той, що ніколи не зміг би дати їй заможне життя, до якого вона звикла; той, що і в половину не кохав її так, як він.

– Де у цьому будинку спальні? – Розізлившись на себе, запитав у голос Шушков.

– На третьому поверсі, – ледве чутно відповіли йому звідкись збоку.

Петро повернувся. Тим часом дівчина ще сильніше притислася до стіни, ніби намагаючись стати з нею однім цілим. Невже він налякав її?

– Вибач.

– Наскільки мені відомо вам приготували спальню, в якій раніше жили донька та зять барона. Вона знаходиться на третьому поверсі, четверті двері зліва.

– Дякую, а ти хто? Покоївка? – Поцікавився чоловік.

– Ем… Ні. Я подруга Тасарли. Сьогодні напружений день, тому хотіла підтримати її.

– Як тебе звати?

– Хітана.

– Зрозуміло! А де ж сама Тасарла?

Дівчина знизала плечима.

– Я думала, що після розмови з вами вона повернеться у спальню. Чекала там, але даремно. Потім подумала, що Тасарла могла піти у майстерню, – Хітана показала пальцем на двері поряд з собою, – але її й тут немає. Я хвилююся. А раптом щось сталося?

Зміна емоцій на обличчі цього чоловіка здивувала й трохи налякала дівчину. Коли вона його побачила застиглим перед дверима, він випромінював злість, потім, коли вони почали розмовляти, став спокійним, і от знову, почувши, що Тасарлі може загрожувати небезпека, гаджо перетворився на похмуру хмару.

– Ти ж її подруга? Чому ж не знаєш де вона?

– Це Тасарла. І цим все сказано. Коли ви познайомитеся з нею ближче, зрозумієте про що я.

Петро не встиг нічого відповісти. Його покликав Орест, який через секунду опинився поряд.

– Я тебе шукав, – промовив брат й тільки після цього помітив незнайомку, що спиною втискалася у стіну.

– Знайшов, – Відповів Петро, але Орест більше не промовив ні слова. Він наче закам’янів, стояв і з’їдав поглядом симпатичне дівчисько. І здається, вона відповідала йому тим самим.

– Знайомся, це Хітана подруга Тасарли, – представив дівчину Шушков.

– Дуже приємно, – промовив останній, – я – Орест, молодший брат нового господаря цього будинку.

Він міг зараз розповідати теорему Піфагора, але Хітана б і тому не здивувалася, бо не почула б цього. Вуха наче позакладало, щічки почервоніли, руки тряслися, ноги не хотіли тримати. Ніколи в житті циганка не зустрічала чоловіка більш привабливого, ніж брат нового господаря. Ну, просто широкоплечий титан з грецьких міфів.

– Орест, навіщо ти мене шукав? – нагадав про себе Петро. Він не хотів стати свідком першого поцілунку цієї парочки.

– По-перше, ти сам велів йти за тобою… – почав брат.

– Щось ти не дуже квапився.

– …а по-друге, Кирило вже тут. І він бажає зустрітися з тобою.

Це була гарна новина. Чим швидше вони поставлять крапку у цій справі, тим швидше він почне наводити у будинку власний порядок.

Петро хотів покликати Ореста з собою на зустріч, але брат все одно не пішов би, тому що в його голові зараз блудили зовсім інші думки. Тож залишивши парочку у коридорі, Петро поквапився привітатися з Кирилом.

Розділ 5

Кирило Кугат вже в дев’яносто п’ятий раз оглядав залу, в якій йому доводилося чекати на нового господаря цього великого будинку. Шушков на зустріч не поспішав! Зате на депутата, обережно прошмигуючи повз дверей, витріщалися цигани, які безперестану носилися по будівлі.

Петру потрібно якомога швидше привести справи з новою нерухомістю до ладу та взяти керування у власні руки.

Ну, взагалі-то саме тому він тут. Щоб підтримати друга й остаточно впевнитися, що цигани під їхнім керівництвом не викинуть ніякої дурниці. Для цього Кирилу потрібно буде зробити неможливе – умовити Петра одружитися з онукою барона. Депутат сподівався, що дівчина виявиться принаймні гарненькою, щоб спростити йому й без того не легке завдання.

– Привіт, Кір! – Звернувся до нього Шушков ледве з’явившись у залі. Проте йшов він з грацією людини, яка нікуди не поспішає.

Губи депутата перетворилися на тонку лінію. Він дивився на друга безжальними зеленими очима.

Петро стійко витримав цей погляд і Кір нарешті посміхнувся чоловіку так широко, що стали помітні перші вікові зморшки.

– Радий тебе бачити у моєму новому житлі. Але що ти тут робиш? – Відразу ж вирішив уточнити Шушков.

– Ось як ти зустрічаєш гостей, Петро? Навіть не запитаєш як я доїхав? – Посмішка Кіра стала ще ширшою, велетенські руки обхопили нового господаря та по дружньому поплескали по спині. – Твої манери, гірші ніж у цих циган.

Шушков посміхнувся. Навіть не зважаючи на обставини, через які Кір прибув до його будинку, він був радий бачити друга.

– Я знаю, що за кермом своєї тачки ти як риба у воді, тож і не запитую як доїхав. Дороги сюди просторі й добре асфальтовані, а за таких умов твій «Мустанг» мчав швидше за блискавку на небі.

– Що правда, то правда, – погодився Кір. – Ну, а ти як? Вже звик, що тепер це твій дім?

Петро продовжував посміхатися, але тепер його посмішка виглядала штучною. Кирило дуже добре знав друга й відразу ж зрозумів у чому справа.

– Так, це я попросив Романа затриматися тут. Є одна справа…

– Через це, – перебив чоловіка Петро, – я опинився у незручному становищі. Наступного разу попереджай про такі ситуації заздалегідь.

– Я був готовий ризикнути. Але зараз не до цього. Може пригостиш гостя келихом міцного?

Шушков кинув погляд на циганку, що під час їх розмови вешталася поряд й старанно удавала прибиральницю. Дівчина відразу все зрозуміла без слів та зникла з поля зору.

– Ого! Така поведінка доводить, що шанс стати сільським головою у тебе все ж таки є. І це не дивлячись на те, що раніше у циган ніколи не було барона-гаджо, – здивовано промовив Кирило Кугат.

– Я дійсно радий бачити тебе тут, друже. Але також я знаю про мету твого приїзду, – Запевнив гостя Шушков.

– Якщо ти хочеш поговорити саме про це, то буде краще, якщо нам принесуть напої у кабінет, – запропонував депутат, натякаючи на сторонні вуха.

Петро погодився й швидко провів друга на другий поверх, туди де, як встигла розповісти йому привітна подружка Тасарли, знаходилися робочі кабінети минулих господарів будинку.

Й тільки чоловіки розміститися, як у двері постукали.

– Хто? – гаркнув Петро, незадоволений таким швидким втручанням.

– Вибачте пане Шушков, – пролунало з того боку, – я принесла ваші напої.

– Добре. Заходь.

Двері відчинилися й на порозі з’явилася та сама дівчина, що «гріла вуха», коли вони розмовляли в залі.

– Як тебе звати? – Запитав Шушков.

– Зара.

– Слухай уважно, Заро. Я хочу проговорити про важливі речі зі своїм другом сам на сам, тому не раджу виконувати той самий фокус, який ти провернула у залі. Зрозуміло?

Смуглява дівчина зблідла від тону, яким було зроблене застереження й від сурового погляду льодяних очей.

– Вільна, – промовив Петро.

Зарі не потрібно було повторювати двічі. Вона швиденько вислизнула у коридор та щільно прикрила двері. Зробивши пару кроків в бік сходинок циганка ледь не налетіла на Тасарлу, яка швидко підіймалася вгору.

– Що трапилося? Чому ти така бліда? – Поцікавилася онука барона у наляканої дівчини.

Зара розповіла, як хотіла підслухати розмову депутата та нового господаря у залі, розповіла, як принесла їм напої, удаючи з себе прислугу, а також обмовилася про погрозу з боку Петра.

Звісно Тасарла розуміла, що циганка сама винна у догані, але ж поведінка Шушкова теж не пролазила ні у які ворота.

– Йди додому, Зара. Я розберуся з усім сама, – промовила дівчина й обережно покрокувала до дверей кабінету.

Циганка тільки головою похитала на таку заяву. Ну, що зможе зробити Тасарла у цій ситуації? Вона вже й так однією ногою на вулиці. Клятий Чендер! Все через нього. Якби вони з Лулу не наробили дурниць, то у таборі зараз би й досі панували старі закони, мир та злагода.

Тим часом Тасарла тихо, наче мишка, промайнула кабінет й зайшла у власну майстерню. Ці дві кімнати мали суміжну стіну й таємні двері, що з того боку були замасковані під шафу з книжками. Звідси дівчина могла чути всю розмову й не хвилюватися, що її викриють.

Тож Тасарла швидко перетнула кімнату й припала вухом до дверей у потрібному місці.

– …вона була всім у моєму житті, Кір! Ти ж знаєш, що я ні в чому їй не відмовляв, на руках носив, пилинки здував. Як останній бовдур навіть пропозицію зробив, збирався одружитися й завести діточок. Вважаєш, що я зможу так швидко забути те, що вона зробила?

– Я все розумію, друже. Але ж ти не можеш й надалі страждати. Це тільки шкодить тобі та твоєму оточенню. Чи думаєш, що Орест просто так по п’ятах наче вірний пес слідує? Ні! Він хвилюється й намагається все тримати під власним контролем. А йому вже теж не так мало рочків. Час би обзавестися власною родиною. Але я не вмовлю його повернутися до міста, якщо ти й надалі будеш себе катувати.

Звісно Кір мав рацію і Петро це розумів. Пригадав, як брат годину тому з’їдав поглядом ту симпатичну циганочку. Цікаво, чим там у них все закінчилося?

– Час тобі вже вилікуватися від отрути тієї гадюки, – намагався запевнити друга Кирило.

– Дай здогадаюся! Під лікуванням ти маєш на увазі одруження з онукою барона?

– А чому б і ні? Мені здається, що це саме те, що зараз потрібно зробити. По-перше, цей шлюб допоможе тобі закріпитися тут у якості сільського голови, а по-друге, дівчина…

– Я не можу.

– Та у чому справа? Євгенію ти все одно викреслив зі свого життя. Чи все ж таки хочеш повернути?

– Повернути – це останнє, що я хочу зробити з нею.

– Тобто все ж таки ця думка приходила у твою голову! – Констатував Кір.

– Та не збираюся я її повертати! – Занадто гучно промовив Шушков.

Було не зрозуміло кого більше він у цьому запевняв себе чи друга.

Звісно Кирило розумів біль Петра, але він прибув у Риботень з конкретною метою й не збирався їхати допоки не розв'яже всі питання. По-перше, це одруження потрібне, щоб друг закріпився у якості нового сільського голови, по друге, щоб після закріплення не почалося кровопролиття й по-третє, щоб змусити Петра жити далі, наплювавши на сучку Євгенію з великої гори. Коротше, цей шлюб був потрібен сильніше за ману небесну.

Кирило випірнув з власних думок, пригадав на чому зупинився їх діалог та запитав:

– Якщо ти й дійсно не збираєшся повертати колишню коханку, то що заважає одруженню з іншою дівчиною?

– Я просто не хочу на ній одружуватися, – вперто стояв на своєму Петро.

– Через те, що вона циганка? Це тебе бентежить?

Шушков різко встав з місця й почав ходити по кабінету, розминаючи плечі. Так він себе поводив, коли сильно нервував.

– Та будь вона хоч афроамериканкою це не мало б значення. Річ не в цьому! Я просто не зможу її покохати.

У кабінеті пролунав гучний сміх, що вирвався з грудей Кирила.

– До чого тут кохання? Ні до чого. Навіть циганка це зрозуміла, друже.

– Я не…

– Вона гарненька? – Перебив чоловіка Кір новим запитанням.

Петро зупинився посеред кімнати й пригадав першу зустріч з Тасарлою. Погляд її шоколадних очей з перших секунд взяв його у полон, а поза войовничої амазонки підігріла зацікавленість.

– Так, – коротко й без пояснень відповів Шушков на поставлене запитання.

– Тоді у чому справа? Не розумію! Нащо тобі те кохання? Одружися, закидай подарунками, коли прийде час позвеш у ліжко для продовження роду. Ну? Які тут проблеми?

– Мені здається вона варта більшого, – просто відповів Петро. Я не хочу руйнувати ще одне життя.

– А криваві сутички через те, що ти образив, принизив й виставив за поріг онуку циганського барона, це не руйнування чужих життів? – Не здавав позицій депутат.

Після цих слів у сусідній кімнаті почувся якийсь звук, схожий на схлип або здавлене ридання. Кір замовк й жестом показав Петру на стіну.

– Якщо ти не погодишся на шлюб з циганкою, то Димідов зі своїми прихвоснями знайдуть інші важелі тиску на табір. Можливо навіть залучать військових.

Кір підморгнув у відповідь на здивований погляд Петра. Через секунду обоє впевнилися у тому, що з іншого боку хтось є. І цей хтось точно не у захваті від почутого.

А потім сталося неймовірне. Шушков тихенько підійшов до шафи й штовхнув книгу, яка вибилася з загального ряду. Зненацька шафа від’їхала вбік, а до його ніг власною персоною впала онука барона.

Петро намагався розсердитися на неї за те, що вона наважилася підслуховувати їх приватну бесіду. Та не зміг. Дівчина підійняла на нього свої шоколадні очі, в яких тепер плескалися сльози.

– Сильно забилася? – Запитав Шушков, нахиляючись і підіймаючи циганку з підлоги.

– Ні! Ні, будь ласка!

Онука барона всіма силами намагалася відсторонитися від нього. Це здивувало. Невже вона вважає, що він навмисне це зробив. Безглуздя якесь. Звідки йому могло бути відомо, що у будинку є приховані двері й ще казна-що.

Чоловік знову подивився на Тасарлу. Її обличчя було прекрасне навіть не зважаючи на слізний дощ, що зросив щічки. Нижня губа ледве помітно тремтіла, густі темні локони лоскотали його пальці. Чорт забирай, та вона справжня красуня! А які у неї все ж таки губки. Справжній витвір мистецтва: чуттєві, червоні й трохи припухлі, через те, що вона їх нервово покусувала поки підслуховувала їхню з Кіром розмову. Петро зловив себе на думці, що був би не проти спробувати їх на смак.

– Будь ласка, – знову заговорила Тасарла, відволікаючи чоловіка від надмірного вивчення її обличчя, – я нічого від вас не хочу: ні кохання, ні грошей. Просто одружимося заради миру й будемо продовжувати жити кожен своїм життям.

– Але ж рано чи пізно мені потрібні будуть нащадки, – неочікувано навіть для себе промовив Петро.

В першу секунду Тасарла розгубилася, але швидко взяла себе в руки:

– Я підкорюся вашим бажанням, зроблю все, що попросите тільки не дозволяйте пролитися крові ні в чому невинних людей. Благаю!

Ця репліка викликала посмішку на обличчі Шушкова. Підкориться вона… Егеж. Та навіть зараз у її очах плескається загроза й непокірність.

– Тасарла, – Звернувся до неї Петро, – я…

– Дівчино, вас зовсім не вчили манерам? – Вліз у розмову депутат. – Назвіть своє ім’я, щоб я міг поскаржитися минулому барону. Це ж треба? Ганьба та неподобство на його голову! Петро, таку поведінку не можна залишати без належної уваги. Спочатку поспілкуємося з Романом, а потім визначимо доречне покарання для…

Кирило зробив паузу, натякаючи Тасарлі, що вона повинна представитися. Звісно він й сам відразу здогадався хто перед ним, але потрібно було дограти роль жорстокого владного тирана до кінця.

Його задум спрацював на п’ять з плюсом. Від цих слів та суворого погляду циганка зблідла й сама кинулася до Петра, шукаючи допомоги та захисту. Характер характером, але цього разу вона й дійсно була винна та почувалася невпевнено.

– Відповідайте! – Продовжував бавитися владою депутат.

На жаль, Тасарла не розуміла, що її розігрують і перелякано мовчала. Та й взагалі, якби не міцні обійми Петра вона б знепритомніла у перші ж хвилини після появи у кабінеті. Так на неї діяв Кір та власна провина перед ним за крадіжку кольє. Спогади про це відразу закружляли у голівці. Дівчина не помітила як ще щільніше притислася до Шушкова, шукаючи захист та порятунок.

Зате це помітив Кір. На його обличчі заграла усмішка переможця.

– Досить вже! Ти й так налякав її до півсмерті, – промовив Петро, помітивши зміни в настрої друга.

– Так їй й треба! – відповів депутат. А потім заусміхався на всі тридцять два, адже він не тільки зміг налякати Тасарлу, а ще й змусив Петра захистити бідолашну наречену.

Результат навіть перевершив його очікування, адже дівчина й досі тремтіла та притискалася до рятівника, а він навіть не думав про те, що можна її відпустити та пояснити ситуацію.

– Покараймо цю циганку на місці, – запропонував Кір, ледве стримуючи регіт, коли Тасарла вже зовсім розпласталася по тілу Петра.

– Кажу, досить! – Вже більш спокійно промовив Шушков. – Ти переграєш.

На цих словах онука барона нарешті випірнула з озера власного страху та зрозуміла, що повелася на гру вмілого актора. Депутат з самого початку маніпулював нею. Чудовисько!

– Тасарла, все добре. Не варто так тремтіти. Кір просто має специфічне почуття гумору.

Підійнявши голову, дівчина побачила в аквамаринових очах турботу та ще щось… щось, що не зрозуміла.

– Ви з мене знущалися, – впевнено промовила вона й випурхнувши з обіймів Петра пішла у наступ на депутата. Тепер дівчина ані трохи його не боялася.

– Ти… ти – чудовисько! Люди себе так не поводять, не жартують такими речами задля того, щоб викрити шпигуна, а потім не обіцяють покарати його через те, що він намагався захистити дорогих серцю людей.

Кір вже відкрив рота, щоб спростувати її слова, розбити рожеві окуляри та запевнити, що у світі жартують і набагато гіршими речами, але щось у погляді шоколадних очей зупинило його.

Тим часом Петро теж дивувався, але не словам, а поведінкою циганки. Кирило Кугат був не по зубах такій тендітній, хоча й войовничій дівчині, але вона не зупинилася, сміливо наступала на ворога, захищаючи те, що вважала важливим.

– Мій табір – моя родина! Я не дозволю зруйнувати все до чого ми так довго йшли, не дозволю глузувати з нас, не дозволю проливати ріки крові, знущатися й принижувати. НЕ ДОЗВОЛЮ! Чуєш?

Кір нічого не відповів. Замість цього він перевів погляд на друга, який як і він сам, виглядав здивованим.

– Шушков, ти повинен одружитися з цією амазонкою, хоча б для того, що приборкати.

Почувши ці слова, Тасарла розвернулася й подивилася прямісінько в аквамаринові очі Петра.

– А ти? Зберешся у таборі навести лад, а сам навіть не знаєш що таке повага до інших. Як будеш керувати людьми, знаходити з ними спільну мову? З таким підходом нічого в тебе не вийде. Й сподіваюся, що коли ти відмовишся одружуватися Димідов… – Тасарла запнулася. Звісно вона розуміла, що полковник нічого не зможе зробити, що піддавшись люті бовкнула зайве й що насправді цигани самі винні у цій ситуації, а Шушков якраз постраждалий. Проте слів назад не повернути. Тому дівчина стискала й розтискала кулачки, а потім стрімко пройшла повз депутата, відчинила двері й зникла у коридорі.

Петро ледве стримував посмішку, а Кір нарешті промовив:

– Нічого собі! Дівчина – полум’я. Хоробра, віддана, вродлива. Табір для неї важливіший за власне життя. Хмм…

– Так і є. Ну, і як мені після цього виставити її за поріг?

– А ніяк. Ти повинен одружитися й крапка, – запевнив Кір, а потім додав, – Знаєш, мені здається, що такій жінці під силу нагадати тобі, що таке справжнє життя, розтопити льодяне серце й назавжди стерти зі спогадів Євгенію.